Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України

Політика, що проводилася М.М. Сперанським, заклала базу для реформування законодавства у сфері діяльності кредитних установ. Однак наголос ставився на підтримку поміщицького класу. Всі основні елементи кредитної політики були спрямовані на полегшення умов надання позик поміщикам. Переважно, спеціальними царськими маніфестами збільшувався термін, на який дворяни могли отримати банківський кредит, для них знижувався відсоток за позики. В якості прикладу можна навести “Правила про вклади і позики в державних банківських установах” 1830 р., за якими позики видавалися поміщикам на термін до 26 і 37 років. Відсоток був знижений з 6 до 5. Якщо проаналізувати структуру тогочасного банківського сектору, слід визнати, що останній був представлений, переважно, державними кредитними установами, діяльність яких спрямована, скоріше, на підтримку економічного курсу уряду, ніж на створення реального ринку позичкових капіталів. Комерційний кредит був розвинений дуже слабо. Ця ситуація ускладнювалася тим, що європейські країни, зокрема, Італія, Франція, Англія, вже мали достатньо розвинені банківські системи. Слід було терміново реформувати кредитну систему шляхом залучення приватних капіталів та створення вигідних умов для їх розміщення у матеріальну сферу.

Лише у 1860 - 1861 рр. була проведена кредитна реформа, яка заклала підвалини для створення кредитної системи капіталістичного типу, і яка найбільше відповідала реаліям економіки держави, що стрімко розвивалася. Як зазначає В.О. Венгерська, друга половина ХІХ ст. в історії України пов'язана з введенням в життя низки загальноімперських реформ як політичного, так і економічного плану. Вони стимулювали розвиток капіталізму, про що свідчить безліч актів: це й розвиток промисловості (в південній Україні - гірничо-видобувна галузь на Катеринославщині та у Донецькому вугільному басейні, на Правобережжі - цукрова промисловість), це і надзвичайне пожвавлення в торгівлі як у внутрішній, так і в зовнішній. Не обійшли ці реформи й мережі фінансово-кредитних установ. [51] Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. - Київ, 1997. - С. 6.

Оскільки розвиток капіталізму у Росії відбувався в умовах жорсткої регламентації економічного життя з боку держави, це обумовило й постійне втручання в процеси становлення та зростання капіталістичної кредитної системи, початком створення якої було заснування у 1860 р. Державного банку. В його статуті, затвердженому в травні 1860 р. зазначалося, що Державний банк утворюється “для пожвавлення торгових оборотів і упорядкування грошової та кредитної системи”. Відповідно до затвердженого Статуту Державний банк підпорядковується безпосередньо Міністру Фінансів (ст. 24). [185] Уставъ Государственнаго Банка. - С.-Петерьбургъ, Типо-литография Р.С. Вольпина. - 1904. Загальне управління Банком покладається: 1) на Раду Банку; 2) на Керуючого Банком. При Раді під найближчім начальством Керуючого банку перебуває: 1) відділ кредитних білетів; 2) юрисконсульт; 3) судовий відділ; 4) центральна бухгалтерія; 5) інспекція; 6) канцелярія; 7) управління Державними Ощадними Касами (ст. 26).

Державний банк став нащадком ліквідованих казенних банків, які слугували, переважно, для кредитування дворянства та уряду. „Державний банк виник на руїнах дореформеної кредитної системи, та певним чином, уповноважував її функції, разом з тим, він був покликаний сприяти пожвавленню торгівельних оборотів та зміцненню кредитної системи. І все ж він не став “банком банків” на початковому етапі, а був, по суті, комерційним банком, приймаючи внески та відкриваючі поточні рахунки, обліковуючи векселі та надаючи позики під заставу товарів, коштовних металів та цінних паперів”. Підтвердження цього факту є положення статті 72 Статуту Державного банку, згідно якої Державному Банку надається право здійснювати наступні комерційні операції: 1) облік векселів та інших строкових зобов'язань; 2) видачу позичок та відкриття кредитів; 3) прийом вкладів: грошових і на зберігання; 4) покупку та продаж векселів та інших цінностей; 5) перевід сум та інші комісійні операції. Державний банк Російської імперії мав своєрідні риси: відсутність емісійної самостійності (випуск кредитних білетів на вимогу уряду); впровадження в собі функцій відділення державного казначейства (випуск за спеціальною вказівкою кредитних білетів з комерційною метою, переоблік векселів інших банків тощо). - [189] Хромов П.А. Экономическое развитие России в ХІХ-ХХ вв. - М., 1950. - С. 401. Фактично, російська економіка отримала міцну кредитну установу, що діяла на комерційних засадах, гарантом стійкості якої була по суті державна скарбниця. Первісно його капітал становив 15 млн крб., а у 1879 р. він був збільшений до 25 млн крб. Банк мав право обліковувати векселі, покупати і продавати процентні папери, видавати позички. Право самостійної емісії банку було надано Державному банку лише після 1897 р.

Для проведення своєї діяльності, Державний банк повинен був мати розгалужену мережу своїх представництв. Зокрема, він мав три контори та 24 відділення у великих містах України. У Києві діяла контора Держбанку, в містах Вінниці та Житомирі були відкриті його відділення. Починаючи з 1864 р., коли керуючим конторою став М.Х. Бунге (який пізніше став міністром фінансів), у газеті “Киевлянин” почали постійно публікувати баланси контор та проводити своєрідний “лікбез” населення по банківських операціях, тобто, пояснювалось, що є актив, пасив, чому та як мають отримати дивіденди за акціями вкладники. [51] Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. - С. 8. Контора починала свої операції, маючи невелику суму вкладів, оскільки розмір вкладів бувшої Контори Державного комерційного банку (на базі якої, безпосередньо, і була започаткована контора Державного банку після реформи 1961 р.) під впливом подій, пов'язаних із Кримською війною, значно зменшився. На початок 1869 р. вклади досягли рівня 1851 р. - 10 млн крб. [506] Статистический временник Российской империи. Серия ІІ. Вип. 11; Статистика русских банков // СПб, 1875. - С. 83.

Поступово почала формуватися й власна кредитна система України. Так, якщо на початку 1860-х років в Україні були тільки філії-контори Державного банку, то з кінця 1860-х років засновуються приватні банки: взаємного кредиту, комерційні, промислові, а також позичково-ощадні каси. Така розгалужена мережа кредитних установ дозволяла швидко здійснювати грошові переводи як в межах самої України, так і в межах Російської імперії та за кордон; здійснювати розрахункові операції та вкладати вільні грошові кошти в обігу з метою отримання доходів.

Запроваджена кредитна система відіграла визначальну роль в процесі розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Державний банк через свої контори в містах України розпочав надавати позики торгівцям для ведення торговельних операцій. Кредитування торгівлі здійснювалося і через інші кредитні установи. Істотно прискорили товарний обіг і полегшили оптову купівлю-продаж різних товарів торгові біржі. [39] Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. - К.: Либідь, 1996. - С. 458. М.Ф. Орлов зазначав, що „важливість приватного кредиту в державному розумінні полягає в тому, що він розповсюдженням своїм заохочує народну промисловість, роблячи всі вільні капітали доступними для людей винахідливих, чесних та розсудливих”. [238] Орлов М.Ф. О государственном кредите. 1832 год. /Цитується за: У истоков финансового права. Т. 1. / Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. - М.: Статут, 1998. - С. 301.

У 1862 р. було затверджено Положення про міські громадянські банки, а у 1871 р. - Положення про порядок заснування кредитних установ земствами; у 1872 р. - Положення про порядок заснування приватних кредитних установлень. [94] Коломиец А. Финансовые реформы русских царей (от Ивана Грозного до Александра Освободителя). Очерки. - М., НП “Журнал Вопросы экономики”, 2001. - С. 337. Відповідно до останнього сума кредитів, наданих без забезпечення, не могла перевищувати десятої частини оплаченого основного та запасного капіталів приватних кредитних банків. Облік ними соло-векселів без забезпечення або з забезпеченням нерухомістю, придбання ними нерухомості не для використання в банківських цілях не допускалося. Мінімальний розмір капіталу новостворюваних банків повинен був складати не менше 500 тис крб. Банки зобов'язані були публікувати баланси за формою, затвердженою Міністерством фінансів.

У 1868 р. в Києві почали функціонувати два перших приватних банки: Міське товариство взаємного кредиту та Київський приватний комерційний банк. Товариство взаємного кредитування, яке управлялося представниками домовласників, переважно видавало позички під заставу нерухомого майна. У 1897 р. власні капітали банку складали 2211 тис крб., вклади та поточні рахунки - 8598 тис крб, позички - 11 299 тис крб. [17] Альтерзон С.Г. Нарис розвитку київської кредитової системи. - К., 1929. - С. 15. В той же час це була одна з найбільших кредитних установ царської Росії. Київський приватний комерційний банк заснували поміщики та власники цукрових заводів Південно-Західного краю. З часом він зайняв одне з провідних місць на київському кредитному ринку. Через декілька років операції київських банків досягли значних розмірів - 21 535 тис крб по вкладах та поточних рахунках й 12 959 тис крб по дисконту та позичкам. Такий значний ріст банківських операцій був пов'язаний із розгортанням залізнодорожнього та промислового будівництва, роботами по благоустрою міста, зокрема, з будівництвом газового заводу.

Поступово почали з'являтися міські громадські банки, засновниками яких виступали органи місцевого самоуправління або меценати. Вище вже згадувалося Положення про міські громадські банки, відповідно з яким вони й засновувалися. Їх створення проводилось виключно за дозволом Міністерства фінансів при міських думах. Мінімальний розмір акціонерного капіталу визнавався 10 тис крб.; зобов'язання банку не повинні були перевищувати п'ятикратної суми акціонерного та резервного капіталів. Міські громадські банки проводили банківські операції по залученню коштів на поточні рахунки та вклади. Вони надавали кредити місцевим купцям. Як приклад можна навести Чернігівський міський громадський банк, створений 19 лютого 1875 р. зі статутним капіталом 10 000 крб; на 1 січня 1885 р. його капітал становив вже 221 000 крб. [220] Фінансово-кредитна система України - Росії (ХУІІІ-ХХ ст.) - С. 131.

Подальше зростання виробничих сил країни, в тому числі й Південно-Західного краю, сприяло розширенню кредитно-банківської системи та заснуванню нових банків. Так, у 1871 р. група київських промисловців, серед яких був і власник цукрових заводів Терещенко, відкрила Київський промисловий банк. Діяльність цього банку була пов'язана перш за все з операціями по торгівлі цукром та хлібом. [231] История Киева. Т. 1. В 2-х т. - К. Институт истории Академии наук СССР. Изд-во АН УССР. ,1963. - С..351. Він проіснував до 1896 р., коли його придбали московські капіталісти на чолі з відомим залізнодорожнім підрядником Поляковим. Тоді він був перейменований у Південно-руський промисловий банк, а основний капітал збільшений до 5 млн крб. У 1909 р. банк об'єднано з Московським міжнародним торговим та Орловським комерційним банками в один банк з філією у Києві. Однак операції філії були незначними. Зокрема, у 1860-1870-х рр. банкірські та торгові будинки відіграли вирішальну роль у створенні нової банківської системи в Росії, вони виступали засновниками основних столичних, а також провінційних акціонерних комерційних банків.

У 1871 р. в Києві відкрились філії ще двох банків: Волзько-Камського комерційного та Петербурзького міжнародного комерційного. Їх операції мали важливе значення на кредитному ринку. Так, у 1898 р. дисконт та позички філій цих банків досягли 17 млн. крб., а вклади та поточні рахунки перевищили 10 млн крб. В 1872 р. почав кредитні операції Київський земельний банк (з основним капіталом 1,5 млн крб), який видавав позички під заставу земель та міського нерухомого майна, що перебували в Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях. [506] “Статистический временник Российской империи”, серия ІІ, вып. 11; [507] “Статистика русских банков”.// СПб, 1875. - С. 502.

На початок 1877 р. в Російській імперії діяло 39 акціонерних комерційних банків (проти 2 в 1866). Їх капітал становив 100,7 млн крб, а кошти вкладників - 276,7 млн крб Масштаби операцій комерційних банків перевищували обсяги комерційних операцій Державного банку. Вже в 1880 р. приблизно 30% активів, розміщених Державним банком в обліково-позичкові операцій, приходилося на комерційні банки. [379] Атлас М.С. Государственный банк дореволюционной России //Вестник Банка России. - 2000. - № 7. - С. 304. Можна назвати такі акціонерні комерційні банки, що засновувалися в Україні з кінця 60-х років: Харківський торговий банк (1867 р.); Миколаївський комерційний банк, Катеринославський комерційний банк, Кременчуцький комерційний банк (1872 р.); Бердичівський комерційний банк і Херсонський комерційний банк (1873 р.); Одеський обліковий банк (1879 р.); Одеський торговельно-промисловий банк (1888 р.) тощо.

Перший акціонерний земельний банк був створений на Україні в Харкові у 1871 р. До 1914 р. нараховувалося вже 10 земельних банків. Однак слід зауважити, що діяльність акціонерних банків суворо регламентувалася урядом: позики видавалися тільки в певних губерніях, більшу частку своїх ресурсів вони могли надавати на умовах довгострокових позик поміщикам, а решту - на позики для міської буржуазії. Земельні банки мали право випуску заставних листів, якими вони видавали позики під заставу землі на термін від 9 до 66 років і під заставу міської нерухомості - від 10 до 38 років. [220] Фінансово-кредитна система України - Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ). - С.124. У зв'язку з переважанням державних банків акціонерні банки не відігравали вирішальної ролі в розвитку іпотечного кредиту.

Слід відзначити, що з кінця 70-х років ХІХ ст. кредитні установи Києва зайняли перше місце в Україні та зберігали його до Жовтневої революції. [243] Старовойтенко І. Економічний розвиток Києва; самоврядування; міське господарство. - Історія Києва, Т. 1. Київ, 1918 р. - С. 405. Взагалі на банки міста у 1882 р. припадала третина всього балансу кредитної системи України. В цілому по банківській системі країни станом на 1881 р. було надано викупних позичок на 748,5 млн крб. З цієї суми утримані борги поміщиків колишнім кредитним установленням в сумі 302,7 млн крб; банківських білетів видано на 168,3 млн крб, 5%- викупних свідоцтв - на 191,5 млн крб, інших паперів, що засвідчували право отримання доходу по викупній операції - на суму вище 85 млн крб. /Министерство финансов 1802-1902 //СПб., 1902. - ч. 1. - С. 452. [362]. У зв'язку з економічною кризою в середині 70-х та на початку 80-х років, а також внаслідок заборони урядом відкривати нові банки в Києві в період 1872-1882 рр. нові кредитні установи не відкривалися. Однак вже у 1883 р. була заснована Київська філія Селянського поземельного банку. Метою створення Селянського поземельного банку було кредитування селян. Основним завданням банку проголошувалося створення класу дрібних власників. Клієнтами банку за статутом 1883 р. були: 1) сільські товариства; 2) товариства, які складались з 30-х господарів; 3) окремі селяни. Селянський поземельний банк міг тільки видавати позики селянам під землю, яку вони купували за узгодженням з банком та власником землі, а й видавати позики під землю, що купувалася без сприяння банку, для виплати приватним особам та приватним кредитним закладам боргів. Позики видавалися на значні терміни, так, короткостроковими вважалися ті, що видавалися на 28 років включно, довгострокові позики - більше 28 років. [51] Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. - С. 326. Саме завдяки роботі відділень Селянського поземельного банку українське село отримало значний відсоток власників землі.

Окремим видом банківських установ були сільські банки, що також відноси нилися до банків місцевого самоврядування. Для створення сільського банку необхідно було внести до статутного капіталу згідно “Правил про порядок і мови заснування сільських банків, нагляду за рими і припинення їх діяльності” та “Нормального статуту сільського банку” не менше 300 крб як однією, так і кількома сільськими громадами. При цьому до статутного капіталу могли бути направлені кошти земської управи та пожертвування приватних осіб. Не дивлячись на незначну суму статутного капіталу, необхідного для створення сільського банку, процедура затвердження статуту проходила всі етапи: земська управа, губернія, Міністерство внутрішніх справ та Міністерство фінансів. Затвердження статуту сільського банку відносилось до виключної компетенції міністра фінансів. [220] Фінансово-кредитна система України - Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ). - С. 133. Однак ці банки відіграли помітну роль у формуванні кредитної системи України. Слід згадати, зокрема, Олександрівський сільськогосподарський банк Сумського повітового земства, який розпочав свою діяльність у 1885 р. Своєю появою він завдячує відомому меценату мільйонеру-цукрозаводчику І.Г. Харитоненку, почесному громадянину м. Сум, який вніс у статутний капітал цього банку 50 тис крб з єдиною умовою, що цей банк буде кредитувати розвиток сільського господарства повіту. [157] Раковский Л.Э. Сахарная промышленность Украины во второй половине ХІХ ст. Социально-экономический очерк. - Чернигов, 1992. - С. 28. Не виключено, що саме завдяки політиці підтримки селянина, яку проводив Селянський поземельний банк, та поступовому розвиткові сільських банків саме в Україні земельна реформа П.А. Столипіна отримала найбільшого успіху.

У 1885 р. було створено Міське кредитне товариство, пізніше - філія Дворянського земельного банку, а в 1896 р. - філія Полтавського земельного банку. Нові установи не мали безпосереднього відношення до комерційного обігу та здійснювали, головним чином, іпотечні операції. Зокрема, Державний дворянський земельний банк створювався для видачі довгострокових позик помісним дворянам землевласникам під заставу їх земельної власності. Фактично, метою його створення було намагання уряду підтримати поміщицьке господарство, оскільки банк мав державну форму власності, хоча і займався комерційними операціями.

На Правобережній Україні відділення банку було відкрите лише у Києві. Слід зауважити, що відкриття цього банку супроводжувалося негативним ставленням до нього деяких свідомих урядовців, які також були дворянами. Так, Вітте С.Ю. зазначав, що відкриття такого дворянського банку можна віднести до „спроб збагачення” дворянських кишень за рахунок державної казни, тобто за рахунок народних грошей”. [227] Витте С.Ю. Воспоминания. Т. 2. В 2-х т. - М., 1960. - С. 522. Довгострокові позики, що надавалися дворянам мали забезпечуватися заставою землі. Позики видавались у розмірах, які допомагали б дворянству вирівнятися, а саме: дворяни одержували на руки 60% вартості заставлених маєтків, у виключних випадках дозволялося видавати 75% вартості. [462] Мигулин П.П. Наша банковая политика (1729-1903).Опыт исследования. - Харьков, 1904. - С. 234.

Це був період, коли поряд із промисловими конгломератами виникали і великі банківські монополії. Стрімко відбувався процес зрощування банківського капіталу з промисловим, народжувався і міцнів фінансовий капітал, який відігравав все більш помітну роль в економіці України і всієї Росії. Типовим явищем був взаємозв'язок російського капіталу та промисловості України. Зокрема, з цукровою промисловістю був пов'язаний Російський торгово-промисловий і Азовсько-Донський банки; з експортом хліба - Російський для зовнішньої торгівлі банк, Азовсько-Донський, Об'єднаний банки. Вугільну промисловість фінансували Азовсько-Донський, Російсько-Азіатський, Міжнародний банки; суднобудування в Миколаєві - Міжнародний і Російсько-Азіатський банки. Разом з тим вони активно фінансували промислове виробництво і в інших районах країни. Магнати капіталу, що діяв на Україні (Адаков, Дитмар, Ясюкевич, Харитоненко, Терещенко, Алчевський, Бродський, Гальперин, Ярошинський та ін.), водночас були членами правлінь і рад столичних банків, всеросійських монополістичних об'єднань. [230] Історія України. Курс лекцій. У 2-х к. Кн. 2. ХХ ст. /Мельник Л.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М.В. та ін. - К.: Либідь, 1992. - С. 8-9.

До речі, помітну роль у розвиткові промисловості країни відіграли казенні замовлення, урядові позички, державне регулювання цін. Були налагоджені тісні зв'язки між банківськими монополіями, Державним банком і царським урядом, що значною мірою сприяло розвиткові державно-монополістичних тенденцій в економіці країни та зрощуванню монополій з державним апаратом. Так, з середини 90-х років ХІХ ст. з початком державно-монополістичного регулювання цукрової промисловості, державної регламентації цукрового експорту, в процесі дальшого зрощування цукрової промисловості з петербурзькими і московськими банковими монополіями сформувався й зміцнів цукровий синдикат, який на початку ХХ ст. повністю монополізував цукровий ринок.

Протягом 1895-1897 рр. в Російській імперії було проведено грошову реформу. Активну участь у підготовці та проведенні економічної реформи брали представники Київської економічної школи (зокрема, А.Я. Антонович - професор політекономії та поліцейського права Київського університету). Запроваджено курс на індустріалізацію країни, який базувався на введенні твердої валюти та золотого монетаризму. Все це сприяло подальшому розвиткові капіталізму та зміцненню Російської імперії, в тому числі, і Правобережній Україні.

Була проведена реорганізація Державного банку. Новий статут Державного банку, затверджений у червні 1894 р. і введений у дію з початку 1895 р., закріплював основну мету діяльності банку - полегшення грошових оборотів і сприяння за допомогою короткострокового кредиту вітчизняній торгівлі, промисловості і сільському господарству, а також зміцнення грошової кредитної системи. Основний капітал банку був збільшений до 50 млн крб, а резервний - до 5 млн крб. Враховуючи те, що акціонерні комерційні банки отримували позики та зберігали свою вільну готівку в установах Державного банку, останній з 90-х років остаточно перетворився в центральну кредитну установу держави. У 1894 р. в Києві відкрилася філія Руського банку для зовнішньої торгівлі, операції якої були пов'язані переважно з виробництвом та продажем цукру. Пізніше він зайняв перше місце серед кредитних установ Києва. [208] Эвентов Л.Я. Иностранные капиталы в русской промышленности. - М.-Л., 1931. - С. 85. Значну роль у кредитних операціях грали також банківські контори, які з'явилися в Києві в 90-х роках ХІХ ст. Першу таку контору заснував у 1892 р. Гальперін, однак вже у 1896 р. внаслідок банкрутства вона припинила своє існування. Незабаром з'явились страхові товариства.

Наприкінці ХІХ ст. в Києві діяли 12 банкірських контор, 18 позиково-ощадних кас, 4 позичкові каси та інші кредитно-фінансові установи. Професор В.А. Лебедєв у своєму підручнику з фінансового права писав: „в сучасному суспільстві все більше і більше отримують розвитку різні товариства взаємної допомоги, удовичі, емеритальні та інші каси. Все це можна розглядати як самостійні установи з фінансовим характером. Сюди ж відносяться промислові товариства, що існують на приватні кошти, але мають важливе для держави значення, так, наприклад, великі промислові компанії, особливо залізнодорожні; банківські установи; вони мають своє фінансове господарство і сприяють досягненню відомих державних цілей, сприяючи обігу народних капіталів”. [234] Лебедев В.А. Финансовое право. Учебник. Золотые страницы финансового права России. Т. 2. - М., Статут, 2000. - С. 147.

Фінансово-банківські організації Києва розповсюдили свій вплив далеко за межі Південно-Західного краю та по окремих операціях набули всеросійського значення. Значно розширилася діяльність товариства цукрозаводчиків, правління якого перебувало в Києві. [231] История Киева. Т. 1. В 2-х т. - К. :Институт истории Академии наук СССР. Изд-во АН УССР,1963. - С. 463. Економічний підйом Росії в кінці ХІХ ст. сприяв розширенню мережі банків в Києві. В середині 1898 р. відкрилася київська філія Московського купецького банку. Значно збільшилися обсяги операцій банків. На 1 січня 1900 р. дисконт і позички всіх банків міста досягли 92 954 тис крб, а вклади та поточні рахунки - 403 809 тис крб. [17] Альтерзон С.Г. Нарис розвитку київської кредитової системи. - С. 33.

У Галичині під владою Австро-Угорщини діяли філії австро-угорських банків. У кінці ХІХ ст. були також засновані перші українські ощадні каси: „Віра” - в Перемишлі 1894 р.; кредитове товариство „Дністер” у Львові 1895 р., Крайовий Союз Кредитовий у Львові 1989 р. [52] Витанович І. Українські землі під Австрією та Угорщиною. - ЕУ, 1928. - С. 527.

Після кризи 1899-1903 рр. в діяльності банків відмічався певний підйом. У 1902 р. відкрилася філія пов'язаного з іноземними капіталами та торговими фірмами Петербурзького облікового та ощадного банку. З кожним роком банки розширяли свій вплив на промисловість. Зокрема, київська філія Руського банку для зовнішньої торгівлі разом з Русько-Азіатським банком у 1911 р. придбали у цукрозаводчика Бродського декілька заводів. Невдовзі Руський банк для зовнішньої торгівлі, що обслуговував 14 заводів, став їх повновладним господарем.

Починаючи з кінця ХІХ ст. Київська контора державного банку також кредитувала переважно цукрову промисловість та в значно менших розмірах - хлібну торгівлю та мукомольну промисловість. Станом на 31 грудня 1913 р. вексельний портфель Київської контори Державного банку досяг 29077 тис крб (проти 14 086 тис на 31 грудня попереднього року). В приватних банках на 31 грудня 1913 р. було векселів на 53159 тис крб (проти 47987 тис на цю ж дату попереднього року). Основні операції Київської контори Державного банку та приватних позичкових установ на 1 грудня 1914 р. складали: дисконт та позички - 224 млн крб, вклади та поточні рахунки - 147 млн крб. Государственный банк. Данные по конторе и отделениям на 1906-1915 гг. // СПб. - 1916. - С. 241, 244. [356]. На банки Києва приходилося 29% всього дисконту та позичок банків України та 31% вкладів та поточних рахунків. В цілому, станом на 1913 р. в Україні налічувалося 450 кредитно-фінансових установ. Працювало 3 контори Державного банку та 19 його філій. Були зареєстровані 4 ломбарди, 57 міських громадських банків, 112 казначейств, 455 товариств взаємного кредитування.

Перша світова війна не зупинила росту мережі банківських установ. Так, 1 травня 1915 р. концерном власників цукрових заводів Бродських був відкритий Міський торгівельний позичково-промисловий банк, що здійснював багатомільйонні операції. У 1916 р. виникло ще декілька банків: Дніпровсько-Донецький, філія Азовсько-Донського комерційного банку, а у 1917 р. - філія Промислового банку („Юнкер”) та „Украінбанк”. На кінець 1917 р. в Києві нараховувалося 35 банків або їх філій і, крім того, багато установ малого кредиту. Про обсяг основних операцій кредитних установ свідчить той факт, що на 1 грудня 1916 р. їх вклади та поточні рахунки складали майже 214 млн. крб, дисконт та позички - 221 млн крб. [17] Альтерзон С.Г. Нарис розвитку київської кредитової системи. - С. 78. Помітну роль відігравали банкірські контори, яких нараховувалося достатньо багато, в тому числі і в Києві. Петербурзький міжнародний банк мав 35 філій в Україні, Азовсько-Донський банк - 23 філії, Дворянський земельний банк - 7 філій, Селянський поземельний банк - 9 філій.

Отже, у другій половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст. у Російській імперії поступово була створена капіталістична кредитна система, яка очолювалася Державним банком, що перебував у підпорядкуванні Міністерства фінансів. Банківський сектор був представлений як державними кредитними установами - Селянським поземельним та Дворянським земельним банками, які через мережу своїх філій сприяли розвитку капіталістичних відносин на Правобережній Україні, так і комерційними банками, що створювалися на акціонерних засадах.

До складу кредитної системи країни входили також кооперативні банки, міські громадські банки та кредитні спілки, міські станові банки, сільські громадські банки, спілки взаємного кредиту, позиково-ощадні та кредитні товариства, каси дрібного товариства, допоміжні ощадні каси, сирітські каси і т.п. Слід також враховувати, що іноземний капітал брав помітну участь у створенні ринку позичкових капіталів як шляхом інвестицій до статутних фондів вітчизняних акціонерних комерційних банків, так і шляхом відкриття відділень іноземних банків в Російській імперії (зокрема, французький Ліонський кредит й американський Нейшнел сіті бенк оф Нью-Йорк).

У країні був створений реально функціонуючий ринок позичкових капіталів, який діяв під наглядом Державного банку. Зрозуміло, що здійснення економічної програми боротьби більшовиків з існуючим ладом почалося з оволодіння Державним банком. Декрету про націоналізацію передувало захоплення петроградських банків, з тим щоб не дати можливості підприємцям вилучити гроші та цінності. Банки були захоплені вранці 14 грудня 1917 р. А вже 27 грудня 1917 р. ВЦВК прийняв Декрет “Про націоналізацію банків”. Відповідно до зазначеного Декрету банківська справа оголошувалася державною монополією, всі приватні акціонерні банки і банкірські контори об'єднувалися з Державним банком. На тому ж засіданні була прийнята постанова ВЦВК “Про ревізії стальних ящиків у банках”, згідно з якою всі гроші, що зберігалися в банківських стальних ящиках, підлягали внесенню на поточні рахунки клієнтів у Державному банку, а золото в монеті та злитках - конфіскації і передачі в загальнодержавний золотий фонд. [220] Фінансово-кредитна система України - Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ). - С. 205 - 206.

Підсумком націоналізації кредитної системи стала конфіскація всіх банківських капіталів відповідно до Декрету РНК від 5 лютого 1918 р. “Про конфіскацію акціонерних капіталів колишніх приватних банків”. Згідно зазначеного акту основні, резервні і спеціальні капітали банків були передані на основах повної конфіскації Народному банку Російської республіки. Всі банківські акції були анульовані. Єдиним виключенням з кредитно-фінансових установ, які не підлягали націоналізації, залишалися установи кредитної кооперації. Відповідно до постанови Рад наркому від 2 грудня 1918 р. були ліквідовані всі іноземні комерційні банки на території Республіки. Постановою Наркомфіну від 2 грудня 1918 р. скасовувалися міські громадські банки, декретом РНК від 24 грудня 1918 р. ліквідувалися приватні земельні банки. Декретом Раднаркому від 17 травня 1919 р. були ліквідовані міські та губернські кредитні спілки.

Отже, кредитна система країни, заснована на приватному капіталі, була ліквідована шляхом примусової націоналізації. В той же час процесуального оформлення такі дії більшовицького уряду отримали лише після 14 грудня 1918 р., коли Наркомфін РРФСР затвердив інструкцію про порядок націоналізації приватних банків. Фактично націоналізація приватних банків не була завершена і до серпня 1921 р. В той же час на в січні 1920 р. Народний банк РРФСР був скасований, а його операції (в першу чергу, грошова емісія, розподіл грошових знаків, міжнародні розрахунки, кредитування промислової кооперації, прийом внесків і стягнення боргів, прийнятих на баланс Народного банку) перейшли до спеціально організованого Центрального бюджетно-розрахункового управління Наркомфіну.

В Україні стан був значно складніший, оскільки на протязі 1917 - 1918 рр. владу впроваджувала спочатку Центральна Рада, пізніше - Гетьман П.Скоропадський, Директорія. З 1919 р. влада постійно переходила від більшовиків до УНР, ЗУНР, німецьких військ тощо і лише з 1921 р. більшовики повністю підпорядкували східну та центральну Україну.

Слід зауважити, що в ці роки фінанси країни (в тому числі і сама кредитна система) хоча і не підтримувалися в необхідному порядку, однак і не підпали під розграбування або примусову націоналізацію. Кожний уряд, що приходив до влади, намагався здійснювати цілеспрямовані заходи щодо створення власної грошової та кредитно-банківської системи. Так, в Четвертому універсалі Української Центральної Ради закріплювалося встановлення державно-народного контролю „над усіма банками, які кредитами, позиками нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові. Однині позикова поміч банків має даватися головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства Української Народної Республіки, а не на спекуляцію та різні банкові експлуатації і визиск”. [76] Зозуля Я. Велика українська революція. Матеріали до історії відновлення української державності: Календар історичних подій за лютий 1917 року - березень 1918 року. - Нью-Йорк, 1967. - С. 73.

У грудні 1917 р. Київську контору Державного банку перетворено на Український Державний банк, а 6 січня 1918 р. були випущені в обіг Державні кредитові білети УНР на загальну суму 5,5 млн крб. 1 березня 1918 р. Центральною Радою був прийнятий закон про впровадження власної валюти - гривні. В травні цього ж року проведено ряд заходів по випуску вітчизняних платіжних засобів та підписанню угод з деякими країнами Європи про одержання позик на вигідних для України умовах. Введена в обіг національна валюта, не дивлячись на економічний спад та постійні військові дії, певний час залишалася достатньо міцною завдяки забезпеченню природними багатствами України, в першу чергу, цукром. Відповідно до положень Конституції Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) до компетенції Всенародних Зборів, що були верховним органом влади, було віднесено встановлення одиниці міри, ваги і монети УНР (ст. 49). Національний Союз повинен приймати щорічний бюджет і наділявся правами оподатковувати своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування, та робити позики й приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльності Національного Союзу (ст. 74). [198] Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991 - 2001 рр. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - С. 246-248.

Під керівництвом міністра фінансів А. Ржепецького був створений державний бюджет. На початок серпня 1918 р. Радою Міністрів було ухвалено статут Державного банку України, а 23 серпня засновано Державний Земельний банк, який підпорядковувався Міністерству фінансів і був заснований на базі трьох російських банків. Для вирішення земельного питання і зняття кризового стану у селян та землевласників в межах проведення земельної реформи всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою з допомогою Державного Земельного банку і розподілені між селянами не більше як по 25 десятин в одни руки. [64] Дорошенко Д. Історія України. Т. ІІ. Українська Гетьманська держава. - Ужгород, 1932. - С. 283-286.

Водночас Декретом РНК України від 14 лютого 1919 р. було встановлено, що акціонерні капітали бувших приватних банків переходять до Народного (Державного) банку на підставах повної конфіскації. Власники банківських акцій, що не представили їх до відділень НБ або не повідомили їх реєстрового списку в двотижневий термін з дня опублікування цього Декрету, караються конфіскацією всього майна. [805] Декрет РНК України від 14 лютого 1919 р. „Про конфіскацію акціонерних капіталів бувших приватних банків” //Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. 1917 - 1925 гг. /Автор очерка и составитель сборника документов профессор П.П. Михайленко. - Киев: Высшая школа, 1966. - С. 137. У травні 1921 р. в обіг були випущені нові грошові знаки зразка 1921 р., за підробку яких винні каралися за законами військового часу. [806] Декрет РНК “Про грошові знаки республіки” від 14 травня 1921 р. //Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. - С. 258.

7 жовтня 1921 р. на підставі декрету ВЦВК був утворений Державний банк. У положенні про Державний банк вказувалося, що останній організовується “з метою сприяння кредитом та іншими банківськими операціями розвитку промисловості, сільського господарства і товарообігу, а також з метою концентрації грошових оборотів і проведення інших заходів, спрямованих на встановлення правильного грошового обігу”. Держбанку дозволялося відкривати кредити різним галузям господарства “при умові їх забезпеченості та економічній доцільності”. Держбанк був створений як госпрозрахункова організація. Кошти його складалися із основного і залучених капіталів. У перші місяці роботи 90 % його ресурсів складали кошти, передані Наркомфіном, і біля 10% - залучені кошти державних, кооперативних і приватних організацій. [220] Фінансово-кредитна система України - Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ). - С. 213. Відразу після утворення Держбанку в Москві, Києві та інших великих містах почали створюватися його контори, а потім і відділення. Постановою РНК встановлювалося, що всі державні установи та підприємства повинні тримати свої поточні рахунки в установах Держбанку. Винні особи підлягали судовій відповідальності. [811] Постанова РНК “Про тримання державними установами та підприємствами своїх поточних рахунків в установах Держбанку” від 31 січня 1922 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. - С. 373. У Харкові були засновані Всеукраїнська контора Державного банку в жовтні 1921 р., Всеукраїнський кооперативний банк - в липні 1922 р., Всеукраїнська контора торгово-промислового банку - в січні 1923 р. У Києві були відкриті їхні філії.

А з 1922 р. Державний банк втілив в своїй діяльності такі функцій, притаманні центральному банку держави, як емісія й державне регулювання грошового обігу та кредиту. Крім того, відповідно до Декрету РНК від 18 листопада 1921 р. “Про операції з іноземною валютою і дорогоцінними металами” на Державний банк було покладено здійснення валютної монополії. Виняткове право Держбанку на здійснення операцій з валютою і валютними цінностями було закріплене декретом РНК від 4 квітня 1922 р. Хоча в той же час згідно Декрету РНК “Про обмін золота, срібла, платини, дорогоцінного каміння та іноземної валюти” від 25 квітня 1922 р. було скасовано обов'язкову здачу державі зазначених предметів, що маються у населення; допускалося вільне розпорядження виробами з дорогоцінного каміння та металів. За Держбанком залишалося монопольне право на придбання і продаж золотої, срібної і платинової монети та іноземної валюти. Хоча з початку 1923 р. було заборонено (за виключенням тих державних органів, яким це надано спеціальною постановою уряду) здійснювати покупку в будь-кого і продаж будь-кому іноземної валюти та благородних металів. [812] Постанова РНК “Про валютні і золоті угоди державних і кооперативних установ і підприємств” від 26 лютого 1923 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. - С. 554.

Для розвитку безготівкових розрахунків між державними установами та підприємствами, що використовували бюджетні асигнування, при Правлінні Держбанку, а пізніше й при окремих його установах, були організовані відділи взаємних розрахунків, які внаслідок виконання своїх функцій ліквідувалися наприкінці 1925 р.

У квітні 1922 р. до Москви відкликали одного з найталановитіших господарських працівників України, наркома продовольства М.К. Владимирова. В.І. Ленін призначив його заступником наркома фінансів Г.Я. Сокольникова, разом з яким М.К. Владимиров очолив роботу щодо подолання дефіциту бюджету та здійснення грошової реформи. У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети - червонці. [813] Постанова РНК “Про чеканку золоточервонців” від 21 листопада 1922 р. У лютому-березні 1924 р. грошова реформа завершилася блискучим успіхом. Г.І. Петровський із гордістю зазначав: “Наш червонець не лише всередині країни цілком сталий, а й одержує перемогу над англійською й американською валютою на міжнародному ринку, на ринках Чикаго, Нью-Йорка і Лондона”. [230] Історія України. Курс лекцій. Кн. 2. ХХ ст. - С. 211.

В Україні за їх підробку винні притягувалися до відповідальності за ст. 85 Кримінального кодексу УРСР (“Підробка грошових знаків і державних цінних паперів, марок та інших знаків державної оплати”). Якщо така підробка здійснювалася за попередньою згодою декількох осіб і у вигляді промислу, вона каралася вищою мірою покарання з пониженням, при пом'якшуючих обставинах - позбавленням волі до трьох років з конфіскацією. [808] Кримінальний кодекс України. Постанова Всеукраїнського ЦВК 23 серпня 1922 р. Введений з 15 вересня 1922 р. / Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. - С. 515. З 1927 р. із введенням в дію нового Кримінального кодексу УРСР за підробку або збут у вигляді промислу підробленої металевої монети, державних казначейських білетів, білетів Державного банку та державних цінних паперів; підробку або збут у вигляді промислу підробленої іноземної валюти встановлювалася вища міра соціального захисту - розстріл, з конфіскацією майна (ст. 56²²). [809] Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. Постанова Всеукраїнського ЦВК від 8 червня 1927 р. “Про введення в дію Кримінального кодексу УРСР в редакції 1927 р.” Введений в дію з 1 липня 1927 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 2. - С. 331. Історико-правовий аспект зміни повноважень карних органів та їх компетенція, в тому числі, в сфері банківських відносин, містить робота: [576] Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УСРР (1922-1934 рр.): історико-юридичний аналіз: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. - К., 2001. - С. 8 - 9.

З початку розбудови радянської влади були започатковані і ощадні установи. Нормативного закріплення вони отримали у 1922 р., коли відповідно до Положення, затвердженого Постановою РНК РРФСР від 26.12.1922 р., були засновані державні ощадні каси. [813] Собрание уложений РНК РРФСР - 1923. - № 1. - Ст. 12. З 1925 р. вони були реорганізовані в державні трудові ощадні каси, й проіснували під такою назвою до кінця 80-х років. [815] Положення про державні трудові ощадні каси Союзу РСР, затверджене Постановою ЦВК та РНК СРСР від 27.11. 1925 р. //Збірник законодавства СРСР. - 1925. - № 81. - Ст. 612. Метою їх заснування стало надання можливості населенню зберігати та накопичувати грошові заощадження та вільні кошти із нарощуванням відсотків. Уряд СРСР приймав на себе повну відповідальність за цілісність коштів, що ввіряються ощадкасам.

Враховуючи послаблення державної монополії в грошово-кредитній сфері в роки НЕПУ, почали створюватись й інші кредитні установи, які підпадали при цьому під нагляд Держбанку. В першу чергу це були кредитні кооперативи і позиково-ощадні товариства та кооперативні банки. Так, в Києві у 1923 р. засновано Київський сільгоспбанк, в а 1924 р. відкрита Київська філія Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк. До 1925 р. мережу низових кооперативів зміцнили повітові об'єднання, що завершилося створенням чотирьох фахових організацій - Центросоюзу, Маслосоюзу, Центробанку і “Народної торгівлі”. [59] Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. - К.: Либідь, 1993. - С. 209. В Україні кредитно-фінансовою установою, що мала найбільший грошовий обіг до 1929 р., був Український кооперативний банк (Укркоопбанк). На початок 30-х років в Україні працювало 450 кредитних товариств (позикові ощадкаси, земельні каси, ломбарди, приватні банківські контори). Були також створені галузеві акціонерні банки: Торговельно-промисловий банк (Промбанк, який займав друге місце після Держбанку за обсягом операцій), товариство “Електрокредит” (перетворене в 1924 р. в Електробанк), Російський комерційний банк - Роскобманк (декретом РНК СРСР від 16 грудня 1924 р. на його основі був створений Зовнішторгбанк).

6 липня 1923 р. Державний банк РРФСР був реорганізований у Державний банк СРСР (відповідно до постанови ІІ сесії ЦВК) і разом із Наркомфіном забезпечував здійснення єдиної грошово-кредитної політики на території держави. Для цього був додатково створений відповідно до декрету від 24 червня 1924 р. при Правлінні Держбанку СРСР Комітет у справах банків, що координував їх діяльність. Таким чином, Державний банк займався керівництвом кредитною системою та спостерігав за діяльністю інших кредитних установ відповідно до урядових директив, що приймалися в сфері грошово-кредитної політики. Однак загальне регулювання діяльності кредитної системи були залишено за Наркомфіном і здійснювалося через Комітет у справах банків.

Для залучення коштів Держбанк почав створювати акціонерні товариства сільськогосподарського кредиту (на основі декрету РНК СРСР від 11 травня 1923 р.). Першим таким товариством, в якому він був пайовиком, було Кримське товариство сільськогосподарського кредиту. Слід зазначити, що відповідно до нормативних вимог, організація мала права користуватися короткостроковими кредитами і відкривати рахунки лише в одному банку відповідно до функціональної приналежності.

На основі постанови уряду від 14 лютого 1928 р. було проведене подальше розмежування функцій між банками. Промбанк був об'єднаний з Електробанком, і на їх базі створений Банк довгострокового кредитування промисловості та електрогосподарства (БДК). На протязі 1928 - 1929 рр. відбулася передача Держбанку СРСР короткострокових кредитних та розрахункових операцій Промбанку, Електробанку та філій Зовнішторгбанку, скорочення їх філіальної мережі та поступова ліквідації спеціалізованих банків, втому числі кооперативних.

Законодавчо правовий статус Державного банку, його функції та обсяг капіталів були закріплені в першому Статуті Держбанку, затвердженому ЦВК і РНК у червні 1929 р. замість прийнятого в 1921 р. Положення про Державний банк. Статутом на Державний банк покладалися функції регулювання грошового обігу і короткострокового кредитування відповідно до загального плану розвитку народного господарства. Держбанк ставав єдиним розрахунковим центром країни. У тому ж році було визначено, що державні трудові ощадні каси є єдиною державною кредитною установою, що діє на засадах господарського розрахунку та має права юридичною особи. [816] Положення про державні трудові ощадні каси Союзу РСР, затверджене Постановою ЦВК та РНК СРСР від 20.02.1929 р. /Збірник законодавства СРСР. - 1929. - № 17. - Ст. 140. Цілісність коштів, що ввірялися ощадкасам, гарантував уряд. Загальне керівництво здійснював Наркомфін СРСР.

Всі ці заходи по перебудові банківської системи стали базою для проведення кредитної реформи 1930-1932 рр., яка підвела різку під комерційним кредитуванням та закінчила формувати кредитну систему країни за принципом повного планового контролю держави через кредит і банки на народне господарство. Через банківську систему, представлену, в першу чергу, Державним банком (з розгалуженою мережею його філій та відділень), забезпечувалася повна мобілізація тимчасово вільних грошових коштів народного господарства та ресурсів державного бюджету і розподіл їх за принципами цільового, планомірного і економного використання для покриття витрат швидко зростаючої економіки. Відповідно до постанови ЦВК та РНК СРСР від 30 січня 1930 р. „Про кредитну реформу” була проведена ліквідація комерційного кредитування шляхом заміни його прямим банківським кредитуванням, що концентрувалося в єдиній кредитній установі - Держбанку СРСР.

Держбанк став єдиним банком короткострокового кредитування, розрахунковим і касовим центром господарства. В зазначений період Держбанк активно займається нормотворчою діяльністю. Приймаються основні акти, що регулюють грошовий обіг та безготівкові розрахунки, клірингові розрахунки (наприклад, циркуляром Правління Держбанку СРСР № 307 від 20. 06.1931 р. затверджене Типове положення про відділи взаємних розрахунків (ВВР) при філіях Держбанку СРСР). [358] Законодательство о кредитовании и расчетах. Сборник законодательных и ведомственных материалов по кредитованию и расчетам. //Под ред. М.В. Выносова. Изд-во 4-е, перераб. и доп. - М.: Госфиниздат, 1936. - С. 198-199. Всі операції клієнтів з Держбанком СРСР, зокрема, зберігання коштів на рахунках, кредитування (за виключенням довгострокового), здійснення безготівкових розрахунків за платіжними документами, прийом та видача готівки здійснювалися за єдиним конкретним рахунком відповідно до Правил за контокорентними рахунками, затвердженими Правлінням Держбанку СРСР від 30 березня 1930 р. [810] Правила по контокоррентным счетам. - М., 1930. Із 1939 р. Держбанку було дозволено видавати позики. В 1936 р. в Україні було ліквідовано Всеукраїнську контору Держбанку, а всі обласні контори безпосередньо підпорядковувалися Москві.

В економіці Західної України, Буковини, Закарпаття в 20-х роках ХХ ст. переважав іноземний капітал: французькі, американські, англійські, угорські та інші банки контролювали тут від 44,4% виробництва у деревообробній промисловості до 88,5% у нафтовій. Слід при цьому зауважити, що, незважаючи на економічну стагнацію західноукраїнських земель у 20-30-х роках, їхній занепад у роки світової кризи 1929-1933 рр., місцева національна буржуазія у гострій боротьбі з конкурентами спромоглася зміцнити свої позиції в промисловості й торгівлі, розширити свою банківсько-кредитну систему. В кілька разів зросли капітали таких її об'єднань як “Маслоспілка”, “Центроспілка”, “Народна торгівля” “Карпатія”, “Дністер” та інші. [230] Історія України. Курс лекцій. Кн. 2. ХХ ст. - С. 289.

Зазначають, що завдяки дотриманню принципів планомірного регулювання грошового обігу, швидкої акумуляції готівки, економії у витрачанні коштів підприємствами та організаціями, Держбанк СРСР зміг забезпечити відносно стійкий грошовий обіг в роки війни та шляхом кредитного, розрахункового і касового обслуговування господарств в післявоєнні роки сприяв форсованому відновленню країни (і в першу чергу районів, що постраждали від воєнних дій).