Стратифікаційні процеси у сучасному українському суспільстві

Сутність соціальної стратифікації, основні категорії та системні характеристики. Теорія соціальної стратифікації та її критерії. Процеси трансформації структури населення та дослідження соціально-стратифікаційного виміру українського суспільства.

Рубрика Социология и обществознание
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 23.09.2012
Размер файла 140,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Престиж - повага, якою у громадській думці користується та чи інша професія, посада чи рід занять. Усі професії, заняття й посади, що існують в даному суспільстві, можна розмістити зверху вниз на драбині професійного престижу [19]. Ми визначаємо професійний престиж приблизно, інтуїтивно. Але в деяких країнах, перш за все в США, соціологи вимірюють його за допомогою спеціальних методів. Вони вивчають громадську думку, порівнюють різні професії, аналізують статистику і в результаті отримують точну шкалу престижу. Перше таке дослідження американські соціологи провели в 1947 році. З того часу вони регулярно вивчають дане явище, будують динамічну модель престижу основних професій у суспільстві.

Важливим є питання способів та методів емпіричної фіксації різних типів стратифікаційних систем та критеріїв стратифікації. В емпіричній соціології Т. Парсонс виділяє три різні підходи до дослідження соціальної стратифікації: метод "самооціночний" або "класової ідентифікації", коли соціолог надає право респондентові віднести самого себе до певної уявної шкали класового складу населення;

метод "оцінки репутації", при якому опитуваним пропонують виступити в якості експертів, тобто оцінити соціальне положення один одного або відомих їм соціальних груп;

"об'єктивний підхід", коли дослідник оперує певними об'єктивними критеріями соціальної диференціації; найчастіше базується на соціально-класовій шкалі, пов'язаний з поняттям соціально-економічний статус, який містить три змінні - престиж професії, рівень освіти та доходу [2].

Відповідно, можна говорити про об'єктивні та суб'єктивні критерії стратифікації. Об'єктивні критерії - це переважно об'єктивні шкали, що вимірюють позиції індивіда в різних зрізах стратифікаційної системи. Для економічної стратифікації, наприклад, це може бути шкала з сумами доходу за місяць чи рік, для владної - з рангами посади, для освітньої - з кількістю років навчання тощо. При об'єктивному визначенні прошарку акцент робиться на визначеній соціальній ролі індивіда в суспільному розподілі праці. Тут індивіди займають певну соціальну позицію на основі місця в розподілі матеріального багатства, влади, соціального престижу тощо [4].

Як зазначалося вище, для певного індивіда (групи) можна вишикувати в один ряд усі об'єктивні шкали з позначеним на них місцем, яке він займає, а потім з'єднавши всі позначки, отримаємо його стратифікаційний профіль [20].

Суб'єктивні критерії являють собою самоідентифікацію індивідів з певними соціальними групами, визначення ними свого місця в суспільній ієрархії, оцінку престижу існуючих груп, соціальне самопочуття тощо. Суб'єктне визначення прошарку - оцінка окремих соціальних ролей зі сторони індивіда. Ці ролі ранжуються, розподіляються на драбині ієрархії соціальних цінностей. Люди отримують соціальну позицію, що є оцінкою важливості соціальної ролі, яку вони виконують в конкретному суспільстві або ж престижу в громадській думці оточуючих [4].

Загалом можна виділити велику кількість різних критеріїв стратифікації. Наявність стратифікації визначається наявністю нерівності у суспільстві, бо чинників нерівності завжди було багато, а з розвитком суспільств з'являються все нові та нові. Тому стратифікація постійно ускладнюється та набуває множинного характеру, багатокритеріальності.

Класичними в соціології вважають, як вже зазначалося вище, чотири основних критерії стратифікації - влада, дохід, освіта та престиж. Проте, різні вчені пропонують свій перелік критеріїв структурування соціуму, значно його розширюючи.

Відомі американські соціологи К. Сваластога, О. Данкен, Д. Граскі розробили близькі (подібні) типології чинників класових стратифікацій. їхній аналіз й узагальнення дозволяють виділити наступні системи цінностей, що здатні утворювати чинники для формування класових (статусних) позицій в сучасному суспільстві:

- економічний чинник, фактори власності і експлуатації. Визначає класи експлуатованих і експлуататорів, власників і невласників на землю, підприємства, професійну практику, бізнес, ліквідне майно, людські ресурси і робочу сипу тощо;

- організаційно-політичний чинник, що дає підстави виділити класи, що володіють і не володіють владою в суспільстві, соціальних групах і організаціях, партіях, а також за фактором політичного лідерства;

- чинник зайнятості - виділяє класи за участю в розподілі суспільної праці, характером зайнятості;

- культурно-символічний чинник виділяє класи за практиками споживання, "хорошими манерами", життєвим стилем, престижем, репутацією, етнічною і релігійною "чистотою" тощо;

- соціальний чинник обґрунтовує виділення класів за доступом до високостатусних соціальних мереж, "соціальних краваток", асоціацій і клубів, членством в суспільних об'єднаннях;

- громадянський чинник обґрунтовує класи за громадянськими, політичними, соціальними, економічними правами тощо;

- особистісний чинник, "людський капітал" розділяє класи за уміннями, спеціальними знаннями, досвідом і навиками роботи, формальною освітою, знаннями тощо.

Дані чинники, на думку авторів, дозволяють аналізувати класи як реально існуючі великі соціальні спільноти, що володіють тими або іншими пріоритетами в розподілі суспільних цінностей. А конкретні соціологічні підходи відображають певні ефекти реального місцезнаходження класів у системі цінностей і ресурсів, які вони здатні або прагнуть контролювати.

У наведеній класифікації теоретичних підстав виділення класу багато спрощень. Разом з тим вона звертає увагу на те суттєво нове, що виявляється в суспільствах пізньої сучасності - множинність підстав нерівності та стратифікації, відхід від однозначних, "жорстких" розумінь класу [17].

Науковці на пострадянському просторі теж пропонують множинний перелік критеріїв стратифікації сучасних трансформаційних суспільств. На думку російського соціолога В. Ільїна, індикаторами соціального статусу індивіда виступають:

- адміністративна та політична влада;

- наявність і обсяг капіталу як прояви відносин економічної влади; обсяг особистого майна, що знаходиться в споживанні (непродуктивного багатства);

- обсяг і характер доходів;

- моральна винагорода, престиж, вплив (духовна влада);

- умови праці (шкідливість для здоров 'я, ризик для життя, ступінь

комфортності робочого місця і т.д.);

- перспективи, що відкриваються даною позицією для вертикальної висхідної соціальної мобільності;

- наявність і проведення вільного часу;

- задоволеність своїм статусом [20].

Типологію критеріїв стратифікації наводить й український соціолог С.Макеєв. Аналізуючи структури, він виділяє п'ять первинних соціальних благ, які досить повно описують дискурс соціальної стратифікації [21]:

- значимість (нормоване визнання - важливість в соціальному оточенні, що пов'язана з можливістю претендувати на певні соціальні блага, добиватись їх);

- честь і слава (пов'язані з перерозподілом суспільної поваги та престижу);

- знання / інформація (нерівності, пов'язані з рівнем знань, компетенції);

- багатство (різні види капіталу економічного та неекономічного характеру);

- влада адміністративна та політична.

Зупинимося більш детально на аналізі основних критеріїв стратифікації, які є вагомими чинниками структурування сучасних суспільств і, зокрема, українського соціуму.

Універсальним критерієм стратифікації можна вважати критерій влади. Таке твердження є виправданим, оскільки позицію індивіда в будь-якому зрізі соціальної структури визначає рівень його влади над ресурсами в межах цього поля соціальної структури. З точки зору діяльності, згідно з визначенням М.Вебера, під "владою" розуміється можливість однієї людини або групи людей реалізувати свою власну волю в спільній дії, навіть всупереч опору інших людей, що беруть участь у вказаній дії [23]. Недарма класичним вимірником рівня влади в соціології вважають кількість людей, на яких розповсюджується воля (діяльність, вплив, рішення і т.п.) певного індивіда, хоча рівень влади визначає не лише можливість здійснення певних дій, але й здатність не діяти.

У суспільстві, в залежності від того, яким є джерело влади, можна виділити її три основні універсальні типи: політична, адміністративна та духовна влада. Структура та розподіл політичної влади на пряму пов 'язані з існуванням певної форми державного правління, політики як соціального процесу загалом. Політика - це соціальний процес, завдяки якому породжується, організовується, розподіляється та використовується колективна влада в соціальних системах [23]. В результаті виникає політична нерівність як відмінність можливостей соціальних груп і прошарків використовувати державну владу в своїх цілях. При цьому йдеться про можливості не індивідів, а скоріше їхніх соціальних позицій, з яких вихід на політичні ресурси та обсяг можливостей їхнього використання є або відкритий, або ж заблокований.

Рівень адміністративної влади залежить від того, які важелі для її реалізації дає те чи інше місце (позиція) у ієрархії посад. Ознаками позиції у ієрархії посад є: кількість підлеглих, рівень освіти і кваліфікації безпосередніх підлеглих, кількість людей, на яких розповсюджується вплив ухвалених рішень, кількість підлеглих ланок управління, вартісні показники контрольованих матеріальних ресурсів, показники створюваних матеріальних і духовних благ (у натуральному та вартісному виразі) [2].

В основі духовної влади лежить можливість людини впливати на інших через особисті соціально-психологічні характеристики, певну харизму, високий рівень особистого авторитету, престижу тощо. Ті, хто володіє духовною владою, має можливість "владарювати" над іншими, використовуючи психологічний контроль та символічний ресурс - можливість давати оцінку зовнішнім подіям, продукувати "номінації", які будуть визнавати інші індивіди.

Окрім зазначених видів у соціології прийнято розглядати й інші види влади в залежності від сфери її існування, наприклад, економічну, державну, сімейну і т.д. При розгляді влади в якості критерію стратифікації потрібно також враховувати так і її основні форми як панування, керівництво, організація, контроль тощо, а також розрізняти основні методи здійснення влади - авторитет; право, насильство тощо.

Використання критерію влади як основного диференціюючого чинника знаходимо в теорії еліт, прихильники якої виділяють високостатусну групу суспільства - еліту. Еліта чітко відокремлюється від решти суспільства, в першу чергу, за рахунок володіння у великому обсязі різними джерелами влади, виливу, харизми, лідерства тощо. Представниками цього напрямку є Г. Моска, В. Парето, Р. Мілс, П. Бірнбаум, Дж.Скот та інші.

Ще одним стратифікаційним критерієм, який набув значного поширення в теорії стратифікації, є економічний критерій. Загалом економічну стратифікацію як розшарування людей можна вивчати, використовуючи різні критерії та підходи. Зокрема, російський соціолог Радаєв В. В. пропонує такі основні критерії економічної стратифікації: розмір отримуваних доходів, досягнутий рівень життя, масштаби накопиченої приватної власності, масштаби контрольованого виробничого капіталу тощо [24].

Інший російський соціолог Заславська Т. І. [12], виділяючи такий критерій стратифікації в пострадянських суспільствах, як економічний потенціал, відносить до нього такі компоненти: володіння капіталом, прибуток, причетність до процесів переміщення державної власності, рівень матеріального забезпечення тощо.

Тобто, можна говорити про доходну та майнову економічну стратифікацію. Доходна вимірюється як рівень доходу, який отримує індивід за виконувану працю. Майнова утворюється переліком майнових прав на різноманітні матеріальні об'єкти: підприємства, нерухомість, акції, побутова техніка тощо. Причому в розвинутих суспільствах майнова економічна стратифікація має більшу вагу при визначенні соціальної позиції індивіда, оскільки майно, яке виступає капіталом (сюди не відноситься непродуктивне багатство, яке знаходиться у простому споживанні індивідів), дає широкі можливості отримання додаткових доходних дивідендів, які переважно значно перевищують доходи, що отримані від виконаної праці.

Об'єктивні методи вивчення стратифікаційної структури суспільства за економічним критерієм передбачають показники, що стосуються вимірювання рівня життя населення. Виділяють не інтегровані (прості) показники рівня життя, що зводяться до кількісно вираженого ступеня задоволення окремих матеріальних і духовних потреб. До них належать такі загальновідомі статистичні показники: калорійність харчування населення, середній рівень споживання основних продуктів харчування на душу населення, середня кількість предметів тривалого користування, частота відвідування театру тощо. Також існують інтегровані показники рівня життя, які характеризують узагальнені можливості задоволення всієї сукупності потреб людини. Найпоширенішим з них є заробітна плата та наявне у індивіда майно. Інформацію про інтегровані показники як основні вимірники доходно-майнового розшарування можна отримати двома основними шляхами: через використання соціально-економічних показників, що оприлюднюються службами офіційної статистики (розмір заробітної плати, офіційна межа малозабезпеченості та бідності тощо); через опитувальні методи отримання інформації щодо розміру показників, які дають змогу визначити контури економічної стратифікації [26].

Критерієм стратифікації сучасних суспільств виділяють і такий статусний показник як професія. Особливої популярності цей критерій стратифікації набув в межах структурно-функціонального підходу, представники якого розглядали професію як важливий ресурс, що детермінує соціальну позицію індивіда в індустріальних суспільствах. Професія в якості критерію стратифікації розглядається і в межах так званого реалістичного підходу, найяскравішими представниками якого є Е. О. Райт та Дж. Голдторп. Вони зазначають, що зайнятість і професія стали одним з найважливіших чинників не лише доходу, але й власності, одним з основних капітанів, який виступає своєрідним ярликом, що маскує ефекти всіх вторинних форм капіталів [26].

Загалом, розглядаючи професію, можна говорити про ті можливості, які надає та чи інша професійна зайнятість для здобуття інших ресурсів, в першу чергу, економічних, і, відповідно до того, про той рівень поваги та престижу, який приписується громадськістю певній статусно- професійній позиції.

У XX столітті проведено ряд досліджень з використанням професії в якості основного стратифікаційного чинника, Е. Едвардс запропонував "об'єктивну" соціоекономічну модель класифікації професій, яка базувалася на статистичних даних перепису населення. Шкала Едвардса показувала типові відмінності з рівнях освіти та доходу різних категорій працівників. Пізніше на її основі були розроблені складні індекси рівнів освіти та доходу представників різних професій, які активно використовувалися в переписах населення США, Канади, Великобританії та інших країн з кінця 40-х років XX століття. Підхід демонстрував функціональну та статусну визначеність, доцільність і несуперечність кожної категорії зайнятих осіб.

Професію, як критерій стратифікації, використовувала група соціологів на чолі з Р. Ходжем. Дослідники запропонували вимірювати професійні нерівності через рейтинги соціального становища та престижу конкретних професій. Високий рівень стабільності та надійності даних рейтингів дозволяв їх використовувати для вимірювання соціальних дистанцій між цілими класами професій.

П. Блау і О. Данкен в другій половині 60-х років розробили ідею інтегрального соціо-економічного індексу професійного статусу (SEI шкали). Головним досягненням даної роботи стало відкриття того, що розподіл професій значною мірою співпадає з відповідним розподілом рівнів доходу, освіти, витрат на споживання, з відмінностями у здібностях, політичних орієнтаціях, місці проживання.

Розвиток теорії ностіндустріального суспільства спричинив значні зміни і в поглядах на соціальну структуру. Так, засновник цієї теорії Д. Белл серед основних ознак ностіндустріального суспільства називає й таку, як зростання класу носіїв знання. Постіндустріальне суспільство засноване на домінуванні знання у всіх сферах життя. Тому в умовах такого суспільства різко зростає роль освіти як критерію стратифікації, який на думку представників цієї теорії витісняє інші критерії. Роль освіти в сучасному суспільстві визначається тим, що відбувається технологізація та інтелектуалізація вироблицтва, а відповідно, з'являються нові вимоги до робочої сили. Представники теорії постіндустріального суспільства вказують на те, що в сучасних суспільствах саме освіта визначає те, яку позицію в соціальній ієрархії займе індивід. Лише "освічені" отримують доступ до відповідальних і добре оплачуваних посад. Такий стан речей може навіть привести до ще чіткішої поляризації суспільства, оскільки здобуття освіти потребує значних зусиль, а її якість залежить в основному від особистих здібностей індивідів (знання не можна просто подарувати чи купити) [28].

Розглядаючи освіту як критерій стратифікації, можна говорити про її освітньо-кваліфікаційний рівень (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр і т.п.); про якість освіти, яка часто пов'язана з рівнем престижності того чи іншого навчального закладу; про спеціалізованість (вузькоспеціалізовані професіонали) та різноплановість освіти (наявність в індивіда освіти за декількома напрямками).

У суспільстві, що трансформується, втрачають своє всезагальне значення традиційні критерії соціальної стратифікації, тому використовуються різноманітні стратифікаційні шкали або їхні комбінації в залежності від цілей дослідження. Крім цього, існують різноманітні системи координат нового соціального простору, які "сконструювали" для себе індивіди та соціальні групи для цілей життєзабезпечення та діяльності. Традиційні ж об'єктивні критерії (дохід, рівень освіти) не завжди дають об'єктивну картину стратифікації в перехідному суспільстві. Оскільки реальні процеси, особливо пов'язані з отриманням доходів, свідомо спотворюються, спостерігають масове ухилення від сплати податків, приховування доходів, низька оплата праці при найбільш престижних державних посадах, що суттєво впливає на вивчення дійсної статусної ієрархії. Тоді в якості доповнюючих критеріїв використовуються самооцінка соціального та матеріального становища, соціальне самопочуття індивідів, так як суб'єктивне сприйняття індивідом і групою свого розміщення в суспільній ієрархії є також достатньо важливим [5]. Все це сприяє пошуку адекватних теоретмко-методологічних підходів до фіксації соціальних прошарків, страт в соціальній ієрархії українського суспільства.

Вітчизняні дослідники застосовують два підходи - суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний базується на принципі самоідентифікації. тобто виходить з міркувань самих членів суспільства відносно того, до якого соціального прошарку або класу вони себе відносять. Дослідження, що проводилися в Україні такими науковцями як Макеев С. О., Головаха Є. ї.. Оксамитна С. М., Бродська С. С., Симончук О. В. та ін. переважно були спрямовані на визначення класових ідентичностей та стратифікаційних процесів на суб'єктивному рівні [1,7,8,9]. Об'єктивний підхід, базований на принципах, що не залежать від думки індивіда частіше за все розглядає характер праці та рівень доходів. Якщо говорити про об'єктивні методики вивчення соціальної структури, то тут переважають одномірні заміри стратифікаційних груп, у переважній більшості за економічним критерієм - в цьому напрямку можна виділити праці таких українських науковців, як Паніотто В., Хмелько В., Папської І., Марченко H. [10,11,12]. Оскільки застосування об'єктивного підходу має суттєві обмеження, більшість дослідників застосовують можливості поєднання суб'єктивного і об'єктивного [13,14,15].

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСІВ СОЦІАЛЬНОГО СТРУКТУРУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

2.1 Процеси трансформації соціальної структури українського суспільства

Соціальна структура України відчуває на собі вплив загальних цивілізаційних змін, загальних стратифікаційних процесів, які відбуваються у світі. Разом з тим, внаслідок особливостей історичного розвитку та специфіки сучасної кризової ситуації в країні, складається особливий стан стратифікаційних процесів, відмінний від процесів, які відбуваються в інших країнах.

Зміни соціальної структури свідчать про те, що за своєю природою ці процеси можуть розглядатися як глибока трансформація суспільства. Виникли нові класові утворення (підприємці, комерсанти, фермери, маклери, брокери та інші). Змінився статус і раніше існуючих труп. Особливо різко погіршився стан працівників висококваліфікованої розумової і фізичної праці. Середні верстви внаслідок зубожіння перемістилися у нижчий клас. Надзвичайно зросла поляризація на багатих і бідних. Все це говорить про руйнування старої соціально-класової структури і народження принципово нових відносин.

Процес трансформації соціальної структури є складним і суперечливим. Поляризація поєднується із розмитістю меж соціальних груп. Разом з тим сюди входить стихійне формування нових соціально-класових утворень на основі різноманітних форм власності, розвитку приватних, державних і змішаних підприємств та їхньої взаємодії [1]. Процес трансформації - це складне переплетення стихійних та свідомих процесів. Це дії не лише елітних груп та носіїв інноваційної діяльності, але й стихійні процеси масової поведінки, соціальні наслідки реформ тощо. Перехід до нових видів відносин залежить не лише від рівня соціальної зрілості, активності еліти, але й від рівня соціальної свідомості, культури мас людей, від їхнього ставлення до реформ, до власного становища, форм діяльності.

Сучасні трансформаційні процеси в українському суспільстві супроводжуються соціально-структурними перетвореннями, формуванням нових груп, верств, зміною місця у стратифікаційній системі вже існуючих, зумовлюють формування нових статусно-рольових відносин індивідів, маргіналізацію та зміну соціальної ідентифікації.

Аналіз останніх публікацій та досліджень свідчить, що соціальна структура суспільства відображає рівень розвитку, ступінь цивілізованості соціуму, виконує найважливіші функції щодо організації і координації різних видів людської діяльності.

На даний час представниками соціальних наук зроблено значні напрацювання щодо емпіричного опису і концептуалізації посткомуністичних трансформацій. З 1980-90-х років польські соціологи (А. Пржеворський, Е.Мокржицький, Е. Внук-Липинський, В. Веселовський, В. Адамський) акцентують увагу на можливості розходжень у шляхах посткомуністичного розвитку та на проблемах трансформаційних змін в суспільствах колишнього державного соціалізму. Чеські соціологи (П. Махонін, І. Вечерник, М. Тучек, Д.Старк) аналізують системну трансформацію чеського суспільства і концептуалізують значення "колишніх" соціальних структур і цінностей, що відтворюються за допомогою соціальних мереж і впливають на зміну спрямованості постсоціалістичних трансформацій. Угорські соціологи Р.Андорка, Е. Хенкіс, Т Колоші, П. Роберт та їхні колеги проаналізували, як впливає зміна якості життя, системи стратифікації і мобільності на результати системної стратифікації [2].

Значна увага вивченню процесів трансформації приділяється російськими і українськими вченими. Російські дослідники Т. Заславська, Ю.Левада, Н. Лапін, В. Ядов запропонували концептуалізацію процесу трансформації, важливим аспектом якої стало обгрунтування меж і варіантів історичного вибору російського суспільства.

Українські соціологи Є. Головаха, Н. Паніна обгрунтували інституціоналізацію в процесі посткомуністичної трансформації та вплив масових соціально-психологічних "патологій" на характер трансформаційного процесу. Структурний і діяльнісний потенціал соціальної трансформації проаналізовано в роботах українських соціологів (В. Бакіров, О. Куценко, С.Макеєв тощо). Зокрема, вивчаються українські особливості пострадянського способу життя; структура простору життєвих шансів і можливостей; аналізується соціальна трансформація через призму змін ідентичностей в українському суспільстві; обґрунтовуються фази та шляхи системних трансформацій щодо їхньої подібності і відмінності в колишніх країнах державного соціалізму тощо.

Дослідницькою метою соціологів виступає методологічне обгрунтування зовнішніх і внутрішніх чинників структурних перетворень в українському суспільстві, а також аналіз передумов, закономірностей, тенденцій і особливостей протікання трансформаційного процесу.

До внутрішніх чинників можна віднести тимчасову протяжність соціальних процесів, управлінську дію, інформаційно-пізнавальний рівень суспільства і т.п. Зовнішнім чинником структурних перетворень виступає трансформація соціального простору. Нерідко соціальну структуру ототожнюють з соціальною стратифікацією і соціальним простором: "Під соціальною структурою і соціальною стратифікацією розуміється багатовимірний, ієрархічний соціальний простір, в якому соціальні трупи і верстви різняться між собою ступенем володіння владою, власністю і соціальним статусом" [3]. Проте, якщо співвіднести основні властивості соціального простору і соціальної структури, між ними виявляються суттєві відмінності: основні властивості соціального простору - протяжність і об'єм, тоді як для соціальної структури характерні, перш за все, впорядкованість, стійкість зв'язків та елементів, які до неї входять.

Соціальний простір характеризує стан об'єктів, включених в змінні умови і вимушених пристосовуватися до них, приймаючи певні правила гри. Соціальний простір не виключає структурованість, оскільки соціальна структура входить в нього. Якщо основний акцент робиться на відтворюваності, повторюваності, стійкості умов, на переходах від однієї форми до іншої, на явищах відносної неоднорідності, багатоманітності перехідних форм і стабільності, то структурні перетворення так або інакше локалізуються в соціальному просторі.

Під трансформацією соціального простору розуміється системна зміна економічної, політичної, культурної сфер суспільства, а також нормативноправової бази. Трансформація соціального простору має своїм наслідком соціоструктурне зрушення, в результаті чого змінюються способи організації суспільного життя, існуючі економічні, соціальні і політичні інститути. Це, у свою чергу, веде до зламу цілої мережі більш-менш стійких рольових позицій і нормативних вимог по відношенню до конкретних членів суспільства, шляхів їхньої соціалізації.

Масштаби, тенденції і особливості протікання структурних перетворень характеризуються комплексом напрямів трансформаційного процесу. Одним із таких напрямів є соціокультурний аспект трансформації, що включає такі чинники як зміну системи цінностей кризу ідентичності, пошук нових критеріїв самоідентифікації, історико-культурні і ідеологічні основи, особливості національного менталітету.

У наших опитуваннях нерідко виникали ситуації, коли питання про те, до якої з семи сходинок соціальної "драбини" відносить себе респондент, було для нього явно новим і відповідь він давав експромтом і не особливо впевнено, оскільки його спонукав до цього інтерв'юер. У інших випадках відчувалося, що респондент відчуває проблему самоідентифікації, зокрема з конкретною соціальною стратою, наприклад, з середнім класом, як вельми істотну для себе, і готовий до активної рефлексії з цієї проблеми.

Для трансформаційного суспільства таку ситуацію можна визнати цілком природною. Соціальна структура, властива цьому суспільству до початку "переходу", значною мірою зруйнована, нова ще тільки в процесі становлення. Риси цієї нової структури ще не мають тієї визначеності, яка могла б дати людям надійні когнітивні орієнтири дія ідентифікації з тією або іншою великою соціальною групою. Ті, хто належить до поколінь, що відчули зміни на власному досвіді, можуть, залежно від власної конкретної ситуації, або інерційно відтворювати старі уявлення про свій соціальний статус, або намагатися виробити нову соціальну самоідентифікацію, або коливаються між цими двома тенденціями. Ті, хто вступив у самостійне життя вже в постсоціалістичний період, є вільними від таких коливань, орієнтуються в своєму самовизначенні на сьогоднішні соціальні реалії, але і для них ці реалії постають у вигляді хаотичного, нестабільного, слабоструктурованого світу, в якому відсутні стійкі, чітко усвідомлювані чинники, що визначають соціальну позицію людини. "Соціальна ідентифікація особи в нестабільному, кризовому суспільстві, - відзначає В. А. Ядов, - випробовує несподівані незвичні дії... Відбувається зрушення від прозорої ясності соціальних ідентифікацій радянського типу ... до групових солідарностей, де все амбівалентне, нестійке, позбавлене якого б то не було певного вектора"[4].

Для трансформаційного суспільства характерне різке посилення індивідуалізації особистих життєвих практик, ослаблення їхньої залежності від приналежності людей до великих соціально-професійних формалізованих груп. Той факт, що людина є фахівцем з вищою освітою, кваліфікованим робітником, адміністратором або рядовим службовцем, сам по собі не визначає ні рівень її доходу, ні реальний соціальний статус, ні стабільність її матеріального і соціального становища. Індивідуальна ініціатива і індивідуальне везіння перетворюються на вирішальні чинники, що визначають соціальну позицію пострадянської людини. Оскільки "перетворення соціальної структури ...супроводжується руйнуванням одних і виникненням інших підстав групового самовизначення... Швидка зміна орієнтації суспільної культури і перехід від моделі соціальної безпеки до моделі соціальної конкуренції не можуть закріпитися без зміни механізмів виживання" [5].

Зрозуміло, що в цих умовах соціальна ідентичність індивіда втрачає колишні властивості "зовнішніх" об'єктивних даних, що виступають у вигляді соціального походження, здобутої освіти, формальної професії і т. д. Вона стає чимось набутим або заново підтвердженим (в результаті власних зусиль або щасливого збігу обставин) і найчастіше нічим не гарантованим надбанням, що потребує захисту. Ця ідентичність є, з іншого боку, показником міри, в якій пострадянська людина вирішує головну свою проблему - проблему адаптації до соціально-економічних умов "дикого капіталізму", в яких відсутні будь-які інституційні гарантії її матеріального становища і навіть простого виживання. Соціальна ідентичність пострадянської людини - це не стільки самовизначення нею свого стійкого місця в суспільстві, скільки віддзеркалення досвіду і визначення можливих перспектив індивідуального адаптаційного процесу. Саме тому така ідентичність - набагато складніше утворення, ніж самовіднесення до певної страти або групи: вона включає сукупність уявлень і соціальних установок (атитюдів), що відображають оцінку індивідом своїх можливостей активного або пасивного пристосування до наявних соціальних умов, його висхідної або низхідної мобільності, або стабілізації своєї ситуації в рамках цих умов. Загалом, ця ідентичність фіксує не стільки місце людини в соціальному просторі, скільки можливості її переміщення в цьому просторі, оцінити які можна, лише зіставляючи їх з можливостями інших індивідів.

Подібні властивості пострадянської ідентичності припускають необхідність її аналізу на основі методології, адекватної як нестійкому стану соціально-структурної реальності, так і взаємозв'язаному з цим психологічним станом механізму адаптаційного самовизначення (самовизначення через адаптацію). Таку адекватність мають, на наш погляд, соціологічні і психологічні теорії, що досліджують залежність атитюдів і поведінки індивідів не просто від властивостей об'єктивної макро- чи мікроситуації, але й від специфічних когнітивних процесів суб'єктивної оцінки цієї ситуації в її відношенні до життєвої практики індивіда.

Теорії, що досліджують подібні когнітивно-оціночні процеси, об'єднує орієнтація, яку можна назвати когнітивістською парадигмою людської поведінки. Вони виникли і розвиватися в психології переважно у зв'язку з дослідженням механізмів мотивації. У плані соціологічної теорії ця парадигма якнайповніше: розвинена в концепції "габітуса" французького соціолога П. Бурдьє [6].

Ідеї Бурдьє про залежність диспозицій (або атитюдів) і практики людей від оцінки ними їхнього соціального становища (позицій), про суть цього когнітивного процесу як психологічної і практичної адаптації до наявної ситуації представляють першочерговий інтерес для аналізу механізмів і природи соціальної ідентичності пострадянської людини. Сам соціолог використовував ці ідеї переважно для аналізу реалій щодо стійкого в соціально-структурному плані західного (французького) суспільства. У центрі його уваги - проблеми формуванітя і відтворення стандартів повсякденної практики, соціальної обумовленості стилю життя, смаків, думок, естетичних потреб, матеріального і культурного споживання, у відмінності яких виражаються об'єктивні соціальні відмінності і їхнє суб'єктивне сприйняття. Стосовно умов слабоструктурованого трансформаційного суспільства, соціальна структура якого ще формується, його метод може бути використаний для дещо іншої мети. А саме для аналізу трансформацій в соціальній ідентичності людей як реакції на радикально мінливу і невизначену дійсність, в якій їм доводиться не стільки фіксувати і символізувати у власних уявленнях і практиці свої об'єктивно задані соціальні позиції, скільки формувати їх, здійснюючи вибір між різними стратегіями адаптації [7].

Другим напрямом стратифікаційний аспект трансформації сустльства, що включає такі чинники як масова маргіналізація, зміна системи стратифікації, формування нового профілю соціальної структури з появою нових, маркерів тощо. Сучасне українське суспільство характеризується маргіналізацією практично всіх соціальних груп, що виражається в нечіткості, розпливчатості меж соціальних груп, у відсутності внутрішньої єдності, в кримінальному характері деяких процесів класоутворення. Зростання численних неосновних, маргінальних груп населення ніби примножує соціальну структуру

Як уже зазначалося, сучасні трансформаційні процеси в українському суспільстві супроводжуються соціально-структурними перетвореннями, формуванням нових верств, груп, зміною місця у стратифікаційній системі вже існуючих та зміною соціальної ідентифікації. У західному суспільстві чітко проявляється пряма залежність матеріального достатку і соціального статусу від рівня і якості отриманої освіти, тобто консистентність винагород (дохід, влада, повага) і інвестицій (освіта, професійна майстерність тощо). Винагорода за працю дозволяє певній соціальній страті підтримувати відповідний рівень, спосіб і якість життя. Оскільки у трансформаційному суспільстві економічні і соціальні умови характеризуються нестабільністю, невизначеністю, для того, щоб зайняти свою позицію в соціальній структурі і на ринку праці необхідно постійно підтверджувати свій професіоналізм, компетентність, конкурентноздатність тощо. Соціальна структура сучасного українського суспільства характеризується крайньою соціальною неврівноваженістю як на рівні процесів, що відбуваються всередині соціальних груп і між ними, так і на рівні самосвідомості особистості, усвідомлення нею свого місця в системі соціальної ієрархії. Процес "розмивання" традиційних груп населення призводить до становлення нових видів, міжгрупової інтеграції за формами власності, доходами, включеності у владні структури, соціальною ідентифікацєю тощо [8].

Попадання в ті або інші соціальні верстви на макрорівні багато в чому обумовлюється тими ж чинниками, якими визначалося місце індивіда в статусній ієрархії за радянських часів (посадою, галуззю, місцем проживання і т. п.). Проте в результаті збігу у часі двох процесів - виникнення ринкового сектора в економіці і структурної перебудови останньої - багато в чому змінився набір галузей-лідерів і галузей-аутсайдерів, зросла роль чинників стратифікації, пов'язаних з місцем проживання (регіоном і типом поселення), що також призвело до масової зміни соціальних статусів.

Можна виділити ще один інституційний аспект трансформації, що призвів до появи нових соціальних інститутів, зокрема інститутів громадянського суспільства з ринковою економікою; існування інституційної подвійності, соціальної аномії, процесів конвергенції і дивергенції суспільного розвитку; структуризації суспільства на основі конвенційних норм, корпоративізму.

Сучасний стан соціального простору України можна охарактеризувати терміном "дивергенція". У контексті вивчення процесів трансформації дивергенція є розпадом цілісності суспільних відносин у всіх сферах (економічній, політичній, культурній) і утворенням багатьох нових нестійких елементів. Дивергенція розуміється як середовище трансформації, початкова стадія переструктуризації соціального соціуму. Період дивергенції характеризується тим, що в його надрах панують тенденції дисоціації, пов'язані з появою нової ринкової культури [11].

Реформування інституційних основ суспільства зумовлено появою приватної власності, на основі якої виникло підприємництво, фермерство, нових організаційно-правових форм набула значна частина державних підприємств.

Описуючи сутність реалізації інституційного аспекту в процесі пострадянської трансформації Т. І. Заславська відзначає: "Зміна типових способів поведінки веде до трансформації відповідних практик, а накопичені зрушення в практиках, що реалізує той або інший інститут, призводять до зміни змісту цього соціального інституту. Таким чином, поведінкові стратегії, які вибирають різні групи населення, мають суттєвий вплив на розвиток трансформаційних процесів" [9]. Характерним процесом, що визначає хід трансформаційних змін і накладає відбиток на соціальну структуру українського суспільства, є поступова зміна системи цінностей, установок, орієнтацій, що справляє помітний вплив на поведінку і діяльність всіх соціатьних верств. Переоцінка цінностей в перехідні періоди розвитку суспільства - закономірний процес, пов'язаний з чималими труднощами. Для сприйняття нових цінностей необхідно, щоб реальність, що радикально змінюється, прийшла у відповідність з очікуваннями людей, а для цього потрібний тривалий час. Система цінностей сучасного українського суспільства визначається не тільки економічними відносинами, але і попереднім життєвим досвідом, традиціями і звичаями населення. У історичному контексті українському суспільству був властивим слабкий розвиток інститутів приватної власності, виборчих представницьких органів, правового захисту соціальних груп і особи, тому в нашій країні домінувала етакратична стратифікаційна система, що і зумовило особливий спосіб соціальної організації, структуризації соціальних груп навколо влади.

По суті відбувається перехід від стратифікації ієрархічного типу, в якій статус груп визначався перш за все соціально-політичним потенціалом, що визначав місце суспільних груп в партійно-державній ієрархії, до стратифікації, що визначається економіко-політичним потенціалом, яка передбачає значно більшу кількість показників, тобто місце соціальних груп в управлінні економікою, в приватизації власності, перерозподілі суспільного продукту, і - пов'язаний з цим рівень особистих доходів і споживання [10].

Масштаби, тенденції і особливості протікання структурних перетворень характеризуються комплексом напрямів (зокрема, соціокультурними, стратифікаційними та інституційними) трансформаційних процесів в українському суспільстві. Суспільна свідомість цілком адекватно відобразила особливості соціальної структури України. У свідомості сучасних українців затвердилася така модель соціального устрою суспільства, де основна частина населення протистоїть елітним групам, існує сильна соціальна диференціація, а більшість населення зосереджена в бідних прошарках. Критеріями соціальної диференціації виступають майнове становище людей, рівень матеріального добробуту, розподіл бюрократичного капіталу, масовість і доступність освіти тощо.

На основі аналізу напрямів трансформаційного процесу можна визначити зміст сучасного етапу розвитку України, а також виробити найбільш прийнятну і ефективну соціальну політику щодо подальшого розвитку українського суспільства. Стабілізація соціального простору, виражена в знятті суспільної напруженості, у вирішенні конфліктних ситуацій, в солідарності всіх соціальних груп, приведе зрештою до соціоструктурної визначеності, а значить, до стійкого розвитку громадянського суспільства.

2.2 Аналіз досліджень стратифікаційних процесів у сучасному українському суспільстві

В умовах переходу України від командно-адміністративної системи до ринкової, в період структурної перебудови економіки, трансформації українського суспільства, утворення нових соціальних інститутів, розвитку демократії важливою проблемою у вивченні структури сучасного українського суспільства є проблема соціальної стратифікації населення.

Проблема дослідження суспільства особливо загострюється в період соціальних трансформацій. Соціальна трансформація - це процес, пов'язаний з відносно швидкою зміною системних якостей суспільства у відповідь на вичерпання, або ж загрозу вичерпання, ресурсів конкретної форми розвитку. Цей процес передбачає зміну політичної, економічної, культурної підсистем суспільства, їхньої інституційної підтримки, який доповнюється адаптацією, реконфігурацією, перестановкою вже існуючих інституцінних форм.

Леві-Строс виділяв "холодні" і "гарячі" суспільства. "Холодні" - це суспільства з твердою, типу кристалічної решітки, структурою позицій і статусів, в яких дефіцитні ресурси розподіляються визначеним і зрозумілим способом, а індивіди і спільноти не мають стимулів і намірів стимулювати економічний ріст і соціальний розвиток. "Гарячі" - це суспільства, що швидко розвиваються, ростуть, в яких функціональна залежність всередині економічного чи лише соціального устрою (інтегрованість соціальної системи) перетворюється і відтворюється вслід за появою ефективних технологій, зрушень в професійній структурі, ЗМІ, все більшої невизначеності при прийнятті рішень, непередбачуваності їх наслідків. Індивіди займають конкретні місця в полях розподілу економічних, політичних, культурних і символічних благ.

В Україні, безперечно, йде зміна структури "холодного" типу на структуру "гарячого" типу. Це означає, що період відносно стійкого і контрольованого розподілу благ між позиціями та індивідами, що їх займають, поступається місцем нестійкому періоду розподілу благ і ресурсів. Власність і гроші, влада, повага і визнання, культурна спадщина і традиції, історія та інформація, символи нарешті - все стає об'єктом конкуренції, розподілу і присвоєння [1].

Вивчення соціальної структури суспільства невипадково привертає пріоритетну увагу соціологів, тому що це свого роду "сонячне сплетіння" суспільства, і без ясного уявлення про те, як складається дана структура і в яких напрямках вона зміняються, ефективно вирішувати стратегічні проблеми суспільного розвитку досить важко.

У механізмі трансформаційного процесу зміни соціальної структури відіграють двояку роль. З однієї сторони вони відображають соціальні результати проведених інституційних реформ, а з іншої, визначають здатність суспільства до подальших соціальних перетворень. Трансформаційна структура суспільства являє собою саме ту специфічну проекцію його соціальної структури, яка безпосередньо відображає момент єдності минулого і майбутнього.

Трансформаційна структура суспільства має два однаково важливих і незалежних виміри - соціальний (вертикальний) і культурно-політичний (горизонтальний).

Перший відображає ієрархічну с труктуру суспільства. На його основі виділяють соціальні страти, що відрізняються рівнем соціального статусу, масштабом і структурою ресурсів, що використовуються механізмами впливу на трансформаційний процес. В основі груп другого виміру лежить спільність переконань, культури і інтересів [2, с. 3].

Сучасні процеси трансформації пострадянських країн супроводжуються соціально-структурними перетвореннями, формуванням нових прошарків, груп, класів, зміною місця у стратифікаційній системі вже існуючих, зумовлюють формування нових статуено-рольових відносин індивідів, маргіналізацію та зміну соціальної самоідентифікації. Даний процес, як зазначають соціологи, "характеризується крайньою нестійкістю як на рівні процесів, що відбуваються в соціальних групах і між шми, так і на рівні усвідомлення особистістю свого місця в системі суспільної ієрархії" [3, с.12]. Колишня радянська інтелігенція, наприклад, яка, за мірками західного суспільства, мала б перспективи стати середнім класом, за своїм матеріальним становищем опинилася на нижчих щаблях економічної ієрархії, при цьому не змінивши своїх соціально-професійних статусів та не переставши бути носієм культурного капіталу. Для багатьох індивідів характерним є розрив між "уявною" і "реальною" належністю до соціальної спільноти [4, с.44].

У суспільстві перехідного типу весь простір соціальної стратифікації визначається практично одним показником, а саме матеріальним (капітал, дохід, власність) при різкому зменшенні компенсаторних функцій інших критеріїв соціальної диференціації. Ось чому стратифікаційні процеси, тцо відбуваються сьогодні, сприяють не інтеграції суспільства, посиленню солідарності, а збільшенню поляризації і соціальної нерівності, аномії. Суттєва трансформація соціальної структури потребує системного перетворення інститутів власності і влади, а для цього потрібний певний час [5, с.80].

Сучасну трансформацію соціальної структури в Україні обумовлюють два різнонаправлені процеси (тенденції): ускладнення соціальної диференціації і її спрощення. Ускладнення відбувається внаслідок появи нових форм власності (змішаної, приватної, акціонерної, кооперативної і ін.), а спрощення - завдяки щезненню номенклатури з неінституціалізованими видами привілеїв, ієрархієзації власників (підприємці і наймані робітники) за величиною доходу, більшої чи меншої свободи, саморегуляції, самореалізації і інше, тобто у зв'язку з формуванням економічних класів [6, с. 23]. В останні роки в нашій країні спостерігається небачене зростання реальної соціальної однорідності: невиплати винагороди за працю фактично означають непідтверд- жсння державою (основним інститутом суспільства) професійних і кваліфікаційних відмінностей, тобто зрівнювання всіх у тій економічній ситуації, що склалася [7, с. 217].

Процес формування нової соціальної структури, її складу йде трьома шляхами, в основі яких лежать базові зміни форм власності:

виникнення нових соціальних спільнот на основі плюралізації форм власності: це специфічні прошарки найманих робітників і інженерно-технічних працівників, що зайняті в напівдержавному і приватному секторах економіки по трудових угодах чи постійно за договорами найму, працівники змішаних підприємств і організацій за участі іноземного капіталу і т.д. % трансформація державної форми власності і зміна на цій основі розміщення традиційних класово-групових спільнот і їх границь, кількісно-якісних характеристик, виникнення пограничних і маргінальних прошарків і т.д.

з 'являються прошарки-страти на основі взаємодії різноманітних форм власності: менеджери - новий управлінський прошарок, нова еліта, середні прошарки, безробітні і т.д.

Ці прошарки знаходяться на різних рівнях свого "дозрівання". Одні, як, наприклад, еліта, завдяки стійким традиціям колишнього радянського буття, легалізувалась досить швидко, зберігаючи привілеї та владу. Що стосується менеджерів, то, хоча вони й відносяться до середніх прошарків, у значній мірі вони є автономними. Тому необхідно проводити певну різницю між ними та іншими групами, що складають середні прошарки (інженерами, висококваліфікованими робітниками, представниками різних груп спеціалістів). Останні ще далекі від того, щоб стати інтегрованою групою середніх прошарків [5, с. 8 і-82].

Якщо сучасним індустріально розвинутим суспільствам притаманна усталеність класових утворень, класових відносин та ідентичності, то в Україні, на думку одних дослідників, ми не можемо говорити про існування класів, а на думку інших, концепт класу не втрачає своєї актуальності і є. одним з ключових дискурсів, через який ми зможемо зрозуміти сучасне суспільство. У світовій соціології опрацьовано численні концепції класів та класові схеми, які ефективно застосовуються для емпіричних досліджень. Спроби застосування таких схем як основи соціально-класового аналізу пострадянської України виявилися досить вдалими, хоча виникає чимало невідповідностей внаслідок різної міри узгодженості соціально-статусних характеристик одних і тих самих позицій зайнятості. Проте певні загальні тенденції безперечні, що й підтверджують результати застосування адаптованих схем соціально- класової структури Дж. Голдторпа та Е. О. Райта для ідентифікації місця в соціальній структурі дорослих громадан України [4, с.44].

Відділення позицій (статусів) від систем винагороди, незавершеність процесу дроблення і присвоєння власності й політичної влади зумовлюють можливість і навіть необхідність розпаду обов'язкової для функціонально залежних систем ідентичності індивідів і позицій, їхню взаємну диференціацію чи навіть відчуження і відторгнення. Утворився розрив між "уявною" та "реальною" належністю до верстви чи групи. (Цей процес зачепив, певна річ, не всіх, але дуже багатьох). "Уявна" належність, пов'язана з попереднім життєвим досвідом, освітою, професійною кар'єрою, поставлена під сумнів наявними умовами і не підтверджується "значущими іншими". Належність (до позиції, статусу, організації) і участь -- віднині більше не те саме. За відсутності систем винагороди належність поставлено під сумнів, отже, зникла і жорстка обов'язковість участі, контроль за якою заздалегідь приречений на неефективність. Інакше кажучи, оскільки ресурси ідентифікації виявилися недосяжними і невизначеними, значна частина простору ідентифікаційних практик перетворилася на "проблемний простір". 1 в особис- тісному, і в соціальному аспектах питання ідентифікації стали центральними для структури суспільства.

Неможливість використання ідентифікаційних схем, які склалися на основі здобутої раніше професійної освіти та досвіду практичної діяльності, призводить до ун іфікації практик самоідентифікації. Індивіди, що живуть у різних населених пунктах і мають різні рівні освіти й компетентності, починають дедалі подібнішим чином локалізувати себе у стратифікованому соціальному просторі [7, с. 218-219, 223].

"Поле" престижу в Україні теж зазнає значних змін, здебільшого за рахунок втрати чітких критеріїв "вимірювання" престижу певних видів діяльності. Деякі автори зазначають, що українське суспільство поступово перетворюється в суспільство депрестижоване, в якому престиж (а разом з ним і репутація) стає чимось вкрай незначним, він практично не регулює поведінку індивідів. Домінуючою в просторі престижу є тенденція до наростання однорідності. Проте вважається, що дефіцит, що гостро відчувається "новими багатими"--це дефіцит авторитету і поваги в суспільстві, твердого ціннісного підтвердження легїтимноеті власною існування в якості повноцінного соціального прошарку [І, с.73, 75].


Подобные документы

  • Соціально–філософські погляди мислителів від давніх часів до сучасності. Класова структура індустріального суспільства. Теорії соціальної стратифікації. Проблеми регуляції суспільних відносин. Трансформація соціальної структури українського суспільства.

    научная работа [83,4 K], добавлен 26.01.2010

  • Основні положення стратифікаційної теорії П. Сорокіна, його теоретична модель стратифікаційної карти світового рівня. Теорія економічної стратифікації, риси політичної стратифікації. Особливості професійної стратифікації, внутрішньопрофесійна ієрархія.

    реферат [25,5 K], добавлен 12.10.2009

  • Вивчення соціальних відносин у суспільстві - відносин між історично сформованими спільностями людей. Особливості соціальної структури суспільства - системи взаємозв'язаних та взаємодіючих спільнот або побудови суспільства в цілому. Теорія стратифікації.

    реферат [29,7 K], добавлен 10.06.2010

  • Дослідження суспільства як конкретного типа соціальної системи і певної форми соціальних стосунків. Теорія соціальної стратифікації і аналіз відмінних рис сучасного суспільства. Соціальна взаємодія і соціальна структура суспільства: види і елементи.

    творческая работа [913,9 K], добавлен 26.07.2011

  • Системно-організаційний і стратифікаційний аспекти поняття "соціальна структура". Соціальні позиції (статуси) та зв'язки. Види соціальних груп у суспільстві. Передумови соціальної мобільності. Процеси маргіналізації сучасного українського суспільства.

    контрольная работа [45,7 K], добавлен 30.10.2009

  • Соціальна робота належить до професій, які виникли й утверджуються з метою задоволення насущних потреб суспільства і його громадян. Місце соціальної роботи в сучасному суспільстві. Напрямки соціальної роботи. Світовий досвід соціальної роботи.

    реферат [19,0 K], добавлен 18.08.2008

  • Компоненти соціальної структури. Поняття "соціальної групи", "соціальної спільності". Соціальна стратифікація у перехідному суспільстві та підходи щодо її аналізу. Подолання культурного бар’єра і бар’єра спілкування у процесі соціальної мобільності.

    реферат [36,7 K], добавлен 21.08.2009

  • Основні стратифікаційні системи. Диференціація сукупності людей на класи в ієрархічному ранзі. Традиційне стратифікаційне суспільство на прикладі стародавньої Індії. Уявлення про рівень життя суспільства. Соціальна стратифікація в наші дні в Україні.

    курсовая работа [34,1 K], добавлен 04.06.2011

  • Інформаційно–комунікативні процеси у суспільстві. Теорії соціальної комунікації. Сутність та риси сучасної масово–комунікаційної системи. Вплив Інтернету на сучасну комунікацію у молодіжному середовищі. Інформаційне суспільство у комунікативному вимірі.

    дипломная работа [671,9 K], добавлен 26.08.2014

  • Соціологічне уявлення про структуру та поняття "соціальної структури". Дослідження, прогнозування та оптимізація соціальних процесів. Основні елементи макроструктури суспільства, соціально-територіальна структура. Соціальна мобільність та маргінальність.

    контрольная работа [27,0 K], добавлен 05.10.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.