Теорія та історія державного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ВЕЧІРНЯ ФОРМА НАВЧАННЯ

ТВОРЧА РОБОТА

з курсу: "Теорія та історія державного управління"

СЛУХАЧ: Овчар А.В., група 11

ВИКЛАДАЧ: Коник С.М.

КИЇВ 2007

ЗМІСТ

Розділ 1. Органи виконавчої влади в Україні: поняття, ознаки та властивості

Розділ 2. Організація управління в самоврядних українських містах, які входили до складу Великого князівства Литовського та Річчі Посполитої (XV-XVII ст.)

Використані джерела

Розділ 1. Органи виконавчої влади в Україні: поняття, ознаки та властивості

Відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Суб'єктами виконавчої влади в Україні є органи загальної компетенції - вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи спеціальної компетенції - центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб'єкти виконавчої влади утворюють єдину систему органів. Виконавчій владі та системі її органів присвячено розділ 6 Конституції "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади". Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї державної влади, яка випливає з державної цілісності України; розмежуванням компетенції органів виконавчої влади; їх спільною діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих її елементів.

Очолює систему Кабінет Міністрів України - вищий орган виконавчої влади. Середньою ланкою цієї системи є міністерства та центральні органи державної виконавчої влади, підпорядковані Кабінету Міністрів. Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в області і районах, містах Києві та Севастополі, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня відносяться також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні відповідних місцевих органів виконавчої влади.

Компетенція органів виконавчої влади визначається окремо для кожної ланки системи органів виконавчої влади. Згідно з п.12 ст.92 Конституції України, виключно законами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади. Компетенція Кабінету Міністрів України визначена у ст.116 Конституції України та Законі "Про Кабінет Міністрів України". Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади сформульовані у відповідних Положеннях про ці органи. Компетенція місцевих державних адміністрацій визначена ст.119 Конституції України та Законом про місцеві державні адміністрації. Нарешті, особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються, відповідно до ст.118 Конституції України, окремими законами України. У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організують реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики України; здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу; забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління власністю незалежно від її форми; розробляють і здійснюють загальнодержавні програми.

Розділ 2. Організація управління в самоврядних українських містах, які входили до складу Великого князівства Литовського та Річчі Посполитої (XV-XVII ст.)

виконавчий влада самоврядний річ посполитий литовський

Часи Великого князівства Литовського.

На першому етапі існування Великого князівства Литовського воно було органічним продовженням розвитку і еволюції суспільно-політичних форм давньої Русі. Князівсько-удільна система, державне право, як і загалом правові відносини ґрунтувалися на староруському праві. Проте у середині XV ст. в Литовській Русі започатковуються польські та німецькі впливи, які згодом починають переважати і дають суспільству напрямок до нового поступу. Поступово зазнав еволюції державний устрій Литви - від федеративної до централізованої. Велике князівство Литовське будувалося за принципом "держави-держав" - тобто такої форми державності, за якої суверенна держава виявляла свою зверхність над підвладними їй державами. Це проявилося у тому, що ці держави (українські та білоруські князівства), попри досить широку незалежність щодо внутрішніх справ, у зовнішній політиці були його позбавлені. Вже наприкінці XV ст. Велике князівство Литовське було об'єднане під єдиною центральною великокняжою владою, хоча кожна з його областей, колишніх удільних князівств, зберігала деяку внутрішню автономію.

Носієм суверенної влади в державі був рід Гедиміна. Сталої системи наслідування влади не було, бо великим князем ставав не старший син, а найбільш здатний до державного правління. Великий князь був управителем усієї держави: він налагоджував взаємини й розв'язував суперечки між удільними князями, призначав їх у вивільнені уділи, командував військом, здійснював закордонну політику, репрезентував державу у зовнішніх зносинах. В уділах сиділи представники, що були відгалуженням Гедимінового роду, або призначені Великим князем, чи ті, хто отримував землі та посади в спадщину. У другій половині XV ст. великий князь стає монархом з необмеженою владою. З кінця XV ст. великий князь змушений був ділити свою владу з Панами-Радою, яка з особистої ради при великому князеві переросла у постійно діючу державну раду Великого князівства Литовського, яка могла працювати і за відсутності князя. Спеціальні привілеї 1492 та 1506 pp. закріпили правовий статус Ради: вона отримала право провадити дипломатичні взаємини разом з Великим князем; Великий князь не міг без неї змінювати чи скасовувати її постанови щодо внутрішньої політики; князь зобов'язувався не гніватися на когось із членів Ради; великий князь не міг змінювати урядовців чи карати будь-кого, не порадившись із нею; нарешті він не був у змозі витрачати кошти або вивозити їх за кордон без відома Ради. Пани-Рада обмежила владу великого князя на користь аристократії. У свою чергу вплив і значення Панів-Ради почало зменшуватися в міру зростання значення сейму та шляхти. Статут 1566 р. закріплює перевагу за сеймом, хоч вища адміністрація й підготовка законопроектів для сейму залишилась у руках Ради. Перший сейм відбувся 1507 p., однак особливого значення набули сейми 1564-1566 pp. адже саме вони прийняли нову редакцію Статуту (1566), здійснили судову реформу, поділивши Литву й руські землі на 30 судових повітів з виборними суддями з-поміж шляхти, провели адміністративну реформу: державу поділено на 13 воєводств, а кожне воєводство - на повіти. Воєвод призначав Великий князь, старост обирала шляхта, а князь лише затверджував цей вибір. На українських землях Великого князівства Литовського існували такі воєводства: Київське, Волинське, Підляське й Брацлавське.

На характер політики Литовської держави суттєво вливала та обставина, що литовці, у своєму князівстві, були меншиною стосовно 80 % русинів. Демографічна диспропорція на тлі чималих історичних та культурних здобутків, що були нароблені предками українців та білорусів, сприяла "ослов'яненню" литовських правителів. У другій половині XIV ст. литовці почали переймати традиції українського народу чи не в усіх сферах суспільного життя. Дотримуючись правила "старого не змінювати, а нового не впроваджувати", литовці засвоюють досвід роботи адміністрації, налагодження податкової системи Русі. Місцеві князі та бояри посідали рівне становище з литвинами, вони мали свої місця у великокняжій раді, в центральній адміністрації, а у своїх землях знаходились майже на усіх вищих посадах - намісників, воєвод, каштелянів, старостів. Провідну роль у литовській державі поступово починає відігравати й староруська мова. Згодом вона навіть набуває статусу офіційної мови, про що є юридичне свідоцтво - ст.15 Литовського статуту.

Міський уклад життя зберіг традиційний український характер. Великі міста отримали свої привілеї, що забезпечували їм розвиток промисловості й торгівлі. Православна церква в українських землях була найвпливовішою, спрямовувала духовне життя тодішньої української спільноти. Митрополити та єпископи, що походили з місцевих аристократичних родин, ніяк не обмежувалися щодо їхньої духовної діяльності. Держава надавала православній церкві значних привілеїв.

За своїм політичним устроєм Велике Князівство Литовське до кінця XIV ст. існувало як федерація земель-князівств, куди як повноправні й повноцінні суб'єкти входили Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Поділля. В цей період на українських землях зберігається стара система управління, хоча й зазнала зміни династійна княжа лінія: місце Рюриковичів посіли Гедиміновичі. Удільні князі для вирішення важливих питань збирали боярську раду, князям була підпорядкована місцева адміністрація і військо.

Часи Речі Посполитої.

Річ Посполита розглядалася як союз двох держав Польщі та Литви. Верховну владу Речі Посполитої визнали: Молдавське, Пруське та Курляндське князівства. Люблінський сейм затвердив територіальний поділ на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу та Литву. Провінції поділялися на воєводства. Українські терени, за винятком Закарпатської України, Буковини, Чернігівщини та Сіверщини (останні лише періодично входили до складу Речі Посполитої) становили найпитомішу вагу у Польсько-Литов-ській державі і входили до Малопольської провінції. Адміністративно терени України належали до 6 воєводств, що поділялися на землі або повіти: Руського, Бельзького, Волинського, Подільського, Київського, Брацлавського (з 1635 р. існувало Чернігівське воєводство). На чолі воєводства стояв магнат з числа найвпливовіших. Ця посада часто надавалася як винагорода за службу й мала характер звичайних "кормлінь". Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з службових осіб. Воєвода головував на воєводських шляхетських сеймиках.

За Люблінською унією вища законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої, що складався з короля, сенату, та шляхетських послів-депутатів. Король (під час збору сейму) ставав тільки частиною сейму, головою сенату. Сенат об'єднував вищих посадових осіб держави (воєвод, каштелянів, єпископів). Найбільш впливовою частиною сейму була посольська (депутатська) ізба. Обрання послів здійснювалося на місцевих повітових шляхетських сеймиках. Компетенція сейму була досить широкою: право обирати короля, право приймати закони, вводити податки, оголошувати війну, приймати послів іноземних держав, займатися зовнішньою політикою. Постанови сейму називалися конституціями.

Центральне управління здійснювали король і вищі службові особи. Коронний канцлер керував справами королівства, коронний підскарбій відав фінансами, коронний гетьман очолював коронне військо.

Місцеві органи державного управління українськими землями поділялися на адміністративну, військову та судову. Вони знаходилися у руках місцевого панства і шляхти і майже не залежали від центральної влади, маючи широкі повноваження. В Україні зберігалася значна розбіжність в організації місцевої влади. Окремі воєводства, повіти, міста отримували привілеї (особливі права) в галузі місцевого управління. Для Волинського, Брацлавського, Київського воєводств було залишено Литовський статут і українську мову у діловодстві.

Своєрідною адміністративно-територіальною, господарською одиницею було коронне староство, яке жалувалося королем за службу. У південній Київщині та на Поділлі існували вісім коронних староств з широкою адміністративною і судовою компетенцією.

Міста були самостійними територіальними одиницями і поділялися на королівські, приватновласницькі, вільні - магдебурзького права та церковні. Державну адміністрацію у містах представляли воєводи, старости, війти, міщанство обирало радників-помічників війта.

Низовою ланкою адміністрації були волосні і сільські органи. Волостю керував королівський волосний староста. На селі питання вирішували власник або управитель та сільський схід, що обирав сільського старосту.

Основними органами судово-адміністративної влади на українських землях були гродські та земські суди, що очолювалися старостами, яких призначав король і тому їх ще називали старостинський державний королівський суд. Староста призначав інших чинів суду: підстаросту, суддю, писаря. До його компетенції належав розгляд кримінальних справ. Майже у кожному повіті функціонували земські суди. До їхнього складу входили суддя та судові урядовці (підсудок, писар та ін.), яких обирали з числа шляхти на місцевих шляхетських сеймиках. До компетенції цих судів належав розгляд цивільних справ шляхти - майнові та фінансові справи. Сесії судів відбувалися декілька разів на рік в різних містах. Вищою апеляційною інстанцією був Коронний трибунал. У Люблінському трибуналі спочатку розглядали справи судів Руського та Белзького воєводства, а з 1589 р. - Волинського, Брацлавського та Київського.

З'являються нові міста на Наддніпрянщині, Поділлі: Гайсин, Кременчук, Миргород, Фастів, Умань та ін. За королівськими грамотами статусу містечок набували деякі села. Міста належали державі, феодалам, церкві. Так, з 206 міст Київського воєводства 46 були королівськими, 150 - приватновласницькими, 10 - церковними. Населення Львова, Києва, Кам'янця нараховувало від 10 до 18 тис. мешканців.

Важливу роль у розвитку міст відігравало Магдебурзьке право. Його суть полягала у звільненні міста від управління й суду з боку державних урядовців і феодалів та у даруванні йому права місцевого самоврядування. Першим містом України, якому у 1339 р. було надано Магдебурзьке право, стало місто Санок. У 1356 р. це право отримав Львів, у 1374 р. - Кременець, у 1494-1529 pp. - Київ та інші міста. Відповідно до отриманого статусу самоврядування у містах здійснювали обрані общиною дві колегії. Одна з них - Рада радників (консулів) на чолі з бургомістром. До її компетенції належали адміністративне управління та цивільне судочинство. Друга - Лава, яка складалася з обраних міською громадою лавників на чолі з війтом, розглядала справи кримінального характеру. В окремих містах обиралася колегія присяжних. Виконавчими органами були писар та шафарі. В актив Магдебурзького права зараховують: захист міського населення від сваволі королівських намісників та магнатів, створення умов для розвитку ремісництва й торгівлі, правову підтримку в звільненні міст від повинностей та податків на користь феодалів, створення соціальної бази для зміцнення центральної влади, запровадження чітких правових норм, встановлення виборчої системи органів міського самоврядування та судочинства й визначення їхніх функцій, регламентація діяльності купецьких об'єднань та цехів, сприяння у формуванні в Україні громадянського суспільства. Міщанство перетворювалося на окремий замкнений стан, що мав привілеї порівняно із селянством. Запровадження Магдебурзького права створювало юридичне підґрунтя для незалежного розвитку міст. Міське самоврядування формувало такі риси, як незалежність поглядів, відповідальність, самостійність, спонукало генерацію нових політичних, економічних та культурних ідей.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Конституція України.

2. Закон України „Про Кабінет Міністрів України" від 21.12.06 № 501-V.

3. Указ Президента України „Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15.12.99 № 1572/99.

4. Закон України „Про місцеві державні адміністрації" від 09.04.99 № 586-XIV.

5. Закон України „Про столицю України - місто-герой Київ" від 15.01.99 № 401-XIV.

6. Історія державності України: Експериментальний підручник / За заг. Ред.. Бандурки О.М., Ярмиша О.Н. - Х.: ТОВ „Одіссей", 2004. - 608 с.

Размещено на Allbest.ru