Соціокультурна трансформація, яка зараз відбувається в Україні, подібно до інших посткомуністичних країн, актуалізує наукове дослідження ціннісних змін, що відбуваються як на рівні суспільства загалом, так і в його окремих соціальних групах. Тому проблема соціокультурного розвитку молоді в сучасному українському суспільстві залишається незмінно актуальною протягом всього існування педагогіки вищої школи. Увага до життєвих стратегій молоді, зокрема майбутніх студентів, викликана тим, що студентство є найбільш мобільним шаром сучасного українського суспільства.

Одним з важливих понять соціокультурного підходу є поняття про соціально-культурне середовище (простір) - "сукупність усталених умов, інститутів, взаємозв'язків, що утворюють певний регіональний тип культурної підсистеми, яка має декілька рівнів свого функціонування, свої традиції, домінуючі центри, національну культурну визначеність, набір культурних контактів, що забезпечують культурну діяльність, задоволення та розвиток культурних потреб. Соціально-культурне середовище є предметно-речовинною основою культурного життя, тлом і органікою процесів культурної діяльності (реалізації потреб, творчості, освоєння, тиражування і розповсюдження цінностей культури), формування культурних об'єднань громадян. Речові і особистісні складові формують потенціал соціально-культурного середовища, забезпечуючи особистості і соціальним групам актуалізацію їх культури і ресурс її розвитку. Стан соціально-культурного середовища залежить від потреб в його складових і відповідності механізмів реалізації цим потребам" [36, 352-353]. Соціокультурний простір умовно можна розділити на соціальний і культурний. Цей розподіл - лише аналітична процедура. В реальності соціокультурний простір є єдиним цілим, частини якого можуть існувати роздільно з тією ж вірогідністю, як і роздільне функціонування голови і тіла.

Є два підходи до розуміння соціального простору: субстанціалістський і структуралістський. В першому трактуванні воно складається з субстанцій, тобто індивідів, їх груп і організацій, сполучених соціальними відносинами. Соціальний простір володіє матеріальною субстанцією - людьми. Так, П. Сорокін писав: "соціальний простір є якийсь всесвіт, що складається з народонаселення Землі. Визначити положення людини або якого-небудь соціального явища в соціальному просторі означає визначити його (їх) відношення до інших людей і інших соціальних явищ, узятих за такі "точки відліку" [34, 298].

В іншому трактуванні соціальний простір - це надіндивідуальна реальність, що складається із структурованих соціальних відносин.

"Суспільство, - за словами К. Маркса, - не складається з індивідів, а виражає суму тих ідей і відносин, в яких ці індивіди знаходяться один до одного".Э. Дюркгейм в книзі "Самогубство" писав: "ми твердо сподіваємося, що, читаючи нашу книгу, кожен погодиться з нами в тому, що над індивідом стоїть вища духовна реальність, а саме колектив" [цит. за матеріалами 52].

За визначенням П. Бурдьє, соціальний простір - це "ансамбль невидимих зв'язків, тих самих, що формують простір позицій, зовнішніх по відношенню один до одного, визначених одні через інші, за їх близькістю, сусідству або за дистанцією між ними, а також за відносною позицією: зверху, знизу або поміж, посередині" [цит. за матеріалами 52].

Соціальний простір - це не скільки-небудь стійкий стан, а величезний комплекс процесів, що ні на мить не зупиняються, розуміються як потік подій. Інакше кажучи, воно має процесуальний образ. Його матеріальний зміст - це незліченні практики незліченних індивідів, як розрізнених, так і з'єднаних в колективи.

Поняття культури є одним з найменш чітких зі всіх вживаних в суспільствознавстві. Воно змінює свій зміст залежно від цілей і предмету дослідження.

Культура - це сукупність відносно стійких ідей і уявлень про бажану форму соціального порядку і відносин людей, що розділяє більшість членів даного суспільства, а також символічних форм комунікації. Ідеї і уявлення, що становлять культуру, лише умовно можна назвати стійкими. Насправді вони знаходяться в постійному процесі зміни і відтворювання. Наявність в цьому процесі щодо стійкого ядра, що зберігається протягом більш-менш тривалого історичного періоду, створює ілюзію стійкості. Культура в своїй основі розділяється більшістю суспільства (демографічного або соціального) або його елітою, що має достатньо ресурсів, щоб нав'язувати свої смаки як прояв "істинної" культури. Якщо ідеї і уявлення розділяються лише меншиною (демографічною чи соціальною), то вони складають контркультуру, або субкультуру [43].

Культурне поле є віддзеркаленням основних характеристик соціального поля. Стійкі форми соціальної практики породжують відносно стійкі норми і цінності, що закріплюють їх, засоби символічної комунікації, що роблять взаємодію можливою. Це свого роду дзеркала.

Ієрархічна організація соціального поля нав'язує аналогічну організацію і культурі. Тут виділяються культури пануюча і гноблена, елітна і масова, субкультури різних класів, шарів [52].

В той же час культурне поле саме грає активну роль в регулюванні процесів, що протікають в соціальному полі. Змістом першого є ідеї і представлення людей, а другого - їх взаємодія, яка може розвертатися лише в контексті цих ідей і уявлень. Дії і ідеальні механізми, що управляють ними, сплітаються в єдине ціле. Зрозуміти культуру без практики так само неможливо, як зрозуміти соціальну практику у відриві від управляючих нею ідей, уявлень і засобів комунікації. Тому визначення культури як сукупності стійких форм поведінки людей - це спрощення, допустиме у цілому ряді випадків.

Культура - це програма життєдіяльності людей на всіх рівнях соціального простору. Проте реальні практики не можуть з огляду на багато причин не відрізнятися від програми.

Культурний простір, як і простір соціальний, неоднорідний як за своїм змістом (більшістю членів, що розділяється, ідеям і уявленням), так і за засобами символічної взаємодії (мовами). Через це воно ділиться на поля, які неминуче через вище описану логіку набувають соціокультурного характеру.

Ще одним важливим поняттям у рамках соціокультурного підходу є поняття загальнокультурної компетентності. Так загальнокультурна компетентність студента розуміється як професіонально значуща інтеграційна якість особи, що сполучає в собі мотиваційно-ціннісний, когнітивний, діяльнісний і емоційний компоненти, яке забезпечує єдність загальної і педагогічної культури і визначає здатність суб'єкта включатися в педагогічну діяльність і орієнтуватися в сучасному соціокультурному просторі. В пропонованому трактуванні загальнокультурна компетентність виступає професійно-особовою характеристикою, що вимагає багатоаспектного підходу до її вивчення. Як система вона включає етично-гуманістичну спрямованість, мотиви, цілі, ціннісні орієнтації, сукупність знань, умінь, навиків, форми і способи їх використовування в нестандартних ситуаціях. Загальнокультурна компетентність є інтелектуальною і педагогічною цінністю, рівень її сформованості є одним з чинників, що впливають на успішність професійної діяльності. [12, 11].

Ефективному формуванню загальнокультурної компетентності студентів в освітньому процесі вузу сприяють педагогічні умови: позитивна мотивація студентів до навчальної діяльності як високоінтелектуальної праці; участь студентів у відборі змісту, методів і форм організовуваного процесу; поетапна реалізація ідей "діалогу культур" за допомогою включення студентів в міжкультурну комунікацію.

Пряме відношення до поняття "соціокультурного" має поняття "спосіб життя", тобто виявлення особової специфіки життєвого шляху людей в диференційованій соціокультурній реальності.

Поняття (категорія)"спосіб життя" позначає організовану сукупність процесів і явищ життєдіяльності людей в суспільстві. Способи організації цих процесів і явищ визначаються природно-географічними, соціальними і культурними умовами їх реалізації, з одного боку, і особовими характеристиками представників різних соціокультурних груп - з іншою. Поняття відображає повсякденне життя людей і служить для виявлення співвідношення сталих, типових і мінливих, індивідуальних характеристик життєдіяльності різних людей в певних областях культури. Зміст способу життя визначається тим, як живуть люди, чим зайняті, які види діяльності і взаємодії один з одним заповнюють їх життя. Форма способу життя визначається способом організації людьми змісту своєї життєдіяльності, тобто організації процесів діяльності, поведінки, взаємодії в різних сферах культури. Отже, спосіб життя - це динамічний соціокультурний "портрет" членів суспільства, представлений через процеси їх життєдіяльності в певних умовах, цілісність, що володіє культурним значенням і обумовлена здібністю людини до результативної активності [22]

Природні, соціальні, культурні умови мають фундаментальний формоутворювальний вплив на організацію людьми різноманіття своїх життєвих проявів. Вони забезпечують і обмежують конкретно-історичні можливості вибору форм самореалізації особи в соціокультурному житті. Тому при аналізі способу життя людей вивчення умов їх життєдіяльності є необхідною компоненту дослідження. Проте вони не включаються в саме поняття, а розглядаються як свого роду соціокультурних детермінантів форм і процесів організації людьми своєї життєдіяльності, способу життя.

Поняття "спосіб життя" має на увазі увагу не тільки до способів організації людьми свого повсякденного життя. Воно зв'язано також і з виявленням соціокультурної значущості оцінок представниками різних соціокультурних груп свого власного способу життя, способу життя інших людей, а також поточного стану суспільного і культурного життя взагалі.

При визначенні категорії "спосіб життя" важливо підкреслити її інтеграційний характер по відношенню до таких понять, як "устрій життя" "рівень життя" "якість життя" "стиль життя" "стандарт життя". Ці поняття розкривають і конкретизують зміст категорії "спосіб життя" при різних рівнях аналізу соціокультурної динаміки [44].

Поняття "устрій життя" характеризує конкретні історичні соціально-економічні і політичні аспекти культури, в рамках якої розвертається спосіб життя її носіїв. Як показники устрою життя виступають характер власності на засоби виробництва, характер економіки, соціальних відносин, провідних ідеологій, політичної системи і т.п. Найважливіше значення має тут також показник урбанізації (співвідношення міського і сільського населення) [22].

Поняття "рівень життя" використовується для прямої і непрямої кількісної оцінки ступеня задоволення потреб і запитів членів суспільства в даний період часу. До показників рівня життя відносяться такі, як розмір заробітної платні і доходу на душу населення, пільги і виплати з суспільних фундацій споживання, структура споживання продовольчих і промислових товарів, рівень розвитку систем охорони здоров'я, утворення, побутового обслуговування, стан житлових умов [22].

Поняття "якість життя" має на увазі ступінь задоволення потреб і запитів складнішого характеру, непіддатливих прямому кількісному вимірюванню, і виконує соціально-оцінну функцію по відношенню до категорії "образ життя". До показників якості життя відносяться характер і зміст праці і дозвілля "задоволеність ними, ступінь комфорту в праці і побуті (включаючи якість житлових, виробничих приміщень і навколишнього наочного середовища); ступінь задоволеності особи знаннями, суспільною активністю і саморозвитком, ступенем реалізації існуючих в суспільстві моральних і етичних цінностей. Сюди можна віднести також показники середньої тривалості життя, захворюваності, природного приросту населення, його демографічної і соціальної структури [44].

Поняття "стиль життя" застосовується для позначення характерних специфічних способів самовираження представників різних ' соціокультурних груп, що виявляються в їх повсякденному житті: в діяльності, поведінці, відносинах. Показниками стилю життя є особливості індивідуальної організації прийомів і навиків трудової діяльності, вибір круга і форм спілкування, характерні способи самовираження (включаючи демонстративні риси поведінки), специфіка структури і зміст споживання товарів і послуг, а також організація безпосереднього соціокультурного середовища і вільного часу. Це поняття тісно пов'язано із загальнокультурним поняттям моди [22].

"Стандарт життя" - це теоретичне аналітичне поняття, сконструйоване для того, щоб забезпечити точку відліку при порівнянні устрою, рівня і якості життя представників різних соціокультурних груп. Воно будується як статистична "мода" цих параметрів способу життя, в цьому значенні можна говорити про стандарти устрою, рівня, якості життя, характерних для суспільства в цілому або окремих соціальних груп в даний період часу [44].