Любов Голота "Епізодична пам'ять"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Любов Голота "Епізодична пам'ять"

Любов Голота народилася 31 грудня 1949 р. в м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл. у сім'ї гірників. Закінчила філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету. Працювала журналістом в обласних газетах «Зоря», «Прапор юності» та на обласному радіо. Про свою діяльність говорить - „Я ведуча передач «На перетині думок» і «Знакова постать» на радіоканалі «Культура». Раніше вела, так би мовити, позаштатно, а тепер, з першого березня, - у штаті. Пішла туди якраз для того, щоб мати більше часу для самої себе - наприклад, побачити прекрасні виставки, відвідати вечори. Гадаю, я чесно відробила на суспільство, на журналістику. 13 грудня 1971 р. було відкрито мою трудову книжку, і перерва там була лише на народження дитини” - відповідає на питання журналістів.

З 1983 р. живе і працює в Києві -- у видавництві «Молодь», «Радянський письменник», а з 1995 р. -- головний редактор всеукраїнського просвітянського тижневика «Слово Просвіти».

Лауреат премій ім. Володимира Маяковського (1981), ім. Володимира Сосюри «Любіть Україну» (2001). Автор сценаріїв багатьох столичних масових свят і дійств. Заслужений працівник культури України): Член Спілки письменників із 1977 р. Автор поетичних книг «Народжена в степах», «Весняне рівнодення», «Горицвіт», «Вікна», «Жінки і птиці», «Дзеркала», «На чоловічий голос», «Опромінена часом», кількох книг для дітей, книги публіцистики «Сотворіння». Організувала та видала перший жіночий культурологічний журнал незалежної України «П'ята пора».

Цього року на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка висувалося багато достойних кандидатів: Петро Засенко, Василь Портяк, Галина Тарасюк, Борис Чіп та інші. Лауреатство впевнено пророкували Василю Шкляру, і навіть сама майбутня лауреатка схилялася до такої думки (в цьому вона зізналася під час «Книжкових сезонів»).

Повернувшись до усвідомлення, що саме проза має відбивати національну філософію, книжка Любов Голоти, що має назву «Епізодична пам'ять». Один з нових творів, який правдиво відображає, що сталося з нами, з селом, як українською цивілізацією, що зникає.

Презентація книжки відомої письменниці, головного редактора газети «Просвіта» Любові Голоти «Епізодична пам'ять» 10 листопада на Десятому Київському міжнародному книжковому ярмарку. На презентації слово надали Леоніду Фінкельштейну - головному редактору видавництва «Факт», де видавалась книга Любові Голоти. Він сказав пані Любові: «Від книги променить енергетика. Це допоможе людям її читати. Тут описано багато негараздів, невтішних ситуацій, але, попри все, ця книжка працює на покращення цієї всієї картини. Це не якесь там скиглення. Це на кшталт «оптимістичної трагедії». Ця книга матиме широке велике майбутнє. Її будуть читати сьогодні, завтра і завжди!»

Безсумнівно, роман Любов Голоти - справжнє явище в нашій літературі! А висока Національна премія імені Т.Г. Шевченка й має присуджуватися не літературним фактом, а саме подіям і явищам української національної культури. Бо після того як прочитаєте її роман, Любов Голота набуває в ваших очах високого творчого авторитету, ближчає духовність, стає вашим бажаним однодумцем.

У ньому простежується поетична образність та відновлюється художня традиція «Зачарованої Десни» Довженка. До цього роману слід підходити з душею, яка вміє трудитися, а не лише чекати райської насолоди і манни небесної. Адже тут йдеться про реабілітацію народної пам'яті. І нехай доводиться склеювати ту пам'ять із окремих епізодів минулого, бо так багато болю, так по краплині витікала могутня сила із народного організму і навіть найвище людське благо - продовження людського життя - стало жертвою страху, сіяного, як ракова пухлина у народному організмі.

Про історію написання роману Любов Василівна відверто зізналася: «писати я любила вночі, на кухні комуналки чи гуртожитку… Тепер я маю свій життєвий простір і вже хочу спати вночі…»

«У нас інша пам'ять, порівняно з нашими дідами-прадідами. Пам'ять попередніх поколінь українців -- довгочасова -- була набагато чесніша, правдивіша,» -- доводить головна героїня роману. -- А наша пам'ять -- епізодична, організована у певні символи, якими легко маніпулювати, і витіснити іншими.

В квітневому за 2007 рік номері журналу "Київська Русь" було надруковано повість Любові Голоти «Епізодична пам'ять». Винесене в заголовок словосполучення з'явилося невипадково - це психологічний термін, який визначає форму і суть особистої пам'яті людини про її власне минуле, яка насправді є не прокресленою кимось лінією, а підбіркою спогадів про яскраві та емоційно забарвлені події. Пам'ять, яка вибудовує події в безперервну, без прогалин, лінію, можлива, але вона перестає бути особистою, така пам'ять легко надається для різноманітних маніпуляцій. Відтак ота епізодична особиста пам'ять, минуле в індивідуальній, неповторній формі, і є однією з двох відправних точок повісті - стверджує сама авторка. психологічний естетичний роман героїня

Тема.

Народ, якому більш, ніж сімдесят років твердили про спільну історію та намагалися вичистити генетичну пам'ять, звісно ж, проявить бажання відродити певні архетипи у своїй свідомості.

Важливий вихідний момент твору письменниці - це реальні й водночас архетипічні образи того, навколо чого обертається пам'ять. У героїні Любові Голоти внутрішній духовний світ, як і світ довколишній, має свої Сонце, Місяць і зорі. Сонце - це Рід, земне вираження неперевності й незнищенності такого величного Божого дару, як Життя. Місяць - це архетипічний образ Дому, що ввесь немовби наповнюється світлом Роду. А зорі - це люди та події, власне, оті епізоди пам'яті, що міцно тримаються в ній.

Письмо Любові Голоти вкорінене в константи націосфери. Перед нами розгортається простір повноти представлений через категорії «радісного і печального». З їхнього перехрещення народжується образ нової жінки, яка, проте, містить у глибинах своєї душі архаїчні уламки колись Великої Атлантиди, української Атлантиди з її духовним і містичним космосом. Але час уже не той багато дзеркал розбито.

Жінка - (головний персонаж роману) старанно прибирає батьківську оселю, поле, город, вимішує тісто і пече пиріжки, аби пом'янути батька і матір, а ще - той найдальший рід, що гордо ніс на своїх долонях працю і любов, любов і працю. І втомлена, мабуть, не так власною працею, як спогляданням, як гордий працьовитий степ за вікнами поступово знову стає диким полем.

Авторка зупинає особливу увагу на народних українських символах. Люди віками зростали зі степом, ставали його невід'ємною частиною. Вони були щасливі у своїй невсипущій праці, були могутні силою свого роду. Дерев'яні човни їхнього життя і смерті - старезні дерев'яні ліжка - вигойдували у своїх долонях прадіда Гаврила і прабабу Настю, їхні дітей та онуків. Так пливла під небесними зорями і черешневим цвітопадом Любимівка, горда своєю родючістю і силою; переливала свою силу солодом яблук і медовістю груш - у тіла сонячних людей.

І були ці люди напоєні степом і сонцем, щасливі навіть у смерті. Високість смерті рівняється високості життя.

Жінка поливає себе степовою водою на батьківськім подвір'ї і молодшає, і красивішає у її благодатних струменях. Жінка вмиває батьківську оселю - як корабель, котрий пливтиме безкраїми степовими дорогами - уже без неї.

І злива - у потрактуванні сільських філософів - Божа благодать. «Так Батько зустрічає Матір...» - дивуються люди, які прийшли на цвинтар провести в останню дорогу сільську трудівницю. І ставок, який найбільше любив Батько, - особливо перед смертю, коли любив сидіти над чистою заводдю. І Жінка коли приїздила до батьківської оселі, знаходила ключ на звичайному місці, та не квапилася відчиняти домівки, а ішла до ставу, аби якомога швидше побачити Батька.

І змиває Жінка цілющою водою натруджені ноги чужої жінки у лікарні, по-звірячому потолоченої чоловіком. І виливає воду з рідною любимівською землею. І прагне найбільше - мовчання, бо суєта слів не виказує найголовнішого: оце той найстрашніший клаптик минулого століття - оце той страшний епізод народної пам'яті, про який можна говорити, лишень затиснувши рукою серце, аби не тріснути від розпуки. Апокаліпсис духовний, породжений системою, у якій відсутня любов і панує страх, як всепоглинаюча субстанція.

І нарешті, отой щасливий сонячний дощ, у якому розкошує родина, омита і освячена небесними водами.

Образ жінки, яка береже своє дитя з найбільшою мужністю, - наскрізний у романі. У нашому видінні, ніби на старій кінострічці, крізь сльози роздивляється безкінечну колону вагітних ; йдуть у ній старезні баби у вічних картатих хустках та поруділих від часу плюшках , човгаючи чунями та глибокими , обвітрені літні жінки в куфайках і кирзаках, молодиці в заводських брезентових куртках, селянки в квітчастих косинках та городянки в капелюшках, і ще, і нема їм числа ..., - аж ось і вона в своєму чорному пальтечку ....Так само, як і всі, намагається звести докупи поли на животі, закриваючи свій плід від біди...Що є наше українське материнство - протест чи покора, воля чи рабство?..

Яскраво передано внутрішній світ головної героїні - від вражень її дитячої душі, юної, школярської, до духовного стану зрілої жінки, стомленої гірким досвідом складного життя, розчарування у людях і мріях, розтерзаної тугої втрати, болісними настроями й самотою в спорожнілій по смерті батьків рідній хаті, де виросла в любові й щирості, яких вона ніколи ще не зазнає. Це безіменна героїня стає духовно близькою, рідною - в ній відкривається така далечінь доброти, розуму й чесності, що мимоволі оглядаєшся: а де ж такі люди в дійсності? Чому не трапляється на твоєму довгому віку така щира, красива, духовного багата Людина?

Текст поєднує в собі різні часові площини, позначені петитом. Текст роману перетворюється на психологічний простір, який живе у своєму уявному часі.

Село в «Епізодичній пам'яті» постає замкненим колом, де всі часи перетинаються. Воно набуває ваги в якій село -- єдина реальність, поза якою нема нікого і нічого.

Любимівка стає тією відправною точкою, у ставленні до якої окреслюється конфлікт. З одного боку, жінка її село це -- батьківський город за вишнячком і рядком старих слив та абрикос на межі. Це стара букова шафа із дзеркалом, в яке вона довго уникала дивитися. Це любимівці: Липа-одиначка, що приносила їй поминальні цукерки, Баніоніс-німий, в якого під час перегляду дитячих сеансів кидалися діти пожованими квитками, баба Федорка-Писаніє, котра пояснювала все через нібито сказане у Святому Письмі.

З другого боку -- брат, для якого село -- це архаїзм, трагедія старих людей. «Ljubymivka -- ce porazka, moja i tvoja», -- пише він транслітом листа сестрі з далеких світів, куди подався гастарбайтером. А жінка не розуміє, звідки взялося відчуження з братом, -- від того, що вони користуються різними абетками чи вже різними мовами?

Жінка, котра, за словами брата, катапультувалася з Любимівки вже другого дня після випускного, так і не стала повноцінною міщанкою. «Село є село», -- їй не раз доводилося чути услід цю фразу. І кожного тижня втікати від неї на автобусі, який відвезе у зрозумілу і рідну реальність. 40 днів -- символічний термін, який проживає героїня у батьківській хаті після смерті матері. Інколи їй здається, що вона б і залишилася назавжди в Любимивці, але занедбане та засмічене село вже не схоже на елегійну ідилію. Воно вже не те, що раніше, і в цьому трагедія та поразка не тільки Любимівки, але й усіх українських сіл.

Село - колиска народної моралі і національного Духа - все ж вигойдувало у своїх долонях невидимий внутрішній спротив проти винищення та несправності, неначе інтуїтивно відчуваючи загрозу глобалізації. «Аби вижити треба крутитися», - так дико звучав життєвий принцип «розвинутого соціалізму».

Цей твір, достойний уважного й вдумливого прочитання, він являє світ ще майже непрописаний українською сучасною літературою - світ українського села після всього, що з ним відбувалося в ХХ столітті…

Болять доньці степу проблеми цього краю. У багатьох селах бракує питної води -- доводиться завозити її у пластиковій тарі. Висихає річка Базавлук, та залишається незнищенним дух степу і волі. І цей дух переможе.

Починала старіти сільська непоказна хата, «нагадуючи втомлене мамине лице», а Дівчина-Жінка і далі вважала її своєю домівкою. Бо тільки тут її любили великою любов'ю. Пізнати любов - це пізнати час? А що таке - спійманий час ? Сконцентрований час, духовний час, зовнішній і внутрішній час. Дівчина залишилася жити у Жіночному серці, бо воно не вихолонуло, не розчинилося у холодних дзеркалах буття, не втратило своєї індивідуальності і найбільше - здатності любити.

Утім, вона не наважується продати не потрібну їй батьківську хату і водночас не хоче, щоб оселя стояла порожньою. Тому, коли будинок руйнує блискавка, це виявляється єдиним, підсвідомо очікуваним вирішенням складної дилеми. У цьому епізоді простежується паралель з романом Тані Малярчук «Згори вниз», в якому після смерті баби буран забрав її хату. Так само і в «Епізодичній пам'яті» померлий батько кличе за собою матір, а за ними зникає і їхня хата, принаймні з видимого світу.

У такий напівреальний спосіб вирішується конфлікт. Примирена з собою жінка полишає Любимівку, за кермом автівки всміхається до постового на КПП. Дарма що дороги назад їй більше немає. Це просто ще

Фабульний час повісті сповнений драматизму - це сорок днів після смерті матері головної героїні, термін, що вона вирішила прожити самотою в батьківській хаті, попрощатися з нею. Власне, в житті післявоєнного покоління, що народилося, виросло й закінчило школу в українському радянському селі, а потім вирушило до міста здобувати вищу освіту й починати життєву кар'єру, неминуче настає момент неповернення. Він зазвичай настає тоді, коли помирають батьки й залишається пусткою батьківська хата, коли розпадається ілюзія того, що в твоєму житті є Дім, не в побутовому, а в метафізичному розумінні. Ілюзія того, що після тижнів циклічного та профанного часу, сповненого невдячної роботи, тривоги та інтриг для тебе знайдеться місце у вечірньому автобусі, що перемістить у зовсім інший час та інший, тепліший та рідніший світ.

Те, що в Україні стоять пустками велика кількість хатин у колись багатолюдних селах, давно вже не новина. Але все одно не вдається осягнути розумом, чому найбільше ця напасть зачепила здавалося б найбагатші й економічно найперспективніші області, з розвиненою й прибутковою промисловістю - Східну Україну, Донбас та Кривбас (в «Епізодичній пам'яті» описане село Любимівка неподалік Кривого Рогу, де видобувається майже вся українська залізна руда). Очевидно, що той індустріальний прорив, який здійснила Україна в радянський час, завдав непоправних втрат не тільки сільському ландшафту, а всьому українському буттю. Крім того, читаючи твір Любові Голоти, ще раз дістаєш нагоду замислитися над тим, що ХХ століття стало для України періодом «втраченого часу», причому не тільки в глобальних, а й домашніх, родинних, особистих вимірах. Все в житті немов фатально, непоправно спізнилося: почесті ветеранам війни після десятиліть знущання тими сумнозвісними колгоспними трудоднями, достаток продуктів після черг у сільському магазині за малесеньким шматочком масла, якого так і не вистачило всім, житлові зручності й модний одяг після молодості в куфайках та гумаках. Власне, і ті сорок днів, що їх проживає головна героїня у батьківській хаті після того, як обоє батьків назавжди покинули її, теж безповоротно спізнилися…

Декому з читачів «Епізодичної пам'яті» може здатися, що героїня Любові Голоти повернулася до батьківської хати в Любимівку саме за тим: щоб, повернувшись назад у минуле, знайти спосіб компенсувати розрив у часі. Найпростіше - і це немов саме собою спадає на думку під час читання - самою стати на місце матері, жити якщо не так само, то там само, де прожила своє життя вона. А проте це означає для героїні ледве чи не монашеський подвиг, що вимагає від неї відходу як від близьких людей, так і від амбіцій, реалізація яких тісно пов'язана із столичним мегаполісом. Причому вже зовсім без радості, притаманної монашеському служінню: повсюди, і в степовому ланшафті, і серед людей все більше проявляється занепад, руйнування, деградація - зрештою, поразка. «Любимівка - знак нашої поразки» - пише брат героїні, що втомився від своєї нереалізованості в Україні й уже давно виїхав за кордон. Він не розуміє вчинку сестри, не розуміє, чому вона засиділася в сільській хаті, яка тепер їй невідомо для чого. Але завдання її сорокаденного перебування інше, і його можна описати військовим терміном - «евакуація». Евакуція тієї самої епізодичної пам'яті з місця, яке ось-ось має захопити ворог. Для того, щоб евакуювати спогади, їх треба звільнити із стін хати і знайомих до болю речей, з тієї самої строкатої материної ковдри, яка шилася з клаптів зношеного одягу її блудних дітей. Для того, щоб звільнити спогади, їх, як виявилося, треба ще раз пережити, отже, в героїні вийшло «коротке» сорокаденне життя, що дивовижним чином вмістило в себе життя «довге», але події розгортаються протягом короткого часу - 40 днів.

З цього погляду фінал повісті - знищення батьківської хати під час грози кульовою блискавкою - виглядає не таким уже натягнутим і випадковим. З одного боку, це може бути закономірне завершення евакуації - знищення того, що не вдалося забрати з собою. З іншого - це може бути акт «переселення» хати зі «світу речей» в інший світ, що існує над усіма нами. Вийшло, що батько, який помер першим, невдовзі покликав до себе матір, а потім вони обоє разом покликали до себе свій Дім, уже нащадкам не потрібний. У цьому є подібність з одним із сюжетів повісті Тані Малярчук «Згори вниз» - в день смерті до баби приходить смерч, який забирає її на небо разом із хатою. Очевидно, що на небі ніхто не почуватиметься бездомним….

Ідея

Основна ідея роману досить прозора: виїхавши з рідної домівки, проста сільська дівчина (в якої, до речі, немає імені, а лише красиве українське прізвище Турівна) після низки ініціацій, котрі їй довелося пережити в місті, приїжджає на батьківщину по смерті батьків, намагаючись протягом сорока днів віднайти душевний спокій, пам'ять про предків і зрозуміти, як жити далі. Однак я б сказала, що основна цінність твору Любові Голоти полягає не у просвітницько-виховному пафосі і не в тому заряді патріотизму, за котрий, власне, письменниця і дістала Шевченківську премію.

Любов Голота мала перед собою головне завдання: осмислити і попередню епоху, і нинішню у її відображенні. Адже сучасне витікає із минулого, як логічне продовження. І всі наші духовні Чорнобилі - це типовий продукт попереднього життя. Хтось повинен був чесно і правдиво подивитися в очі минулому, аби зрозуміти причини наших духовних катаклізмів.

На презентації книги, що відбулася 10 листопада 2007 року на Десятому Київському міжнародному книжковому ярмарку, Любов Голота зазначила: «Я писала про покоління 70-х років, вихідців із сіл, які з'явилися в містах, про епоху Брежнєва і тоталітаризм радянського суспільства. Героїня і я маємо професію журналістки. Це відбувалось колись на моїх очах, і тому я вирішила все передати, як було. Цікаво, що людина, яка народжена жити по-справжньому, змінюється під впливом соціуму. Насамперед, це стосується села, бо втрачається земля, яка тебе народила. Я сама з Дніпропетровщини, селянка за походженням. Там особливо вимирають села. І ще одна важлива річ: у містах час лінійний, всі події виміряються у датах; у селі ж люди знаходяться у колі часу, «сонячному колі». Тому вимирають не тільки люди, села, а вимирає саме ще й цей час. Я впевнена, що мою повість будуть читати всі покоління, всі люди, яких торкається проблема села.» На одній з презентацій було задане питання чому ідеєю вашої книги «Епізодична пам'ять» є саме смерть?

На що Любов Голота відповіла: «Знаєте, ми є свідками тисячі смертей щодня. Вона ходить серед нас, але приходить щоразу несподівано. Я відчуваю вину за все, що стається.»

«Смерть червона, смерть чорна, смерть біла з'єднують над жіночими головами сталеві кісся, і під тим - вже не небесним, а смертним полотном йдуть українки двадцятого століття, шепочучи своїм, ще не народженим дітям казки власного народу...» Село вимирає. «Якщо писати, акцентуючи увагу тільки на смерті, - це було б нецікаво уже з п'ятої сторінки, - зауважила вона. - Мало бути дитинство, любов, сміх, добро. Наголос на тому, що якщо доведеться вмирати, то в щасті».

Вартим нашої уваги є, так би мовити, територіальний аспект, який, незважаючи на засадничу тезу «схід і захід разом», лишається все-таки актуальним для сучасного культурно-політичного життя України. Бо ж, як не крути, а переважна більшість сучасних українських письменників походить із західних регіонів держави, тому твори “побутописного” чи мемуарного характеру (проза Прохаська чи Андруховича) відкривають перед читачем реалії галицького життя в історичній перспективі, тим більш інтенсивні з огляду на можливість нарешті вголос сказати про предків, які були репресовані або брали участь у повстанських формуваннях. е заперечуючи потребу відновлення історичної справедливості, скажемо й про справедливість іншого плану: роман Любові Голоти, дія в якому відбувається на Дніпропетровщині, має більше шансів збудити «Епізодичну пам'ять» значної частини читачів, яких стисло можна означити як «лівобережних» .Зі слів письменниці цей роман народжувався протягом чотирьох років.

Жінка мусить вкотре намотувати дорожню втому на колесах автомобіля, мусить мчати у далеку невідому безвість. Дорога лагідно лягає під шини сріблястого легкого авто, за яким клубочиться молочний туман - так буває на світанку, коли день обіцяє бути сонячним. Цей сюжетний хід є логічний завершенням чергового витка буттєвої спіралі.

Корені кожної наступної доби виростають із минулої. Та залишилася пам'ять і залишилося те покоління, яке взяло за зброю любов.

Перед обличчям матері, перед обличчям роду веде сповідальну розповідь письменниця - звідси виростає крайня оголеність, нервова напруга сюжетних вузлів, коли навіть у ліричних епізодах чути бетховенський мотив перестороги.

Наостанок Любов Голота додала, що ми пам'ятаємо саме ті моменти, де людина реалізується як людина. «Для інших це неважливо, для мене - це все. Я намагалась показати, як змінюється людина в певному середовищі. Первинна проста епізодична пам'ять людини - це моменти, що складаються з картинок, в соціумі ж цю пам'ять міряють лише датами».

Оскільки «Епізодична пам'ять» для такої гри явно не надається, то маємо, вочевидь, очікувати на ігри типу «Гайдамаків» або «Прапороносців». Не можна не помічати, що суспільства, засновані на християнській традиції (тобто західний світ, до якого належить й Україна), обирають систему цінностей, що викликає неприйняття у традиціоналістів. Здається, західна людина настільки звикла до комфорту, настільки спростила своє існування, що уявити іще якусь якісну зміну в цій царині складно. Сучасна егоїстична й матеріалістична західна, зокрема - й українська людина, виглядає не надто симпатично, вражаючи своєю розбещеністю, прагненням усе нових насолод і речей. Одначе учасники розмови про постмодернізм вкладають у проблему цінностей здебільшого політичний зміст. Їм здається, що панацеєю від усіх бід може бути постулат вільного національного буття (чи національного духу), якому загрожує глобалізм. Гадаю, що постсовєтський комплекс сучасній українській культурі загрожує набагато більше. Про це свідчить хоча б той факт, що українське суспільство мало не стовідсотково розмовляє російською, тоді як англійську опанувало слабенько, відтак взагалі нездатне порозумітися зі світом. Англійською не говорять навіть українські високопосадовці.

Проблематика

Землячка порушує проблеми минулого, теперішнього та майбутнього часів суспільства. Отож, у романі Любові Голоти наявний традиційний набір проблем та образів добротного реалістично-просвітницького роману: неприкрашене життя українського села з екскурсами в минуле аж до початку ХХ століття, побут окремо взятої родини, складні взаємини батьків і дітей, нерозв'язувана для української ментальності дилема «село і місто», русифікація, Чорнобиль і всюдисутні офіцери КДБ, котрі напосілись на головну героїню (принагідно відзначу, що виглядають вони більш переконливо, ніж, скажімо, в «Андріївському узвозі» Володимира Діброви).

Із «територіальністю» суттєвий аспект, на який хотілося б вказати, - проблема статі і сексуальних взаємин. Цитована вже анотація декларує «вищість» роману щодо цих питань («Епізодична пам'ять” - про високу любов, нерозмінну на секс і ненависть»). І авторку можна було б звинуватити в пуризмі, якби сучасній українській літературі не був потрібен хоча би для естетичної рівноваги образ, здатний протистояти образові «пор'ядної львівської пані», який з легкої руки апологетки «розкішного ренесансного відчуття любові, сексу й еротики» Люби Клименко утратив своє територіальне забарвлення і став означати сексуально незадоволену українську жінку-інтелектуалку назагал.

Це і загальнолюдські, філософські, моральні та соціальні проблеми. Конкретно тематика роману розкривається через коло таких проблем:

проблема батьків і дітей;

проблема щастя;

проблема моральності та духовності українського народу;

проблема кохання;

проблема життя та смерті;

проблема зради та вірності.

Проблема українства осмислюється письменницею крізь призму людського існування, бо лише людина розриває завісу часу своїми духовними зусиллями. І лише любов є творящою.

Зміст

Справжній зміст її твору, основна прикмета його - глибинний психологізм, душевний стан, найінтимніші настрої й переживання його героїв. Саме в цьому і полягає своєрідна самобутність і привабливість роману. В нашій прозі після Коцюбинського й Довженка це велика рідкість.

Жанрово-видовий аспект

Правда, анотація до книги відразу попереджає читача про те, що «Епізодичну пам'ять», на відміну від переважної більшості сучасної літератури, за жодних обставин не назвеш текстом. Може, навіть маркер «роман» твору не надто пасує»… І якщо насторожене ставлення до поняття «текст», нерозривно пов'язаного з практикою французьких постструктуралістів, більш-менш зрозуміле (що корисного для українця могла вигадати людина на прізвище Дерріда?!), то чим не вгодив маркер «роман» (скільки молодих авторів сучукрліту віддали б ноутбуки за можливість застосувати це визначення до своїх творів!), стає зрозуміло тільки з наступного речення анотації: «Це радше реквієм, відчайдушна спроба берегині вберегти від небуття й замулення давні корені роду». Типова народницька риторика, котра могла б відлякати нас від прочитання роману, якби ми не були загартовані кращими здобутками сучукрліту. Так, «роман - це великий епічний твір, в основі якого лежить зображення. За ознаками ми можемо визначити, що все ж таки це роман:

- зображення широкого і складного і складного кола подій та явищ суспільного та побутового життя певного історичного періоду;

- тривалий час дії;

- основних дійових осіб до десяти

- відтворення складних шляхів розвитку образів-персонажів у їхніх багатоманітних зв'язків із суспільством;

- значна сюжетна розгалуженість;

- докладні описи (портрети, пейзажі, інтер'єри);

- докладність розповіді про події та персонажів;

- прозова форма (крім роману у віршах);

- великий обсяг »

Сам роман соціально-психологічний, за стилем - постмодерний. Можемо його кваліфікувати як постмодерний роман із психологічним змістовим аспектом, адже «для нього характерним є суміш канонічно розмежованих високого та низького стилів, розмаїтих жанрів, інтертекстуальні прийоми як на фабульно-композиційному, так і на мовному, образному рівнях. Визначальні пріоритети відводяться неприхованим стилізаціям, замаскованим алюзіям, використання яких зумовлене переоцінкою зужитих літературних образів. Такі тенденції викликані загальним відчуттям обвальної кризи здорового глузду, логоцентризму. Будь-яка стабільна система видається примарною. Постмодернізм визначається еклектизмом, зорієнтованим на річ, на подію задля події, де естетичні критерії профануються шоу-бізнесом, масовою інформацією, культивуванням споживацького ставлення до мистецтва. Намагання письменників трактувати світ як хаос завдяки безладу літературного письма, зокрема використовуючи розщеплений синтаксис, всілякі алогічні форми, скептично-іронічне ставлення до авторитетів, ненастанне оголення прийому тощо, перетворюється на визначальні характеристики художньої творчості, перейнятої пафосом релятивізму. Визнаваний лише авторитет письма як єдина конкретно-історична данність вважається специфічною владою художньої дійсності, спроможною іманентними засобами сформувати самоцінний світ дискурсу, обґрунтовується інтертекстуально, а не у співвіднесенні з реаліями”.

Структурно-композиційний аспект

Складається роман з п'яти афористичних і по-своєму філософських розділів: «Коридор дзеркал», «Власний час» (що безперечно, викликає у читача алюзію до «Власного простору» В. Вулф, і це тільки підтверджує думку про онтологічну жіночність прози), «Сонячні люди», «Скрипти», «Робота з обличчям».

Сюжетно-образний (персонажі, інші типи образів)

Ідея за формою втілена через, образи, конфлікти та предметні деталі. Розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблеми та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. Оповідь у дусі Стельмаха чи Гончара, де описові одного настінного дзеркала та асоціаціям, пов'язаним із ним, відводиться до п'яти сторінок тексту; відстеження розгалужених родових зв'язків, де Сидір Гапці по Килині двоюрідний Трохим, теж робить процес читання більш захопливим.

Конфлікт пам'яті різних поколінь, сучасного і минулого жінки та власне України, пошуків примирення двох реальностей авторка і нанизала сюжет роману. А численні епізоди з власного життя, пов'язані переважно з дитинством та юністю у рідному селі Любимівці, утворили структуру тексту.

Зі слів самої авторки - «приходило безліч гарних відгуків, всі казали, що це спогади, мемуари, що це - автобіографія. Спочатку я від цього відбивалась, потім - переглянула свою книгу - дійсно! Власне, я цього й хотіла. Дії та сюжет цієї повісті не найкращий: село, смерть матері, 40 днів, дійова особа - тільки одна донька. Зрада, втрата юності. Мрії досягти якнайбільше, знайти любов якнайщирішу - все це розбивається як не об побут, так об соціум».Любов Голота розповіла, що спочатку не знала, чи то буде щоденник, чи сюжет традиційний, чи щось інше. Вона обрала інше. В її повісті смерть як факт переростає в категорію життя, осмислення життя. Героїня молода, але біля неї вже присутня смерть. Все - припасоване, як акуратні квадратики на матусиній ковдрі. Кожний квадратик - це окрема повість, окремий розділ народної епопеї. З кожного вимальовується рельєфний сюжет.

Відчувається, що традиційний жанровий поділ принижує велич пропонованого твору, який містить «розмову про головне, те, що назавжди врізається у свідомість, визначаючи наше сприйняття світу, уявлення про добро і зло».

Лінгвістичний аспект

Зустрівши цікавий каментар одного читача де йшлося, що у романі Любові Голоти дуже жіноча, а ще більше жіночна лірика, вибудувана за принципом емотивного спостереження. В її книжці проступають риси і «сповідальницького трему» сімдесятих, і тяжіння до метафоричної школи вісімдесятих, і бурхлива «політоманія розчарування» дев'яностих. Мені, приміром, було якось аж ніяково читати сльозоточиві тексти «про жіночу долю», але натомість дуже цікавими здалися ті сторінки, на яких проступали «Дощі обліжні - / І душа забува про спочинок, / У мокрих дзеркалах шука свої вічні сліди…

Книжка ж бо вибраного, - а проте лейтмотивом її я б означив отаку далеко не «вибрану» строфу:

Поезії пришестя золоте -

Засвітить слово мій тремтячий голос:

Біжить ріка. І пахне хлібом колос.

Й душа - як май: весь світ у ній цвіте!

Так коментує критик-чоловік, що...

Однак у цілому роман «Епізодична пам'ять» не такий пафосний, як анотація до нього. Звісно, стиль твору, як то кажуть, розрахований «на любителя», зачаровує мова роману - плавна, добірна, пережита.

Утім, у майстерності володіння словом авторці не відмовиш; кілька моментів, котрі є виразно автобіографічними, вражають психологічно і залишають справді сильне враження (повільне помирання матері в лікарні, сцени в палаті пологового будинку тощо).

Естетичний аспект

Роман «Епізодична пам'ять» народжувався саме радощами, тривогами дорогих серцю людей, духом рідних степів, пахощами лугового різнотрав'я, голосами горлиць, що ніколи не замовкнуть, не вигаснуть у душі письменниці.

«Мабуть, і дід ще не був старий дідуган, бо коли сідав на слін, то вивищувався над ним, як вершник, кладучи на столешню великі, досконало вивершині природою і життям,доцільні, вмілі чоловічі руки, колір яких пасував до всього, чого вони торкалися; здається , що дід пашів вогнем , - про це говорив смаглявий колір сильного чоловічого тіла схованого від чужих очей сорочкою застебнутою до останнього ґудзика зимою і влітку».

Отакі не лише портретні, але передовсім психологічні характеристики, подані засобами зовнішнього зображення нібито буденних речей і побутових речей і побутових деталей, надають прозі Любові Голоти естетичної предметності, точності і глибини, складають її неповторну індивідуальність, з якої й народжується самобутній авторський стиль, не схожий ні на який інший!

«Баба помирала, як свята, її смерть була несмішна й урочиста...Сімнадцятка, котра щойно склала вступні іспити в університеті, підстрибом прибігла на дідове дворище, не вірячи,що баба, - її вічна невтомна баба! -може померти,прибігла, самовпевнено сподіваючись,що здатна підняти своєю радістю з хвороби ту, що любить її понад усе, але ледь звівши на бабу очі, стала край ліжка, як вкопана:

Бабо...Що ви робите з хустинкою, бабо?

Втираю свої гріхи, дитино...Втираю їх цією хусткою і прошу прощення в Бога. І у вас, дітей своїх. Прости і ти мене, моя дитино...

Та що ви,бабо?

Прощайсь, дитино, бо я вмираю. Важко говорити...

Простіть, бабуню, прощайте, але не вмирайте, я дуже вас прошу...

Я так тебе чекаю, дитино, чекала...Прощай, моя утіхо...»

Цією довгою цитатою можна підтвердити зображення смерті баби на рівні Довженкової геніальності.

Вражають у ньому витонченість та вишуканість зображення душевного стану головної героїні:

«...Хата поволі обступала дінку, як густа глибока вода, і вона намагалася випірну того із свого напівсну, скидаючись і стогнучи, але не маючи сили противитись повільному зануренню в його глибини, в яких рухалися сірі, поточені патиною осаду й намулу тіні. Пальці її ніг торкнулися сизого донного глею, і тіло одразу стало незвично гнучким, заколихалося, наче стала вона якоюсь водяною рослиною, напівпрозорою потопельницею з обережно розведеними руками.»

Тут можна було б згадати Чехова: «Чуття міри - це міра таланту». Але якщо в цьому наведеному уривку і є надлишок витонченості психологізму, то згадаймо: як довго цієї самої витонченості бракувало нашій прозі! І зрадіймо: з'яві в письменницькому середовищі такої майстрині психологічного малюнку.

Такий спосіб зображення дійсності вимагав збагачення виражальних засобів мистецтва, особливо літератури, посилення естетичного впливу на читача.

Не менш хвилюючою й цікавою була зустріч Любові Голоти з колективом Ордо-Василівської загальноосвітньої школи імені Т. Шевченка, яку очолює Антоніна Черничко

В романі ”Епізодична пам'ять совмещена ”сільська проза” с модерною стилістикою.

У зазначеній розмові на сторінках «СіЧі» дивує також однозначність міркувань, спрощення проблеми й відсутність тіні сумніву. Для Д. Дроздовського позитивним показником сучасної літературної ситуації було рішення Шевченківського комітету 2008 року про присудження нагороди Любові Голоті за роман «Епізодична пам'ять». Проте цей факт свідчить і про інше: Шевченківська премія в Україні стала справою родинною. Але цинізм такої ситуації (оплачений, до речі, державою) не вражає жодного із учасників розмови -- їх набагато більше турбує «безкорисливий» цинізм постмодерністів -- ненормативна лексика, секс, еротика. Переконливою є також мрія П. Іванишина про електронні ігри, базовані на літературних творах.

Образ головної героїні роману “Епізодична пам'ять”, хоч і не вкладається ідеально в стандарти “жінки-матері-берегині”, є альтернативним до образів жінок “парадигми Забужко” з їх агресивною демонстрацією того, що “в Совєцькому Союзі секса єсть” і культом тілесності. Періодична поява жіночих образів, котрі реалізують більш питомий для української ментальності образ жінки-берегині, видається безумовно важливим для літературного процесу, а отже, легітимізуючим для роману Любові Голоти “Епізодична пам'ять”

- Напевне, кожен, хто пише, спирається на якийсь еталон. Що було таким еталоном для вас? - Українська народна пісня. Оці степові пісні - прекрасні, розлогі, довгі, які мають по дванадцять строф, приспів двічі повторюється, кожну можна співати двадцять хвилин - оце була перша школа справжньої лірики. Проза - Т. Вулф, Фолкнер, Маркес, Павич, Борхес. А ще все життя я люблю читати драматургічні твори - і класику, і сучасників. Для мене це теж школа - школа репліки, формулювання думки… - Що ви робите зараз, крім того, що пишете книжки, які отримують Шевченківські премії?

-- «Поганий той солдат, який не хоче стати генералом». Ви мріяли коли-небудь отримати Шевченківську премію? - Не буду брехати: коли я вступала до Спілки, коли виходили мої перші поетичні книги, коли відбувалося нагородження письменників, які для мене просто як світ, як життя - то я думала: колись, можливо, отримаю цю премію, але тільки ціною твору. І коли відбувалося висунення, я не думала, що стану лауреаткою. Я нічого не робила для цього - не вела ніяких перемовин, не організовувала рецензій, не опиралась на авторитети… Просто так лягла карта зоряного неба (сміється). У мене був шок, коли я почула своє ім'я - у списку були дуже достойні люди, які не один рік працюють у літературі (сподіваюся, вони цю премію ще отримають). Але я вважаю, що нагорода такого рівня приходить до людини, яка здобула своє ім'я наполегливою працею. Навіть якщо це не був атомний вибух… Ну, от які у нас є твори, що перевернули свідомість?

- Насамперед, напевне, «Собор»… - О, так! Мене він застав першокурсницею. У січні 1968-го я читала свій реферат про «Собор», надрукований у журналі «Вітчизна», а вже через три місяці мене викликали в деканат і запропонували підписати відкритий лист, який би засуджував Олеся Гончара. Ясно, що я не підписала цього листа, сказавши від чесності, притаманної молодим: «Хто такий Гончар - і хто я! Як я можу підписувати цей лист - тим більше, що мені роман надзвичайно сподобався!» - …А в часи Незалежності це, напевне, «Московіада» та «Польові дослідження з українського сексу». - Так, вони створили і покотили хвилю. Але це не та хвиля, яка виникла, коли з'явилася «Маруся Чурай». Я бачила, як у магазині «Поезія», де тепер продаються якісь каструльки, стояла черга за книжкою Ліни Костенко. Я також мала щастя жити тоді, коли з'явилася її «Над берегами вічної ріки» після мовчання, «Неповторність»… І мені здається, «Берестечко» мало б людей врозумити - тепер, коли “життя людського строки стислі, немає часу на поразку».

Але в цей час люди уже дивилися серіали по телебаченню, їх уже цікавило, як Рікардо і Хуан розберуться між собою… - Себто вам здається, що українська література зараз переживає період деградації? - Ніщо, пов'язане зі словом, не може переживати деградації - навіть якщо не явлені ще світові твори та імена, то вони все одно десь визрівають. Все працює на антитезі. Бо якщо з'явилися «полегшені» тексти та твори, де все крутиться навколо того, що зісподу (не маю на увазі Покальчука), - то водночас ми спостерігаємо, як ускладнюється поезія. Можу назвати багато імен поетів, які не є простими, як блоги. До речі, зараз багато прозових творів нагадують інтернет-блоги… - Як ви гадаєте, вишикувані в рядок книги лауреатів Шевченківської премії є історією української літератури, вони віддзеркалюють тенденцію чи їх відбирають за якимись іншими ознаками? - Звичайно, у радянські часи ця премія не могла не бути інструментом ідеологічного впливу, бо постанову журі підписував перший секретар КПУ. Але її лауреатами все одно були прекрасні поети і чудові прозаїки.

Ім'я Шевченка робило свою справу - це був високий художній рівень. - Багато хто - із тих, хто її не одержав, правда - говорить про те, що Шевченківська премія себе скомпрометувала… - Безперечно, можуть бути випадкові люди, які отримали цю премію. Проходить час - і це стає зрозуміло… Дуже добре, що Шевченківський комітет організував бібліотеку лауреатів Шевченківської премії. Вінграновський, Ірина Вільде, Тютюнник - дуже цікаво прочитати ці тексти і порівняти лауреатів у часі. Тексти, звичайно, старіють, і рукописи горять. Але факт у літературі, підтверджений національною премією, - це велике випробування. Якщо озирнутися назад, то практично всі, хто її отримав, починають працювати ще напруженіше.

Вона дуже зобов'язує… Звичайно, багато хто дружними лавами і по багато років поспіль бореться за Шевченківську премію… А не отримавши, говорить, що вона скомпрометована - але тоді нехай називає дати й імена! - Розкажіть, якщо це не секрет, на що ви витратите 130 тисяч гривень премії? - Десяту її частину перекажу “Кобзаревій Церкві”. Обов'язково допоможу тим людям, яким постійно намагаюся допомагати матеріально. Оголошувати їх імена не буду. Постараюся зберегти кошти на рахунку, бо сподіваюся видавати книжки, над якими нині працюю, - і прозу, й поезію. - Розчарувалися б, якби не отримали Шевченківську премію? - Уявіть собі, ні. І поводила б себе достойно, тримала б обличчя, не коментувала б ні факти біографії своїх суперників, ні їхні пристрасті.

Хоча «Епізодична пам'ять» - твір, позбавлений літературних недоліків, зокрема, він славиться місцями чудовими описів і на схематичність, «публіцистичність» деяких діалогів

Література

1. Любов Голота. Опромінена часом. К.: Дніпро, 2001.

2. Євген Повєткін, Київ.

3. Книжкова полиця

Размещено на Allbest.ru