Жана-Батіста Кольбера не варто розглядати як самостійну політичну фігуру при французькому дворі. Головною причиною стійкості позицій Кольбера є принцип безмежної відданості та підлеглості клієнта своєму патрону, який значною мірою був властивий йому. Таким чином, Кольбер не діяв у власному руслі, а лише в тому, яке було вигідним і влаштовувало спершу Летельє, згодом Мазаріні, і, зрештою, короля Людовіка. Кольбер був чудовим адміністратором, але він не був політиком у повному розумінні цього слова. Ця його якість і посприяла тому, що позиції Кольбера при особі короля були непорушними з 1661 р. і аж до його смерті. Це не в останню чергу підтверджується фактом його повної незацікавленості у двірцевих інтригах та світському житті, що могло б кинути тінь підозри на його репутацію.

Головним мотивом його діяльності на посаді генерального контролера фінансів стала ідея перебудова суспільства в інтересах абсолютистської монархії. Відповідно до цієї ідеї Кольбер розглядав суспільство як інструмент слугування могутності держави. Кожен член суспільства має в першу чергу приносити дохід та добробут не собі, а державі.

Вперше подібні ідеї виникли у Кольбера ймовірно під час навчання в єзуїтському коледжі. Гуманітарна освіта не користувалася великою пошаною серед купецьких кіл, в яких зростав і сам Кольбер, і тому в нього з'явилася певна зневага до буржуазії як до "безкорисного" прошарку суспільства. Розвиваючи далі цю основу, Кольбер приходить до тези про "корисні" та "некорисні" професії, тобто такі, що підлягають якомога більшому скороченню.

Ця теза була в приблизних обрисах викладена в листі Кольбера до короля від 22 жовтня 1664 р. Кольбер пише: "Необхідно звести всі заняття Ваших підданих до тих, котрі можуть бути корисними для великих задумів" - і далі перераховує: "Сільське господарство, торгівля, армія та воєнний флот".

Випливаючи з цієї ідеї, Кольбер звертає увагу на кредитну систему у тогочасному Французькому королівстві. Великі фінансисти-кредитори, згідно з уявленнями Кольбера - це першочергові вороги французької корони. Вони суттєво нажилися в роки війни, у великих обсягах надаючи позики державі, однак позики надавалися під величезний процент у 20 - 40 % річних. Тому Кольбер пропонував повести рішучі дії проти великих фінансистів задля "перекачування" капіталу з приватних рук в руки державні.

Друга соціальна група, на яку звертав увагу Кольбер - це юристи. Фронда показала політичну неблагонадійність розгалудженого суддівського апарату. Але крім цього для покупки суддівських посад виділялися капітали, які могли бути вкладені в торгівлю і промисловість. На думку Кольбера, потрібно було знизити престижність суддівських посад і сильно скоротити їх кількість, тобто викупити їх. Суму, що йшла на утримання суддівського апарату, він вважав справедливим скоротити принаймні в чотири рази. За його підрахунками, на державному утриманні стабільно знаходилося більше 30 тис. суддів та юристів, але достатнім було б залишити 7 - 8 тисяч, а інші мають зайнятися торгівлею, землеробством, службою в армії. А щоб державі легше було викупити їх посади, рекомендовано було спочатку збити їх ринкову вартість. Ефективним засобом він називав скасування гарантованої спадковості посад за умови сплати спеціального податку - полетти, тобто просто відмова короля поновлювати полетту після закінчення чергового строку, на який вона була продовжена. Тоді ціна на посади, на думку Кольбера, неминуче різко зменшиться.

Зрештою, в 1664 р., Кольбер поставив на порядок денний питання щодо скорочення ще однієї соціальної групи - чернецтва. Позиція Кольбера мала давнє підґрунтя у Франції - ті ж парламентарі постійно втручалися в управління монастирями і стежили, щоб число ченців не було занадто великим. Французький абсолютизм в церковній політиці звик більше спиратися на біле духовенство, на єпископат, а не на чернечі ордени: єпископат представляв національний елемент в церкві, чернецтво ж управлялося з Риму, будучи "слугами Папи". Неодноразово чернечі ордени були замішані в політичних інтригах, являючись по суті агентами Папи Римського на утриманні Французького королівства.

У згаданому вище листі до короля від 1664 р. Кольбер пропонує "поступово і непомітно зменшити кількість ченців обох статей як людей цілковито безкорисних". Щоб зменшити чисельність чернецтва, Кольбер пропонував різко підвищити вік прийняття обітниці - з 16 років до 20 для жінок і 25 для чоловіків - і встановити жорсткий максимум вступних внесків і щорічних зборів на утримання ченців, які їх родичі платили монастирям. Ці плани суперечили канонічним нормам, встановленим Тридентським собором 1545 - 1564 рр. і схваленим французькою церквою. Недивно, що подібна політика Кольбера сприяла погіршенню відносин Франції із Папською курією.

Разом із тим Кольбер проявляв у своїй роботі жорсткість і навіть жорстокість. Одразу після ініційованого Кольбером арешту Фуке в 1661 р. була створена Палата правосуддя для суду над фінансистами. До неї увійшли спеціально відібрані королем члени вищих судових палат, зокрема і провінційних парламентів, на місцях у неї були півтори сотні комісарів (субделегатів), і у всіх церквах після меси читали спеціальні звернення до населення, щоб виявити можливих свідків проти фінансистів.

Подібні міри були особливо актуальні під час голоду у Північній Франції в 1661 р. Звинувачення у всіх бідах фінансистів утримало населення від голодних бунтів та відвернуло стріли невдоволення від влади.

Незабаром після цього, в липні 1665 р., було видано едикт про амністію фінансистам, який прямо визнавав неможливість ефективних судових розслідувань і замінив їх виплатами великих штрафів. Створені в адміністративному порядку комісії визначили, скільки повинен виплатити кожен великий фінансист, збір цих сум віддали в розпорядження наближеним до Кольбера чиновникам. В результаті цієї політики було покінчено з величезною заборгованістю і зібраний фонд, достатній для викупу значної кількості посад.

У сфері фіскальної політики Кольбер продовжив лінію, яку до нього проводили в мирних умовах такі відомі політики французького абсолютизму, як Сюллі та Рішельє: він намагався перенести центр ваги податкової системи з прямого податку - тальї, - на непрямі податки. Талья здавна користувалася репутацією "селянського податку" - привілейовані її не платили, а міста вносили грошовий відкуп за своє звільнення від тальї. Проте у воєнні роки її частка в державних доходах зростала зважаючи на зручність її збору: підвищувати суму тальї уряд міг безконтрольно, тоді як едикти про нові непрямі податки підлягали реєстрації в парламентах та інших судових палатах. Так сталося і в роки Тридцятилітньої війни. Великий недолік тальї полягав у тому, що обложеність нею вважалася знаком соціальної нерівноправності. Кожен, хто хотів нобілюватися перш за все намагався звільнитися, як від тавра, від виплати тальї. В результаті талью не сплачували найбагатші, а біднота не могла принести в бюджет суттєві прибутки. Навпаки, непрямі податки вважалися справедливими, тому що їх доводилося платити і привілейованим.

В результаті проведеної Кольбером лінії талья стала забезпечувати не дві третини королівських доходів, як у роки війни, а лише одну третину, тобто її частка в бюджеті повернулася до рівня початку 1630-х років, і відповідно зросли надходження від непрямих податків. Заможні верстви населення дали французькій короні новий потік прибутків. Паралельно з цим різко зросли акцизні збори ("ед" і "октруа"), що, ймовірно, було пов'язано з розвитком внутрішньої торгівлі товарами першої необхідності. Непрямі податки та акцизні збори були більш оптимальним варіантом оподаткування, оскільки охоплювали широкі маси суспільства.

Разом із тим Кольбер запропонував задля "кращого" збирання податків використовувати розквартировані в провінціях війська. Війська мали залишатися під командуванням інтендантів, втім, Кольбер рекомендував залучати до збору податків війська лише у крайніх випадках.

Досягнута за Кольбера фінансова стабілізація була, однак, занадто хиткою, щоб не звестися нанівець після того, як Франція була втягнена з 1670-х років в затяжні війни з європейськими коаліціями. Тоді, особливо в роки останніх воєн Людовика XIV, знову пішли в хід прийоми добування грошей за посередництва фінансистів, включаючи і позики під високі відсотки. Правда, створені за Кольбера традиції впорядкованої фінансової звітності дозволяли дещо краще контролювати фінансистів, чиї відсоткові ставки вже не досягали таких розмірів, як у роки Тридцятилітньої війни.

Сприяючи централізації держави, Кольбер не в останню чергу приділяв увагу обмеженню дворянських свавіль та самоуправління інтендантів. Щодо інтендантів, то ще на початку 1664 р. Вийшла "Записка для інтендантів" авторства Кольбера, в котрій він вимагав повної звітності інтендантів щодо економічного та господарського становища окремих генеральств, політичних настроїв місцевого населення. Цим кроком Кольбер бажав завадити перетворенню інтендантів на нових феодалів замість старої родової знаті.

Особливу увагу він приділяв дворянству, бажаючи вирвати з його рук основні важелі його політичної та економічної потуги. Ще в 1661 р. Кольбер радив королю провести у всіх провінціях надзвичайні розслідування, причому на перший план серед усіх злочинів він ставив, поряд з ухиленням від сплати королівських податків, "побори, які накладаються на народ дворянами".

Старе провінційне дворянство в часи Фронди показало свою опозиційність, саме воно найчастіше вимагало скликання Генеральних Штатів, і Кольбер вважав доцільним покарати дворян та показати їм справжню силу королівського уряду. У 1664 - 1666 рр. в Оверні була проведена виїзна сесія Паризького парламенту; дворянство було неабияк налякане, деякі сеньйори поплатилися зриттям своїх замків і позбавленням прав сеньйоріального суду. Але після завершення кампанії ситуація суттєво не змінилося, і дворянство так і залишалося вищою інстанцією для більшості селян (відносини між феодалами та їх селянами в той час мали контролюватися інтендантами). Втім, малоймовірно, що метою проведення даної акції було упередити дворян проти зловживань по відношенню до селян, тим не менш звісток про фрондерські настрої провінційних нобілів стало значно менше. Очевидно, дана акція пройшла небезуспішно.

Існувала ще одна проблема: за час війни багато міст і сільських общин брали в борг і тепер не знали, як розплатитися з кредиторами. Потрібно було організувати перевірку і погашення їхніх боргів, в основному шляхом збору додаткових непрямих податків - і цим теж зайнялися інтенданти; в результаті в цілому ряді провінцій був встановлений їх жорсткий контроль над бюджетами міст і громад. У 1683 р. королівським едиктом ця ситуація була узаконена для більшої частини території Франції, де містам було дозволено брати гроші в борг лише з дозволу інтенданта, а сільським общинам брати в борг взагалі заборонялося. Інтенданти повинні були особисто складати міські бюджети і потім представляти їх на затвердження Державної ради. Зате і кредитори вже не могли порушувати судові справи проти міст-боржників інакше, як з дозволу інтенданта.

Таким чином, здійснення кольберівської політики в кінцевому рахунку вимагало все нового розширення компетенції інтендантів, посилення їх влади за рахунок позбавлення владних прерогатив представників регіональної еліти. Завдяки цьому перевага адміністративних методів управління, що намітилася в роки війни за кардинала Рішельє, була підтверджена і закріплена в нормальних, мирних умовах.

За Кольбера були зроблені кроки щодо уніфікації королівського законодавства. Саме королівського законодавства, а не французького права взагалі. Останнє завдання було надто складним - треба було б здійснити синтез "кутюмного" права північній Франції і римського права Півдня. Але і в справі уніфікації королівських законів Кольбер вважав за краще діяти поступово: замість того, щоб відразу створити єдиний кодекс, він вирішив спочатку підготувати серію ордонансів з окремих тематичних розділів. Так з'явилися королівські ордонанси про судову процедуру в цивільних справах (1667), у кримінальних справах (1670), ордонанси про торгівлю (1673), про води і ліси (1669), про морське право (1681). Встановлювані ними норми були обов'язковими для всіх королівських судів, вони означали дійсний крок до загальнонаціональної кодифікації права. Єдиний звід королівських законів за Людовіка XIV так і не був складений.

Перед Францією стояла задача знищення внутрішніх митних кордонів. Про це йшлося, зокрема, в постановах від третього стану на Генеральних Штатах 1614 р. Здавна в країні склалася вільна від внутрішніх митниць так звана "зона п'яти великих відкупів", яка займала приблизно половину королівства з центром у Парижі. На півночі вона межувала з Артуа і Фландрією, на заході - з Бретанню, на півдні - з Сентонжем, Ангумуа, Маршем, Оверню, Ліонне, на сході - з Франш-Конте і Лотарингією. Землі за межами цієї зони ділилися на дрібніші митні округи, за провінціями або їх групами. Кольбер зберіг відособленість вільної зони, уніфікувавши тарифні ставки на всіх її кордонах у складеному стосовно до цієї зони помірно-протекціоністському тарифі 1664 р. Проте потім він створив "над нею" систему певних загальнофранцузьких мит. Це був його відомий другий, ультрапротекціоністський тариф 1667 р.: майже всі фіксовані там мита були імпортними і мали на меті перешкодити ввезенню до Франції готової іноземної продукції. Таке сталося вперше, і тільки з часів Кольбера можна говорити про появу загальнофранцузької митної системи, пристосованої до захисту національної промисловості.

Подібні кроки Кольбера позначають протекціоністську спрямованість його митної політики. Кольберівський меркантилізм ліг в основу терміну "кольбертизм", який нині застосовується в економічній теорії. В його основу входять:

- меркантилізм у внутрішній та зовнішній торгівлі;

- сувора регламентація виробництва;

- сприяння з боку держави розвитку промисловості.

Для Кольбера ідеалом держави в економічному плані були Англія та Голландія. Кольбер всіляко намагався підтримати ідею створення французьких торгівельних компаній для трансокеанської торгівлі. Однак всі попередні спроби створення подібних акціонерних товариств провалювалися через відносно невеликі капіталовкладення. Зрештою, не в останню чергу за ініціативою Кольбера в 1664 р. була створена Французька Вест-Індська компанія. Одним із найбільш активних акціонерів був і сам Кольбер.

Агресивний меркантилізм Кольбера викликав суперечності між Англією та іншими європейськими державами. Особливо загострилися ці протиріччя з виходом французів на заокеанські ринки. Так, деякі історики навіть стверджують, що кольберівська політика була одним із основних факторів для розв'язання франко-голландської війни в 1672 р.

Промислова політика Жана-Батіста Кольбера носила вельми суперечливий характер. Вона являла собою певний синтез середньовічних уявлень про виробництво з бажанням розвивати нові, капіталістичні його форми.

Так, з одного боку Кольбер велику увагу приділяв цеховому виробництву. Він навіть посприяв створенню нових цехових організацій - жіночих цехів. Так, перші жіночі ткацькі цехи були створені в 1675 р. в Руані. Цехи не могли перевищити регламентацію виробництва і суворо підпорядковувалися місцевим властям, залишаючись архаїчним елементом в тогочасній економічній системі.

Разом із тим Кольбер дбав про створення нових форм виробництва - мануфактур, заснованих на капіталістичних засадах. Опорою французької промисловості він бачив великих купців-мануфактурників, які отримували щедру державну допомогу. За приблизними підрахунками, протягом 1661 - 1683 рр. великим промисловцям було надано державних субсидій на 2 млн. ліврів. Всі ці заходи французького уряду також входили до поняття "кольбертизм".

Відсутність у XVII ст. повної промислової статистики не дозволяє стверджувати про розвиток французької промисловості за Кольбера - за винятком, мабуть, суднобудування, завдяки безпрецедентному підйому якого Франція увійшла в трійку провідних військово-морських держав і навіть обігнала за кількістю та тоннажем військових кораблів Англію: число військових кораблів зросло з 12 в 1660 р. до 194 в 1671 р.; перевага Англії на морі відновилася тільки в 1700-х роках. Це було дуже важливо і для успішної морської торгівлі: сильний військовий флот був здатний забезпечити надійне конвоювання, успішно боротися з корсарами, ізолювати свої колонії від іноземної контрабанди. Про інші галузі виробництва можна лише сказати, що загальне число створених в 1661 - 1683 рр. мануфактур цілком можна порівняти з тим же показником за 60 попередніх років.

Дещо більш точні відомості ми маємо щодо королівських статків за доби контролерства Кольбера. Кольбер, будучи генеральним контролером фінансів, неухильно стежив за майном королівської родини. Особлива увага приділялася створенню цілої мережі королівських мануфактур, які, окрім забезпечення двору левовою часткою необхідних предметів вжитку, ще й приносили Людовіку XIV величезні прибутки. Якщо до 1661 р. загалом королю належали 68 мануфактур, то за кольберівської доби було створено ще 113 мануфактур. Іншим примітним фактом, який підкреслює успішність економічної політики Кольбера, є те, що на момент смерті Жана-Батіста Кольбера в 1683 р. статки Людовіка XIV склали 40 млн. ліврів, що становило просто величезну суму як для приватної, хоча і коронованої особи. Жоден європейський монарх не міг і мріяти про подібні багатства. Разом із цим, подібний стан речей послугував "ведмежою послугою" для Франції: король та двір остаточно відірвалися від потреб нації та змусили державу працювати на задоволення власних амбіцій та розкішних примх. І якщо за доби Людовіка XIV його величезний авторитет не давав шансів опозиції, то згодом подібна ситуація до межі загострила внутрішньополітичну ситуацію у Французькому королівстві.

Втім, незважаючи на успішність реформ Жана-Батіста Кольбера, вони не мали цілковитого успіху і не сприяли досягненню поставлених самим Кольбером цілей. Не варто забувати про абсолютну політичну залежність Кольбера від волі "короля-Сонця" Людовіка XIV. Король вів постійні війни за європейську гегемонію з Габсбургами, Англією, Голландією, німецькими та італійськими державами, в той час як програма Кольбера була розрахована на умови мирного часу. Ідеалом держави для Кольбера була не Франція і не імперія Габсбургів, які постійно мали відстоювати свої позиції зброєю своїх солдат, а Голландія та Англія, які економічно домінували над рештою Європи залишаючись при цьому обороноздатними державами. Зрештою, наприкінці свого життя він був вже не енергійним реформатором, а змученим хворобами бюрократом, який постійно мав знаходити кошти на дорогі військові кампанії Людовіка.

Жан-Батіст Кольбер помер 6 вересня 1683 р., ставши в один ряд з такими видатними діячами XVII ст. як герцог Сюллі, кардинали Рішельє та Мазаріні. Кольбер успішно продовжував почату цими політиками лінію щодо перетворення Франції на: а) централізовану державу сучасного типу; б) абсолютну монархію як нову на той час форму державного устрою.

Чимало здобутків Кольбера було зведено нанівець його наступниками, в тому числі і самим королем Людовіком. Король, ведучи постійні війни, настільки виснажив французьку економіку, що ідеали Кольбера були забуті вже через кілька десятиліть після його смерті. Однак саме за його правління Франція заклала основи своєї промислової потужності. Кольбер активно сприяв починанням короля щодо централізації держави, сприяв подоланню феодальних пережитків, таких як функціонування різних систем права в окремих регіонах Франції, складна митна та фіскальна система, що діяли у Французькому королівстві. Зрештою, саме Жан-Батіст Кольбер заклав підґрунтя величезної політичної та економічної потужності французької корони, що не в останню чергу сприяло розгортанню Великої Французької Революції за століття після смерті видатного реформатора.

Висновки