Суспільно-географічне дослідження розвитку туризму країн Південної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільно-географічне дослідження розвитку туризму країн Південної Європи

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретико-методичні засади суспільно-географічного дослідження розвитку туристичних регіонів
• 1.1 Сутність категорій "туристичний регіон" та підходи до його визначення
• 1.2 Чинники розвитку туристичних регіонів
• 1.3 Методики дослідження розвитку туристичних регіонів
• Розділ 2. Оцінка чинників розвитку туризму країн Південної Європи
• 2.1 Природно-географічні чинники
• 2.2 Суспільно-географічні чинники
• 2.3 Екологічні чинники
• Розділ 3. Оцінка особливостей розвитку туризму країн Південної Європи
• 3.1 Загальна характеристика та основні тенденції розвитку сфери туризму країн Південної Європи
• 3.2 Стратегія розвитку туристичних регіонів країн південної Європи
• 3.3 Основні проблеми та перспективи розвитку туристичних регіонів
• Висновки
• Список використаної літератури

туристичний регіон європа екологічний

Вступ

Географія туризму - наукова дисципліна, яка інтенсивно розвивається. Теорія географії туризму певною мірою успадкована від рекреаційної географії, основи якої були закладені в працях В.С.Преображенського та його учнів. Вивчення туризму країн Південної Європи представляє інтерес, перш за все, за такими основними причинами:

- туризм в цьому регіоні - настільки значуще в глобальному масштабі явище, що з використанням інформації про його параметри, спільно з параметрами туризму в інших найбільших туристських регіонах Європи та світу можна зробити суттєві висновки не тільки про місце середземноморського туризму, а й про закономірності розвитку та перспективи туризму у світовому масштабі;

- Середземноморський туризм має найбільш тривалу, серед всіх туристських регіонів Європи, історію. У зв'язку з цим на його прикладі можливе вивчення закономірностей розвитку туристської діяльності в дуже широкому діапазоні часових масштабів - від античності аж до останніх років і місяців;

- досліджуваний регіон представляє собою унікальне поєднання внутрішньої цілісності і компактності (у зв'язку з порівняно невеликими розмірами і приуроченістю до одного центрального об'єкту, Середземному морю ) - і крайнього розмаїття природних, історичних, етнічних, культурних, економічних та інших умов, на тлі яких розвивається явище туризму. Таким чином, тема курсової роботи дає можливість вивчення надзвичайно цікавих - складних і різноманітних просторово-часових структур туризму.

- зрештою, країни Південної Європи є "ідеальним" об'єктом дослідження в галузі географії туризму і свого роду моделлю європейського туризму.

Об'єкт дослідження - міжнародна туристська діяльність у країнах Південної Європи.

Предмет дослідження - фактори і просторово-часові закономірності міжнародного південноєвропейського туризму.

Мета дослідження - виявлення основних факторів і причинно-наслідкових зв'язків, вивчення просторових аспектів і динаміки іноземного туризму в країнах Південної Європи.

Досягнення мети вимагало вирішення таких основних завдань:

- охарактеризувати природні, історичні, етнічні, культурні, психологічні та економічні передумови та чинники розвитку середземноморського туризму у всій складності і різноманітті причинно-наслідкових зв'язків.

- оцінити місце південноєвропейського туризму серед інших найважливіших туристських макрорегіонів світу - в різних варіантах їх виділення.

- виявити співвідношення між найважливішими параметрами туризму в досліджуваному нами регіоні і в регіонах світу з різним рівнем економічного розвитку, з тим, щоб спробувати намітити основні, стратегічні перспективи розвитку туристичної галузі в регіоні і в світі.

- виділити в межах досліджуваного регіону виділити об'єктивно існуючі субрегіони, що володіють певним подібністю умов розвитку туризму та особливостей зв'язків між туристськими і економіко-географічними параметрами країн.

Розділ 1. Теоретико-методичні засади суспільно-географічного дослідження розвитку туристичних регіонів

1.1 Сутність категорій "туристичний регіон" та підходи до його визначення

Згідно з енциклопедичним словником географічних термінів регіон розглядається як „велика індивідуальна територіальна одиниця" [1, с. 323].

Російський дослідник Ю. Волков, розглядаючи різні аспекти питання регіоналізації, наводить декілька узагальнених визначень поняття регіону. У вузькому (політико-правовому) значенні під регіоном ним розуміються адміністративно-територіальні утворення. У широкому - територіальні утворення, вільні від адміністративної прив'язки. У цьому сенсі поняття „регіон" може означати природно-кліматичну зону, географічну територію, міждержавну територію, економічний чи господарсько-екологічний район, історико-культурний ареал, тощо. Під регіоном також можуть розумітися як великі території, що об'єднують цілі континенти та групи країн, так і кілька областей, які відрізняються особливостями історичного розвитку, географічного розташування, природних та трудових ресурсів, спеціалізації господарства, тощо. Отже в цілому у науці під регіоном розуміють частину території, що володіє схожими природними, соціально-економічними, національно-культурними умовами розвитку. Дослідник пояснює факт існування такої великої кількості визначень поняття „регіон" тим, що кожна наукова дисципліна віддає превагу тому чи іншому регіоноутворюючому фактору, а отже під регіоном розуміються різні об'єкти [2, с. 22].

У вітчизняній літературі питаннями регіоналізації країни займалися В. Симоненко, В. Половкін, О. Діброва, О. Шаблій, А. Пономарьов. У загальному вигляді їхні варіанти регіоналізації країни враховують, що регіон як частина географічного простору становить цілісність природного середовища, господарства й населення. Тобто згідно з принципом регіонально-цілісного уявлення регіон розглядається науковцями як цілісна система, елементи якої перебувають у взаємодії.

Основою туристичного районування є рекреаційне районування, тобто поділ території на окремі таксономічні одиниці, що відрізняються туристичною спеціалізацією, структурою рекреаційних ресурсів і напрямом їх освоєння. Рекреаційні ресурси характеризуються природними умовами, площею їх поширення, тривалістю використання. Рекреаційне районування на сьогодні теж не є остаточно розробленим і жорстко усталеним.

У енциклопедичному словнику-довіднику з туризму наведено дві трактовки цього терміну. Згідно першої туристичний регіон розглядається як „територія, якій належать спеціальні заклади і послуги, що необхідні для організації відпочинку, навчального процесу або оздоровлення". Туристичним регіоном на думку авторів може вважатися як будь-яке велике місто, так і невеликий населений пункт, що має пам'ятки історії і культури та інші об'єкти, які приваблюють увагу туристів. Регіони поділяються на регіони широкої та вузької спеціалізації. Різниця між ними у тому, що „вибір туристичного регіону широкої спеціалізації можна вважати випадковим, оскільки сам регіон не представляє для туриста інтересу на відміну від регіону з вузькою спеціалізацією, перебування в яких туристом планується заздалегідь". За другим визначенням туристичний регіон становить собою групу країн, які мають схожі умови розвитку і характеризуються спільністю генезису і взаємозв'язком компонентів туристської індустрії [4, с. 268].

Ще один підхід до тлумачення терміну „туристичний регіон" представлений у монографії М. Борущак „Проблеми формування стратегії розвитку туристичних регіонів". На думку авторки, туристичний регіон - це географічна територія, яку гість або туристичний сегмент вибирає з метою подорожі. Така територія містить всі споруди, необхідні для перебування, розміщення, харчування і організації дозвілля туристів. Регіон є єдиним туристичним продуктом і конкурентоспроможною одиницею і повинен управлятися як стратегічна комерційна одиниця [5, с. 67].

Науковцем також було встановлено, що в основі виникнення різноманітних підходів до визначення поняття „туристичний регіон" лежить селективний вибір туристичних ознак, детальний аналіз яких дозволив поділити регіони на чотири групи:

1) туристичний регіон визначається певною туристичною ознакою (наприклад, наявністю туристичного потенціалу, унікальних природних чи історико-культурних пам'яток тощо);

2) туристичним може вважатися лише той регіон, у якому обов'язково виробляється туристичний продукт;

3) щоб називатися туристичним регіоном, територія повинна відповідати основним вимогам: мати об'єкти туристського інтересу (пам'ятки історії та культури, музеї, природні атракції тощо); в її межах повинна існувати можливість надання необхідних для задоволення потреб туристів послуг такої якості, на яку очікує клієнт (транспортне обслуговування, умови для проживання, організація дозвілля з відповідним рівнем обслуговування);

4) регіон слід уважати туристичним, якщо використання і реалізація туристичних ресурсів здійснюється у відповідному обсязі, а набір запропонованих туристичних послуг є значно ширшим від мінімально необхідного, з врахуванням специфіки конкретного туристичного регіону.

Таким чином, туристичний регіон являє собою територію, що має в своєму розпорядженні об'єкти туристичного інтересу і пропонує певний набір послуг, необхідних для задоволення потреб туристів. Як туристичний регіон можуть розглядатися і окремий комплекс, і місто, місцевість, курорт, район, область, країна або навіть група країн, які турист вибирає за мету своєї подорожі.

Останнім часом разом із поняттям „туристичного регіону" у туристському лексиконі вкорінюється також поняття „регіонального туризму", яке містить у собі два тісно зв'язані між собою аспекти: географічний і соціально-економічний. Перший відображає просторовий розподіл рекреаційних ресурсів, об'єм рекреаційних потреб місцевого населення і ступінь задоволення їх у конкретному районі, а також можливості для залучення зовнішніх туристських потоків на дану територію. Другий свідчить про рівень рекреаційного розвитку території, що зумовив місце даного регіону на вітчизняному і світовому туристському ринку, і соціально-економічні умови, здатні стимулювати або стримувати розвиток сфери туризму.

Сталі характеристики туристської діяльності пов'язані, як правило, з рівнем національних держав, що мають чітко зафіксовані межі. За напрямком туристського потоку традиційно відокремлюють виїзний, в'їзний та внутрішній туризм, що за різних комбінацій формує міжнародний, національний та туризм у межах країни. А. Александрова вважає, що такий поділ може використовуватися на різних територіальних рівнях: глобальному, регіональному, в межах країни та місцевому. При цьому регіональний рівень виступає як наддержавний [7, с. 20].

У енциклопедичному словнику-довіднику з туризму регіональний туризм розглядається як „туристська діяльність, характерна для конкретного регіону сукупності країн чи територій з однотипними умовами розвитку туризму і схожим рівнем туристського освоєння" [4, с. 322]. Цієї точки зору дотримуються також і російські науковці І. Зорін та В. Квартальнов.

У роботі В. Кифяка зустрічається термін „внутрішньорегіональний туризм", який разом із приміським та внутрішньодержавним туризмом був віднесений авторкою до внутрішнього туризму. Внутрішньорегіональний туризм був визначений як „поїздки та подорожі в межах певного регіону". Регіоном у даному випадку виступає як область, так і територіальна спільність комплексу областей, об'єднаних загальними культурно-історичними, природно-кліматичними, економічними або іншими особливостями [9, c. 81].

У Законі України „Про стимулювання розвитку регіонів" під поняттям регіону розуміють територію конкретної області, наприклад Луганської [10]. А отже розвиток регіонального туризму, необхідно характеризувати як розвиток туризму у межах саме цієї області. На нашу думку це визначення є більш вигідним для застосування у процесі підготовки студентів до проектування регіональних маршрутів. Ми вважаємо, що студенти, які навчилися проектувати саме регіональні туристичні маршрути, використовуючи алгоритм їх проектування, без перешкод зможуть реалізувати свій творчий потенціал та розробити аналогічний маршрут у будь-якій іншій області чи одразу кількох областях України.

1.2 Чинники розвитку туристичних регіонів

Більшість дослідників географії туризму вирізняють дві групи чинників його розвитку - соціально-економічні й природні (Е. Котляров, Н. Недашківська, І. Родічкін). Найконструктивнішу модель факторів розвитку туризму запропонував московський учений І. Зорін ще у 70-х роках XX ст. Суть зводилася до поділу чинників розвитку туризму на генеруючий і ті, які реалізують рекреаційно-туристичні потреби .

Професор О. Шаблій вважає, що з територіально-просторового погляду, чинники розвитку туризму поділяють на загальнодержавні та регіональні; з погляду приналежності до суспільних або природних процесів - на соціально-економічні й природно-географічні [11, c. 131].

З-поміж фізико-географічних чинників особливе місце посідають ландшафтні ресурси та кліматичні умови, які здебільшого і визначають туристично-рекреаційне використання території, впливають на формування та розвиток туристичного господарства, вибір району відпочинку і подорожі. Виокремлення ландшафтних ресурсів туризму вимагає вивчення фізико-географічної характеристики території, передусім характеру рельєфу, здатності гідромережі для використання їх із рекреаційною метою, а мінеральних вод і грязей - для лікувально-оздоровчих цілей.

У рельєфі значну увагу приділяють гірській місцевості. Адже мальовничі пейзажі, цілюще повітря, можливість займатися гірськолижним туризмом, альпінізмом й іншими видами активного відпочинку широко використовують у багатьох країнах світу. Так, Альпи стали місцем для розвитку гірського туризму і створення найпопулярніших у світі туристичних центрів Австрії, Швейцарії, альпійських районів Італії, Франції та Німеччини. Гірський рельєф сприяє розвитку активних видів відпочинку і спорту. Долини, улоговини, схили та вершини гір, стрімкі гірські потоки, цілющі джерела, повноводні озера й озерця, навіть штучні водойми - все це сприяє прокладанню гірсько-пішохідних та лижних маршрутів різних категорій складності, розвитку відпочинково-оздоровчих центрів світового значення.

У туристично-рекреаційному використанні територій мають вагоме значення лісові Й мисливські угіддя. Лісовий фонд і його якісні параметри становлять передумову розвитку масового відпочинку і навіть лікування. Так, ліси першої категорії належать до масивів, де можна організувати відпочинок і здійснювати оздоровлення громадян. Задля такого використання лісів необхідно враховувати групи лісів, лісистість території, а також їхній склад, що визначає ступінь фітонцидності насаджень.

Мисливські угіддя, які можуть охоплювати значні території, в тому числі ліси, неужитки, приваблюють специфічний контингент відпочиваючих, котрі, купуючи ліцензії для відстрілу тварин, витрачають чималі кошти, що можуть використовуватися для поновлення та збереження лісових ресурсів.

Важливим чинником розвитку туризму залишаються кліматичні умови. Його складові - температурний і вітровий режим, кількість опадів - можуть бути визначальними під час розміщення відпочинково-оздоровчих об'єктів, формування туристичних центрів та створення необхідної інфраструктури. Кліматичне тло території значно пов'язане з характерому рельєфу. Наприклад, у гірських районах контрастна і часто мінлива погода дуже залежить від висоти над рівнем моря, крутизни і місця розташування схилу, рівня закритості горизонту і под. Неврахування цих особливостей та інших природно-географічних чинників може спричинити нераціональне розміщення туристично-рекреаційного об'єкта, зниження його привабливості, а відтак економічну недоцільність експлуатації. Отже, клімат належить до найважливіших чинників, який може визначати туристично-рекреаційну спеціалізацію території.

Суспільно-географічні чинники - це економіко-географічне розташування, стан соціально-економічного розвитку території, наявність населення і трудових ресурсів, розвиток дотичних до туризму галузей матеріального виробництва та розвиток інфраструктури.

Для розвитку туризму важливе значення має економіко-географічне положення, тобто сприятливе розташування країни, регіону по відношенню до моря, гірських і лісових масивів, транспортних магістралей і, безперечно, - до основних потоків відпочиваючих. Адже саме такі чинники впливають на формування туристичного ринку. Скажімо, географічне положення басейну Середземного та Чорного морів посприяли розміщенню всесвітньо відомих курортів, туристичних центрів біля берегів Іспанії (Коста дель Асаар, Коста Дорада, Коста Бланка, Коста Браво) та Італії (Венеція). Центральне розташування в Європі альпійських мальовничих гір, долин і озер, засніжених вершин Швейцарії, Французьких, Італійських, Австрійських Альп також здавна приваблюють відпочиваючих [12, c. 11].

Соціально-економічний стан країни може мати вирішальне значення для розвитку туризму. Це добре простежуємо на прикладі країн, які постачають туристів, і країн, які їх приймають.

Країни та регіони, котрі постачають туристів і є центрами формування міжнародних туристичних потоків, характерні високим рівнем розвитку економіки, високим життєвим рівнем, наявністю вільного часу, що сприяє більшості їх населення подорожувати екзотичними країнами. Суспільні відносини у високорозвинутих країнах світу в останні десятиріччя склалися так, що в структурі часопроведення відбулися зміщення від суспільств робочого часу до суспільств вільного часу, в якому виявлено значно більший інтерес до пізнання духовних цінностей та культури інших народів, ніж до зайвого накопичення матеріальних благ.

Країни та регіони, котрі приймають туристів зазвичай володіють високим сервісним потенціалом. їхня економіка підпорядкована забезпеченню надійного рівня обслуговування у центрах розміщення туристів, на засобах їх доставки та підприємствах харчування і розваг. Такий рівень сервісного обслуговування притаманний і тим європейським країнам, які за економічним розвитком дещо поступаються найрозвинутішим країнам - Іспанії, Португалії. Водночас, чимало розвинутих країн є не лише постачальниками, а й відомими країнами, що спеціалізуються на прийманні міжнародних туристів. Це Франція, США, Велика Британія, частково Німеччина.

Чималу групу становлять країни, які за рівнем економічного розвитку зараховують до країн третього світу, але вони популярні на ринку туристичних послуг. В умовах глобалізації сучасні туристичні корпорації монополізують їхні туристичні ринки. Унаслідок цього виникають нові форми партнерства, що сприяє значному поліпшенню обслуговування туристів.

Аналіз соціально-економічного розвитку і політичного становища країн третього світу, які все більше привертають увагу туристів (Марокко) підтверджує, що вони потребують всебічної підтримки розвинутих країн світу, сприяння у посиленні політичної стабільності, підвищенні економічної активності та створенні надійних умов для відпочинку й оздоровлення іноземних туристів.

Дуже важливим чинником розвитку туризму є структура населення і наявність трудових ресурсів. Кількість населення, його розміщення можуть сприяти розвитку туризму або бути на перешкоді туристично-рекреаційного освоєння території. Зі зростанням кількості населення та підвищенням його добробуту потенційно зростатиме кількість бажаючих займатися туризмом. Зміна структури населення, зокрема до збільшення пенсійних груп, впливає на зростання потреби в стаціонарних закладах відпочинку й оздоровлення і, навпаки, зі зростанням кількості молодіжних груп виникає потреба в активних видах туризму, в тому числі пішохідного, лижного, водного та ін.

Трудові ресурси активно впливають на розвиток туризму. Загальновідомо, що туристичну галузь вважають трудомісткою сферою людської діяльності. Тому кількість і якість трудоресурсного потенціалу є визначальними чинниками розвитку туризму.

До вагомих факторів розвитку туризму належить розвиток галузей матеріального виробництва, що дотичні до нього. Наприклад, у районах переважального розвитку туристично-рекреаційної сфери сільське господарство повинно спеціалізуватися на виробництві екологічно чистих овочів і фруктів, м'яса або таких продуктів харчування, які мають лікувально-оздоровче призначення (молочні продукти, лікувальні трави, відповідні сорти м'яса і под.)"

На основі екологічно чистої продукції варто розвивати харчову промисловість, передусім у місцевості, що тяжіє до туристично-рекреаційних центрів і може в достатній кількості забезпечити відпочиваючих необхідною продукцією. У свою чергу легка промисловість суттєво впливає на якість обслуговування, адже забезпечення туристів і відпочиваючих її продукцією є важливим завданням. Так, сувенірна продукція повинна мати високу якість, всебічно відображати національний колорит місцевості й ґрунтуватися на народних традиціях.

Важливим елементом інфраструктури, яка безпосередньо впливає на розвиток туризму, є її транспортна система - дорожня мережа, транспортні засоби. Дорожня мережа здебільшого характеризується призначенням, адже завдяки їй здійснюються багатоцільові зв'язки зі забезпечення не лише туристично-рекреаційних потреб, а й потреб інших галузей економіки. З метою комплексного соціального-економічного розвитку туристично-рекреаційних територій, зокрема перспективних його центрів, доцільно провадити будівництво нових автомобільних доріг або здійснювати реконструкції існуючих, розширювати мережу підприємств з обслуговування автотранспорту.

На формування і розвиток туристичних центрів впливає розвиток будівництва, будівельної індустрії. У мережі будівельних компаній цей чинник пов'язаний із доцільністю використання місцевих майстрів, котрі володіють навичками народного будівництва, з використанням місцевих будівельних матеріалів для виконання оздоблювальних робіт під час спорудження оздоровчо-рекреаційних об'єктів, що сприяє підвищенню їх привабливості внаслідок надання їм національного колориту.

Історико-культурні пам'ятки, зокрема унікальні, створюють чимало приференцій для розвитку туризму, передусім - міжнародного. У найвигіднішому становищі перебувають країни, де поєднуються фізико-географічні чинники розвитку та розміщення з наявністю унікальних історико-культурних пам'яток (Італія, Іспанія). До унікальних пам'яток відносять Сім чудес світу, описані "батьком історії" Геродотом.

Унікальність історико-культурних пам'яток у розвитку туризму полягає не лише в повсюдному їх розміщенні й доступності для огляду туристами, а насамперед у впливі на морально-естетичний та культурний розвиток людини. Геополітичні чинники суттєво позначаються на прийнятті рішень із організації міжнародних поїздок. Тут необхідно враховувати політичну ситуацію, її стабільність, відсутність конфліктів, ставлення населення до іноземних туристів, політичну культуру й аж тоді приймати рішення про відвідування цієї чи іншої території, країни, регіону.

1.3 Методики дослідження розвитку туристичних регіонів

Кожна наука володіє власними методами дослідження. За твердженням професора О. Шаблія, "метод наукового дослідження - це система розумових і (або) практичних операцій (процедур), які націлені на розв'язання певних пізнавальних завдань з урахуванням певної пізнавальної мети" [13, c. 34-36]. З допомогою такого методу можна отримати бажану інформацію, що відповідатиме потребам суспільства або конкретної науки. Унаслідок застосування правильно вибраного методу можна підтвердити істинність отриманих результатів.

Професор О. Шаблій висуває такі вимоги до методів дослідження: якість (загальнозрозумілість методу); націленість (спрямованість методу на досягнення певної мети); детермінованість (чітка послідовність застосування методу); результативність (здатність забезпечувати досягнення мети); надійність (здатність забезпечувати бажаний результат); економність (здатність методу досягати результату за найменших затрат засобів і часу). Врахування таких рис у географічних дослідженнях сприятиме досягненню істинних наукових результатів.

З поняттям методу тісно пов'язане поняття методології, методики. Методологію розглядають як учення про структуру, логічність організації, методи та засоби діяльності. У науці - це вчення про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання. За визначенням Е. Алаєва, методологія -"сукупність найістотніших елементів теорії, конструктивних для самої науки; методологія, на відміну від теорії, не приносить нового знання; на відміну від концепції не слугує основою для практики; але вона розвиває в науці елементи, без яких неможливий розвиток самої науки. Образно кажучи, методологія - це концепція розвитку теорії, а концепція - методологія переходу від теорії до практики". За О. Шаблієм, важливим положенням у методології є насамперед те, "що кожен метод дослідження сам має бути теоретично обґрунтованим". Методику, в свою чергу, розглядають як учення про особливості застосування окремого методу чи системи методів або сукупність прийомів дослідження [14, c. 54].

У суспільній географії методи наукового дослідження О. Шаблій поділяє на три великі групи: філософські, котрі є фундаментом наукового пізнання. Це загальні підходи, категорії та принципи і закони, що показують місце досліджуваного об'єкта в реальному світі (принцип об'єктивності, всезагального зв'язку і залежності, закон єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних показників у якісні, заперечення заперечення й ін.); загальноосвітні - такі засоби і прийоми, що мають універсальний характер застосування (аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення й абстрагування, порівняння й аналогія, ідеалізація та формалізація), але потребують урахування особливостей конкретних об'єктів дослідження. Так, у туризмі широко застосовують наукові методи системи географічних наук: спостереження з елементом описовості; історичний; порівняльний; картографічний; аналітико-статистичний; експедиційних досліджень; математичного моделювання; системний. У свою чергу соціальний характер туризму обумовлює використання способів і прийомів, сформованих в інших суспільних науках (балансовий, соціологічних досліджень тощо).

До найпопулярніших загальнонаукових методів належить описовий метод, часто супроводжений використанням загальної статистики. У подібних дослідженнях широко застосовують метод статистичної оцінки (визначення функцій за результатами спостережень), метод статистичної перевірки гіпотез та ін. Статистичним методом послуговуються для аналізу соціологічних опитувань, що дає змогу методом порівняння виявити відмінності однієї соціокультурної системи від іншої. Результати таких досліджень - дуже важливий засіб обґрунтування розвитку туризму, активного відпочинку.

До третьої групи методів дослідження суспільної географії належать конкретно-наукові методи, які застосовують в окремих науках. Це, зокрема, метод польових досліджень, картографічний та ін.

У межах окремої науки, якою є географія туризму, теж можна використовувати конкретні наукові методи, наприклад, метод сезонних оцінок чисельності самодіяльних туристів. Неодноразово нестача інформації про розвиток туризму, скажімо, виїзди вихідного дня, мотивації туристичних поїздок за межі держави, розвиток прикордонного туризму, змушують дослідників вдаватись до соціологічних опитувань (анкетування), що постають у вигляді міждисциплінарного методу польових досліджень.

Основними статистичними показниками, котрі використовують для географічних досліджень у туристичній діяльності, є: чисельність (кількість) туристів за одиницю часу (добу, місяць, сезон, рік і т. д.), які відвідали певний центр, регіон, країну; кількість ночівель, проведених туристами в тому чи іншому центрі, регіоні, країні за одиницю часу; кількість ліжко-місць цілорічної дії та сезонного використання; обсяг наданих туристично-рекреаційних послуг у грошовому вираженні, обсяг доходів від розвитку туризму тощо.

З-поміж головних методів дослідження, застосовуваних у географії туризму, доцільно виокремити такі, що використовують вторинну інформацію у вигляді зображення на картах і картосхемах даних переписів і под., а також методи, які ґрунтуються на первинній інформації, отриманій унаслідок анкетування, спостереження, інтерв'ювання. Водночас із тим у розвідках з географії туризму не обійтися без досліджень на місцевості, тобто польових, що охоплюють суцільний, вибірковий, маршрутний способи та "спосіб ключів"²⁹. Останній передбачає дослідження типових ділянок і поширення результатів на значно більшу територію. Польові географічні розвідки передбачають підготовчий період, власне польовий і заключний, тобто камеральний, який закінчується отриманням висновків. Такі дослідження можуть здійснювати з метою визначення атрактивності природних або навіть історико-культурних ландшафтів, а також потреб туристів, їх поведінки та ін.

На думку польського вченого А. Ковальчика, до географічних досліджень у туризмі варто віднести також аналіз туристичних путівників, буклетів, рекламних оголошень, пам'яток для туристів, програм туристичних заходів і навіть описи художньої літератури. Адже всі ці складові належать до банку даних, що створює спеціальну інформацію [14, c. 183-197].

Іншим способом збирання інформації, зокрема в процесі оцінки туристичної привабливості, є аналіз загальногеографічних і тематичних карт (рельєфу, клімату, фауни та флори, наявності історичних пам'ятників), а також дешифрування космічних знімків.

Вагоме джерело інформації про розвиток світового туризму - банк даних ВТО. На сайті (unwto.org - World Tourism Organization) розміщені відомості про розвиток туризму в усьому світі, регіонах та в окремих країнах, а також матеріали, присвячені проблемам розвитку туризму. Статистичні дані про розвиток туризму е і в щорічниках, які видають спеціалізовані організації 00Н, особливо ЮНЕСКО.

Статистичні дані, що стосуються розвитку туризму в світі та в Україні, у вітчизняних довідниках публікують неповно - це дуже загальні показники, що дають змогу здійснювати поточний аналіз розвитку міжнародного і внутрішнього туризму, пов'язаних з Україною. У такому випадку доводиться застосовувати недешеві способи отримання необхідних даних про розвиток туризму, його мотивацію та головні міжнародні турпотоки - анкетування й інтерв'ювання. Недоліком анкетування є те, що туристи, зайняті оглядом туристичних об'єктів, неохоче відповідають на запитання анкетера, а це певною мірою збіднює отриману інформацію. Крім того, відповіді, наприклад, з мотивації туристичних подорожей можуть бути дуже різними, якщо надокучливо переривати процес прослуховування, скажімо, під час екскурсії. За таких обставин не можна одержати об'єктивну інформацію. Тому дуже важливо, аби анкетування чи інтерв'ювання здійснювали досвідчені висококваліфіковані спеціалісти.

У географічних дослідженнях широко застосовують описові, статистичні методи (середня зважена, стандартні відхилення і под.), а також параметричні методи (кореляція, регресія), аналіз варіантів і непараметричні тести. Ці методи можна використовувати в процесі опрацювання даних, отриманих способом анкетування, інтерв'ювання. Адже так виявляють зв'язок і взаємозалежність між преференціями та поведінкою туристів.

Для географічних досліджень нерідко застосовують і графічні методи, що сприяють вивченню території туристичної спеціалізації.

Серед методів, запозичених з інших галузей науки, зокрема в економічній науці, існує метод SWOT (від англійських термінів: strengths - сила, weaknesses - слабкість, opportunities - можливість і threats - загроза). Цей метод застосовували для визначення можливостей розвитку туризму на певній території. Під поняттям "сильні сторони" і "слабкі сторони" розуміють внутрішні чинники, що впливають на розвиток певного явища, а поняття "шанс" або "можливість" і "загроза" застосовують для зовнішніх чинників, що найчастіше визначають подальшу перспективу цього явища.

Польський дослідник А. Ковальчик оцінив перспективи розвитку агротуризму в Польщі за методом SWOT: сильні сторони: збереження сільського культурного ландшафту і традиційних форм сільськогосподарського виробництва; збереження народних промислів, обрядів, місцевої кухні й навіть знання місцевої історії; привабливість природного середовища; слабкі сторони: слабке технічне оснащення сільських будівель; відсутність фінансових засобів для поліпшення умов перебування туристів; відсутність у селян знань у галузі менеджменту та маркетингу; мала громадська активність на місцевому рівні; неприязне ставлення місцевих жителів до приїжджих громадян; шанси: зростання зацікавленості у розвитку туризму в сільській місцевості; поява моди на агротуризм; підтримка агротуризму державою та місцевими органами самоврядування; допомога інших європейських держав у вигляді фінансування агротуризму і навчання селян; загрози: збереження пасивного ставлення до агротуризму в суспільстві, несприятлива кредитна політика банків стосовно фінансування заходів агротуристично-го призначення, збереження нестабільної податкової політики, низька екологічна грамотність селян, конкуренція інших держав.

До вагомих методів дослідження в географії туризму належить картографічний. Картографічний метод - це систематизація й узагальнення результатів географічних досліджень у формі картографічних моделей, карт, картосхем. Саме карта відіграє важливу роль у дослідженні просторових закономірностей тих чи інших явищ. її складання - це ще і важливий підсумок географічних досліджень. Карта в свою чергу призначена для наукового та практичного відображення явищ, об'єктів, для ілюстрації, а також навчальних цілей. Завданням туристичного картографування молоді вчені-географи М. Рутинський і О. Стецюк називають:

- висвітлення закономірностей і форм територіального поширення природних й історико-культурних рекреаційних ресурсів, характеру туристичного освоєння території та матеріально-технічної бази туризму;

- оцінка сучасного стану рівня використання рекреаційно-туристичних ресурсів, рівня туристичного освоєння та рекреаційного навантаження на територію;

- моделювання оптимальних варіантів розвитку й удосконалення територіальної організації сфери туризму на основі аналізу комплексу природних і соціально-економічних чинників.

Туристичні карти розподіляють на оглядові, маршрутні, де відображена територія із відповідним навантаженням уздовж туристичних маршрутів (пішохідних, лижних, водних, велосипедних, кінних, автомобільних і комбінованих), та плани міст із переліком об'єктів туристичної інфраструктури, списком вулиць і майданів, маршрутів міського транспорту тощо. Вони повинні стати орієнтиром на місцевості й реально відображати існуючі зв'язки між туристичними об'єктами певної території, бути надійним інструментом їх пізнання.

Туристичні карти мають вирізнятися добрим зображенням орієнтирів на місцевості, типом написів, розміщенням умовних знаків (легенди), добрим позарамковим змістом, що доповнюють основні елементи карти.

Польський дослідник Д. Марковська на туристичних картах виокремлює три головні групи знаків:

1) знаки, які позначають краєзнавчі цінності;

2) знаки, що показують стан туристичного освоєння;

3) інші знаки.

Першу групу охоплюють знаки, які відображають живу та неживу природу, а також історико-культурні об'єкти (історичні пам'ятки, архітектуру, пам'ятки фольклору і под.), другу групу - засоби розміщення (ночівлі тощо), харчування, канатно-підвісні дороги й інші транспортні комунікації. До третьої групи належать об'єкти, котрі не входять безпосередньо до туристичної інфраструктури.

У побудові туристичних карт дуже важливо застосовувати картографічні методи: крапковий (це допомагає локалізувати об'єкти); метод картограм; метод картодіаграм; значковий; ізоритмічний; лінійний. Кожний із них має своє навантаження і відображає певний зміст туристичних явищ. Так, лінійний метод визначає величину туристичних потоків, частоту транспортних доставок і под.

Серед туристичних карт доцільно виокремити групу, пов'язану з відображенням міських поселень. Міська туристична карта повинна схематично зображати транспортну систему міста, місце концентрації й розташування головних об'єктів пізнання, а також об'єкти інфраструктури, що характеризують місця проживання, харчування, спортивні об'єкти, культурні заклади та ін. У такій карті мають бути короткі описи об'єктів та об'єкти, варті огляду. Тобто, згадані карти повинні містити інформацію про систему забудови, структуру і характер міста, функції окремих її сегментів.

Для туристичних досліджень важливим залишається метод просторового аналізу, основним завданням якого є виявлення особливостей розміщення туристичних об'єктів, пошук закономірностей розвитку туризму на різних територіях і розробка рекомендацій з поліпшення обслуговування, перспектив розвитку й охорони навколишнього середовища у районі пріоритетного розвитку туризму.

В умовах розвитку інформаційного суспільства у дослідженні туризму вагоме місце посідатимуть математичні методи, зокрема економіко-математичні й соціально-просторові моделі з використанням комп'ютерних технологій. Це дасть змогу не лише простежити процес розвитку туризму, а й отримати науково-обґрунтовані результати з його перспектив, яких вимагає сучасна наука.

Розділ 2. Оцінка чинників розвитку туризму країн Південної Європи

2.1 Природно-географічні чинники

Регіон розташований на півостровах Середземного моря - Піренейському, Апеннінському і Балканському. Лише Італія займає частину материкової Європи. Середземне море багато в чому визначило подібність природних умов регіону. Для південноєвропейських ландшафтів характерні сусідство гір і моря, значне розчленування берегів, мальовничі й унікальні ландшафти.

Південна Європа є найбільш гірським європейським регіоном, гори займають 3/4 його площі. Найвищими системами є Альпи, Апеннінські, Балканські та Піренейські гори. У материковій частині Італія відділена від іншої частини континенту найвищою в Європі гірською системою Альп. Їх дуга тут простягається із заходу на схід майже на 1200 км. Найвища західна її частина -- давній герцинський масив, утворений кристалічними породами. Саме тут знаходяться найвищі їх вершини -- Монте-Бьянко, або Монблан (висота 4807 м), Монте-Роза (4634 м), Червина (4478 м). На південь Альпи знижуються до 1000 м над рівнем моря (Приморські Альпи), на схід ланцюг гір розходиться віялом, а висота їх зменшується до 2000 м (Каринтійські Альпи) [16, c. 34].

Апенніни (італ. Арреппіпо) досягають довжини майже 1200 км, висоти до 2914 м (г. Корно). Складчаста основа гір створена альпійськими горотворними рухами і сформована переважно вапняками, сланцями, піщаниками. На південному заході їх є ділянки вулканічного рельєфу. Вершини Апеннінських гір вкриті субальпійськими та альпійськими луками, а схили використовуються переважно як пасовища.

Піренейські гори відокремлюють Піренейський п-ів від Середньої Європи. Довжина його -- майже 450 км, висота -- до 3404 м (пік Ането). Піренеї -- альпійська складчаста система з монолітною осьовою зоною, складне поєднання прямолінійних хребтів, що мають альпійський рельєф, і середньовисотних пласковершинних масивів. На заході гір розвинуті переважно вапняки, у центральних і східних частинах -- кристалічні породи. Льодовики займають площу до 40 км².

Балканські гори мають висоту до 2376 м (г. Ботев) і утворені переважно сланцями, гранітами, вапняками, піщаниками. Північні схили здебільшого пологі, а південні -- більш стрімкі.

На території регіону є й невисокі гірські системи: Іберійські, Кантабрійські гори, Пінд та ін. Усі вони належать до альпійської зони складчастості, їм властива підвищена сейсмічна активність. У регіоні розвинуті вулканічні явища: найбільші й найвідоміші вулкани -- Етна (3340 м), Везувій (1277 м), Стромболі (926 м) [17, c. 123].

Низовини невеликі за площею і розташовані вздовж узбережжя та в долинах великих рік.

2.2 Суспільно-географічні чинники

До Південної Європи належать 8 країн і 1 залежна територія -- Гібралтар (володіння Великої Британії). Особливістю регіону є розташування тут найменшої за площею держави-міста Ватикан, територія якого становить 44 га, і найдавнішої республіки світу -- Сан-Марино. Майже 10 % площі регіону припадає на острови у Середземному морі й Атлантиці: Сицилія, Сардинія, Крит, Балеарські острови, Мальта, Азорські, Мадейра, Канарські острови тощо.

Середземноморська природа, вплив моря зумовили наявність у господарстві регіону, традиціях і культурі народів багатьох спільних рис. Південна Європа є одним із регіонів формування людського суспільства, надбання її народів справили величезний вплив на розвиток світової культури. Цілком справедливо її називають "колискою європейської цивілізації". Стосується це насамперед Греції та Італії, де сформувалися античні високорозвинуті держави: Давня Греція (з кінця II тис. до н.е., розквіт -- V-IV ст. до н.е.); Давній Рим (із середини VIII ст. до н.е., розквіт -- перші сторіччя нашої ери) [15, c. 32].

Сан-Марино -- найдавніша республіка Європи. Згідно з легендою була заснована у 30-і р. каменярем Марино, якого згодом стали вважати християнським святим. У 1631 р. Папа Римський офіційно визнав незалежність цієї держави. З 1862 р. республіка перебуває під італійським протекторатом.

Важливою особливістю економіко-географічного положення країн Південної Європи, які розташовані на півостровах і островах Середземного моря, є те, що всі вони знаходяться на головних морських шляхах із Європи до Азії, Африки й Австралії, а Іспанія і Португалія -- також до Центральної та Південної Америки. Усе це ще з часів великих географічних відкриттів позначилося на розвитку регіону, життя країн якого тісно пов'язане з морем. Не менш суттєвим є і те, що регіон знаходиться між Середньою Європою та арабськими країнами Північної Африки, які мають багатосторонні зв'язки з Європою.

Колишні метрополії Португалія, Італія та Іспанія дотепер зберігають вплив на деякі країни Африки.

Всі країни (крім Ватикану) входять до ООН, ОЕСР, а найбільші -- члени НАТО та Європейського Союзу.

Мальта -- член Співдружності націй, очолюваної Великою Британією.

Країни регіону дотепер відстають економічно від високорозвинутих держав Європи. Хоча Португалія, Іспанія, Греція та Італія входять до ЄЄ, але всі вони, крім Італії, за багатьма соціально-економічними показниками відстають від лідерів. Значною мірою це спричинено історичними особливостями їх розвитку.

Передусім тим, що впродовж XX ст. тут існували військові режими та диктатури. Відчутно позначилася й певна економічна "закритість" країн від зовнішньоекономічного простору. Зумовлена вона була економічною політикою урядів, спрямованою на значну самоізоляцію, а також дією економічних санкцій міжнародного співтовариства, які значно обмежували міжнародну економічну діяльність країн.

Із середини 70-х -- початку 80-х років XX ст. країни Південної Європи, обравши шлях демократичного розвитку, почали здійснювати економічні реформи, спрямовані на розширення ринкових засад функціонування економіки. Прийняття Португалії, Іспанії та Греції до ЄС відкрило нові перспективи їх суспільно-економічного розвитку. В середині 80-х років ці країни мали найвищі в Європі темпи економічного зростання (на рівні 5 % і вище).

Італія. Є економічним лідером регіону, належить до високорозвинутих індустріально-аграрних країн, з чіткою тенденцією формування постіндустріального типу економіки.

Після Другої світової війни її економіка розвивалася вищими темпами, ніж в інших великих країнах Західної Європи. Цьому сприяли такі фактори: надходження капіталів зі СПІА; наявність значної кількості дешевої робочої сили; прибутки від туризму; нижчі витрати на військові потреби; активна діяльність держави щодо модернізації виробництва та інфраструктури. Внаслідок цього Італія за багатьма макроекономічними показниками наблизилася до країн-конкурентів і увійшла до групи країн Великої сімки. Сучасний ВНП її перевищує 1,2 трлн дол. [16, c. 245].

Водночас у країні й досі значними є контрасти в розвитку багатьох галузей і виробництв, у соціальній сфері, в соціально-економічних умовах Півночі та Півдня. Відстає Італія від багатьох високорозвинутих країн за рівнем науково-технічного розвитку. Випереджаючи деякі країни Західної Європи за обсягом чистих прибутків від туризму, вона поступається їм за масштабами та інтенсивністю міжнародних торговельних і кредитно-фінансових операцій. Прямі закордонні інвестиції італійського капіталу становлять 3-4 млрд дол., що приблизно у 2 рази нижче від вартості іноземних інвестицій в цій країні.

В Італії більша, ніж в інших країнах регіону, роль держави в економіці, як і масштаби "тіньової" економіки, яка, за оцінками експертів, контролює до 1/5 частини будівництва та комерційної діяльності. Важливе значення мають величезні холдинги, які контролюються державою: Інститут реконструкції індустрії (ІРІ), що об'єднує понад 150 підприємств і діє у сферах чорної металургії, машинобудування, транспорту і зв'язку, кредитно-банківських операцій, його річний оборот -- понад 50 млрд дол.; Національне підприємство рідкого палива (ЕНІ), яке домінує у нафтовій, нафтохімічній та газовій галузях, з річним оборотом -- понад 30 млрд дол., тощо.

Державі належать найважливіші банки, енергетика, залізниці, автошляхи, авіакомпанії, частково радіо і телебачення. Вона застосовує методи планування та фінансової підтримки перспективних або слабких галузей і районів.

Попри те що державні позиції в економіці дуже значні, вирішальні важелі економічного і політичного життя сконцентровані в руках приватного капіталу.

Провідними італійськими приватними корпораціями, які виступають у ролі міжнародних ТНК, є: ФІАТ (виробництво автомобілів та інших засобів транспорту), "Монтедісон" (хімічна промисловість та електротехніка), "Оліветті" (конторське обладнання та обчислювальна техніка), "Піреллі" (гумотехнічні вироби), СТЕТ (телекомунікації) тощо. Але загалом за концентрацією капіталу в виробництві Італія поступається іншим високорозвинутим країнам Європи, тут значно вища роль підприємств дрібного та середнього бізнесу.

Іспанія. Це друга за рівнем соціально-економічного розвитку країна в регіоні. Її ВНП у 2000 р. становив понад 720 млрд дол. В іспанській економіці помітну роль відіграє державний сектор, на частку якого припадає до 30 % ВВП країни. Держава здійснює економічне програмування, контролює залізниці, вугільну промисловість, значну частину суднобудування та чорної металургії.

Останніми роками в Іспанії розгорнуто приватизацію крупних державних підприємств. Істотну увагу уряд приділяє стимулюванню приватного сектору економіки, залученню іноземних інвестицій, стримуванню зростання цін, зниженню дефіциту держбюджету. Іспанія залишається одним із найбільших у світі отримувачем іноземних інвестицій. Лише за 1991--1995 рр. кількість залучених іноземних капіталів на 42,4 млрд дол. перевищила іспанські інвестиції за кордоном.

Чимало проблем іспанської економіки пов'язано зі значним рівнем безробіття, найвищим не лише в регіоні, айв ЄС -- 14 % працездатного населення. Понад 45 % усіх безробітних -- молодь віком до 25 років.

Португалія. Після скасування диктаторського режиму в 1974 р. економіка країни зазнала глибоких перетворень. Були націоналізовані великі промислові та фінансові компанії. Але зі вступом країни до ЄС у 1986 р. та адаптуванням до його вимог прискорився процес реприватизації державного сектору та модернізації економіки. У другій половині 80-х років XX ст. Португалія переживала значне економічне піднесення. Середній приріст ВВП у цей період був одним із найвищих в ЄС і становив 4,5--4,8 % на рік, у 2000 р. ВНП дорівнював 159 млрд дол.

Греція. Має більший, ніж у Португалії, ВНП (181,9 млрд дол. у 2000 р.). Промисловість країни значно монополізована крупним місцевим та іноземним капіталом (переважно зі США, ФРН, Франції та Швейцарії).

До 200 компаній отримують понад 50 % усіх прибутків. Греція має досить високі для країн ЄС показники інфляції (3,4 % на рік). Урядові заходи щодо її зниження (скорочення державних субсидій, замороження зарплатні тощо) зумовлюють соціальну нестабільність.

У МГПП країни регіону представлені окремими галузями машинобудування (випуск автомобілів, побутової техніки, технологічного обладнання для галузей легкої та харчової промисловості), меблевою промисловістю, випуском будівельних виробів та обладнання, галузями легкої (швейною, шкіряною, взуттєвою тощо) та харчової промисловості (плодоовочеконсервною, олійною -- випуск оливкової олії, виноробною, макаронною тощо).

У сільському господарстві переважають галузі землеробства -- вирощування різноманітних субтропічних культур: цитрусових, олив, винограду, овочів, фруктів, ефіроолійних рослин тощо. Через недостатню кормову базу у тваринництві переважають вівчарство і в невеликих обсягах м'ясне скотарство.

Країни регіону активно розвивають торгове судноплавство та судноремонт. Вони є безперечними лідерами за розвитком міжнародного туризму.

Здавна середземноморський регіон склався як значний район судноплавства, чому сприяла велика кількість зручних бухт, мисів, островів. Проте значних портів світового масштабу мало, більшість із них -- середні за вантажообігом: Генуя (понад 50 млн т), Аугуста (Сицилія), Таранто, Трієст, Пірей та ін. У регіоні є значна кількість поромних переправ (наприклад, ті, що з'єднують материкову Італію із Сицилією, Сардинією, Грецією, Мальтою тощо).

Тут розташовані дві держави з групи країн зі "зручним прапором" (які мають велику кількість приписаних до свого флоту іноземних суден через низькі транспортні податки, дешеву робочу силу, що обслуговує судна, і незначні вимоги до техніки безпеки та умов праці транспортного персоналу): Греція (3-тє місце у світі за тоннажем торгового флоту -- 29 млн бр.-реєстр, т) і Мальта (13 млн бр.-реєстр, т.). Торговий флот Греції нараховує 3356 суден (9 % всього світового флоту), Італії -- 1,5 тис. суден, Іспанії -- 400 суден загальним тоннажем 3200 тис. бр. -реєстр, т.

У внутрірегіональних перевезеннях велике значення має автомобільний транспорт. Італія здавна славиться добротними дорогами, густо помережена вона й сучасними автострадами. Загальна довжина автомобільних шляхів -- 1,18 млн км, серед яких із твердим покриттям -- понад 1 млн км. Сучасний автопарк регіону складається з 49,1 млн легкових і 7,7 млн вантажних автомобілів.

Залізничний транспорт має менше значення. Загальна довжина залізниць у регіоні становить 38 596 км, з яких на Італію припадає 18,8 тис. км (49 %). Багато тут давніх і складних перевалів і тунелів (Альпи).