Стратифікаційні процеси у сучасному українському суспільстві

Із підвищенням самооцінки матеріального стану збільшується кількість опитаних, що вважають себе належними до середнього класу. Збіг середнього матеріального становища та самоідентифікаціі' з середнім класом становить 33 %. Чіткою є також протилежна тенденція, коли з підвищенням самооцінки матеріального становища зменшується частка респондентів, що визначили свою структурну позицію як нижчий клас. Хоча близько 7 % опитаних, які визначили свій матеріальний стан як середній, зарахували себе до нижчого класу суспільства.

Чоловіки й жінки дещо різняться щодо класової самоідентифікаціі', хоча про суттєві відмінності говорити немає підстав. Різниця полягає в більшій частці чоловіків, які визначили свою соціальну позицію в межах робітничого класу (різниця з жінками становить 15 %). Натомість жінки частіше відносили себе до інтелігенції, службовців та селян. Щодо належності до середнього та нижчого класів, значної різниці між статями не спостерігається, на відміну від віку людини, який суттєво позначається саме на ідентифікації з цими класами. Зі збільшенням віку опитаних статистично значуще зменшується частка тих, хто вважає середній клас місцем своєї локалізації у класовій структурі суспільства. Серед наймолодшої вікової категорії (18-29 років) ця частка сягає ледь не третини (28 %), зменшуючись до 3-4 %, характерних для представників двох найстарших вікових категорій. Натомість останні найчисленніше представлені серед нижчого класу та селян. Пік самоідентифікаціі' з робітничим класом припадає на 40-49 та 50-59 років.

Отже, самоідентифікація з середнім класом найхарактерніша для людей до 30 років. На що ж вікову категорію припадає найбільша частка тих, хто не зміг визначитися з класовою ідентифікацією, очевидно, поки що не знайшовши свого місця серед представлених в українському суспільстві соціальних спільнот.

Відповіді респондентів містили понад сто найменувань соціальних і професійних категорій, іноді, навіть із вказівкою конкретного місця роботи індивіда, що тільки й дає можливість називатися середнім класом. Спроба узагальнення більш ніж сотні найменувань мала такі наслідки: інтелігенція - 34,8 %; підприємці - 25,7 %; управлінці - 20,6 %; робітники - 14,8 %; службовці - 14,2 %; дрібні і середні бізнесмени

- 8,2 %; люди з середньою зарплатою - 5,7 %; торговці - 5,4 %; юристи

- 4,8 %; банкіри, фінансисти - 4,6 %; селяни - 4,1 %; працівники правоохоронних органів - 3,4 %; працівники фірм - 2,3 %; рекетири

1,9 %; фермери - 1,5 %; багаті люди - 1 %; відповіді "немає в країні середнього класу"-3,5 %; "не знаю" -4,9 %. Уявлення про підприємців, дрібних і середніх власників як представників середнього класу не є домінуючим серед населення. Такою ж мірою залишаєт ься поширеним сприйняття середнього класу як класу інтелігенції загалом, /для кожного п'ятого опитаного поділ на середній та інші класи, очевидно, збігається з поділом людей на керівників, управлінців і підлеглих. Традиційні для соціального поділу суспільства минулих десятиліть соціально- професійні групи робітників і службовців також є представниками середнього класу. Таку думку поділяють близько 15 % респондентів.

Таким чином, переважна більшість дорослого населення України (близько 90 %) знаходили своє місце в соціально-класовій структурі суспільства, тобто пізнавальна класова ідентичність (Е. Райт) легко конструюється. Для номінації власної класової належності водночас використовується низка назв класів і верств, традиційних як: для радянського суспільства, так і для розвинених західних країн. Приналежними до середнього і ласу найчастіше вважають себе: інтелігенція, підприємці, управлінці, робітники і службовці, що загалом відрізняється від офіційної (з боку найвищих суб'єктів влади) номінації складу середнього класу [4; с. 49].

Досвід застосування класової схеми О. Е. Райта також продемонстрований в украшсько-іюльському дослідженні соціальної стратифікації [19]. Загалом застосування цієї схеми дало змогу виділити в Україні та Польщі сім основних класів, які складають неповний перелік класових позицій пропонованих Е. Райтом. Загалом класові структури українського та польського суспільств згідно з використаною схемою є дуже подібними. Основу класової структури складає робітничий клас, в якому переважають працівники фізичної праці. Для України частка працівників фізичної праці складає 52,9% населення, а працівників нефізичної праці - 13,6%. Другим за обсягом є клас супервізорів, який в українському суспільстві складає близько 20% населення. Дуже малими за представленістю в класовій структурі як українського, так і польського суспільств є класи менеджерів та роботодавців На відміну від України в Польщі значно більша частка класу самозайнятих (2% та 11,6% відповідно).

Щодо тендерних відмінностей посідання класових позицій українцями, то слід зазначити, що клас робітників нефізичної праці складають в основному жінки, а небагаточислений клас менеджерів - чоловіки. Чоловіки переважають також в класі робітників фізичної праці, класі самозайнятих, роботодавців та супервізорів. Жінок намість більше серед експертів.

Отже, класові схеми представників реалістичного підходу до певної міри були адаптовані до умов українського суспільства. Логіка такого аналізу і його висновки можуть представляти серйозний інтерес для вивчення трансформації соціально-класової структури в напрямку розвитку ринкових відносин, приватного виробництва та привласнення.

Загалом для досліджень, що стосувались виділення соціальних прошарків в українському суспільстві, характерними є однокритеріальні (переважно економічні критерії) та суб'єктивні (самоідентифікаційні) підходи. Прикладів багатокритеріального виділення соціальних страт не так вже й багато. Окрім побудови класових схем Дж. Іолдторпа та Е. Ранта, багатокритеріальне виділення страт (класів) в українському суспільстві використовували в своїх дослідженнях М. Кон та О. Куценко.

М. Кон, досліджуючи соціальну структуру України в 90-х роках, визначає соціальну стратифікацію як ієрархічне структурування суспільства в єдиному просторі, який відображає владу, престиж і перевагу В своїх дослідженнях автор використовував двохпорядкові підтверджуючі факторно-аналітичні моделі для вимірювання соціальної позиції мешканців України. Першопорядковими вимірниками соціальної позиції були: рівень освіти, статус зайнятості, особистий дохід (за місцем зайнятості) [19, с. 52-53].

Дослідження засвідчують, що важливим показником, котрий впливає на статуену та класову самоідентифіжацію індивідів, є рівень соціального самопочуття, який визначається як міра задоволення суспільством соціальних потреб людини. Соціальне ж самопочуття населення України все ще залишається на досить низькому рівні і характеризується переважанням негативних оцінок над позитивними. Де демонструють результати соціального моніторингу, проведеного Інститутом соціології HAH України.

Гак, при відповідях на запитання, що стосується загальної задоволеності своїм становищем у суспільстві протягом 1994-2006 років, спостерігалась ситуація, коли більша половина опитаних була не задоволена своїм соціальним становищем. У 2005 році ця частка значно знизилась і становила 46,6% українців.

За інтегральним індексом соціального самопочуття (11СС-20) найнижчим рівень соціального самопочуття населення України був у 1998 ропі. Потім почалося плавне підвищення рівня соціального самопочуття, що досягло найбільшого значення в 2004 році. У 2005 році інтегральне значення рівня соціального самопочуття дещо знизилося, але це зниження не є статистично значущим, і може трактуватися як припинення підвищення рівня соціального самопочуття. Окрім цього, протягом всіх років моніторингу значення ІіїСС-20 вказувано на негативний рівень задоволення потреб.

Загалом аналіз структури соціальних благ; недостатність яких відчуває значна частина населення України, показує, що сьогодні більшості людей, в першу чергу, не вистачає стабіл ьності в суспільстві і соціальних гарантій, що забезпечують відчуття впевненості у "завтрашньому дні". Отже, сьогодні в Україні найбільшою мірою людям не вистачає благ, що відповідають цінностям середнього класу [17, с. 77J.

Стратифікаційні зміни, викликані зміною форм власності та її перерозподілом, є причиною того, що поряд з виділенням стратифіка стратифікаційних прошарків на рівні соціальної та класової самоідентифікації соціологи та економісти також активно вивчають економічну стратифікацію трансформаційного суспільства.

У період соціальної трансформації виділення соціальних, прошарків з використанням суб'єктивних самоопіночних критеріїв набуло значного поширення. Дослідження, побудоване на використанні тесту інтегральної самооцінки соціального статусу, було проведене і фірмою "Taylor Nelson Sofres - Ukraine" в 2002 році. Проте в цьому дослідженні V респонденти визначали своє місце в суспільстві на десяти сходинках соціальної драбини (10 -- найнижча позиція, 1 - найвища). Для аналізу тесту було застосоване групування статусних позицій, відпрацьоване в багатьох міжнародних дослідженнях. Відповідно три верхні позиції соціальної драбини (з 1 по 3) відповідають "верхньому середньому класу", 4-6 - власне "середньому", 7-8 - "нижчому середньому", а дві нижні етатусні позиції (9 і 10) -- "нижчому класу". За результатами дослідження була побудована модель соціальної структури України, яка порівнювалась з моделями соціальної структури Росії та західних країн, отриманими за узагальненими результатами дослідження в 17 країнах Європи та Північної Америки.1 Остаточні значення шкали для України є такими: "верхній середній клас" складає 3,1 % населення, "середній" 27,2%, "нижчий середній" - 43,6%, "нижчий" - 26,1%. Отже, соціальна структура за результатами цього дослідження відображає тенденції, отримані в ході аналізованого вище моніторингу Інституту соціології HAH України, оскільки місце найбільшої концентрації самооцінок українців -"нижчий середній клас". Порівняння самооцінок соціального статусу населення України та Росії показало, що суб'єктивні картини соціальної структури двох країн дуже схожі. Звичайно, спостерігаються відмінності в пропорціях прошарків , проте їхня конфігурація відображає один тип соціальної структури. Порівняння ж суб'єктивних моделей стратифікації західних та пострадянських суспільств наглядно засвідчує два принципово різні типи соціального устрою [16, с. 51-54].

Дослідження соціальних прошарків методом соціальної самоіден- тифікації повинне враховувати і значні зміни в "полі" престижу в Україні в перші роки після розвалу С'РСР, в основному за рахунок втрати чіткій критеріїв "вимірювання" престижу певних видів діяльності. Деякі автори зазначають, що українське суспільство поступово перетворюється в суспільство депрестижоване, в якому престиж (а разом з ним і репутація) стає чимось вкрай незначним, він практично не регулює поведінку індивідів. Проте одночасно вважається, що дефіцит, що гостро відчувається "новими багатими" - це, власне, дефіцит авторитету і поваги в суспільстві, твердого ціннісного підтвердження легітимиості власного існування в якості повноцінного соціального прошарку [1, с. 73].

Досвід соціального розрізнення, вміння відчувати і визначати своє місце та місце інших в суспільстві набуваєгься ще в процесі соціалізації, так само як і сприйняття суспільної пірамідальної структури з досить чітко означеними верхом і низом. На рівні повсякденної свідомості, в процесі спостереження та взаємодії з іншими людьми, під впливом соціального оточення та засобів масової інформації у людини формуються навички розпізнавати і визначати за низкою ознак позиції інших у суспільстві, що водночас означає й уміння, порівнюючи себе з іншими, вказувати власне місце у соціальному просторі. Критерії тут можуть бути найрізноманітнішими: від матеріальних статків до інтелектуальних чи моральних переваг. Суспільство диференціюється за багатьма підставами не тільки науковцями, а й пересічними громадянами. Очевидно, що визначення людиною свого місця в соціальній ієрархії, не стимульоване чіткими вказівками на певні ознаки, має підґрунтям різні комбінації суб'єктивно важливих критеріїв виокремлення нижчих та вищих позицій.

Саме такий підхід застосовується під час багаторічного соціологічного моніторингу, починаючи з 1994- р. Респондентам пропонується уявити, що на щаблях якоїсь "драбини" розташовані люди з різним становищем у суспільстві: на найнижчому щаблі -- ті, хто має найнижче становище, а иа вищому - ті, хто має найвище становище, а потім визначити, на якому із цих щаблів вони поставили б себе. Графічно в опитувальнику зображувалося сім щаблів від першого - найнижчого до сьомого - найвищого (таблиця 4.7) [15, с.71].

Таблиця 4.7. Соціальна самоідентифікація населення України (у %)*