Мовна особистість політичного діяча в гендерному та перекладацькому аспектах

Тим не менш, факт сказаного (написаного) слова означає, що мовець, оцінивши свою роль, оцінив і себе як особистість, здатну висловити думку вказаним способом. Обраний ним мовний знак виконав роль означаючого такої категорії, як відношення людини до мови.

Н.Д. Арутюнова і Є.В. Падучева вважають, що в більшості випадків ті, хто говорять, порушують правила спілкування в пошуках непрямого способу вираження змісту і вони зацікавлені в тому, щоб передача була прийнята. Одним із проявів непрямого способу реалізації комунікативного наміру є вуалізація цілі висловлювання. Мовний і соціальний досвід підказують індивіду, коли такий спосіб досягнення цілі виправданий [3; 35]. Так, наприклад, щире втішання людини, що втратила близького, як правило, не втішає через тривіальність форми. Це не комунікативна ціль, а терапевтична задача, яка відбивається і на щирості мовця і на істинності того, хто повідомляє. Також терапевтична ретуш дійсності може відповідати інтересам адресата, якому далеко не завжди буває приємно, коли йому лізуть в душу.

Порушення правил комунікації може бути пов'язане із задачею підвищення експресивності висловлювання, надання йому естетичного шарму, що вносить в буденну мову елементи риторики, розкриваючи відповідні соціальні і психічні характеристики індивіда. Як правило, в таких випадках мова йде про план вираження мовленнєвого знаку, реалізація якого на супрасегментному рівні допускає достатньо широкий діапазон варіантності. Реалізація такого експресивного засобу часто буває обумовлена професійною належністю мовної особистості. Одним із найбільш показових прикладів тут може бути акт вимови акторами. В інтонації актора проходить з'єднання особистісних інтонаційних особливостей з тими, які він придбав у період професійної підготовки і акторського становлення. Поєднання особистого і акторського створює індивідуальність інтонаційної манери актора, його стилі, його неповторне мовленнєве обличчя.

Аналогічними характеристиками буде володіти мова представників інших професій, чия діяльність регламентована тією чи іншою формою вербального спілкування. До них можна віднести політиків, дикторів, коментаторів та ін. Причому, тут важливо мати на увазі, що професія накладає свій відбиток на мовленнєву діяльність індивіда в цілому, не обмежуючись тільки роботою. Представники професій, для яких мова не є основним засобом самореалізації, мають можливість варіювати свій мовний потенціал в залежності від місця і ситуації спілкування.

Дослідження О.Б. Сиротиніної і Т.В. Ларькіної показало, що усна мова робочих в неофіційній обстановці мало чим відрізняється від розмовної мови інших жителів, що повністю володіють нормами літературної мови [44, с. 4]. Автори відмічають жанрову немонотонність мови досліджених в якості одного із основних параметрів відповідності чи невідповідності мовленнєвій нормі і здатність змінювати характер мови в залежності від ступені її опори на ситуацію, а також професійну орієнтацію його співбесідника. Тим не менш, якщо відволіктися від легкої ідеологізації в роботі О.Б. Сиротининої і Т.В. Ларькиної, то можна сказати, що представники негуманітарних професій, зайнятих на виробництві матеріальних благ, в більшій мірі схильні до жанрового різноманіття мовленнєвої діяльності, ніж робітники невиробничої сфери. Стосовно відповідності чи невідповідності мовленнєвих витворів вказаної соціальної групи мовній нормі, то найбільш вразливими місцями в них є лексика і орфоепія.

Як правило, індивід є одночасно членом декількох малих груп (сім'я, виробництво, заклад, друзі, знайомі). Норми і правила поведінки в цих групах можуть не співпадати, тому індивід, в залежності від оточення, повинен адаптуватися до кожного з вказаних співтовариств. Л.П. Крисін вважає, що таке пристосування протікає більш-менш безболісно до тих пір, вимоги і очікування різних груп, членом яких він себе визнає, не вступають в конфлікт один з одним і не ставлять людину перед необхідністю вибирати. В цьому випадку індивід часто віддає перевагу нормам і цінностям тієї групи, з якою він себе почуває пов'язаним найбільш тісно і думкою яких особливо дорожить». Явище, коли середньостатистичний індивід одночасно є членом декількох груп називається «поліглосністю» мовної особистості, що обумовлено належністю тих, хто говорить до різних соціальних груп.

«Короткість - сестра таланту» - приказка, яка далеко не завжди відповідає своєму змісту, тобто розгорнуте висловлення думки не є свідченням низького інтелектуального розвитку. І все ж таки способи розгортання висловлювання, що включають в себе такі складові, як порядок слів, заповнення фрази (наявність чи відсутність еліпсів), насиченість фрази модальними словами, різного роду лексем тощо можуть стати основою для виявлення класифікаційних ознак особистості або для визначення психоемоційного стану індивіда.

Лінгвістичний аналіз будь-якого усного висловлювання чи письмового тексту може дати інформацію про його автора.

Отже, комунікативний успіх (або невдача) обумовлена коректним співвідношенням вибору мовних засобів, необхідних для реалізації стратегічної цілі висловлювання (інтенції) і відповідних мовних корелятів, які свідомо чи несвідомо породжує мовна особистість. Важливу роль у виявленні балансу свідомого чи несвідомого в мовній поведінці індивіда відіграють зовнішні фактори. Проте навіть в ситуації, яка потребує максимального самоконтролю і максимальної вигідної само презентації, індивід (середньостатистична мовна особистість) не здатний обрати найбільш підходящі для вказаних цілей мовні засоби і реалізувати їх у мовленні. Крім того, необхідно враховувати, що «несвідомі душевні процеси самі по собі знаходяться поза часом. Час в них нічого не змінює».

1.2.1 Дискурс в сучасному мовознавстві

Основи теорії політичного дискурсу були закладені представниками кембріджської та оксфордської філософських шкіл у 50-ті рр. ХХ ст., які здійснили аналіз лінгвістичного контексту суспільної думки. Серед класичних робіт з даної проблематики можна назвати праці Т.А. Ван Дейка, Р. Барта, М. Фуко, Ю. Хабермаса, а також дослідження вітчизняних авторів: М.В. Ільїна, Є.І. Шейгала, О.М. Баранова, Г.Г. Почепцова [16].

У науковій літературі, насамперед лінгвістичній і логічній, слово дискурс в основному вживається як синонім слова текст. Причому під текстом може розумітися не тільки специфічний продукт мовної діяльності, а й будь-яке явище дійсності, що має знакову природу і певним чином структуроване: наприклад, фільми, спектаклі, мітинги, дебати тощо.

До найважливіших характеристик дискурсу в його сучасному розумінні можна віднести такі:

· дискурс являє собою складне комунікативне явище, що містить у собі і соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (і їхні характеристики), так і про процеси виробництва і сприйняття повідомлень [4];

· дискурс відображає суб'єктивну психологію людини, і отже, він не може бути відчужений від того, хто говорить [6];

· дискурс як знак своєрідної знакової системи, в якій відбувається модифікація семантики і стандартних мовних дій [10, с. 3];

· як спеціальне використання мови для актуалізації певної ментальності або для реалізації особливостей ідеології, що передбачає дію граматики, лексикону, правил функціонування слів і синтаксису, а також особливу прагматику [16, с. 38-39];

· як форми соціальної дії, що знаходиться під впливом владних структур та історичних процесів [16];

· модулятора інтересів суспільства [16].

За самою своєю суттю дискурс - явище когнітивне, тобто таке, що має справу з передачею знань, з оперуванням знаннями особливого роду і, головне, зі створенням нових знань [4]; дискурс - це «зв'язаний текст у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними й іншими факторами; текст, взятий у подійєвому аспекті; мовлення, розглянуте як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і в механізмах їхньої свідомості (когнітивних процесах)» [6].

Проте при всьому розмаїтті підходів доцільно говорити про два основних. Прибічники першого підходу під дискурсом розуміють фрагменти дійсності, що мають часову довжину, логіку розгортання (сюжет) і «які являють собою закінчений твір, сформований на основі організації смислів (закінчений «твір», наприклад, у вигляді тексту) з використанням смислового коду (словника тощо)». Завдання аналізу тут полягає в тому, щоб осягнути внутрішню логіку явища і виявити способи, прийоми, за допомогою яких сюжет конструюється і розгортається в реальності, а мовним матеріалом виступають заяви політиків, політичних оглядачів та коментаторів, публікації у ЗМІ, матеріали спеціалізованих видань, що мають справу з різними аспектами політики.

Представники іншого, більш вузького підходу трактують дискурс як особливий вид комунікації. «Дискурс є комунікативна подія, - вважають вони, - що відбувається між тим, хто говорить і слухає (спостерігачем та ін.) у процесі комунікативної дії в певному часовому, просторовому й іншому контексті. Ця комунікативна дія може бути мовною, письмовою, мати вербальні і невербальні складові» [17]. Якщо застосувати цей підхід до аналізу соціальних і політичних явищ, то дискурс буде визначати не міжперсональний діалог як «мовну подію», а «соціальний діалог», що відбувається за допомогою і через суспільні інститути між індивідами, групами, а також між самими соціальними інститутами, задіяними в цьому діалозі. Згідно з таким підходом політичний дискурс - це дискурс політиків. Він формується в контексті функціонування політичних інститутів (засідання уряду, сесія парламенту, з'їзд партії) і є політичним, якщо супроводжує політичний акт у відповідній інституційній атмосфері, а також

І політичний дискурс - це комплекс мовленнєвих структур у певному лінгвістичному контексті контексті політичної діяльності, політичних поглядів і переконань разом з її негативними проявами (наприклад, ухилянням від політичної діяльності, відсутністю політичних переконань та ін.) [10];

І політичний дискурс - це будь-які мовленнєві утворення, суб'єкт, адресат або зміст яких корелює зі сферою політики [18].

І політичний дискурс - це також сукупність дискурсивних практик, що ідентифікують учасників політичної комунікації або формують її конкретну тематику [16].

Під дискурсивними практиками з лінгвістичної точки зору вслід за М.М. Мухарямовим, Л.М. Мухарямовою, розуміємо явища, що визначаються стійкими наборами мовних засобів, властивих певному політичному суб'єктові або ж характерних для актуалізації заданої теми політичної комунікації. [14]

Політичний дискурс може бути визначений як сукупність усіх мовленнєвих актів у політичних дискусіях, а також правил публічної політики, які оформилися відповідно до існуючих традицій і отримали перевірку досвідом [10].

Крім двох основних, у лінгвістиці виділяють інтегративний підхід, в якому об'єднуються два попередніх в одному концепті, і ця мета досягається за допомогою включення до поняття «дискурс» широкого кола соціальних явищ. У цьому випадку розрізняють різні аспекти дискурсу: семіотичний, що включає в себе як «знакові системи» (мова, жести, образи, символічні системи), так і форми знання, що відповідають певному часовому і соціокультурному контексту; діяльнісний, що являє собою різні соціальні дії, спрямовані на підтримку існуючих знакових систем і на створення нових смислів; атеріальний, що являє собою «навколишнє середовище» соціальної взаємодії: час, місце, умови; політичний, що формує і відтворює владні відносини в суспільстві. Виокремлення цього аспекту як самостійного випливає з розуміння політики як особливої сфери соціального життя, пов'язаної з феноменом влади, що пронизує всі сфери і рівні соціальної взаємодії; соціокультурний, що являє собою взаємодію персонального, соціального і культурного знання, цінностей, ідентичностей, що включає в себе знання про «знакові системи», соціальні та політичні дії, матеріальний світ.

Однією з переваг цього підходу є виділення політичного аспекту дискурсу, що акцентує увагу на формуванні, прояві й відтворенні владних відносин у суспільстві. Особливу увага надається також прикладному рівню дискурсу. У суто «технічному» розумінні дискурс у межах обох напрямів позначає письмовий, мовний чи образний прояв якого-небудь об'єкта явища (широке трактування дискурсу), чи комунікації (вузьке трактування). У цьому разі створюється аналіз виступів, текстів, інтерв'ю, бесід, дебатів тощо.

1.2.2 Дискурс-аналіз політичних текстів

Історія політичної думки не є історією думки, мови чи парадигм співтовариства політологів. Лише останнім часом це співтовариство наблизилося у своєму розвитку до того моменту, коли його мова та його історія можуть знайти гідний статус політичної підсистеми [3]. Значною мірою це пов'язано з розвитком аналізу політичного дискурсу.

Існує значна література, у якій стверджується, що мова може впливати і дійсно впливає на політику. Наприклад, М. Едельман стверджує, що «політична мова і є політична реальність, мова є інтегральним елементом політичної сцени - не просто інструментом для опису подій, але й частиною подій, яка здійснює сильний вплив на формування їх значення, сприяючи оформленню політичних ролей, що визнають і політичні діячі, і суспільство в цілому» [6].

До найбільш змістових формулювань щодо взаємозв'язку мови і політики можна віднести такі [9]: «якщо політичне виявляється тільки через мовлення, то адекватне розуміння політичного мовлення є необхідною умовою для адекватного вивчення політики»; «дискурс будь-якого типу є полем боротьби (a sіte of struggle). Це динамічний мовний і, насамперед, семантичний простір, у якому виробляються і випробовуються соціальні значення. Це найбільш очевидно щодо політичного дискурсу, оскільки практика політичної діяльності і політичного мовлення пов'язана насамперед із владою» [16], «питання про значущість мовлення є політичними за визначенням, оскільки саме мовлення робить людину політичною істотою. З усіх форм діяльності, необхідних для людських співтовариств і в них представлених, тільки дві вважалися політичними і становили те, що Арістотель називав bіos polіtіkos, а саме: дія (praxіs) і мовлення (lexіs), з яких виростає вся галузь справ людських; «Мова є наймогутнішою зброєю людини. Збройні сили здатні утримувати народ у стані підпорядкування довгі роки, навіть покоління. Однак тільки за допомогою мови можна маніпулювати людською свідомістю і схилити народ до співпраці в справі власного гноблення. Так само розуміння мови стає початком політичної незалежності» [25]; «політика, по суті, є мовленнєвою діяльністю, у якій мова використовується для інформування інших про політичні проблеми і для переконання в необхідності взяти участь у діях, пов'язаних з цими проблемами» [24].

Інтерес до вивчення політичного дискурсу виявляють представники різних професій і різних наукових дисциплін - журналісти, політологи, філософи, соціологи, фахівці в галузі теорії комунікацій, а також лінгвісти. Одним із перших журналістів, що звернули увагу на комунікаційну діяльність в її функції опосередкування політичної реальності, був, безумовно, А.Ф. Бентлі, який вважав аналіз мовної діяльності найважливішою умовою дослідження політики і суспільної думки. Він ніколи не залишав поза увагою ключовий зв'язок між комунікацією і політикою, а також між комунікацією й соціальною діяльністю. У дискурс-аналізі помітно виділяються два великих напрями - філософський, пов'язаний із герменевтикою і так званим аналізом повсякденної мови (ordіnary language), і філологічний, представники якого спирались на використання лінгвістичних методів аналізу, а також на літературознавче за своїми джерелами вивчення нарративності та сюжетики дискурсів [20].

Варто визнати, що багатьом дослідникам у середині 50-х рр. минулого століття здавалося, що відновлення політичної філософії, досягнуте за допомогою аналізу повсякденної мови, герменевтики, а такожмовознавчих студій, допомогло перетворити історію політичної думки, історію ідейних систем на історію мовного вживання і політичного мислення.

Насправді аналіз мовних прикладів у філософських дослідженнях політичного дискурсу рідко виходив за межі обговорення кількох слів чи словосполучень, які, як вважалося, мають особливу політичну значущість. Характерно, що власне лінгвістичні методи дослідження і лінгвістичні дані почали використовуватися в аналізі політичного дискурсу порівняно недавно.

Суспільство керується практикою людської діяльності. Мова, що є вираженням такої практики, як відзеркалює, так і зумовлює діяльність суспільства. Важливо при цьому те, що жодна зі сторін - мова і суспільство - не є незалежним агентом: вони діалектично поєднуються у дискурсі [6].

Однією з широко представлених в аналізі політичного дискурсу гіпотез є гіпотеза про вплив мови на політичне мислення. Її можна віднести до найбільш цікавих варіантів гіпотези Сепіра-Уорфа. Дійсно, людське мислення здійснюється на основі систем мовної комунікації, ці системи допомагають конституювати як їх концептуальні світи, так і структури влади чи соціальні світи, з ними пов'язані. Концептуальні й соціальні світи є при цьому контекстами один одного [4]. Твердження про те, що політичний дискурс може впливати на політичне мислення, набуло широкої популярності в основному завдяки творам Дж. Оруелла та його послідовників. Уже в своїх іспанських репортажах, а потім у відомому романі «1984» і, головне, у статтях про англійську мову Дж. Оруелл виявив важливі закономірності взаємодії мови і політики. Основним його досягненням стала концепція так званого «новомову» - особливого роду дискурсу, що дає змогу контролювати політичну поведінку.

Дж. Оруелл був переконаний у тому, що думка залежить від мови і, отже, при обмеженні політичним керівництвом спектра можливостей мовного вираження звужується спектр можливих розумових процесів. Метою «новомови», у розумінні Дж. Оруелла, було не вираження особливостей світогляду й індивідуального мислення, а недопущення неприйнятних з погляду політичного керівництва способів мислення - непотрібні думки мали буквально стати немислимими тією мірою, якою вони залежать від допустимих для використання слів [6].

У цілому дискурс-аналіз є відносно новою, однак перспективною і такою, що успішно розвивається, галуззю гуманітарного знання. Його використання для вивчення політичного процесу в цілому, тих чи інших політичних курсів, а також ліній поведінки окремих політичних організацій і політиків видається вкрай продуктивним у сучасній політології.

Аналіз теоретичної літератури за проблемою свідчить, що однією з найважливіших функцій політичного дискурсу, яка виокремлює його із загального мовного контексту, вважається функція переконання. На думку П.Б. Паршина, «будь-який текст впливає на свідомість адресата з семіотичної точки зору. Але для політичного тексту мовленнєвий вплив є основною метою комунікації, на досягнення якої орієнтується вибір лінгвістичних засобів» [16]. Принципова відмінність політичної мови від повсякденної полягає не у використанні певних формальних засобів, а в такій зміні співвідношення між знаком (словом) і значенням, при якому звичні одиниці мови отримують незвичну інтерпретацію, а добре відомі ситуації включаються до несподіваних смислових контекстів: речі «перестають називатися своїми іменами».

Ця специфіка політичного дискурсу як системи багато в чому пояснює і специфіку політичного тексту, з якого може бути прочитаний певний неекспліцитний смисл, який не зводиться до буквального, а іноді прямо протилежний йому. Більше того, деякі вчені вважають, що цей неекспліцитний смисл і є «істинним» смислом політичного тексту [18].

Орієнтуючись на такий метод, легше зрозуміти цінність політичного тексту в цілому, а не думок, висновків чи ідей, які можуть виникнути з нього (тексту). Це досить нова наукова теорія, навколо якої робиться спроба побудови кола питань та напрямів з урахуванням загальних наукових тенденцій. Саме такий підхід допомагає розглянути політичний дискурс у цілому та політичний текст зокрема під новим кутом та слугує підґрунтям для проведення майбутніх досліджень.

1.2.3 Особливості продукування дискурсу мовною особистістю

Розвиток антропоцентричної лінгвістики співпав з тим, що в нас і за кордоном називають дискурсивним переворотом в гуманітарних науках. Звернення до дискурсу як предмету вивчення в науці лягло в основу багатої традиції, закладеної ще фундаментальними працями І.А. Бодуена де Куртене і продовженої у дослідженнях вчених 20-го століття (Виноградов 1980, Винокур 1959, Виготський 1982, Щерба 1974 та ін.).

Зростання дискурсивної та антропоцентричної лінгвістики, а точніше входження дискурсивної лінгвістики до складу антропоцентричного мовознавства не є випадковим, бо мовна особистість реалізує себе перш за все у створенні мовленнєвих творів, текстової діяльності [60, с. 57], говорячи про яку, «ми маємо справу з новим досить широким полем наукових понять, що відкриваються на стиках цілого ряду областей знань про людину і суспільство. Це дозволяє при дослідженні знакового спілкування перенести акценти з мови як системи і тексту як одиниці мови на текст як комунікативну одиницю найбільш високого порядку, що являє собою не тільки продукт, але також образ і об'єкт мотивованої і цілеспрямованої комунікативно-пізнавальної діяльності» [18, с. 46-47]. Перефразуючи відоме висловлювання Ю.М. Караулова «за кожним текстом стоїть мовна особистість, що володіє системою мови», можна сказати, що за кожною мовною особистістю стоїть безліч текстів, які вона створює [39, с. 6].

Мовленнєві твори представляють собою результат дискурсивної діяльності мовної особистості. При цьому вони дозволяють вести мову про індивідуальні особливості комунікативної компетенції їх творця, про приховані процеси його мовної свідомості, що складають своєрідність дискурсивного мислення мовної особистості. Тобто, структура дискурсу виступає вираженням і відображенням особливостей мовної особистості, і в тому числі - її комунікативної компетенції. Дослідження побудови дискурсу дозволяє виявити своєрідність мовної поведінки як конкретного носія мови, так й ідиостиля групи людей.

Поняття дискурс має багато тлумачень, проте найбільш зручним є визначення К.Ф. Седова. На його думку, «дискурс - об'єктивно існуюча вербально-знакова побудова, яка супроводжує процес соціально-значущої взаємодії людей. В своїй об'єктивності дискурс нагадує багатогранний кристал, сторони якого здатні відбивати різні особливості цієї взаємодії: національно-етнічну, соціально-жанрову, конкретно-ситуативну, мовленнєву, формально-структурну та ін. Кожна із цих граней феномену, що розглядається, може стати основою для виділення особливого аспекту розгляду дискурсу, який, в свою чергу, здатний сформувати самостійний розділ в загальній теорії дискурсу [27, с. 98].

В якості одного із можливих аспектів дослідження дискурсу може бути виділений текстовий аспект. Іншими словами, текст - це не що інше як погляд на дискурс тільки з точки зору внутрішньої побудови мовленнєвого твору. В межах такого розуміння терміни дискурс і текст співвідносяться як родове і видове поняття.

В цьому напрямку лінгвістики невід'ємними є такі поняття, як дискурсивна (текстова) діяльність, дискурсивна поведінка, дискурсивне мислення. Під дискурсивною діяльністю слід розуміти різновид мовленнєвої діяльності, що направлена на свідоме і цілеспрямоване створення мовленнєвих творів. Більш широке поняття дискурсивна поведінка включає в себе, крім свідомих і цілеспрямованих, мовленнєві вчинки мимовільні і не зовсім контрольовані. Під дискурсивним мисленням розуміють особливий вид вербального мислення, який обслуговує процеси створення і сприймання дискурсів. Під комунікативною компетенцією розуміється уміння будувати ефективну мовленнєву діяльність і ефективну мовленнєву поведінку, які відповідають нормам соціальної взаємодії, притаманним конкретному етносу. Виділяють наступні аспекти розгляду процесу еволюції комунікативної (дискурсивної) компетенції: 1) граматичний (текстовий), 2) прагмалінгвістичний, 3) психолінгвістичний та 4) соціопсихолінгвістичний.

1.2.4 Граматичний аспект дослідження структури дискурсу

Фундаментальними категоріями тексту виступають зв'язність і цілісність. Уявлення про цілісність відбиває наявність у мовленнєвому творі єдиної семантичної програми, єдиного задуму. Явище цілісності лежить в основі психолінгвістичного аспекту дослідження структури дискурсу.

Граматичний аспект дослідження передбачає розгляд дискурсу як тексту - «майже чітко фіксовану, таку, що передає певний зв'язний зміст послідовних речень, пов'язаних одне з одним семантично, що виражено різними мовленнєвими способами» [34, с. 28]. На перший план тут виступає поверхнева структура мовленнєвого твору. До теперішнього часу лінгвістика тексту зібрала значну кількість робіт, що розглядають проблему внутрішньо текстової зв'язності (когезії).

Дослідження текстової когезії передбачає виділення мінімальної текстової одиниці, мікротексту. В науці існує декілька термінологічних позначень для одиниці такого типу: надфразова єдність (О.І. Москальська), складне синтаксичне ціле (Л.М. Лосева), суперфраза (А.А. Акишина), прозаїчний рядок (Г.Я. Солганик), абзац (Л.Г. Фрідман). Під надфразовою єдністю і тематичним блоком ми розуміємо «відокремлену в тексті одиницю змістовної структури, наступну за висловлюванням, яка володіє систематичною закінченістю і відображає наше інтуїтивне уявлення про єдність теми» [40, с. 101].

У центрі дослідження текстової когезії знаходяться зв'язки між реченнями, які входять в мікротекст. У лінгвістиці тексту виділяють два основних механізми побудови міжфразових зв'язків: закріплення і повторення. Закріплення - найбільш елементарний спосіб реалізації когезії. Він заснований на використанні різного роду граничних елементів - прийменників, сполучних слів, сполучників, часток та ін.

Закріплення з допомогою союзів - найбільш елементарний спосіб з'єднання речень надфразової єдності. Виступаючи у функції міжфразового зв'язку, різні союзи несуть в собі неоднакову семантику.

У функції міжфразового зв'язку широко використовується сполучник А. «Частіше за все цей сполучник виступає як актуалізатор нової, часто паралельної, побічної, інколи не очікуваної теми». Окрім цього, сполучник А має змогу виконувати «оберненість розповідного процесу і означати повернення до старої, раніше вже розвинутої або принаймні позначеної теми». Нарешті, саме за допомогою цього сполучника «зображується мозаїчне, зісковзуюче з предмету на предмет мовлення». У сполучнику І «функція у широкому розумінні слова розповідна. Організовуючи текст, сполучник І заносить в нього ідею тривалості і послідовності розповідного руху». В описах цей сполучник може виконувати приєднуючи функцію. Сполучник АЛЕ є опозиційним сполучнику І. «В основі його текстової семантики лежить значення обмеженості. Сполучник АЛЕ обриває пряму лінію розповіді і направляє її в інше русло». Однак в деяких випадках сполучник АЛЕ виступає в значеннях, схожих із сполучником І [23, с. 345].

Повтор більшістю дослідників вважається основним засобом реалізації міжфразових зв'язків. Як справедливо відмічає М.І. Откупщикова, «повторення основного - необхідна умова появи і існування тексту» [34, с. 40]. Вчені розрізняють граматичний і лексико - семантичний повтори.

Граматичний повтор є не що інше, як морфологічне співвідношення вжитих в межах надфразової єдності словоформ. Сюди перш за все слід віднести міжфразовий зв'язок імен і співвідношення часових форм дієслів.

Центральним способом з'єднання речень у тексті справедливо вважається лексико - семантичне повторення. Основний механізм його реалізації - заміщеня (субституція).

Говорячи про текстову когезію, не можна залишити без уваги питання про особливий засіб реалізації зв'язності - про метатекстові елементи дискурсу. Метатекст у мовленнєвому творі, як правило, несе в собі те, що в науці називається суб'єктивною модальністю, точніше авторське відношення до предмету мовлення. Ця категорія виступає «глибинною характеристикою мовлення, багато в чому формуючою, яка зв'язує висловлювання, констатуючою мовлення як відносно самостійну галузь в діалектній єдності «мова - мовлення» [42, с. 180]. Мовленнєвими засобами вираження суб'єктивної модальності в мікротексті виступають в модальні слова і словосполучення, що вводяться в текст, спеціальні синтаксичні конструкції, порядок слів, інтонація та ін.

З поняттям текстової когезії безпосередньо пов'язане уявлення про завершеність мовленнєвого твору, обмеження його композиційною будовою. Композиція дискурсу перш за все будується шляхом визначення в мові границь тексту, текстової рамки. «Початок і кінець кожного тексту, - вказує А.А. Акишина, мають сильну смислову направленість: вони відокремлюють текст від не тексту» [1, с. 2-15]. В залежності від об'єму мовленнєвого твору в лінгвістиці тексту розділяють мікрокомпозицію і макрокомпозицію.

Для аналізу композиційної будови як мікро-, так і макротексту важливу роль відіграє виділення функцій ініціальних виразів (текстових починань). Як показали дослідження відомих фонетистів, у спонтанних дискурсах «на початок абзацу виноситься висловлювання, яке являє собою центр всього змісту, а наступні висловлювання фоноабзацу ніби прояснюють, розповсюджують його. В таких ініціальних виразах оратор прагне визначити тему своєї подальшої звістки».

1.2.5 Прагмалінгвістичний аспект вивчення структури дискурсу

Як відомо, термін «прагматика» прийшов в науку про мову з робіт знаменитого американського вченого Ч. Моріса, котрий в кінці 30-х років теперішнього століття виділяв в загальному просторі семіотики три виміри: синтактику (вчення про відношення між знаками), семантику (вчення про відношення знаків до об'єктів дійсності) і прагматику (вчення про відношення знаків до їх інтерпретаторів). Іншими словами, прагматика - область семіотики, яка вивчає поведінку мовних одиниць в реальних процесах комунікації прийнятно до учасників спілкування - суб'єкту мови і адресату мови. На теперішній час лінгвістична прагматика стала одним із ведених напрямків розвитку антропологічного дослідження мовних явок. Можна говорити про так би мовити прагматичний підйом в сучасній науці про мову, початок якого слід віднести до 70-х роках.

До лінгвістичної прагматики відноситься наукова галузь, котра розглядає «мовні елементи, орієнтовані на словесну взаємодію». Прийнятну до визначення тексту суть подібного підходу добре передають слова Д.А. Круза: «Зазвичай, - пише вчений, - лінгвіст «вміщує себе» в текст і, виходячи з його елементів і зв'язуючих ці елементи відношень, будує систему обслуговуючих ним функцій. І навпаки, (теоретично мисляча) лінгвістична модель мовленнєвої взаємодії «вміщує» лінгвіста неодмінно в мовленнєвий акт, структура і цілі якого повинні пролити світло на те, як побудований текст» [53, с. 143].

Подібний розгляд структури дискурсу дозволяє бачити в ньому арену взаємодії учасників мовленнєвого акту: автора тексту, слухача (адресата тексту) і тої реальності, яка знаходить відображення в тексті. Прагмалінгвістичне дослідження дискурсу повинно бути орієнтовано, з одного боку, на виявлення особливостей авторської присутності, «суб'єктивного емоційного оцінюючого відношення оратора до предметно-смислового змісту свого висловлювання. В різних сферах мовного спілкування експресивний момент має різне значення і різний ступінь сили, але він є скрізь: абсолютно нейтральне висловлювання неможливе» [6, с. 188]. Іншою не менш значущою характеристикою структури дискурсу виступає фактор поширення на слухача. «Суттєвим (конститутивним) принципом висловлювання (тексту) постає його звернення до кого-небудь, його адресованість. Кому адресоване висловлювання, як оратор (або той, хто пише) відчуває і уявляє собі своїх адресатів, яка сила їх впливу на висловлювання - від цього залежить і композиція і особливо стиль висловлювання».

Фактор спрямованості дискурсу, врахування того, що Т.А. ван Дейк називав прагматичним контекстом, визначається прагненням того, хто говорить, до адекватного розуміння адресатом мовленнєвого твору. При цьому, як справедливо вказує голандський дослідник, «оратор може тільки тоді успішно здійснити намічений мовний акт, коли він впевнений, що прагматичний контекст задовольняє умови цього мовного акту» [17, с. 126]. Підкреслимо важливу для нас думку: розуміння тексту передбачає наявність в ньому потенціалу перцепції, програми смислового сприйняття дискурсу слухачем.

Всі три компоненти прагматичної структури тексту - відображена в мові дійсність, суб'єктивно - авторський початок, потенціал сприйняття - присутні в структурі дискурсу у взаємозв'язку.

Як справедливо відмічає О.І. Москальська, «будь-який текст являє собою більш або менш складне висловлювання про дійсність. В основі тексту лежить судження про предмети або явища дійсності, про ті або інші факти і ситуації. Це означає, що всі слова у тексті, всі речення, які входять до тексту, як і текст в цілому, актуалізовані, вони виступають не як словникові лексеми і гіпотетичні синтаксичні конструкції, а як назви конкретних предметів і як реальні висловлювання або частини висловлювань про конкретні факти і ситуації» [29, с. 21].

Відображаючи факти і уявлення реальності, дискурс несе в собі просторово - часову модель дійсності, або хронотоп. Основними мовними засобами зображення часу в тексті стають граматичні форми виду і часу дієслів, в доповнення до яких використовуються лексичні актуалізатори темпоральності і синтаксичні конструкції складнопідрядних речень [52, с. 210].

Функції ув'язки дискурсу з реальним простором виконують локалізатори, традиційно названі обставинами місця, плюс складнопідрядні речення з допоміжними місця. Прагматичний аспект вивчення дискурсу передбачає розгляд особливостей управління сприйняттям адресату в рамках просторових і часових координат побудови тексту. Так, створюючи хронотопічні рамки розповіді, той, хто говорить, фіксує в суцільному континуумі дискурсу точку зору, «спостережний пункт», з якого він (слухач) так би мовити сприймає зображувані події. Ця точка зору мовця має локальні і часові координати. І те, наскільки успішно автор здатен «керувати» сприйняттям адресату, свідчить про прагматичну компетенцію його дискурсивної поведінки.

1.2.6 Психолінгвістичний аспект вивчення структури дискурсу

Психологічне дослідження дискурсивного мислення своїм предметом має процеси породження і розуміння тексту, тобто динамічну природу текстової структури. Проблеми формування мовленнєвого висловлювання і його сприйняття складає серцевину теорії мовної діяльності. У їх розробці сучасна наука має достатньо міцний фундамент, закладений роботами вітчизняних психологів і, перш за все, працями Л.С. Виготського і його багатьох учнів і наступників [38, с. 37].

Для дослідження природи дискурсивного мислення, особливостей породження і розуміння цілісних текстів продуктивно залучаються дані нейролінгвістики (психолінгвістики мозку). Ця наочна область спомогла в нашій країні значних успіхів, котрі дозволяють з впевненістю стверджувати, що в мовній діяльності активно приймає участь не тільки ліва (домінантна) півкуля, як це вважалось раніше, але і права (субдомінантна).

Відповідь на запитання про роль правої півкулі в мовній діяльності була отримана при лікуванні різних тяжких захворювань з використанням унілатерального електросудомого шоку.

Завдання такого лікування полягало в тому, щоб викликати у хворого щось подібне до серії епілептичних приступів, що, як правило, покращує його стан. Для цього до голови людини прикладають електроди і на мить вмикають напругу.

Така процедура лікування полягає в тому, що електроди підключаються тільки до одної половини голови. При цьому виникає пригнічення тільки одної півкулі, інша продовжує працювати нормально. Таким чином виникає унікальна ситуація, коли одну і ту ж людину можна спостерігати у трьох станах: до сеансу, під час пригнічення правої півкулі і під час пригнічення лівої півкулі.

Можна з великою впевненістю передбачити, що різні комунікативні умови потребують різних умов від різних півкуль. Побутове розгорнуте спілкування, засноване на загальності ситуації і широко використовує мовленнєві стереотипи, може бути пов'язане лише з правою півкулею при мінімальній участі лівої. Більш складні форми мовленнєвої діяльності передбачає спільну узгоджену роботу обох півкуль. Дані нейролінгвістики дозволяють висловити гіпотезу про те, що первинна стадія мотивації і формування задуму здійснюється в правій півкулі. Саме там з'являється загальне уявлення про майбутнє висловлювання, коли той, хто говорить знає, про що він буде говорити, проте не знає, як.

Саме тут під керівництвом мовленнєвих зон лівої півкулі відбувається вибір синтаксичних схем і предикатів. Тільки потім ці схеми наповнюються лексикою, підбір граматичних засобів, що відбуваються під керівництвом задніх відділів лівої півкулі. Процес перетворення думки в слова проходить під контролем правої півкулі, яка постійно звіряє отримані результати з вихідним задумом і реальною дійсності.

1.2.7 Соціопсихолінгвістичний аспект дослідження структури дискурсу

Соціопсихолінгвістичний аспект дослідження дискурсивного мислення передбачає вивчення мовленнєвої поведінки людини у зв'язку з широким контекстом його буття.

Загальний простір соціолінгвістики зазвичай поділяють на макро- і мікросоціолінгвістику. Макросоцілінгвістика передбачає «вивчення між групової інтеракції на рівні крупних груп, включно до контактуючих націй і держав» [8, с. 309].

Мікросоціолінгвістика заснована на аналізі, сфокусованому на індивіда у неформальній внутрішньогруповій інтеракції невеликих груп. Подібний підхід орієнтований на індивідуально-психологічні особливості мовної особистості, а тому його доцільно називати соціопсихолінгвістичним.

Відповідно до об'єкту роботи ракурс розгляду визначається рішенням двох взаємозалежних та взаємопов'язаних завдань: по-перше, виявлення характеру впливу на структуру усного дискурсу різних соціально значущих умов мовної комунікації; по-друге, виділення соціопсихолінгвістичних критеріїв аналізу дискурсивної поведінки, які можуть бути покладені в основу типології мовних особистостей.

Взаємодія двох категорій «людина - мова» має немало суперечливих пояснень і визначень в лінгвістичній науці. Схожість позицій в аналізі відносин людини і суспільства та людини і мови полягає в тому, що їх основою є діяльність особистості, яка в кінцевому результаті визначає потенціал обох систем: суспільної і мовної.

Мова є одним з найбільш ефективних засобів, за допомогою якого людина стає повноправним членом мовного товариства - носієм мови (суб'єктом). Однією з найважливіших функцій суб'єкту вважають функцію інтеграції, яка передбачає активну організацію його взаємодії з навколишнім світом. Цілісність і органічність мовної особистості не залежить від інтелекту, освіти вподобань.

Далеко не завжди рух до цілі учасників комунікації має однонаправлений, поступальний характер. Комунікативні невдачі можуть бути обумовлені різними причинами, і мова стає «ворогом» переважно в усному мовленні.

Самобутність мислення і психіки, національної та гендерної культури, без сумніву проявляється в структурі національної мови і в мовній поведінці її носіїв. Мова є нероздільною власністю народу, який найбільш повно і правильно виражає себе саме в мові. Будь-яка зміна в мові носить закономірний характер. Мова завжди живе за умовами визначеної форми, тому народ, співчуваючи формальній стійкості своєї мови, боїться її порушити, береже її, як святиню.

2. Індекси мовної особистості

2.1 Індекси мовної особистості українських та американських керівників держав у гендерному аспекті

Матеріалом дослідження були промови українських політиків: Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко та американських: Барака Обами і Хіларі Клінтон. Зазначимо, що на період здійснення дослідження В. Ющенко та Б. Обама є президентами країн, Ю. Тимошенко та Х. Клінтон займають високі посади в своїх урядах.

Комунікативна поведінка мовної особистості проявляється за допомогою невербальних та невербальних засобів. Діапазон варіативності парамовних засобів у кожного соціуму формується спонтанно. Вони не мають широкої варіантності через цілу низку причин.

На основі досліджень невербальних аспектів комунікації в українському й англійському спілкуванні була представлена класифікація жестів, міміки рухів тіла, що заміняють в мовленні ті чи інші елементи мови. Серед них: жести привітання прощання (12 позицій), жести привертання уваги (15 позицій), жести заборони (3 позиції), жести погрози (2 позиції), ображаючі жести та рухи тілом (19 позицій), драпувальні жести (3 позиції), жести і рухи тілом, що виражають вдячність (3 позиції), жести примирення (1 позиція), жести, які зустрічаються в різних інших ситуаціях спілкування (30 позицій) [7, с. 224].

Сьогоднішній день важко уявити без політики, а особливо без політичних діячів, що привертають до себе особливу увагу за допомогою свого власного стилю мовлення та піар-програм. Філологів в першу чергу цікавлять їхні політичні промови, стиль мовлення, особливості використання стилістичних засобів, адже саме політики повинні бути взірцем політичної культури, культури мовлення, закликати до використання літературної мови, а головне - показати всю красу української державної мови.

2.1.1 Невербальні засоби мовної особистості

Представлення результатів нашого дослідження доцільно почати з невербального рівня. На основі спостережень за реалізацією українських та американських політичних особистостей ми дійшли висновків, що українські діячі більш широко використовують жести та невербальні засоби. Наприклад, для Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка властивий жест складання трьох пальців разом, що символізують правдивість, наведення важливих аргументів та прагнення переконати в чомусь. Екс-прем'єр-міністр останнім часом використовує жест паралельних ліній, маючи на меті порівняти роботу чинної влади для громадян України з роботою опозиційної коаліції.

Барак Обама менш за всіх використовує невербальні засоби. Його промови ніколи не відрізнялися особливою експресією, він постійно тримає руки на трибуні або трохи вище неї. Найпоширенішим невербальним засобом можна вважати підняття правої руки вгору.

Хіларі Клінтон, як і Юлія Тимошенко, мімікою лиця та жестами рук дублюють всі свої промовлені слова, так як нібито вони все це відчули на собі і недалекі від цих проблем чи питань. Вони активно ведуть при зустрічі з виборцями, обнімаються та навіть дозволяють себе поцілувати. Це пояснюється гендерною природою.

Проявом гендерної специфіки вважаємо той факт, що жінки дотримуються однакового положення «рука в руці», яке притаманне лише світським дамам. Наступним спільним невербальним засобом є розмахування руками, що характеризує їх як експресивних особистостей.

2.1.2 Лексичний рівень мовної особистості

Важливим параметром реалізації мовної особистості є її мовна компетенція, яка проявляється у вживанні певних лексичних одиниць, ідіом, метафор, епітетів, уособлення, гіпербол, паралелізму, колоквіалізмів тощо. Образні засоби використовуються для надання експресивності та емоційного забарвлення мови.

На лексичному рівні було виявлено такі особливості реалізації мовної особистості: використання президентом України Віктором Ющенком фрази «наріжний камінь» та «любі друзі», яка відома кожному українцеві; Хіларі Клінтон в своїх політичних промовах часто використовує такі лексичні одиниці як: «key role» та «key goal» (слово «key» вживається в значенні «головний»). Мовлення Хіларі Клінтон та Барака Обами характеризується широким арсеналом ідіоматичних одиниць.

Однією із особливостей промов Хіларі Клінтон є використання неологізмів: «How about green-collar jobs?» та «I call it the «yoyo society».

Для промов українських керівників держави типовим є вживання колоквіалізмів, що ми вважаємо проявом національної специфіки. Наприклад: «-Говорю прямо зараз - нікому не вдасться наскоком «протягти» конституційні зміни «під себе». Досить авантюр і тимчасових прожектів». Така лексика може становити труднощі для перекладу, оскільки перекладач має бути обізнаним не лише з нормою, а й з функціонуванням такої лексики в українській мові.

Потрібно відмітити, що президент України постійно використовує біблеїзми, що характеризують його як віруючого та культурного політичного діяча, який будує свою політику на відновлення та зміцнення релігії та культурної спадщини. Найпоширенішим біблеїзмом є «цвях, який свідомо забивають у наше тіло». Всі біблеїзми мають стійкі відповідники в англійській мові, отже для досвідченого перекладача це не є проблемою.

Серед особливостей промов американського президента на лексичному рівні доцільно зазначити, що в одній із своїх промов Барак Обама говорить «It is the answer spoken by young and poor, ….Asian, American, gay, straight….». Неполіткоректне слово «gay» свідчить про відмову президента вживати евфемізми, але потрібно зауважити, що не є закономірністю.

Проведене дослідження показало, що промови американських політиків характеризуються великою кількістю ідіоматичних одиниць. Ідіоми, вживані президентом США Бараком Обамою належать до поширених ідіоматичних одиниць, відомих кожному професійному перекладачеві. Наприклад:

- The walk of life - сфера діяльності;

- To extend a hand of friendship to smb. - протягнути руку дружби (співпраці).

Промови Хіларі Клінтон завжди привертають до себе особливу увагу через використання ідіом різного стилістичного навантаження. Наведемо кілька прикладів:

- To be enough to make ends meet - дітям на молочко;

- To turn a blind eye - дивитись на щось крізь пальці;

- To roll one's sleeves up - закачати рукава.

2.1.3 Граматичний рівень мовної особистості

Наступним рівнем для спостережень над реалізацією мовної особистості політиків визначено граматичний. Гендерна специфіка проявляється у використанні жінками-політиками довгих речень з однорідними додатками, що свідчить про потік думок та широкий спектр думок. Наприклад уривок з промов Юлії Тимошенко:

- Ми ставили перед собою таке завдання, бо хотіли, щоб нарешті в Україні настав такий час, коли ми більше ніколи не будемо повертатися назад і думати, що знову щось загрожує незалежності держави, її європейському вибору, відродженню нашої правдивої історії, нашій національній самобутності.

Хіларі Клінтон:

1. - But whether it's to improve long-term security in places torn apart by conflict, like Afghanistan, or to further progress in countries that are on their way to becoming regional anchors of stability, like Tanzania, we pursue development for the same reasons: to improve lives, fight poverty, expand rights and opportunities, strengthen communities, and secure democratic institutions and governance; and in doing so, advance global stability, improve our own security, and project our values and leadership in the world.

Американські політики Барак Обама та Хіларі Клінтон часто використовують вставні конструкції. На нашу думку, таке явище пояснюється особливістю англійської мови. Наприклад з промов Хіларі Кінтон:

- In short, my plan will help tens of millions of middle-class families go from just getting by to getting ahead;

- In addition, in light of the growing economic uncertainty facing American families.

- In the past, we invested in many programs across many fields, spreading ourselves thin and reducing our impact.

- as I sense, that the time is now to shake off our slumber (Барак Обама)

2.1.4 Стилістичний рівень мовної особистості

На стилістичному рівні особливу увагу привертає використання метафор та епітетів українськими та американськими керівниками держав. В політичному дискурсі можна виокремити окремий тип - політичну метафору.

Використання метафори є типовим для Юлії Тимошенко, а особливо у звітах про діяльність роботи Кабінету Міністрів. Наведемо кілька прикладів:

- Але Конституція - це не депутатський запит, не книжка-розмальовка (the constitution is not a colouring book) для нудьгуючих розбудовників держави на громадських засадах».

- наша команда слів на вітер не кидає!;

- за ці два місяці посланці Партії регіонів до фундаменту пооббивали пороги в помешканнях моїх колег по фракції.

Для промов Віктора Ющенка також властиве використання великої кількості метафор, що є особливістю його стилю мовлення. Наприклад: Ми відчуваємо вітер похолодання в міжнародних зносинах.

- Тому що домінували інші інтереси, які дуже часто залишалися за шторою.

- Поховав, на мій погляд, демократичну більшість в українському парламенті.

- Дорога до узурпації розпочалася зі зради, загорнутої в красиві слова.

На відміну від метафор Юлії Тимошенко, метафори Віктора Ющенка не мають повних відповідників в англійській мові:

- пускати тривогу у своє серце-to let in anxiety in your heart

- викоренити корупцію-eradicate corruption

- покласти край - to blow the whistle on smth./ draw the line

Політичні промови президента США Бараки Обами також характеризуються широким використанням метафор:

- As I sense, that the time is now to snake off our slumber.

Метафора, вжита в більшості випадків з іронічним та саркастичним забарвленням, є невід'ємним стилістичним засобом у промовах Хіларі Клінтон:

- First, n matter how the lily is gilded…

- …and to help pave the way for poor to work.

- I think every American deserves a chance to build a solid next egg.

Таким чином, політична метафора лежить на перетині індивідуального світосприйняття та загальноприйнятого, колективного інтерпретування політичних процесів, подій, явищ та особистостей. Для перекладача англійської мови це не становить труднощів, адже в англійській мові можна легко знайти еквіваленти: кидати слова на вітер - to spend breath, тримати руку на пульсі - to hold hand on pulce, напоїти живою водою - to give smb the elixir of life. Але в тих випадках, коли ще не можливо, краще використовувати описовий переклад, для того щоб зберегти національне та стилістичне забарвлення.