Робота соціального педагога з підлітками з особливими потребами

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

РОБОТА СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА З ПІДЛІТКАМИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

ВСТУП

Висушити одну сльозу - більше доблесті, ніж пролити ціле море крові.

Джордж Байрон

Актуальність проблеми. В Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності дітей з функціональними обмеженнями. Більшість дітей народжуються з фізичними і психічними вадами внаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії та алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки.

Організація соціальної допомоги дітям і молоді, позбавленим можливості вести повноцінне життя внаслідок вад фізичного або психічного розвитку, потребує, в першу чергу, зміни ставлення суспільства до дітей з особливими потребами та проблеми інвалідності в Україні взагалі. Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролі за своєю поведінкою розвиток цих дітей залежить від задоволення їх потреб іншими людьми [13, 5].

Освіта, психолого-педагогічний вплив на особистість є інструментами вирішення однієї з основних проблем у суспільній та державній політиці щодо людей з інвалідністю - їх соціальної реабілітації, адаптації та інтеграції у суспільство. Соціально-економічна ситуація, що склалася на сучасному етапі розвитку України, кризові явища у сфері економіки і фінансів зумовлюють необхідність посилення соціального захисту дітей з особливими потребами, визначення пріоритетних напрямів у цій важливій роботі, одним із яких є рання соціальна реабілітація дітей даної категорії.

Світове співробітництво приділяє велику увагу вирішенню проблеми інвалідності, що вже сьогодні набула загальнопланетарної значущості і продовжує загострюватись. За статистикою Всесвітньої Організації Охорони здоров'я при ООН, кожний десятий мешканець Землі є інвалідом. У зв'язку з погіршенням екологічного стану у багатьох країнах світу, неповноцінним харчуванням, технізацією суспільного життя і травматизмом, що є наслідком різних причин, кількість інвалідів зростає. Згідно з Декларацією про права людини (1975, ООН), інвалід - це будь-яка особа, яка неспроможна самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального особистого і соціального життя через вроджені чи набуті вади, фізичні чи розумові можливості [11, 3-4].

Особливе значення для розв'язання проблеми адаптації мають праці зарубіжних психологів, у яких особлива увага приділяється зв'язку особистісних порушень у дитинстві з психологічними проблемами особистості в дорослому віці (З.Фрейд, А.Адлер, Е.Еріксон, К.Хорні). Згідно з поглядами А.Адлера, фізичний дефект тіла формує комплекс неповноцінності, який блокує повноцінне формування особистості.

Однак психологічної й соціально-педагогічної допомоги потребують не тільки діти з особливими потребами, але й батьки, де народжуються і зростають діти цієї категорії. Це пов'язано з тим, що інвалідність дитини досить часто стає причиною глибокої і тривалої соціальної дезадаптації всієї сім'ї. Х.Райнпрехт відмічав, що батьки повинні приймати свою дитину такою, якою зробила її природа. Прийняття і є та допомога, яку ми можемо дати дитині з особливими потребами. У батьків досить часто виникає почуття провини, вони відчувають обділеними себе, тому вони прив'язуються до своїх дітей і віддано проявляють свою любов [11, 6-7].

Важливу роль відіграє робота з підлітками з особливими потребами та сім'єю. Соціальний педагог повинен співпрацювати, тобто працювати як з дитиною так і з батьками. Підліткам з особливими потребами є дуже важко коли їх не сприймають оточуючі, вважають їх нерівними собі, жаліють їх, а вони цього дуже нелюблять, неприймають в свої групи. Саме через це у підлітків з особливими потребами виникає комплекс неповноцінності.

Об'єктом дослідження є категорія підлітків з функціональними обмеженнями.

Предмет дослідження - визначення основних методів та форм роботи соціального педагога з підлітками з функціональними обмеженнями.

Мета дослідження - визначити основні напрямки допомоги підліткам з функціональними обмеженнями.

Завдання:

1. Проаналізувати сучасний стан розробки проблеми соціалізації підлітків з особливими потребами.

2. Визначити осоновні проблеми життєдіяльності сім'ї, яка виховує дитину-інваліда.

3. Виявити та обгрунтувати основні напрямки соціально-педагогічної та психологічної допомоги дітям з обмеженими функціональними можливостями.

Теоретичною базою дослідження стали напрацювання видатних педагогів та психологів, які розглядали вплив фізичних та психічних вад на розвиток особистості (Л.С. Виготський, Л.І. Божович, Б.В. Зейгарник, х. Райнпрехт, А. Адлер, Е. Еріксон), особливості соціалізації особистості в підлітковий період (Н.Абдюкова, Н.Вітюк, Л.Орбан-Лембрик), основні принципи гуманізації міжособистісної взаємодії (Г.Балл, В. Сухомлинський та інші).

Методи дослідження:

1) теоретичні - аналіз, порівняння, класифікація, узагальнення наукової психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження;

2) емпіричні тестування, спостереження, індивідуальні та групові бесіди, констатуючий психолого-педагогічний експеримент;

3) методи статистичного аналізу отриманих даних - якісного аналізу результатів дослідження.

Практична значущість дослідження полягає в тому, що запропоновані дослідження можуть бути використані соціальними педагогами, психологами, батьками у роботі з підлітками з особливими потребами.

Структура та обсяг роботи. Бакалаврська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 36 найменувань та трьох додатків. Основний зміст роботи викладено на 65 сторінках. Робота містить одну схему і два рисунки.

РОЗДІЛ I. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ПІДЛІТКІВ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ ЯК СОЦІАЛЬНА ТА ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

1.1. Психолого-педагогічна характеристика дітей-інвалідів

Підлітковий вік називається перехідним періодом від дитинства до юності, від незрілості до зрілості. Ця особливість проявляється в фізичному, розумовому, моральному, соціальному та духовному розвитку особистості. Якісні зміни, що відбуваються в інтелектуальній та емоційній сферах особистості підлітка (інтенсивний, нерівномірний розвиток і ріст організму, особистісні новоутворення та ін.), породжують новий рівень його самосвідомості, потребу в рівноправному і довірливому спілкуванні з ровесниками і дорослими. Інтенсивний статевий розвиток зумовлює виникнення статевого потягу і пов'язані з ним переживання й інтереси.

Підлітковий вік охоплює період від 11-12 до 14-15 років, що відповідає середньому шкільному вікові, тобто 5-9 класам сучасної школи. У цей період в особистості дитини відбуваються складні і суперечливі зміни, на підставі чого його ще називають важким, критичним, перехідним.

Специфічним для кожного віку є співвідношення внутрішніх процесів розвитку і його зовнішніх умов створює ту соціальну ситуацію, яка й детермінує писхічний розвиток дитини. Л.С.Виготський наголошував, що основна особливість підліткового віку полягає в неузгодженності процесів статевого дозрівання, загальноорганічного розвитку та соціального формування [10, с.59].

Центральне місце в житті підлітка з особливими потребами займає спілкування з товаришами. Для підлітків важливо не просто бути разом з однолітками, вони прагнуть зайняти в їх середовищі те становище, яке б відповідало їхнім домаганням. Для одних підлітків з особливими потребами це бажання бути лідером, інші намагаються знайти близького друга і це прагнення завжди є провідним мотивом поведінки в цьому віці. Підлітки з особливими потребами прагнуть знайти друзів, які б їх розуміли, підтримали у важку хвилину, тобто вірних друзів. Ці друзі необов'язково повинні бути з функціональними обмеженнями.

Також підлітковий вік - це період становлення якісно нових взаємин з дорослими. Підлітки не погоджуються на характерні для дитинства нерівномірні стосунки, як такі, що не відповідають їхнім уявленням про власну дорослість та самостійність. Вони прагнуть поваги до власної особистості та людської гідності, довіри. Підлітки з особливими потребами прагнуть до самостійності але самі багато чого не можуть зробити. Але водночас вони є самостійними ( наприклад, дитина самостійно малює не руками, бо в неї порушена опорно-рухова активність, а ногами).

Український педагог В.Сухомлинський вдало відзначив через монолог підлітка основні суперечності з дорослими: “Не опікуйте мене, не ходіть за мною, не зважуйте кожне моє слово та діло. Я самостійна людина. Переді мною висока гора, це мета мого життя. Я бачу її, думаю про неї, хочу досягти її…Мені потрібна підтримка мого друга. Я досягну своєї вершини, якщо буду спиратись на пличе сильного і мудрого друга. Та мені соромно і боязко сказати про це. Я хочу, щоб всі вважали, наче я самостійно, своїми силами доберуся до вершини” [24, с.196].

Підлітковий період - це період інтенсивного формування самооцінки, бурхливого розвитку самосвідомості як здатності спрямовувати свідомість на власні психічні процеси, включаючи і складний світ своїх переживань, потреби пізнати себе як особистість. Самооцінка у підлітковому віці набуває не меншого значення, ніж оцінка поведінки підлітка дорослими (Є.А.Серебряков).

Підлітковий вік, як відомо, сповнений прагненнями самоутвердитися, зрівнятися або хоча б здаватися такими, як дорослі, виокремитися серед однолітків, здобути очікувані позиції у групі, знайти цікаве заняття, самостійно діяти. Якщо ці потреби не задовільняються, вони атрофуються або спрямовуються в негативне русло. Труднощі у вихованні підлітків можуть бути зумовлені нескладними розладами нервової системи, різними вадами акцентуації, тимчасовою затримкою психічного розвитку.

В українській мові до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка, сліпець (давньоруською). На початку XIX ст. у слов'янських мовах починає вживатися слово “інвалід” як безсилий, слабкий, важко поранений. Слово “інвалід” прийшло в українську мову з французької і до кінця XIX ст. вживалося в значенні “відслуживший, заслужений воїн, який не пристосований до служби через каліцтво, поранений”.

До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні чи психічні відхилення у здоров'ї. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: “інвалід”; “особи з обмеженими функціональними можливостями”; “люди з обмеженою дієздатністю”; “люди з особливими потребами”; “особи з вадами розвитку, неповносправні”. У законодавчих документах, як правило, домінує термін “інвалід”. Інвалід - особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту [1, с.85].

Протягом останніх 10-12 років чисельність дітей у складі населення України щорічно зменшується, натомість зростає частка дітей з функціональними обмеженнями (дітей-інвалідів). Так, якщо в 1993 р. чисельність віком до 16 років становила 11,7 млн., з яких дітей-інвалідів налічувалося трохи більше 93 тис., то вже в 2001 р. кількість дітей цього віку зменшилася до 9,3 млн., а численність дітей з функціональними обмеженнями серед них сягнула майже 154 тис. [6, 63]. Отже, підвищення рівня інвалідизації дітей України відбувається активно і це, відповідно, позначається на специфіці діяльності системи ЦССМ та спеціалізованих навчальних закладів. Адже сімей, які виховують дітей з функціональними обмеженнями стає дедалі більше й, відповідно, усе більше зусиль і ресурсів соціальних служб доводиться спрямовувати на допомогу цій категорії населення.

Інвалідність - це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім'ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства.

Інвалідність у підлітків визначається як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення підлітка в адекватні його віку виховні і педагогічні процеси, у зв'язку з чим вони постійно потребують догляду та допомоги [17, с.64]. Характерною особливістю підлітка з функціональними обмеженнями є посилене прагнення до спілкування з ровесниками, передусім з однокласниками. Він прагне заслужити повагу і визнання ровесників, бути для них авторитетом. Якщо він не відчуває поваги до себе, якщо вони не реагують на його слова, вчинки тоді підліток стає замкнутим, пригніченим та критично ставиться до своїх можливостей і здібностей.

Відповідно до Рекомендацій 44-ї сесії Парламенської Асемблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р., суспільство зобов'язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям. Нині поняття “інвалідність” розцінюється як складна біопсихосоціальна категорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди з обмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки внаслідок захворювання, відхилень або недоліків розвитку, а й у результаті непристосованості соціального оточення до їхніх соціальних потреб, забобонів суспільства. Практичному соціальному працівникові завжди необхідно мати на увазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя: виникають бар'єри на шляху здійснення найважливіших соціальних і вітальних потреб, змінюється суспільний статус особистості, порушується сформована система соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи [12, с.176].

Л.С.Виготський розглядав вплив фізичних вад на розвиток особистості і зазначав, що формування вторинного дефекту використовується в тому випадку, якщо соціальне оточення не компенсує психофізіологічного порушення розвитку, а навпаки, детермінує його [8]. Згідно з дослідженням Л.І. Божович, тяжке хронічне соматичне захворювання суттєво змінює насамперед соціально-психологічну ситуацію розвитку людини. Також змінює рівень її психічних можливостей здійснення діяльності, яка веде до обмеження кола контактів з оточуючими людьми.

Показниками для інвалідності у підлітків є патологічні стани, які розвиваються при уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканські, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо-хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне, туберкульозне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне та ін.). Рішення спеціалістів фіксується у карточці санітарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби.

Діти з функціональними обмеженнями становлять об'єкт соціальної роботи з надзвичайно складною структурою, оскільки їм найважче соціалізуватися та адаптуватися, тому існує багато класифікацій цього об'єкта за різними ознаками [17].

Отже, особливості перебігу підліткового періоду залежать від конкретних соціальних обставин життя і розвитку підлітка, його соціальної позиції у світі дорослих. Вирішальна роль у його психічному розвитку належать передусім системі соціальних відносин (відносини із навколишнім світом).

1.2 Проблеми життєдіяльності сім'ї, яка виховує дитину з особливими потребами

Однією з нагальних проблем, що вимагає розв'язання, є соціально-педагогічна і психологічна допомога сім'ї, яка має дитину з фізичними, розумовими та психічними вадами.

Хвороба, дефект розвитку дитини породжує соціальні, педагогічні, психологічні, економічні проблеми у сім'ї. Особливо важкими є для батьків перші дні й місяці з того дня, коли поставлено діагноз. Усвідомлення неповноцінності дитини, її страждання, необхідність пристосуватися до нових обставин, а іноді навіть змінювати усталений ритм життя створює психотравмуючу ситуацію. Великий душевний біль, горе, відчуття, що втрачаєш розум, глибоке розчарування охоплюють людину.

Своєрідність соціальної ситуації розвитку підлітка з обмеженими можливостями полягає у включенні його в нову систему стосунків, спілкування з дорослими та ровесниками, в опануванні нових соціальних функцій. Соціальна ситуація розвитку підлітка з особливими потребами особливо залежить від сім'ї, стосунків з батьками. Якщо ці стосунки враховують його потреби і можливості, вибудовуються на засадах взаємоповаги та довіри, підліток легко долає труднощі у навчанні і спілкуванні, активно набуває життєвий досвід, утверджується в таких елементах соціуму, як шкільний клас, група ровесників та ін.

Повноцінність розвитку дитини залежить не тільки від матеріального становища сім'ї, рівня медичного обслуговування і побутових умов, а й від соціально-психологічних факторів особистісного росту батьків, формування батьківської любові, психологічного клімату в сім'ї та соціального оточення. Підліток з особливими потребами вимагає від матері і батька повсякденної роботи над собою. Це пов'язано насамперед з тим, що у підлітків-інвалідів починає різко занижуватись самооцінка, підвищується невдоволення собою і неприйняття себе як особистості. Подолання страху, відчаю, почуття провини, самотності сприяє постійному творчому, а відтак і особистісному росту. Уважне спостереження за своїми емоціями, психологічними станами забезпечує сприятливий психологічний клімат у сім'ї. Уміння ставити питання і знаходити на них відповіді, пізнання нового, зацікавленість у вивченні науково-методичної літератури (медичної, педагогічної, психологічної) допомагає вивчати особливості захворювання чи дефекту та спрогнозувати їх вплив на загальний розвиток дитини. Одна з важливих особливостей розвитку особистості - почуття власної відповідальності за життя дитини і збереження цілісності сім'ї. Уміння приймати рішення, упевненість у своїх діях, уміння відповідати за свої вчинки створює в сім'ї атмосферу емоційного спокою.

Батьківська любов - джерело і гарантія емоційного благополуччя дитини, її психологічного та інтелектуального розвитку. Ще під час вагітності жінки у майбутніх батьків починають формуватися певні життєві плани, зароджується почуття любові. Природа любові матері і батька різна. Батько завжди менш зв'язаний з дитиною в перші роки життя. Найважливіший для дитини в цей період життя контакт з матір'ю. Е.Фромм називає любов батька любов'ю "на певних умовах", її принцип: "Я люблю тебе тому, що ти виправдовуєш мої надії, бо виконуєш свій обов'язок і схожий на мене". Якщо народжується дитина з особливими потребами, то створений раніше образ руйнується. Якщо подружжя поєднує почуття любові, духовної близькості, тоді дитина ідентифікується із собою, що спричинює почуття провини. У не дуже благополучній сім'ї, у якій один з подружжя має занижену самооцінку, починає звинувачувати іншого члена подружжя в тому, що дитина народилася з вадами. Батьківська любов визначається індивідуальним розвитком кожної особистості. В процесі розвитку дитини вона ускладнюється, видозмінюється, позначаючись на сімейних відносинах [15, с.16].

Сприятливий психологічний клімат у сім'ї - основа позитивного розвитку дитини і, навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток дитини і підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності - психічних порушень. Поняття "фактори зруйнованого дому" полягає в тому, що народжується позашлюбна дитина; окреме проживання батьків; втрата одного чи обох з батьків у результаті смерті або тяжкої хвороби; часті розлучення з батьками; обтяженість дитинства серйозними сімейними конфліктами; психологічна травматизація дитини внаслідок психічного захворювання, алкоголізму й асоціальної поведінки батьків.

Кожна людина, залежно від особливостей свого характеру, темпераменту, рівня культури, віку і життєвого досвіду, найближчого соціального оточення, по-різному діє в життєвій ситуації, пов'язаній з інвалідністю дитини.

Характеризуючи соціально-педагогічні та психологічні умови виховання в сім'ї дітей з особливими потребами, треба мати на увазі особливості захворювання чи дефекту дитини, що впливають на організацію життєдіяльності сім'ї. Розглянемо лише деякі з них.

Аутичні діти мають великий дефіцит фізичних та емоційних контактів з матір'ю. Якщо для здорової дитини цілком природно шукати захист і втіху на руках у матері, то для дитини з емоційними порушеннями тісний тактильний контакт у процесі виховання - вирішальний. Деяким матерям таких дітей не вистачає материнського інстинкту. Причина криється в тому, що аутична дитина із самого раннього дитинства не підкріплює інстинкти матері своєю поведінкою, не відповідає на ласку, не приймає позу готовності, коли її беруть на руки. Якщо між матір'ю і дитиною своєчасно не встановлюється контакт, у дитини посилюється почуття страху й агресії.

У психотерапії застосовується метод холдінга (холдінг-терапія), розроблений Мартою Велш з Материнського центру в Нью-Йорку. Процедура складається з того, що мати притискає до себе дитину, міцно обіймає її (обличчям до обличчя), намагаючись встановити контакт очима. Бажано, щоб у цьому брали участь усі члени сім'ї. При цьому мати притискує до себе дитину, а батько (бабуся, дідусь) підтримують матір. Батько може тримати на руках інших дітей (братів, сестер). Практика доктора Велш підтвердила, що в багатьох випадках, особливо коли холдінг-терапія застосовувалася при ранньому аутизмі, вона давала позитивні результати (за виключенням тих випадків, коли батьки переривали терапію або відмовлялися від неї) [4, с.75].

У розвитку дитини з порушеннями опорно-рухового апарату, ДЦП велику роль відіграє мати, і особливо в перші роки життя. За Пето, кондуктивна педагогіка - це спосіб життя, заснований на інтенсивній кооперації між дитиною і матір'ю (чи іншою людиною, близькою до дитини), у якому центральне місце відводиться мотивації. Мати в своїй діяльності керується потребами дитини і робить все для того, щоб вона розвивалася. Більшість лікарів вважають ДЦП хворобою, яку не можна вилікувати і тому не застосовують систему Пето. А педагоги не приділяють їй належної уваги "через те, що вона одночасно й медична”. Дослідження, які були проведені угорськими лікарями, а також подружжям Акошів, свідчать про те, що кондуктивна педагогіка має вирішальне значення для розвитку здібностей людини до адаптації за таких порушень у дітей як ДЦП, спинально-моторна дисфункція, периферична моторна дисфункція. За допомогою матері функціональні порушення, причиною яких є порушення мозку, можуть бути компенсовані за умови нормального співробітництва між матір'ю і дитиною (перша фаза антропогенного кооперування). Розвиток дитини забезпечується завдяки здібності матері запобігати тому, що неприємно їй, і не робити те, що дитині не подобається. Отримуючи спеціальні рекомендації, мати повинна навчити дитину тих самих навичок, що й мати здорової дитини. Це позитивно впливає на дитину, вона вчиться компенсувати свої недоліки, її поведінка з часом нормалізується, тільки для цього необхідно більше часу, фізичних і моральних зусиль [15, с.67].

Отже, вирішальну роль в житті підлітка з особливими потребами відіграє сім'я. Батьки повинні бути друзями для дитини, але особливими, - друзями-приятелями, наставниками. Їхнє завдання - допомогти дитині пізнати себе, оцінити свої здібності і можливості, знайти своє місце в світі дорослих, а також дати дитині батьківську любов, теплоту та турботу.

1.3 Особливості соціалізації дітей з особливими потребами у сучасному українському суспільстві

Соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - це процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в даному суспільстві. У процесі соціалізації в людини формується соціальні якості, знання, вміння, відповідні навички [19]. Соціалізація в широкому розумінні - це процес залучення людини до соціального життя шляхом активного засвоєння його норм, цінностей та ідеалів.

Як зауважує Л.Орбан-Лембрик, ситуація соціалізації підлітка характеризується тим, що, з одного боку, час науково-економічних і соціально-політичних перетворень помітно прискорює його фізичне, статеве дозрівання, що ставить питання про зниження початкової межі юнацького віку, а з другого - необхідність подовження періоду навчання посуває настання соціальної зрілості, тим самим нібито розширюючи межі підліткового віку [19]. Важливим соціально-психологічними новоутвореннями підліткового віку є: особистісне самоутвердження, дорослість, потреба у спілкуванні, значне збільшення контактів, формування нового світогляду, засвоєння цінностей і норм підлітком.

Безпосередні причини тієї чи іншої поведінки підлітка нерозривно пов'язані з цілою низкою суперечностей суспільства, соціального середовища, мікросередовища й самої особистості. Серед головних умов, що провокують внутрішні і зовнішні суперечності, виокремлюють такі: недоступність для сучасного підлітка тих умов освіти, виховання, професіоналізації, розвитку, які необхідні для нормальної соціально-культурної адаптації особистості в даному суспільстві; бідність прямих та опосередкованих зв'язків і стосунків підлітка з іншими людьми; невідповідність рівня виявлення здібностей і раніше закріплених якостей підлітка завданням, які він ставить перед собою [19, с.186].

Об'єктивна ознака сьогодення - ускладнення процесу соціалізації підлітка внаслідок економічних, соціальних, політичних змін, які відбуваються в нашому суспільстві. Накладаючись на психологічну кризу підліткового віку, засвоєння норм і цінностей ще більше загострюється. Можна виокримити важливі вікові (кризові) явища, які супроводжують процес соціалізації підлітка: прискореність і нерівномірність розвитку його організму в період статевого дозрівання, що ускладнює психічне та фізичне самопочуття підлітка, проявляється в його емоційній нестійкості, збудливості; зміни в характері взаємин підлітка з дорослими, що виражаються в наявності так званого “конфлікту моралі”, коли відбувається зміна моралі підкорення на мораль рівності (загострення почуття дорослості, підвищення критичності у ставленні до дорослих при одночасному підвищенні уваги до думок ровесників тощо).

Серйозність проблеми інвалідності, чи по-іншому людей з особливими потребами, обумовлена не лише тим, що за останній час, збільшилося число людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низьким рівенем матеріального забезпечення, їх соціальною і матеріальною незахищеністю. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, як має інвалідність, та її сім'ї. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність - це нещастя однієї людини чи суспільний феномен? Моделі інвалідності (медична, економічна, функціональна, соціальна), які існують сьогодні, тлумачать по-різному.

Зокрема, медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях, наявних у людини (вроджених чи тих, що з'явилися), якими вона відрізняється від інших, “нормальних” людей. При цьому дитина з особливими потребами розцінюється як мотиваційна людина у фізичному чи розумовому плані (або в тому і другому). Міра її неповноцінності визначається тим, наскільки вона обмежена у різних сферах людської діяльності та спрямованістю дитини до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо [8, с.63].

Поліпшення фізичного та соціального стану підлітка з особливими потребами досягається за рахунок відновлення фізичного чи розумового здоров'я медичними засобами. Можна сказати, що медичний підхід до дітей з особливими потребами перетворює людей з певними потребами в пасивних пацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі і значення. В результаті створюються ситуації, коли і підлітки з особливими потребами, і їхні сім'ї не мають права вибору, самовизначення і не можуть через їхню “неповноцінність” впливати як на вирішення їх проблем, так і на характер соціалізуючого фактору. Такий підхід призвів до того, що підлітки з особливими потребами стали відчуженими від суспільства, тобто медична модель не враховує соціального контексту.

В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження, порівняно із здоровими людьми, чи неспроможні працювати взагалі. Економічна модель інвалідності - результат концепції соціальної корисності, яка без сумніву, породжує соціальну дискримінацію.

Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції, порівняно із здоровими людьми.

Економічна і функціональна моделі є логічним наслідком медичної моделі. Медична акцентує увагу на відсутності здоров'я, економічна - на неспроможності до продуктивної праці, функціональна - на неспроможності в широкому розумінні цього слова. Причому у всіх зазначених моделях інвалідність залишається індивідуальною проблемою її носіїв.

Поширене сьогодні визначення, яке називає інваліда людиною з особливими потребами, безперечно, теж розглядає його з позицій функціональної моделі. Про це свідчить визначення, зафіксоване в Рекомендаціях до реабілітаційних програм на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (1992 р.).

Труднощі дітей з особливими потребами пов'язані не лише з відчуттями фізичного обмеження і дискомфорту, переживанням втрати своїх можливостей, але й з “багажем” того негативного ставлення, з яким стикається людина у своєму найближчому оточенні. З інвалідністю асоціюється не лише фізична чи психічна неспроможність. Уявлення про дитину з особливими потребами як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує допомоги інших, викликає найчастіше почуття жалю. Це заважає також дитині включатися в активні соціальні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, підлітки з особливими потребами здебільшого спілкуються лише з подібними до себе.

Процеси кардинальних перетворень у сучасному суспільстві і в системі освіти вимагають від спеціаліста переорієнтації його свідомості на гуманістичні цінності. Останнім часом наше суспільство повернулося обличчям до проблем дітей і підлітків з особливостями у розвитку. Саме тепер найбільш гостро постало питання соціалізації дітей, які мають тяжкий ступінь розумової та фізичної обмеженості. Життя таких дітей прирівнюється до життя кімнатних рослин. Але досвід роботи спеціалістів та перегляд нашого ставлення до дітей з обмеженими можливостями тільки підтвердили аксіому: кожна людина повинна жити по-людськи, мати право отримати відповідну освіту [10, с.40].

У нашому суспільстві проблеми соціалізації дітей з обмеженими можливостями розв'язують спеціальні заклади, мета діяльності яких - допомогти кожній дитині ствердитися і соціально інтегруватися, наскільки дозволяють можливості, зумовлені структурою дефекта. Для того, щоб всебічно допомогти обмеженим розумово дітям, спецзаклади повинні стати для них основним, але не єдиним місцем життя. Виховання та навчання таких дітей охоплює спеціальні психолого-педагогічні, культурно-гігієнічні й індивідуальні загальнорозвивальні заходи, спрямовані на зміни в розвитку та перспективний розвиток дитини. Важливе завдання спецзакладів полягає в тому, щоб сформувати в суспільстві розуміння проблем дітей і підлітків, які мають особливості в розвитку.

Отже, сучасне життя, з одного боку, надає підліткові свободу для вибору соціального середовища й засобів спілкування, способом і стиллю життя, а з другого - процес адаптації та самовизначення, що ускладнюється, висуває високі вимоги до рівня самосвідомості, самоконтролю як з боку дорослих, так і з боку підлітків.

Висновки до розвитку I

З вище зазначеного бачимо, що в Україні зростає чисельність дітей з особливими потребами, вони потребують підтримки, більше спілкування з однолітками (ровесниками), адже в підлітковому віці діти з особливими потребами прагнуть самоствердитися, зрівнятися або хоча б здаватися такими, як дорослі, виокримитися серед однолітків, мати в них авторитет. Підлітки з особливими потребами прагнуть самостійно виконувати певний вид діяльності, намагаються вирішувати життєві ситуації самостійно.

Також визначальну роль в житті підлітків з особливими потребами відіграє сім'я, яка допомагає підліткові долати життєві труднощі, почуття самотності. Джерело і гарантія емоційного благополуччя підлітка, її інтелектуального та психологічного розвитку дає батьківська любов. Допомогти підлітку не відчувати самотність, неповноцінність може батьківська турбота, любов та довіра.

Важливу роль в житті підлітків з особливими потребами відіграє соціалізація, тобто входження підлітка в суспільство. Соціалізуючись підліток з особливими потребами розвиває світогляд, самосвідомість, ставлення до дійсності, характер, особистісні та комунікативні якості, але комунікативні якості в них є порушеними (їм важко спілкуватись з оточуючими людьми вважаючи, що їх ніхто не розуміє), накопичується соціально-психологічний досвід, набуває самостійності, впевненості в собі, стійкості до стресів. Соціалізуватися підліткам з особливими потребами допомагають спеціальні заклади, де вони вчаться і спілкуються, не тільки з тими, хто там навчається, але й з іншими людьми.

сім'я соціалізація підліток психокорекційний

РОЗДІЛ II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ПІДЛІТКАМИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

2.1 Експериментальне дослідження особливостей соціальної адаптованості неповносправних підлітків

Експериментальне дослідження здійснювалось протягом 2006-2007 року. Всього у ньому взяло участь 20 учнів навчально-реабілітаційного центру м. Івано-Франківська віком 12-13 років.

Етапи дослідження:

1) організаційний етап включав теоретичний аналіз наукової літератури, підбір матеріалу для проведення дослідження;

2) здійснення емпіричного дослідження в процесі якого здійснювалося визначення рівня особистісної адаптованості, самооцінки в підлітків з особливими потребами таких психічних станів, як тривожність, фрустрація, агресивність і ригідність;

3) підсумковий етап: обробка та узагальнення та ототожнення отриманих результатів.

Основними завданнями експериментального дослідження були наступні:

1) обгрунтувати актуальність та доцільність соціальної роботи із неповносправними підлітками та їх батьками;

2) з'ясувати здатність підлітків з особливими потребами адаптуватись до соціальних умов;

3) визначити основні напрямки соціально-педагогічної роботи з неповносправними підлітками та сім'ями, в яких вони виховуються.

Метою дослідження є виявлення рівня адаптованості підлітків з особливими потребами до соціальних умов.

З-поміж емпіричних методів дослідження нами використовувалися опитування (бесіда, анкетування), тестування, спостереження.

Для вирішення поставлених в роботі завдань нами було використано окремі психодіагностичні методики. З метою вивчення актуального психологічного стану підлітків з особливими потребами нами було використано адаптивний варіант методики Г.Айзенка, що визначає самооцінку станів тривожності, фрустрації, агресивності і ригідності. Опрацювання результатів дозволило визначити рівень прояву кожного із названих психологічних станів особистості. Визначення рівня особистісної адаптованості школярів проводилося за методикою А.Фурмана. Вона дозволяє визначити відношення підлітків з особливими потребами до умов школи, сім'ї та до навколишнього середовища.

Ці експериментальні дослідження були проведені в навчально-реабілітаційному Центрі з учнями 7-8 класів.

Для дослідження самооцінки станів тривожності, фрустрації, агресивності та ригідності було використано адаптивний варіант методики Г.Айзенка (Додаток В). Тривожність, фрустрація, агресивність та ригідність належать до психічних станів, тісно пов'язаних із особливостями поведінки особистості.

Тривожність - це індивідуально-психологічна особливість, яка виявляється в схильності людини до переживання стану тривожності при очікуванні несприятливого розвитку подій [32].

Фрустрація (лат. frustratio - марні сподівання, обман) - це психічний стан зростаючого емоційно-вольового напруження людини, зумовлений об'єктивно незадоволеними (чи суб'єктивно уявлюваних) бар'єрами на шляху до поставленої мети або задоволення важливих потреб і бажань.

Агресивність - це ситуативний план, який характеризується афективними спалахами гніву чи злоби та імпульсивними проявами поведінки, що став причиною конфлікту [24].

Ригідність (лат. rigiojus - твердий, заціпенілий) - риса особистості, яка виявляється в труднощах перебудови раніше вироблених стереотипів поведінки і діяльності чи в нездатності індивіда змінити програму діяльності відповідно до зміни обставин [24].

Рис. 2.1 Діаграма сасооцінки психологічних станів

Провівши з учнями експериментальне дослідження, з'ясували, що в обстежуваних переважає середній та низький рівень психологічних станів.

За результатами експериментального дослідження тривожність у підлітків з особливими потребами найбільше займає середній рівень - 80% , а низький - 20%. Це свідчить про те, що підлітки вміють в деяких ситуаціях контролювати своїми емоціями, почуттями, але інколи вони хвилюються через неприємності, які ще нетрапилися, але існують поки, що в їхній уяві, також їх лякають конфлікти. Описуючи стан тривоги, підлітки іноді згадують про переживання сорому чи провини.

В підлітків з функціональними обмеженнями середній рівень фрустрації наявний у 20% респондентів, але переважає низький рівень фрустрації - 80%. Тобто в підлітків з функціональними обмеженнями виявляється висока самооцінка, стійкість до невдач і відсутність побоювань труднощів. Будь-які конфлікти, невдачі вони розв'язують без перешкод. Перед труднощами вони не розгублюються, а навпаки зібрані, рішучі та ставлять за мету подолати ці труднощі.

За результатами дослідження у підлітків з функціональними обмеженнями спостерігається низький рівень агресивності - 60%. Він полягає в тому, що підлітки є спокійні і стримані. Під час конфліктиних ситуаціях вони залишаються спокійними, стриманими, вони не нервуються якщо в них щось не виходить. Але також проявляється середній рівень агресивності - 40%.

Що ж до ригідності, то опитувальні респонденти мають середній рівень ригідності - 60%, та низький рівень ригідності, який становить 40%, але середній рівень переважає над низьким. Тобто, підлітків з функціональними потребами обережливо ставляться до всього, інколи неохоче удуть на ризик та легко переключають свою увагу.

В експериментальному дослідженні ми також використовували методику на визначення рівня особистісної адаптованості школярів за А.Фурманом. За допомогою цієї методики ми визначили відношення підлітків з функціональними обмеженнями до школи, сім'ї та до позашкільного середовища, тобто до соціальних умов.

Адаптація включає пристосування організму до постійних і мінливих умов зовнішнього середовища (сезонних змін темпераменту, освітленості, вологості, змін у харчуванні та змін організму, пов'язаних із виникненням чи втратою деяких функцій [23].

Провівши цю методику, ми отримали наступні результати. Адаптивний рівень мають 16% респондентів, неадаптивний - 84% респондентів. Неадаптивний рівень поділяється на неочевидний та очевидний. Неочевидний рівень адаптованості переважає - 50% опитувальних респондентів, а очевидний становить 34%.



Рис. 2.2 Аналіз рівня адаптованості підлітків до соціальних умов (%)

Адаптивність є одним із найважливіших критеріїв при конструюванні складних технічних систем, які мають механізми саморегуляції. У психології інтенсивно вивчають адаптивність людини як особистості в соціальному середовищі з урахуванням вимог суспільства, властивих потреб, інтересів і можливостей. Низький рівень адаптивності - 16% респондентів полягає в тому, що підлітків з функціональними обмеженнями несприймають, недооцінюють, нерозуміють і їм недовіряють. Їм важко адаптуватись до умов навколишнього середовища, але вони є адаптованими до умов сім'ї та до умов школи. Тому, що саме в сім'ї та в школі до них ставляться з повагою, з любов'ю та довірою, адже завдяки батькам вони є на цьому світі та завдяки вчителям вони здобувають знання.

Неадаптованість - це особистий мотив, спрямований на розвиток особистості і виявляється в активності надситуації захопленої дії [31]. Неадаптованість, за Фурманом, поділяється на неачевидну, яка має від 50 до 56 балів та очевидну, яка має від 40-49 балів. 50% підлітків з особливими потребами є неочевидно адаптованими. Тобто, вони вміють адаптовуватись, але не повністю. В них виникають деякі труднощі. Неочевидна адаптованість характеризується невеликими проявами непристосованості підлітка з функціональними обмеження до умов навколишнього середовища. Інші 34% учнів є очевидно неадаптованими, тобто підліток не вміє адаптовуватись до різних умов життєдіяльності і в них це є помітно, що їм важко адаптуватись до умов школи та до умов позашкільного середовища.

Серед опитаних нами підлітків не було виявлено дезадаптованих. Дезадаптованість констатується у випадку неуспішності зреалізованих цілей, або ж при двох чи більше рівних та значущих цілей; це може свідчити про незрілість особистості, невротичних відхилень, зезгармонія в сфері прийняття рішень або ж може бути наслідком екстремальності ситуації.

Отже, 84% респондентів є неадаптованими і маєть досить високий рівень зазначеної ознаки. Вони не вміють адаптуватись до умов навколишнього середовища, їм важко спілкуватися з оточуючими людьми через невпевненість, відсутність умов для їхньої успішної соціалізації. В деяких з учнів неадаптованість є неочевидною, тобто вони не проявляють на зовні свої недоліки, а інші є очевидно неадаптованими, вони не вміють адаптовуватись і це помічають інші люди (вчителі, батьки, товариші).

Серед обстежених нами дітей-інвалідів 84% респондентів є неадаптованими, а 16% - є адаптованими до умов сім'ї, школи та позашкільної сфери. Адаптованість проявляється в тому, що вони знають та вміють адаптовуватись до умов сім'ї (сильні емоційні зв'язки батьків з підлітком, злагода в сім'ї, високий рівень виховання та довірливі відносини підлітка з батьками), до умов школи (для підлітка з функціональними обмеженнями вчитель є авторитетом, він поважає та довіряє вчителям, з однакласниками в нього дружні стосунки).

Під час експериментального дослідження ми використовували метод спостереження. Метод спостереження визначається тим, що матеріал для цого береться з життя при спостереженні за психічною діяльністю індивіда у взаємодії з іншими людьми. Спостереження характеризується як один з емпіричних методів соціально-психологічного дослідження, який виявляється в чуттєвому пізнанні явищ [20, с.13].

Ми спостерігали за учнями під час навчання. Поводились вони так як і всі підлітки, але писали, читали, говорили, думали трохи повільніше. Вони з повагою та довірою ставляться до своїх вчителів, поважають думки один одного, активно спілкуються між собою. Підлітки з функціональними обмеженнями почуваються комфортно в школі і сім'ї. Ми проводили спостереження в сім'ях, де прживають підлітки з особливими можливостями. Батьки тут ставляться до дитини з любов'ю, терпеливістю та довірою. Головними пріорітетами в сім'ї є гуманістичні цінності. Вони поважають думки один одного, враховують кожну пропозицію, допомагають один одному у виконанні певних завдань.

Отже, в цілому дослідження респондентів показали досить високі результати. Домінують низькі та середні показники і це свідчить, що підлітки з функціональними обмеженнями вміють самостійно знаходити вихід з життєвих проблем та конфліктів. Їхній рівень адаптованості є низьким, але це їм не заважає бути людяними, доброзичливими та щирими. А також спотерігаючи за підлітками з особливими потребами, ми виявили їхнє доброзичливе ставлення до інших, повагу один до одного, розуміння, довіру та любов, яка панує між підлітками у школі та в сім'ї.

2.2 Соціально-педагогічна робота з підлітками з особливими потребами як умова їх ефективної соціалізації

Соціально-педагогічна робота із людьми з особливими потребами сприяє підвищенню рівня соціальної адаптації індивіда або групи, профілактиці явищ дезадаптації, соціокультурній реабілітації та розвитку людини.

Про функцію соціальної адаптації можна говорити як про “швидку допомогу”, яка в ідеалі співпадає з розвитком несприятливих подій, які загрожують кризою дезадаптації. Профілактика спрямована на протидію можливим, прогнозованим негативним факторам і наслідкам впливу несприятливих ситуацій. Функція реабілітації здійснюється тоді, коли певні порушення уже відбулися і призвели до деяких “ускладнень” в житті людини. Саме ці різноманітні наслідки певної несприятливої події і прагне змінити клієнт при підтримці соціального педагога. В реальній практиці одна і та ж дія соціального педагога може мати адаптаційне, профілактичне і реабілітаційне значення.

Але, працюючи з конкретною категорією клієнтів, можна виявити домінуючу функцію в змісті соціально-педагогічної діяльності. Так, скажімо, у роботі з сім'єю, яка виховує дитину з особливими потребами, провідною функцією є реабілітація. Це пов'язане з тим, що інвалідність дитини досить часто стає причиною глибокої й тривалої соціальної дезадаптації всієї сім'ї, для розуміння причин якої необхідно звернутися до аналізу проблеми інвалідності [8, с.62].

Зміст соціально-педагогічної роботи з підлітками, які мають функціональні обмеження, як правило, включає такі напрями:

вивчення соціально-психологічного стану клієнта;

соціально-педагогічне дослідження особливостей соціалізації дитини;

побутова реалізація (навчання елементам самообслуговування та дотриманню найпростіших норм поведінки в різних мікросоціумах);

психологічне консультування дітей;

консультування членів сімей, де виховуються діти-інваліди, з правових та психолого-педагогічних питань;

психолого-педагогічна корекційна робота;

розвиток потенційних творчих можливостей дітей;

формування особистісних якостей дітей спеціальними засобами психологічного тренінгу;

організація культурно-розважальної діяльності дітей спеціальними засобами психологічного тренінгу;

організація дозвілля дітей через проектування та впровадження різноманітних програм та форм роботи соціальних служб;

професійна орієнтація підлітків з вадами здоров'я;

лобіювання пропозицій на рівні органів місцевої влади і самоврядування щодо поліпшення роботи з підлітками з вадами здоров'я;

координація діяльності різних соціальних інститутів, що опікуються проблемами дітей з особливими потребами [17, с.65].

Традиційні технології, форми і методи роботи, за якими реалізуються зазначені напрями діяльності добре відомі в практиці роботи ЦССМ. Але, загалом, дотримуючись типового технологічного алгоритму соціальної допомоги, який складається з трьох етапів (підготовчого, реалізації та підсумкового), важливо розуміти специфічні особливості кожного з них, враховуючи специфіку даної категорії клієнтів.

Так, на першому етапі основним завданням соціального працівника, яке вирішується за допомогою вивчення сімейної ситуації, соціально-психологічного стану підлітка та соціально-педагогічного дослідження особливостей його соціалізації, стає визначення того, до якої групи клієнтів доцільно віднести:

1) до тієї, члени якої можуть (залежно від віку) навчатися у звичайному дитячому садку, загальноосвітній школі, відвідувати школу в ролі пасивного користувача або активного учасника заходів загального призначення, що влаштовують ЦССМ для здорових дітей і молоді, працювати в умовах звичайного виробничого середовища;

2) до групи, члени якої змушені (залежно від віку) навчатися у спеціальному дитячому садку, спеціальній школі, школі-інтернаті для дітей з певними порушеннями (часто за умови проживання вдома);

3) до групи, члени якої постійно перебувають в умовах батьківського догляду, навчаються вдома за індивідуальним графіком, не можуть брати участі в заходах загального призначення, можуть працювати лише в надомній формі;

4) до групи, члени якої постійно перебувають в умовах батьківського догляду, визнані ненавчуваними, непрацездатними в будь-яких формах, позбавлені будь-яких можливостей соціалізації.

Залежно від приналежності клієнта до тієї чи іншої групи розробляється план допомоги, який реалізується на другому етапі.

Для клієнтів першої групи переважно застосовується психологічне консультування дітей і батьків, консультування членів сімей з правових та психолого-педагогічних питань, заходи щодо сприяння розвитку потенційних творчих можливостей дітей, формування особистісних якостей дітей спецільними засобами психологічного тренінгу, організація культурно-дозвіллєвої діяльності, сприяння продовженню навчання, професійній орієнтації та працевлаштуванню підлітків з особливими потребами (якщо реабілітаційні заходи не призвели до покращення здоров'я, до норми у тих випадках, коли патологія може бути усунена).

Для клієнтів другої групи до вищезазначеного додається діяльність щодо сприяння медико-соціальній реабілітації.

Для клієнтів третьої групи до вищезазначеного додається робота щодо побутової адаптації та реабілітації, навчання навичкам самообслуговування, посильної участі у веденні домашнього господарства тощо. Важливим стає ініціювання, лобіювання і координація зусиль різних державних і громадських організацій щодо задоволення особливих індивідуальних потреб цієї групи клієнтів. Особливе значення має зв'язок з навчальними закладами щодо організації навчання вдома за індивідуальним графіком або в інших формах (у багатьох містах і районах ця вимога закону реалізується недостатньо - за даними соціологічних опитувань, виконаних на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді і Київського ЦССМ у 1991-1992 рр., близько 20% респондентів ніде не навчалися), сприяння працевлаштуванню клієнтів у надомній роботі.

На час роботи групи тимчасового перебування батьки можуть залишати дітей у центрі, вирішувати інші проблеми. Це важливо з погляду на те, що майже половина дітей виховуються у неповних сім'ях, притому матері не працюють, доглядаючи за дитиною. Вони були замкнені в чотирьох стінах наодинці зі своїми проблемами та хворою дитиною, відповідно й перебували в складному психічному стані. Тому в центрі ведеться робота з батьками, застосовуються спеціальні тренінги, працює клуб, відбуваються спільні заходи, відзначаються свята, влаштовуються просвітницько-інформаційні зустрічі з працівниками медичних, педагогічних, соціальних установ. Працює група батьківської взаємодопомоги, тому багато проблем побутового обслуговування (ремонт одягу, взуття, побутової техніки, житла тощо) вирішуються на громадських засадах.