Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ДИПЛОМНА РОБОТА

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ АБО СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ

спеціальність: Правознавство

Виконав М.В. Ільчишен

Науковий керівник Ю.В. Філей

Нормоконтролер В.В. Денисенко

Запоріжжя 2010р.

ЗАВДАННЯ НА ДИПЛОМНУ РОБОТУ

студенту групи ГПз-134 Ільчишену Максиму Вікторовичу

Зі спеціальності 7.060101 - Правознавство

1. Тема дипломної роботи «Кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем».

Затверджена наказом № _____ від “____” ________ 200_ року.

2. Термін здачі закінченої роботи “_____” _______________ 20__ року.

3. Цільова установка та загальний напрямок дипломної роботи: здійснення комплексного аналізу інституту кримінальної відповідальності службових осіб за зловживання владою або службовим становищем.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері кримінально-правової протидії злочинам, що вчиняються службовими особами.

Предмет дослідження - кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем у сфері службової діяльності.

4. Структура та зміст дипломної роботи (перелік питань, які необхідно опрацювати).

ВСТУП: оцінювання сучасного стану проблеми, вказівка на провідних вчених та спеціалістів у цій сфері, означення існуючих прогалин знання в цій предметній галузі, актуальність теми, мета і завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, структура роботи.

РОЗДІЛ 1. Визначити стан доктринальних напрацювань у сфері дослідження кримінально-правової характеристика злочинів за зловживання владою або службовим становищем.

1.1. Дослідити соціальні, юридичні та інші передумови криміналізації діянь пов'язаних із зловживанням владою або службовим становищем.

1.2. Проаналізувати світоглядні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем та її соціальна зумовленість.

РОЗДІЛ 2. Встановити соціальну обумовленість даного виду злочину в сучасних реаліях.

2.1. Дослідити об'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або посадовим становищем.

2.2. Дослідити суб'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або посадовим становищем.

РОЗДІЛ 3. Встановити спільне і відмінне у кваліфікації зловживання владою або службовим становищем та суміжних складів злочинів.

ВИСНОВКИ: наукові та практичні результати дослідження інституту кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, сучасного стану правового регулювання та перспектив розвитку цього інституту в Україні.

РЕФЕРАТ

Об'єкт дослідження ? суспільні відносини у сфері кримінально-правової протидії злочинам, що вчиняються службовими особами.

Предмет дослідження ? кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем у сфері службової діяльності.

Мета роботи ? комплексний аналіз інституту кримінальної відповідальності службових осіб за зловживання владою або службовим становищем.

Методи дослідження обрано на основі поставлених у роботі мети та завдань, з урахуванням об'єкта та предмета дослідження. А саме методи: структурно-функціонального аналізу, історико-правовий метод, формально-юридичний метод та низка методів формальної логіки.

За результатами проведеного дослідження було встановлено, що кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем на сучасному етапі розвитку української правової системи, є обов'язковою умовою переходу до стандартів правової держави. Крім цього, проблеми, які стосуються інституту кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, мають багато дискусійних чи й узагалі недосліджених теоретичних аспектів, вони подекуди не чітко регламентовані в нормах чинного законодавства, або ж правове регулювання відповідних положень не відповідає сучасним вимогам в частині відповідальності окремих категорій службовців.

В роботі визначено загальні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем. Окреслено стан дослідження питань про службові зловживання в науці кримінального права. Проаналізовано світоглядні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем та її соціальна зумовленість.

В другому розділі роботи здійснено юридичний аналіз складу злочину зловживання владою або службовим становищем, а саме розкрито об'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або службовим становищем та визначено суб'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або службовим становищем.

У розділі третьому здійснена спроба відмежування зловживання владою або службовим становищем від суміжних складів злочинів.

Нормативною базою дипломної роботи є Конституція України, Кримінальний кодекс України, інші джерела кримінального законодавства.

Теоретичну основу дослідження складають наукові праці правознавців у галузях загальної теорії держави та права, філософії права, кримінального права.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ЗЕД Зовнішньоекономічна діяльність

ЗЧ КК Загальна частина кримінального кодексу

КК Кримінальний кодекс України 2001 р.

МВС Міністерство внутрішніх справ України

МНС Міністерство надзвичайних ситуацій

ОЧ КК Особлива частина кримінального кодексу

РВ УМВС Районний відділ управління Міністерства внутрішніх справ

ВСТУП

Актуальність теми. У державі, яка на конституційному рівні проголосила себе правовою, діяльність державних органів набуває особливого значення, стає одним із найголовніших гарантів прав і свобод людини та громадянина. В той же час саме ця діяльність потребує надійної охорони, в т.ч. за допомогою кримінально-правових засобів. Вищий орган державної влади України акцентував цю обставину, виділивши ст. 364 Кримінального кодексу України (далі КК) окремий кваліфікований склад зловживання владою або службовим становищем.

Водночас, попри стійку тенденцію до зростання кількості скарг громадян і юридичних осіб на незаконні дії працівників органів державної влади та місцевого самоврядування, кримінальні справи щодо них порушуються вкрай рідко, на розгляд суду направляються одиничні, а санкції відповідних кримінально-правових норм застосовуються до винних ще рідше. Однією з причин такого парадоксального становища є власне відсутність у слідчих, прокурорів та суддів чіткого уявлення про склад злочину, передбаченого ст. 364 КК, а отже, і про предмет доказування в кримінальних справах цієї категорії.

Проте проблемам застосування ст. 364 КК увага приділялася з боку відомих вчених. Слід назвати, зокрема таких як О.Ф. Бантишев, В.А. Владіміров, А.В. Галахова, Р.А. Гельфанд, В.І. Дінека, А.А. Жижиленко, Б.В. Здравомислов, М.А. Клименко, М.Й. Коржанський, М.Д. Лисов, М.І. Мельник, О.Я. Свєтлов, А.Н. Трайнін, Б.С. Утєвський, М.І. Хавронюк та ін.

Частково проблеми кримінальної відповідальності службових осіб розглядались у навчальних посібниках, монографіях, дисертаціях, лекціях та інших наукових публікаціях. В аспекті цього дослідження вони цінні для розгляду питання про відмежування складу злочину, передбаченого ст. 364 КК, від ряду складів злочинів з розділу ХVІІІ КК. Тут слід згадати видані в Україні та за кордоном праці І.С. Власова та І.М. Тяжкової, А.В. Воронцова, Я.М. Кульберга, В.О. Навроцького, П.Л. Суріхіна, І.М. Черних та ін.

Разом з тим, багато питань стосовно відповідальності за зловживання владою або службовим становищем залишились взагалі поза увагою вчених чи викликають гострі дискусії.

З огляду на сказане, а також керуючись тим, що склад злочинів у сфері службової діяльності стосується досить великої категорії осіб представників держави об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері кримінально-правової протидії злочинам, що вчиняються службовими особами.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем у сфері службової діяльності.

Мета дипломної роботи комплексний аналіз інституту кримінальної відповідальності службових осіб за зловживання владою або службовим становищем.

Для досягнення поставленої мети планується виконати такі дослідницькі завдання:

1) визначити стан доктринальних напрацювань у сфері дослідження кримінально-правової характеристика злочинів за зловживання владою або службовим становищем;

2) дослідити соціальні, юридичні та інші передумови криміналізації діянь пов'язаних із зловживанням владою або службовим становищем;

3) встановити соціальну обумовленість даного виду злочину в сучасних реаліях;

4) дослідити об'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або посадовим становищем;

5) дослідити суб'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного зі зловживанням владою або посадовим становищем;

6) встановити спільне і відмінне у кваліфікації зловживання владою або службовим становищем та суміжних складів злочинів.

Методи дослідження обрано на основі поставлених у роботі мети та завдань, з урахуванням об'єкта та предмета дослідження. Застосування методу структурно-функціонального аналізу дозволило визначити соціальну зумовленість кримінальної відповідальності працівників органів влади за зловживання владою або службовим становищем, вплив цих злочинів на різні соціальні процеси. Історико-правовий метод використовувався при дослідженні розвитку понять «орган» та «службова діяльність» у вітчизняному законодавстві, а також реалізації у дослідженні загальної теорії кримінології та кримінального права. Формально-юридичний метод забезпечив дослідження змісту та структури кримінально-правових норм, якими встановлена кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері службової діяльності та проти правосуддя, їхньої відповідності правилам законодавчої техніки. Завдяки цьому проаналізовано також співвідношення складу злочину, передбаченого ст. 364 КК зі складами злочинів, передбачених статтями розділів V, ХVІІІ, ХІХ Особливої частини КК.

Розділ 1. Загальні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем

1.1 Стан дослідження питань про службові зловживання в науці кримінального права

Питання кримінальної відповідальності за злочини у сфері службової діяльності постійно були предметом ґрунтовних наукових досліджень. Слід відзначити неоціненний внесок у розвиток кримінально-правових знань про службові злочини вчених В.А. Владімірова, Р.А. Гельфанда, А. Гюнтера, Ю.П. Касаткіна, В.Ф. Кириченка, М.Й. Коржанського, М.Д. Лисова, Г.Р. Смоліцького, Б.С. Утєвского та ін. Чимало цих відомих вчених у своїх працях, присвячених загальній характеристиці злочинів у сфері службової діяльності і, зокрема, зловживанню владою або службовим становищем, тією, чи іншою мірою торкались проблем кримінальної відповідальності працівників міліції. Здебільшого це були приклади із судової практики, що ілюстрували ознаки об'єктивної сторони даного злочину, а також проблеми відмежування зловживання владою або службовим становищем від інших злочинів у сфері службової діяльності. Для прикладу можна навести лекцію В.А. Владімірова та В.Ф. Кириченка «Службові злочини» (1965 р.) [1; с.14-16], монографії О.Я. Свєтлова «Боротьба з службовими зловживаннями» (1976 р.) [2; с.51], В.І. Соловйова «Боротьба зі службовими злочинами, обманом держави і приписками за радянським кримінальним правом» (1963 р.) [3; с.74-75], М.Д. Лисова «Відповідальність службових осіб за радянським кримінальним правом» (1972 р.) [4; с.104], А.Б. Сахарова «Відповідальність за службові зловживання за радянським кримінальним правом» (1956 р.) [5; с.46-48], М.Й. Коржанського «Кваліфікація слідчим службових злочинів» (1986 р.) [6; с.24-25] та ін.

В такому, а можливо й дещо ширшому ракурсі ця проблема розглядається і в сучасних наукових дослідженнях українських вчених, предметом яких є кримінальна відповідальність службових осіб. Насамперед слід згадати видану в 1996 році книгу М.А. Клименка, М.І. Мельника та М.І. Хавронюка «Кримінальна відповідальність за службові злочини» [7; с.33-37], монографії М.І .Мельника «Корупція: сутність, поняття, заходи протидії» (2001 р.) та Р.Л. Максимовича «Поняття службової особи в кримінальному праві України» (2008 р.) [8, с.47; 9, с. 114-12], навчальні посібники О.Ф. Бантишева «Службові злочини (питання кваліфікації)» (1996 р.) та «Злочини у сфері службової діяльності» (2002 р.), а також П.П. Андрушка і А.А. Стрижевської «Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-правова характеристика» (2006 р.) [10, с.22-23; 210] та ін.

Перші спроби більш ґрунтовного вивчення специфіки складу злочину, були зроблені ще наприкінці 80-х років минулого століття в стінах навчальних закладів системи МВС СРСР. Цим започаткована відомча традиція розробки вивчення цієї проблеми, чого дотепер не можна відзначити ні про будь-який інший правоохоронний орган, ні про всю їхню систему загалом.

Отже, у 1988 році в м. Хабаровську та м. Москві побачили світ навчальні посібники з грифом «для службового користування» Ю.І. Кулєшова «Кримінальна відповідальність службових осіб органів внутрішніх справ за злочини проти правосуддя» [11] та А.В. Галахової «Кримінальна відповідальність за службові злочини співробітників органів внутрішніх справ» [12]. Зазначений гриф першої з них в бібліотеках м. Москви та м. Санкт-Петербурга, як і в українських бібліотеках, на превеликий жаль, не знятий до цього часу. Це стосується також інших наукових праць Ю.І. Кулєшова про злочини працівників міліції. З доцільністю такого штампу важко погодитись, проте він свідчить про існування ореолу таємничості навколо злочинів, вчинюваних працівниками правоохоронних органів. Щодо роботи А.В. Галахової зауважимо, що по суті вона мало чим відрізняється від згаданих досліджень, де дається кримінально-правова характеристика службових злочинів, хіба що в ній дещо рясніше прикладів вчинення їх працівниками міліції. Будь-які теоретичні узагальнення, на які можна було сподіватись бодай виходячи з назви посібника, автором не зроблені.

Тим не менше, новий напрямок наукових розвідок у науці кримінального права був означений, проте зацікавив він небагатьох дослідників. У 1992 році в м. Москва В.І. Дінека захистив кандидатську дисертацію на тему «Кримінальна відповідальність працівників органів внутрішніх справ за перевищення влади чи службових повноважень» [13]. Його ж перу належить і навчальний посібник, за традицією, виданий в юридичному інституті МВС Російської Федерації, ? «Кримінальна відповідальність за службові злочини за кримінальним правом Росії» [14]. Значна увага в ньому приділена кримінально-правовій характеристиці цієї категорії злочинів, вчинюваних співробітниками міліції. І хоча основний акцент тут зроблений на складі злочину ? перевищення влади або службових повноважень, все ж автором виведені певні загальнотеоретичні висновки, зокрема, стосовно спеціального суб'єкта злочину ? працівника органу внутрішніх справ, а також специфічних рис об'єктивної сторони складу службового злочину, вчиненого цим суб'єктом.

В Україні до згаданої проблематики найближче підходить дослідження С.А. Шалгунової на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук «Кримінально-правові та кримінологічні заходи попередження хабарництва серед співробітників органів внутрішніх справ» (1999 р.). Не дивлячись на те, що в першому розділі дисертації частково розглядаються питання кримінально-правової характеристики складу злочину ? одержання хабара службовими особами підрозділів МВС України, в цілому робота, на наш погляд, має винятково кримінологічне значення [15].

Проблемам попередження злочинів серед працівників міліції присвячена і ґрунтовна праця авторського колективу Національного університету внутрішніх справ на чолі з професором О.М. Бандуркою «Соціально-психологічний аналіз дисципліни в адміністративній службі міліції» [16].

Під аналогічну характеристику підпадають також наукові доробки щодо злочинів у сфері службової діяльності таких закордонних вчених, як О.А. Аксенов, С.А. Алтухов, Ю.П. Гармаєв, В.М. Коршунов, А.А. Куплєнський, Т.Н. Москалькова, С.І. Мухортов, Ю.А. Мерзлов, Д. Сміт, А.В. Сухінін, Т. Паркер та інші [17-27]. Усі ці опубліковані наукові праці в галузі кримінології та криміналістики різною мірою стосуються теми нашого дослідження в частині вивчення соціальної та юридичної зумовленості кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем. В роботі Ю.П. Гармаєва «Службові злочини в митних органах», де йдеться про методику та тактику розслідування відповідних злочинів, окрім цього, зустрічається характеристика окремих способів їх вчинення. Це, до речі, чи не єдина, на сьогоднішній день, монографія, що стосується злочинів у сфері службової діяльності, які вчиняються співробітниками спеціалізованих правоохоронних органів (у цьому випадку - митних) [19].

Окремо потрібно виділити монографію С.А. Алтухова «Злочини працівників міліції (поняття, види і особливості профілактики)», в якій проведено комплексний кримінально-правовий і кримінологічний аналіз злочинності співробітників органів внутрішніх справ. Як уже зазначалось, ця робота має переважно кримінологічне спрямування, однак в ній дається і коротка загальна кримінально-правова характеристика складів злочинів, в т.ч. і службових, суб'єктами яких є працівники міліції [28; с.11-44].

Частково проблеми кримінальної відповідальності службових осіб, а саме: прокурорів, працівників органів дізнання та досудового слідства розглядались в навчальних посібниках, монографіях, дисертаціях, текстах лекцій та інших наукових публікаціях щодо злочинів проти правосуддя. В аспекті цього дослідження вони цінні для розгляду питання про відмежування складу злочину, передбаченого ст. 364 КК від низки складів злочинів з розділу ХVІІІ ОЧ КК. Тут слід згадати, видані в Україні та за кордоном, праці І.С. Власова та І.М. Тяжкової, А.В. Воронцова, Я.М. Кульберга, В.О. Навроцького, П.Л. Суріхіна, І.М. Черних та ін. [29-34].

Наведене твердження треба віднести й до численних навчальних посібників кримінального права та науково-практичних коментарів Кримінального Кодексу України, що побачили світ після 5 квітня 2001 року. Новий же склад злочину ? зловживання владою або службовим становищем, вчинене працівником правоохоронного органу, згадується в них одним-двома реченнями.

Також тут варто згадати окремі матеріали науково-практичних конференцій з кримінального права, наприклад, опубліковані тези виступів М.І. Мельника «Нові аспекти кримінальної відповідальності за посадові (службові) злочини» [36; с.199-202] і В.Г. Хашева «Проблеми кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів за службові злочини» [37; с.164-165], в яких частково піднімались проблеми визначення спеціального суб'єкта цього складу злочину та співвідношення санкцій ч. 3 ст. 364 КК України і суміжних кримінально-правових норм.

У 2001 році в Національній Академії внутрішніх справ України вийшов друком навчальний посібник «Кримінально-правовий захист і відповідальність працівників правоохоронних органів». Його автори В.І. Осадчий, В.С. Плугатир, А.В. Савченко та ін. основну увагу приділили кримінально-правовій характеристиці злочинів, потерпілими від яких є співробітники правоохоронних органів, і провели короткий екскурс по статтях КК України, де вони виступають, як спеціальні суб'єкти злочинів. У цьому посібнику вкрай стисло (очевидно, наскільки дозволяли завдання і межі роботи) викладена загальна кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем [38].

У вересні 2004 р. відбувся захист дисертації В.І. Осадчого на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук «Проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності» [39].

Поряд з цими науковими працями високої оцінки заслуговують глибокі розробки проблем детермінації та попередження злочинності серед рядових службових осіб О.А. Мартиненка, а також О.М. Ігнатова. І хоча вони більше торкаються кримінологічної сфери, а в кримінально-правовому полі сконцентровані на особливостях здебільшого загальнокримінальних злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів, та їх кваліфікації, у них міститься цінна інформація щодо кількісних та якісних показників відповідного виду злочинності та оригінальні ідеї, що використані для відмежування злочину, передбаченого ст.364 КК України від перевищення влади, вчиненого працівником правоохоронного органу [41-46].

Отже, на базі наведеного огляду літератури можна зробити висновок про те, що проблема кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем є доволі поширеною темою наукових досліджень і на сьогодні у цій сфері є доволі багато напрацювань, які дозволяють повно, глибоко та усесторонньо дослідити дану тематику на рівні дипломного дослідження.

1.2 Світоглядні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем та її соціальна зумовленість

Розгляд тієї, чи іншої проблеми в юриспруденції традиційно розпочинається аналізом відповідних загальнофілософських і соціальних положень. Це видається цілком виправданим, оскільки філософське трактування проблеми не лише дозволяє комплексно її розглянути, але є водночас наріжним каменем системного аналізу відповідного явища. Тим паче, це актуально в питанні дослідження проблеми кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, коріння якої в філософії, і ось чому.

По-перше, попри різноманітні точки зору вчених-криміналістів на сутність та ознаки кримінальної відповідальності все ж практично безспірним є визнання того, що її соціальне призначення полягає в гарантуванні захисту найбільш важливих суспільних відносин від злочинних посягань. Саме ж поняття кримінальної відповідальності, як стверджує А.А. Чістяков, ? включає в себе обов'язок перетерпіти негативні наслідки як результат вчиненого злочинного діяння, і в подальшому не порушувати заборон кримінального закону. Ці обов'язки можуть бути реалізовані у формі добровільної нормослухняної поведінки, а також у примусовій формі при порушенні кримінально-правової заборони. Перша форма реалізації, що уявляється найбільш бажаною для суспільства та держави, є одним із основних завдань кримінального закону і метою існування кримінального права [47, с.219].

По-друге, в найбільш загальному розумінні зміст службової діяльності складає діяльність, яка здійснюється державою і від імені держави, насамперед шляхом реалізації владного впливу на суспільні відносини.

По-третє, діяльність державних органів в суспільстві має свою специфіку, детерміновану характером суспільних відносин рівня «влада-особистість», «держава-громадянин», які набувають філософського змісту в сенсі стрижневої ідеї, висловленої російським філософом В.С. Соловйовим, про те, що «ступінь підлеглості особи суспільству повинна відповідати ступеню підлеглості самого суспільства моральному добру, без зв'язку з яким суспільне середовище жодних прав на людину не має» [48, с.4].

По-четверте, звернувшись до семантики слова «зловживання», нескладно з'ясувати його зміст, а відтак і суть ? вживання на зло, а в контексті розглядуваного словосполучення ? використання влади для чинення зла.

У всіх розглядуваних площинах, як і в повсякденному житті людини з найдревніших часів центральне місце займають категорії добра і зла. «І доки існують суспільні системи, життя проявляється у двох завжди традиційних іпостасях: добра і зла в їх гострому протиборстві ...» [49, с.31].

Перш за все, спробуємо відповісти на запитання: чи можливо протидіяти злу, а відповідно і злочинності, застосовуючи похідні від них же методи, точніше такі, що складають сутність цих понять?

Найавторитетніше джерело християнства ? Євангеліє (Марк ІІІ, 24) свідчить, що злом зло не перемагається, оскільки вони походять з одного джерела (царства). Така протидія є по суті ілюзорною, тому що зло не знищується, а навпаки примножується.

У свій час Цельс стверджував, що право ? це мистецтво добра і справедливості. Право прагне мінімізувати зло, розширюючи сферу свого впливу на суспільні відносини. Надаючи загальнообов'язкового характеру морально-етичним категоріям, право обмежує свавілля уповноважених суб'єктів. Це здійснюється шляхом законодавчого закріплення таких категорій, як «добросовісність», «доброчинність», «розумність», «справедливість» [50, с.52]. Відомий український кримінолог О.М. Костенко з цього приводу зазначає, що «за законами природного права людина, борючись проти будь-якої сваволі має спиратись на силу + мораль». Отже, щоб бути правим, треба бути і сильним, і моральним. Таке «золоте правило» природного права [51, с.79]. А бути моральним, означає мати на озброєнні, насамперед, закон, добро і справедливість. Соціокультурна модель активного опору злу силою передбачає: недопустимість державного тоталітаризму і повну законність державного примусу, відмову від абсолютизації ролі насильства і вседозволеності в діях державних органів, християнсько-етичне оправдання і допустимість активної протидії злу силою при вичерпанні засобів духовного переконання.

Такими видаються світоглядні аспекти досліджуваної проблеми. На них ґрунтуються і соціальні фактори, виходячи з яких законодавцем передбачена у Кримінальному кодексі України стаття 364. Їх визначення істотно прояснить і сутність, і зміст цієї кримінально-правової норми. Наукове ж дослідження проблем соціальної зумовленості, як слушно відзначає В.К. Грищук, має дати відповідь на питання чи доцільно забороняти певне діяння людини під загрозою покарання і якою у зв'язку з цим має бути теоретико-прикладна модель норми (норм) закону про кримінальну відповідальність [52, с.15-18].

Для з'ясування соціальної зумовленості кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, виділяються такі обставини, як відносна поширеність цього складу злочину; його підвищена суспільна небезпека; доцільність протидії цим посяганням саме кримінально-правовими засобами; зарубіжний досвід застосування кримінально-правових засобів протидії злочинам цього виду [53, с.249].

Перш ніж перейти до питання щодо криміналізації даних відносин, зауважимо, що більшість закордонних і вітчизняних науковців, державних діячів і політиків зловживання владою або службовим становищем часто ототожнюють з корупцією, що знаходить, зокрема, відображення в офіційних документах та наукових працях. Задля уникнення плутанини візьмемо на оснащення найбільш вірне, як видається, роз'яснення М.І. Мельника, згідно з яким зловживання владою або службовим становищем, є одним з корупційних діянь; корупція ж ? це соціальне явище, а не конкретне суспільно-небезпечне діяння [54, с.67-71].

Неабияке занепокоєння з приводу стійкої тенденції проникнення і поширення корупції, службових зловживань у всі підрозділи органів державної влади України, звучить в постановах Верховної Ради України, виступах Президента України, рішеннях колегій «силових» відомств, відповідних наказах та інструкціях.

Вітчизняні вчені-юристи, досліджуючи явище криміналізації сфери державних органів, роблять висновки про цілковиту обґрунтованість такої стурбованості керівництва держави.

Так. Л.В. Багрій-Шахматов стверджує, що корупція (в т.ч., зловживання владою), як соціальна патологія, «вразила навіть такі органи і інститути, як суд, прокуратура, слідчий апарат, міліція» [55, с.79]. Науковці Харківського національного університету внутрішніх справ за результатами проведеного дослідження прийшли до висновку, що «на сьогодні міліція України переживає справжній кримінальний вибух» [56, с.12-13]. Вертузаєв М.С. підкреслює глобальність цих явищ, внаслідок чого боротьба зі злочинністю в державі лише імітується (концепція соціального реагування, коли робота спрямована на досягнення зовнішнього ефекту без серйозних зрушень в результатах) [57, с.9-10].

Одним із джерел отримання інформації про злочинність є судова статистика. У той же час загальновизнаним є і те, що статистичні дані реально не відображають стану злочинності через наявність її латентних проявів, особливо щодо злочинів, які вчиняються службовими особами.

Ситуація ускладнюється ще й через відсутність єдиного державного статистичного обліку відповідної групи злочинів, суттєвою суперечливістю статистичних даних різних правоохоронних відомств, їх утаємниченістю, а також фактичною невизначеністю поняття «правоохоронний орган» на законодавчому рівні.

З такими ж труднощами зіткнулись і працівники Генеральної прокуратури України в березні 2004 р. при проведенні першого і поки що єдиного в історії держави узагальнення стану додержання вимог закону при вирішенні звернень та повідомлень про злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів та стану прокурорського нагляду за законністю прийнятих рішень і розслідування кримінальних справ про ці злочини. Через це сферу правоохоронних органів, діяльність яких вивчалась, було максимально звужено до органів внутрішніх справ, державної податкової адміністрації, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби та митних органів. Такий крок пояснювався ще й тим, що, як зазначено в узагальненні, частка звернень та повідомлень про злочини вчинені працівниками інших правоохоронних органів, становить усього 5,79 % від загальної кількості звернень та повідомлень про злочини вчинені працівниками усіх правоохоронних органів. Незважаючи на відносну задавненість інформації, все ж скористаємося нею за відсутності інших подібних за повнотою та об'єктивністю офіційних документів, і зокрема, для демонстрації викривлень вітчизняної судової статистики.

Як вбачається з узагальнення, судами України у 2003 році розглянуто 149 кримінальних справ про злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів, за якими засуджено 166 осіб проти 138 у 2002 році. Найбільше серед засуджених у 2003 р., як і у попередні роки, співробітників органів внутрішніх справ ? 139 осіб, або 83,7%. Слід підкреслити, що майже половина з них (61 особа) вчинила злочини, пов'язані зі службовою діяльністю при провадженні дізнання та досудового слідства, 11 осіб ? з порушенням обліково-реєстраційної дисципліни, 22 ? при проведенні оперативно-розшукової діяльності. Аналогічною була структура злочинності працівників органів внутрішніх справ і у попередні роки: найбільше ? при провадженні дізнання та досудового слідства. На жаль, при аналізі цього показника злочинності працівниками Генеральної прокуратури спеціально не виділялись конкретні категорії (види) службових злочинів, зокрема, зловживання владою або службовим становищем.

За інформацією Генеральної прокуратури України у 2008 році судами України засуджено 336 співробітників органів внутрішніх справ, 94 ? податкової адміністрації, 17 ? митних органів, 5 ? прокуратури. Отже, порівняно з 2003 р. кількість працівників правоохоронних органів притягнутих до кримінальної відповідальності зросла зі 166-ти до 452-х.

Наведені статистичні дані демонструють лише певні закономірності явища криміналізації сфери державної служби і стосується переважно правоохоронної системи, і не можуть претендувати навіть на його репрезентативність. Однак сказане дозволяє зробити висновок про те, наскільки криміналізованою є та сфера яка первинно не повинна бути такою і завданням якої якраз і є боротьба зі злочинами. Це лише кількість зареєстрованих правоохоронними органами злочинів, вчинених їхніми ж працівниками, яку можна назвати лише видимою надводною частиною гігантського айсбергу. Адже сюди ж варто віднести злочини які вчиняються службовими особами у інших сферах владно-розпорядчої діяльності. Ще менше винних осіб, які потрапляють на лаву підсудних, і лише одиницям з них призначається реальне покарання. Більша частина відповідних суспільно-небезпечних діянь в силу різних причин залишається без належної реагування. Наведені абсолютні показники щодо злочинів у сфері службової діяльності мають значні розбіжності з дійсними масштабами криміналізації їх середовища.

Причинами надзвичайно високого рівня латентності зловживань владою, є з однієї сторони, небажання керівництва відомств «виносити сміття з хати», і псувати показники, а з другої - принципом корпоративної солідарності працівників цих органів, спільними інтересами співробітників, їх неділовими зв'язками і т.п. «Явище кругової поруки, корпоративності (в гіршому розумінні цього слова) охопило всі державні органи» [58,с.79-80].

Окрім цього, варто мати на увазі, що виявлення та розслідування справ про службові зловживання службовців особливо сфери правоохоронної діяльності суттєво ускладнюються тим, що вони провадяться відносно осіб, які, зазвичай, прекрасно обізнані з правилами, методикою і тактикою проведення оперативно-розшукових заходів, дізнання і досудового слідства, завдяки чому уміло приховують власні злочини, знищують докази та ухиляються від виявлення та притягнення до кримінальної відповідальності.

Дослідниками відзначається також те, що причиною низької питомої ваги службових злочинів у загальній структурі злочинності є, зокрема, маскування їх під личину дисциплінарних проступків та адміністративних правопорушень через відсутність критеріїв чіткого їх розмежування [59,с.78].

На ефективність притягнення співробітників державних органів до відповідальності негативно впливають фактичні імунітети, тобто практична неможливість притягнення до кримінальної відповідальності багатьох службових осіб. При цьому простежується залежність між службовим становищем, займаною посадою і «надійністю» цього імунітету ? чим вища посада, тим менша ймовірність бути покараним за зловживання владою. Переважна більшість кримінальних справ про службові злочини порушується за окремими проявами і щодо рядових працівників органів.

Питома вага аналізованого виду злочинів у загальній злочинності зовсім не значна, однак сам факт їх існування викликає надзвичайну стурбованість. Навіть один злочин цієї категорії має підвищену небезпеку через шкоду, яку він заподіює суспільним відносинам.

До кількісних показників злочинності з відомою часткою умовності професор А.Ф. Зелінський відносив так звану «ціну злочинності, а точніше економічні, соціальні, моральні та інші шкідливі наслідки зла» [60, с.28]. Взявши на озброєння цей показник, коротко охарактеризуємо соціально-економічні, політичні, правові та морально-психологічні фактори даного складу злочину. А висока суспільна небезпека діяння, як загальновизнано, є необхідною умовою встановлення кримінальної відповідальності за певне діяння.

Можна стверджувати, що зловживання владою ? це продукт, а точніше, наслідок історичного розвитку суспільства і держави, з виникненням якої, скоріше за все, зародилось і це суспільно-небезпечне явище, яке своєю чергою здійснює негативний вплив на соціальні процеси, деформує суспільні відносини, претендуючи на роль соціального зв'язку в суспільстві. Це і складає, на нашу думку, соціальну сутність цього виду злочинів.

Безумовно, найбільш негативні соціальні наслідки мають місце в тому разі, коли шкоду інтересам держави і громадян заподіюють представники органів влади, чиїм основним завданням є охорона цих інтересів від будь-яких посягань. В такий спосіб викривляється сутність особливо правоохоронної діяльності, що при цьому втрачає своє природне соціальне призначення ? охороняти і відроджувати соціальні цінності; змінюється її спрямованість з протидії соціальному злу на його примноження.

Порушення закону представниками саме правоохоронних органів ніколи не може визнаватись виправданим, оскільки невідворотно призводять до руйнування самої законності. Вони можуть звести нанівець потенційну ефективність усіх видів урядових програм, особливо тих, які спрямовані на протидію організованій злочинності і корупції. Жодні етичні міркування не можуть зрівнятись по силі попереджувального впливу зі страхом чиновника бути викритим і покараним. Поки що залишається констатувати, що невиправдане пом'якшення правозастосовної практики, пов'язане зі звільненням від кримінальної відповідальності і реального покарання значного числа осіб, які скоїли злочини, в т.ч. посадові ? це теж наслідки корупції, яка проникла в правоохоронні органи і суди.

Владні повноваження, якими наділені державні службовці, дають їм можливість легко вчиняти правопорушення, роблять їх більш небезпечними, ставлять приватних осіб у беззахисне до них становище. Таке свавілля чиновників в уніформі заставляє людину відчувати себе беззахисною перед державою жертвою, і часто, будучи повністю дезорієнтованою в обстановці, що склалась, вибрати в підсумку далеко не самий ефективний, нерідко незаконний спосіб захисту від кримінального переслідування. Нарешті, користуючись особливими владними повноваженнями, працівники владних органів, можуть вчиняти злочини, які більш відчутно відгукуються на функціонуванні державного і суспільного організму, правах і свободах громадян.

Службові зловживання є супротивними духу цивілізації, що усмілилась проголосити вищою цінністю саму людину в її тілесній, душевній і духовній іпостасях. В такому суспільстві панує не диктатура держави і навіть не диктатура закону, а диктатура справедливості, яка через закони, через право захищає, перш за все, людину. Це ? модель християнської справедливості. Вона несумісна з будь-якими проявами соціального зла, тим більше такими, що породжуються самою державою і спрямовуються проти її ж громадян. Це неприпустимо, хоча б уже тому, що основні права і свободи людини не створюються безпосередньо владною волею держави, і цією ж державною волею вони не можуть бути відмінені, оголошені неіснуючими.

Правоохоронні органи є одним з найбільш дієвих інструментів, що забезпечують державну охорону прав і свобод людини. І це зрозуміло, коли врахувати, що вони мають в розпорядженні всі необхідні засоби (правові санкції, запобіжні заходи, зброю, спеціальні засоби), з допомогою яких можуть бути суттєво обмежені або навіть порушені права громадян. Правоохоронна діяльність є виключним різновидом професійної праці, в рамках якої на законній основі при відповідних обставинах і умовах допустимо застосування примусових засобів і методів, включаючи навіть позбавлення волі. Це єдина сфера правовідносин, де органам державної влади дозволяється настільки гостро вторгатись в особисте життя громадян. Тому так часто від зустрічі з працівниками правоохоронних органів залежить подальша доля людини, і тому так важливо, щоб в кожному разі брали верх законність і справедливість, і ні за яких обставин влада не вживалась для вчинення зла, як для громадянина, так і для держави. Це в ідеалі, а в дійсності Уповноважений з прав людини з прикрістю змушена констатувати, що в нашій країні брутально порушується гарантоване Конституцією України невід'ємне право громадян на життя, недоторканість та повагу до гідності людини; реалізація конституційного положення про судовий захист прав і свобод громадян подекуди зводиться нанівець через помилки та порушення законності, які допускають у своїй діяльності органи, що здійснюють попереднє слідство та дізнання.

Тут не зайвим буде згадати і соціологічні дослідження, що також свідчать про вкрай незадовільну оцінку громадянами ситуації, яка склалась в Україні із захистом їхніх конституційних прав. За результатами опитування, Українського центру економічних і політичних досліджень, лише 0,9 % респондентів вважають, що права людини в Україні повністю дотримуються, 18,4 % опитаних погодились з тим, що вони дотримуються певною мірою; найбільше ? 75,9% респондентів заявили, що права людини зовсім не дотримуються або не дуже дотримуються.

Відповідь тут однозначно випливає з попереднього аналізу соціальних факторів, що зумовили подібний крок: зловживання владою або службовим становищем, вчинені службовими особами, а особливо працівниками правоохоронних органів ? це злочини, що мають чи не найвищий ступінь суспільної небезпеки, оскільки заподіюють суттєву шкоду в усіх сферах суспільного життя, руйнують конституційні права і свободи громадян, несуть загрозу національній безпеці України. Ці злочини мають тенденцію до поширення, а також характеризуються високим рівнем латентності. Тому питання протидії цьому виду злочинності в Україні повинно розглядатися на рівні проблеми існування державності.

Кримінальна відповідальність за вчинення цього суспільно небезпечного діяння встановлена також тому, що в силу специфіки сфери суспільного життя, де вони вчиняються, рівно як і суб'єкта злочину, його важко попередити. А як відомо, криміналізація діяння виправдана лише в тих випадках, коли «не спрацьовують» або ж виявляються малоефективними інші соціальні механізми протистояння соціальному злу.

Отже, можна констатувати, що діє цілий ряд факторів криміналізації аналізованого посягання. Виходячи з них можна стверджувати, що застосування кримінально-правових заходів щодо зловживання працівниками органів державної влади є життєво необхідним. Крім цього, слід зробити висновок, що зловживання владою або службовим становищем, ? це соціально зумовлене суспільно-небезпечне діяння, яке має негативний вплив на соціальні процеси, деформує суспільні відносини, претендуючи на роль соціального зв'язку в суспільстві. Це і становить соціальну сутність цього виду злочинів.

Найбільш негативні соціальні наслідки мають місце в тих випадках, коли шкоду інтересам держави і громадян заподіюють представники органів влади, чиїм основним завданням є охорона цих інтересів від будь-яких посягань. У такий спосіб викривляється сутність особливо правоохоронної діяльності, що при цьому втрачає своє природне соціальне призначення ? охороняти і відроджувати соціальні цінності; змінюється її спрямованість з протидії соціальному злу, на його примноження.

Соціальна зумовленість кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, вчинені службовими особами, визначається тим, що ці злочини мають чи не найвищий ступінь суспільної небезпеки, оскільки заподіюють істотну шкоду у всіх сферах суспільного життя, руйнують конституційні права і свободи громадян, несуть загрозу національній безпеці України; вони мають тенденцію до поширення, а також характеризуються високим рівнем латентності. Тому питання протидії цьому виду злочинності в Україні повинно розглядатися на рівні проблеми існування державності. Кримінальна відповідальність за вчинення досліджуваного суспільно-небезпечного діяння встановлена також тому, що в силу специфіки сфери суспільного життя, де вони вчиняються, рівно як і суб'єкта злочину, його важко попередити.

Призначення кримінальної відповідальності за вчинення цього злочину полягає в необхідності реалізації об'єктивно зумовленої потреби у відновленні суспільних відносин шляхом застосування до службових осіб державних органів, що їх порушили, найбільш суворих заходів державного примусу.

РОЗДІЛ 2. Юридичний аналіз складу ЗЛОЧИНУ зловживання владою або службовим становищем

2.1 Об'єктивні ознаки складу злочину пов'язаного із зловживання владою або службовим становищем

Перше місце в переліку об'єктивних елементів складу злочину по праву посідає його об'єкт. І це не дивно, бо значення його важко переоцінити: він лежить в основі криміналізації і декриміналізації суспільно-небезпечних діянь, відмежування їх від інших правопорушень; визначає суспільно-небезпечну сутність злочину, його наслідки; значною мірою впливає на зміст об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину; встановлює межі дії кримінально-правової норми. Вивчення саме цього елементу складу злочину «повинно привести до знання і механізму посягання на суспільні відносини, і способів їх кримінально-правового захисту, і соціальних умов ефективності кримінального закону» [61, с.44]. Правильне встановлення об'єкту має велике значення і для правозастосовної практики, оскільки помилка у ньому унеможливлює здійснення правильної кримінально-правової кваліфікації суспільно-небезпечного діяння [62, с.26].

Вчення про об'єкт складу злочину є одним із ключових у кримінальному праві та містить цілу низку складних, цікавих і дискусійних питань, а одним з найактуальніших з них є визначення самого поняття об'єкту складу злочину. Не заглиблюючись в полеміку навколо цього питання, зазначимо, що, на нашу думку, найбільш послідовним і близьким до істини є визнання об'єктом складу злочину суспільних відносин. Висновок про це, на думку В.Я. Тація, поділяється в науці кримінального права і тому не вимагає особливої аргументації [63,с.20].

Ще в більшою мірою загальноприйнятою вважається триланкова (за вертикаллю) класифікація об'єктів складів злочинів, згідно з якою родовим об'єктом є «певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм» [64, с.98]. На основі саме таких міркувань кримінально-правова норма, що встановлює кримінальну відповідальність за зловживання владою чи службовим становищем і поміщена в розділі ХVІІ Особливої частини КК України під назвою «Злочини у сфері службової діяльності». Що ж є родовим об'єктом цієї групи злочинів?

У літературі це питання вирішується загалом однозначно. Абсолютна більшість вчених визначає родовий об'єкт, так званих службових злочинів як правильну, що відповідає політиці держави, діяльність державного чи громадського апарату [64, с.7; 65, с.15].

Це визначення, дане В.Ф. Кириченко ще в 1959 р. (щоправда, з певними ідеологічними доповненнями), впродовж 50 років визнається практично всіма дослідниками проблем кримінальної відповідальності за вчинення злочинів цієї групи за єдино істинне з деякими неістотними поправками. Дещо відмінне від загальноприйнятого визначення родового об'єкту дав у 1948 р. Б.С. Утєвський, який вважав, що службові злочини посягають на «управління державою і соціалістичним господарством» [67, с.307]. Через п'ять десятиліть подібну думку висловив український вчений О.О. Дудоров [68, с.4]. По суті приведені різновиди визначень не суперечать одне одному. Друге визначення лише підкреслює те специфічне в роботі державного апарату, чому об'єктивно загрожують службові злочини.

Найбільш вдале, на нашу думку, сучасне визначення родового об'єкта злочинів у сфері службової діяльності, з урахуванням змін у законодавстві приведено в першому виданні Науково-практичного коментарю до КК України 2001 р. за редакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка ? це «суспільні відносини, які визначають і регулюють зміст правильної роботи державного апарату і апарату органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності».

Значно менше одностайності серед учених при визначенні безпосередніх об'єктів службових злочинів, в т.ч. зловживання владою чи службовим становищем. Саме тому, а також враховуючи надзвичайно важливе значення цього виду об'єктів для правотворчої і правозастосовної діяльності, на їхній характеристиці треба зупинитись більш детально.

Судження спеціалістів із приводу сутності безпосереднього об'єкта цих злочинів ? найрізноманітніші. Якщо відволіктись від деталей, то їх можна звести до двох основних. Згідно першої з них, родовий і безпосередній об'єкт службових злочинів співпадають, відповідно ж до другої, вони відрізняються, і безпосереднім об'єктом слід вважати певну область (сферу) діяльності державного апарату чи його окремих ланок, а також його авторитет. Першу погляд, щодо тотожності родового об'єкта групи службових злочинів і безпосередніх об'єктів кожного з посягань, які до неї входять, в т.ч. і службового зловживання, майже півстоліття тому обґрунтував А.Б. Сахаров [70, с.17, 39]. За цей період її підтримали одиниці з наукового середовища.

Друга ж позиція стосовно покладення в основу визначення безпосереднього об'єкта службових злочинів функціональної ознаки майже одностайно поділяється дослідниками цієї проблематики. Серед них: В.Ф. Кириченко, М.Д. Лисов, Ш.Г. Папіашвили, М.А. Семко, Б.В. Волженкін та ін.

Тут варто навести цитату з вітчизняної монографії «Кримінальна відповідальність за службові злочини», автори якої, обстоюючи саме цей погляд, вказують, що «при вчиненні, наприклад, зловживання службовим становищем працівник посягає на зміст правильної роботи органів, скажімо в сфері боротьби з господарськими злочинами» [71, с.60]. Це видається досить співзвучним з висловом В.Ф. Кириченка, датованим 1959 р.: «Безпосереднім об'єктом зловживання владою чи службовим становищем можуть бути суспільні відносини, що складають зміст роботи фінансових органів ? в тих випадках, коли службова особа звільняє за хабар платника податку від сплати податку» [66, с.22].

Окремо слід відзначити своєрідне бачення цієї проблеми професором О.Я. Свєтловим, який стверджував, що зловживання владою чи службовим становищем посягає на обов'язок службових осіб здійснювати свої повноваження лише в інтересах служби [72, с.34].

Не заглиблюючись в полеміку, зазначимо, що усі висловлені позиції обґрунтовані і дуже близькі до істини, яка, все ж, на нашу думку, перебуває десь між ними. Відшукати її допоможуть вищенаведені напрацювання науковців, а також ретельний аналіз структури суспільних відносин, які поставлені під охорону.

Перш ніж перейти до такого аналізу, зауважимо, що у доктрині кримінального права пануючою є підхід, що об'єкт зловживання владою «двоякого» характеру ? нормальна діяльність державного апарату і гарантовані законом права та інтереси громадян. Ця теза з певними уточненнями, що викликані змінами в законодавстві і в соціально-політичному житті, є справедливою і для сьогодення. Загалом же поділ об'єкта розглядуваного складу злочину на родовий, безпосередній основний та безпосередній додатковий, певною мірою умовний. Їх треба аналізувати не як самостійні частини, а як три сторони одного цілого, що має спільну основу суспільні відносини, які проявляються на різних рівнях. Самі ж суспільні відносини, як об'єкт кримінально-правової охорони, становлять собою відповідні зв'язки між людьми (суб'єктами відносин), що складаються в процесі їх спільної матеріальної і духовної діяльності на основі відповідного способу виробництва і специфіки, яка проявляється на кожній сходинці природно-історичного розвитку суспільства. Тому можна спробувати з'ясувати сутність безпосереднього об'єкта зловживання владою або службовим становищем, вчиненого працівником правоохоронного органу, і механізм злочинного посягання на нього. Саме тому необхідно визначити структуру суспільних відносин стосовно цього складу злочину та систему зв'язків між їх складовими. Найбільше визнання отримав погляд, згідно з яким суспільні відносини складаються з учасників цих відносин ? суб'єктів, предмета, з приводу якого вони існують і, нарешті, соціального зв'язку між суб'єктами відносин щодо їх предмета.