Соціокультурний портрет сучасного студентства

Положення соціокультурного підходу. Співвідношення освіти, культури, соціуму. Студентство як об'єкт дослідження, його місце в соціальній структурі суспільства. Макет факторно-критеріальної моделі оцінки рівня соціокультурного розвитку студентської молоді.

Рубрика Социология и обществознание
Вид магистерская работа
Язык украинский
Дата добавления 10.02.2013
Размер файла 133,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Магістерська робота

на здобуття кваліфікації магістра

за спеціальністю "Педагогіка вищої школи”

Соціокультурний портрет сучасного студентства

Науковий керівникк. пед. н., доцент

Антоненко Тетяна Леонардівна

Рецензентк. пед. н., доцент

Бутенко Людмила Леонідівна

Слухач Клімова Ольга Андріївна

Луганськ 2006

Індивідуальний план написання магістерської роботи на тему: "Соціокультурний портрет сучасного студентства” слухача Клімова Ольга Андріївна

Зміст роботи та назва розділів

Термін

Примітки

Збір інформації, робота над бібліографією

Актуалізація теми, постановка завдань дослідження

Робота над розділом 1 "Сутність соціокультурного підходу”

Робота над розділом 2 "Студентство як об'єкт дослідження і його місце в соціальній структурі суспільства і в групі молоді”

Робота над розділом 3 "Макет факторно-критеріальної моделі оцінювання рівня соціокультурного розвитку студентської молоді (на спеціальностях напрямку "Соціологія") ”

Висновки та пропозиції

Оформлення магістерської роботи

Подання роботи координатору підготовки магістрів педагогіки вищої школи

Підготовка докладу до захисту

Захист магістерської роботи

Науковий керівник Т.Л. Антоненко

Слухач О.А. Клімова

Зміст

  • Вступ
  • Розділ 1. Сутність соціокультурного підходу
  • 1.1 До історії питання соціокультурного підходу
  • 1.2 Основні поняття і положення соціокультурного підходу
  • 1.3 Співвідношення освіти, культури та соціуму
  • Висновки до розділу
  • Розділ 2. Студентство як об'єкт дослідження і його місце в соціальній структурі суспільства і в групі молоді
  • 2.1 Визначення понять "молодь" та "студентство"
  • 2.2 Відмінності ціннісних орієнтацій студентства різних поколінь
  • 2.3 Тенденції спрямованості ціннісних орієнтацій сучасного студентства
  • Висновки до розділу
  • Розділ 3. Макет факторно-критеріальної моделі оцінювання рівня соціокультурного розвитку студентської молоді (на спеціальностях напрямку "Соціологія")
  • 3.1 Опит експертів
  • 3.2 Скорочення кількості факторів
  • 3.3 Визначення вагомості фактору
  • 3.4 Макет факторно-критеріальної моделі оцінювання рівня соціокультурного розвитку студентської молоді
  • Висновки до розділу
  • Висновки
  • Література

Вступ

Соціокультурна трансформація, яка зараз відбувається в Україні, подібно до інших посткомуністичних країн, актуалізує наукове дослідження ціннісних змін, що відбуваються як на рівні суспільства загалом, так і в його окремих соціальних групах. Тому проблема соціокультурного розвитку молоді в сучасному українському суспільстві залишається незмінно актуальною протягом всього існування педагогіки вищої школи. Увага до життєвих стратегій молоді, зокрема майбутніх студентів, викликана тим, що студентство є найбільш мобільним шаром сучасного українського суспільства.

Освіта виконує низку соціальних функцій, одна з яких - соціальний контроль за розподілом індивідів за соціальними шарами, стратами у відповідності до рівня і якості отриманої освіти (П. Сорокін). Ці функції мають забезпечувати стабільність соціуму. В умовах трансформації суспільства, що характеризується проникненням ринкових відносин в усі сфери його життєдіяльності особливо помітні функції освіти, що покликані задовольняти запити індивідів: сервісна; соціокультурна; прагматична; структурно-престижна. Вони сприяють адаптації індивідів до змін у житті, соціальному захисту від невдач, паралельно впливаючи на їхні життєві стратегії. У основі побудови життєвих стратегій (у даному випадку у студентської молоді) лежить певна система цінностей зокрема й найбільш прийнятних шляхів і засобів досягнення життєвих цілей [40].

Вивчення ціннісних орієнтацій студентської молоді створює теоретичну базу для ефективного прогнозування різних соціальних трансформацій, а також до певної міри можливості педагогічного впливу на них.

Об'єктом нашого дослідження є рівень соціокультурного розвитку студентів і абітурієнтів.

факторна критеріальна студентство соціокультурний

Предмет дослідження полягає у виділенні значущих особистісно-діяльних факторів та їх критеріїв, що дозволяють з'ясувати ступінь відповідності рівня соціокультурного розвитку абітурієнта/студента обраній спеціальності.

Метою даної магістерської роботи було: складання соціокультурного портрету сучасного студентства шляхом визначення його життєвих і культурних цінностей; вивчення життєвих і культурних цінностей сучасних студентів, виявлення їх духовного світу; отримання висновків про те, які цінності на сучасному етапі є домінантними, пріоритетними і про можливість і необхідність педагогічного впливу на їх формування; виявлення ставлення студентів Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля до впроваджуваної кредитно-модульної системи навчання, яка має значний вплив на формування сучасного соціокультурного простору; складання факторно-критеріальної моделі оцінювання рівня соціокультурного розвитку абітурієнтів, які бажають навчатися на спеціальностях напряму "Соціологія" а також студентів, які вже навчаються за цим напрямом.

Виконання поставленої мети дозволяє визначити інновації в ціннісних орієнтаціях соціальної групи, що вивчається нами. Виконуючи мету роботи, ми намагались врахувати глибокі зміни, що відбуваються в суспільстві, трансформацію його інститутів, стратифікаційних характеристик, основних змістотворчих цінностей. Всі ці процеси по-своєму відбиваються та преломлюються в життєдіяльності студентства. Для досягнення поставленої мети в роботі розв'язуються наступні задачі:

- ґрунтуючись на останніх даних монографічної літератури і періодичних видань з'ясувати сутність соціокультурного підходу, загальні риси, характеристики і роль сучасного студентства, а також риси, що мають бути притаманні соціологам і соціальним робітникам;

- провести аналіз ціннісних орієнтацій сучасної студентської молоді, з'ясуються причини їх трансформації, глибина і роль "вічних цінностей" в житті молодих людей. Проаналізувати та узагальнити результати емпіричних досліджень, опублікованих у різних наукових журналах та інших періодичних наукових виданнях, а також у ресурсах глобальної мережі Інтернет. Залучення такої інформації було необхідне з ряду причин: по-перше, ці дослідницькі проекти, глобальні чи локальні, склали необхідну емпіричну базу нашої роботи; по-друге, це дозволило нам уявити собі хід, причини і єство трансформації цінностей сучасних студентів;

- провести анкетування з приводу оцінки студентами Східноукраїнського національного університету запровадженої кредитно-модульної системи навчання, що суттєво впливає на формування соціокультурного середовища у якому відбувається розвиток особистості студента;

- виконати опит експертів для з'ясування якостей, за якими має бути оцінено соціокультурний розвиток абітурієнта/студента напрямку "Соціологія";

- вибудувати факторно-критеріальну модель оцінювання соціокультурного рівня розвитку студента.

Інноваційна новизна роботи полягає у тому, що розроблена факторно-критеріальна модель оцінювання рівня соціокультурного розвитку абітурієнтів/студентів, що проходить зараз апробування на кафедрі соціології Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля. Використання цієї моделі на практиці дозволить з'ясувати, чи має абітурієнт/студент необхідні особистісно-діяльнісні якості, щоб вчитися і працювати за обраною спеціальністю. Це відкриває чудові можливості для більш плідної роботи з абітурієнтами та дає змогу корегувати роботу зі студентами. Використання цієї схеми допомагає як студентові, так і викладачеві визначитися з приводу вмотивованості вибору студентом професії і навчання за нею, що дуже важливо для подальшого становлення високопрофесійного фахівця. Отже робота має значну практичну цінність.

Поняття ціннісної орієнтації і соціокультурного розвитку неодноразово ставало в центр численних досліджень видних зарубіжних і російських учених, таких як В.Б. Ольшанській, А.Г. Здравомислов, А.І. Запесоцкий, С.Н. Іконникова, Н.І. Лапін, В.А. Отрут, М.С. Каган, А.А. Козл, А.Г. Ковалів, І.С. Кон, С.А. Кугель, Н.Д. Никандров, В.Ф. Льовічева, Н.Е. Смірнова, Е.Г. Слуцкий, І.А. Суріна, С.В. Сикевіч, В.П. Тугарінов, В. І Чупров і ін. Розробкою цього напряму досліджень активно займаються також і українські соціологи харківської, одеської та львівської соціологічних шкіл: В.С. Бакіров, Н.О. Побєда, О.О. Якуба та ін. Але питання якісної оцінки соціокультурного рівня майбутніх і теперішніх студентів і оцінки їх схильності до певної професії не розкривається в працях цих дослідників.

Практичне значення отриманих результатів. Розроблена модель оцінювання соціокультурного розвитку абітурієнта/студента розглядається як одна з нових форм роботи з абітурієнтами, які вирішили вступати до вузу на спеціальності "Соціологія" чи "Соціальна робота" а також, імовірно, буде використана у роботі кураторів зі студентами кафедри соціології. Результати вивчення ставлення студентів до нової кредитно-модульної системи є часткою масштабного дослідження з цієї проблеми, що проводиться кафедрою соціології Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля.

За темою магістерської роботи було написано дві наукові статті і підготовлені тези для виступу на ІІІ Міжнародній науковій конференції "Духовний розвиток особистості: методологія, теорія і практика".

Розділ 1. Сутність соціокультурного підходу

1.1 До історії питання соціокультурного підходу

Що стосується історико-хронологічних рамок вживання соціокультурного підходу до аналізу суспільних змін і трансформацій, слід зазначити, що у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі смислове навантаження міркувань про соціокультурне отримує різні, іноді полярні за значенням, модифікації [39, 44]. Одні автори переконані, що весь розвиток людства - це соціокультурний процес, від начала і до сьогоднішнього дня; таким чином можна виділити в ньому певні ступені залежно від вибраного дослідником критерію; часто роль такого критерію виконує конкретний тип технології. З таким підходом в його найвиразнішій формі ми стикаємося в американській соціології. Інші дослідники (перш за все філософ з Росії М. Каган) [див.: 14] вважають, що розвиток людства за своєю суттю став соціокультурним зовсім недавно, починаючи з другої половини XX століття, оскільки у всі попередні епохи між суспільством і культурою існувала спочатку прірва, а потім непаритетні відносини, і соціальність домінувала над культурою. Тому про соціокультурний за характером розвиток людства у минулому можна говорити лише умовно.

Втім, думки мислителів щодо останнього положення різняться і поділяються на ряд течій. Представники першого (М. Каган та ін.) вважають, що тільки в майбутньому - у розумно влаштованій соціокультурній системі - буде остаточно подолано багатовікове неузгодження суспільства і культури, соціальності і культурних програм, на місце якого мають прийти єдність, цілісність і гармонійність буття людства у всіх його проявах. Деякі дослідники, особливо західні, додержуються думки, що в співвідношенні "соціальне-культурне" в постіндустріальному суспільстві роль другої складової вже сьогодні що найменше рівна ролі першої, а у багатьох випадках і зовсім визначає її [39, 44-45].

Ми, слідом за авторами статті про основні поняття та положення соціокультурного підходу, схиляємося до цієї останньої інтерпретації розуміння соціокультурного розвитку і розділяємо думку про вихід культурного чинника на провідні позиції в постіндустріальному (постмодерному) суспільстві. Разом з тим, очевидно, доцільно внести деякі корективи і доповнення до висловлених позицій. На наш погляд, все залежить від досягнутої якості розвитку конкретного суспільства-системи. Ефективно і адекватно використовувати соціокультурний підхід можна тоді, коли вже сформувалася соціокультурна по суті реальність, яка, не дивлячись на внутрішньо амбівалентний характер, позбавлена диспропорцій і дисгармонії у співвідношенні її складових.

Тому різні етапи суспільного розвитку мають не тільки певну культурну якість, але і відрізняються за вагою культури в житті соціуму. Формування соціокультурної реальності - процес, що почався ще в первісному суспільстві. Для нього, особливо для його ранніх стадій, властива відсутність чіткого розмежування соціальних відносин і культурних дій, соціальної структури і культурних зразків; всебічний синкретизм первісності якраз і є проявом культурної якості даного етапу розвитку суспільства. Навіть ранньокласові соціуми, де культурні елементи до певної міри визрівають і починають виділятися, в цілому характеризуються безумовним і жорстким підкоренням культури суспільству, соціальності. Тому відносно цих соціумів (рабовласницьких і феодальних суспільств) зокрема і суспільства премодерна взагалі можна говорити про диктат соціальних відносин над культурою; самостійність культури і її саморозвиток могли проявлятися в зовсім незначному ступені і в дуже обмежених формах [39, 45].

Разом з тим в епоху премодерна, починаючи з Середньовіччя, поступово зароджуються основи нового типу взаємостосунків між культурою і суспільством; змістом цього процесу є розвиток і розширення автономії культури і щодо економічної, і щодо політико-правової структури суспільства, і щодо соціальності в цілому. Це дозволяє говорити про зародження на цьому історичному етапі соціокультурної реальності і перші кроки її оформлення.

В індустріальному (модерному) суспільстві культура стає все більш самостійною, посилюється її вплив на соціальні процеси, явища і відносини, але ступінь її суспільного значення поки залишається недостатньо високої, а поле власне соціокультурної реальності, хоча і розширює свої межі, все одно залишається невеликим. В цьому типі суспільства неспростовно домінують соціально-економічні відносини і техноцентризм, а культурні феномени тривалий час мають значення вторинних і другорядних. Проте можна вважати, що процес формування соціокультурної по суті реальності поступово набирає оберти. Разом з тим ми далекі від ідеалізації прогресу у взаємодії культури і соціуму цього періоду; очевидно, що даний процес мав протирічні, часто трагічні наслідки і амбівалентну природу, супроводжувався численними кризовими явищами [39, 45].

Постіндустріальне (постмодерне) суспільство стає першим типом суспільства, в якому і соціальні, і культурні чинники врівноважуються і формують власне соціокультурну реальність, що характеризується глибоким взаємопроникненням культурних і соціальних процесів і явищ. Культурні складові суспільства тепер розглядають нарівні з іншими - перш за все матеріально-економічними і соціально-політичними чинниками - як паритетні; тому вживання терміну "соціокультурний" щодо такого типу суспільств може вважатися в науковому плані цілком легітимним [див. також: 14].

Використовування тричленної періодизації суспільного розвитку дозволяє плідно використовувати також ідеї системно-еволюційної версії соціокультурного підходу. На наш погляд, традиційні суспільства, особливо архаїчні, створювали прості соціальні системи, що зароджувалися, розвивалися і зникаючі спонтанно, хаотично, під впливом багатьох зовнішніх чинників (природних катаклізмів, міграцій, завоювань і т.п.). В цих традиційних суспільствах культура, як вже наголошувалося, ще займала вторинне, допоміжне, несамостійне місце в соціумі; його структура була слабо диференційованою, шар еліти - нечисленним, а її функції носили в основному адаптивний або відтворювальний характер. Подальший розвиток приводить до перетворення простих соціальних систем в складні (етап індустріального, або модерного суспільства), де соціальність продовжує панувати, але культурні чинники поступово придбавають автономію; створюється соціокультурна за характером реальність; зовнішні впливи втрачають визначаючу роль; соціальна структура ускладнюється, стає гетерогенною з відповідним збільшенням ступеню її ієрархованості; еліти все частіше починають виконувати креативні функції, перш за все по виробленню культурних інновацій; ці культурні інновації активно формуються у сфері матеріальної культури, але представники нових еліт все частіше пропонують і нові ідеї, гасла і програми. Часто до еліт входить така соціально мобільна і рухома група як студентство.

Лише з другої половини XX століття, у міру формування соціокультурної реальності, починається перетворення соціуму в складні соціокультурні системи, які самовідтворюються і саморегулюються на базі певних культурних програм, що активно виробляються елітою перш за все у сфері духовної культури, а зовнішні впливи при цьому залишаються мінімальними. От чому дослідники в області синергетики підкреслюють, що складна соціокультурна система повинна відрізнятися здібністю до самоорганізації, коли вона без специфічного впливу ззовні придбаває певну просторову, тимчасову і функціональну структуру [4, 119].

Не можемо не відзначити, що в українській соціології зараз росте кількість публікацій, присвячених власне третій версії соціокультурного підходу і його окремим аспектам.

1.2 Основні поняття і положення соціокультурного підходу

Одним з важливих понять соціокультурного підходу є поняття про соціально-культурне середовище (простір) - "сукупність усталених умов, інститутів, взаємозв'язків, що утворюють певний регіональний тип культурної підсистеми, яка має декілька рівнів свого функціонування, свої традиції, домінуючі центри, національну культурну визначеність, набір культурних контактів, що забезпечують культурну діяльність, задоволення та розвиток культурних потреб. Соціально-культурне середовище є предметно-речовинною основою культурного життя, тлом і органікою процесів культурної діяльності (реалізації потреб, творчості, освоєння, тиражування і розповсюдження цінностей культури), формування культурних об'єднань громадян. Речові і особистісні складові формують потенціал соціально-культурного середовища, забезпечуючи особистості і соціальним групам актуалізацію їх культури і ресурс її розвитку. Стан соціально-культурного середовища залежить від потреб в його складових і відповідності механізмів реалізації цим потребам" [36, 352-353]. Соціокультурний простір умовно можна розділити на соціальний і культурний. Цей розподіл - лише аналітична процедура. В реальності соціокультурний простір є єдиним цілим, частини якого можуть існувати роздільно з тією ж вірогідністю, як і роздільне функціонування голови і тіла.

Є два підходи до розуміння соціального простору: субстанціалістський і структуралістський. В першому трактуванні воно складається з субстанцій, тобто індивідів, їх груп і організацій, сполучених соціальними відносинами. Соціальний простір володіє матеріальною субстанцією - людьми. Так, П. Сорокін писав: "соціальний простір є якийсь всесвіт, що складається з народонаселення Землі. Визначити положення людини або якого-небудь соціального явища в соціальному просторі означає визначити його (їх) відношення до інших людей і інших соціальних явищ, узятих за такі "точки відліку" [34, 298].

В іншому трактуванні соціальний простір - це надіндивідуальна реальність, що складається із структурованих соціальних відносин.

"Суспільство, - за словами К. Маркса, - не складається з індивідів, а виражає суму тих ідей і відносин, в яких ці індивіди знаходяться один до одного".Э. Дюркгейм в книзі "Самогубство" писав: "ми твердо сподіваємося, що, читаючи нашу книгу, кожен погодиться з нами в тому, що над індивідом стоїть вища духовна реальність, а саме колектив" [цит. за матеріалами 52].

За визначенням П. Бурдьє, соціальний простір - це "ансамбль невидимих зв'язків, тих самих, що формують простір позицій, зовнішніх по відношенню один до одного, визначених одні через інші, за їх близькістю, сусідству або за дистанцією між ними, а також за відносною позицією: зверху, знизу або поміж, посередині" [цит. за матеріалами 52].

Соціальний простір - це не скільки-небудь стійкий стан, а величезний комплекс процесів, що ні на мить не зупиняються, розуміються як потік подій. Інакше кажучи, воно має процесуальний образ. Його матеріальний зміст - це незліченні практики незліченних індивідів, як розрізнених, так і з'єднаних в колективи.

Поняття культури є одним з найменш чітких зі всіх вживаних в суспільствознавстві. Воно змінює свій зміст залежно від цілей і предмету дослідження.

Культура - це сукупність відносно стійких ідей і уявлень про бажану форму соціального порядку і відносин людей, що розділяє більшість членів даного суспільства, а також символічних форм комунікації. Ідеї і уявлення, що становлять культуру, лише умовно можна назвати стійкими. Насправді вони знаходяться в постійному процесі зміни і відтворювання. Наявність в цьому процесі щодо стійкого ядра, що зберігається протягом більш-менш тривалого історичного періоду, створює ілюзію стійкості. Культура в своїй основі розділяється більшістю суспільства (демографічного або соціального) або його елітою, що має достатньо ресурсів, щоб нав'язувати свої смаки як прояв "істинної" культури. Якщо ідеї і уявлення розділяються лише меншиною (демографічною чи соціальною), то вони складають контркультуру, або субкультуру [43].

Культурне поле є віддзеркаленням основних характеристик соціального поля. Стійкі форми соціальної практики породжують відносно стійкі норми і цінності, що закріплюють їх, засоби символічної комунікації, що роблять взаємодію можливою. Це свого роду дзеркала.

Ієрархічна організація соціального поля нав'язує аналогічну організацію і культурі. Тут виділяються культури пануюча і гноблена, елітна і масова, субкультури різних класів, шарів [52].

В той же час культурне поле саме грає активну роль в регулюванні процесів, що протікають в соціальному полі. Змістом першого є ідеї і представлення людей, а другого - їх взаємодія, яка може розвертатися лише в контексті цих ідей і уявлень. Дії і ідеальні механізми, що управляють ними, сплітаються в єдине ціле. Зрозуміти культуру без практики так само неможливо, як зрозуміти соціальну практику у відриві від управляючих нею ідей, уявлень і засобів комунікації. Тому визначення культури як сукупності стійких форм поведінки людей - це спрощення, допустиме у цілому ряді випадків.

Культура - це програма життєдіяльності людей на всіх рівнях соціального простору. Проте реальні практики не можуть з огляду на багато причин не відрізнятися від програми.

Культурний простір, як і простір соціальний, неоднорідний як за своїм змістом (більшістю членів, що розділяється, ідеям і уявленням), так і за засобами символічної взаємодії (мовами). Через це воно ділиться на поля, які неминуче через вище описану логіку набувають соціокультурного характеру.

Ще одним важливим поняттям у рамках соціокультурного підходу є поняття загальнокультурної компетентності. Так загальнокультурна компетентність студента розуміється як професіонально значуща інтеграційна якість особи, що сполучає в собі мотиваційно-ціннісний, когнітивний, діяльнісний і емоційний компоненти, яке забезпечує єдність загальної і педагогічної культури і визначає здатність суб'єкта включатися в педагогічну діяльність і орієнтуватися в сучасному соціокультурному просторі. В пропонованому трактуванні загальнокультурна компетентність виступає професійно-особовою характеристикою, що вимагає багатоаспектного підходу до її вивчення. Як система вона включає етично-гуманістичну спрямованість, мотиви, цілі, ціннісні орієнтації, сукупність знань, умінь, навиків, форми і способи їх використовування в нестандартних ситуаціях. Загальнокультурна компетентність є інтелектуальною і педагогічною цінністю, рівень її сформованості є одним з чинників, що впливають на успішність професійної діяльності. [12, 11].

Ефективному формуванню загальнокультурної компетентності студентів в освітньому процесі вузу сприяють педагогічні умови: позитивна мотивація студентів до навчальної діяльності як високоінтелектуальної праці; участь студентів у відборі змісту, методів і форм організовуваного процесу; поетапна реалізація ідей "діалогу культур" за допомогою включення студентів в міжкультурну комунікацію.

Пряме відношення до поняття "соціокультурного" має поняття "спосіб життя", тобто виявлення особової специфіки життєвого шляху людей в диференційованій соціокультурній реальності.

Поняття (категорія)"спосіб життя" позначає організовану сукупність процесів і явищ життєдіяльності людей в суспільстві. Способи організації цих процесів і явищ визначаються природно-географічними, соціальними і культурними умовами їх реалізації, з одного боку, і особовими характеристиками представників різних соціокультурних груп - з іншою. Поняття відображає повсякденне життя людей і служить для виявлення співвідношення сталих, типових і мінливих, індивідуальних характеристик життєдіяльності різних людей в певних областях культури. Зміст способу життя визначається тим, як живуть люди, чим зайняті, які види діяльності і взаємодії один з одним заповнюють їх життя. Форма способу життя визначається способом організації людьми змісту своєї життєдіяльності, тобто організації процесів діяльності, поведінки, взаємодії в різних сферах культури. Отже, спосіб життя - це динамічний соціокультурний "портрет" членів суспільства, представлений через процеси їх життєдіяльності в певних умовах, цілісність, що володіє культурним значенням і обумовлена здібністю людини до результативної активності [22]

Природні, соціальні, культурні умови мають фундаментальний формоутворювальний вплив на організацію людьми різноманіття своїх життєвих проявів. Вони забезпечують і обмежують конкретно-історичні можливості вибору форм самореалізації особи в соціокультурному житті. Тому при аналізі способу життя людей вивчення умов їх життєдіяльності є необхідною компоненту дослідження. Проте вони не включаються в саме поняття, а розглядаються як свого роду соціокультурних детермінантів форм і процесів організації людьми своєї життєдіяльності, способу життя.

Поняття "спосіб життя" має на увазі увагу не тільки до способів організації людьми свого повсякденного життя. Воно зв'язано також і з виявленням соціокультурної значущості оцінок представниками різних соціокультурних груп свого власного способу життя, способу життя інших людей, а також поточного стану суспільного і культурного життя взагалі.

При визначенні категорії "спосіб життя" важливо підкреслити її інтеграційний характер по відношенню до таких понять, як "устрій життя" "рівень життя" "якість життя" "стиль життя" "стандарт життя". Ці поняття розкривають і конкретизують зміст категорії "спосіб життя" при різних рівнях аналізу соціокультурної динаміки [44].

Поняття "устрій життя" характеризує конкретні історичні соціально-економічні і політичні аспекти культури, в рамках якої розвертається спосіб життя її носіїв. Як показники устрою життя виступають характер власності на засоби виробництва, характер економіки, соціальних відносин, провідних ідеологій, політичної системи і т.п. Найважливіше значення має тут також показник урбанізації (співвідношення міського і сільського населення) [22].

Поняття "рівень життя" використовується для прямої і непрямої кількісної оцінки ступеня задоволення потреб і запитів членів суспільства в даний період часу. До показників рівня життя відносяться такі, як розмір заробітної платні і доходу на душу населення, пільги і виплати з суспільних фундацій споживання, структура споживання продовольчих і промислових товарів, рівень розвитку систем охорони здоров'я, утворення, побутового обслуговування, стан житлових умов [22].

Поняття "якість життя" має на увазі ступінь задоволення потреб і запитів складнішого характеру, непіддатливих прямому кількісному вимірюванню, і виконує соціально-оцінну функцію по відношенню до категорії "образ життя". До показників якості життя відносяться характер і зміст праці і дозвілля "задоволеність ними, ступінь комфорту в праці і побуті (включаючи якість житлових, виробничих приміщень і навколишнього наочного середовища); ступінь задоволеності особи знаннями, суспільною активністю і саморозвитком, ступенем реалізації існуючих в суспільстві моральних і етичних цінностей. Сюди можна віднести також показники середньої тривалості життя, захворюваності, природного приросту населення, його демографічної і соціальної структури [44].

Поняття "стиль життя" застосовується для позначення характерних специфічних способів самовираження представників різних ' соціокультурних груп, що виявляються в їх повсякденному житті: в діяльності, поведінці, відносинах. Показниками стилю життя є особливості індивідуальної організації прийомів і навиків трудової діяльності, вибір круга і форм спілкування, характерні способи самовираження (включаючи демонстративні риси поведінки), специфіка структури і зміст споживання товарів і послуг, а також організація безпосереднього соціокультурного середовища і вільного часу. Це поняття тісно пов'язано із загальнокультурним поняттям моди [22].

"Стандарт життя" - це теоретичне аналітичне поняття, сконструйоване для того, щоб забезпечити точку відліку при порівнянні устрою, рівня і якості життя представників різних соціокультурних груп. Воно будується як статистична "мода" цих параметрів способу життя, в цьому значенні можна говорити про стандарти устрою, рівня, якості життя, характерних для суспільства в цілому або окремих соціальних груп в даний період часу [44].

1.3 Співвідношення освіти, культури та соціуму

Питання співвідношення освіти, культури та соціуму розглядається у багатьох працях відомих педагогів-теоретиків, культурологів, соціологів тощо у різних аспектах:

у рамках культурологічної парадигми педагогічної системи;

через формування полікультурної освіти;

в умовах культурно-історичного типу освітньої системи (вузу, школи);

як система культурно-освітніх центрів в рамках однієї або різних країн;

через аналіз навчальних дисциплін культурологічної спрямованості;

через дослідження шляхів і способів розвитку культури суб'єктів освіти (педагогічної культури і розумової культури тих, хто вчиться);

через описи і прогнозування образу культурної і освіченої людини конкретної історичної епохи; через розкриття специфіки культурно-освітнього середовища зростаючої людини;

узагальнення, збереження і відродження культурно-освітніх традицій народу, етносу, нації.

"Освіта - це процес передачі накопичених поколіннями знань і культурних цінностей. Зміст освіти черпається і поповнюється із слідства культури і науки, а також з життя і практики людини. Тобто освіта є соціокультурним феноменом і виконує соціокультурні функції" [3].

Укладачі підручника з педагогіки для вузів Бордовська Н.В. та Реан А.А. [див. 3] розглядають такі основні соціокультурні функції і потенціал сучасної освіти:

1. Освіта - це один з оптимальних і інтенсивних способів входження людини в світ науки і культури. Саме в процесі освіти людина освоює культурні цінності. Зміст освіти черпається і безперервно поповнюється з культурної спадщини різних країн і народів, з різних галузей науки, що постійно розвивається, а також з життя і практики людини. Мир сьогодні об'єднує зусилля у сфері освіти, прагнучи виховати громадянина світу і всієї планети. Інтенсивно розвивається світовий освітній простір. Тому в світовій спільноті висловлюються вимоги формування глобальної стратегії утворення людини (незалежно від місця і країни його мешкання, типу і рівня отримання освіти).

Значуща місія освіти спостерігається в розвитку у молодого покоління відповідального ставлення до культури рідної мови і мов міжнародного спілкування. Цьому сприяють діалогічні форми навчання. Діалог - це форма суб'єкт-суб'єктного пізнання навколишнього світу. Він має особливе значення на стадії розпізнавання сутнісного, евристичного і креативного в пропонованій навчальній інформації. Освітнє середовище, сформоване в школі або вузі, впливає на вибір правил спілкування і способів поведінки людини в соціальній групі. Даний вибір визначає манеру спілкування і стиль поведінки, які надалі виявляться в міжособових і ділових контактах дорослої людини.

Одночасно освіта є процесом трансляції культурно-оформлених зразків поведінки і діяльності, а також усталених форм суспільного життя. У зв'язку з цим все більш виразно помітна залежність розвинених окремих країн від рівня і якості освіти, культури і кваліфікації громадян.

Духовне в людині самопроявляється завдяки його "вростанню" до культури. Носієм культури виступає сім'я, і перша освоюється в процесі навчання і самоосвіти, виховання і самовиховання, професійної діяльності і спілкування з навколишніми людьми. Проте саме в процесі навчання виховання людина знаходить соціокультурні норми, що мають історичне значення для розвитку цивілізації, суспільства і людини. Тому при визначенні цілей і задач освітніх систем уточнюють соціальне замовлення. У свою чергу зміст освіти може бути обмежене стандартами регіону, країни, всього світу, які враховують характер взаємодії людини з культурними цінностями, міру і ступінь їх привласнення і творення.

2. Освіта як практика соціалізації людини і спадкоємності поколінь. Освіта проявляє себе як практика соціалізації людини і спадкоємності поколінь людей. В різних соціально-політичних умовах, (і в період реформ) освіта виступає стабілізуючим чинником між новими соціальними уявленнями і ідеалами попередніх поколінь, що утілилися в історичній традиції. Тому освіта дозволяє утримувати процес відтворювання і передачі історичного і соціального досвіду і одночасно закріплювати в свідомості молодого покоління нові політичні і економічні реалії, нові орієнтири суспільного і культурного розвитку. Не випадково однією з головних задач освіти є підготовка молодого покоління до самостійного життя і формування образу майбутнього. Перспектива майбутнього відкривається в ході освоєння різних форм життєдіяльності людини (навчання, праці, спілкування, професійної діяльності, дозвілля).

В умовах радикальної зміни ідеологічних переконань, соціальних уявлень, ідеалів і буття людей в цілому саме освіта виконує стабілізуючу функцію і сприяє адаптації людини до нових життєвих умов.

В критичні моменти історії необхідно забезпечити спадкоємність культурно-освітньої традиції, зберігаючи самобутність народу і систему цінностей, що склалася. Збереження вищезазначених складових сприяє їх інтеграції в системі світових цінностей як елементів макросоціуму. При цьому традиція виконує визначаючу функцію в процесах освіти і виховання нового покоління.

Життя людини - ця ланка в ланцюзі поколінь. Тобто людина живе у просторі соціально-культурної традиції, яка надає істотного впливу на формування її характеру, стилю поведінки, устремлінь, цінностей і інтересів. У зв'язку з цим відносини між традицією і новаціями у сфері освіти і виховання людини утілюють взаємозв'язок між освітою і культурою народів в цілому.

Система освіти утілює в собі стан, тенденції і перспективи розвитку суспільства, або відтворюючи і укріплюючи ті стереотипи, що вже склалися в ньому, або удосконалюючи його.

Соціальна функція освіти, з одного боку, характеризується як підготовка покоління до самостійного життя, а з другого боку, закладає основи майбутнього суспільства і формує образ людини в перспективі. Єство підготовки до самостійного життя полягає:

у формуванні способу життя, прийнятого в суспільстві;

в освоєнні різних форм життєдіяльності (освітньої, трудової, суспільно-політичної, професійної, культурно-дозвільневої, сімейно-побутової);

у розвитку духовного потенціалу людини для творення і творчості.

Тому для кожної соціально-економічної формації і культурно-історичного етапу розвитку суспільства і держави характерна своя система совіти, а для народу, нації - система виховання. Проте в міжнародних педагогічних системах існують загальні риси. Саме вони закладають основи для процесу інтеграції в світовий освітній простір.

Які культурно-освітні традиції, що склалися в різних цивілізаціях, відомих і сьогодні?

Наприклад, раціональна логіка навчання в школі і вузі історично склалася в європейській цивілізації.

В азіатській цивілізації конфуціанство сформувалося як методології освіти і виховання людини.

В процесі історії виховання складалося на Русі як "виховання миром". Саме в Росії для виховної дії на людину часто використовували громадську думку. Тому теорія виховання людини в колективі і через колектив, створена А.З. Макаренком, лише підводила деякий підсумок існуючій традиції.

3. Освіта є механізмом формування суспільного і духовного життя людини і галуззю масового духовного виробництва.

Освітні і виховні установи концентрують вищі зразки соціально-культурної діяльності людини певної епохи. Тому соціальна цінність освіти визначається значущістю освіченої людини в суспільстві. Гуманістична цінність освіти полягає у можливості розвитку пізнавальних і духовних потреб людини. У цілісній системі утворення всіх видів і рівнів відбувається накопичення і розвиток інтелектуального і духовно-етичного потенціалу країни.

4. Освіта як процес трансляції культурно-оформлених зразків людської діяльності.

В процесі навчання і виховання людина освоює соціокультурні норми, що мають культурно-історичне значення. В результаті освоюються норми моралі і етичної поведінки людини в соціальній групі і на виробництві, в сім'ї і суспільних місцях, а також правила спілкування, міжособових і ділових контактів. Не випадково значення освіти бачать не тільки в трансляції соціального досвіду в часі, але і у відтворюванні усталених форм суспільного життя в просторі культури.

5. Освіта як функція розвитку регіональних систем і національних традицій.

Специфіка населення окремих регіонів обумовлює характер педагогічних задач. Молодь включається в духовне життя міста або села за допомогою освіти. В регіональних освітніх системах враховуються освітні запити різних соціокультурних груп населення. Так, наприклад, розробка освітнього стандарту визначається специфікою регіону країни.

6. Освіта є тим соціальним інститутом, через який передаються і утілюються базові культурні цінності і цілі розвитку суспільства.

Освітні системи - це соціальні інститути, що здійснюють цілеспрямовану підготовку молодого покоління до самостійного життя в сучасному суспільстві. В процесі постановки цілей і задач для конкретних освітніх систем необхідне уточнення соціального замовлення в рамках всієї системи утворення країни. Наприклад, в 1970-80-ті роки перед вітчизняною системою освіти ставилася задача підготовки творчої, інтелектуальної але і духовно розвиненої людини, громадянина своєї Батьківщини і інтернаціоналіста, вихованого у дусі комуністичних ідей і ідеалів. В 1980-90-ті роки пріоритет віддається підготовці заповзятливої і комунікабельної людини, що володіє іноземними мовами. Якщо в перший період високий соціальний статус мали фізики, математики, інженери, то сьогодні соціально значущі юристи економісти і бізнесмени, а також гуманітарії - філологи, перекладачі, викладачі іноземних мов.

Освітні установи - це соціальні інститути, мережа яких як система дошкільної, шкільної, середньої спеціальної, вищої і додаткової освіти, що розвивається, отримує державний статус системи освіти в країні. В даному контексті освітні установи включені в соціальну практику. Їх соціальна функція полягає в наданні освітніх послуг населенню країни. Здійснення соціальної функції вимагає прогнозування і планування розвитку освіти. Останнє стає значущим компонентом в процесі формування державної освітньої політики країни. Державну норму того чи іншого типу освіти визначає державний освітній стандарт. Одним з головних напрямів такої політики є розробка державних освітніх стандартів для школи і вузу.

Державні освітні стандарти визначають обов'язкову навчальну програму кожної школи або вузу. Такий стандарт складається з двох частин. Перша частина - це набір обов'язкових для всіх шкіл або вузів дисциплін, друга частина-дисципліни за вибором. Стандарт включає обов'язковий набір вимог до підготовки випускника школи або вузу.

7. Освіта як активний прискорювач культурних змін і перетворень в суспільному житті і в окремій людині.

Духовний початок в людині самопроявляється завдяки її "вростанню" в культурну спадщину сім'ї і культурну традицію, яку вона освоює протягом усього життя за допомогою процесів освіти, виховання і професійної діяльності. Освіта прискорює цей процес в ході розвитку і становлення людини як особи, суб'єкта і індивідуальності. Цей факт доведено дослідженнями і освітньою практикою. В освітньому процесі педагоги створюють умови і вибирають такі засоби і технології, які забезпечують особове зростання тих, хто навчається, розвиток їх суб'єктних властивостей і прояв індивідуальності. Кожна навчальна дисципліна і певна освітня технологія орієнтовані на розвиток даних якостей.

Висновки до розділу

Аналіз літератури з питань соціокультурного підходу показав, що існують різні іноді поляні думки з приводу співвідношення, значення і впливу культурного і соціального компонентів на процес становлення та розвитку суспільства. Зауважимо, що майже все залежить від досягнутої якості розвитку конкретного суспільства-системи. Ефективно і адекватно використовувати соціокультурний підхід можна тоді, коли вже сформувалася соціокультурна по суті реальність, яка, не дивлячись на внутрішньо амбівалентний характер, позбавлена диспропорцій і дисгармонії у співвідношенні її складових.

До основних понять, що стосуються соціокультурного підходу слід відносити поняття соціокультурного простору, соціально-культурного середовища, способу життя, укладу, рівня, якості, стилю, стандарту життя.

Співвідношення культури і освіти залишається в центрі уваги всієї світової спільноти. Вони виступають як провідні чинники суспільного прогресу і розвитку цивілізації.

Взаємодія культури і освіти може розглядатися в різних аспектах:

на рівні соціуму, в історичному контексті;

на рівні конкретних соціальних інститутів, сфери або середовища розвитку людини;

на рівні навчальних дисциплін [3].

Утворення людини і освітню систему розглядають тільки в конкретному соціокультурному контексті, у зв'язку з багатогранністю їх відношень.

Освіта виконує соціокультурні функції:

є способом соціалізації особи і спадкоємності поколінь;

є середовищем спілкування і залучення до світових цінностей, досягнень науки і техніки;

прискорює процес розвитку і становлення людини як особи, суб'єкта і індивідуальності;

забезпечує формування духовності в людині і його світогляду, ціннісних орієнтацій і моральних принципів [3].

Розділ 2. Студентство як об'єкт дослідження і його місце в соціальній структурі суспільства і в групі молоді

2.1 Визначення понять "молодь" та "студентство"

Розглянемо питання співвідношення понять "молодь" та "студентство". По-перше, слід розтлумачити сам термін "молодь". Отже молодь - це суспільно диференційована соціально-демографічна спільнота, якій притаманні специфічні фізіологічні, психологічні, пізнавальні, культурно-освітні та інші властивості, які характеризують її біосоціальне дозрівання як здійснення самовияву її внутрішніх сутнісних сил і соціальних якостей. Саме тому молодь є специфічною спільнотою, суттєві характеристики і риси якої, на відміну від представників старших поколінь і вікових груп, перебувають у стані формування й становлення. Сутністю молоді та проявом її головної соціальної якості є міра досягнення нею соціальної суб'єктності, ступінь засвоєння суспільних відносин та інноваційної діяльності [38, 234]. Є ряд визначень молоді, в яких відображається її структура, наприклад: "молодь - це покоління людей, що проходять стадію соціалізації, засвоюють (а в більш зрілому віці вже засвоїли) загальноосвітні, професійні і культурні функції і що готуються (підготовлені) суспільством до засвоєння і виконання соціальних ролей. Залежно від конкретних історичних умов вікові критерії молоді можуть коливатися від 16 до 30 років" [17, 166].

Термін "студент" латинського походження, в перекладі українською мовою означає старанно працюючий, той, хто займається, тобто хто оволодіває знаннями.

Студент як людина певного віку і як особистість може характеризуватися з трьох сторін:

1) з психологічного, який є єдністю психологічних процесів, станів і властивостей особистості. Головне в психологічній стороні - психічні властивості (спрямованість, темперамент, характер, здібності), від яких залежить протікання психічних процесів, виникнення психічних станів, прояв психічних утворень. Проте, вивчаючи конкретного студента, треба враховувати разом з тим особливості кожного даного індивіда, його психічних процесів і станів.

2) з соціального, в якому утілюються суспільні відносини, якості, породжувані приналежністю студента до певної соціальної групи, національності і т.д.

3) з біологічного, який включає тип вищої нервової діяльності, будову аналізаторів, безумовні рефлекси, інстинкти, фізичну силу, статуру, риси обличчя, колір шкіри, око, зростання і т.д. Ця сторона в основному приречена спадковістю і природженими завдатками, але у відомих межах змінюється під впливом умов життя [24].

Вивчення цих сторін розкриває якості і можливості студента, його вікові і особові особливості. Так, якщо підійти до студента як до людини певного віку, то для нього будуть характерні якнайменші величини латентного періоду реакцій на прості, комбіновані і словесні сигнали, оптимум абсолютної і різницевої чутливості аналізаторів, найбільша пластичність в утворенні складних психомоторних і інших навичок. Порівняно з іншими віками в юнацькому віці наголошується найбільша швидкість оперативної пам'яті і перемикання уваги, рішення вербально-логічних задач і т.д. Таким чином, студентський вік характеризується досягненням найвищих, "пікових" результатів, що базуються на всіх попередніх процесах біологічного, психологічного, соціального розвитку [24].

Якщо ж вивчити студента як особу, то вік 18 - 20 років - це період найактивнішого розвитку етичних і естетичних відчуттів, становлення і стабілізації характеру і, що особливо важливе, оволодіння повним комплексом соціальних ролей дорослої людини: громадянських, професійно-трудових і ін. З цим періодом пов'язаний початок "економічної активності", під якою демографи розуміють включення людини в самостійну виробничу діяльність, початок трудової біографії і створення власної сім'ї. Перетворення мотивації, всієї системи ціннісних орієнтації, з одного боку, інтенсивне формування спеціальних здібностей у зв'язку з професіоналізацією - з іншою, виділяють цей вік як центральний період становлення характеру і інтелекту. Цей час спортивних рекордів, початок художніх, технічних і наукових досягнень.

Студентський вік характерний і тим, що в цей період досягається оптимальний рівень розвитку інтелектуальних і фізичних сил. Але нерідко одночасно виявляються "ножиці" між цими можливостями і їх дійсною реалізацією. Безперервно зростаючі творчі можливості, розвиток інтелектуальних і фізичних сил, які супроводжуються і розквітом зовнішньої привабливості, приховують в собі і ілюзії, що це зростання сил триватиме "вічно", що все краще життя ще попереду, що всього задуманого можна легко досягти [24].

Час навчання у вузі співпадає з іншим періодом юності або першим періодом зрілості, який відрізняється складністю становлення особових рис - процес, проаналізований в роботах таких вчених, як Б.Р. Анан'єв, А.В. Дмітрієв, І.З. Кон, В.Т. Лісовській, З.Ф. Есарева і ін. Характерною межею етичного розвитку в цьому віці є посилення свідомих мотивів поведінки. Помітно зміцнюються ті якості, яких не вистачало повною мірою в старших класах - цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, самостійність, ініціатива, уміння володіти собою. Підвищується інтерес до моральних проблем (меті, способу життя, обов'язку, любові, вірності та ін.).

Разом з тим фахівці в області вікової психології і фізіології відзначають, що здібність людини до свідомої регуляції своєї поведінки в 17-19 років розвинена не повною мірою. нерідкі невмотивований ризик, невміння передбачати наслідки своїх вчинків, в основі яких можуть бути не завжди гідні мотиви. Так, В.Т. Лисовський відзначає, що 19 - 20 років - це вік безкорисливих жертв і повної самовіддачі, але і нерідких негативних проявів [24].

От яке визначення студентства пропонує навчальний словник-довідник "Соціологія: терміни, поняття, персоналії": "Студентство - мобільна соціальна група, метою існування якої є організована за певною програмою підготовка до виконання професійних і соціальних ролей в матеріальному і духовному виробництві. Як соціальна група, студентство функціонує в системі вищої освіти, виступає як об'єкт виробництва, предметом якого є не річ, а сама людина, особистість. Тому головною формою виробництва є навчально-освітня діяльність. Студентство володіє всіма необхідними характеристиками, достатніми для внесення його до особливої соціальної групи. Ними виступають такі ознаки: виконання в суспільстві певних функцій, об'єктивність існування, однозначна зумовленість соціальної поведінки членів групи, цілісність і самостійність відносно інших соціальних груп, специфічні соціально-психологічні риси і система ціннісних орієнтацій (Виділено нами - О.К.). Риси, які відрізняють студентство від інших соціальних груп: характер праці студентів, який полягає в систематичному нагромадженні, засвоєнні та оволодінні науковими знаннями, і основні соціальні ролі, які визначаються становищем студентства як резерву інтелігенції і його приналежністю до молодого покоління країни. Студентство - мобільна соціальна група, оскільки її чисельність і склад постійно змінюються, щороку. Вищі навчальні заклади приймають нових студентів і випускають нових спеціалістів [36, 381-382].

Лідируюче серед молоді студентство - це величезний інтелектуальний і управлінський потенціал культурно-духовної, державно-адміністративної, економічно-матеріальної сфер суспільства. Воно, будучи інтелектуальною, духовною елітою молоді, є потенційною елітою суспільства в цілому, майбутньою інтелігенцією, цвітом нації. Саме ці дві обставини - 1) прагнення до нового, його оперативне сприйняття, пов'язане з обумовленим молодим віком легким навчанням і відвертістю новим знанням, і ще незжитої і інерціальною інфантильністю, що рухається з минулої незрілості, з одного боку;


Подобные документы

  • Соціально-психологічні особливості студентства. Методика дослідження рівня залученості студентської молоді до вживання алкоголю. Корекційно-профілактична програма попередження та пом’якшення дії соціально-психологічних чинників на алкоголізацію молоді.

    курсовая работа [97,9 K], добавлен 01.04.2014

  • Соціологічне дослідження стосовно ставлення молоді (студентства) до системи освіти на сучасному етапі. Дослідження важливості здобуття освіти для студентів 1-го курсу. Визначення готовності студентів до змін та реформ в системі сучасної освіти.

    практическая работа [2,4 M], добавлен 26.05.2010

  • Самореалізація молоді як рушія демократичного розвитку України. Узагальнено виклики соціокультурного розвитку в сучасних умовах. Розкрито технології реалізації активної громадянської практики особистості в соціокультурному середовищі місцевої громади.

    статья [21,5 K], добавлен 31.08.2017

  • Сучасний етап розвитку суспільства, культури. Суспільство та його внутрішні процеси. Проблеми культури сучасної епохи. Розвиток культури та "субкультури" кінця ХХ початку ХХІ століття. Простір молодіжної культури. Основні стилі життя молоді нашого часу.

    реферат [20,0 K], добавлен 30.10.2008

  • Огляд тлумачень дефініцій "соціалізація", "духовний потенціал", "духовність" в працях науковців. Розкриття суті духовної культури особи, її ролі в соціальному розвитку суспільства. Шляхи формування духовної культури студентів в процесі їх соціалізації.

    статья [21,4 K], добавлен 23.12.2015

  • Поняття й показники соціокультурного процесу, досягнення суспільної рівноваги. Життєве середовище й екологія людини. Поняття й структура життєвого середовища, теоретичні аспекти проблеми екологічної культури. Зони особистої території (інтимні зони).

    реферат [30,2 K], добавлен 16.06.2010

  • Молодіжна субкультура в контексті соціокультурного життя суспільства. Неформальні об’єднання як вияв молодіжної субкультури. Витоки та розвиток неформального руху. Моральні переконання, ідеали, самосвідомість і почуття дорослості як новотвори молоді.

    дипломная работа [90,0 K], добавлен 05.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.