Соціальний педагог, зміст його фаху

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальний педагог, зміст його фаху

Зміст

Вступ

Розділ І. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку української держави

1.1 Соціалізація особистості -- мета соціальної педагогіки

1.2 Соціально-педагогічна діяльність як умова соціалізації особистості

1.3 Предмет та завдання соціальної педагогіки

Розділ II. Теоретичні засади соціальної педагогіки

2.1 Основні категорії соціальної педагогіки

2.2 Принципи соціально-педагогічної діяльності

2.3 Структура та функції соціально-педагогічної діяльності

2.4 Зміст і структура професійно-етичної культури

Висновок

Література

Вступ

У кожній Державі, як і в кожному житті людини є такі періоди, коли їй потрібна допомога іншої людини, групи людей, цілого суспільства. І в цій ситуації особливу роль можуть відіграти як окремі соціальні інститути, так і окремі спеціалісти, серед яких соціальний педагог і соціальний працівник посідають особливе місце. Суспільна потреба у таких фахівцях сьогодні вкрай необхідна. Водночас ми добре усвідомлюємо, що лише професійно грамотний спеціаліст може вирішувати ті складні, суперечливі й болючі проблеми, які назріли у молодій державі, що переживає кризовий період свого становлення. Саме з цією метою і зроблена спроба підготувати підручник "Соціальна педагогіка" для майбутніх спеціалістів, котрі будуть працювати з різними соціальними групами людей. Вони зосередили зусилля на проблемах найбільш болючих і тривожних у сьогоденні -- як допомогти кризовій сім'ї, дітям сиротам, дітям та молоді, схильними до наркоманії, тютюнопаління, правопорушень, дітям та молоді з особливими потребами. Крім того, вони прагнули дати студентам теоретичні знання, що може сприяти підвищенню їх професійного рівня ефективності соціально-педагогічної діяльності.

В цілому XX ст. ввійшло в історію України як століття пошуків, перетворень, досягнень і помилок в багатьох галузях наук. Проте не хотілося б, щоб воно запам'яталося як століття, яке принесло біль і розчарування людям. І якщо майбутні соціальні педагоги і соціальні працівники скористаються поданою інформацією у підручнику, то дає надію, що у роботі з дітьми і молоддю ними буде зроблено менше похибок. А відтак ефективніше допомогти молодому поколінню не лише самореалізуватися,самовдосконалюватися, а й усвідомлювати свою роль у створенні і наповненні творчим змістом того соціуму, в якому їм жити і сьогодні, і завтра.

Розділ І. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку української держави

1.1 Соціалізація особистості -- мета соціальної педагогіки

Для соціальної роботи як системи професійної діяльності соціалізація особистості виступає надзавданням. Поняття "соціалізація" було вперше введено в наукову систему понять американським соціологом Ф. Гідінгсоном в кінці XIX століття, який тлумачив це поняття як "процес розвитку соціальної природи людини" [1;24] лише в середині XX століття цей термін набув офіційного статусу теоретичного поняття. З'являються різні підходи до цієї проблеми. Так, представники біхевіоризму і необіохіверизму (Б. Скінер, А.Бандура, В. Уолтерс та ін.) розглядають соціалізацію як процес соціальногонавчання. Представники школи символічного інтеракціоналізму (Ч. Кулі, Дж.Мід) досліджують соціалізацію як результат соціальної взаємодії людей; априхильники структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон) сприймають соціалізацію як процес рольового тренування. соціалізацію як процес рольового тренування.

Особливістю цих теорій є те, що соціалізація в них розглядається, перш за все, як процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм правил тощо. З цьогоприводу, І.С. Кон говорить, ще "теорія американських соціологів 40-60 роківбули по суті теоріями конформності: вони недооцінювали власну активність і варіабельність поведінки особистості на всіх етапах її розвитку" [6;84-85].

Водночас у працях цих дослідників було чимало важливих позицій, які можна використовувати в соціально-педагогічній діяльності. Зокрема Ч. Кулі ввів поняття "первинна група" і розкрив її цінність у процесі формування особистості. При цьому соціалізацію він розглядав як результат соціальної взаємодії людей у певній групі. Відповідно до поглядів Т. Парсонса, індивід включаючись в соціальну систему, шляхом інтернаціоналізації загальноприйнятих норм засвоює загальні цінності, в результаті чого дотримання загальноприйнятих стандартів стає частиною його мотиваційної структури, потребою. До речі, основним інститутом соціалізації Т. Парсонс вважає сім'ю.

Досить важливу думку висловлює О. Брім: "соціалізація - процес, який відбувається протягом всього життя людини", і розкриває деякі відмінності у ході даного процесу з дорослими та дітьми. Так, він вважає, що соціалізація дорослих проявляється в основному в їх зміні зовнішньої поведінки, тоді, як дитяча соціалізація коригує базові ціннісні орієнтації. Адже дорослі спроможні оцінити норми, діти здатні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослої людини спрямована на те, щоб допомогти їй оволодіти певними навичками, відповідним використанням ролей. У процесі соціалізації дітей в основному формуються мотиви їх поведінки [1;100-102].

П. Бергер і Т. Лукман розглядають соціалізацію як "всебічне і послідовне входження індивідів в об'єктивний світ суспільства чи в окрему його частину". В цьому входженні вони розмежовують первинну соціалізацію,яку людина проходить в дитинстві і стає членом суспільства, та вторинну соціалізацію, завдяки чому індивід уже включається в нові частинисуспільства".

Перші наукові позиції щодо соціалізації з'явилися в радянський період в кінці 60-х років. У визначенні поняття "соціалізація" акцептувалася увага перш за все на тому, що це процес засвоєння соціальних норм і цінностей, процес входження в середовище. Так, скажімо, Б.Д. Паригін тлумачить соціалізацію як "входження в соціальне середовище, пристосування до неї, засвоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку"[15;6]. З таким визначенням можна в принципі погодитися, хоча не можна не звернути увагу, що в ньому яскраво простежується лише один аспект соціалізації -- адаптація особистості в соціальному середовищі, і незвертається увага на зворотній вплив, тобто вплив особистості на оточення,активне відтворення нею суспільних відносин.

Це вплинуло не нове визначення соціалізації, яке підкреслює, що цей двосторонній процес, який включає, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з другого боку, процес активного відтворення системи соціальних зв'язків індивідом за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище. При цьому індивід, оволодіваючи новими ролями і правилами, оволодіває водночас спроможністю створити щось нове, удосконалювати і перетворювати себе і світ.

Думається, у ході вивчення соціалізації молодого покоління варто враховувати обидва аспекти цього процесу. Це пояснюється тим, що підростаюче покоління, набуваючи соціальної о досвіду, подінь час включається в багатогранні суспільні відносини. Крім того, зростає власна активність особистості, самостійність щодо вибору соціальних цінностей, середовища, якому віддається перевага, види діяльності, що відіграє в сукупності істотну роль у процесі соціалізації.

Варто сказати, що. у соціалізуючому процесі індивід не лише включається в систему суспільних відносин шляхом оволодіння необхідних соціально-типових,соціально-значущих якостей, але й набуває неповторних, унікальних якостей,а це свідчить що соціалізація -- це ще й процес індивідуалізації особистості.

На нашу думку, індивідуалізація є невід'ємною частиною соціалізації, оскільки, по-перше, не існує однакових процесів соціалізації, індивідуальний досвід кожною особистості є унікальним і неповторним. По-друге, у формуванні індивідуальності саме й полягає зміст соціалізації.

Таким чином, можна сказати, що соціалізація - це двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість.

З метою розкриття змісту прогресу соціалізації ми маємо простежити співвідношення цього поняття з поняттями "виховання" і "соціальний розвиток". Практика роботи соціального педагога довела, що соціалізацію не можна зводити до поняття "виховання" ні у вузькому, ні в широкому розумінні, в якому воно часто використовується. Виховання передбачає перш за все систему спрямованих впливів, за допомогою яких прагнуть сформувати в особистості певні риси і якості, завдяки яким людина долучається до культури і стає повноцінним членом суспільства. Таким чином, ми можемо назвати такі особливості процесу соціалізації, які дозволяють відмежувати його від виховання:

1) відносна стихійність цього процесу, яка характеризується не завжди передбаченим, цілеспрямованим впливом середовища;

2) механічне засвоєння соціальних норм і цінностей, яке відбувається в результаті діяльності і спілкування особистості, взаємодії її з мікро- і макросередовищем;

3) зростання в міру дорослішання самостійності особистості щодо вибору соціальних цінностей і орієнтирів, середовища спілкування, якому віддається перевага.

Соціальний розвиток дітей і молоді можна розуміти як об'єктивний і водночас керований процес взаємодії кількісних і якісних змін соціальних характеристик молодого покоління в ході його становлення як суб'єкта суспільного виробництва і суспільного життя. Можна сказати, що поняття "соціальний розвиток" і "соціалізація" співпадають, але в них по-різному розставлені акценті: на активності особистості більш виразно представлено в ідеї розвитку, а в соціалізації в центрі уваги знаходиться соціальне середовище і його вплив на особистість. Ми вважаємо, що в науковому тлумаченні соціалізації передбачається розуміння особистості перш за все як активного соціального суб'єкта, спроможного впливати на суспільне життя.

Метою реалізації соціалізуючого процесу соціальний педагог має володіти механізмами соціалізації, вибір яких базується на певних принципах данного процесу:

1. принцип системності, який передбачає вплив на особистість як мікро-, так і макросередовища, які тісно взаємодіють, взаємо-впливають і взаємодетермінують один одного;

2. принцип діяльності, що обумовлює активну взаємодію особистості з іншими людьми, в які індивід вступає в ході діяльності і спілкування, тобто наявний неперервний цілісний процес засвоєння особистістю об'єктивної дійсності завдяки включенню в діяльність;

3. принцип двосторонньої взаємодії особистості і соціального середовища, взаємообумовленість процесу входження особистості в систему суспільних відносин і водночас відтворення цих відносин в системі сімейних, товариських, навчальних, виробничих та інших зв'язків;

4. принцип особистої активності та вибірковості дозволяє розглянути людину не як пасивну ланку в процесі соціалізації, а як особистість, спроможну активно діяти і самій вибирати соціальні умови власного розвитку та формувати власне "Я", виходячи з власного бачення ідеалів і переконань.

Розглядаючи соціалізацію індивіда як складний і багатофакторний процес, завжди необхідно враховувати об'єктивні і суб'єктивні детермінанти, які мають істотний вплив на формування особистості. За об'єктивними умовами маються на увазі соціально-економічні, соціально-політичні, соціокультурні умови життя суспільства і окремих соціальних спільнот, в яких відбувається становлення особистості. В соціологічному плані можна назвати кілька аспектів впливу цих умов на особистість:

1) об'єктивні умови мікросередовища, тобто функціонування матеріального і духовного життя суспільства, які визначають умови життєдіяльності індивіда і його найближчого оточення. А вони, у свою чергу, визначають специфіку особистісної свідомості;

2) суспільство через різноманітні соціальні інститути здійснюють культурні, політичні, морально-етичні та інші впливи. Відбиваючись у свідомості індивіда вони впливають на їх потреби, інтереси, ціннісні орієнтири, установки та обумовлюють зміни в їх поведінкових "програмах";

3) зміни умов у мікросередовищі опосередковано впливають на особливості включення дітей і молоді в соціальну структуру суспільства, що відбивається як на формуванні соціального образу молодого покоління, так і на розвитку самої соціальної структури.

Не можна відкидати чи недооцінювати зворотний вплив підростаючого покоління на суспільство, його оновлення, утвердження нового,покоління на суспільство, його оновлення, утвердження нового,прогресивного. Процес здійснюється, перш за все, шляхом посилення в ньому творчих засад, розширенням можливостей самореалізації, забезпеченням високого рівня життя тощо.

Об'єктивність умов соціалізації не означає їх стихійність і некерованість. Навпаки, в сучасних умовах саме ті суспільні, відносини визначають характер соціальних змін, які свідомо розвиваються і є фундаментом науково обґрунтованого регулювання соціального розвитку дітейта молоді. При цьому не йдеться про маніпуляцію свідомістю юних, не проволонтаристський вплив на їх долю, а створення необхідних умов соціалізації, які забезпечать умови для їх самореалізації, самоутвердження.

Без цього суспільство не зможе продуктивно функціонувати, а отже, воно зацікавлене у створенні передумов для оптимальної соціалізації особистості.

Успіх даного процесу залежить не лише від об'єктивних причин, але обумовлюється низкою суб'єктивних обставин, оскільки передбачається активна діяльність особистості у плані перетворення соціальних умов для власного розвитку, формування і відокремлення особистісних якостей відповідно до власних ідеалів і переконань. Суб'єктивні обставини соціалізації особистості визначаються загальною спрямованістю конкретної особистості, її прагненням до знань, нового, мотивацією поведінки, індивідуально-особистісним змістом життєдіяльності.

В соціалізуючому процесі варто вичленити два аспекти, які проявляються досить самостійно: змістовий і функціональний. При цьому змістовий аспект визначається тим, "що" і "які" якісні ознаки формуються у процесі соціалізації, а функціональний -- "як" і під впливом яких механізмів здійснюється це формування. Змістовий аспект більш тісно пов'язаний з суб'єктивними обставинами становлення особистості і може бути охарактеризований її діяльністю, спілкуванням і самосвідомістю.

Діяльність суб'єкта пов'язується, з одного боку, з активним його включенням в різноманітні суспільні відносини; з другого -- з виявленням для кожного суб'єкта особливо значущих аспектів життєдіяльності. Визначений головний вид діяльності підпорядковує всі інші види діяльності, що сприяє розширенню можливостей особистості саме як суб'єкта діяльності.

З діяльністю тісно пов'язане спілкування, яке в контексті соціалізації розглядається з позиції його розширення і поглиблення. Діти і молодь є представниками різних соціальних груп: формальних і неформальних, малих і більших, первинних і вторинних, в яких відбувається різне за характером спілкування. Саме воно певною мірою задовольняє соціальні і психологічні потреби особистості і формує систему регуляції її поведінки, впливає на її ціннісні орієнтації, погляди, переконання.

Не менш важливим у змістовному аспекті соціалізації є розвиток самосвідомості особистості, яка виробляється протягом всього життя людини.

Це дозволяє сказати, що процес соціалізації означає становлення в людині образу його "Я".

Діяльність, спілкування, самосвідомість взяті разом, розкривають сутність соціалізації, її змістові аспекти. А функціональний аспект соціалізації характеризується на певному віковому етапі інститутами і механізмами соціалізації. Важливими інститутами соціалізації молодого покоління є сім'я, неформальні групи, навчальні групи, об'єднання, масова комунікація, спільноти, дитячі та молодіжні організації, в яких особистість залучається до системи норм і цінностей і які виступають своєрідними трансформаторами соціального;досвіду.

Кожне суспільство, культура, спільнота виробляють свої механізми соціалізації. При цьому в кожному суспільстві загально прийнятими моделями соціалізації протистоять ті, які соціальне не схвалюються. Тому одночасно співіснує певна сукупність моделей соціалізації, які взаємодіють, доповнюючи одна одну і втілюються в домінуючих, інституціолізованих формах соціалізації, котрі відображають домінуючі цінності. А отже, є закономірним і необхідним процес демократизації механізмів соціалізації дітей і молоді, що є передумовою і важливим напрямком становлення громадянського суспільства в Україні.

Нині демократизація механізмів соціалізації молодого покоління здійснюється па основі відходу від історично виробленої практики патерналістського регулювання його участі в усіх, процесах і житті суспільства з боку державних і громадських структур, усунення директивних методів тиснення на ініціативність, самостійність, самовираження.

Сучасне управління соціалізацією дітей та молоді має за мету залучити їх до прийняття рішення проблем власного життя і діяльності, стимулювати реалізацію їх покликань, здібностей, ініціативи і творчості. Тобто в даному процесі слід відкидати як дрібну опіку, так і відмову в допомозі людині у роцесі слід відкидати як дрібну опіку, так і відмову в допомозі людині у виборі її життєвих і соціальне значущих цінностей. Спільна діяльність молодого покоління з фахівцями соціально-педагогічної роботи, передача їх знань, досвіду дозволяє дітям і молоді оволодівати навичками соціально- активної особистості.

Незаперечною у цьому процесі є індивідуалізація, яка, до речі, не має нічого спільного з абсолютизацією волі та інтересів індивіда, протиставлення його інтересів інтересам інших. В даному випадку індивідуалізація необхідна як процес виявлення і стимулювання нахилів, задатків, здібностей особистості, врахування її потреб та інтересів, які розвиваються, спосіб поєднання суспільне значущого і особистісного. Все висловлене в цілому дозволяє сказати, що соціальний педагог має враховувати у складному соціально-виховному процесі той факт, що процес соціалізації не є безконфліктним і лінійним, він має свої складності і суперечності, обумовлені діалектичною єдністю свободи і необхідності, новизни і консерватизму, виховання і самовиховання тощо. Крім того, головним у соціалізації має бути відродження гідності людини, розширення меж його свободи, відповідності, ініціативності, підприємництва. Оскільки саме людина є найважливішою цінністю і метою суспільного розвитку, то саме на неї повинна "працювати" економіка, політика, ідеологія, культура, соціальна сфера. Це в першу чергу стосується підростаючого покоління, яке в перехідний період суспільства виявилося найбільш незахищеним соціальною спільнотою.

І, нарешті, останнє -- ставлення до дітей та молоді має базуватися на принципово новій концепції -- концепції самореалізації у процесі соціальної творчості, здійснення власних інноваційних проектів за наявності активної допомоги з боку державних та громадських соціально-виховних інститутів.

1.2 Соціально-педагогічна діяльність як умова соціалізації особистості

Порушення традиційних для України останніх десятиріч механізмів соціального регулювання і взаємодії, поведінка людей потребувала перегляду не лише соціальної політики, але й теоретичних засад, які стали підґрунтям в осмисленні того, що відбувається з людиною, яка логіка зміни подій, який механізм самозахисту і загальнодержавної підтримки людей. Все це свідчить про те, що необхідне термінове вироблення стратегії соціальної політики як на державному, так і регіональному рівнях.

Крім того, все очевиднішим стає вплив на специфіку діяльності соціального педагога і соціального працівника масовості і якісних змін, які відбуваються в самій людині: зростання грамотності, поінформованості, відносної соціально-побутової забезпеченості. При цьому нову роль починає виконувати, з одного боку, соціально-культурні традиції, які іноді ускладнюють житія людини, а з другого -- уніфікація соціокультурного розвитку людини під впливом засобів масової інформації.

Переосмислення основного змісту і напрямків соціальної політики, безперечно, змушує теоретиків і практиків визначити місце і роль соціальної роботи в реалізації цієї політики. Хоча можна з певністю стверджувати, що сьогодні ніхто не заперечує, що соціальна робота є надзвичайно важливим інструментом соціальної політики. При цьому соціальна політика, визначаючи зміст, спрямованість, нормативно-правову базу соціально-педагогічної роботи, водночас є і методологічною, організаційно-практичною основою, яка диктує методи, форми і технології соціальної роботи.

Проте соціально-педагогічна робота є не лише засобом реалізації соціальної політики. Вона, виконуючи обернений зв'язок, виступає своєрідним соціальним локатором, який визначає реальні наслідки соціальної політики, її життєвості і ефективності. Саме система соціально-педагогічної роботи як діяльність по наданню допомоги людині, сім'ї, групі осіб, котрі попадають у складну ситуацію, шляхом надання їм матеріально-фінансової, морально-правової, психолого-педагогічної підтримки показує реальні можливості суспільства і держави у сфері захисту, підтримки і допомоги людині.

Звичайно реалізовувати соціальну політику може лише та людина, яка володіє відповідними професійно-якісними характеристиками. У зв'язку з цим заслуговують на увагу деякі аспекти цінностей не лише особистості, але й професійної діяльності, що свідчить про їх взаємодію і єдність.

Цінності професійної діяльності можна сприймати як певну домінуючу потребу -- служити своєю професією на благо інших людей, яка орієнтує (чи акумулює) професійно-особистісну активність соціального педагога чи соціального працівника у досягненні цієї гуманної цілі.соціального працівника у досягненні цієї гуманної цілі.

Взявши за основу характерні потреби особистості і співвідносячи їх з новою професією -- соціальний педагог, її гуманістичним смислом, можна назвати такі групи цінностей соціально-педагогічної діяльності:

ь цінності, які відображають специфіку професійної діяльності, альтруїстичного характеру (допоможи іншому, який потребує твоєї підтримки, чи слабо захищеній людині);

ь цінності етичної відповідальності перед професією (соціальний педагог чи працівник захищає гідність і цілісність професії, дотримується і примножує етичні принципи, норми, знання і місію соціальної роботи, яка, як і інша галузь знань, перебуває у процесі постійного розвитку і збагачення тощо);

ь цінності, пов'язані з потребами самореалізації, самоствердження і самовдосконалення особистості соціального педагога чи соціального працівника і досягнення професіоналізму діяльності.

Структурний і якісний аналіз цінностей соціально-педагогічної роботи як професійної діяльності виявляє їх комплексний характер, гуманістичну природу і сутність.

Якраз гуманістичний ідеал -- самоцінність особистості - визначає зміст і призначення цієї діяльності, а її цінності тією чи іншою мірою відображають визнання гармонії суспільних і особистих інтересів, пріоритету загальнолюдських цінностей (істина, здоров'я, мир, милосердя, добро, допомога іншій людині тощо). У зв'язку з цим основним завданням соціально-педагогічної роботи є налагодження балансу між відповідальністю суспільства перед особистістю і особи перед суспільством.

Головною особливістю соціально-педагогічної роботи є вміння спеціаліста визначати проблеми і потреби на різних рівнях: індивідуальному,міжособистісному і суспільному.

Напрацьовуючи досвід соціально-педагогічної роботи в Україні, ми маємо зважати на набутий досвід закордоном. Зокрема істотну роль відіграють різні підходи, і методи в зарубіжній школі соціальної роботи, які доповнюють цілі, завдання і зміст цієї роботи у нашому суспільстві. У зв'язку з цим можна відзначити різні напрямки і підходи у зарубіжній практиці (Мері Річмонд, Зігмуд Фрейд, Джон Дьюї, Вірджинія Робінсон, Гордрн Гамільтон, Аліса Соломон та інші). Якщо представники "діагностичної" школи роблять акцент на діагностиці (причому оцінка особистості мала на звичайне значення більше, ніж оцінка соціальної ситуації, оточення, середовища), то представники "функціональної" шкоди акцентують увагу на процесі надання допомоги, вважаючи, що людин внутрішньо завжди прагне до чогось позитивного і перебуває у стані зростання і розвитку. Вони наголошують на значенні соціального оточення, культурних і економічних факторів, які сприяють чи ускладнюють цей процес. Водночас представники функціональної" школи впевнені в тому, що не можна напряму пізнати "Я" іншої людини, для цього необхідно налагодити такі відносини, при яких клієнт може розкритися. Це потребує від спеціаліста хорошого знання. Тому вони вважають, що підготовка соціального працівника потребує його "тотального (повного)вживання", у сферу його діяльності, що забезпечить саморозвиток,самопізнання. Дана позиція науковців виправдала себе і підтвердилася багаторічною практикою.

Таким чином, результатом соціальної роботи в цілому зарубіжні дослідникивважають "поліпшення функціонування клієнта і його краща адаптація до умовсоціального середовища" (Холліс і Вудс); "забезпечення сприятливих змін у житті клієнта" (Г. Бендлер); "наближення, зміна гостроти різних проблем, які з'являються в житті людини" (X. Сведнер).

Як засоби досягнення визначених цілей пропонуються: "свобода, розвиток, і зміни" (Г. Бендлер); "різні методи здійснення соціальних змій" (X. Сведнер); "зміна умов життя і способів життя людини" (Л. Юнсон)та ін.

Таким чином, мета соціально-педагогічної роботи -- сприяння успішно вирішувати їхні проблеми. Засоби досягнення цієї цілі - вивільнення і розвиток ресурсів людини і її соціального оточення, здійснення необхідних соціальних змін.

Серед наукових тлумачень терміну "соціальна робота" в Україні перше визначення дається за словником: це різновид діяльності, яка за свою мету має оптимізацію суб'єктивної ролі людини у всіх сферах життя суспільства у процесі її спільного задоволення потреб щодо підтримки життєвого забезпечення і творчого існування особи[10; 20-29].

Існує ще ряд визначень, в основі яких лежать слова: допомога, підтримка, захист. Проте найбільш сприйнятливим може бути визначення суті самого змісту соціально-педагогічної роботи, яке поєднує в собі кілька аспектів,що характеризують її:

1) надання допомоги окремій людині чи групі людей, які опинилися в складній життєвій ситуації, шляхом підтримки, консультування, реабілітації, патронажу та інших видів соціальних і психолого-педагогічних послуг;

2) актуалізація потенціалу самодопомоги осіб, які опинилися в скрутній ситуації;

3) цілеспрямований вплив на формування і реалізацію соціальної політики на всіх рівнях -- від загальнодержавних до місцевих з мстою забезпечення соціальне здорового середовища життєвого побуту та життєдіяльності людини, створення системи підтримки людей, які опинилися у складній життєвій ситуації. Перші два рівні представляють мікрорівень, третій -- макрорівень соціально-педагогічної роботи.

В той же час ми розглядаємо соціальну роботу і як своєрідну управлінську діяльність, спрямовану на зміну сукупності умов функціонування і розвитку соціальних процесів з метою досягнення оптимальної відповідності інтересам і потребам суспільства, соціальних груп і особистості. Таке широке тлумачення дозволяє сприймати соціальну роботу як феномен, метою якого є здійснення корекції соціальних відносин, соціальних процесів розвитку і становлення особистості.

Не можна відкидати і того факту, що поняття "несоціальна робота" буде постійно змінюватись, оскільки процес рухається від одного стану, завдань, проблем, ідеологій до інших і її сьогоднішня модель, безперечно, не є завершеною і закритою. Тому, очевидно, тлумачення даного поняття з часом набере іншого характеру і передбачатиме інші цілі.

Зміст і структура соціально-педагогічної роботи як виду професійної діяльності, з одного боку, виходять з прийнятого філософського і психологічного трактування діяльності, а з другого, - враховують специфічні особливості і фактори, які характеризують об'єкт, що вивчається нами.

Специфічною особливістю людської діяльності є соціальна форма її організації, яка сприяє активній інтеріоризації кожним учасником суспільних норм і цінностей. Що ж стосується соціальної роботи як виду діяльності, то можна сказати, що вона спрямована на досить складний об'єкт: людина чи група людей, які потребують соціальної допомоги, підтримки, корекції, реабілітації. Соціальна робота -- це інтегроване, цілісне утворення, яке включає такі структурно-змістові компоненти: ціль, дії, мотивацію, відносини, комунікацію.

Для розуміння діяльності особистості соціального педагога, соціального працівника необхідно починати з визначення цілей: чим визначаються його цілі в конкретній практичній ситуації в даний період і як визначені цілі (а потім і дії) змінюються. Потім в дію включається завдання, яке може вирішувати спеціаліст; при цьому можливе планування дій (поставленого завдання) з клієнтом і залучення його власних ресурсів і можливостей. Дія, окрім цілей і завдань, включає операційно-практичні акти (конкретні різні види діяльності).

Система мотивів -- рушійна сила людської поведінки. А система домінуючих мотивів, яка спонукає до дії, одержала назву спрямованості особистості.

Поєднання мотиву і способу його реалізації проявляється в альтруїстичній, дійовій чи особистісній спрямованості. Так, мотиваційною основою у дії щодо надання допомоги, підтримки (будь-якого плану) людині можна вважати те, що суб'єкт керується ставленням до нього як до цінності.

Мотивація проявляється і в такому компоненті особистості соціального педагога (працівника), як відносини. Стиль поведінки фахівця, обумовлений сукупністю його особистих і професійних якостей, його ціносними орієнтаціями та інтересами, має помітний вплив на систему відносин, які налагоджує соціальний працівник. При цьому варто зважати на загальні ознаки професійних відносин, на відміну від міжособистісних:

1. Формування відносин спеціаліста обумовлено професійними цілями. В діяльності соціального педагога чи соціального працівника відносини формуються заради досягнення як загальних цілей, так і заради окремих завдань і результатів.

2. У професійних відносинах спеціаліст на перше місце ставить не власні інтереси, а потреби, інтереси і очікування інших людей при вирішенні їх проблем.

3. Соціальний педагог (працівник) будує відносини на основі об'єктивності і усвідомлення власної відповідальності, що дозволяє йому відволікатися від власного емоційного стану, щоб сприймати об'єктивно потреби, турботи і труднощі іншої людини.

Особливу роль у діяльності спеціаліста соціально-виховної сфери відіграє комунікація. Саме категорія спілкування відображає зв'язки між людиною і соціальним середовищем, групами, спільнотами. Спілкування - процес багатогранний. Воно реалізується в різноманітних формах (міжособистісне багатогранний. Воно реалізується в різноманітних формах (міжособистісне спілкування, соціальний діалог, ділове і управлінське спілкування тощо).

У соціально-педагогічній роботі доводиться стикатися з різними людьми:

сором'язливими і такими, що бурхливо чи навіть агресивно виражають свої почуття, замкнутими, недовірливими, охочими до розмов, тими хто шукає справедливості, підтримки і хто їх вимагає. Тому важливим є вміння знайти підхід до кожного з них, налагодити контакт, стимулюючи людину до діалогу тощо. Компетентність у спілкуванні - є одним із головних, базових компонентів і критеріїв результативної роботи. Знання закономірностей усвідомленої поведінки особистості (світогляд, переконання, інтереси,прагнення, ідеали) і неусвідомленого (установки, стереотипи, потяг, рівні домагань, конформність, сприятливість навіювання тощо), розуміння механізмів спрямованості особистості, міри прояву емоцій (аффекти, стреси, фрустрації тощо) допоможуть адекватно оцінити і зрозуміти людину, надати саме ту допомогу, яку він потребує. Крім того, міміка, жести, експресія доповнюють це розуміння і сприяють знаходженню оптимальних варіантів вирішення проблеми, яка стосується конкретної людини.

Уміння володіти первинною діагностикою комунікабельності своїх клієнтів, груп осіб -- необхідна ланка у компетентності соціального працівника чи соціального педагога. При цьому слід пам'ятати: не можна оцінювати людину і її можливості щодо спілкування без врахування актуального чи потенційного оточення, перспектив розвитку особистості.

Звичайно, спілкування -- домінуючий інструмент у соціальній роботі, але не кінцевий продукт діяльності. Водночас варто наголосити на думці, що людина-особистість більш різноманітна, складніша і багатша, ніж діяльність, і її сутність не вичерпується нею. Але смислом акмеологічного підходу у професійно-особистісному розвитку спеціаліста є те, що не можна розглядати особистість поза діяльністю, так же, як діяльність не можна розглядати без врахування особистості, її спрямованості щодо розвитку; саморегуляції,самореалізації тощо.

Зважаючи на аксіологічну і функціональну природу, соціально-виховна робота є однією із багатогранних і об'ємних видів професійної діяльності.

Соціальний педагог і соціальний працівник виконує весь спектр різноманітних функцій організації, координації, забезпечення, підтримки (психологічної і фізичної), правової і адміністративної допомоги, психолого-педагогічної корекції тощо. Це спеціаліст, який може працювати на різних рівнях реалізації соціальної політики держави -- на рівні управління, матеріально-технічного і правового забезпечення, освіти, охорони здоров'я і безпосередньої практики соціально-виховної роботи:

Таке розуміння діяльності соціального педагога чи соціального працівника потребує водночас усвідомлення соціальної ролі спеціаліста цієї галузі.

Загалом їх можна поєднати у чотири блоки, які дозволяють висвітлити основні аспекти розуміння соціальних ролей:

Ш роль як зразок поведінки і установок, соціальне заданий з більшою чи меншою мірою визначеності;

Ш роль як стратегія поведінки, спрямована на оволодіння ситуацією певного типу;

Ш роль як система очікувань стосовно людей певного статусу;

Ш роль як дія, як виконання певних вимог людиною, призначеною на цю роль [8;11;40-45].

Дані позиції характеризують і професійні ролі соціального працівника через призму його посадових функцій. Звідси можна сказати, що рольова поведінка соціального працівника обумовлена самою посадою. Проте, коли ми розглядаємо працівника як спеціаліста-виконавця професійної діяльності, то особистісний фактор (індивідуальність, творчі здібності, втілені в технології, особистісні якості і властивості і, безперечно, професійна компетентність) в практиці досить помітний. Спеціаліст, включаючись у професійну діяльність, виконує свої професійні ролі. Професійна роль формується і обумовлюється не лише місцем індивіда в системі об'єктивних функцій у діяльності. Виконання різноманітних професійних ролей в соціальній роботі пов'язане з виконанням різних робочих функцій. Робоча функція може бути охарактеризована як певний обов'язок, завдання чи дії, які пов'язані з специфічною професійною роллю.

Кожна професійна роль має набір конкретних робочих функцій: організаторську, управлінську, комунікативну, діагностичну, прогностичну, педагогічно-терапевтичну, посередницьку та інші. Ефективність виконана цих функцій, співвідносячись з певними здібностями людини і її особистими якостями, в різній мірі визначається цілеспрямованим тренуванням в діях, в яких вони реалізуються. А щоб реалізувати ці дії, кожен спеціаліст має володіти пакетом відповідних технологій, які в сукупності є не лише процесом, ходом дії, але й відображають зміст і характер цих дій,

1.3 Предмет та завдання соціальної педагогіки

Процеси, які відбуваються в сучасному суспільстві, загострили інтерес до розвитку людини у конкретності. Суспільство характеризується "відкритістю", багатофакторністю й різноспрямованістю впливів на молоде покоління, несучи з собою як збільшення можливостей розвитку людини, так і певний потенціал негативних впливів. Назріла потреба у розробці наукових основ соціалізації і виховання дітей та молоді у єдності та взаємозв'язку, корекції соціальної, в тому числі молодіжної й освітньої політики.

Відродження соціальної педагогіки в кінці XX ст. об'єктивно відображає цю потребу часу. Відкритість педагогічної науки до соціальних явищ взаємодія соціального середовища |і середовища педагогічного закладають фундамент для нового етапу розвитку педагогіки середовища, яка системно вивчає відносини таких компонентів, як: час - соціум - соціалізація-виховання - особистість.

Можна сказати, що соціальна педагогіка усталилася як самостійна галузь педагогічного знання, яка має за мету вивчення освітньо-виховного потенціалу суспільства, способів виховання соціального середовища для більш успішної соціалізації і розвитку особистості протягом всього життя Соціальна педагогіка детермінована історично за своєю суттю. Сучасний статус соціальної педагогіки був підготовлений усім, ходом історичного розвитку України і обумовлений політичним, економічним, соціально- культурним, освітнім рівнем розвитку країни. Тому соціальну педагогіку можна розглядати як науку, яка розкриває вплив на педагогічний процес конкретних соціокультурних умов, які виконують роль посередника між соціальним середовищем і окремими галузями педагогічного знання, тісно пов'язану з цивілізацією розвитку суспільства і з становленням соціально-громадських відносин.

Соціальна педагогіка спрямована на перетворення соціального середовища, попередження конфліктів, оптимізацію стосунків особистості і соціуму. Тому завданням соціальної педагогіки є: пошуки методів і засобів попередження проблем, виявити і обґрунтувати шляхи усунення причин, які породжують ці проблеми, розробити умови і забезпечити превентивну профілактику різних негативних явищ, відхилень у поведінці людей і таким чином оздоровити соціальне мікросередовище.

Звичайно, той факт, що соціальна педагогіка виокремилась. Із педагогіки, свідчить, що в полі її зору знаходяться ті ж процеси і явища, які вивчаються педагогікою, але розглядаються вони у певному, специфічному аспекті. І специфіка цієї нової галузі педагогічних знань обумовлена словом "соціальна".

Поняття "соціальна" вбирає в себе все те, що пов'язано з людиною,взаємодією людей, з різними формами їх спілкування у мікро-соціумі. Звідси можна сказати, що предметом уваги соціальної педагогіки є не лише сама людина, а людина у середовищі, у взаємодії з різними соціальними інститутами; сім'єю, дошкільним закладом, школою, підлітковим чи молодіжним об'єднанням, закладами культури і спорту та інші. Соціально-педагогічне середовище, з яким взаємодіє кожний індивід -- це і соціально-психологічний клімат середовища, і природні, соціокультурні та економічні умови, звичаї й традиції, окремі особи і групи людей, це вся держава з її інституалізованими структурами.

Тому можна стверджувати, що соціальна педагогіка вступає у міждисциплінарні контакти з соціологією освіти, соціологією виховання, педагогічною і соціальною психологією, психологією управління (М. 16-17). Але при цьому варто акцентувати увагу на одній особливості, обов'язково притаманній соціальній педагогіці - гуманістична спрямованість, єдність вимог і поваги до дітей і молоді, а відтак - співробітництво, співдружність, співтворчість соціального педагога і особистості (Вас. 16).

Соціальна педагогіка покликана розглядати особистість як фокус системи соціально-педагогічного впливу, як початковий і кінцевий пункт багатогранного процесу соціалізації. Це означає, що всі педагогічні механізми і засоби мають розглядатися з урахуванням їх функціонування в цілісній системі соціуму, тобто в усіх сферах суспільного життя. Останнє і зумовлює необхідність розробки нових соціально-педагогічних проектів і технологій.

Специфіка соціальної педагогіки полягає в тому, що вона осмислює закономірності і розробляє проекти і програми формування не лише і не стільки професіонально-кадрового потенціалу суспільства, скільки людини як особистості, спеціаліста як особистості. Це змушує соціальну педагогіку розглядати особистість не як стан, а як стадію, фазу, рівневу форму буття одиничного представника людського роду. Згідно з більшістю відомих нам точок зору об'єктом соціальної педагогіки виступає особистість. Однак у деяких дослідженнях, наприклад, у Л.В. Філіппової об'єкт уточнюється і визначається як особистість в її становленні та розвитку, тобто в процесі соціалізації. Разом з тим, поняття особистості, що стабілізувалося на Цей час, достатньо широке. В нього включають найрізноманітніші характеристики людини від формально-динамічних властивостей темпераменту до світогляду і життєвих принципів. Подібне розширене тлумачення ускладнює розуміння самого феномена особистості та її суті і приводить до не розмежування завдань повноцінного розвитку, навчання та виховання людини.

На наш погляд найбільш обґрунтованим і логічним є поняття особистості як особливий спосіб існування людини, як член суспільства, як представник певної соціальної групи, тобто соціокультурної реальності. Такий підхід широко представлений у психології і добре узгоджується із соціально-філософським та соціологічним підходами. А це якраз дозволяє розглядати проблему становлення та розвитку особистості з міждисциплінарної, а по суті соціально-педагогічної позиції.

Розглянемо більш детально ті характеристики особистості, в яких відображається її соціокультурна природа. Саме за рахунок подальшого уточнення та конкретизації цих характеристик нам видається можливим визначити предмет і основну функцію соціальної педагогіки як науки та практичної дисципліни. Достатньо чітко феномен особистості виявляється в позиції людини, у взаємовідносинах її з іншими людьми, розкривається у її життєвих цілях та мотивах, у засобах поведінки і дій стосовно до загальних своїх цілей та завдань. Таким чином, поняття особистості тісно пов'язане з поняттям позиції і співвідносних з поняттями соціальної ролі і соціального статусу. Під поняттям соціальної ролі найчастіше розуміють програму, яка відповідає очікуваній поведінці людини в тій чи іншій соціальній групі. По суті -- це заданий, визначений статус участі особи в житті суспільства.

Поняття, статус описує поведінку людини, включеного в систему соціальнихвідносин, що склалися, де для неї відведені місце та засіб дії, типнормативної поведінки у статусній системі, яку регулюють наші стосунки і дії. Хоча поняття статусу і ролі є адекватними характеристиками особистості з боку її зовнішніх найбільш очевидних проявів, вони не охоплюють самої суті особистості. Суть особистості пов'язана із здатністю людини діяти вільно, самостійно та відповідально, тобто виходити за межі статусно-рольових обмежень та нормативних розпоряджень. Місце людини в соціальному житті може бути задане, продиктоване волею і обставинами. Одночасно це ж місце в житті мусить бути вибране, знайдене, завойоване людиною самою, за її власною волею і вільно усвідомленим вибором. У такому випадку варто говорити про вибір людиною позиції в житті, про її особистісне самовираження, а позицію можна вважати найбільш цілісною характеристикою людини як особистості. Особистість в такому аспекті -- це людина, що вільно, самостійно і відповідально визначає своє місце в житті, в суспільстві, в культурі. На основі сказаного стає зрозуміло, ясно, що особистість - це цілком соціокультурне утворення, суб'єкт, що вільно визначився та виробив свою позицію у просторі культури і в часі історії. Проте особистість -- це не раз і не назавжди сформована якість, стан, структура, а засіб дій, образ буття, суб'єкт поступу. Кожна людина повинна утверджувати себе як особистість, вибираючи та відстоюючи власні позиції. Отож, особистість є специфічний спосіб існування людини, а відтак можна говорити і про особливе особистісне буття людини. Таким чином, буття забезпечується завдяки особистісним утворенням. Ці утворення, в свою чергу, формуються та складаються лише за умови виходу людини на особливий рівень життєдіяльності, при веденні людиною індивідуального способу життя.

Особистість -- це повне самовизначення людини у всій сукупності дій, стосунків з іншими, її спрямувань та орієнтацій. Таким чином, соціальна педагогіка як наука покликана узагальнювати результати, що стосується закономірних відносин, логіки взаємозв'язків, структурно-функціональних взаємодій всіх складових, які утворюють зміст процесу соціалізації. Як практична дисципліна, соціальна педагогіка покликана будувати технології, що забезпечують успішне проходження процесів, які стосуються спеціалізації. Тепер ці технології соціалізації одержують своє втілення у вигляді різних соціальних служб покликаних часом одержують своє втілення у вигляді різних соціальних служб покликаних часом.

Разом з тим, особистість не лише засвоює соціальний досвід, але й реалізує свої задуми, будує відносини на свій розсуд, тобто виступає суб'єктом соціальних відносин. Суб'єктність в соціальних стосунках є результатом сформованості особистісного рівня. Завдяки наявності особистісного рівня стає можливим індивідуальне самовизначення як умови самореалізації особи. Саме останнє є втіленням справжньої соціальної природи людини. Варто відзначити, що саморегуляція особи можлива не всупереч суспільству, а завдяки йому, тобто через засвоєння та творче використання різноманітного соціального досвіду. Сам процес особистісного самовизначення та самореалізації є найбільш повним втіленням соціальної природи людини. При такому розумінні призначення та завдань соціальної педагогіки, закономірності та технології виховання потрапляють у сферу її інтересів. На основі викладених вище положень, що стосуються соціальної природи людини,предметом соціальної педагогіки варто вважати закономірні відносини, логіку взаємозв'язків, структурно-функціональні взаємодії всіх складових,які утворюють зміст процесу соціалізації, особистісного самовираження та самореалізації. Основною метою соціальної педагогіки як науки є інтеграція знань про соціальну природу особистості як педагогічної мети. Головною метою соціальної педагогіки як практичної дисципліни варто вважати побудову технологій, що забезпечують подолання відчуження особистості від своєїсправжньої соціальної природи.

Розділ II. Теоретичні засади соціальної педагогіки

2.1 Основні категорії соціальної педагогіки

Кожна наукова дисципліна має свій тезаурус -- понятійно категоріальний апарат, яким вона послугується в певній галузі суспільної практики.

Соціальна педагогіка як інноваційна дисципліна має ще недостатньо розроблений тезаурус, більшість понять якого запозичена з соціології, педагогіки, психології. Проте, широко використовуючи окремі категорії цих наук, соціальна педагогіка наповнює їх специфічним контекстом, конкретизуючи сферу свого предмета дослідження.

До числа основних інтегративних соціально-педагогічних понять можна в першу чергу, віднести категорію "соціальне виховання". Воно розуміється як створення умов та заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування в нього соціально-позитивних ціннісних орієнтацій.

Соціальне виховання здійснюється у процесі взаємодії особистості в різних відносно автономних сферах життєдіяльності: освіта, організація соціального досвіду людини, індивідуальна допомога їй. Освіта включає в себе систематичне навчання та самоосвіту. Організація соціального досвіду здійснюється завдяки участі дитини у різних формалізованих та неформалізованих об'єднаннях (клас, гурток, дворова кампанія однолітків, сусідство, референтна група тощо). Індивідуальна допомога - це свідома спроба інших осіб (батьків, вчителів, близьких, друзів тощо) допомогти дитині набути певних знань, навичок для задоволення власних потреб та потреб інших людей; в усвідомленні дитиною своїх цінностей та можливостей; в розвитку самосвідомості та самоствердженні, почутті приналежності до певної групи та соціуму.

Соціальне виховання забезпечується суспільством та державою в організаціях, що спеціально створюються для його здійснення (школа, мережа позашкільних закладів, дитячі та молодіжні організації), а також в тих, де виховання не є провідною функцією (армія, виробництво, громадські об'єднання). Роль держави в організації соціального виховання полягає в тому, що вона не тільки створює його інфраструктуру, але в першу чергу формулює завдання соціального виховання, закріплені в державних програмах та документах (державна національна програма „Освіта"), і визначає його структуру та зміст.

Процес соціального виховання можна відобразити у вигляді такої схеми:

Провідним завданням соціального виховання в кожному суспільстві є створення оптимальних умов для найбільш ефективної соціалізованості особистості. Процес соціального виховання здійснюється в умовах соціального середовища. Середовище -- це сукупність умов існування людини та суспільства. У соціології під соціальним середовищем людини розуміють економічні, політичні, соціальні, духовні, територіальні умови, що впливають на становлення особистості. Соціальна педагогіка, базуючись на цьому визначенні, розглядає соціальне середовище -- як сукупність соціальних; умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи) що впливають на її свідомість та поведінку. Соціалізація особистості невід'ємна від соціального середовища. Воно охоплює людину від моменту її народження і впливає на неї до самої смерті. Саме соціальне середовище, зокрема його сфери: політична, соціальна, духовна формують певні очікування щодо поведінки особистості. Ці очікування перетворюються відповідними соціальними інститутами у цілі, завдання, зміст соціального виховання. Соціальне середовище існує завдяки численним взаєминам його членів та соціальних інститутів. Чим більша і різноманітніша палітра складових соціального середовища, тим інтенсивніше його розвиток та різноманітніші умови життєдіяльності, особистості. В структурі соціального середовища виділяють макро- та мікрорівні. До макрорівня належить матеріальне, культурне, політичне середовище. Мікрорівень - це конкретні умови життя особистості (сім'я, сусідство) та умови в середовищі найближчого оточення (вулиця, тип поселення,навчальний чи трудовий колектив, громадські організації, формальні та неформальні об'єднання). Соціальне середовище як сукупність соціальних умов виховання безпосередньо впливає на механізми його регулювання. Зміни у виховному процесі обов'язково обумовлюються реформаціями у структурі та функціонуванні соціального середовища. Соціальна адаптація є однією із складових процесу соціалізації особистості. В широкому розумінні саме поняття адаптації розглядається як пристосування організмів до умов існування. У соціальній психології адаптація визичається як пристосування індивіда до групових норм та самої соціальної групи. Психологічна адаптація особистості в суспільстві відбувається завдяки таким психологічним механізмам як рефлексія, ідентифікація, симпатія, прийом соціального зворотного зв'язку тощо. В соціальній педагогіці категорія соціальної адаптації розуміється як процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища, вид взаємодії особистості чи соціальної групи з соціальним середовищем. Психологічна та соціальна адаптація знаходяться у взаємозалежності. Психологічна адаптація як соціально зумовлена суспільним характером змін та людської свідомості, психіки що викликають її, у свою чергу шляхом формування цілей і програм виливає на ефективність адаптивної діяльності емоційного забарвлення[2;10-19]. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немов би "дає старт" соціальній адаптації, остання була б просто неможлива [12;10]. На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні ознаки особистості (мислення, увага, пам'ять, почуття); характеристики темпераменту (інтенсивність, темп реакції, ригідність, пластичність); риси характеру особистості (цікавість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність чи ледарство). Проте не можна переоцінювати вплив психіки на соціальну адаптацію людини. Оскільки причини, що породжують соціальну адаптацію і визначають її сутність, лежать у соціальній сфері. Процес соціальної адаптації є безперервним, зважаючи на те, що в навколишньому середовищі постійно відбуваються зміни соціальної дійсності,що безперечно, потребує нових способів пристосування індивіда. Соціальна адаптація здійснюється з різною мірою інтенсивності. Періоди підвищеної адаптація здійснюється з різною мірою інтенсивності. Періоди підвищеної адаптивної інтенсивності можна співвідносити з пожвавленням соціальної діяльності суспільства і навпаки, уповільнення явищ соціальної трансформації зменшують інтенсивність соціального пристосування індивіда. 1. Важливим компонентом соціальної адаптації є узгодженість оцінок, особистих можливостей і домагань індивіда з цілями, цінностями соціального середовища. Значну роль у процесі соціальної адаптації відіграє адаптаційний потенціал людини. Це ступінь можливостей особистості включитися в нові умови соціального середовища, а також ті що, перебувають в постійних змінах. Він пов'язаний з адаптивною підготовкою особистості,тобто тими уміннями та навичками пристосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності. Соціальна адаптація виступає в двох формах: активній та пасивній. За умови дії активної форми індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перепони, вдосконалювати суспільні процеси. При наявності пасивної форми адаптації індивід не прагне до змін оточуючої дійсності, пасивно приймає існуючі норми, оцінки, способи діяльності, слабо мобілізує біологічні та психологічні ресурси до пристосування в соціальному середовищі. В результаті цього при зустрічі індивіда з певними об'єктивними труднощами, хворобами, екстремальними ситуаціями як результат низької адаптації може з'явитися соціальна дезадаптація, що проявляється в різних формах девіантної поведінки. Таким чином соціальна адаптація як властивість людини має багатофункціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою та соціальним середовищем. По-друге, адаптація сприяє розвитку людини та вдосконаленню навколишнього середовища. По-третє, через адаптацію формується соціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-якого з існуючих видів діяльності. У сукупності все це дає змогу бачити в адаптації одну з основоположних, сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської діяльності. Соціальна реабілітація - комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв'язків та відносин внаслідок стану здоров'я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність); зміни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці). Метою соціальної реабілітації є повернення особистості до суспільне -- корисної діяльності, формування позитивного відношення до життя, праці, навчання. Об'єктами соціальної реабілітації є сім'ї, що опинилися в кризовій ситуації; діти -- інваліди та їх батьки; діти -- сироти; жінки та діти, що зазнали різних форм насилля; безробітні, особи похилого віку.