Функціонування історизмів у прозових художніх творах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни

«Сучасна українська літературна мова»

на тему:

«Функціонування історизмів у прозових художніх творах»

Вступ

Велике благо для нації, для країни, для кожного її громадянина - пам'ять минулого. Історична пам'ять - це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, згуртування нації, атрибут шляхетності національної вдачі, запорука щасливої долі.

Нема гіршої кари, як історичне безпам'ятство. Послаблення історичної пам'яті до смерті подібне.

Пам'ять - закріплення, збереження й відтворення у свідомості того, що відбувалося в минулому досвіді людини. Пам'ять - належить до одного з провідних феноменів розумової діяльності індивіда. Завдяки їй кожне покоління має можливість передавати свої знання і досвіт наступному. У цій спадковості історія людства набула не лише хронологічного, а й логічної зрілості форми.

Історія в перекладі з грецької означає оповідь про минулі події, дослідження, знання. Історизм - вивчення та оцінка предметів і явищ у їх історичному розвитку. Під принципом історизму розуміємо плекання історичної пам'яті підростаючих поколінь через прищеплення учням любові до рідного слова, батьків, пошана до своїх предків, національної віри, інтересу до минулого України.

Це курсова робота присвячена вивченню функціонального історизму та вживання їх у прозових художніх творах.

Тема даної курсової роботи називається «Функціонування історизмів у прозових художніх творах».

Актуальність дослідження даного питання полягає у використанні історизмів не тільки в сучасний український літературній мові, але й у широкому використанні їх в творчості відомих українських письменників і поетів.

Об'єктом дослідженням є функціонування історизмів у прозових художніх творах.

Предметом даної курсової роботи являється функціонування історизмів.

Мета даної роботи полягає у дослідженні функціонуванні організмів.

Завдання курсової роботи

- дослідження стилістичних функцій організмів;

- визначення поняття історизму;

- дослідження та вивчення семантичних груп історизмів;

- визначення та проведення аналізу історизмів у творчості І. Нечуя-Левицького;

- використання історизмів засобами масової інформації.

Практична значимість роботи. Дане дослідження може бути використане при підготовці до семінарів, практичних занять та лекцій, при написанні рефератів, контрольних, курсових робіт та інших наукових працях.

1. Історичні зміни словникового складу мови

1.1 Причини історичних змін у лексиці

Лексична система, як і мова в цілому, постійно змінюється, причому порівняно з фонологічною і граматичною системами - найшвидше. Одні слова зникають із мови, інші - з'являються. Змінюється й значення слів.

Зміни в лексиці зумовлені як позамовними, так і внутрішньомовними причинами.

Позамовні (позалінгвальні) причини - це зміни в навколишньому світі. Будь-яке нововведення в техніці, побуті, суспільному житті, у сфері культури та ідеології супроводжується появою нових слів, а зникнення тих чи інших знарядь, форм побуту, суспільних явищ спричинює зникнення відповідних слів. Таким чином, мова в своєму словнику віддзеркалює всі суспільні зміни.

Внутрішньомовні (інтрамовні, внутрішньолінгвальні) причини зміни словникового складу представлені тенденціями до економії, уніфікації, системності мовних засобів, варіювання номінацій із різними мотивацією, походженням, завданнями експресивно-емоційної та стилістичної виразності.

Є чотири типи змін у лексико-семантичній системі: 1) зникнення слів; 2) зникнення значень слів; 3) поява нових слів; 4) поява нових значень. Ці лексико-семантичні зміни відображені в таких поняттях, як архаїзми, історизми, неологізми і запозичення.

Історизми - слова, які вийшли з ужитку в зв'язку зі зникненням позначу вальних ними понять.

Наприклад: війт «сільський староста», осавула «прикажчик у панському будинку», волосний «посадова особа, яка працювала у волосній справі», десяцький «поліцейський служитель на селі», сотник «особа, що очолювала сотню - складову частину полку», січовик «січовий стрілець», кожум'яка «майстер, що виробляв сирицю», чумак «візний і торговець, який перевозив на волах хліб, сіль, рибу та інші товари для продажу», досвітки «зібрання сільської молоді, організовані для спільної праці та розваг в осінній та зимовий час»; рос. боярин, кадет, вкрой (складноскорочене слово зі словосполучення школьный работник), колесовать і укр. колесувати «піддавати дуже жорстокій смертній карі, ламаючи кістки на спеціально обладнаному колесі, що крутиться»; англ. halberd «алебарда», musket «мушкет», visor «забрало», whipping-boy «хлопчик, який виховувався разом із принципом і якого карали биттям за провину принца», manbote «штраф, який виплачувався сеньйору за вбивство селянина», фр. bailli «балії - королівський чиновник».

Історизми не мають синонімів у сучасній мові, однак вони можуть повертатися в мову, якщо відновлюються відповідні чи подібні реалії. Так, зокрема, в останні роки отримали друге життя колишні історизми: гривня, віче, пластуни; рос. дума, губернія, губернатор, тощо. Водночас нерідко до історизмів переходять слова, які виникли зовсім недавно, як, наприклад, лікнеп, раднаргосп, перебудова.

Історизми використовуються для відтворення історичного колориту, а архаїзми - для створення піднесеного і зниженого стилів.

1.2 Історична лексикологія та етимологія

Історична лексикологія - розділ мовознавства, який вивчає історію лексичного складу мови - його формування й розвиток, історію слів та їх значень, в різних групах слів.

З історичною лексикологією тісно пов'язана етимологія.

Етимологія (від гр. etymon «істина» і logos «наука») - розділ мовознавства, який вивчає походження слів.

Слово етимологія вживається також у значенні «походження слова».

Завдання й основна мета етимології - знайти й пояснити давні (первинні) значення та форми слів. Важливим поняттям етимології є внутрішня форма, тобто спосіб мотивації слова, семантична й структурна співвіднесеність морфем, із яких воно складається, з іншими морфемами. Іншими словами, внутрішня форма - це покладена в основу називання ознака при утворенні нового значення, яке відображає ту ознаку, за якою названо предмет. Внутрішня форма мотивує звуковий вигляд слова, вказує причину, за якою дане значення виражене саме тим словом.

Є слова з виразною внутрішньою формою, як, наприклад, читальня «приміщення, де читають», їдальня «приміщення, де їдять», пральня «приміщення, де перуть» чи назви рослин соняшник, безсмертник, незабудка або назви українських і білоруських місяців лютий, квітень, травень, липень, серпень, жовтень, листопад; саковік, красовік, жнівень тощо. Однак більшість слів мають приховану (затемнену, забуту, утрачену) внутрішню форму. Втрату словом своєї внутрішньої форми, тобто етимологічних зв'язків із спорідненими словами (відповідно й первинного значення), що називають деетимологізацією.

Не кожен періодичний мовець здогадається, що слово жінка пов'язане зі словами ген, ґенеза, генетив і мотивоване значенням «та, яка народжує», що слово вікно споріднене зі словом око, хист із хитрий, олівець із оливо, доля з долина, що слова початок і кінець мають один корінь, що рос. ожерелье пов'язане зі словом горло, що укр. начальник і польське nacrelnik мають різне походження (начальник від начало, nacrelnik від crolo «чоло»), що нім. Elephant «слон» і укр. верблюд походить від одного й того самого слова.

1.3 Наукова етимологія

Наукова етимологія пов'язана з порівняльно-історичним методом і ґрунтується на шести принципах: фонетичному, словотвірному, генетичному, речовому і просторовому.

Фонетичний принцип передбачає врахування фонетичних законів, тобто встановлених закономірностей звукових змін і всередині мови, і в групі споріднених мов. Так, враховуючи зміну дифтонга [аі] на довгий голосний [з], який згодом перетворюється на [c], перехід [к] в [ц] перед голосним переднього роду, а також перехід [c] в [е] в російській мові та [і] в українській мові, ми можемо навести такі відповідники: лит. kaina «ціна», рос. цена, укр. ціна.

Семантичний принцип зобов'язує дослідника відшукати спільність у значеннях етимона й етимологізованого слова, враховуючи закономірності семантичних змін. Так, наприклад, слово лебідь пов'язують із індоєвропейським коренем elb «білий» (лат. albus «білий», нім. Elba, чеськ. Laba - назва ріки, «біла») і вважають, що назва ця одна за кольором. Давати назву птахам за кольором - досить поширене явище (синиця, ворон, соловей «сірий» та ін.). значить, така етимологія не порушує семантичний принцип.

Словотвірний (морфологічний) принцип передбачає з'ясування морфемної структури слова. Так, слово пир походить від пити, тому що це не заперечується його морфемною будовою: корінь пи- і суфікс - р (такий суфікс мають слова жир, дар, які відповідно походять жити і дати).

Генетичний (генеалогічний) принцип полягає в зіставленні слів тільки споріднених мов, тобто в забороні виходити за межі мовної сім'ї.

Речовий принцип передбачає звернення до позначуваних словом реалії і речей, до етнографії. Так, назва квітки братики стає зрозумілою, коли врахувати, що кожна квітка складається з поєднаних двокольорових пелюсток. Етимологію слова червоний можна розкрити лише знаючи, що червону фарбу виготовляли з черв'яків (кошенілі).

Просторовий принцип полягає в урахуванні географічної локалізації слова, що може допомогти встановити, з якої мови запозичене слово.

1.4 Народна (побутова) етимологія

Народна етимологія - етимологізування за першим випадком співзвуччям, без врахування фонетичних законів, способів переходу значень, морфемного складу та його змін і переосмислення невідомого (незрозумілого) чи маловідомого слова за випадковою подібністю з відомим і зрозумілим, що призводить до хибного встановлення внутрішньої форми, а часто й до фонетичного «спотворення» слова. Так, слово козак, яке є давнім запозиченням із тюрських мов, деякі «любителі етимологізувань» пов'язують із словом коза (мовляв, козаки високо і легко стрибали, як кози). Слово кооператив у народі нерідко вимовляють, як купиратив, мотивують це слово як «місце, де можна щось купити», а кросівки як красовки, мотивують їх як красиві. Слово сольний у виразі сальний анекдот нерідко зближують із словом («жирний анекдот»), тоді як насправді воно походить від фр. sale «грязний».

Народною етимологією зумовлена перекручена вимова таких слів, як копитал (капітал), помир (цигарки «Памір»), мілкоскоп (мікроскоп), нервоз (невроз), нервопатолог (невропатолог); рос. спинжак (піджак), верояции (вариации), клеветон (фельетон), гульвар (бульвар).

Дуже часто факти народної етимології трапляються в дитячому мовленні, що відзначено К. Чуковським у книжці «Від двох до п'яти»: всадник - «это который в саду», деревня - «где деревьев много», кустарник - «старик, который караулит кусты», лодырь - «человек, который делает лодки», мельница - «жена мельника». У дитячому мовленні нерідко можна почути слова мазелін (вазелін), вулиціонер (міліціонер), теплометр (термометр).

2. Історизми та їх стилістичні функції у текстах різних стилів

2.1 Поняття про матеріальні архаїзми

Отже, одні слова архаїзуються, переходять з активної лексики до пасивної у зв'язку з тим, що зникають з побуту й життя людського суспільства позначувані ними предмети, події, явища, поняття, тобто у зв'язку з дією екстралінгвістичних факторів. Інші слова переходять з активного словника в пасивний або й зовсім зникають п суспільного вжитку, забуваються носіями мови через витіснення їх рівнозначними словами, що з тих чи інших причин виявляються більш прийнятними для називання тих самих предметів, подій, явищ, понять, для вираження тих самих думок, почуттів. Процес цей зумовлений дією внутрішніх факторів розвитку мови. Першу групу застарілих слів іноді називають матеріальними архаїзмами, другу - стилістичними архаїзмами. Однак на означення назв зниклих предметів, явищ, понять, тобто усього того, що належить до старовини, історії суспільства, минулого науки, культури і т.д., набагато ширше вживають термін історизми, а для всіх інших застарілих слів - архаїзми.

Матеріальні архаїзми, або історизми, на відміну від стилістичних архаїзмів, витіснених з мови синонімічними відповідниками, не мають у сучасній літературній мові синонімічних замінників. Тому, коли виникає потреба назвати той чи інший предмет старовини, зникле явище, поняття або подію, що відбулася в минулому, завжди звертаються до цієї категорії лексики.

Отже, історизми - слова або сталі словосполучення, які означують реалії, що вийшли з ужитку й належать до старовини. Як стилістичний засіб історизми відтворюють історичний колорит певної доби. Численні історизми в творах Шевченка засвідчують його добру обізнаність у галузі історії та побуту Давнього Риму (кесар, раб, тіара, патрицій, конглав, терма, гладіатор, амфора тощо), Давньої Греції (гінекей, гетера, вісон тощо), Іудеї (фарисей, бурнус, равві, єсей, хітон тощо), а також Малої Азії, Близького Сходу, Єгипту, Європи (сарацин, копт, фараон, трубадур, галльський легіон, автодафе, чура, таляр та ін.).

Матеріальні архаїзми відрізняються від стилістичних також характером і можливістю їх використання в сучасній українській літературній мові. Вони використовуються «сучасними письменниками в мові історичних романів, повістей, оповідань та інших творів. Відтворюючи факти і події минулих історичних епох, письменник, природно, активізує, відживлює і слова-позначення, що належать до тих епох».

2.2 Семантичні групи історизмів

Серед матеріальних архаїзмів, або історизмів, можна виділити такі головніші семантичні групи слів:

1. Слова, що характеризують класову структуру суспільства, соціальний стан, місце людини в суспільстві та суспільні взаємовідносини представників різних верств населення минулих часів, наприклад: бай, боярин, бояриня, вельможа, вінценосний, владика, вотчинник, дворянин, дука, імператор, князь, купець, купчиха, магнат, опричник, пап, панич, пані, панок, поміщик, поміщиця, цар, цариця, чиновник та інші, з одного боку, і бидло, біднота, голота, закуп, ізгой, кріпак, міщанин, мужик, наймит, невільник, нетяга, сірома, смерд, хлоп, хлопство, челядь, чернь; гімназист, гімназистка, інститутка, курсистка, реаліст, семінарист і інші, - з другого. До цієї групи належить також лексика на позначення колишнього державного і політико-економічного устрою деяких країн: кріпацтво, кріпаччина, панщина, половинщина, скіпщина, імперія, самодержавство, воєвода, гайдук, дозорець, каштелян, підкоморій, посполитий, сейм, шляхта, ясновельможний, аманат, аскер, візир, мурза, султан, хан та інші; назви податків, наприклад, віконне, волове, дань, десятина, жолудне, звірове, крамарне, ловче, мито, осип, очкове, перевози, подимне, подушне, покопитне, посесія, рибне, спасне, ставщина, сухомельщина, чинш тощо.

2. Назви колишніх урядових і військових чинів, адміністративних посад: війт, волосний старшина, городовий, градоначальник, губернатор, гусар, десятник, десяцький, дяк, жандарм, збирач податків, земський начальник, капрал, лава, лавник, обозний, окольничий, осавула, піддячий, підстароста, поліцай, предводитель, пристав, сотник, соцький, становий, столоначальник, стольник, стражник, таможиик, унтер, урядник, фельдфебель, хорунжий та інші. До цієї ж групи слід віднести й слова, що відбивають структуру козацької військово-адміністративної організації на Україні, наприклад: бунчужний, виписчик, гайдамака, гайдамацтво, генеральна рада, генеральний писар, генеральний підскарбій, запорожець, Запорозька Січ, козак (реєстровий, нобілітований, низовий), кошовий, курінний, отаман, рада старшин, січовик, товариство (козацьке, січове) і подібні.

3. Назви не існуючих у наш час установ і організацій, як-от: віче, волость, жандармерія, зборня, земство, магістрат, ратуша, сенат, собор (земський), суд (гайдуцький, громадський, коронний), управа та ін.

4. Назви колишніх професій: бондар, бочариик, вугляр, гутник, дігтяр, кожум'яка, коногон, лучник, мечник, прикажчик, саночник, списник, чумак; бонна, гувернантка, гувернер, лакей, камердинер, покоївка тощо.

5. Назви зниклих побутових звичаїв, старих обрядів, релігійних свят: Великдень, маслосвяття, піст, спас, сповідання, досвітки, хрестини та ін.

6. Назви старовинної зброї, амуніції, військових регалій: булава, бунчук, гаківниця, гульдена, доспіх (булатний, золочений), карабеля, келсп, колчан, лати, лук, меч, мушкет, панцир, пернач, пістоль, ратище, рогатини, сагайдак, самопал, стріла, спис, таран, фальконет, фузія, щит, шолом тощо.

7. Назви колишніх знарядь праці, якими тепер не користуються в господарстві і на виробництві, як-от: драч, кайло, мотика, обушок, рало, соха, ступа і подібні.

8. Назви старовинного чоловічого та жіночого одягу, взуття, головних уборів, які вийшли з ужитку: бебешка, бекеша, бурнус, джерга, жупан, запаска, карас, кацавейка, каптур, кирея, кобепяк, крайка, кунтуш, ліврея, намітка, очіпок, плахти, сап'янці, свита, сіряк, сукняк, талійка, черкеса, чумарка, чушка, ферязь, шушон (адамашковий) та ін.

9. Назви старовинних монет, грошових одиниць: алтип, гривеник, гріш, гульден, динарій, дукат, злот, злотий, злотківець, золотник, ефімки, катеринки, крейцер, крижак, московка, орлянка, осьмак, півдипарій, півкопи, полтипа, полтинник, полушка, семишник, серебреник, сороківець, срібняк, таляр, флорин, червінець, шаг, шеляг і подібні.

10. Назви старовинних одиниць виміру і ваги: аршин, безмін, берковець, верства, - вершок, гони, десятина, камінь, капа, ківш, корець, лашт, лікоть, миля, око, пасмо, п'ядь, сажень, фунт, чисниця та ін.

11. Назви старовинного посуду: ведмедик, коновки, куманці, куфа, таріль, штофи тощо.

12. Імена і прізвища відомих історичних діячів, наприклад: Олександр Невський, Дмитрій Донської!, Козьма Мінін, Дмитро Пожарський, Олександр Суворов, Михайло Кутузов, Богдан Хмельницький, Устим Кармалюк, Максим Кривоніс, Іван Богун, а також похідні від деяких зазначених імен і прізвищ, що виступають як синоніми до слова воїни. До історизмів належать також реальні й міфічні імена та прізвища царів, імператорів: Ірод, Нерои, Сардаиапал, Торквемада, Наполеон, Микола, Катерина та ін.

13. Назви зниклих народів, які відіграли певну роль в історії людства: ассірійці, вавілопці, гупни, печеніги, половці.

14. Назви релігійних організацій та їх представників: орден (єзуїтський, тевтонський), єзуїт, крилошаи, патер, пробощ, бернардини, домініканці, тевтонці і багато інших.

2.3 Стилістичні функції історизмів в текстах різних стилів

Матеріальні архаїзми використовуються з пізнавальною метою насамперед у наукових і науково-популярних працях, коли йдеться про події, факти, явища, які мали місце в минулому, про життя й діяльність історичних осіб тощо, напр.: «Міста, які одержували магдебурзьке право, звільнялись у ряді випадків від управління і суду великокнязівських two королівських намісників - воєвод і старост, компетенції яких переходили до магістрату - ради на чолі з війтом. Рада складалася з радців (обраних міщанами) і бурмістрів (обраних з-поміж радців), які по черзі головували в раді. Рада відала цивільним, а інколи і кримінальним судом, поліцією, наглядала за торгівлею і т.д. Б ряді міст, крім ради, була і друга колегія - лава, що складалася з обраних довічно міщан - лавників і відала судом у кримінальних справах, крім справ про вбивство, підпали і т. п.» («Історія УРСР»).

Слова цієї лексичної категорії досить часто використовуються і в художніх творах, переважно на історичні теми. Є вони, наприклад, у поемах Т. Шевченка «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», у п'єсах І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», І. Кочерги «Ярослав Мудрий», «Свіччине весілля», О. Корнійчука «Богдан Хмельницький», в романах 3. Тулуб «Людолови», П. Памча «Гомоніла Україна», Н. Рибака «Переяславська Рада», І. Лє Северин Наливайко», в історичних повістях І. Франка Захар Беркут», Ю. Мушкетика «Семен Палій», Я. Качури Іван Богун», П. Кочури «Світлий ранок», Б. Кучера «устим Кармалюк», у поемі М. Бажана «Данило Галицький», у багатьох поезіях М. Рильського, П. Тичини тощо.

Письменники, зображуючи в художніх творах факти, події минулого, змальовуючи образи історичних осіб, використовують лексичні історизми здебільшого в нейтральному плані як необхідні мовні засоби, без яких неможливо дати правдиву соціальну характеристику суспільства певного історичного періоду, відтворити культурно-побутовий колорит зображуваної епохи, намалювати портрет історичного персонажа. Наприклад:

Ґуля Максим, ґуля батько,

А за ним хлоп'ята.

Запорожці ті хлоп'ята.

Йде Залізняк

Чорним шляхом,

За ним гайдамаки.

(Т. Шевченко)

«Сагайдачний гартував козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав із сіромою, бо розумів, що голота - велика сила» (З. Тулуб); «- Аж моторошно, аж страшно стає, як згадаєш! Одні монопольки чого варті були, а волость, урядники і стражники. А також поміщицькі гайдуки, економи., та бароні» (Є. Кротевич); «Збиратимуть віче? - Зберуть» (А. Хижняк); «[Свічка:] До зброї, кожум'яки» (І. Кочерга); «Коронний хорунжий, бажаючи доскочити гетьманської булави, не скупився па банкети, і дозорці не встигали стягати з маєтків чиншів і оренди, щоб свого пана грішми» (II. Панч); «Вдягнені, хто в чому міг. Бо були на них і ношені польські кунтуші і подільські свити, козачі чумарки і навіть татарські легкі для літа чапани» (І. Ле); «[Богун:] Коли батьківщину звільнимо., береги Дніпра новими селами вкриються, а тут, у Дикому степу, де тур і вовк господарює, ми ралом пройдемо» (О. Корнійчук); «Петро Ярош платив подать нарівні з чиншовою шляхтою і ще давав осипу від вола по корцеві жита» (М. Стельмах).

Українські письменники нерідко вводять історичну лексику і в твори з сучасного життя. В одних випадках вони вставляють її у звичайній номінативній функції в ті тексти, що являють собою відступи від основної розповіді або спогади, історичні ремінісценції тощо. В таких текстах, як правило, використовуються слова, що вказують на історичний характер описуваних предметів, явищ, фактів, подій або на те, що згадувані персонажі жили в далекому минулому. Наприклад: «Так було і під час навали Наполеона» (О. Корнійчук); «Вони вийшли в сіни, до самої стелі захаращені книгами, старовинними речами, виготовленими з дерева й заліза, що вже давно вийшло з ужитку. Захар помітив серед того рейваху ступу, рало, різьбленого кужеля, личаки і ще багато інших предметів, про які вже й забули» (В. Кучер); «У Семена Непийводи за цісаря Франца-Иосифа, а потім за маршалка Йосифа Пілсудського було аж два з половиною морги землі» (О. Вишня); «Мирно в долині розташувалися подвір'я нащадків славних колись кожум'як, гончарів, дігтярів» (Ю. Яновський); «Жила Таня Турбай на Подолі, недалеко Жовтневого заводу. Тут колись оселялися подільські зброярі і кожум'яки, сніцарі й стельмахи, пекарі і ковалі» (В. Собко).

В інших випадках деякі групи історичної лексики (зокрема імена і прізвища історичних діячів українського та інших народів, назви історичних міст і місць бити, старовинної зброї, амуніції, військових регалій) використовуються письменниками як засіб створення урочистості, пафосу, піднесеності в зображенні сучасних авторові подій, у змалюванні подвигів героїв-сучасників. Особливо активізувалися ці групи історичної лексики в українській художній літературі в часи громадянської і Великої Вітчизняної воєн, наприклад: «Затремтів радістю лівий берег, завмер у сподіванні правий: зачерпнув уже воїн шоломом Дніпра. Зачерпнув, ледве змочив спраглі вуста, набрався нової сили і не спинився, - п'ять радянських фронтів рвуться до берегів Славути» (О. Ільченко).

Імена і прізвища людей, уславлених у минулому подвигами в боротьбі за свободу і незалежність своєї батьківщини часто виступають опорними словами перифраз воїни, українці, батьківщина, місця битв (нащадки великого Шевченка, Тарасові діти, земля Хмельницького, перначі Кривоноса), а також описово-метафоричних зворотів (тут бив панів Кармалюк, де бився з ворогом Котовський, тут водив полки Щорс та ін.). Наприклад: «Німецькі загарбники давно мріяли про багаті українські землі. У 1918 році вони прийшли з вогнем і мечем на українські землі. Але нащадки славних запорожців, нащадки Хмельницького, Богуна, Кривоноса, нащадки великого Шевченка взяли зброю - і Україна запалала в огмі повстань» (О. Корнійчук); «Громам» прокотився по селах і містах України грізний заклик., усміхнулась нескорена земля українська, розкрились могили на славному Запорожжі, на Дніпрових кручах, у степах чорноморських, і запалав над ними священний невгасимий вогонь, і знову побачили в ту ніч Шевченкові діти грізну бойову булаву славного Богдана, перначі Кривоноса, Богуна і славних рицарів України, а над Дніпром залунав орлиний клекіт Тараса: «І вражою злою кров'ю волю окропіте» (О. Корнійчук).

Імена і прізвища історичних діячів також часто використовуються письменниками як певні символи. Так, у поезіях Т. Шевченка імена і прізвища Архімед. Галілей і Дайте, Танка, Коллар і Шафарик, Гус, Жижка і Вашіигтои. Сковорода і Котляревський, Іван Гонта і Максим Залізняк, Семен Палій і Тарас Трясило, Іван Богун набувають значе?Іня символів світла і прогресу, боротьби за свободу і незалежність народу, батьківщини. Наприклад:

Коли Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

Сю ніч будуть в Україні

Родиться близнята.

Один буде, як той Гонта,

Катів катувати!

Імена ж царів-деспотів Ірод і Давид, Сарданапал і Нероп, Микола і Катерина та інші поет вживає як традиційні символи зради і зла, тиранії і сваволі. Наприклад:

Як була я молодою -

І гадки не мала,

По садочку походжала,

Квічалась, пишалась.

А він мене і побачив, Ірод!

Фельдфебель ваш, Сарданапал,

Послав на каторгу святого.

Слова історичної лексики нерідко вживаються сучасними українськими письменниками як важливі мовні компоненти не лише перифраз, описово-метафоричних зворотів, а й порівнянь та метафор, наприклад: «Другий [вершник], з горбатим носом, з вусами, як ятагани, глянув їй просто у вічі» (II. Панч); «Сіявся дрібний, холодний дощ, і обрій танув у брудно-сірій намітці» (3. Тулуб).

лексика етимологія історизм архаїзм

2.4 Історизми в творчості Тараса Григоровича Шевченка

Численні історизми в творах Шевченка засвідчують його добру обізнаність у галузі історії та побуту Давнього Риму (кесар, раб, тіара, патрицій, конглав, терма, гладіатор, амфора тощо), Давньої Греції (гінекей, гетера, вісон тощо), Іудеї (фарисей, бурнус, равві, єсей, хітон тощо), а також Малої Азії, Близького Сходу, Єгипту, Європи (сарацин, копт, фараон, трубадур, галльський легіон, автодафе, чура, таляр та ін.). Основними джерелами історизмів періоду козаччини були для Шевченка «Краткое описание Малороссии», літописи Самійла Величка та Самовидця, «Історія русів». З добою козаччини пов'язані назви: 1) чинів військової ієрархії (гетьман, отаман, кошовий, полковник, есаул, старшина, козак лейстровий, копітан), 2) різного роду військових угруповань (військо, табор, кіш, товариство, обоз, компанійці), 3) атрибутів влади (клейноди, булава, бунчук, знамено, труба), 4) зброї, військового спорядження (гаківниця, спис, ратище, чайка, байдак, панцир, намет).

Історизми в творах Шевченка, з одного боку, позначені піднесеністю, що поєднується з героїзацією, часом романтизованою гіперболізацією подій минувшини: «У труби затрубили, // У дзвони задзвонили, // Вдарили з гармати, // Знаменами, бунчугами // Гетьмана укрили» («У неділеньку у святую»), «Не вернуться запорожці, // Не встануть гетьмани, // Не покриють Україну // Червоні жупани!» («До Основ'яненка»), а з другого - пройняті іронією, зневагою, забарвлені гротесково (найчастіше при зображенні й характеристиці ворогів українського народу, різного роду нападників, поневолювачів):»… А з шкур наших // Собі багряницю // Пошив жилами твердими // І заклав столицю // В новій рясі» («Сон - У всякого сво доля»), «Як цариця по Києву // 3 Нечосом ходила… // І Межигорського Спаса // Вночі запалила. // І по Дніпру у золотій // Галері гуляла, // На пожар той поглядала, // Нишком усміхалась» («Невольник»).

Історизми, навіяні історією часів Київської Русі, виконують у Шевченкових текстах функцію відтворення колориту минувшини, наприклад, русичі (населення Київської Русі і вояки київських князів) - «Допировали // Хоробрі русичі той пир, // Сватів упоїли, // А самі простяглися // За землю руськую» («З передсвіта до вечора»), шелом (старовинний головний убір, який захищав вояка від ударів холодної зброї) - «З передсвіта до вечора… // Бряжчить шабля о шеломи, // Тріщать списи гартовані» (там само); улуси (селища або табори кочовників) - «Потягли в свої улуси // 3 турками татаре» («Заступила чорна хмара»), дружина (у Київській Русі - загін князівського війська) - «По двору тихо походжає // Старий веселий Рогволод. // Дружина, отроки, народ // Кругом його во златі сяють» («Царі»).

Історизми Шевченко вживає у прямому й переносному значеннях, порівняємо: орда - пряме: татарське військо («Була колись шляхетчина, // Вельможная пані; // Мірялася з москалями, з ордою, з султаном». - «Гайдамаки»), орда - переносне: натовп або взагалі велика кількість кого-, чого-небудь («За балом бал у генерала, // За генерал ьшою чимала // Орда панів і паничів». - «Петрусь»); отаман - пряме: виборний начальник збройного загону у козаків («Наш отаман Гамалія, // Отаман завзятий, // Забрав хлопців та й поїхав // По морю гуляти». - «Гамалія»), отамане, отамани - переносне: як форма звертання до козаків («Не в Сінопу, отамани, // Панове молодці, // А у Царград, до султана, // Поїдемо в гості!» - «Іван Підкова»); переносне значення зберігає іменник отаман у звертальних сполуках типу батьку-отамане (батьки-отамани), брате-отамане (брати-отамани), отамани товариші («Ходім, батьки-отамани, // У Фастов в неділю». - «Швачка»; «Зібрав Тарас козаченьків // Поради прохати. // «Отамани товариші, // Брати мої, діти! // Дайте мені порадоньку, // Що будем робити?» - «Тарасова ніч»). Деякі І. функціонують лише в переносному значенні, напр.: сатрап (про царя Миколу І та його прислужників) - «Найшовсь-таки один козак // Із міліона свинопасів, // Що царство все оголосив - // Сатрапа в морду затопив» («Юродивий»); візантійство (офіційна релігія) - «А панство буде колихать, // Храми, палати муровать, // Любить царя свого п'яного, // Та візантійство прославлять, // Та й більше, бачиться, нічого» («Я не нездужаю, нівроку»).

Часто вживаний у Шевченкових текстах історизм гайдамака, гайдамак (козак-повстанець, учасник боротьби проти панування польських поміщиків в Україні 1.7-18 ст.) завдяки романтизації історичних подій та їх дійових осіб переосмислюється як «споборник святої волі», напр.: «Сипи мої, гайдамаки! // Світ широкий, воля - // Ідіть, сини, погуляйте, // Пошукайте долі» («Гайдамаки»); пор. пряме значення: «Я не старець, пане! // Я, як бачте, гайдамака» (там само).

Як лексичний художній засіб історизми розширюють функціональні можливості поетичного слова-образу йнерідко переростають у Шевченкових творах на слово-символ.

3. Герої й антигерої в історичних романах Івана Нечуя-Левицького

3.1 Історична проза

Історична проза на українському ґрунті має давню історію та заслужену шану, ЇЇ витоки потрібно шукати в народних піснях та переказах, житійній літературі, літописах, поемах і драмах на історичну тему. На початку XIX ст. з'являються перші публікації історичних пісень і дум: збірники Цертелєва (1819), Максимовича (1827,1834, 1849). Така зацікавленість національним минулим була не випадковою: вона пов'язана із зародженням нового політико-культурного мислення в Європі, що відбилося на становленні нового літературного напряму - романтизму, характерною рисою якого було звернення до історії. Ці ідеї прижилися й на українському ґрунті, незважаючи на цілковите ігнорування царизмом національних проблем. У культурно-громадських осередках України поступово поширювалися думки про вагу рідного слова, історичної минувшини.

На початок 30-х років XIX ст. припадає пік активності українських романтиків. Саме в цей час починає інтенсивно розвиватись етнографія, історіографія, з'являються нариси з історії України Д. Бантиш-Каменського, науково-історичні розвідки О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша, «Історія Русів», перевидаються літописи. Розвиток історичної науки дав поштовх для відтворення історичного минулого в художній літературі: твори П. Білецького-Носенка, Є. Гребінки, М. Гоголя, О. Кузьмича, П. Куліша, пізніше М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, Ор. Левицького, А. Кащенка.

Звернення письменників до історичного минулого не було випадковим, оскільки зумовлювалося життям українського народу, сповненим величезними історичними рухами. Найбільше уваги письменники приділяли періодам історії України, коли вона була незалежною або автономною державою, тим самим протиставляючи її сучасному становищу українського народу, який утратив свою державність, перебував під соціально-національним гнітом Російської імперії. Вони усвідомлювали, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого є справою політичною, але використовували його не тільки як засіб політичної агітації,»… а включали його в систему культурно-політичних та естетичних цінностей українського народу».

І. Нечуй-Левицький приступає до написання брошур та романів на історичну тему тоді, коли його твори на соціально-побутові теми давно вже стали класикою української літератури. І. Франко, характеризуючи свого сучасника, назвав його «великим артистом зору, колосальним всеобіймаючим оком України». Це дає підстави говорити про широкий тематичний діапазон творчості митця.

Перші свої історичні студії прозаїк розпочав на початку 70-х років, у час так званого «безчасся», коли інтелігенція повністю зневірилась у старих ідеалах, і моральна криза торкнулася всіх прошарків суспільства. У той час побачили світ історико-популярні брошури І. Нечуя-Левицького: «Унія і Петро Могила, київський митрополит», «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки», «Татари і Литва на Україні», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина», «Українські гетьмани Іван Виговський та

Юрій Хмельницький», «Руїна на Україні. Українські гетьмани Дорошенко, Многогрішний та Самойлович», які були «одним із перших систематизованих популярних викладів історії України». І. Нечуй-Левицький своє завдання вбачав у тому, щоб дати белетризований виклад історії України, опертої на такі достовірні історичні факти, які б могли викликати справжній інтерес народу до свого минулого. Добре знаючи з дитинства народні думи та історичні пісні, спираючись на козацькі літописи С. Величка, Г. Грабянки, Самовидця та історичні монографії Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, М. Костомарова, письменник адресує ці брошури народу, «якому потрібно викладати історію як в оповіданнях для того, щоб було зрозуміло».

Історичний досвід кожного народу пов'язаний передусім із державотворчим процесом, з конкретними історичними особами. Митець мріяв написати історію України в таких популярних викладах «до останніх гетьманів, починаючи од Мазепи», і крізь призму вчинків героїв показати їхню роль у державотворчому процесі України. Як бачимо із назв творів, І. Нечуй-Левицький звертається до найбільш суперечливих сторінок історії України і, не ідеалізуючи, не перебільшуючи ролі тієї чи тієї історичної постаті, прагне допомогти читачеві осмислити її вчинки. Це дало змогу авторові показати драматизм поведінки історичних діячів на порозі політичного вибору, суперечки між моральним обов'язком людини і політика.

«Князь Єремія Вишневецький» написаний у 1897 p., але не був опублікований за життя письменника, хоч, судячи з листування автора з редакціями журналів «Київська старовина», «Діло» та інших, він неодноразово намагався це зробити. Редакції відмовлялися, посилаючись на «анахронізми та історичні недогляди». Роман побачив світ аж у 1932 р. в Харкові, а пізніше ввійшов у 10-томне зібрання творів письменника у 1968 р. Варто зазначити, що вихід роману від початку був непомічений літературною критикою, не згадується він і в монографіях, присвячених життю й творчості І. Нечуя-Левицького (О. БІлецький, В. Власенко, С. Єфремов, Н. Крутікова).

Другий роман І. Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський» вийшов у 1898 р. у Львові. Його доля була щасливішою, тому що був опублікований одразу після написання, але й він не здобув належної оцінки, щоправда, історик О. Левицький звернув увагу на «понижене» тлумачення головного героя. Однак за радянських часів не перевидавався, оскільки не вписувався в ідеологічну схему партійних істориків.

Для обох історичних романів письменник обирає найцікавіший період історії України - козаччину. З цього приводу він писав: «Козаччина-то цвіт українського історичного життя, то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства <…> й буде родючим полем для квіту поетичного». Історичним тлом роману «Князь Єремія Вишневецький» є середина XVII ст., визвольна війна (1648-1654) під проводом 'Богдана Хмельницького. Хоч народні маси за підтримки запорожців уже неодноразово виступали проти польсько-шляхетського панування та католицько-єзуїтської експансії (повстання під проводом Косинського, Гуні, Наливайка), проте вони завжди найжорстокішим чином придушувалися урядовими військами. Хронологічні рамки роману «Гетьман Іван Виговський», на відміну від першого, можна з точністю встановити: від 8.01.1654 р. - часу підписання Переяславської угоди ідо травня 1664 р. - найдраматичнішого періоду в історії України, періоду втрати надії на самостійність.

Природа історичного роману зумовлена наявністю відповідних джерел. Влучне формулювання надибуємо у польської дослідниці: «Джерелами будуть ті тексти, де ми знаходимо найбільш правдоподібну схожість із трактуванням фактів та концепціями організації художнього світу історичного роману». Отже, таке трактування джерела дає змогу сприймати його як зародок ідеї, який кристалізується в процесі творчості. Входження інформації літопису, історичного дослідження в структуру роману - процес складний. Виділяють два способи: прямий і опосередкований. Письменник, аби переконати читача в достовірності висвітлення історичних подій у романі, вдається до відомого аргументу: «За свідченням тогочасних літописців», тим самим ніби перекладає відповідальність на інших. Складнішим є опосередкований спосіб, який полягає не в прямій передачі історичних фактів, «а через сприйняття досвіду їх освоєння попередниками». Аналізуючи історичні твори І. Нечуя-Левицького, можемо зробити висновок, що їхньою основою є козацькі літописи, наукові монографії М. Костомарова «Історія України в життєписах визначніших її діячів», «Богдан Хмельницький», «Іван Виговський» та щоденник Богуслава Машковського, слуги князя Ієремії Вишневецького.

Не вдаючись до деталізації, наведемо один тільки приклад використання прозаїком джерела. І. Нечуй-Левицький: «Нехай цар помириться з шведами. <…> А теперечки допроваджуймо до кінця справу з ляхами: треба наступити на їх з двох боків - московське військо по один бік, а шведський король по другий, і бити панів, щоб їх з корінням викоренити і не допустити їх злучитися з іншими спільниками». М. Костомаров: «На його царська милість зараз помириться з Шведами; треба, довести до кінця розпочате діло з Ляхами. Вирушимо на них з двох сторін: з однієї сторони війська його царської милости, з другої - війська шведського короля. Будемо бити Ляхів. Щоб до кінця викорінити і не дати їм злучитися з посторонними державами проти нас».

При дослідженні історичних джерел творів І. Нечуя-Левицького, варто звернути увагу на тип оповідача. За характером трактування автором джерельного матеріалу дослідники вирізняють 4 типи оповідача в історичній прозі XIX століття: оповідач-історик; оповідач - «історик» з обмеженою компетенцією; оповідач-очевидець; оповідач - «філолог» із широкими повноваженнями, який сам створює історичні Тексти».

Не будемо характеризувати кожний тип, звернемо увагу на тип «оповідач-історик». Це оповідач, який намагається наслідувати історика, виявляє необмежену компетенцію як щодо історичних фактів, так і щодо можливостей їх інтерпретації. Його бачення художньої дійсності наближається до компетенції істориків-фахівців (а то й прямо наслідує їх). В той же час його завдання - дати цілісну, співмірну з критеріями «правдивості» чи «правдоподібності» картину історії. Оповідач цього типу людина, як правило, віддалена від зображуваного періоду, і ця часова дистанція виразно підкреслена.

Проаналізувавши історичну прозу І. Нечуя-Левицького, методи використання автором джерел, можна зробити висновок, що його оповідач є типовим представником оповідача-історика.

Залежність від джерел вплинула на композиційну структуру романів: початки розділів і епілоги радше скидаються на наукову статтю, ніж на художній твір.

І. Нечуй-Левицький, мабуть, був одним із перших в українській літературі, хто звернувся до таких проблем: поводирі нації, виховання особистості, здатної повести за собою маси, випробування багатством та владою, причина, та наслідки віровідступництва й зради інтересів народу.

Потрібно зазначити, що проблема національного манкуртства й до І. Нечуя-Левицького порушувалася в українській літературі, зокрема А. Свидницьким у романі «Люборацькі». Ще П. Куліш зазначав, що українські землі дали не тільки визначних представників козацтва, а й ревних захисників Речі Посполитої. Сам І. Нечуй-Левицький заперечував спосіб життя, який не відповідав етичним уявленням народу; ламання звичного укладу життя письменник мотивував розривом із глибинною національною традицією і перейняттям чужих звичаїв і понять.

У романах письменник використовує так званий біографічний сюжет. Він, як правило, зображує позитивного героя і його антипода. Таке попарне групування персонажів, на думку дослідника, дає можливість авторові показати індивідуальну неповторність кожного з них.

Створюючи образи історичних героїв, І. Нечуй-Левицький прагнув воскресити «великі історичні характери, знані або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю. В кожному разі <…> повинна розвиватись яка-небудь психічна сила героя».

3.2 Історико-біографічний роман «Князь Єремія Вишневецький» Нечуй-Левицького

«Князь Єремія Вишневецький» - це історико-біографічний роман, у якому письменник реалістично показав життєвий шлях нащадка давнього українського роду Вишневецьких - Єремії Вишневецького. І. Нечуй-Левицький, на відміну від М. Старицького, О. Стороженка, Д. Мордовця, які у своїх творах змалювали Єремію цілком сформованим шляхтичем, прагне проникнути в психологію персонажа, а не відтворити всім відомі з історії риси його характеру. Тому історію життя «одступника» починає з дитинства.

З листування письменника з редакторами газет, журналів можна зробити висновок, що за обсягом роман був більший, оскільки автор основну увагу приділив саме дитинству, однак у процесі видання твір довелось скоротити.

У центрі роману «Князь Єремія Вишневецький» - образ Єремії «одступника», «перевертня». Крок за кроком, починаючи з дитинства, письменник намагається простежити становлення характеру цієї неординарної постаті. Автор звертає увагу на те, що Єремія з юних літ був сильною особистістю з непокірливою вдачею, ніколи не принижувався і за певних умов міг успадкувати славу Байди-Вишневецького, що причиною національної зради стали особливості виховання юнака. Людина, яка не знає національних традицій, бачить у «культурі панівної нації лише ті шари, які захоплюють її своєю позірною ефективністю і переважно розвивають егоїстичні устремління». Єремію ще дитиною віддали на навчання до єзуїтської колегії, яка розвинула в ньому гордовитість і ненависть до всього українського. Саме з колегії він вийшов уже окатоличеним і спольщеним шляхтичем, що намагається і не згадувати про своє національне коріння. Відірваність од рідного ґрунту негативно вплинула на молодого Єремію, розвинула в ньому пихатість, егоїзм, честолюбство. Прагнення «такої слави, щоб вона затінила славу усіх князів, гетьманів, королів, засліпила увесь світ <…> щоб про його ймення та про-його славу пройшла чутка од краю до краю й залунала піснями», бажання довести, що він справжній поляк і відданий королю не менше від родовитої польської шляхти, призводить до того, що Єремія найжорстокішими методами прагне викоренити все українське і тим самим завоювати собі найгучнішу славу в Польщі, а в подальшому стати її королем. Письменник зазначає, що не тільки Вишневецький таким способом намагається уславитись, а й інші представники української окатоличеної шляхти (Лящ, Потоцький, Острозькі, Тишкевич). Прагнення наблизитися до королівського трону спонукає Єремію одружитися з дочкою польського канцлера Замойського - Гризельдою. Створюючи образ Єремії, митець показує, що пихатість, яка була помітна в ньому з дитинства щодо старших і вищих за себе, розвинулася ще більше, але тепер вона виявилась у ставленні до польської шляхти. Така зверхність до магнатів призвела до того, що не йому було доручено командування урядовим військом, а нездарним воєначальникам Острозькому, Заспавському, Потоцькому.

Треба сказати, що автор не малює образ Єремії суціль чорними фарбами. Він захоплюється ним як талановитим полководцем, що організував добре вишколене військо. Єремія - бережливий господар, що веде майже аскетичний спосіб життя і весь свій час проводить не на балах, а в походах. І. Нечуй-Левицький, на відміну від інших авторів творів про Вишневецького, не змальовує його й фанатиком католицької віри: «йому було байдуже, чи він українець, чи поляк: віра була задля нього формальність, без котрої не можна було досягти визначеної для себе високої мети».

Засіб контрасту як композиційний прийом і принцип попарного групування персонажів є одним із найуживаніших у І. Нечуя-Левицького. Антиподом Вишневецького виступає Максим Кривоніс, і кожен з власних * позицій бачить майбутнє України. Якщо перший не любив Україну за демократизм і вважав, що «козаків, їх гетьманів, усю Україну треба знищити і вбити на смерть», то Кривоніс є виразним представником української ідеї, він хоче бачити рідну землю вільною від шляхетського панування і спрямовує на цю боротьбу всі сили й засоби. Максим виступає умілим організатором і розважливим політиком, який може захопити людей своїми ідеями, повести за собою.

Прагнучи до всебічного висвітлення характеру головного героя, письменник розповідає історію кохання Єремії й простої козачки Тодозі Світайлихи. І. Нечуй-Левицький пізніше зізнався: «Зразець кохання Єремії <…> взяв я у Наполеона І, схожого на вдачу…» Але й це кохання, і все, що робив Єремія, має риси жорстокості та егоцентризму: «пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не дісталась, по віки вічні», - каже Єремія Тодозі. Кохання простої козачки - це внутрішня драма жінки, в якій борються суперечливі почуття: з одного боку, їй полюбився цей рішучий і деспотичний чоловік, а з другого - розуміє, що це кохання не принесе їй щастя, бо коханий - кати народу. Вона намагається у цій ситуації зберегти людську гідність. Любов Світайлихи до Вишневецького чиста і благородна. Незалежно від випробувань долі, ця жінка залишається людяною й попереджає пролиття безвинної крові княгині і її.малого сина Михайла.

Богдан Хмельницький у романі - досвідчений пол-, ководець, який очолив визвольну боротьбу рідного народу. Письменник показав незаперечний авторитет гетьмана у війську.

Продовжуючи тему визвольної війни, яка завершилася підписанням принизливої для України Переяславської угоди, автор вказує на те, що боротьба не закінчилася, а перейшла на інший рівень.

Композиційне роман «Гетьман Іван Виговський» складається з двох сюжетних ліній, які взаємно переплітаються і доповнюють одна одну: історія сім'ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох сімей письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького, ставлення простого народу до намірів своїх провідників.

Цей роман теж належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя в зрілому віці як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом. Ідучи за історичними фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства. І. Нечуй-Левицький в історичному нарисі про І. Виговського не дає власної оцінки діям гетьмана, але в романі відчувається авторська позиція щодо героя: уже з перших сторінок видно симпатії автора до гетьмана Виговського як до мудрого політика, який в усьому прагне наслідувати Богдана Хмельницького, хоч у деяких питаннях не завжди з ним погоджується. Письменник співчуває людині з таким високим інтелектуальним потенціалом, що не змогла його зреалізувати на благо свого народу. Іван Виговський, як і інші патріоти України, прагне втілити в життя ідеї Б. Хмельницького - відвернути Україну від темної Московщини, але бачить вихід не в самостійності: «Визволимо Галичину і Волинь, зберемо весь наш український народ докупи, і пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу і снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі». Письменник засвідчує, що така ідея гетьмана була прогресивна, але неприйнятна для народу, який багато натерпівся від польської шляхти й сподівався «зажити в щасті» під Росією.