главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 



Адресовність політичного дискурсу

Дискурсивна парадигма сучасної лінгвістики, об’єкт та предмет дослідження, актуальні питання дискурсології. Політична промова як жанр політичного дискурсу. Аналіз засобів вираження адресата на морфологічному, семантичному та прагматичному рівнях.

Рубрика: Иностранные языки и языкознание
Вид: курсовая работа
Язык: украинский
Дата добавления: 25.10.2011
Размер файла: 85,0 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные документы


1. Мовна особистість політичного діяча в гендерному та перекладацькому аспектах
Мовна особистість в аспекті лінгвістичного дослідження. Особливості продукування дискурсу мовною особистістю. Індекси мовної особистості українських та американських керівників держав у гендерному аспекті. Особливості перекладу промов політичного діяча.
дипломная работа [98,6 K], добавлен 25.07.2012

2. Стилістичні засоби створення образності в авторському дискурсі
Поняття дискурсу в сучасній лінгвістиці. Методи дослідження дискурсу. Визначення поняття "текст". Аспекти створення образності і виразності. Аналіз використання стилістичних засобів у романі Джерома К. Джерома "Троє в одному човні (не рахуючи собаки)".
курсовая работа [456,2 K], добавлен 07.11.2013

3. Дистрибуція дієслів заборони в політичному дискурсі Б. Обами
Дискурс як тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище та мовленнєвий потік. Особливості дистрибуції та значення дієслів заборони, їхній вплив на адресата політичного дискурсу. Специфіка та будова лексико-семантичного поля дієслів заборони.
статья [80,2 K], добавлен 08.07.2011

4. Особливості аргументації в політичному дискурсі як перекладацька проблема
Основні риси політичного дискурсу та тактики аргументації. Вплив гендерної приналежності політиків на вираження аргументації в їх передвиборних промовах. Специфіка аргументації у промовах політиків різних партій. Збереження аргументації при перекладі.
дипломная работа [104,2 K], добавлен 03.03.2010

5. Перекладацькі проблеми відтворення словникової статті політичного характеру в перекладі
Лінгвістичні особливості словникової статті політичного характеру як типу тексту. Тлумачні та енциклопедичні словники в англомовній лексикографічній традиції. Аналіз перекладів американських словникових статей політичного характеру українською мовою.
дипломная работа [142,2 K], добавлен 22.06.2013

6. Лінгвокультурні особливості перекладу політичного дискурсу
Аналіз відмінностей англо- і україномовного політичних дискурсів, зумовлених впливом екстралінгвістичних чинників. Особливості передачі лінгвокультурологічно-маркованих мовних одиниць у тексті трансляції. Відтворення ідіостилю мовця під час перекладу.
курсовая работа [96,1 K], добавлен 09.04.2011

7. Дослідження особливостей просодичного вираження негативних емоцій в англомовному діалогічному дискурсі
Поняття "конфронтаційна просодика" та наявність її компонентів в дискурсі. Вираження негативної емоціональності за допомогою просодичних компонентів. Комунікативне значення конфронтаційних просодичних компонентів в організації діалогічного дискурсу.
курсовая работа [36,2 K], добавлен 23.04.2012

8. Аналіз засобів вираження категорії множинності на основі роману Рея Бредбері "451 Fahrenheit"
Кількість як одна з універсальних характеристик буття. Особливості лексичних та лексико-граматичних засобів вираження значення множинності в сучасній англійській мові. Аналіз семантичних аспектів дослідження множинності. Розгляд форм множини іменників.
курсовая работа [75,4 K], добавлен 13.12.2012

9. Дискурс
Різноманітність комунікативних навичок та вмінь. Французька школа дискурсу. Способи взаєморозуміння людей між собою. Типологія діалогічних дискурсів. Типи дискурсів і формування їхніх векторів. Способи організації дискурсу і типологія мовних особистостей.
курсовая работа [28,7 K], добавлен 17.01.2009

10. Комп’ютерний дискурс
Диференціація поглядів на поняття "дискурсу" як лінгвістичної проблеми. Місце комп’ютерного спілкування в комунікативному середовищі. Характерні риси англійського комп’ютерного дискурсу, його жанри та текстуальний аспект. Способи утворення сленгу.
курсовая работа [51,8 K], добавлен 22.11.2014


Другие документы, подобные Адресовність політичного дискурсу

Страница:  1   2 


Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ФАКУЛЬТЕТ ІНОЗЕМНИХ МОВ

КАФЕДРА АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ

Адресовність політичного дискурсу

(курсова робота)

Виконавець:

Студентка 3 курсу

Левицька М.В.

Чернівці

2008

Аннотація

Курсова робота присвячена дослідженню засобів вираження адресата у сучасному політичному дискурсі. Проаналізовано засоби вираження адресованості на морфологічному, лексичному, семантичному та прагматичному рівнях мови. Встановлено особливості адресованості у політичному дискурсі.

За структурою робота складається зі: Вступу, Розділу I “Дискурсивна парадигма сучасного мовознавства”, Розділу II “Вираження адресованості у політичному дискурсі”, Висновків, Бібліографії та Додатків.

лінгвістика дискурсивна парадигма промова

Resume

This term paper focuses on the study of the means addressee's expression in English political discourse addressee. Analyse types of expression addressee viewed from morphologica, lexical, semantic, and pragmatic levels. We found out some features of addresse in political discourse.

The term paper consist of: Introduction, Part I “Discourse paradigm in modern linguistics”. Part II “Expression of addressee in political discourse”, Conclusions, Bibliographi and Supplement .

Зміст

Вступ

Розділ 1. Дискурсивна парадигма сучасної лінгвістики

1.1 Сучасні підходи до вивчення дискурсу

1.2 Дискусійний характер визначення поняття “дискурс” в сучасному мовознавстві

1.3 Варіативність дискурсу

1.4 Характеристика політичного дискурсу

1.5 Політична промова, як жанр політичного дискурсу

1.5.1 Жанри політичного дискурсу

1.6 Соціокультурний аспект політичного дискурсу

Короткі висновки до Розділу I

Розділ 2. Вираження адресованості у політичному дискурсі

2.1 Визначення поняття”адресованість”

2.2 Функції адресованості у політичному дискурсі

2.3 Морфологічний рівень вираження адресованості у політичному дискурсі

2.3.1 Звернення до адресата

2.3.2 Звернення до аудиторії

2.4 Лексико-семантичний рівень вираження адресованостіу політичному дискурсі

2.5 Синтаксичний рівень вираження адресованості у політичному дискурсі

2.6 Прагматичний рівень вираження адресованості у політичному дискурсі

Короткі висновки до Розділу II

Висновки

Список літератури

Додатки

Вступ

Тема дослідження включає дискурсивну парадигму сучасної лінгвістики, вивчення поняття ”дискурс” та сучасні підходи до його характеристики. Досліджено особливості політичного дискурсу, варіативності та соціокультурний аспект, а також характеристика адресованості у політичному дискурсі, функції, лексикосемантичний, прагматичний рівні вираження адресованості в політичному дискурсі.

Актуальним питанням дискурсології є дослідження проблем породження, функціонування, сприйняття дискурсу, визначенню критеріїв його диференціації присвячена значна кількість наукових праць таких відомих лінгвістів далекого і близького зарубіжжя як Т.Ван Дейк, В.Едмондсон, Ф.С.Бацевич, В.В.Михайленко, В.І.Карасік, Н.С.Валгина, М.Л.Макаров, М.К. Басімалієва, Е.Бенвеніст, Г.Біас, Х.Грунерт, Р.Дікман. Значна кількість робіт молодих вчених присвячена розробці окремих типів дискурсу - публіцистичного І.Соболєва, судового Т.Скуратовсь, законодавчого М.Власенко, газетного С.Коновець, Н.Чабан, рекламного Н.Волкогон, В.Орхіменко, політичного Г.Жуковець, В.Петренко, О.Пономаренко.

Об'єкт дослідження становлять лексеми які використовувалися для вираження адресованості у політичному дискурсі.

Предмет дослідження становлять морфологічний, семантичний, та прагматичний аспект вираження адресованості у політичному дискурсі. Вирішення завдань: 1. Виокремити тип адресата у політичній промові; 2. Дослідити засоби вираження адресованості у політичній промові; 3. Визначити характерні особливості адресованості в англомовній політичній промові.

Матеріалом дослідження послужили тексти виступів президента США Дж. Буша (обсягом 150 тис. словоформ).

Головною метою дослідження є аналіз засобів вираження адресата на морфологічному, семантичному та прагматичному рівнях.

Наукова новизна - дослідження є спробою системного підходу до дослідження особливостей вираження адресованості у політичному дискурсі.

Систематизовано засоби вираження адресованості у політичному дискурсі.

Практичне значення отриманих результатів - результати проведеного дослідження можуть бути використані у викладанні англійської мови теоретичних курсів(аналіз тексту, інтерпретація тексту).

Структура роботи складається зі вступу, двох розділів, висновків до кожного з них, загальних висновків, списку використаної літератури, глосарійю лінгвістичних термінів та додатків. У першому розділі роботи визначається поняття „політичний дискурс”, викладаються теоретичні та методологічні підходи до його аналізу. У другому розділі розглядається адресованість, її значення та поняття, лексичний, морфологгічни, прагматичний рівні вираження адресованості.

Розділ 1 Дискурсивна парадигма сучасної лінгвістики

У цьому розділі розкриються питання класифікацій дискурсу, сучасні підходи, дослідження з наукової точки зору, вплив культури на політичний дискурс. Розглянуто політичні промови американського політика Дж.Буша.

1.1 Сучасні підходи до вивчення дискурсу

На сучасному етапі у зв'язку з інтенсивним розвитком лінгвістики тексту та пов'язаних з нею пошуків нових шляхів і методів аналізу тексту, політична промова розглядається як текст особливого типу, в основу якого покладено “трансцендентну структуру” (термін О.О.Реформатського), яка відбиває специфіку комунікативної ситуації тексту та характеризується такими лінгвостилістичними параметрами: аргументативний характер розгортання тексту, об'єктно-суб'єктний спосіб організації інформації, відверта авторська інтенція, безпосередня й постійна апеляція до адресата, специфіку якого теж визначають односпрямовані та спеціально організовані мовленнєві засоби й набір релевантних комунікативно-прагматичних настанов [18,c.390].

Дискурс належить до сучасних мовних конструктів у сфері наукової комунікації, хоча його змістовне наповнення потребує відповідної рефлексії. Розглянемо окремі поняття, теорії, парадигми як такі, що складають ядро політичного дискурсу. Інколи використовуємо при цьому цілком відповідний еквівалент, називаючи категоріально-понятійний апарат «науковим дискурсом», конкретизуючи його в межах предметності окремо взятої науки. Саме так з'являються словосполучення «соціологічний дискурс», «психологічний дискурс» тощо. Зв'язок слова «дискурс» із науковою тематикою історично зумовлений. Слово «дискурс» «було запозичене на початку XVI століття із середньофранцузької в значенні «спілкування й бесіда» і спочатку вживалося лише в бесіді на наукові теми, потім у бесіді взагалі [3,c.378]. Тому поняття дискурс у горизонті наукової практики є цілком іманентним та аксіоматичним. Інша річ, коли це поняття здійснює «інтервенцію» або «природну асиміляцію» у просторі окремо взятої науки. Якщо вдатися до термінології, то дискурс або аналіз дискурсу (diskcourse, discourse analysis) - «це дослідження мови, її структури, функцій і зразків використання» [4,c.322]. У межах самої лінгвістики дискурс розглядався як «функціональний стиль», «означав передусім особливий тип текстів - розмовних, бюрократичних, газетних тощо, але також і відповідну кожному типу лексичну систему і свою граматику...». Поняття «дискурс» використо-вувалося в спеціальній літературі також для позначення контексту [28,с.148].

Основна відмінність дискурсу полягає у властивих розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками, а відмінність між дискурсом і мовленням - у чітко вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого. Дискурс - це своєрідне “віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкретний момент. На відміну від тексту, він є носієм не тільки інформації, а й усього, що її спричинило: чинників, що породжують нову інформацію і нові тексти. “Записати” дискурс повністю так само неможливо, як неможливо “записати” хоча б одну мить життя людини - у всій сукупності її слухових і зорових вражень, дотикових, нюхових, смакових, соматичних відчуттів, психологічних переживань, потоку думок тощо. Текст становить “упаковану” комунікацію, включаючи в згорненому вигляді не тільки всі елементи комунікативного акту, а й сигнали для їх дешифрування, але це ні в жодному разі не означає, що текст є дискурсом, адже дискурс у філогенезі передує тексту, подібно до того, як діалог передує монологу, а мовлення - мовній системі [23,c.342].

1.2 Дискусійний характер визначення поняття дискурс в сучасному мовознавстві

Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ століття мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв'язаних сторін мови - мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності - мовленнєву діяльність та її продукт - дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 році З. Херрісом [17,c.353].

З огляду на соціальну зумовленість мовленнєвої взаємодії під дискурсом розуміємо реалізацію мовлення в контексті міжособистісних і соціальних відносин, підпорядковану певним цілям.

У науковій літературі, насамперед лінгвістичній і логічній, слово дискурс в основному вживається як синонім слова текст. Причому під текстом може розумітися не тільки специфічний продукт мовної діяльності, а й будь-яке явище дійсності що має знакову природу і певним чином структуроване: наприклад, фільми, спектаклі, мітинги, дебати тощо. Дискурс -- це «істотна складова соціокультурної взаємодії» [14,c.94]. Філософського звучання термін набув завдяки роботам Фуко. «Дискурсія» розуміється ним як складна сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про той об'єкт, що вони припускають [10,c.365]. У«археологічних» і «генеологічних» пошуках Фуко «дискурсія» виявляється своєрідним інструментом пізнання, репрезентуючим досить нетрадиційний підхід до аналізу культури. Фуко цікавить не денотативне значення висловлення, а навпаки, вичитування в дискурсі тих значень, що маються на увазі, але залишаються невисловленими, невираженими, причаївшись за фасадом «уже сказаного». У зв'язку з цим виникає проблема аналізу «дискурсивної події» у контексті позамовних умов виникнення дискурсії -- економічних, політичних та інших, що сприяли, хоча і не гарантували його появу [23,c.410].

У сучасній науковій літературі не існує авторських прав на використання даного терміна. Саме тому його вживання таке багатозначне. Конкретне значення терміна дискурс визначається в рамках існуючих підходів до вивчення мовної діяльності [7,с.179].

У сучасному мовознавстві поняття дискурсу трактується неоднозначно. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних.

1. Дискурс визначається через текст або текст через дискурс .

2. Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов'язаний із творенням мовленнєвої поведінки.

3. Дискурс розглядається як послідовність взаємозв'язаних висловлювань, об'єднаних спільністю цільового завдання.

4. Дискурс визначається як засіб бесіди та мислення, які як і жанри можуть ставати ритуалізованими.

5. Дискурс тлумачиться як мовленнєве утворення, одиниця вищого, ніж речення, рівня.

6. Дискурс розглядається як форма мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв'язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність.

7. Дискурс розуміється як складна комунікативна подія.

8. Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуацыях [29,c.9].

Можна навести ще низку таких визначень: “Дискурс - система комунікації, поле комунікативних практик, розглянуте в реальному і потенційному (віртуальному) аспектах”, де під реальним виміром розуміється поточна мовна діяльність і її результати -тексти, потенційний вимір являє собою сукупність знаків, що обслуговують дану комунікацію. Ці знаки можуть бути вербальними і невербальними (прапори, емблеми, портрети, погруддя, символічні і знакові особистості тощо) [25,c.235].

В. В. Красних зробив спробу поглянути на дискурс з точки зору когнітивних структур, які лежать в основі мовної компетенції. На протилежність Звєгінцеву, текст (за В. В. Красних) є “елементарною (тобто базовою, мінімальною та основною) одиницею дискурсу” - явищем не тільки лінгвістичним, й екстралінгвістичним [10,c.275].

Англійські дослідники розглядають текст і дискурс як такі, що доповнюють один одного, акцентуючи при цьому або соціальний, або мовний рівень.

Беручи до уваги зовнішньо та внутрішньотекстові характеристики мови, пропонується така класифікація категорій дискурсу, запропонована В.І.Карасиком: конститутивні, що дозволяють відрізнити текст від нетексту (відносна оформленість, тематична, структурна єдність і відносна значеннєва завершеність); жанрово-стилістичні, що характеризують тексти в плані їхньої відповідності функціональним різновидам мови (стильова належність, жанровий канон, ступінь ампліфікації / компресії); змістовні (семантико-прагматичні), що розкривають зміст тексту (адресатність, образ автора, інформативність, модальність, інтерпретованість, інтертекстуальна орієнтація); формально-структурні, що характеризують спосіб організації тексту (композиція, членованість, когезія) [24,с.140].

Звертання до організаційної архітектоніки дискурсу продиктоване самою природою людського спілкування, що розуміється як пізнавальна діяльність. Подібно до того, як у здійснені будь-якого виду діяльності ініціатива належить суб'єктові діяльності, в організації дискурсу така роль належить суб'єктові дискурсу. Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів.

Н. Д. Арутюнова визначає дискурс як “зв'язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними факторами; це - текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що приймає участь у взаємодії між людьми і механізмах їх свідомості. Дискурс - це мовлення, занурене у життя [2,c.359].

Представники іншого, більш вузького підходу трактують дискурс як особливий вид комунікації. “Дискурс є комунікативна подія, - вважають вони, - що відбувається між тим, хто говорить і слухає (спостерігачем та ін.) у процесі комунікативної дії в певному часовому, просторовому й іншому контексті. Ця комунікативна дія може бути мовною, письмовою, мати вербальні і невербальні складові”[4,c.420]. Якщо застосувати цей підхід до аналізу соціальних і політичних явищ, то дискурс буде визначати не міжперсональний діалог як “мовну подію”, а “соціальний діалог”, що відбувається за допомогою і через суспільні інститути між індивідами, групами, а також між самими соціальними інститутами, задіяними в цьому діалозі. Згідно з таким підходом політичний дискурс - це дискурс політиків. Він формується в контексті функціонування політичних інститутів (засідання уряду, сесія парламенту, з'їзд партії) і є політичним, якщо супроводжує політичний акт у відповідній інституційній атмосфері [3,c.382].

Аналізуючи дискурс, М. Фуко зазначав: «В усіх суспільствах досить регулярно зустрічається свого роду рівнорівневість дискурсів: є дискурси, котрі «промовляються» і котрими обмінюються день у день, дискурси, котрі зникають разом із тим актом, в якому вони були висловлені; і є дискурси, котрі лежать в основі певної кількості нових актів мовлення, що їх підхоплюють, трансформують або про них говорять - одне слово, є також дискурси, котрі по той бік їх формулювання - нескінченно промовляються, є вже сказаними і повинні бути ще сказаними. Такі дискурси добре відомі в системі нашої культури: це передусім релігійні і юридичні тексти, це також досить цікаві за своїм статусом тексти, котрі називають «літературними»; певною мірою це також і наукові тексти». З огляду на характеристики, що їх дав Фуко, реклама може бути представлена різноманітними видами дискурсів. Вона може зникати, щойно була промовлена, може відтворюватися в нових актах мовлення, може промовлятися, але обмежено, оскільки перебуває в полі контролю суб'єкта, маючи інституціональний характер. Соціальний дискурс реклами - це різновид соціального дискурсу, що базується на взаємодії, у процесі якої сам суб'єкт може розглядатися як дискурсивна система, що абсорбує, а також чинить опір [23,c340].

1.3 Варіативність дискурсу

Поняття дискурсу часто асоціюється з типами та формами мовлення, принципами побудови повідомлення, його риторикою (монологічний, діалогічний, наративний, риторичний, іронічний тощо), характеристиками мовлення окремої людини і груп людей (особистісний, неповторний, колективістський, авторитарний). Розглядають дискурс і як функціональний стиль, різновид мовлення (усний, писемний, науковий, художньо-балетристичний, діловий, літературний), різновид функціонального стилю, його реалізацію в різних сферах спілкування (юридичний, судовий, газетний, радіодискурс, кінодискурс, театральний, дискурс у сфері паблік рілейшнз, рекламний, святковий); як жанр художньої літератури (прозовий, ліричний, драматичний). Запропоновано визначення авторитарного дискурсу: цілеспрямована комунікативна дія, зумовлена особливою статусно-рольовою конфігурацією комунікативної ситуації, з ілокутивною метою здійснення адресантом психологічного тиску на партнерів по комунікації, що включає вербальний і позалінгвальні компоненти комунікації й супроводжується порушенням принципу ввічливості та комунікативних максим.

Аргументований дискурс

Аргументацію визначаємо як комплексне явище, яке складається з вербального, невербального і екстралінгвального аспектів [20,c.211]; таке розуміння надає нам можливість виділити статусні та рольові характеристики аргументації. В аргументативному дискурсі, як правило, зберігається постійна структура: твердження-контртвердження, або контраргумент та, можливо, повтор твердження.

Відповідно до дихотомії, мова усна - мова письмова - у дискурсі фіксуємо: дискурс тексту, дискурс усної комунікації (монологічної, діалогічної, полілогічної). Відповідно до фахової специфіки виділяють також дискурс науковий, дискурс художній, дискурс ділової документації, публіцистичний, політологічний, мистецтвознавчий, фізичний та інші. Усе це свідчить про об'ємні кваліфікативні можливості поняття дискурс, зокрема щодо його визначення і тлумачення понять та процесів, пов'язаних з текстом, усною комунікацією.

Дослідники сучасної політичної риторики виділяють два типи дискурсу, а саме: офіційний та неофіційний. Офіційний відповідає за позитивні політичні висловлювання, а неофіційний - за негативні. У даному випадку йдеться про породження контексту для об'єкту, а не для контексту існуючого політичного тексту. В результаті має бути створено комунікативне середовище, що є сприятливим для об'єкта [7,c.192].

Дискурс може бути у вигляді діалогу (інтерв'ю, екзамен) та монологу (лекція, проповідь).

Найбільш суттєвими характеристиками діалогічного дискурсу є такі моменти: побудова мовлення не шляхом логічного розгортання, а шляхом асоціативного нанизування окремих висловлювань, які супроводжуються мімікою та жестами. Мовленнєві висловлювання часто носять еліптичний характер, внаслідок чого є можливість постійного контролю з боку мовця за реакцією слухача; відсутність часу для корекції висловлювання та неможливість повернутися до його початку зумовлює появу в спонтанному мовленні граматично неправильних конструкцій, стилістичних неточностей. Діалогічний дискурс характеризується емоційно-експресивним контактом мовців, в обставинах їх взаємного сприйняття: комуніканти впливають один на одного рухами, мімікою, тембром голосу, інтонацією [12,с.199].

Монологічний дискурс дуже організований. У ньому заздалегідь програмується кожна окрема думка. Він потребує внутрішньої аргументації, плавного висловлювання думки для викладання цілей комунікації. Використовуються чітко оформлені лінгвістичні одиниці. У монологічному дискурсі порівняно мало використовуються немовленнєві засоби спілкування. Мовець, який зловживає жестами, постійно змінює місце, дратує аудиторію, відвертає її від змісту повідомлення.

На відміну від монологу, в дискурсі не завжди переважають порядок, цілеспрямованість, регламентованість поведінки учасників. Дискурси можливі навіть тоді, коли полярно орієнтовані учасники відкидають будь-які загальнообов'язкові дисциплінарні правила поведінки.

Сьогодні не існує єдиної класифікації дискурсів. Тому у реальній практиці науки використовуються різні класифікації. Однією з найповніших класифікацій дискурсів на наш погляд є класифікація Г.Д.Почепцова [16,с.138]. Він виокремлює теле- і радіодискурси, газетний, театральний, кінодискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз, рекламний дискурс, політичний, релігійний дискурси.

Теле- і радіодискурс. Передбачає невимушеність, неофіційність. Автори теле- і радіопередач створюють знаковий образ живого мовлення. Мовець і слухач перебувають у різних точках простору і часу, не можуть коригувати мовлене і почуте (наприклад, перепитати). Темп подавання інформації не залежить від слухача. Статус мовця офіційний, слухача неофіційний [22,c.156].

Газетний дискурс. У ньому існує розрив у просторі й часі для автора та читача. На відміну від усної комунікації, він розлогіший, повніший, аргументованіший, оскільки має писемну форму, та відбір слів, конструкцій відбувається за законами писемного спілкування. Значну увагу приділяють не лише змісту, а й формі викладу. Словниковий запас газетного дискурсу приблизно 20 тисяч номінативних одиниць.

Він ґрунтується на двох моделях подачі змісту - фактичній (головним є виклад факту) і авторській (факт слугує лише приводом для викладу авторського погляду на подію). У західній масовій комунікації на першому місці фактична модель, у вітчизняній - авторська [19,с.323].

Театральний дискурс. Театральні знаки символічні. Театральна комунікація дуже умовна: актори вдають, що не бачать глядачів; глядачі не можуть втручатися в дію; світ акторів і глядачів віддалений; на сцені мають місце не дії, а знаки дій.

У театральному дискурсі спрацьовує кілька знакових систем: декорації, одяг, освітлення. Усе це має символічний характер.

Кінодискурс. Шлях інтерпретатора у ньому пролягає від тексту до мови (у звичайній комунікації - від мови до тексту). Глядачі не можуть втручатися в кінодію. У межах кінодискурсу спостерігається складний «синтаксис» зображення і слова. Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одиниці, яка будується за законами невідповідності[19,c.330].

Літературний дискурс. Є одним із найстаріших. У літературній комунікації форма має важливіше значення, ніж зміст, а тому в його межах істотну роль відіграють засоби полегшення сприйняття: ритм, рима. Літературний текст будується з урахуванням принципів порушення законів автоматизму руху звичайного спілкування. Художній текст стає деавтоматизованим, великою мірою завдячуючи своїй багатозначності: кожен читач знаходить власний зміст.

У художній комунікації найважливішу роль відіграє особа автора. У сприйнятті художнього тексту вагоме значення має читач, який надає йому особистісних смислів, перетворює на дискурс[16,c.522].

Дискурс у сфері паблік рілейшнз. Це відносно новий тип дискурсу, спрямований на встановлення зв'язків між інституціями, партіями, окремими політиками, тощо і суспільством загалом. Такі зв'язки роблять діяльність організації, політика прозорішою, зрозумілою решті суспільства [22,c.156].

Паблік рілейшнз - це організація руху інформації, спрямована на формування комунікативного простору сучасного суспільства поряд з теорією переговорів, пропагандою, рекламою, маркетингом, тощо.

Рекламний дискурс. Його завдання - привернути увагу споживача до одного з багатьох, як правило, однакових товарів, створити йому позитивний імідж, щоб він запам'ятався надовго, а найкраще - назавжди [22,c.134].

Політичний дискурс. Спрямований на майбутній контекст. Майбутні контексти вигідні: їх важко заперечити, неможливо на даний час перевірити. Політичний дискурс моделює інтереси суспільства, тобто він формується авторами і «споживачами», оскільки їх очікування і бажання «вмонтовані» в нього [22,c.168].

Релігійний (фідеїстичний) дискурс. Деякі вчені подають його як рівнозначний іншим, а деякі вказують на відмінність фідеїстичної комунікації від інших типів спілкування. Сучасний американський соціолог Р.Белл визначив релігію як особливу систему комунікації - «символічну модель, яка формує людський досвід - як пізнавальний, так і емоційний» у розв'язанні найважливіших проблем буття. Основою релігійної комунікації є передавання життєво важливих для людини і суспільства етичних смислів [11,c.299].

Конфесійні дискурси являють собою сукупність пропозицій, які висловлюються членами якоїсь конфесійної спільноти про свій культ [20,c.210].

Професійні дискурси нагадують «грибниці» пропозицій, висловлених тим або іншим професійним співтовариством з приводу специфіки предмета свого дослідження [22,c.149].

Авторські дискурси - сукупність мовленнєвих дій, які здійснюються для досягнення певної комунікативної мети[16,c.524].

1.4 Характеристика політичного дискурсу

Політичний дискурс характерний висловлюванням лексем, загальною ознакою яких є багатозначність, відсутність словниково закріпленої конотації і які внаслідок цього характеризуються підвищеною частотою вживання в мові політиків: volonter, responsebility, choire, project, success, message, choose, sens, confidence, dominent, term, programme, soutien, effort, force, liberty і т.п. Для підвищення аргументативного ефекту політик у своїх промовах вдається до стилістично маркованої лексики. Стилістично маркована лексика, зокрема неологізми, дають напрям, відповідно до якого аудиторія повинна сприймати й характеризувати дійсність, тобто неологізми підсилюють директивну функцію промов. Сприяння створенню в адресата потенційної готовності до згоди з промовцем, з його позицією за допомогою неологізмів можливо з кількох причин. По-перше, неологізми як новоутворення не викликають звичних, часто негативних асоціацій, що властиве загальновживаним словам. До того ж, політик має можливість наповнити неологізми потрібним для переконання аудиторії раціональним й емоційним змістом і визначити (принаймні, на якийсь час) понятійне та асоціативне поле, що виникає одночасно з появою неологізмів. По-друге, політик, який створює й коректно вживає неологізми, вважається творчою, динамічною особистістю. Здебільшого неологізми наближаються за своєю функцією до евфемізмів. Одним зі способів утворення відносних неологізмів є асиміляція понять і термінів, які не належать до мови політики. Такі псевдоутворення, вживані в мові політиків, набувають характеру неологізмів і виконують тотожні до них функції. Саме поняття зміна в конкретних історичних умовах було соціально значущим.

За законом “синонімічної атракції” С. Ульмана, навколо поняття, яке відіграє важливу роль у діяльності мовного колективу, зосереджується значна кількість синонімів. Наслідком великої соціальної значущості поняття "зміна" є часте використання в промовах, поряд зі словом changement, близьких за значенням слів: modification, transformation, renovation, т.п. Наявність спільного інваріанта поєднує ці слова у лексико-семантичну мікрогрупу з центром - словом changement, яке містить ідею зміни в найбільш концентрованому й ідеологічно загостреному забарвленні. Всередині мікрогрупи найтісніша взаємодія спостерігається між лексико-семантичними варіантами слів changement і mutation. Користуючись термінологією Ж.Маторе, changement можна назвати ключовим словом, а mutation - словом-свідком (семантичним неологізмом, який відповідає новим поняттям, що виникли в надрах суспільства в перехідний момент його існування). Функціонуючи в політичному лексиконі як евфемізм (замість rеvolution), зараз це слово є політичним терміном зі складною семантичною структурою [15,c.13].

Вербальне втілення політичного дискурсу сучасної Америки, характеризує:

1) формування нової стилістичної норми;

2) постійне й динамічне оновлення політичного словника; яскрава метафоризація та контрастність політичної мови;

3) широке використання розмовно-зниженої лексики;

4) деспеціалізація термінів і водночас тенденція до їх стандартизації;

5) активізація запозичень (особливо з англійської мови);

6) змістова невизначеність, неоднозначність, спричинена як семантичними, так і прагматичними чинниками;

7) езотеричність політичного мовлення [20,c.210].

Серед граматичних засобів велику роль у політичній промові відіграють займенники першої особи, які використовуються в текстах політичних промов і різняться за ознакою включення/невключення комуніканта в групу осіб. Форма we може бути або синонімічною авторському ми, або вказувати на можливе включення суб'єкта до певної групи людей. Особливістю синтаксису текстів політичних промов є розгорнутість синтаксичних конструкцій. Переважають складнопідрядні та складносурядні речення, численні інфінітивні й дієприкметникові звороти, які дозволяють у деяких випадках уникнути нагромадження підрядних речень. Побудова політичної промови відбувається за античною трихотомічною схемою: вступ, основна частина, заключна частина. Вступ є необхідним для привертання уваги аудиторії. Основна частина складається традиційно з висунення та доведення тези, вона орієнтована на інформаційний аспект. У заключній частині підводять підсумки основних положень і роблять висновки. Якщо темою політичної промови є вирішення певної проблеми, то у вступі або на початку основної частини чітко визначається ця проблема, а далі йде перелік тих явищ, що її спричинили, заходи для її усунення. Заключна частина містить заклик до аудиторії за допомогою запропонованих заходів вирішити цю проблему. Крім визначення структурних компонентів політичної промови, нами виявлено їх процентне співвідношення між собою: вступ - від загального обсягу тексту промови, основна частина - (представлення чинного стану речей , можливі наслідки для майбутнього , різні засоби дії ), заключна частина [13,c.429].

1.5 Політична промова, як жанр політичного дискурсу

Основним механізмом формування тексту з погляду його адресованості є комунікативно-прагматичний механізм. А тому будь-який політичний текст,

у тому числі й текст політичної промови, розглядається як загальний продукт мовленнєвої діяльності людини, тобто як макромовленнєвий акт.

Макромовленнєвий акт американської політичної промови складається з системи тверджень, які націлені на виправдання або спростування певної думки та переконання аудиторії в її прийнятності/неприйнятності. Моделювання аудиторії слухачів, яким адресується промова, з урахуванням їх соціальних ролей безпосередньо впливає на побудову повідомлення. У масовій комунікації, до якої належить політична промова, аудиторія розподіляється за належністю до соціального класу, за статтю, віком, релігійними та політичними переконаннями, рівнем освіти, професійним статусом. Крім того, моделювання аудиторії, до якої буде звернено промову, впливає також на вибір виду аргументації. Метою створення політичної промови є здійснення комунікативного впливу на численну аудиторію. Вплив у політичній комунікації складається з двох компонентів - вербального (мовленнєвого) та невербального, які тісно пов?язані між собою[20,c.210].

Політична промова відноситься до інформативно переконувального типу політичних текстів. Виокремлення різновидів політичної промови стає можливим завдяки таким факторам: 1) місце реалізації промови; 2) тематичний зміст текстів; 3) аудиторія, на яку спрямована промова. Проте, другий і третій фактори безпосередньо залежать від першого, тому при створенні типології політичних промов вирішальним є місце реалізації промови. Cеред політичних промов виділяють: парламентські, передвиборчі, партійні, вітальні, святкові промови (до цього типу відносять також і новорічні / різдвяні промови).

При виокремленні політичних промов президента США, ми також спираємось на перелічені вище три фактори. У зв'язку з цим ми виділяємо такі типи промов: передвиборчі, вітальні, святкові, дипломатичні. Партійні промови, якщо й проголошуються то тільки в разі святкування річниці створення партії та в період передвиборчої кампанії.

Передвиборчі промови проголошуються Президентом, який має намір балотуватися на другий строк, перед виборами. Основною метою передвиборчих промов Президентів є утримання влади і прихилення на свій бік виборців. Проголошення парламентських промов відбувається в парламенті Англії та інших держав і залежить від регламенту. Вітальні промови вважаються однією з прерогатив представників влади й формально присвячені тематиці заходів, на яких проголошуються. Але ж насправді вони служать популяризації промовцем своїх цілей і завдань. Святкові промови містять у собі особливості інформативно-переконувальних текстів. Основним фактором, який сприяє виокремленню такого типу промов, є дата проголошення промови: новорічна/різдвяна промова або промова, присвячена певній події. Дипломатичні промови проголошуються під час офіційних зустрічей Президентів із представниками інших країн, під час офіційних візитів і мають ритуальний характер.

При аналізі політичних промов виокремився тип радіотелевізійних промов, які було проголошено, так би мовити, “на злобу дня”, напередодні вирішальних для американського народу подій, якто референдум з приводу прийняття нової Конституції. Основною метою радіотелевізійних промов є доведення до масової аудиторії завдань і результатів своєї політики з метою ідеологічної інтеграції та прийняття потрібних для промовця рішень[18,c.536].

Таким чином, з антропоцентричних позицій президентська політична промова - це усний політичний текст, який проголошується Президентом перед масовою аудиторією, ставить назрілі завдання у тій чи іншій сфері громадського життя, дає рекомендації щодо здійснення поставлених завдань.

Як зазначає Дж.Дж.А.Покок, історія політичної думки не є історією думки, мови чи парадигм співтовариства політологів. Лише останнім часом це співтовариство наблизилося у своєму розвитку до того моменту, коли його мова та його історія можуть знайти гідний статус політичної підсистемизначною мірою пов'язано з розвитком аналізу політичного дискурсу [28,c.122].

Суспільство конституюється практикою людської діяльності. Мова, що є вираженням такої практики, як відзеркалює, так і обумовлює діяльність суспільства. Важливо при цьому те, що жодна зі сторін - мова і суспільство - не є незалежним агентом: вони діалектично поєднуються в дискурсі [25,c.237].

Однією з широко представлених в аналізі політичного дискурсу гіпотез є гіпотеза про вплив мови на політичне мисле-ння. Її можна віднести до найбільш цікавих варіантів гіпотези Сепіра-Уорфа. Дійсно, людське мислення здійснюється на основі систем мовної комунікації.

1.5.1 Жанри політичного дискурсу

Жанрова палітра сучасного політичного дискурсу дуже широка - від класичних публіцистичних жанрів до таких форм худож-ньої публіцистики та фольклору, як “громадянська поезія”, політична частівка, байка, “казка”, гумористичні та абсурдні жанри, памфлет, епіграма, анекдот тощо[5,c.418].

Один із найбільш популярних у сфері політики жанр - інтерв'ю, що становить єдність особистісного та соціально орієнтованого спілкування, в якому на перший план висувається соціальна орієнтація. Одиницями політичного дискурсу, жанрово оформленого як інтерв'ю, є так звані дискурсивні ходи, котрі можуть збігатися з елементарними одиницями комунікації, тобто мовними актами, але маючи більш комплексну структуру, не дорівнюють їм. Усі дискурсивні ходи перебувають у тісному взаємозв'язку - дискурсивній когеренції, яка ґрунтується на тому, що партнери по комунікації оформлюють кожен дискурсивний хід у змістові та комунікативні рамки, створені попередніми висловлюваннями. Дискурсивна когеренція виражається в специфічних граматичних, тематичних і комунікативно-функціональних відношеннях між окремими ходами. Основним методом, за допомогою якого в інтерв'ю учасниками політичного дискурсу реалізуються певні чітко визначені стратегії, є фокусування, що забезпечує дієвість ілокутивної функції дискурсивного процесу[25,с.199].

До нових жанрових форм вираження політичних поглядів належить гасло - жанр, що реалізує себе лише в ідеолого-політичній сфері, акумулюючи зміни суспільно-політичного життя. Найважливішими передумовами ефективності гасла як жанру політично-громадського заклику є:

1) лаконічність;

2) інформативність та емоційність;

3) доповнення візуальним додатком (фото, малюнок, графіті);

4) повторюваність [16,c.522].

Доволі оригінальний специфічний жанровий прояв політичного дискурсу - політичний фольклор, звернення до якого пояснюється комунікативними та гносеологічними потребами “споживачів” сучасного політичного дискурсу. Властивий сучасному інформаційному дискурсу просторові демократизм виявляється не лише у вільному вираженні поглядів, а й у дискурсивному акумулюванні громадського інтелекту, зорієнтованості та їхньої аудиторії на розвиток політичних ідей, що обговорюються.

1.6 Соціокультурний аспект політичного дискурсу

Дискурс має насамперед соціальне спрямування, а текст є по суті системою, зорієнтованою відносно центру, яким виступає “я” мовця, що моделює дискурс (через призму власних цінностей) у двох вимірах: “тут” і “тепер”. Стосовно політич-ного дискурсу можна говорити про кореляцію його елементів - двох його центрів, виражених через поняття “я” та “універсум” і модальності як такої характеристики політичного тексту, без якої світ цього тексту не існує. Це співвідношення задане особистісними характеристиками суб'єкта дискурсу (зокрема, його дискурсивними можливостями, що визначаються особливостями його внутрішнього мовлення, наявністю спільних із реципієнтом фонових знань тощо) та його комунікативною метою як ключовими чинниками, котрі детермінують увесь розвиток дискурсу[6,c.327].

Важливим екстралінгвістичним компонентом дискурсу виступає культура комунікантів. Культура мовлення конкретної особистості залежить від країни її походження (в різних англомовних країнах сформувалися різні культурні звичаї), від її суспільного пласту, від виховання, освіти тощо. Носії мови переважно дотримуються норм та обирають вищерозглянуті лексичні, граматичні й стилістичні засоби для здійснення авторитарного впливу [4,c.234].

Соціокультурне наповнення уже згаданих складових дискурсу (їхня соціокультурна зумовленість) визначає когнітивний і антропологічні аспекти розгляду. Тому поняття «дискурс» стає основою нової парадигми, яку

Є. Кубрякова називає когнітивно-дискурсивною. Вона є особливою інтеграцією двох провідних парадигм сучасності: когнітивної й комунікативної, їх раціональний синтез.

Дискурс - семіотичний простір, що включає вербальні й невербальні знаки, орієнтовані на обговорення даної комунікативної сфери, також тезаурус прецедентних висловлень і текстів. У потенційному вимірі дискурс включає також уявлення про типові моделі мовленнєвої поведінки й набір мовних дій і жанрів, специфічних для даного типу комунікації [17,c.387].

Короткий висновок до Розділу I

Отже, аналізуючи все вищесказане, ми можемо зробити слідуючий висновок: хоча теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується вченими - лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття “дискурс” ще досі не існує. Воно (поняття) розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але, не дивлячись на те, що всі ці підходи і базуються на різноманітних рисах та харектерис-тиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі вищенаведеної інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальне визначення дискурсу. Дискурс - це комунікативна подія,що обумовлюється взаємозв'язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

Ми визначили що, однією з найважливіших функцій політичного дискурсу, яка виокремлює його мовний контекст, вважається функція переконання.

Тобто, відмінність плітичної мови від повсякденної, яка полягає не у використанні формальних засобів, а в такій зміні співвідношення між знаком (словом) і значенням, при якому звичні одиниці мови отримують незвичну інтерпретацію, а речі “перестають називатися своїми іменами”.

Розділ 2. Вираження адресованості у політичному дискурсі

У цьому розділі ми спробуємо дослідити засоби вираження адресованості котрі можна виділити на всіх рівнях мови (як на рівні словосполучення, так і на морфемному (морфосинтагми), на міжфазовому (фразосинтагми) рівнях і т. п.).

2.1 Визначення поняття “аресованість”

Архітектоніка адресованості - це своєрідна макроструктура, яка, з одного боку, є семантичною, бо вміщує в собі основну тему, представлену у вигляді ієрархії семантичних пропозицій а, з іншого - прагматичною, що задає прагматичну спрямованість мовлення і водночас об'єднує дискурс як послідовність в єдине ціле. Здійснення дискурсу на семантичному рівні є необхідною передумовою здійснення його на рівні прагматичному.

Адресованість притаманна оцінним висловлюванням: у діалозі оцінні висловлювання частіше за все призначені для впливу на адресата, але ступінь їх впливу залежить від психологічного стану адресата. Адресованість може розрізнятися за ступенем конкретизації образа слухача, наприклад, у засобах масової інформації. У даному випадку образ слухача / адресата впливає на мовлення адресанта визначаючи: а) функціональний стиль та жанр мовлення;

б) його композиційну структуру; в) метамову; г) метатекстові конструкції авторизації та адресації мовлення (The United States looks forward to working closely with President Kikwete, Minister Ping, and the African Union to address these challenges and to build on recent achievements to secure a better future for all Africans) [26].

Адресованість проявляється також і як мовне явище. Ю.Д. Апресян вважає що образ адресата (слухача) здійснює значний вплив на певні елементи мови, наприклад, у значеннях дієслів знаходять відбиття такі фактори, як наявність певного адресата, характер адресата і т. п [9,c.170].

Адресант при породженні дискурсу завжди спирається на модель адресата. Розглядаючи лише політичний дискурс, вважаємо, що адресант є не лише “рівним” адресатові, але й певною мірою домінує. Під домінантністю розуміємо інтерактивну сутність асиметричних комунікативних відносин, яка реалізується в комунікації за допомогою комунікативних стратегій адресанта й адресата. Домінування адресата проявляється у тому, що завдяки односторонньому зв'язку писемної комунікації він нав'язує адресатові свою волю в конкретних спеціально-професійних (офіційні дискурси) чи лінгвістичних та культурологічних (неофіційні дискурси) межах.

До прямих експліцитних маркерів адресованості належать безпосередні звертання до читача, авторські відступи. Матеріали нашого дослідження свідчать про те, що вказування на передбачуваного адресата політичного повідомлення досить часто міститься у передмові: це або молоді вчені, або вчені суміжних спеціальностей, або досить вузьке коло спеціалістів у даній галузі наукових знань. Саме концепція адресата, його наукова позиція, соціальне положення впливають на зовнішню сруктуру адресованого йому дискурсу. Окрім прямих експліцитних маркерів існують ще й непрямі. Цитати та посилання допомагають адресату співставити власне дослідження. І цитати, і посилання передбачають, що отримувач повідомлення із пасивного реціпієнта перетворюється в активного діяча [8,c.216].

2.2 Функції адресованості

Функції адресованості виражаються в таких підтипах:

1.Комунікативна (We're not the first to come here with a government divided and uncertainty in the air. Like many before us, we can work through our differences, and achieve big things for the American people) [27].

2.Звертання (Dear colleagues: Madam Speaker, Vice President Cheney, members of Congress, distinguished guests, and fellow citizens).

3.Апелятивна функція закликання опонентів до певних дій (I ask you, will we encourage price transparency?)[27].

4.Інформативність (The African continent has experienced important progress in recent years. Economic growth is at historic highs, democracy is taking root in many countries, and efforts to combat HIV/AIDS, malaria and other infectious diseases are showing results)[27] головною метою висловлювання Дж.Буша - повідомити інформацію співрозмовнику;

5.Експресивність вона орієнтована на співрозмовника, так як має на меті зацікавити його, здійснити на нього вплив, вразити (In 2005 alone, the number of earmarks grew to over 13,000 and totaled nearly $18 billion. Even worse, over 90 percent of earmarks never make it to the floor of the House and Senate - they are dropped into committee reports that are not even part of the bill that arrives on my desk.)[18,c.389].

Адресованість мовлення характерна як для діалогічних, так і монологічних форм дискурсу. В якості синоніма адресованості деякі дослідники уживають термін “зверненість” мовлення. У даному випадку образ слухача / адресата впливає на мовлення адресанта визначаючи:

а) функціональний стиль та жанр мовлення;

б) його композиційну структуру;

в) метамову;

г) метатекстові конструкції авторизації та адресації мовлення .

2.3 Морфологічний рівень вираження адресованості

Займенники другої особи множини заповнюють другу частину діади адресант - адресат і вказують на особу або групу осіб, до якої входить адресат. Той факт, що в текстах політичних промов використовується лише один із двох займенників 2-ої особи -we, свідчить про його стилеутворювальну роль. Друга особа однини, тобто одиничний адресат мовлення позначається ввічливою формою we. Форма we та пов'язані з нею займенникові й дієслівні форми ілюструють офіційність, тобто наявність соціально-психологічної дистанції між адресантом і адресатом. Функціональним різновидом суб'єкта-адресата є інтенціональний адресат -прагмасемантичний “передадресат” (являє собою сутність, що потенційно містить у собі суб'єкта-адресата), який ще не реалізував притаманні йому властивості респондента. На текстовому рівні суб'єкт-адресат реалізується у творчій сутності автора, тобто перетворюється у автора-адресата. Характерною рисою адресата як комунікативної категорії, є подвійність змісту, оскільки він включає у себе одночасно як суб'єкта, так і об'єкта мовленнєвої взаємодії. Науковці підкреслюють, що у мові знаходить відбиття як образ мовця, так і образ слухача. На думку І.В. Труфанової, проблема представленості образу слухача в мові має декілька аспектів [21,c.99].

Перший - метатекстовий передбачає урахування того факту, що текст, висловлювання будується мовцем таким чином, щоб сприяти їх адекватному сприйняттю слухачем. Як вважає дослідниця, всі лінгвістичні засоби, що слугують для полегшення сприйняття інформації слухачем та адекватної інтерпретації ним мовленнєвих дій та намірів мовця, належать до метатекстових.

Другий- аспект пов'язаний з встановленням переліку лексем, морфологічних категорій та синтаксичних конструкцій, у зміст яких вводиться компонент “слухач”.

Третій- аспект даного феномену визначений М.М. Бахтіним [5,c.393]. Він полягає в тому, що необхідним елементом упорядкованості кожного висловлювання виступає концепція слухача, яка є взаємопов'язаною із жанром висловлювання, диктує форму висловлювання як цілісної побудови.

Четвертий - аспект пов'язаний з розумінням того, що в кожному акті мовленнєвого спілкування мовець прагне досягти певної немовленнєвої мети, яка полягає у регуляції діяльності співрозмовника, впливі на його свідомість та керуванні нею [21,c.104].

У теорії мовленнєвих актів слухачу як компоненту комунікативного акту притаманна двоїста позиція. З одного боку, саме існування мовленнєвого акту неможливе і не має сенсу без слухача. Вимовляючи речення у ситуації спілкування ми здійснюємо певні дії: приводимо у роботу артикуляційний апарат, згадуємо людей, місця, об'єкти, повідомляємо щось співрозмовнику, розважаємо чи дратуємо його/її, просимо, обіцяємо, наказуємо, вибачаємося, засуджуємо; причому ці дії обумовлені намірами та інтенціями мовця.

З іншого боку, в межах теорії мовленнєвих актів фігура слухача відрізняється пасивністю, тому що він не бере активної участі у мовленнєвому акті, він лише сторона, що сприймає інформацію, обов'язковий, хоча нерідко неконкретизований його учасник. Адресатний аспект є невід'ємним компонентом моделі мовленнєвого акту.

2.3.1 Звернення до адресата

Суттєвою (конститутивною) ознакою комунікації взагалі є направленість на адресата, який є обов'язковим структурним компонентом комунікативного акту і являє собою один із основних факторів у текстоутворюючій діяльності адресата. “Будь-яке висловлювання завжди має адресата (різного характеру, різних ступенів близькості, конкретності, усвідомленості тощо), адекватне розуміння якого автор мовленнєвого повідомлення шукає і передбачає. Ми користуємось терміном “адресат”, підкреслюючи свідому направленість мовленнєвого висловлювання до особи (конкретної чи неконкретної), яка може бути охарактеризована, при чому комунікативний намір автора мовлення має узгоджуватись із цією характеристикою.

Фактор адресанта (слухача) входить до поняття іллокутивної сили висловлювання як один зі складових її компонентів, поряд з іллокутивною метою, подійним змістом, концепцією автора і факторами комунікативного минулого і комунікативного майбутнього [22,c.128]. І.С.Шевченко [24,c.376], пропонуючи модель мовленнєвого акту, виокремлює в ньому наступні провідні аспекти: (1) адресантний, (2) адресатний (інтерперсональний), (3) інтенціональний, які формують антропоцентричний блок у мовленнєвому акті та описують комунікантів та цілі їх комунікації; (4) контекстний, (5) ситуативний, (6) метакомунікативний, які віддзеркалюють умови та засоби реалізації мовленнєвого акту; (7) денотативний, (8) локутивний, (9) іллокутивний аспекти, що описують висловлювання: його зміст, форму та силу впливу, що відповідає плану змісту, плану вираження та актуалізації висловлювання в мовленні.

Ми пропонуємо наступну модель комунікативної взаємодії у політичній промові в когнітивному аспекті:

Схема 1.

Комунікативна модель політичної промов

Размещено на http://www.allbest.ru/


Страница:  1   2 

курсовая работаАдресовність політичного дискурсу скачать курсовая работа "Адресовність політичного дискурсу" скачать
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов