Астральні образи в поетичному світі Миколи Зерова виконують різні функції, включаючись в загальну систему образів, стаючи її невід'ємною, органічною часткою, що функціонально підпорядковується загальним поетичним принципам творця та обумовлена оригінальністю його світобачення та світорозуміння.

Одразу кидається у вічі звиклому читачеві орнаментальна функція астральних образів, яка увібрала у себе і неокласицистичний колорит, тісно пов'язаний з поетичною традицією класицизму, що звертався до образів античності саме з цією метою, і модерністський пошук екзотичного матеріалу, який так притаманний акмеїзмові російської поезії срібного віку, зокрема Миколі Гумільову, що справив вплив не тільки на М. Зерова, але й на інших неокласиків [4, 131].

Виконуючи орнаментальну функцію, астральні образи сповнюють лірико-пейзажні малюнки поета, породжені переживаннями, тісно пов'язаними з конкретною реальністю і конкретним життєвим часом, екзотикою зоряного неба і викликають із пам'яті читача, що має хоч нормальну шкільну освіту, античні легенди та міфи, за допомогою яких стародавні елліни так поетично і красиво пояснювали оточуючий їх світ, походження зірок та сузір'їв. Читач пригадує собі міф про Сатурновий вік, себто золотий вік всезагального щастя і райського життя, коли не було підневільної праці, воєн, чвар і ненависті, коли панував в Італії бог Сатурн, бог хліборобства і посівів, охоронець добробуту римлян.

Сузір'я Діви пов'язане з двома міфами. Перший - це міф про доньку Ікарія Еригону, котра за допомогою пса розшукала могилу батька, якого вбили пастухи, яких Ікарій вперше почастував вином, бо подумали, що той отруїв їх і тому в них крутиться голова. Міх вина Ікарію подарував сам Діоніс за те, що той навчив афінян виноградарства. Діоніс розгнівався на афінян і наслав на них чуму, але ті вмолили його вшануванням культу Ікарія та Ерігони і щорічними святами на їх честь. Боги перенесли Ікарія, пса та Ерігону, що повісилась з розпачу, побачивши батька вбитим, на небо. Так з'явилося серед інших сузір'я Волопаса, Діви і Пса. Другий міф пов'язаний з Астреєю, дочкою Зевса і Феміди, яка стала богинею справедливості і звалася ще Дікс. Вона правила на землі у золотому віці. Коли настав бронзовий вік і зіпсувалися украй людські звичаї, Астрея покинула землю і відтоді сяє на небі сузір'ям Діви [29, 131].

Сонет "Скорпіон" викликає в пам'яті міф про мисливця Оріона, чоловіка небувалої краси і такого велетенського зросту, що міг перейти море, не замочивши волосся, бо голова завжди була над поверхнею моря. Побачивши його, цнотлива Артеміда була готова вийти заміж, та скорпіон, що заховався у вінку богині, убив Оріона. В цьому ж сонеті поет називає ще один астральний образ - сузір'я Стрільця. Воно викликає в нашій уяві асоціації, пов'язані з найзнаменитішим кентавром Хіроном, що був учителем Асклепія, Ахіла, Кастора і Полідевка, Ясона, Нестора та другом Геракла. Випадково поранений отруйною стрілою Геракла, полював на еріманського вепра, Хірон так невимовно страждав, що відмовився від свого безсмерття на користь Прометея. Тоді Зевс переніс Хірона на небо, і той став сузір'ям стрільця (Кентавра). На небосхилі стрілець іде услід за скорпіоном [29, 157].

Сонет "Близнята" нагадує про двох братів-близнят - Кастора і Полідевка, що стали символом братерської любові. Сини спартанського царя Тіндарея та красуні Леди, в яку закохався сам Зевс, так любили один одного, що ніколи не розлучалися. Коли в битві з братами Ідом та Лінкеєм загинув Кастор, то Полідевк хотів бути з братом і після його смерті. Тоді Зевс переніс близнят на зоряне небо і вони стали сузір'ям [4, 132].

Названі один раз в сонеті "Водник" Водолій, Фаетон, Стожар, Оріон викликають у пам'яті цілий комплекс міфів про зорі: Водолій - два міфи: про чашника - красеня Генімеда, якого Зевс переніс на Олімп, та про всесвітній потоп і Девкаліона; Фаетон - міф про сина бога сонця Геліоса та його трагічну загибель; Стожар - скупчення зірок у сузір'ї Тільця, - міф про сім дочок Атланта і океаніди Плейони, яких переслідував мисливець Оріон і які просили богів врятувати їх від нього. Тоді боги перетворили їх в сузір'я Плеяд. Нарешті Оріон ще раз нагадує міф про який уже була мова [4, 132].

Астральні образи в циклі "Зодіак" - це не лише орнаментальна екзотика, розрахована на поціновувача античних міфів про зоряне небо, і не данина неокласицизмові. Ці образи виконують ще й інші важливі функції. Перша з них - це надання поетичному світові тієї "уречевленості", про яку йшлося, і прив'язування до конкретних життєвих ситуацій, подій та настроїв до поетичного хронопису: астральні образи в цьому циклі сонетів і авторські примітки до них є вказівками читачеві, своєрідними хронотопними знаками, маркерами, що фіксують час і місце певних подій та сильних ліричних переживань, викликаних ними, та закарбовану у пам'яті пейзажну картину, що вразила поета, залягла в його душі та пам'яті [4, 132].

Знавець астрономії та міфів не потребує заглядати до коментарів, він сам, наприклад, знає, що сузір'я Діви з'являється на київському небі в період з травня до серпня, а для непосвячених поет так говорить у примітці до сонета "Діва": "Колосом (спіка) зветься головна зоря у сузір'ї Діви. На нашому небі Діва з'являється на заході сонця в травні, держиться до серпня" [4, 132].

Хронотоп сонета "Скорпіон" - це ніч 28.06.1917 року в селі Татариновці під Житомиром, яка залишила поетові неповторні враження:

Блаженні дні і ночі на селі,

Землі Волинської родючі лона,

І дух полів, і гомін од болкона,

І крекіт жаб на вітровім крилі.

А в плесі тихім, мов на синім склі,

Вже позначились клешні Скорпіона,

І Антарес, як іскорка червона,

Уже світлів в надобрієвій млі…[13, 47].

Сонет написано 7.06.1922 року, і він є немов би провісником підлої зради, підступного укусу, загрозливих клешень життя, про що попереджає тривожним світлом Антарес - головна зоря сузір'я Скорпіона.

Хронотоп "Водолія" - це перша ніч майбутнього поета під голим небом, ніч з 11 на 12 серпня 1900 року. Про це поет так пише в примітці: "Водолій" - враження ночі 11/12.08.1900 року, коли мати везла мене з Охтирки в Зеньків, щоб я перебув дома кілька день перед заняттями в гімназії, куди я поступив допіру - "и я, как первый житель рая, лицом к лицу увидел ночь" [13, 808].

"Близнята" пов'язані з одним із квітневих вечорів, коли поет в саду маєтка С.М.Фещенка брав мередіан. Про це сам Зеров написав у примітці до циклу "Зодіак": "…фоном поезії є пейзаж, садиба С.М.Фещенка в Баришівці. Точкою зору взято одне місце, з якого я брав мередіан, шоб точно визначити час по зорях. О.Ф. Бургардт, який знає садибу, - коли я прочитав сонет, - сказав одразу: "Та це ж Ваш сад у Баришівці, взятий з астрономічного пункту" [13, 808].

Ось отак улюблені та пам'ятні поетові місця і хвилі часу реального стають частками всесвіту, зв'язують з ним та космічним часом міцними ниточками всесвітнього астрального зв'язку і входять на віки вічні в історичний час і простір, ставши поетичним хронописом М. Зерова.

Ще одну важливу функцію астральних образів Миколи Зерова можна назвати алегорично-символічною. Поет об'єднує в астральних образах класицистичну алегоризацію міфологічних та астральних образів та модерністичне звертання до символів, яке впровадили в поезію символісти. Так, "сатурнові дні" М. Зерова є, з одного боку, алегорією золотого віку - "Спогадують ті золоті літа, Як люд не знав ні списа, ні щита, І Війни спали, дикі та безславні", а з другого боку - яскравим символом утраченого раю, який не раз бачимо у сонетах М. Зерова. Про цей самий рай нагадує "розбитий Фаетон" з "Водника", поринаючи жалібно у вогкість яру, який є алегоричним нагадуванням про життєву розбитість [13, 47].

Діва Астрея у М. Зерова є водночас алегоричним втіленням Правди і символом миру, спокою та злагоди. І поет сповнюється душевним щемом, коли "повесні, в далеких небесах Сріблиться зорями її кирея і згоди Колос світиться в руках" [3, 133], і надією та мрією про повернення утраченого раю, золотого віку.

"Клешні Скорпіона, "Скорпій…в красі своїй недобрій" - це символ зради, підступного укусу, що призводить до смерті, і водночас алегорія злих, недобрих часів, що нависли над поетом і, як йому здавалося 7.06.1922 року, незабаром мали минутися, бо "друг Стрілець виносив понад обрій Свій срібний лук і приязні огні" [13, 48], благовістячи про зміни на ліпше. Близнята - символ братерської нерозлучної любові - теж вселяють в поета оптимістичні почуття і настрої.

Чи не найголовніша функція астральних образів полягає в філософському осмисленні та узагальненні тих чи інших сторін реальності, тих чи інших етичних, виразно гуманістичних вартостей життя, про що поет не може сказати відверто, тому заховує свої сокровенні думи та мрії в алегоричні та символічні шати. Його Астрея викликає в страшні та грішні часи сумний щем за мирним і щасливим життям без війни, за втраченим раєм та правдою і справедливістю, яких так бракувало тоді поетові. Стрілець вселяє в ліричного героя, а через нього і в читача, як і Колос в руках Астреї, надію на ліпші часи, що колись мають настати, інші образи увиразнюють, підкреслюють красу рідної української землі і мрійливу настроєність ліричного героя, яку він зберігає від раннього дитинства і до зрілих літ, як і здатність відчути себе частинкою астрального світу, і розчиняється в ньому:

І я, малий, з-під будки оглядаю

Небесну ману, зоряну, безкраю,

І в золотих розсипинах тону [13, 48].

Астральні образи функціонально підпорядковуються поетичним принципам творця. Вони обумовлюють оригінальність його світобачення та світорозуміння. Астральні образи виконують орнаментальну функцію, яка пов'язує зоряне небо з античними легендами та міфами; надають поетичному світові "уречевленості", прив'язаності до конкретних життєвих ситуацій. Ще одна важлива функція астральних образів - алегорично-символічна. Автор об'єднує алегоризацію астральних образів та звертається до символів. Чи не найголовніша функція астальних образів полягає у філософському осмисленні реальності.

2.2 Зеров і Горацій

Освоєння М. Зеровим античних художніх традицій відбувалося і шляхом інтерпретації провідних мотивів гораціанської лірики. Серед римських поетів "золотого віку" саме Горацій був найближчим Зерову за світовідчуттям і способом художнього відтворення дійсності. Гораціанські мотиви в творчості Миколи Зерова - це дивовижний збіг настроїв і почувань двох, розділених століттям, поетів…

Гораціанські мотиви поезії М. Зерова розглядаються як історично зумовлений, своєрідний спосіб художнього пізнання життя, що реалізується в загальному контексті рецепції античності неокласиками.

Комплекс визначальних для поезії Горація мотивів, які в подальших європейських літературах закріпилися як традиційні, охоплює сферу приватного й суспільного життя. Провідні теми - кохання, дружні бенкети, переваги усамітненого життя , перемога розуму над смертю і водночас - успіхи римської зброї, велич стародавніх релігійних культів, безсмертя самої поезії вже пройшли на той час "апробацію" в елегіях та епіграмах елліністичних поетів. У поезії Горація вони прозвучали по-новому через його особливе місце в історії римської літератури. Пошуки рівноваги між індивідуальним і суспільним зумовлюють дотичність світоглядних і естетичних позицій Горація й Зерова.

Горацій уперше у римській літературі проголошує себе жерцем поезії. Саме як жрець і пророк він звертається із закликами до всього римського народу (оди "До римлян", "До римського юнацтва", "До республіки", "До римського народу").

У поезії Миколи Зерова образ поета-жреця також зустрічається досить часто. Причому діапазон його використання передбачає, на відміну від творів Горація, і сатиричний контекст: "Мексіко майбутня, Неокласичних виженеш жерців ("Версаліста поезія червоного поета Драй-Хмари") або "Палю я ладан Аполлону, Покладений у саркофаг, з академічного амвону Чаровіщаю, яко маг" ("Неокласичний марш") [13, 104-105].

Горацій незрідка виводить образ поета, звертаючись до історичних постатей митців минулого й сучасності. Так, у його одах представлені поети Квінтілій Вар, Арістій Фуск, Вергілій, Вальгій Руф та інші. Як своїх учителів, Горацій часто згадує грецьких митців - Гомера, Алкея Сапфо, Піндара, Архілока. Так само й у М. Зерова: галерея митців у циклі "Культуртрегери", низка портретів у поезіях "Вергілій", "Арістарх", "Овідій", "Безсмертя", у сонетоїдах "П.Г. Тичина", "Вороний", "Олесь", "Самійленко", "Філянський" та інших.

Обидва поети намагаються не тільки відтворити образ конкретного митця, а й показати особливості його творчої манери, літературну й соціальну атмосферу. А оточення не завжди буває сприятливим: у цьому переконує Горацій у поезії "До наклепника" (Епод 4). У творі домінує притаманне цьому жанру дошкульне глузування над заздрісним і бездарним поетом. Схожою інтонацією перейняті рядки "Неокласичного маршу" М.Зерова, в яких він згадує імена своїх опонентів С.Щупака й А.Лебедя. Цей твір був написаний у 1926 році й призначався передовсім для вузького кола друзів і приятелів. Поезія 1934 року "Incognito" ніби продовжує тему, розпочату еподом Горація, але на іншому зміствому рівні. Поодинокий випадок з життя Горація в часи М. Зерова стає чи не нормою у спілкуванні поета і влади. Наклепи, доноси, цькування - ось методи тих, що "нині розплодилися у безліч екземплярів, Мов літоросль повзка від в'язового пня" [13, 44]. Якщо римському поетові відчуття впевненості додавали покровительство можновладця Мецената й самого Октавіана Августа, то М.Зеров ясно дає зрозуміти, що влада на боці не гнаних, а гонителів. Тільки віра в перемогу розуму й виплекана стійкість духу допомагають поетові не зневіритися остаточно. Одним із джерел "аристократизму духу" неокласика стає життєва філософія Горація.

Основа щасливого життя, за Горацієм, полягає в душевній рівновазі, у вмінні зберегти міру в благополуччі й твердість у скрутному становищі. "Aeguam memento rebus in arduis servare mentem" ("Навіть у важких умовах [зберігай] здоровий глузд"), - проповідував поет [6, 8].

З мужністю приймати те, що неможливо змінити, і залишатися самим собою - ця позиція близька й М. Зерову. У поезії "Творча тиша" поет декларує: у дисгармонійному суспільстві гармонію слід шукати насамперед у творчості, у світі поезії:

Тоді працюй без крику і зупинок,

Хай осторонь від бур і хвилювань

Скиртами твій підноситься ужинок [13, 68].

Знайти "правду життя", за Горацієм, - знати накреслені природою межі, пізнати в усьому міру й не заходити в крайнощі: "Повсюди межі є певні, далі чи ближче від них - даремно шукатимеш правди" [6, 9].

Мотив швидкоплинності людського життя не стає домінуючим у поезії Горація. Він звучить поряд із життєстверджуючою вірою поета у творчі сили людини, що можуть її увічнити. Подібний мотив і в поезії Зерова (цикл "Культуртрегери"). Щоправда, поет розширює уявлення про безсмертя творчості. Від постаті окремого митця як потенційного носія ідеї незнищенності мистецтва він іде до цілого періоду в історії світової культури, до класики як "якісної підоснови". Ця думка виразно прочитується в поезіях циклу "Аrs poetica".

Тема кохання у поезії М. Зерова в порівнянні з висвітленням її іншими неокласиками посідає досить скромне місце. Більшість любовних поезій написана російською мовою в 1914 -1919 роках (цикли "Тексты и настроения", "Amor, Amoris, Amori…"). За характером вислову - це ліричний діарій молодої людини, яка плекає спомини про "неверную, но крепкую любовь". Поет супроводжує розповідь традиційними мотивами: "Я истомлен, измаян крестной мукой Моей любви, ревнивой и глухой" [13, 149]; "в любви хмельной и сладкой чаре Горькую угадываю муть" [13, 119]; "Душа моя под сводами темницы" [13, 120]. Поезії, як на наш погляд, мають виразний характер "учнівства". На це вказує й сам Зеров: епіграфи, часте цитування, а головне, "випробовування" в різних стильових манерах сприймаються і як пошук власного стилю, і як поетична гра.

Та, поза сумнівом, вже в цих ранніх поезіях чітко проглядаються риси, властиві "зрілому" Зерову: вкраплення античних образів і ремінісценцій ("афродитское проклятье", "елисейские долины", "просыпались музы"), культурологічні пасажі ("как третий Ричард, отдал бы полцарства За святой покой", "Ибсен врет: не верю уж двно я, Что силен "оставшийся один"), психологічна спостережливість, експериментаторство [6, 9].

Про певне наслідування М, Зеровим гораціанської лірики можна говорити у контексті його пізнішої лірики. Власне любовних поезій у їх класичному розумінні тут не побачимо. Світ інтимних почуттів М. Зерова, як і в багатьох поезіях Горація, розвинений у роздумах про сенс життя, його швидкоплинність. На тлі вічного колообігу природи гостріше відчувається "проминальність" людського буття. Звідси - елегійні настрої поезій циклів "Poor Yorick!" та "Tarde venientia". Інтимна лірика М. Зерова - ще один вияв "аполлонійського" начала його творчості.

У системі етичних цінностей для М. Зерова важливим є почуття дружби. Щиросердні привітання й побажання, поради й напутнє слово складають ту ліричну сферу, яка набуває у зазвичай стриманого поета дещо інтимного колориту. Це поезія "Партеніт", присвячена М. Драй-Хмарі, "Kapnos tes Partidos" - О.Бургардтові, "Аргонавти" - М.Рильському, поезія "П.П.Филиповичу", кілька віршів із циклу "Барышевка", адресовані Б.Якубському. Для М.Зерова характерне поєднання тону невимушеної бесіди й публіцистичності, серйозної та жартівливої інтонацій. Ці риси були властиві й дружнім посланням Горація.

Одним із виявів інтерпретації М.Зеровим гораціанських мотивів є, на нашу думку, опрацювання київським неокласиком теми міста. З появою полісів урбаністична тема органічно входить у коло традиційних для античної літератури тем. Діапазон пошуків Горація в осмисленні урбаністичних мотивів досить широкий. Поезіям, у яких розкривається тема міста, притаманні й критичні інтонації, й патетичний тон. Якщо взяти образ Рима за гораціанську модель світу, то вона складатиметься з двох модифікацій. Перша пов'язана з прагненням поета увічнити, як свого часу Вергілій в "Енеїді", легенду про заснування Рима, а також висловити схвалення на адресу реформ і нововведень Октавіана Августа. Рим постає як вічне місто, нова столиця світу. Друга модифікація образу міста формується під впливом сповідуваної Горацієм філософської поміркованості. Поет понад усе бажає усамітнення й незалежності подалі від метушні міста й гри марнославства. Тому вади й недоліки міського життя він бачить особливо виразно й рельєфно. Більше того, Рим як столиця уособлює всю Римську республіку: у такий спосіб поєднується тема міста й держави.

Трохи іншими світоглядними та естетичними вимогами керувався Зеров, звертаючись до урбаністичної теми. Образ міста з'являється в його поезії як інваріант неокласичної моделі світу, доповнюючи таким чином міфологічне начало поетичної концепції світобудови.

У Миколи Зерова місто подане як сакральне начало. У цьому образі втілена також одна з форм культури, яка є поривом у Вічність. Образом Вічності в поезії Зерова є Київ. У той же час у світовій культурі, як відомо, з образом Вічного міста традиційно асоціюється Рим, якому визначена доленосна роль в історії й духовному житті людства. Вічне місто - це місто, яке живе за особливими законами і не тільки відтворює, а й формує культуру.

Цикл Зерова "Київ" - це екскурс в історію. Поета приваблює місто часів

Київської Русі, доби бароко, коли країна пізнавала висоту своєї величі. Для неокласика Київ - Вічне місто, як і Рим. Уявлення М.Зерова про Київ як вічне місто знайшло вираження в поезії "Київ - традиція":

Ніхто твоїх не заперечить прав.

Так, перший світ осяв твої висоти [13, 28].

У поезії "Київ навесні ввечері" М.Зеров стверджує ідею духовної незнищенності, суть якої у відтворенні духовної міці, у подоланні тяжіння земних сил і конкретно-історичних умов:

Хоч як звели тебе гермокопіди

І несмак архітекторів-нездар,

І всюди прослід залишив пожар, -

Ти все стоїш, веселий, ясновидий [13, 28].

Протиставлення Києва у двох часових площинах минулого і сучасного зумовлене тим, що сучасність осмислюється Зеровим не як тотальне оновлення старого, що було поширене у радянській поезії, а як руйнація, а минуле - як потреба збереження духовно-морального потенціалу людини й через нього - як перспектива в майбутнє.

Горацій пов'язує надії на майбутнє відродження римського суспільства з державними реформами, які запрограмовані як крок у майбутнє через відновлення минулого. Як відомо, Октавіан Август увів цілу низку нових законів, що мали на меті "відродження римського рабовласницького суспільства й традиційної римської сім'ї" [6, 10]. Тому й новобудови Рима - найвідоміші серед них як Форум Августа, храм Марса, храм Юпітера (Пантеон) - викликають у Горація гордість і захоплення. Та хоч би яким величним ставав Рим, серцем Горацій належить не місту. У всій його творчості прочитується контраст між містом і селом. У селі поет шукає злагоди із самим собою й дозвілля для праці над словом, у місті - приглядався до "барв життя". Але заповітною мрією було все ж таки село:

Де ти, жадане село?

Чи колись, метушню ту забувши,

То стародавній сувій розгорну,

То, поринувши в мрії,

Солодко в тіні задрімну,

Заколисаний тихим дозвіллям?

(Сатири, ІІ, 6) [8, 110].

У М.Зерова протиставлення міста селу не завжди чітке. Навпаки, традиційне вирішення в українській літературі моделі світобудови через усталені структури (степ, поле) неокласики примножують ще однією ціннісною домінантою - образом міста. Хоч Зеров і віддає перевагу місту як осередку культури, він передовсім прагне гармонії. Якщо степ символізує природу, а місто - "окультурену" природу, то їх злиття творитиме досконалий гармонійний світ, певну духовну субстанцію [6, 10].

Місто позбавлене духовної субстанції, не тільки не приваблює М.Зерова, воно, як і неодухотворена Краса, перетворюється на носія руйнівного начала. Так, після поїздки до Полтави й відвідин занедбаної садиби І.Котляревського М.Зеров написав сонет "Іванів гай у Полтаві". Перед читачем зображене місто, над яким нависла загроза втрати зв'язку з минулим:

Ліниво славу давню зневажає

І пам'ять кращого із громадян

Шанує смітником Іванового гаю [13, 33].

Подальший розвиток ця тема одержує в сонетах "Херсон І-ІІ" (цикл "Дніпро"). М.Зеров згадує окремі епізоди з історії освоєння півдня України, стисло окреслює "життя і діяння" царського фаворита Г.Потьомкіна. Херсон для поета - місто, що постало не як результат природного ходу історії й багатовікового досвіду, а радше як примха царського марнославства:

Епохи тьми, неволі і азарта,

І грецька назва з притиском: Херсон -

З тії ж колоди висмикнута карта [13, 27].

Сонет сприймається як ще одна спроба в розв'язанні проблеми традиції як основи духовності, порушеній у циклі "Київ". Місто, пов'язане з певними традиціями, символізує для поета сакральне начало (Київ), а якщо місто позбавлене цього, то його не врятує навіть претензійність задуму. Новітню колонію царської Росії Тавриду, до часів заснування якої належить і Херсон, поет називає "держави грецької примарою злудною". Таким чином, вичленовується одна з сутнісних рис образу Міста - місто як гарант культурно-цивілізаційного поступу суспільства [5, 11].

Основи, на яких ґрунтується розвиток культури, нації і людини, М.Зеров вбачає в архітектурі міста. Архітектура старого Києва сприймається ним не тільки як внутрішня цілісність, вона включена в контекст культури й адекватно ідентифікована в системі кординат - місця і часу. Ці два фактори і зумовлюють Вічність Києва, як і Рима. Архітектура міста викликає в Зерова особливий настрій, бо закладена в ній інформація співвідноситься з "вічними", і з соціально-конкретними духовними запитами, яким, на думку поета, відповідають храми. Так, домінантою в зображенні Києва є Софійський собор, а в одному типологічному ряді з ним у М.Зерова стоїть і храм Артеміди в Криму. У сонеті "Партеніт" зафіксована риса неокласичної естетики, за якою свідомість епохи мислилася як така, що співвідноситься з античним минулим. В українській культурі Крим традиційно осмислювався як безпосередній спадкоємець Давньої Еллади. Античні образи й ремінісценції Есхілової "Орестеї" ("Орестів жах, Піладова звитяга, і смертний Іфігенії привіт") поряд із кримськими реаліями творять цілісну картину світу. У її центрі розміщується храм, як у центрі Всесвіту - світова гора. Через храм здійснюється зв'язок між минулим і майбутнім. Цей зв'язок незнищенний, навіть якщо теперішнє переживає час перелому й фатальних змін. Цікаво, що Горацій з усіх величних пам'яток архітектури періоду принципату найчастіше згадує Капітолійський храм, де, як відомо, відбувалися засідання сенату. Таким чином, у гораціанській моделі центром світу вивершується Капітолійський пагорб і храм як символ влади й державності. У такий спосіб у поезії Горація тісно переплелися ідеї великого Рима й великої літератури [5, 11]. Виразні паралелі можна провести й щодо стилістичних вимог та літературної критики Горація й Зерова.

Зіставлення літературних поглядів М.Зерова з поетикою Горація дає змогу виявити аналогії в підході до літературної творчості, у ставленні до письменників-сучасників та в оцінці попередників. Уже назва циклу М.Зерова "Ars poetika", що перекладається "Мистецтво поетичне", вказує на його естетичний прообраз. "Послання до Пісонів" Горація більш знане під назвою "Поетичне мистецтво", й саме цей твір, як відомо, ліг в основу багатьох поетик. Таке ж завдання - визначення мистецьких орієнтирів для української поезії на якісно новому етапі - ставив перед собою М.Зеров, обираючи заголовком гораціанську формулу.

Важко визначити так званий "програмовий" твір циклу "Ars poetika". Складність, на наш погляд, полягає в тому, що такою можна вважати кожну з поезій через обґрунтування в ній певних естетичних положень неокласика. Так, у поезії "Класики" М.Зеров з'ясовує суть поняття "класичної спадщини" та її ролі для вироблення "високого стилю". Пам'ять загиблого поета Г.Чупринки вшанована в сонеті "Чупринчин сад в Оглаві". А в творі "Читаючи поета" критичній оцінці піддається творчість російського поета К.Фофанова. Специфіка процесу творчості й призначення поета розглядається через культурологічні образи й міфологеми в поезії "Данте". Наступні твори "Самоозначення" та "Творча тиша" пов'язані ідейно й змістовно: М.Зеров осмислює основні принципи неокласицистичної поетики й місце поетів-неокласиків у літературі. Про шляхи українського письменства поет розмірковує в поезії "Pro domo". До праці й навчання, до високого й прекрасного закликає нас Зеров у своєму сонеті "Pro domo", що з латини перекладається "На власний захист". Написані в різний час упродовж 1921-1932 років твори тільки "зовні" різняться своєю тематикою, а насправді мовою поезії висвітлюється той чи інший аспект важливої проблеми - куди і як рухатись українській літературі й культурі загалом у своєму поступі.

Водночас названі поезії найповніше сприймаються в контексті всього циклу. Об'єднані воєдино, вони вибудовують цілісну поетику як вчення про художню літературу. М.Зеров пропонує своєрідну "сітку координат" - тепер уже моделі поетичного світу, в якому творчість римського класика стала для українського поета взірцем високомистецьких художніх творів і певною мірою зразком для власної поезії. Діалог через тисячоліття триває.

Стиль письма Горація був дуже близьким до стилю Зерова. Саме через інтерпретацію гораціанської лірики відбувалось освоєння Зеровим античних традицій. Горацій був близьким Зерову за світовідчуттям і способом художнього відтворення.

ВИСНОВКИ

Доля Миколи Зерова трагічна. Один з найяскравіших талантів українського пореволюційного письменства, людина франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, поет, критик, перекладач, історик і теоретик літератури, педагог, лідер "неокласиків", натхненник багатьох унікальних видань - на сорок п'ятому році життя, у квітні 1935 року, був заарештований і звинувачений (яка жахлива нісенітниця!) в керівництві терористичною підпільною організацією. Далі - Соловки. Сьогодні на підставі останніх документів можна точно твердити, що Зеров був розстріляний у Соловецькій тюрмі 3 листопада 1937 року. Другу дату "неясного" загину придумали ті, хто намагався замести сліди злочинів сталінського режиму.

Безперечно, Зеров належить до найяскравіших імен української культури, що піднялися на хвилі революційних зрушень, повні надії на справжнє оновлення національного життя, на свободу й рівноправність, на підвищення добробуту працюючої людини. Тичина, Курбас, Підмогильний, Нарбут, Яновський, Довженко, Бойчук, Рильський, Микола Куліш, а передовсім Хвильовий - ось, напевно, не весь перелік, але принаймі найголовніші дійові особи великого ренесансу української культури, яка відразу, при своєму становленні, набувала не тільки національного, але й загальносоюзного й загальноєвропейського значення. Серед цих постатей бачимо й Зерова, не просто голову групи чи радше товариського гуртка "неокласиків", а багатогранного творця-мислителя, що своєю могутньою особистістю впливає на всі ділянки національного буття.

Феномен Зерова-поета, незважаючи на його класицизм, "книжність", культурологічну основу, на ілюзорну відірваність від пекучих проблем дійсності 20-х і 30-х років, треба шукати якраз у його зовсім не класицистичнім, щемливо-інтимнім сприйнятті світу [21, 16].

Поезія Зерова - це насамперед образ його страшної сучасності, образ місткий і узагальнений, і, як сьогодні нам видно із історичної перспективи, правдивіший за те, що претендувало бути канонічним дзеркалом доби. Автора "Камени" можна ототожнити з мудрим Арістархом, "філологом і естетом", який "на глум зухвалій моді заглиблювався в текст гомерових рапсодій", але при цьому добре бачив, як навколо "роїлися поети і піїтки", що сплітали для владик вінки нікчемних од" [13, 82].

Для того, щоб із Зеровською об'єктивністю та врівноваженістю оцінити Зерова, нам потрібні знання, які відкриються лише тоді, коли вивчена буде у всіх взаємозв'язках сьогодні затемнена ще історія української культури на тлі розвалу царської імперії, історія творчої інтелігенції, із середовища якої міг вийти й вийшов універсальний, але розтоптаний, а тому явлений лише на міру таланту геній Миколи Зерова [21, 20].

Робота над даним дослідженям дала нам змогу визначити роль Зерова як яскравого представника неокласичного напрямку української літератури 20-х років ХХ століття.

В Україні, як відомо, у 20-30-х роках діяла група неокласиків: М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, М.Рильський, О.Будгардт та ін. Зеров багато думав про шляхи розвитку української культури. Його надзвичайно хвилювала ситуація початку століття: "Щедра і родюча українська земля не скупа на обдарованих поетів. Люди з поетичним "нутром" появляються у нас не зрідка, - але невисокий рівень словесної культури, невибагливість читача, що підозріло дивиться на поетів, - спричиняють до того, що поети мало працюють над собою, рано видихаються, скоро починають повторюватися і, замкнувшись в тісному колі випробуваних тем і ритмів, падають на низ замість цвісти і розвиватися…" [20, 52].

Зеров, незважаючи на всі негаразди і перешкоди, багато розмірковував над розвитком української літератури. А також зробив значний внесок в її розвиток.

Опрацьовуючи дану тему, ми побачили величезне захоплення Зерова античністю. Він вважав, що українська культура і література невід'ємно пов'язана з античною. І саме античні традиції мають стати джерелом збагачення української літератури.

Проаналізувавши поезію Миколи Зерова, слід зробити висновок, що образи античної культури актуалізують його творчу спадщину.

Зіставивши творчість Зерова і Горація, ми можемо зробити висновок про те, що обидва поети намагаються не тільки відтворити образ конкретного митця, а й показати особливості його творчої манари, літературну й соціальну атмосферу.

Поет захищає себе й чудову поезію античності, яка завжди буду взірцем для митців. Таким самим взірцем залишаються для нас сонети й александрійські вірші Миколи Костянтиновича Зерова, який у важкі часи більшовицького мракобісся обстоював красу світу й гідність людини-творця.

Та чи вдалося Миколі Зерову повністю реалізувати себе? Адже доля митця була жорстокою до нього.

Можна зректися всього. Можна дійти до остаточного самознищення. Можна всього позбутися, усе загубити й нічого не мати. Можна потрапити до в'язниці, стати в'язнем. Чимало було тих, що, сидячи під слідством, місяцями витримували гніт допитів і знаходили в собі моральну й творчу силу не підписувати акт обвинувачення. Але не меншу моральну й творчу силу треба було мати, щоб і під час слідства і потім на засланні продовжувати працю над перекладом "Енеїди".

І постать людини з текстом латинського класика в обірваних кишеннях зношеного пальта, що починав свій творчий труд гімназійним учителем латинської мови в Златополі і кінчив його в'язнем на Соловках, засуджений на заслання за приналежність до "контрреволюційної терористичної організації" стає символічною. Виростає в образ зворушливий і героїчний, де не корисливість праці сполучається з її самовідданою величністю.

Шлях Зерова не був його особистим шляхом. Це була типова путь, що нею так або інакше пройшла переважна, якщо не виключна більшість українських письменників за радянських часів. Спочатку звуження кола діяльності, поступове обмеження сфери праці, відмовлення від оригінальної творчості, перехід до перекладацької, потім зведення її нанівець. Крок за кроком - повільно або швидше люди проходили свій страдницький шлях утрат, злиднів, вигнанства, голоду і, кінець кінцем, смерті!..

Список використаної літератури

Аврахов Т. "Там, між пожовклих книг найкращий мій клейнод…" // Українська мова і література в школі. - 1990. - №4. - С.31 - 34.

Безносик А. Закоханий в Елладу і поетів Риму…(Микола Зеров) // Зарубіжна література. - 2004. - №18. - С.4 - 5.

Білокінь С. Закоханий у вроду слів. - К., 1990.- 80 с.

Борецький М. Функції астральних образів у поетичному світі М.Зерова // Вісник Черкаського університету. Сер. Філологічні науки. - Черкаси, 2002. - Вип.7. - С.139.

Брюховецький В. Микола Зеров: Літературно критичний нарис. - К., 1990. - 221 с.

Гальчук О. Горацій і Зеров: діалог через тисячоліття // Дивослово. - 2000. - №4. - С.7 - 11.

Геродот Історії: У 9 кн./ Пер А. Білецького - К., 1993.

Горацій Твори - К., 1982.- 254 с.

Донцов В. Дві літератури нашої доби. - Львів, 1991. - 150 с.

Єфремов С. Історія українського письменства - К.: Феміна, 1995. - 688 с.

Заславський І. Микола Зеров - перекладач // Дивослово. - 1999. - №7. - С.9 - 13.

Зварич В. Художня рецепція літературних героїв у поезії М.Зерова // Знак. Символ. Образ. - Черкаси, 1997. - Вип.2. - С.22.

Зеров М.Твори: У 2 т. - К.:Дніпро, 1990. - Т.1. - 843 с.

Зеров М.Твори: У 2 т. - К.:Дніпро, 1990. - Т.2. - 594 с.

Зеров М. Сонети і елегії. - К., 1990. - 254 с.

Костюк Г. М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара // Київські неокласики - К.:Факт, 2003. - С.195 -236.

Кравець Л. Словесно-художні образи поезії М.Зерова // Дивослово. - 1996. - №7. - С.14 - 17.

Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром'як, Ю. Ковалів та ін. - К., 1997 - 368 с.

Лосєв А. Античная мифология в её историческом развитии. - М., 1957. - 320 с.

Ніколенко О.Античні мотиви в поезії М.Зерова і О.Мандельштама // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2000. - №8. - С.52 - 58.

Павличко Д. Безсмертний майстер // Зеров М. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1990. - Т.1. - С.14 - 20.

Петров В. Спогади про Миколу Зерова // Українська мова і література в школі. - 1990. - №4. - С.27 - 31.

Рильський М. Микола Зеров - поет і перекладач // Зеров М. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1990. - Т.1. - С.3 - 13.

Сверстюк Є. .Микола Зеров // Сверстюк Є. На святі надій - К.,1999. - С.424 - 433.

Синьоок Г. Античні мотиви в оригінальній поезії М.Зерова // Вісн. Черкаського ун-ту. Сер. Філологічні науки. - Черкаси, 2003. - Вип. 47. - С.119 - 125.

Солодько П. Ремінісценції з грецької та латини в оригінальній поезії М.Зерова // Дивослово. - 1994. - №12. - С.9-11.

Таран Л. Сонет неокласиків Миколи Зерова і Максима Рильського // Дивослово. - 1994. - №1. - С.9 - 15.

Темченко Л. Український неокласицизм 20-х рр. ХХ століття. - Дніпропетровськ, 1997. - 112 с.

Тронський Н. История античной литературы. - М., 1983. - 374 с.

Шерех Ю. Легенда про український неокласицизм. - Торонто, 1964. - 164 с.

Шерех Ю. Поезія М. Зерова // Пороги і Запоріжжя. - Харків, 1998. - Т.1. - С.103 - 121.

Размещено на Allbest.ru