Державне регулювання індустрії туризму: регіональний аспект

Специфіка державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму. Аналіз стану державного регулювання індустрії туризму на регіональному рівні. Розробка принципів та напрямів удосконалення державного регулювання індустрії туризму на рівні регіону.

Рубрика Спорт и туризм
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 08.09.2014
Размер файла 171,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

Державне регулювання індустрії туризму: регіональний аспект

Зміст

  • Вступ
  • Розділ 1. Сутність і специфіка державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму
  • 1.1 Сутність та особливості поняття індустрії туризму
  • 1.2 Специфіка державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму
  • Розділ 2. Аналіз стану та оцінка державного регулювання індустрії туризму на регіональному рівні
  • 2.1 Дослідження стану та тенденції державного регулювання туристичного комплексу
  • 2.2 Формування державної політики розвитку індустрії туризму на основі стратегічного планування
  • Розділ 3. Удосконалення механізмів розвитку індустрії туризму на регіональному рівні
  • 3.1 Розробка принципів та напрямів удосконалення державного регулювання індустрії туризму на рівні регіону
  • 3.2 Розробка та реалізація Концепції державного регулювання розвитку туризму в регіоні
  • 3.3 Механізм реалізації державної політики підтримки розвитку індустрії туризму в регіоні
  • Висновки
  • Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. У концепції державної регіональної політики України визначено, що важливим напрямом прискорення соціально-економічного розвитку країни є підвищення ефективності функціонування господарського комплексу кожної адміністративно-територіальної одиниці на основі раціонального використання її природно-ресурсного, екологічного, виробничого та іншого потенціалу. Більшість регіонів України, володіючи значним туристичним потенціалом, мають суттєві передумови для забезпечення свого соціально-економічного розвитку за рахунок активізації сфери туристичного бізнесу. В Законі України від 18.11.2003 р. № 1282-IV "Про внесення змін до Закону України "Про туризм" відзначено, що туризм є одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки та культури, джерелом поповнення державного та місцевих бюджетів.

Розуміння важливості і значущості тієї ролі, яку грає туризм для економіки в цілому, спонукало до побудови розгалуженої і всеосяжної системи державного регулювання туризму, що охоплює всі сфери, прямо або що побічно зачіпають туристичну діяльність.

Спостерігається тенденція покращення використання туристично-рекреаційних ресурсів. У той же час розвиток індустрії туризму в регіонах України гальмується недосконалістю нормативно-правової бази, а також методичної, організаційної, юридичної та інформаційної підтримки суб'єктів підприємництва в сфері туризму та курортів; недостатньою ефективністю механізмів державного регулювання та управління туристичними підприємствами у сфері туризму і курортів; незначними обсягами інвестицій, які вкладаються у розвиток матеріально-технічної бази туризму; недосконалістю туристичної інфраструктури; неефективністю використання рекреаційних ресурсів. Це обумовлено тим, що не дивлячись на значну теоретико-методологічну базу досліджень проблем використання туристично-рекреаційних ресурсів вітчизняними і зарубіжними вченими, питання державного регулювання індустрії туризму досліджено недостатньо.

Проблеми й особливості розвитку туризму знайшли своє відображення в наукових дослідженнях: передумови виникнення, принципи функціонування підприємств рекреаційно-туристичного комплексу, класифікація їх форм і видів, організація діяльності в ринкових умовах, методологія розробки і реалізації державної та регіональної туристичної політики, особливості обліку й аналізу результатів роботи, планування фінансово-господарської діяльності, світовий досвід організації туризму висвітлені в наукових працях таких вітчизняних і зарубіжних учених, як: В. Азар, М. Борущок, Л. Гринів, П. Грудзь, Б. Данилишин, В. Дмитренко, В. Євдокименко, І. Зорін, Д. Карамишев, В. Кифяк, В. Козирєв, В. Кравців, О. Любіцева, М. Мальська, В. Мацола, А. Мельник, О. Мілашевська, О. Мордвінов, В. Федорченко, С. Харічков, В. Цибух, А. Чечель, О. Шаптала та інші.

Тому удосконалення механізмів державного регулювання та організаційної структури управління індустрії туризму у регіонах України є дуже актуальним і своєчасним. Необхідність пошуку раціональних шляхів щодо підвищення ефективності механізмів державного регулювання індустрії туризму у регіонах України обумовлює актуальність теми дисертаційної роботи.

Мета і задачі дослідження. Метою дипломної роботи є розробка теоретичних, методичних і практичних положень щодо державного регулювання і підтримки розвитку індустрії туризму і обґрунтування практичних заходів щодо її реалізації.

Для досягнення поставленої мети вирішено такі основні задачі:

узагальнено теоретичні підходи щодо змісту поняття "державне регулювання індустрії туризму";

виявлено специфічний інструментарій впливу в механізмі державного регулювання індустрії туризму, та визначено основні засоби їх реалізації;

проведено порівняльний аналіз повноважень органів, які здійснюють державне регулювання туризму в розвинених країнах, та розроблено пропозиції щодо застосування досвіду регулювання індустрії туризму в Україні;

запропоновано методологічні підходи до формування державної туристичної політики на основі стратегічного планування розвитку індустрії туризму;

запропоновано перспективні напрями діяльності органів місцевого самоврядування з суб'єктами підприємництва, що здійснюють туристичну діяльність; 6

обґрунтовано доцільність впровадження екологічного моніторингу в системі державного регулювання індустрії туризму дозволяє упорядкувати туристичну експлуатацію природних ресурсів.

Об'єктом дослідження є процес державного регулювання індустрії туризму на регіональному рівні.

Предметом дослідження є регламентуючий та організаційний механізми підвищення ефективності державного регулювання індустрії туризму на регіональному рівні.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених задач у роботі використано такі методи: узагальнення (при вивченні та узагальненні нормативно-правової бази, яка регулює функціонування сфери туризму в Україні); системного аналізу (при проведенні аналізу формування структурних підрозділів з питань туризму і курортів в областях України); аналітичний і структурно-логічний (при розробці пропозицій щодо удосконалення організаційної структури управління індустрією туризму на регіональному рівні); порівняння (при проведенні порівняльного аналізу задач у сфері туризму центрального і місцевих органів виконавчої влади та задач структурного підрозділу з питань туризму облдержадміністрацій).

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та нормативно-правові акти України, статистичні матеріали, звітна документація управлінь та відділів обласних державних адміністрацій і туристичних підприємств України, наукові публікації вітчизняних і зарубіжних вчених.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в такому:

вперше:

в економічному механізмі державного регулювання індустрії туризму з метою недопущення негативного впливу на природні ресурси, виявлення ознак порушення природно-екологічного балансу запропоновано включити систему екологічного моніторингу;

удосконалено:

інструментарій державного регулювання в різних аспектах розвитку туризму, виділенням правової, економічної, організаційної, соціальної, науково-освітньої, культурної, екологічної сфери регулювання;

методологічні підходи до формування державної туристичної політики на основі стратегічного планування розвитку індустрії туризму шляхом визначення мети держави та суспільства на основі проведення ретроспективного аналізу досвіду розвитку туризму, аналізу та прогнозу туристичного потенціалу та факторів зовнішнього середовища, обґрунтування мети та принципів державної туристичної політики, формування системи цільових показників та критеріїв оцінки їх ефективності, обґрунтування пріоритетних напрямів державної туристичної політики, визначення сприятливих умов для її розвитку, оцінки ресурсних можливостей країни (регіону), розробки та реалізація цільових програм, планів та заходів, контроль та моніторинг стану;

набуло подальшого розвитку:

визначення дефініції "державне регулювання індустрії туризму", як діяльність органів державної влади, цілі якої визначаються концептуальними уявленнями про місце і роль туристичного комплексу в економіці країни і полягають у визначенні пріоритетних напрямів розвитку туризму, розробці і ініціації концепцій і програм, їх правовому, фінансовому, кадровому і інформаційному забезпеченні;

узагальнення зарубіжного досвіду державного регулювання розвитку індустрії туризму в економічно розвинених країнах і перенесення його з подальшим використанням в Україні.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи - 104 сторінок, сторінки, 4 таблиці - 2 сторінки, список використаних джерел з 131 найменувань.

державне регулювання туризм регіон

Розділ 1. Сутність і специфіка державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму

1.1 Сутність та особливості поняття індустрії туризму

Друга половина XX ст. і перші роки XXI ст. характеризуються бурхливим розвитком туризму, про що красномовно свідчить більше ніж 280-разове зростання доходів міжнародного туризму: у 1950 р. загальносвітові надходження від міжнародного туризму становили 2,1 млрд. дол., а вже в 2000 р. - 600,51 млрд. [24]. За оцінками фахівців, до 2020 р. очікується збільшення надходжень від міжнародного туризму до 2 трлн дол. [89, с. 20]. Подібні масштаби зумовлюють збільшення зайнятості в цій сфері. Якщо в 1998 р. у сфері туризму було зайнято 115 млн. осіб, то до 2020 р. прогнозується близько 550 млн. робочих місць [89, с.21].

При таких темпах розвитку міжнародні організації, окремі держави й дослідники приділяють туризму особливу увагу. Проте, незважаючи на це, туризм так і не набув однозначного визначення. На сьогодні існує велика кількість визначень туризму, причому відмінність підходів у трактуванні цього явища демонструють не лише окремі фахівці, а й туристичні організації.

Згідно з одним з найбільш ранніх визначень, прийнятим ООН, туризм - це "активний відпочинок, що впливає на зміцнення здоров'я, фізичний розвиток людини, пов'язаний з пересуванням за межами постійного місця проживання" [41, с.34].

У 1992 р. ООН було запропоновано нове за формулюванням і широтою тлумачення визначення туризму, згідно з яким туризм - це "подорожі й перебування в місцях, за межами звичайного місця постійного проживання, мандрівки на термін не більше ніж 12 місяців з метою отримання задоволення та відпочинку, в оздоровчих, гостьових, пізнавальних або професійно-ділових цілях, без заняття оплачуваною там діяльністю [188]. Якщо перше визначення як цілі тимчасового переміщення розглядало тільки оздоровлення й фізичний розвиток, то друге значно розширило перелік цілей подорожі.

Широке трактування цілей подорожі міститься й у визначенні Академії туризму Князівства Монако: "туризм - загальне поняття для всіх форм тимчасового виїзду людей з місця постійного проживання з метою оздоровлення, метою задоволення пізнавальних інтересів у вільний час або з професійно-діловою метою без занять оплачуваною діяльністю в місці тимчасового перебування" [42, с.16].

Наведені визначення відображають один з існуючих підходів, у межах якого туризм розглядається як різновид соціально-культурної діяльності людей.

У Законі України "Про туризм" зазначено, що туризм - це тимчасовий виїзд (подорож) осіб з постійного місця проживання з пізнавальною, оздоровлювальною, професійно-діловою, спортивною, релігійною та іншою метою на термін від 24 годин до одного року, без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності в місці тимчасового перебування [58].

На думку українських учених М. Мальської, В. Худо, В. Цибуха, туризм - це вид рекреації, пов'язаний з виїздом за межі постійного місця проживання, активний відпочинок, під час якого відновлення працездатності поєднується з оздоровлювальними, пізнавальними, спортивними й культурно-розважальними цілями [88, с.28].

О. Любіцева визначає туризм як мобільну форму споживання й рекреаційної діяльності, основану на доланні простору та пов'язану з територією, характером середовища (не тільки природного, а й соціально-культурного та економічного середовища людської діяльності) [87, c.13].

У процесі відпочинку виникають економічні та позаекономічні відносини і явища, які становлять сутність рекреаційної діяльності. Рекреаційна діяльність є наслідком подальшого поглиблення суспільного поділу праці. Поступовий перехід суспільства від моделі життєзабезпечення до моделі змістовного проведення вільного часу, характерний для постіндустріальних країн, дає підстави прогнозувати по подальше зростання рекреаційної діяльності та урізноманітнення її функцій. Рекреації притаманне ускладнення внутрішньої структури шляхом урізноманітнення запитів населення щодо відпочинку, що позначається на територіальній організації рекреаційної діяльності. Формою територіальної організації рекреаційної діяльності є територіальна рекреаційна система. Територіальна рекреаційна система є цілісною, динамічною системою, стійкість і надійність якої забезпечується функціональною єдністю складових: відпочивальників, природних та культурних ресурсів, інфраструктури, обслуговуючого персоналу й органів управління.

В.Г. Герасименко під туристичною політикою розуміє "систему методів, дій і заходів соціально-економічного, правового, зовнішньополітичного, культурного й іншого характеру, яка здійснюється парламентами, урядами, державними і приватними організаціями, асоціаціями й установами, що відповідають за туристичну діяльність, з метою регулювання та координації туристичної галузі, створення умов для розвитку туризму" [52].

Автори одного з навчальних посібників з економіки туризму визначають туристичну політику як "діяльність держави з розвитку туристичної індустрії та суб'єктів туристичного ринку (туроператорів і турагентів), удосконалення форм туристичного обслуговування громадян і зміцнення на їх основі свого політичного, економічного й соціального потенціалу" [35]. Це визначення не досить чітко визначає суб'єкт і об'єкт управління, а також заходи, форми та способи цього управління. Крім того, у формулюванні як суб'єкт дії вказана діяльність тільки держави.

Так, у праці С.С. Ніколаєва поняття "туристична політика" трактується як "дія різних громадських, державних, напівдержавних або наддержавних інститутів на туристичні проекти, реалізацію й результати цих проектів на державному, регіональному або місцевому рівні" [128]. Це формулювання вводить поняття туристичний проект як об'єкт дії, проте туристська політика охоплює, на наш погляд, ширше коло питань, у тому числі здоров'я та відпочинок населення, захист прав і свобод туриста, екологічний захист території від дії туристичного чинника.

Найповніше й найчіткіше визначення, на нашу думку, дав у своїй статті Д.Г. Решетников. Він визначає туристичну політику як цілеспрямовану діяльність державних, суспільних приватних структур з розробки та реалізації методів, механізмів та інструментів дії правового, економічного, соціального й іншого характеру з метою забезпечення стійкого ефективного розвитку туристичного комплексу, задоволення внутрішнього й зовнішнього попиту на туристичні послуги та товари при раціональному використанні наявного туристичного потенціалу.

Інший підхід до визначення туризму акцентує увагу не на змісті здійснюваної людиною діяльності, а на відносинах, що виникають унаслідок цієї діяльності.

Достатньо широко використовуване ученими та фахівцями визначення професорів університету Берна В. Хунцігера і К. Крапфа трактує туризм як "сукупність відносин, що є результатом пересування людей і перебування за межами місця їх мешкання до тих пір, поки перебування не переходить у постійне місце проживання і не пов'язане з отриманням доходу" [40, с.56].

Співзвучне цьому визначення туризму пропонується і Міжнародною асоціацією наукових експертів у галузі туризму: "Туризм є сукупність відносин і явищ, які виникають під час переміщення й перебування людей у місцях відмінних від їх постійного місця мешкання та роботи" [32].

Наявність великої кількості підприємств, що займаються обслуговуванням подорожуючих, стійкість і різноманіття економічних зв'язків, що існують між ними, зумовлює використання ще одного підходу в тлумаченні туризму. Відповідно до нього туризм розглядається як самостійна галузь національної економіки [49], у межах якої створюється специфічний туристичний продукт, тобто товар або послуга для задоволення потреб осіб, які подорожують.

Ряд дослідників, які дають характеристику з позицій цього підходу, розглядає туризм не як окрему галузь, а як групу пов'язаних галузей [93]. Деякі автори визначають туризм одночасно і як готельну галузь, і як міжгалузевий комплекс. Так, на думку М.А. Жукової, під "галуззю туризму слід розуміти сукупність самостійних, територіально відокремлених туристичних господарських одиниць, що мають у своєму розпорядженні певну матеріально-технічну базу та спеціалізуються на виробництві й реалізації туристичних послуг і товарів, об'єднаних єдністю діяльності та управління" [89, с.43]. Разом з тим автор зазначає, що "до туризму слід становитися як до великого самостійного міжгалузевого господарського комплексу національної економіки, оскільки сфера туризму, об'єднуючи різні галузі, не лежить у звичній вертикальній площині, а охоплює горизонтальний простір, включаючи підприємства й організації різної галузевої належності" [89].

Слід особливо відзначити, що в межах останнього з вказаних підходів у науковій літературі дуже часто використовуються терміни "туризм", "туристична галузь" і "індустрія туризму" як синоніми, що означають одне явище.

Різноманіття використовуваних тлумачень туризму, зумовлене багатовимірністю цього явища, вимагає від дослідників побудови комплексного визначення, що об'єднує всі три підходи.

Таким чином, у визначенні поняття "туризм" можна виділити три підходи: по-перше, туризм розглядається як різновид дозвільної й соціально-культурної діяльності людей; по-друге, туризм визначається як система економічних відносин між різними суб'єктами, що беруть участь у виробництві та споживанні особливого виду товару - туристичного продукту; по-третє, туризм розглядається як індустрія, галузь, що виробляє товари та послуги, необхідні для задоволення потреб, що виникають у процесі подорожей.

Вказані підходи не суперечать один одному й відображають різні сторони такого багатоаспектного явища, як туризм. Однозначно охарактеризувати туризм неможливо, оскільки не можна абсолютизувати жоден з його структурних аспектів.

При розгляді туризму як індустрії використовується безліч визначень, різних за формулюванням, тотожних по суті. Одна з перших дефініцій такого роду була розроблена Конференцією ООН з торгівлі і розвитку в 1971 р. Відповідно до неї, індустрія туризму - це сукупність виробничих і невиробничих видів діяльності, направлених на створення товарів і послуг для мандрівників [19].

На підставі аналізу існуючих визначень сформулюємо власне в такому вигляді: індустрія туризму - сукупність підприємств, установ і організацій матеріального виробництва та невиробничої сфери, що забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання послуг для туристів, освоєння й експлуатацію туристичних ресурсів.

Такий підхід дає змогу, без зайвої деталізації й перелічування всього різноманіття видів туристичної діяльності дати достатньо містку характеристику суті та складу індустрії туризму.

У літературі наявні різні підходи й до визначення переліку організацій, що входять в індустрію туризму, і їх структуризації. Деякі фахівці поділяють підприємства, що здійснюють туристичну діяльність, на дві самостійні частини - індустрію туризму й індустрію гостинності [160]. При цьому у складі туристичної індустрії виділяють туроператорів, турагентів, підприємства дозвілля й розваг, транспортні підприємства та екскурсійно-пізнавальні організації. До індустрії гостинності належать підприємства харчування й розміщення, підприємства з надання різних послуг (прокат, спортивно-оздоровчі послуги). Проте, на наш погляд, подібна структуризація не відображає існуючих тісних взаємозв'язків між усіма цими підприємствами і їх взаємопроникнення. Крім того, втрачається суть самого поняття "індустрія туризму" як єдиного господарського комплексу економіки.

Окремі автори поділяють підприємства індустрії туризму на типово туристичні підприємства (власне туріндустрія); підприємства, що спеціалізуються на туризмі. (додаткова туріндустрія), і підприємства, залежні від туризму.

Класифікація підприємств туріндустрії:

1. Типово туристичні підприємства (туріндустрія у точному значенні слова): підприємства розміщення; транспортні компанії; туроператори; турагентства; курорти й санаторії; державні органи; спілки та асоціації, які регулюють розвиток туризму; організатори конгресів; фірми, які організують проведення виставок і ярмарків.

2. Підприємства, що спеціалізуються на туризмі (додаткова туріндустрія): виробничі підприємства: виробництво сувенірів, товарів для відпочинку, транспортних засобів, видання літератури з туризму, виробництво ліків; підприємства сфери обслуговування: екскурсійне обслуговування, грошово-кредитні послуги, страхові послуги, прокат інвентарю; підготовка кадрів; маркетингові дослідження туризму; дипломатичні - послуги (видача віз).

3. Підприємства, залежні від туризму: виробничі підприємства (виробництво спорттоварів, одягу для відпочинку й туризму, фототоварів, косметичних засобів); сфера обслуговування (підприємства громадського харчування, перукарні, послуги тренерів, гірськолижні підйомники, курортно-освітні установи, медичні послуги).

Подібна структуризація туріндустрії містить, на наш погляд, ряд неточностей, що стосуються, передусім, включення організацій і підприємств до тієї чи іншої групи. Спірна, наприклад, правомірність віднесення державних органів і туристичних спілок до типово туристичних підприємств. Незважаючи на їх безпосереднє відношення до туризму, вони не займаються наданням туристичних послуг.

Викликає подив також включення в туріндустрію підприємств харчування та гірськолижних підйомників, що безпосередньо контактують з туристами й надають їм послуги.

Деякі фахівці виділяють як складові туріндустрії туроператорів, турагентов і контрагентів [142; 18]. До останньої категорії належать усі підприємства, що надають послуги, відмінні від послуг туроператорів і турагентів. Сюди входять підприємства розміщення, харчування, транспортні компанії, екскурсійні підприємства, лікувально-оздоровчі заклади, підприємства культури і спорту тощо. Таке об'єднання підприємств в одну групу не враховує їх різноманіття і специфіки, характеру їх спрямованості на туристичну діяльність.

Недоліки в різних способах структуризації індустрії туризму можна подолати, якщо всі організації поділити залежно від взаємодії з туристами, споживачами кінцевого турпродукта.

При такому підході підприємства й організації, що входять до індустрії туризму, можна поділити на дві групи: підприємства безпосереднього і непрямого обслуговування (табл.1.1).

Таблиця 1.1

Класифікація підприємств обслуговування

Підприємства безпосереднього обслуговування

Туроператори; турагенти; підприємства розміщення; підприємства; транспортні підприємства; підприємства сфери дозвілля й розваг; підприємства з надання екскурсійних послуг і послуг гідів, перекладачів; підприємства з прокату; підприємства торгівлі з продажу товарів туристичного попиту; служби інструкторів і рятувальників; спортивно-оздоровчі підприємства.

Підприємства непрямого обслуговування

громадські туристичні організації й об'єднання; виробництво товарів туристичного попиту; рекламно-інформаційні компанії; страхові компанії; грошово-кредитні установи; навчальні заклади й науково-дослідні організації в галузі туризму.

До безпосереднього обслуговування слід віднести підприємства, основним завданням яких є власне обслуговування туристів, а до непрямого обслуговування - підприємства й установи, що безпосередньо не взаємодіють з туристами (або взаємодія яких зведена до мінімуму), та створюють необхідні умови для розвитку та функціонування туризму.

Таким чином, сучасна індустрія туризму є широко розгалуженою інтегрованою системою, що включає велику різноманітність видів діяльності. Разом з тим туріндустрія є тільки складовою частиною ширшого явища - туристичної сфери (рис.1.1).

Рис.1.1 Взаємозв'язок елементів туристичної сфери

Чітко окреслити межі туристичної індустрії надзвичайно складно, унаслідок чого виникають серйозні проблеми при побудові галузевих класифікаторів, що містять повний перелік видів діяльності в туризмі. Найбільш широким охопленням і подробицями відрізняється Стандартна міжнародна класифікація видів діяльності в туризмі, розроблена 1993 р. Вона включає 17 розділів, 18 підрозділів, 43 групи, 66 класів і 121 підкласів [116].

Розвиток індустрії туризму впливає на зростання економічних показників в інших галузях і сферах національної економіки.

Розширення туристичної діяльності зумовлює розвиток таких "нетуристичних" секторів економіки, як будівництво й модернізація аеропортів, магазинів, кінотеатрів, благоустрій міст, відновлення пам'ятників, охорона лісових масивів та очищення водоймищ, розширення дорожнього будівництва. Крім переліченого, туризм пов'язаний з розвитком деревообробної, хімічної, поліграфічної, машинобудівної, електротехнічної промисловості.

Розвиток туризму приводить до розвитку нових галузей виробництва, як, наприклад, у Франції, де було налагоджено виробництво гірськолижного інвентарю й обладнання - від гірських лиж до механічних підйомників. Значне подорожей з розміщенням у кемпінгах викликало розвиток нового напряму в автопромисловості - виробництво нового виду автомобільного причепа (будиночок на колесах) і кемпінг-карів (автомобіль-будинок з сантехнічним іі кухонним обладнанням). Будівництво туристичних центрів на узбережжі морів і океанів спричиняє розширення виробництва судів, яхт, вітрильників, катерів.

Туризм стимулює економічні процеси, відкриває додаткові ринки для продукції нетуристичних галузей, унаслідок чого з'являються умови для зростання виробництва, застосування нової техніки, удосконалення технологій виробництва та зростання продуктивності праці. Таким чином, виробничо-господарська діяльність у туристичній галузі виступає системоутворювальним фактором впливу на розвиток економіки в цілому.

Туризм впливає й на регіональний розвиток. Реалізація реальних і потенційних можливостей розвитку туризму в окремих регіонах дає змогу залучити значні фінансові ресурси, перш за все, з високорозвинутих в економічних відносинах країн (або регіонів країни), мешканці яких потребують відпочинку на природі й лікування в здоровому, екологічно чистому середовищі. Це сприяє загальному розширенню сфери обслуговування, покращенню побуту населення; розвиває додатковий попит на вироби національних і художніх промислів, сільськогосподарську продукцію місцевого виробництва; дає змогу створити нові робочі місця, розвивати виробничу й соціальну інфраструктуру регіону.

Створення та активне функціонування туристичних підприємств у віддалених, малонаселених і неіндустріальних регіонах сприяє появі нових робочих місць і зростанню доходів, багато в чому стримує відплив населення із цих місць.

Серед найважливіших доводів на користь розвитку туризму фігурує той факт, що туризм створює робочі місця. Встановлено, що близько 8% робочих місць у світі створено підприємствами туріндустрії (192 млн зайнятих) [116], тобто на частку туризму у світі припадає кожне шістнадцяте робоче місце.

Туризм впливає на зайнятість як прямо (створення робочих місць у готельному господарстві, на підприємствах харчування), так і побічно (створення робочих місць у транспортній галузі, будівництві, сільському господарстві). Рівень вторинної зайнятості, зумовлений розвитком туризму, залежить від ступеня взаємозв'язку туризму й інших секторів економіки. За даними СОТ, для країн, що мають розвинуту туристичну індустрію, у цілому характерне таке співвідношення: на кожне робоче місце в секторі розміщення (готелі, мотелі тощо) припадає ще одне місце в інших секторах туристичної індустрії, а також ј робочого місця в секторах, побічно пов'язаних з туризмом [164, с. 207].

Таким чином, очевидно, що розвиток туристичної індустрії серйозно впливає на розвиток усієї економічної системи. При цьому вплив на економіку, має як прямий, так і непрямий характер.

Прямий вплив виявляється в тому, що витрати туристів, які приваблюються підприємствами тур індустрії, підвищують доходи відповідної території, сприяють створенню нових робочих місць, зростанню рівня життя працівників туристичних підприємств.

Непрямий вплив виявляється в тому, що підприємства індустрії туризму, до яких безпосередньо надходять витрати туристів, коли придбають товари і послуги, необхідні для здійснення своєї діяльності, генерують економічну активність цілого ряду суміжних галузей. Ефект, пов'язаний з розвитком індустрії туризму, полягає не лише в тому, що вона дає деякий вихідний імпульс у формі припливу грошових коштів, зокрема іноземної валюти, а й у тому, що породжує хвилі зростання [156].

Економічне значення туризму достатнє яскраво ілюструється тим, що на сьогодні для 83% країн світу туріндустрія є однією з п'яти основних галузей економіки, а для 38% країн - провідною галуззю [89].

Індустрія туризму відіграє велику роль не лише в економічному розвитку суспільства. Її значення виявляється й у виконуваних нею соціально-культурних функціях.

Створюючи необхідні умови для зміни обстановки та забезпечуючи різнобічний комплекс розваг, яскравих вражень і позитивних емоцій, підприємства індустрії туризму виступають організаторами ефективних видів відпочинку. У результаті не лише забезпечується відновлення фізичних і духовних сил людей, необхідне в умовах сучасного напруженого ритму життя, а й відбувається їх культурний і фізичний розвиток.

При цьому слід зазначити, що цей аспект діяльності підприємств туріндустрії невід'ємно пов'язаний з їх роллю в економічному розвитку. Цей зв'язок виявляється як у підвищенні продуктивності і якості праці після повноцінного відпочинку, так і в установленні й налагодженні економічних контактів у ході здійснення туристичних поїздок з різними, не лише діловими, цілями.

Індустрія туризму відіграє важливе значення в житті людей і суспільства, виступаючи в сучасному світі як один з основних каналів встановлення міжособистісних зв'язків. Встановлення контактів на низовому рівні, на рівні окремих громадян. які представляють різні країни (або різні регіони однієї країни), позитивно впливає на гармонізацію відносин між державами й народами. Не випадково в Манільській декларації зі світовому туризму наголошувалося, що туризм розуміється як діяльність, яка має важливе значення в житті народів завдяки безпосередньому впливу на соціальну, культурну, освітню та економічну сферу життя держав і міжнародні відносини.

Безперечним є й те, що розвиток індустрії туризму значно впливає на збереження та розвиток культурно-історичної спадщини і природного середовища.

Особливість індустрії туризму полягає в тому, що вироблений продукт, туристична послуга споживається безпосередньо в місці її виробництва. Тому стан природи, культурної й історичної спадщини значною мірою визначає привабливість і конкурентоспроможність туристичного продукту окремої території.

У результаті вирішення завдання залучення туристів виявляється нерозривно пов'язаним з розробкою таких моделей розвитку індустрії туризму, в яких поєднуються цілі економічної ефективності і дбайливого, гуманного ставлення до навколишнього культурно-історичного і природного середовища. Це спонукає уряди, громадські і приватні організації активно брати участь у заходах зі збереження й оздоровлення навколишнього середовища. Всесвітня туристична організація останніми роками особливо активно розробляє концепцію "стійкого розвитку туризму", тобто такої моделі розвитку туристичної індустрії, в межах якої неможливе порушення природного балансу й виснаження туристичних ресурсів.

Таким чином, розвиток індустрії туризму є достатньо потужним фактором впливу на економічну, соціально-культурну та природно-екологічну структуру території, що приймає. Цей вплив в укрупненому вигляді може бути конкретизований таким чином: розвиток індустрії туризму приводить до раціоналізації природокористування, що полягає в дбайливому використанні природних ресурсів; діяльність підприємств індустрії туризму, на відміну від інших видів використання біологічних ресурсів не приводить до їх фізичного знищення, а навпаки, сприяє збереженню і примноженню біологічної різноманітності; розвиток індустрії туризму сприяє збереженню й розвитку культурної та історичної спадщини окремих країн і народів; підприємства індустрії туризму створюють необхідні умови для відновлення психічного й фізичного здоров'я людини; розвиток індустрії туризму сприяє створенню додаткових робочих місць; туріндустрія розвиває пов'язані галузі, сприяє розвитку виробничої та соціальної інфраструктури території; створена інфраструктура може бути використана як для потреб туристів, так і для потреб місцевого населення; надходження від туризму до бюджету позитивно впливає на державний сектор соціальної сфери (освіту, культуру, медицину).

Для територій, що приймають. поважно правильно оцінити наявний потенціал розвитку туристичної індустрії, зважити можливі позитивні й негативні результати та виробити відповідний план дій.

1.2 Специфіка державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму

Внесок індустрії туризму в соціально-економічний і культурний розвиток та реалізацію існуючих потенційних можливостей багато в чому визначається політикою держави щодо туризму.

Зокрема, успіхи розвитку туризму в країнах Західної Європи і США, його внесок у ВВП багато в чому визначаються цілеспрямованою політикою держави, яка створює сприятливі умови для розвитку всіх складових індустрії туризму. Безумовно, у сфері туризму, як і в більшості інших секторів економіки, головним регулятором темпів і напрямів розвитку виступають ринкові відносини.

Проте існують певні межі. за які процес зниження регуляторної функції держави не повинен виходити. Державі, що розглядає розвиток туризму як одне з пріоритетних завдань, не обійтися без цілеспрямованого державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму, без дієвого національного механізму, що координує політику на різних рівнях її реалізації.

Міжнародні туристичні організації зазначають, що "туризм повинен плануватися державними структурами на комплексній і послідовній основі, з урахуванням усіх аспектів цього феномену" [139, с.71].

Проте, оскільки не існує єдиної сталої інтерпретації самого поняття "індустрія туризму", для виявлення важелів дії та форм участі держави в цій сфері необхідно розглядати існуючі погляди на визначення поняття "державне регулювання" стосовно економіки в цілому.

Розглядаючи проблеми процесів конкуренції та координації в сучасній економіці, представники школи інституціоналізму обґрунтовують доцільність інституційної суперструктури: це проміжна ланка між конкуренцією та координацією, своєрідний надбудовний механізм, що активно впливає на ринкові процеси. Цей механізм ґрунтується на міжособистісних і міжкорпоративних зв'язках у системі влади, за допомогою яких здійснюється міжфірмова ринкова торгівля й забезпечується взаємодія підприємств.

Тенденції до посилення державного регулювання ринку відзначають Р. Хейлбронер і Л. Тароу [66]. Соціалізація економічної системи, зміцнення економічної бази державного регулювання приводить до формування моделі "контрольованого суспільства", в якому скорочується роль традиційних атрибутів капіталізму - приватної власності й ринкового механізму. У результаті посилення ролі політичного чинника з розвитком сучасної економіки з'являються різноманітні інститути, що беруть участь у регулюванні ринкових процесів.

У 70-х рр. XX ст. виник новий напрям у теорії державного регулювання ринкових процесів, який дістав назву енвайронменталізму, або теорії регулювання зовнішнього середовища бізнесу. Прихильники цієї теорії вважають, що оптимальний вплив держави на функціонування ринків має здійснюватися через зовнішнє середовище бізнесу. Американські економісти Г. Стейнер і Дж. Стейнер розглядають систему державного регулювання ринку як зовнішнє середовище, що забезпечує, по-перше, безпеку товарів для споживачів, дотримання екологічних вимог у процесі виробництва, достовірність рекламної інформації. По-друге, підтримку приватного бізнесу на основі субсидування, захисту від недобросовісної конкуренції, забезпечення можливості виходу на ринки інших країн тощо. Таким чином, система державного регулювання ринку розглядається з позицій інтересів бізнесу, реалізація яких дасть змогу забезпечити виконання інтересів суспільства в цілому [114].

Г. Домінгез зазначає, що ринки функціонують у межах регульованого зовнішнього середовища, яке визначає поведінку агентів ринку, впливаючи на них у декількох напрямах: внутрішньофірмові відносини, контрактні відносини з іншими фірмами, зовнішньоекономічні зв'язки, ринкова кон'юнктура, кредитування, страхування ризиків, правові норми, стандарти [167]. Отже, і державне регулювання ринку є складною системою форм і методів впливу на зовнішнє середовище функціонування бізнесу. Саме зовнішнє середовище визначає правила поведінки суб'єктів ринку і встановлює певні параметри, у межах яких забезпечується узгодження інтересів приватного бізнесу й суспільства в цілому.

У науковій літературі існують різні підходи до змісту та класифікації інструментів державного регулювання ринкових процесів.

П. Самуельсон розуміє під державним регулюванням ринку сукупність таких інструментів: державне підприємництво, фінансово-бюджетне, кредитно-грошове, зовнішньоторговельне регулювання й регулювання доходів [138].

К. Бейн і П. Хоуелс включають у систему державного регулювання ринку такі елементи, як антимонопольне, податкове, тарифне регулювання, субсидування приватних фірм, державні інвестиції в інфраструктуру, регулювання зайнятості, правове забезпечення [138].

X. Армстронг, Дж. Тейлор розуміють під державним регулюванням систему методів економічного регулювання (фіскального, монетарного, зовнішньоторговельного) у сукупності з адміністративним регулюванням розміщення приватних фірм (адміністративно-бюрократичні вимоги, архітектурно-планові, екологічні та інші стандарти, норми й правила, державні гарантії за приватними кредитами) [156].

Вивчення праць зарубіжних авторів [158], вітчизняних економістів - фахівців з проблем державного регулювання ринкових процесів як на національному [133], так і на регіональному рівнях [113] дає змогу запропонувати таку класифікацію інструментів державного регулювання ринкових процесів: за характером впливу на ринкові процеси інструменти державного регулювання поділяються на прямі та непрямі, за широтою впливу - на загальноекономічні й селективні, за каналами впливу - на економічні й адміністративні, за політикою та формами реалізації - на податкові, бюджетні, кредитно-грошові, цінові, антимонопольні, зовнішньоекономічні, інституційні.

Реалізація економічної політики можлива лише при використанні сукупності заходів, що створюють механізм державного впливу на економіку. Для раціонального їх застосування необхідне знання структури цих заходів. Залежно від вибраних критеріїв існує декілька варіантів їх класифікації.

Для виявлення особливостей взаємодії суб'єктів регіональної економічної системи і їх функцій доцільно всіх суб'єктів згрупувати в такі підсистеми: підприємства й організації різних форм власності, ринкова інфраструктура, регіональні органи управління, населення, що займається підприємницькою діяльністю. Ефективному управлінню на регіональному рівні перешкоджає відсутність чіткої системи регулювання регіонального відтворювального процесу, особливо у фазах розподілу й обміну, тому одне з головних завдань у сфері управління економікою регіону на сучасному етапі розвитку - об'єднання наявних окремих елементів у єдину систему управління.

Для зарубіжної економічної літератури характерне виділення економічних форм державної підтримки й регулювання галузей, розподіл їх на фінансові та кредитні заходи.

Превалювання в ході державного економічного регулювання фінансових заходів підтримки галузей економіки показано в працях П. Хейне та М. Блауга. Фінансово-державна підтримка галузей включає такі форми, як фінансування капітальних вкладень на розвиток виробничої й соціальної інфраструктури; списання кредиторської заборгованості, асигнування на цільові, галузеві та міжгалузеві програми; дотації на виробництво певних видів продукції й компенсації; пільгове або прогресивне оподаткування, фінансування лізингової системи, цінова й тарифна політика, субвенції, субсидії тощо.

Іншої точки зору дотримуються М. Фрідмен, Е. Долан, які у своїх працях відводять провідну роль кредитно-грошовим заходам регулювання. Система кредитної підтримки з боку держави має ряд особливостей: компенсація (субсидування) відсоткової ставки кредитів для підприємств; часткове (або повне) забезпечення банківських кредитних вкладень у галузь гарантіями державних органів влади, створення спеціалізованих кредитних інститутів, орієнтованих на кредитування галузі.

Крім вказаних вище джерел підтримки галузей економіки, до них також доцільно віднести кошти громадських структур, що займаються некомерційною діяльністю, і кошти міжнародних організацій, які беруть участь своїм капіталом у заходах розвитку галузей економіки. Використання цих джерел ще не набуло достатнього поширення в Україні, але існують реальні можливості для їх застосування з урахуванням досвіду зарубіжних країн.

Виходячи з проведеного вище аналізу суті й змісту поняття "державне регулювання", з урахуванням складності й багатогранності індустрії туризму, можна дати таке визначення поняттю "державне регулювання індустрії туризму":

Це діяльність органів державної влади, цілі якої визначаються концептуальними уявленнями про місце й роль туристичного комплексу в економіці країни та полягають у визначенні пріоритетних напрямів розвитку туризму, розробці й ініціації концепцій та програм, їх правовому, фінансовому, кадровому і інформаційному забезпеченні.

Державна політика регулювання створює умови та визначає основні напрями розвитку, як самої індустрії туризму, так і інших галузей економіки, тією чи іншою мірою орієнтованих на туристичний ринок.

Суть державного регулювання індустрії туризму виражається в цілях, засобах і організаційних формах її реалізації.

Основними цілями політики державного регулювання індустрії туризму є: збільшення валового національного доходу від туристичної діяльності; збільшення кількості зайнятих в індустрії туризму; організація туристичної діяльності в цивілізованих рамках; збереження туристичних ресурсів; примноження туристичного потенціалу країни й окремих регіонів.

Досягнення цих цілей передбачає вирішення головного завдання державного регулювання - створення сприятливих умов для розвитку індустрії туризму за допомогою правових, економічних, адміністративних та інших методів дії, розподілу матеріальних і кадрових ресурсів з урахуванням існуючих пріоритетів.

Цілі державної політики розвитку індустрії туризму реалізуються на основі функціонування системи державного регулювання індустрії туризму, під якою розуміється сукупність організаційних структур і методів регулювання, що забезпечують виконання таких функцій, як: планування, що включає розробку стратегій і програм розвитку туризму, вироблення планів діяльності й механізмів їх реалізації; організація, що полягає у формуванні оптимальної організаційної структури туристичних адміністрацій, раціональний розподіл обов'язків і повноважень, сприяння створенню додаткових структур регулювання (спілки, асоціації); координація, тобто забезпечення синхронності дій учасників процесу регулювання індустрії туризму; контроль, оцінка й коректування діяльності елементів системи регулювання для забезпечення виходу на заплановані параметри розвитку.

Державна політика повинна здійснюватися в процесі регулювання й підтримки становлення індустрії туризму в Україні і створення для неї необхідної інфраструктури.

У розвинутих у туристичному аспекті країнах форми підтримки можуть варіюватися від прямих інвестицій, що спрямовуються на формування туристичної інфраструктури, до витрат на підготовку кадрів, наукове й рекламно-інформаційне забезпечення просування національного туристичного продукту на світовому ринку, податкових та митних пільг, які стимулюють приток інвестицій і розвиток внутрішнього та в'їзного туризму.

Важливим етапом створення ефективної системи регулювання індустрії туризму є вибір моделі організаційної побудови й визначення з урахуванням існуючих реалій найбільш раціонального способу її реалізації. Світова практика розвитку систем державного регулювання туризму виробила три основні моделі організаційної побудови органів регулювання [89].

Перша модель регулювання індустрії туризму, що реалізовується в США, передбачає відсутність централізованої державної туристичної адміністрації. Вирішення всіх питань здійснюється на місцевому рівні в ході взаємодії суб'єктів туристичної діяльності на основі принципів ринкового "саморегулювання". Втручання державних органів відбувається тільки в разі виникнення серйозних суперечностей.

Реалізація подібної моделі регулювання туризму передбачає: присутність сильних компаній в індустрії туризму, здатних ініціювати та самостійно здійснювати великомасштабні проекти; розвинутість і міцність позицій різних елементів ринкової інфраструктури; високу привабливість туристичних об'єктів для відвідувань; міцний і налагоджений характер відносин в умовах ринкової взаємодії.

Друга модель передбачає наявність сильного й авторитетного центрального органу (як правило, міністерства) національної туристичної адміністрації. Подібна організація регулювання туристичної індустрії реалізується в країнах, де туризм є одним з основних джерел валютних надходжень (Єгипет, Туніс, Туреччина). Ця модель передбачає масштабну участь держави у фінансуванні підприємств індустрії туризму та інвестуванні розвитку туристичної інфраструктури, проведення рекламної й маркетингової діяльності.

Третя модель, що реалізовується в європейських країнах, полягає в тому, що питаннями розвитку індустрії туризму відає яке-небудь багатогалузеве міністерство, частіше за весь. економічного профілю. При цьому підрозділи міністерства, відповідальні за туризм, діють у двох напрямах: займаються вирішенням загальних питань державного регулювання (розробка нормативно-правової бази, координація діяльності, міждержавна співпраця, аналіз стану й розвитку) і проводять маркетингову, рекламно-інформаційну діяльність, управляють туристичними представництвами за кордоном.

Функції, повноваження та статус органів, що здійснюють регулювання туризму в межах конкретної організаційної моделі, визначаються національним законодавством тієї чи іншої країни, яке, таким чином, відображає роль туризму в національній економіці. Проте, незалежно від моделі організаційної побудови, практично в усіх країнах до компетенції державних органів різних рівнів входить: визначення пріоритетів розвитку індустрії туризму й розробка відповідних цільових програм; створення на міжнародній арені привабливого образу своєї країни і пропаганда її туристичних ресурсів; координація зусиль і ресурсів державного та приватного секторів для створення туристичної інфраструктури; забезпечення доступу до туристичних регіонів, охорона пам'яток; створення умов для стимулювання приватних інвестицій в індустрію туризму; визначення і здійснення пріоритетних заходів щодо маркетингу й реклами туристичних районів з метою підвищення їх привабливості; ухвалення правил ліцензування та контроль за їх дотриманням, а також за якістю туристичних об'єктів і обслуговування туристів; збереження туристичних ресурсів, у тому числі встановлення правил землекористування та охорони навколишнього середовища, контроль за їх дотриманням; організація системи професійної підготовки та перепідготовки кадрів для підприємств і організацій індустрії туризму.

Ефективне функціонування системи державного регулювання передбачає вплив на всі аспекти розвитку індустрії туризму: правові, економічні, соціальні, політико-адміністративні, культурні й екологічні. У кожному з вказаних напрямів органи регулювання застосовують свій інструментарій дії, який у систематизованому вигляді подано в табл.1.2.

Державне регулювання індустрії туризму здійснюється не лише при безпосередній і прямій дії на туристичну діяльність. З метою стимулювання розвитку туризму державою можуть бути використані й опосредковані методи, що впливають на індустрію туризму. Заходи, здійснювані в цьому напрямі, одночасно є й заходами загальноекономічного регулювання. Вони впливають на динаміку розвитку туристичної галузі. діючи на економічну кон'юнктуру в країні.

Опосередкований вплив може полягати також у зміні умов господарювання в інших галузях у бік стимулювання або гальмування економічних процесів. Так, наприклад, зниження податків на бізнес в одних галузях може знижувати темпи розвитку індустрії туризму внаслідок переливання ресурсів у привабливіші сектори економіки.

Таблиця 1.2

Інструментарій державного регулювання в різних аспектах розвитку туризму

Сфери регулювання

Інструментарій регулювання

Правова

- регламентація норм і правил експлуатації туристичних ресурсів;

регламентація правил діяльності підприємств туріндустрії, їх прав і обов'язків;

регулювання правил в'їзду і виїзду в країну для іноземних і вітчизняних туристів;

встановлення правил внутрішньої міграції;

встановлення мораторіїв і санкцій;

розробка та ухвалення концепцій і програм розвитку індустрії туризму

Економічна

- формування умов сприяння для приватних інвестицій у туризм;

прямі державні інвестиції в турінфраструктуру;

пільгове кредитування;

пільгове оподаткування;

зовнішньоторговельні пільги;


Подобные документы

  • Готельна індустрія як основна ланка матеріально-технічної бази туризму. Готелі - складовий елемент індустрії туризму, заклади харчування - матеріальна складова індустрії гостинності. Вплив індустрії гостинності на Євро 2012 в контексті розвитку туризму.

    курсовая работа [61,9 K], добавлен 13.12.2009

  • Вихід України на міжнародну арену як самостійної держави. Механізми реалізації державної політики в галузі туризму. Проблеми державного регулювання туристичної галузі в Україні. Шляхи вирішення проблем та перспектива розвитку туристичної галузі.

    реферат [37,5 K], добавлен 31.10.2008

  • Передумови та напрями туризму в Україні. Перспективи туризму як засобу розвитку здоров'я та безпеки суспільства, сучасні підходи до нього. Стан та перспективи ділового та яхтового туризму. Сільський туризм як перспективний напрямок розвитку індустрії.

    курсовая работа [46,4 K], добавлен 10.04.2011

  • Стан і перспективи розвитку готельного господарства України. Впровадження принципів гостинності у сфері в'їзного та внутрішнього туризму. Питання дотримання національних стандартів якості обслуговування та підготовки персоналу в готельній індустрії.

    курсовая работа [264,2 K], добавлен 10.06.2014

  • Регулювання туристської діяльності на міжнародному рівні. Інструменти регулювання міжнародної туристської діяльності. Туристичні відносини України та світу. Туристична сфера України як плацдарм до розвитку національної економіки та міжнародного туризму.

    курсовая работа [55,6 K], добавлен 28.03.2014

  • Розгляд проблем, що постають перед галуззю ділового туризму України на сучасному етапі. Огляд рекомендацій щодо підвищення конкурентоспроможності національного туристичного продукту. Дослідження місця ділового туризму у розвитку туристичної індустрії.

    статья [173,4 K], добавлен 11.09.2017

  • Законодавче регулювання і динаміка розвитку туризму в Україні. Географічного положення, історико-культурні ресурси, архітектурні і сакральні пам’ятки Волині. Аналіз сучасного стану та перспективи розвитку туристично-рекреаційного комплексу регіону.

    курсовая работа [55,6 K], добавлен 13.10.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.