Особливості форм і проблем підприємництва в аграрному секторі економіки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Структура та обсяг дослідження. Обсяг курсової роботи становить сторінки, дана робота складається зі вступу, 3 основних розділів, 5 підрозділів, висновків; містить 2 рисунки, 12 додатків, що ґрунтуються на 20 джерелах.

Предмет дослідження - організаційно-економічні відносини, які складаються в процесі становлення і функціонування підприємництва в агарному виробництві.

Об'єкт дослідження - процеси розвитку підприємницької діяльності в аграрному виробництві, його галузях і підприємствах.

Мета роботи - вивчення особливостей, форм і проблем підприємництва в аграрному секторі економіки України на сучасному етапі.

Складність, суперечливість та багатогранність явищ, що виникають у сільському господарстві, спричинили застосування різних методів наукового дослідження, зокрема методів системного підходу, аналізу і синтезу, індукції та дедукції, історичного і логічного порівняння, статистичних і графічних методів.

В результаті дослідження було визначено сутність, форми та види підприємництва в аграрній сфері, з'ясовано місце сільськогосподарського виробництва в економіці України загалом, розкрито суть політики держави щодо підтримки підприємництва в аграрній сфері.

Ключові слова: Сільське господарство, сільськогосподарське виробництво, аграрний сектор, підприємництво в аграрній сфері, організація підприємництва в аграрній сфері, земельна рента, земельні ресурси, фінансові ресурси, агрохолдинг.

Зміст

Перелік умовних позначень, символів, скорочень і термінів

Вступ

Розділ 1. Сутність та особливості сільськогосподарського виробництва

Розділ 2. Форми господарювання в аграрній сфері: аналіз світового досвіду

Розділ 3. Розвиток підприємництва в аграрній сфері України

3.1 Аналіз динаміки показників розвитку та структури підприємств аграрної сфери України

3.2 Інституційні умови доступу до земельних та фінансових ресурсів для організації підприємництва

3.3 Ефективність державної політики підтримки підприємництва в аграрній сфері України

Висновки

Список використаної літератури



Перелік умовних позначень, символів, скорочень і термінів

% - відсоток

англ. - англійський

грн. - гривня

ЄС - Європейський Союз

з-н - закон

ін. - інші

млн. - мільйон

ООН - Організація Об'єднаних Націй

р. - рік

ст. - століття

Ст. - стаття

АПК - агропромисловий комплекс

т.д. - тому подібне

тис. - тисяча

с. - сторінка

га - гектар

ц - центнер

т - тонна



Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю формування конкурентоспроможного та ефективного аграрного підприємництва, яке в сучасних умовах стає однією з провідних ланок виробничих відносин в агропромисловому виробництві. Виникнення і становлення багатоукладності в сільському господарстві, інституційні перетворення, викликані появою і розвитком ринкових відносин на селі зумовили необхідність адекватного реагування підприємництва на виникнення цілого ряду проблем, що потребує дослідження з урахуванням специфіки організаційно-виробничої структури, особливостей сільськогосподарського виробництва, ризиків, факторів, соціально-економічної значущості та відповідальності.

Становлення підприємництва в сільському господарстві пов'язано з подоланням величезної кількості труднощів, природних і штучних бар'єрів, проблем: обмежений попит на агропродовольчу продукцію, обумовлений іноземною продуктовою інтервенцією; вкрай низький технічний потенціал вітчизняного виробництва, його деіндустріалізація; катастрофічна деградація ґрунтової родючості та необхідність її відновлення; недостатність державної підтримки; нерозвиненість агропродовольчих ринків; низька інформаційна забезпеченість; диспропорційність у розвитку агропромислового виробництва та обслуговуючих його галузей інфраструктури.

Мета дослідження - вивчення особливостей, форм і проблем підприємництва в аграрному секторі економіки України на сучасному етапі.

Завдання дослідження:

- уточнити зміст поняття та особливості аграрного сектора економіки;

- визначити основні форми підприємництва в аграрному секторі економіки;

- дослідити особливості та тенденції формування та розвитку підприємницької діяльності в аграрному секторі економіки України на сучасному етапі;

- визначити проблеми та перспективи розвитку підприємницької діяльності в аграрному секторі економіки України.

Об'єкт дослідження - процеси розвитку підприємницької діяльності в аграрному виробництві, його галузях і підприємствах.

Предмет дослідження - організаційно-економічні відносини, які складаються в процесі становлення і функціонування підприємництва в агарному виробництві.



Розділ 1. Сутність та особливості сільськогосподарського виробництва

Практично у всьому світі діяльність, пов'язана із забезпеченням населення продуктами харчування і продуктами споживання, вийшла за межі власне сільського господарства і утворює нині систему взаємозалежних галузей, в якій взаємодіють сільське господарство, переробна промисловість, складське та холодильне господарство, оптові та роздрібні торгові підприємства, сільськогосподарська хімія, сільськогосподарська наука, агробанки.

В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання.

Сільське господарство є однією з основних галузей народного господарства, оскільки виробництво продуктів харчування - перша умова життя безпосередніх виробників. У той же час воно є сировинною базою легкої та харчової промисловості. Попит на с/г продукцію постійно зростає, оскільки збільшується кількість населення, особливо міського. У сільському господарстві, як і в інших галузях суспільного виробництва, відбувається постійний розвиток і вдосконалення продуктивних сил і на цій основі зростає ефективність с/г праці, що дає можливість з меншою кількістю робочої сили виробляти більш виробництва.

У сільському господарстві велике значення має фактор часу, зокрема своєчасне і якісне виконання польових робіт. Для отримання високого врожаю важливо виконати весь агрономічний комплекс робіт у короткі терміни. Це вимагає повного забезпечення відповідним набором, комплексом різної сільськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала міжсезонний період, то має бути універсальною.

Іншою особливістю землеробства є нерегулярний характер виробництва. Тут має місце розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Праця йде з перервами, пов'язаними із зростанням і визріванням рослин, протягом року.

У сільському господарстві існує велика залежність результатів виробництва від погодних умов, зокрема у південній частині України в часті посушливі роки врожай зменшується. Крім того, в сільському господарстві не має того монополізму у виробництві, який є в підприємництві. В Україні сільськогосподарську продукцію виробляють 8,6 тис. колгоспів, 2,6 тис. радгоспів, сотні тисяч особистих підсобних господарств. Ця обставина має історичне значення для умов формування соціально-орендованої ринкової економіки, оскільки створює кращі можливості для конкуренції різних форм власності, а тим самим для зростання ефективності виробництва [18].

В аграрному виробництві земля - це фундаментальна складова частина сільськогосподарського виробництва. Земля в сільському господарстві одночасно є предметом праці і засобом виробництва. Знаряддя і предмети праці аграрія, якими б досконалими вони не були, служать для обробки землі. Від якості землі та інтенсивності її використання залежить продуктивність рослинництва. Одночасно і тваринництво може успішно розвиватися тільки на основі ефективного використання земельних угідь.[Додаток А]

Саме використання землі надає сільському господарству особливостей, відсутніх в промисловості, транспорті, будівництві та інших галузях економіки. У несільськогосподарській сфері земля є лише просторовою складовою, базисом природних ресурсів: хімічно-біологічний і фізико-механічний склад ґрунту, біологічні та інші компоненти. Продуктивність аграрної праці безпосередньо пов'язана з біокліматичного потенціалу і залежно від нього одна кількість праці буває представленої більшою чи меншою кількістю продуктів (споживчих вартостей). Враховуючи це, важливого значення набуває економічна, в тому числі і грошова, оцінка землі. [Додаток Б]

Сільське господарство забезпечує зайнятість багатьох людей. Але воно однозначно має сезонний характер, що слід враховувати при розвитку продовольчого ринку. Так, зайнятість населення в аграрній сфері США становить 2%, а в Україні - 16%. Це є свідченням наявності величезних резервів вивільнення робочої сили, що одночасно приведе до втрати робочих місць, збільшення кількості безробітних, при цьому розвиток економіки зумовив подальше зростання міського населення: структурна частка городян збільшилася з 47,9 до 67,8% [20; с. 51].

Сільське господарство характеризується постійними коливаннями: аграрна продукція продається на конкурентних ринках, де ціни змінюються досить часто, а попит на аграрну продукцію практично залишається стабільним. Це пояснюється тим, що виробник-аграрій завжди відчуває повну залежність від коливань ринку. Крім того, попит на сільськогосподарські продукти мало зростає в міру збільшення доходів населення, він ще й нееластичний щодо цін. Так, частка особистих доходів, що витрачаються на продовольчі товари в Україні, постійно збільшується, а в розвинених країнах вона має тенденцію до зменшення (наприклад, в США за останні 20 років вона зменшилася з 18% до 11,4%). [Додаток В, Г]

Процес зменшення кількості виробників сільськогосподарської продукції в світі діє безперервно (банкрутство). Але в більшості країн аграрні виробники отримують допомогу держави, практично усуває проблему збільшення обсягів виробництва, а проблему збуту продукції ускладнює.

Загальний обсяг виробництва товарів в Україні з кожним роком збільшується, при цьому обсяг аграрного виробництва збільшується з кожним роком приблизно на 10%. Частка аграрного виробництва в загальному виробництві товарів в Україні зменшується приблизно на 1%, проміжне споживання в аграрному виробництві зменшується на 0,5%, а валовий прибуток - приблизно на 2%. Оплата праці найманих працівників в аграрній сфері збільшується приблизно на 1%. [20; с. 53], [Додаток Д]

В аграрному виробництві співвідношення окремих видів продукції є нерівномірним. З кожним роком виробництво м'яса і молока зменшується. При цьому обсяги виробництва зернових, картоплі, овочів і баштанних, яєць, плодів, ягід і винограду дещо збільшилися.

Як одна з галузей економіки, сільське господарство підпорядковується основним економічним законам, однак в сільському господарстві їх прояв має свою специфіку.

Таким чином, особливості сільськогосподарського виробництва наступні:

1. На відміну від промисловості, де земля виступає як місце, на якому розташовуються промислові підприємства, в сільському господарстві земля є головним, незамінним і вічним засобом виробництва.

2. У сільському господарстві економічні процеси відтворення постійно переплітаються з природними. В якості засобів виробництва виступають тварини і рослини.

3. Особливість сільського господарства полягає і в тому, що в промисловості предмети праці переміщуються, а знаряддя праці - машини, двигуни - залишаються на тому місці, де вони закріплені. У сільському господарстві навпаки: машини пересуваються, а предмети праці - рослини, знаходяться на одному місці.

4. Сільськогосподарське виробництво розосереджено по території країни на величезних площах, в різних природно-кліматичних умовах, що не може не чинити серйозного впливу на кінцеві результати виробництва, особливо на собівартість виробленої сільськогосподарської продукції.

5. У сільському господарстві робочий період не збігається з періодом виробництва і складається з двох частин: перша, коли процес виробництва здійснюється під впливом людини, друга - коли він проходить під впливом природних факторів.

6. Не менш значущою особливістю сільського господарства є відтворення робочої сили.

7. Створена продукція в сільському господарстві частково використовується в подальшому процесі відтворення як насіння, а також на корм худобі. Крім того, поголів'я тварин йде на відновлення і розширення стада.

8.Сільськогосподарська промисловість не виділяється в абсолютно самостійні галузі, а тільки спеціалізується в різних випадках на виробництві різних видів продуктів, на які в ринкових умовах є попит.

9. Постійний розрив у потребі і використанні трудових ресурсів у період між посівом, доглядом за посівами і прибиранням сприяє призупиненню використання коштів у виробничому процесі, але вони як і раніше знаходяться в сільськогосподарському виробництві.



Розділ 2. Форми господарювання в аграрній сфері: аналіз світового досвіду

В аграрній сфері існує велика кількість різноманітних форм господарювання. Досить поширеною формою виробничих відносин виступає оренда. Ці відносини ґрунтуються на передачі землі її власником іншій фізичній або юридичній особі у користування. Як правило, ці відносини оформляються орендною угодою. Умови передачі землі та користування нею можуть бути найрізноманітнішими. Вони розрізняються, як правило, термінами оренди, орендною платою, цільовим використанням об'єктів, розташованих на землі подібне. Але глибинною основою виникнення та існування цих відносин є розмежування між правом володіння на землю і правом на розпорядження і користування нею. Слід зауважити, що розвиток відносин власності призводить до того, що це розмежування істотно зменшується. Сільськогосподарський товаровиробник стає і власником землі, на якій він здійснює виробництво. Прикладом можуть служити країни Європейського Союзу, де близько двох третин сільськогосподарських угідь належить саме виробникам.

Однак це не зменшує і значення відносин оренди. З одного боку, в деяких країнах Західної Європи, таких як Франція та Бельгія, а також Східної Європи, наприклад, в Україні, розмежування між правом володіння на землю і правом на розпорядження і користування нею є суттєвим. З іншого боку, орендні відносини мають місце і в межах окремого сільськогосподарського виробництва, наприклад, в рамках сімейного фермерського господарства. Формою таких відносин виступає сімейна оренда. Вона полягає в тому, що глава сім'ї віддає в оренду землю одному з членів своєї сім'ї. Особливо поширене це в Німеччині і Великобританії, де таким чином використовується від 15 до 20% всіх земель, що знаходяться в оренді. [16]

За користування землею орендар сплачує орендну плату. Її основою є земельна рента, яка може виплачуватися у вигляді натуральних платежів або у вигляді грошей. До складу орендної плати, крім ренти, може входити і плата за користування тими спорудами, будівлями і т.п., розташовані на ділянці, що здається в оренду.

У будь-якому суспільстві земля є найважливішою складовою багатства нації. Але оскільки вона не може бути вільно відтворена, то постає питання про її раціональне використання. У зв'язку з цим виникає питання про організацію ефективного господарювання на землі. У сучасних умовах рішення цього питання знаходиться в площині пошуку оптимального поєднання різних форм власності на землю з урахуванням історичних та національних особливостей тієї чи іншої країни.

Сьогодні в країнах з високорозвиненою системою товарно-грошових відносин організаційні форми господарювання базуються на різних формах власності. Це пояснюється тим, що жодна з них не може бути визнана як ідеальна з точки зору оптимального поєднання інтересів господаря землі і суспільства.

Розглядаючи питання про організацію сільськогосподарського виробництва, насамперед, необхідно враховувати, що центральною фігурою в ньому є навіть не власник, а користувач землею. Це має тим більше значення, ніж більш поширеною в суспільстві ситуація, при якій виробництво здійснює не сам власник землі, а орендар. Проте становище останнього значною мірою залежить від рівня розвитку відносин власності на землю.

Однією з найбільш ефективних форм власності є приватна власність на землю. В умовах, коли власник одночасно і товаровиробником, вона зумовлює максимізацію дбайливого ставлення господаря до землі. Час можливість широкого спектра дії щодо землі (її продаж, заставу, передача в оренду тощо) дають можливість власнику пристосуватися до короткострокових і довгострокових змін в кон'юнктурі ринку, підвищують його мобільність як власника.

Однак приватна власність, як відомо, має і певні недоліки. У сільському господарстві негативні сторони приватної власності мають ще й деякі особливості. Вони пов'язані з тим, що об'єктом цих відносин є земля, і за певних умов може виникнути протиріччя між інтересами власника землі і всього суспільства. Ці умови можуть бути спровоковані ринковою кон'юнктурою, яка за певних обставин здатна викликати занадто інтенсивне, а іноді й хижацьке використання землі. Це особливо помітно тоді, коли ціни на той чи інший вид сільськогосподарської продукції різко зростають, що, як правило, веде до значного збільшення виробництва такої продукції навіть внаслідок порушення сівозміни та інших умов дбайливого використання землі.

З іншого боку, це протиріччя може виникнути і в умовах здійснення заходів щодо загальної організації господарювання. Останні вимагають періодичного відведення земельних ділянок під промислове і житлове будівництво,будівництво доріг, залізниць, трубопроводів тощо. У цих умовах приватна власність на землю може стати певною перешкодою до вибору оптимального варіанту організації господарювання в суспільстві. [19]

Приватна власність не завжди дає можливість знайти найкращий варіант використання землі та в разі організації оренди. Справа в тому, що орендар, як правило, зацікавлений в довгостроковій оренді, бо тоді він може отримувати додатковий продукт, пов'язаний з підвищенням її продуктивності за рахунок внесення добрив, здійснення меліорації та інших заходів щодо землеустрою. Ці заходи довготривалий характер, діють і після закінчення терміну оренди, якщо він був відносно невеликим. Підвищення якості землі враховує власник і при укладенні нового договору, він має можливість здати землю в оренду на більш вигідних умовах.

Отже, на відміну від орендаря, власник намагається здати землю на невеликий термін. Боротьба між власниками і орендарями землі за терміни оренди супроводжує, по суті, всю історію розвитку цих відносин. Оптимального рішення цього протиріччя приватна власність, як правило, перешкоджає, і це один з її недоліків.

Поряд з приватною власністю на землю існує і державна власність. Вона виникає різними шляхами і забезпечує реалізацію інтересів усього суспільства. Саме держава за рахунок земель, що перебувають у його власності, може здійснювати найменш витратну і раціональну розвиток виробничої та соціальної інфраструктури, відводячи землі під шляху, аеропорти, житлове та промислове будівництво. Вона здатна створити найкращі умови для орендарів, які користуються землею, що належить державі. Строки користування землею держава встановлює довготривалі, а за певних умов і безстрокові. Отже, державна власність на землю відкриває для користувача землею широкі можливості в плані її раціонального, дбайливого використання. Проте з цього не можна зробити висновок, що єдиною перспективною формою власності на землю є державний.

Відкриваючи можливості для створення найбільш прийнятних, з точки зору суспільства і товаровиробника, умов передачі землі в оренду, держава не може реалізувати весь спектр умов для кращої організації використання землі і одночасно досягнення високого рівня товарності сільськогосподарських підприємств. Реалізація цього неодмінно пов'язана з приватною власністю на землю, вона при всіх її недоліків створює можливість поєднання в одній особі власника і виробника.

У сільськогосподарському виробництві існує і така форма суспільної власності, як колективна. Вона може поширюватися на всі засоби виробництва, включаючи землю. Історичний досвід свідчить, що створення кооперативів різного рівня зменшує витрати, сприяє ефективному використанню техніки і покращує загальні умови організації сільськогосподарського виробництва. Ця форма організації виробництва може існувати і на базі державної власності на землю. Прикладом можуть служити колективні сільськогосподарські підприємства, яким держава передає землю на довічне користування. Такі підприємства складали переважну більшість сільськогосподарських товаровиробників в колишньому Радянському Союзі.

Таким чином, у сільському господарстві власність на засоби виробництва, включаючи землю, відіграє важливу роль в організації високоефективного товарного виробництва. Однак її остаточна роль пов'язана не з чисто відносинами власності, а з тим рівнем умов, кожна з форм власності створює для високоефективної організації виробництва і одночасно для дбайливого, раціонального використання землі.

Рішення однієї з центральних проблем розвитку сільського господарства, а саме забезпечення такого використання землі, в результаті якого її якість постійно б підвищувалася, вимагає постійного втручання держави в процес сільськогосподарської діяльності і в саму систему виробничих відносин, які формуються в цій сфері. Найважливішим напрямком реалізації такого втручання є її законотворча діяльність в галузі земельного права.

У більшості високорозвинених країн земельне право спрямоване на створення умов для максимально можливого використання землі саме для сільськогосподарського виробництва. Це завдання вирішується шляхом створення певних переваг, які отримують майбутні власники землі, які купують її для здійснення сільськогосподарського виробництва. У деяких країнах взагалі покупка землі або отримання його в оренду дозволяється тільки тим, хто працює на землі, має відповідні знання та навички. Ці обмеження можуть бути досить істотними, і іноді навіть землю, що знаходиться у приватній власності, власник не може передати своєму спадкоємцю, якщо той не має відповідної освіти і досвіду роботи в сільському господарстві. [Додаток Е]

Особливу увагу в законодавстві багатьох країн приділяється збереженню та підвищенню якості землі. Це досягається як системою заохочувальних заходів, так і прямої регламентацією сівозміни та вимогами щодо дотримання певної технології організації виробництва. Значну роль у збереженні землі відіграє також екологічне законодавство та розроблені схеми контролю за його виконанням. [18]

Найбільш розповсюдженою організаційною формою сільськогосподарського виробництва є фермерське господарство. У розвинених країнах вони перевершують за своєю кількістю, і саме на них базується виробництво в цій галузі народного господарства. Таке становище зумовлено рядом причин як економічного, так і історичного характеру.

Фермерське господарство - це форма сімейного господарства, яке одночасно виступає і первинної соціальної ланкою, і первинною ланкою у суспільному виробництві. Це призводить до високого рівня стійкості фермерського господарства. Сталість цієї форми сільськогосподарського виробництва пов'язана також з тим, що воно, маючи товарну спрямованість, час у рамках сім'ї має і певні ознаки натурального, так частково задовольняє потреби самих товаровиробників.

У сільському господарстві товаровиробник має справу з живими організмами, а сам процес виробництва здійснюється в постійно мінливих умовах, які суттєво впливають на наслідки цього виробництва. Це не дозволяє застосовувати тут стійкі технологічні стандарти і постійно вимагає від товаровиробника творчого підходу, заснованого не тільки на професійних знаннях, а й на навичках,роками накопичений досвід і т.д. З цієї точки зору фермерське господарство створює найбільш сприятливі умови для придбання та розвитку таких навичок. З покоління в покоління передаються спостереження, які відображають всі особливості організації виробництва в умовах окремої місцевості і клімату.



Розділ 3. Розвиток підприємництва в аграрній сфері України

3.1 Аналіз динаміки показників розвитку та структури підприємств аграрної сфери України

За даними продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (FAO) передбачається, що наступні 40 років ознаменуються зростанням світового виробництва сільськогосподарської продукції на 60%. Одна із значних ролей у забезпеченні даного показника відводиться саме Україну, яка на рівні з Бразилією, Аргентиною, Росією і США належить до найбільших у світі експортерам продуктів аграрного сектора. Враховуючи значний потенціал для підвищення врожайності, Україна в майбутньому зможе претендувати на друге місце в світі (після США) за обсягами поставок основних продовольчих культур, заявляють фахівці аудиторської компанії BakerTilly.

У 2013 році найвищий зріст серед усіх галузей України показав аграрний сектор. Зростання порівняно з 2011 роком склав 12%. Продукція аграрного сектора склала 25% в структурі експорту української продукції. За результатами цього року Україна посіла перше місце у світі з експорту соняшникової олії (56%) і п'яте місце за експортом насіння соняшнику (9,7%). Також Україна займає лідируючі позиції на світовому ринку за експортом пшениці, кукурудзи, ячменю та ріпаку. [12; с. 148]

Аграрний сектор України формує до 12% ВВП держави і більше ніж на 80% забезпечує продукцією внутрішній продовольчий ринок країни. Його доля в загальнонаціональних обсягах експорту перевищує 20%, в сільській місцевості проживає близько третини населення країни; аграрний потенціал сільськогосподарських земель оцінюється в 100 млн. т врожайності зернових щорічно. Разом з тим, агропродовольча система України гостро потребує структурної та інноваційної модернізації.

Протягом 2007-2013 років динаміка виробництва сільськогосподарської продукції характеризувалася суперечливими тенденціями.

Так, в 2007, 2009, 2012 роках спостерігалося зростання обсягу сільськогосподарського виробництва в Україні. Разом з тим, обсяги сільськогосподарського виробництва в 2013 р. в порівнянні з 2012 р. скоротилися на 4,5%.

Негативні тенденції в агропромисловому комплексі (АПК) в 2013 році обумовлені падінням виробництва на 8,2% в рослинництві, в порівнянні з 2012 роком.

В цілому, по Україні в 2013 році в порівнянні з 2012 роком виробництво зерна скоротилося на 18,6%, що було обумовлено зниженням врожайності зернових культур з 37,0 ц/га до 31,2 ц/га (на 5,8 ц з 1 га) і посівних площ (на 3,5% від показника 2012 року) [4, с. 2].

У галузі тваринництва в 2013 році обсяг випущеної продукції зріс на 3,8%. Відношення загального обсягу вирощування худоби та птиці до реалізації тварин на забій становило 107,0% (у 2012р. - 104,8%) [ 14, с. 22].

На позитивну динаміку продукції тваринництва вплинуло зростання виробництва м'яса, яєць і молока.

Так, виробництво яєць в 2013 році зросло на 2,3%, реалізація худоби та птиці на забій (у живій вазі) - на 3,4%. У сільськогосподарських підприємствах обсяги вирощування худоби та птиці збільшилися на 3,5%, в т.ч. свиней - на 8,4%, птиці - на 7,0% [4, с. 6]. [Додаток Є]

Приріст виробництва м'яса спостерігався в 10 регіонах (Автономна республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Закарпатська,Івано-Франківська, Львівська, Херсонська, Черкаська, Чернівецька області), зниження - в 15 регіонах.

Разом з тим, тенденція зменшення поголів'я великої рогатої худоби буде домінуючою і в наступні роки, оскільки не досить ефективно реалізуються заходи з формування протекціоністської політики в цій сфері як на державному, так і на регіональному рівнях [5; с. 30]. [Додаток Ж]

Крім вищезазначених макротенденцій, що впливають на динаміку показників сільського господарства, існує ряд перешкод, без подолання яких реалізація цілей інноваційного розвитку АПК значно ускладнюється. До них можна віднести:

- відсутність ефективної системи руху капіталу, що, в сучасних умовах, значно ускладнює фінансування обробної промисловості;

- низька заробітна плата у виробничій та науково-технічній сфері не сприяє зростанню продуктивності праці, створення і поширення інновацій у сільському господарстві;

- загальне технологічне відставання вітчизняної економіки не забезпечує належної конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції на зовнішніх ринках.

Структура сучасних сільськогосподарських підприємств в Україні свідчить, що більшість сільгосппідприємств мають невелику площу землекористування. У 2012 р. налічувалось 28454 сільськогосподарських підприємств з площею сільськогосподарських угідь до 50 га, що становить 50,3% загальної їх кількості (рис. 3.1).

Ці підприємства в цілому використовували 646,3 тис. га сільськогосподарських угідь. Середня площа сільськогосподарських угідь цієї групи підприємств становила 161,6 га.

Рис. 3.1. Питома вага сільськогосподарських підприємства за площею угідь у загальній кількості підприємств у 2012 р.

Джерело: [18]



Разом з тим, у 309 сільськогосподарських підприємствах (0,5% від загальної їх кількості) використовувалось по 7000 га і більше сільгоспугідь. Ці підприємства в цілому використовували 18,3% загальної площі сільськогосподарських угідь.

З одного боку, це сприяє підвищенню ефективності сільськогосподарської діяльності, адже на великих площах можна більш раціонально використовувати земельні ресурси, підвищити культуру землеробства та впроваджувати новітні досягнення науково-технічного прогресу. З іншого ж - найчастіше такі землекористувачі не зацікавлені у розвитку соціальної інфраструктури сільських територій, де розташовані земельні площі, та найманні місцевих жителів, оскільки виконання технологічних операцій нині потребує незначної кількості працівників високої кваліфікації, які вже є у наявності у таких агроформуваннях.

Переважаючою організаційно-правовою формою господарювання на селі є фермерські господарства, частка яких у загальній структурі становить 73,8% (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Кількість діючих сільськогосподарських підприємств за різними організаційно-правовими формами господарювання у 2012 р.

Джерело: [18]

Нині обліковується 4,3 тис фермерських господарств (близько 10,4% їхньої загальної кількості), які взагалі не мають сільськогосподарських угідь. 74,4 % фермерських господарств за розмірами землекористування є дрібними і мають до 100 га сільськогосподарських угідь кожне.

У 13,3% господарств фермери господарюють на площі сільськогосподарських угідь від 100 до 1000 га. 712 фермерських господарств (1,7%) використовують від 1000 до 4000 га сільгоспугідь кожне. Лише 58 фермерських господарств країни (0,1%) мають землекористування, які перевищують 4000 га кожне.

У 2012 р. 84,8% валової продукції фермерських господарств становила продукція рослинництва. Понад 60% посівних площ фермерські господарства використовували для вирощування зернових культур. Картопля, овочі та продовольчі баштанні культури культивуються ними менш ніж на 0,9% посівних площ. Близько 25% посівної площі фермерами було відведено під посіви соняшнику (тоді як науково рекомендована насиченість посівних площ соняшником, наприклад, для степової зони країни не повинна перевищувати 12%). Причому соняшник фермери розміщують на своїх полях через 3-4 роки, замість рекомендованих 7 років. Соняшник - грунтовиснажуюча культура і в умовах зневажання технологіями відтворення

родючості ґрунтів невідворотно призводить до їхньої прискореної деградації.

Спостерігається скорочення кількості особистих селянських господарств та деяке збільшення середньої площі земельної ділянки, що припадає на одне господарство. Так, з 2005 р. кількість особистих селянських господарств скоротилася майже на 6%, при цьому середня площа їхніх земельних ділянок зросла майже на 1,5%. У 2012 р. кількість особистих селянських господарств становила 4 млн. 540 тис з площею земельних ділянок 6655,4 тис га, 5715,7 тис га з яких використовуються для сільгоспвиробництва.

У середньому на кожне господарство припадає 1,47 га, з яких 0,19 га використовуються для будівництва та обслуговування житлового будинку.

Відбувається процес концентрації земельних угідь сільськогосподарських підприємств. Так, якщо у 2007 р. підприємств із валовим збором зернових, що перевищує 1000 тонн, було 13,8%, 5000 тонн - 2,3%, то у 2012 р. цей показник становив відповідно 16,2% та 3,5%. Процес концентрації земельних угідь позитивно впливає на ефективність виробництва. Зокрема, підприємства з валовим збором зернових понад 5000 тонн демонструють кращу серед усіх підприємств урожайність зернових. Так, у 2012 р. вони досягли урожайності 37,4 ц/га при середній урожайності у 27,6 ц/га.

Основними характеристиками нинішньої аграрної структури є наступні:

- структура виробництва сільськогосподарської продукції початку земельної реформи значно змістилася у бік особистих селянських господарств;

- фермерська форма господарювання, яка нині становить майже 74% від загальної кількості сільгосппідприємств, не стала локомотивом розвитку аграрного виробництва і не сприяла нарощуванню виробництва сільськогосподарської продукції. Нині фермери дають незначну частку валової продукції, особливо тваринницької;

- у результаті реформування земельних відносин відбулося подрібнення землекористувань сільськогосподарських підприємств, зокрема 74,4% фермерів господарюють на земельних ділянках розміром до 100 га.

аграрний економіка підприємництво ринковий

3.2 Інституційні умови доступу до земельних та фінансових ресурсів для організації підприємництва

Аграрний сектор України з кожним роком стає все більш привабливим для ведення бізнесу. У зв'язку з цим зростає інтерес до землі сільськогосподарського призначення, зокрема, до змін земельного законодавства.

З прийняттям Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року Земельного кодексу держава одержала потужний інструмент для регулювання не тільки земельних відносин з метою забезпечення прав на землю громадян, а й раціонального використання та охорони земель. Вперше селянину надано у приватну власність земельну ділянку не тільки як просторовий об'єкт, який має економічну оцінку, а як природний ресурс із певними фізико-хімічними властивостями.

Усі відомості про земельні ділянки, їх місце розташування та правовий режим використання встановлюються єдиною державною системою земельно-кадастрових робіт, державним земельним кадастром, який ведеться уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. В Україні таким органом є Державний комітет України по земельних ресурсах. За його даними станом на 1 січня 2003 року, із загальної території України (60354,8 тис. га) землі (суша) становлять 57933,8 тис. га, або 96%, а територія, що вкрита поверхневими водами, - 2423,5 тис. га, або 4%. Загалом же земельний фонд України розподілений наступним чином: сільськогосподарські угіддя - 42030,3 тис. га (69,6%), ліси та інші лісовкриті площі - 10413,5 тис. га (17,2%), забудовані землі - 2456,3 тис. га (4,1%), відкриті заболочені землі - 947,2 тис. га (1,6%), відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом (кам'янисті місця, піски, яри, інші) - 1039,0 тис. га (1,7%). [Додаток З]

Із проведенням земельної реформи в Україні сталися зміни організаційно - правових форм власності на землю і господарювання на ній, в результаті чого збільшилася кількість приватних землекористувачів. Нині у приватній власності перебуває 30178,0 тис. га земель, що становить 50% загальної площі держави.

Сільськогосподарським товариствам належить 13774,1 тис. га земель, кооперативам - 3662,2, колективним не реформованим сільськогосподарським підприємствам - 411,1, селянським (фермерським) господарствам - 2967,7 тис. га, з них сільськогосподарські землі становлять, відповідно: 3487,5; 312,2 і 2934,2 тис. га. Одержавши у користування землю, сільськогосподарський виробник самостійно обирає шляхи отримання максимального прибутку від земельної ділянки.

Україна давно чекає на створення ринку землі та скасування земельного мораторію. Вперше він був введений в січні 2001 року і розповсюджувався тільки на земельні паї. (Закон України "Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю )" від 18.01.2001 р.). У наступні роки мораторій на продаж сільськогосподарських земель був істотно розширений. Очікувалося, що продаж землі буде дозволений з 1 січня 2012 року, проте, в подальшому терміни змістилися : з початку на один рік, а з 20 листопада 2012р. мораторій був продовжений до 2016 року.

Як коментують це продовження представники уряду, для ринку земель поки ще немає двох необхідних речей: земельного кадастру та відповідної законодавчої бази. Це основні причини, по яких впровадження земельного ринку в Україні затримується.

Робота над створенням земельного кадастру триває. Влітку 2011 року була завершена аерофотозйомка земель України. Але попереду ще значний обсяг роботи з наповнення бази, яка міститиме інформацію про кожного ділянці землі із зазначенням меж, власників і властивостей ґрунту.

Якщо кадастр буде наповнено до 2016 року, то є всі підстави очікувати скасування земельного мораторію раніше зазначеного терміну. Повноцінна робота кадастру значно спростить і прискорить процедуру зміни власника земельних ділянок.

Для цього також необхідно прийняття закону "Про ринок земель", який пройшов перше читання у парламенті. Можливо, він буде перейменований в закон "Про обіг земель сільськогосподарського призначення" або прийнятий частинами в інших нормативних актах.

Слід зазначити, що практично всі основні положення законопроекту "Про ринок земель" були прийняті з липня по жовтень поточного року окремими законодавчими нормами. Від проекту закону, що не затвердженого в якості самостійного законодавчого акта, залишилася лише третя глава " Про обіг земель сільськогосподарського призначення". Вона є і самої проблемної: у ній повинні бути прописані всі обмеження як по колу суб'єктів, які зможуть дозволити купувати сіль господарські землі, так і по граничним площам наділів, якими можна володіти на правах власності або оренди.

Агрохолдинги навчилися обходити мораторій. Вони укладають договори емфітевзису (можливості оренди з необмеженим терміном), опціони на придбання сільгосппідприємств зі значним земельним банком, використовують дочірні підприємства тощо У руках великих сільгосппідприємств (з земельним банком понад 50 тис. га) зосереджено не менше 15% орних земель України. У цьому зв'язку виникає питання: наскільки великі сільгоспвиробники зацікавлені в покупці землі, яку вони обробляють.

Холдинги вже доклали чимало зусиль, щоб налагодити сільськогосподарське виробництво на певній території. При цьому основною формою землекористування є оренда. Останні тенденції ринку прав оренди свідчать про збільшення кількості середньострокових і довгострокових договорів.

В цілому по Україні зберігається тенденція до збільшення строків оренди. Найбільша частина договорів - 42%, укладені на строк від 4 до 5 років. Майже така ж частка у договорів строком від 6 до 10 років - 39%. Договору оренди понад 10 років складають 13%.

Така тенденція пов'язана з особливостями сільськогосподарського виробництва, для яких довготривала оренда більш доцільна. Тривалі терміни оренди вигідні аграріям, тому що створюють певну стабільність і впевненість у тому, що основний фактор виробництва - земля,завтра буде в їх розпорядженні.

В умовах довгострокової оренди легше зберегти і примножити родючість ґрунту. Сівозміна середньостатистичного аграрного господарства становить 6-7 років. Менші терміни оренди не стимулюють орендаря підтримувати родючість ґрунтів і роблять майже неможливим дотримання сівозміни.

З 1 січня 2013 аграрії зобов'язані розробляти проекти землеустрою, що забезпечують екологічне та економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь. Введення проектів землеустрою зробить короткострокову оренду (до 5 років) безглуздою. Таким чином, можна прогнозувати, що тенденція збільшення строків оренди буде продовжуватися в Україні і надалі. Вона характерна і для світового ринку.

Тільки 7,2% українців, які володіють земельним паєм або ділянкою землі сільськогосподарського призначення, в майбутньому планують продати свої ділянки. При цьому середня сума, яку українці планують отримати за продаж 1 га землі, становить близько 6 тис. дол. США (47635 грн.). Власне, ті, хто хоче продати свої паї - може це зробити й зараз. Юристи давно відпрацювали алгоритм, що дозволяє укласти угоди і переоформляти право власності на землю в умовах мораторію. Технічно обійти обмеження - питання часу.

Активізація ринку землі сільськогосподарського також буде стримуватися неоднозначністю українського законодавства, нестабільністю політичної обстановки в країні і кризовими явищами у світовій економіці. Таким чином, збереження земельного мораторію вигідне крупному аграрному бізнесу.

3.3 Ефективність державної політики підтримки підприємництва в аграрній сфері України

Ефективність функціонування аграрної сфери залежить від аграрної політики держави, сукупності науково обґрунтованих ідей щодо розвитку сільського господарства на певному етапі розвитку країни.

Використання потенціалу аграрного сектора економіки з виробництва та реалізації сільськогосподарської продукції знаходиться в безпосередній залежності від механізмів державної підтримки сільського господарства. Їх низька ефективність значною мірою знижує конкурентоспроможність аграрного сектора економіки. Сільське господарство розвинених країн регулюється сільськогосподарськими законами, прийнятими програмами розвитку на відповідний період (Канада, Швеція, Австралія), що передбачають охорону навколишнього середовища, формування продовольчого резерву, підтримку доходів фермерів, розвиток малого бізнесу в сільській місцевості і розробку програм розвитку сільської місцевості. Цей досвід слід впроваджувати при реформуванні аграрного сектора і в країнах колишнього Радянського Союзу.

Існуюча система державного регулювання в Україні не є досконалою, оскільки знаходиться лише на початковому етапі свого формування, її окремі складові елементи розрізнені і функціонують хаотично. Функціонуванню інфраструктурних елементів на регіональному рівні не вистачає системності, а процесу їх становлення - послідовності. Як один з державних пріоритетів аграрної політики слід розглядати технічне та технологічне оновлення АПК. Це завдання вимагає комплексного вирішення на державному рівні.

У країнах Європейського союзу функціонує система державних закупок сільськогосподарських продуктів, регулюються експорт та імпорт продовольства, встановлюються квоти на виробництво основних сільськогосподарських продуктів, застосовуються гарантовані ціни,забезпечують стабілізацію ринку продовольства, субсидуються заходи з реконструкції системи переробки та реалізації продукції,надається допомога у створенні інфраструктури, облаштуванні сільській місцевості та охорони навколишнього середовища. Бюджетні субсидії в країнах ЄС складають більше 50% загального доходу фермерських сімей.

В даний час в основі аграрної політики багатьох економічно розвинених країн лежить державне фінансування агропромислового комплексу у вигляді різних дотацій, пільг та субсидій. Є країни, де фінансові вкладення держави в сільське господарство перевищують в 1,5-2 рази ринкову вартість продуктів цього сектора. Наприклад, Росія в 2013 році збільшила бюджетні асигнування на агропромисловий комплекс на20 млрд. рублів, довівши їх загальний обсяг до 170 млрд.

Активна державна підтримка АПК зіграла велику роль в збільшенні обсягів виробництва сільського господарства в США, Канаді та країнах-учасниках ЄС. Наприклад, у Німеччині, Канаді, США, Франції держава вкладає від 42 до 52% витрат на виробництво сільськогосподарської продукції, в скандинавських країнах - від 60% до 80%.

На даний момент ці держави є найбільшими експортерами сільгосппродукції в світі [3].

Одним із державних пріоритетів аграрної політики України слід вважати технічне та технологічне оновлення АПК. Це завдання вимагає комплексного вирішення на державному рівні. Адже через кілька років техніка на селі стане повністю непридатною для експлуатації. Потрібно вирішувати питання створення сучасної ринкової системи матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва,виробництва надійного вітчизняного трактора та зернозбиральної техніки.

Все це можна вирішити тільки за наявності відповідних коштів - власних, бюджетних та кредитів банків. Державна система фінансово-кредитної підтримки учасників Програми спрямована на розширення можливостей доступу фермерів до ринку кредитних ресурсів. Підтримка надходить з бюджету через Український державний фонд підтримки фермерських господарств, дотаційні програми, місцеві бюджети.

Основними напрямками фінансово-кредитної підтримки є:

- фінансування фермерських господарств відповідно до державних програм підтримки сільськогосподарських товаровиробників;

- здешевлення банківських кредитів шляхом часткової компенсації відсоткової ставки позичальника;

- підтримка нових фермерських господарств;

- підтримка кредитних спілок та кооперації на селі.

У ході дослідження були визначені наступні альтернативи вибору державної аграрної політики України з метою підвищення ефективності аграрного сектора на сучасному етапі: збільшення видатків Державного бюджету України на підтримку агропромислового комплексу, вдосконалення механізму надання державної підтримки аграрному сектору; продовження дії спеціальних режимів оподаткування в аграрному секторі, зниження рівня податкового навантаження, здійснення заходів щодо забезпечення розвитку інфраструктури аграрного ринку, диверсифікації каналів реалізації продукції, забезпечення якості та безпеки продовольства, регулювання попиту і пропозиції основних товарних груп продовольства, захист ринку від імпортних товарів низької якості, захист внутрішнього ринку шляхом обмеження імпорту сільськогосподарської продукції.

Для посилення конкурентоспроможності вітчизняного аграрного сектора економіки в умовах глобалізаційних трансформацій зусилля компетентних органів державного управління повинні бути спрямовані на впровадження нових стандартів агропродовольчої продукції, посилення вимог до її якості; врегулювання земельних відносин і раціоналізацію землекористування, формування ринку земель сільськогосподарського призначення, здійснення заходів щодо збільшення ємності ринку продукції сільського господарства та продуктів його переробки з урахуванням потреб населення, його купівельної спроможності і максимальних можливостей експорту, підвищення ролі аграрної науки і освіти, вдосконалення системи управління в аграрному секторі.

Це в свою чергу потребують чіткого розмежування функцій і повноважень центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері розвитку сільських територій, удосконалення на законодавчому рівні міжбюджетних відносин центральних і місцевих органів виконавчої влади, зокрема, пов'язаних з вирішенням питань фінансування проектів комплексного розвитку сільських територій, формування ефективної системи забезпечення галузі кадрами в ході підготовки фахівців за цільовими направленнями та залучення молодих фахівців для роботи на селі.

Державна аграрна політика України на довгострокову перспективу повинна забезпечити досягнення таких основних результатів:

1) створити умови для конкуренції в аграрній економіці шляхом моніторингу процесів концентрації, використання антимонопольного законодавства та інших механізмів, забезпечення прозорості ринкових процедур, включаючи контрактні відносини;

2) розробити політику і програми, які сприяли б підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних сільськогосподарських товарів, зниження торгових бар'єрів, відкриттю нових ринків, підвищенню можливостей сільськогосподарських виробників у сфері виробництва високорентабельних видів продукції;

3) враховувати сучасні наукові досягнення при розробці політики і наполягати на аналогічному підході з боку зарубіжних конкурентів;

4) проводити безпечне продовольство і дбати про охорону навколишнього середовища;

5) підвищити рівень захисту тварин і рослин від хвороб і шкідників;

6) всіляко підтримувати сільськогосподарську науку та освіту;

7) впроваджувати нові методи зниження ризику в сільськогосподарському виробництві;

8) розробити та фінансувати спеціальні програми, спрямовані на підтримку дрібних і працюють в складних умовах сільськогосподарських підприємств;

9) сформувати ефективну та адекватну систему підтримки доходів для фермерів з мінімальним впливом на ринкову економіку.

Таким чином, необхідність державного регулювання у агропромисловому комплексі очевидна, так як переслідується мета поліпшення продовольчого постачання населення будь-якої країни і забезпечення її національної безпеки. Для досягнення цієї мети доцільно виконати наступні завдання:

- стабілізувати розвиток агропромислового виробництва;

- підтримувати економічне паритет між сільським господарством та іншими галузями ;

- забезпечувати господарство оборотними засобами;

- зближувати рівень доходу працівників сільського господарства та промисловості;

- захищати вітчизняних товаровиробників та ін.

Український агропромисловий комплекс заснований на соціалістичних традиціях його організації, має великі природні та трудові ресурси, але відчуває проблеми у сфері державного регулювання. змінити ситуацію на краще можливо через грамотну формулювання стратегічних цілей розвитку цієї сфери та створення системи посилення державної підтримки.

Система аграрної політики на сучасному етапі розвитку економіки України повинна характеризуватися такими складовими:

- трансформацією відносин власності на землю та інші засоби виробництва (паї земельного фонду, виділення земельної ділянки в натурі);

- формуванням господарських структур на основі різноманітності форм господарювання;

- створенням ринку засобів виробництва і продовольства, його адекватної інфраструктури;

- вдосконаленням принципів ціноутворення, оподаткування, фінансування, кредитування і страхування;

- прискореним переходом сільського господарства на інтенсивний шлях розвитку і інтенсифікацією використання наявних ресурсів;

- підвищенням ефективності виробництва з орієнтацією на використання біотехнологій, системно інтегрують можливості живих організмів у створенні корисних людині ресурсів життєдіяльності;

- подальшим поглибленням спеціалізації сільського господарства на основі міжгалузевого та міжгосподарського поділу праці, агропромислової кооперації та інтеграції;

- забезпеченням направлення всіх ланок агропромислового комплексу на досягнення високого кінцевого результату, скорочення втрат продукції та сировини;

- соціально-економічним удосконаленням ринкових відносин.

Але практичної реалізації зазначених аспектів аграрної політики держави стає перепоною аграрну кризу, тобто неспроможність продуктивних виробничих відносин підвищити ефективність розвитку продуктивних сил.

Зростання втрат і зменшення обсягів виробництва, порушення виробничо-комерційних зв'язків і розлад системи заготівель більшості сільськогосподарських продуктів, повсюдне скорочення поголів'я тварин (і птиці) і зниження їхньої продуктивності призвело до аграрного кризи. Внаслідок цього на внутрішньому ринку України помітно скорочується товарообіг основних продуктів харчування, а значить, зменшується їх споживання, збільшується залежність країни від імпорту, зростає соціальна напруга в суспільстві. При цьому суб'єкти господарювання фінансово і соціально незахищені, тому можуть стабілізувати і почати нарощувати виробництво.