Дім пам’ять, дім спогад (від) творення дому у "галицьких текстах"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз відвіданої лекції Наталки Римської на тему: «Дім пам'ять, дім спогад (від) творення дому у «галицьких текстах» Аджея Хцюка «І Атлантида: Розповідь Про Велике Князівство Балаку», «ІІ Атландида:…», «Місяцева Земля»; Станіслава Лема «Високий Замок», Юзефа Вітліна, Богдана Лоебля, Казімєжа Вєженського, Адама Загаєвського

лекція галицький лем вітлін

На цій лекції Н. Римська торкнулася теми втрати людьми власної батьківщини, а саме Галичини через історичні перипетії.

Сама назва лекції «Дім пам'ять, дім спогад (від) творення дому у «галицьких текстах», відсилає нас до відтворення чужої пам'яті через своєрідні місця пам'яті, тут у «Галицьких текстах» - це власні будинки митців, вулички і навіть міста у яких вони мешкали. Це, якщо влучніше висловитися, апелювання митців до дитячої пам'яті, яка з усіх видів пам'яті є найстійкіша, адже вона ґрунтується на емоційних переживаннях особистості, що пригадує.

Усі вище названі у заголовку письменники і поети вже ніколи не повернулися на батьківщину, вони насправді утратили її, але їхні спогади залишились із ними. І, ця нон конфронтація (потреба згадати дитинство у дорослому віці) цілком прийнятна, адже згадуючи і передаючи свої спогади читачеві вони ніби збирають до купи увесь колишній образ старої (їхньої) батьківщини, а читач має можливість зануритись у минувшину через книгу.

Багато хто з них, свідомо не бажав повернутись, щоб не рушити у пам'яті, той слабкий дитячий відгомін, адже того «їхнього» місця вже немає, а багато хто не міг через заборону повернення.

Проте, усі вони залишились патріотами своєї малої батьківщини, справжньої, нехай тепер вже не їхньої.

Найбільше часу Наталка Римська присвятила творчості Анджея Хцюка і його творам «І Атлантида: Розповідь Про Велике Князівство Балаку», «ІІ Атлантида:…». Цей талановитий польський письменник народився 13 січня 1920 р. у Дрогобичі. Навчався у державній чоловічій гімназії ім. Короля Владислава II Ягайла, що містилася на вул. Сенкевича у Дрогобичі. Але, під час війни Хцюк губить свою батьківщину «Мій Дрогобич» і опиняється у 1941 р. в Тулузі. Там він разом зі своїм братом Тадеушом стає співредактором польського видання «Вільна Європа».

Та, не буду багато уваги приділяти його біографії письменника, я зупинюся на його «найуспішнішій» книзі, - згідно висловлювань лекторки, котра називається «Atlantyda. Opowieњж o Wielkim Ksiкstwie Baіaku», видана у Лондоні, 1969 р., і за яку Хцюк отримав нагороду лондонського тижневика «Wiadomoњci».

Наталка Римська говорила, що ще у 40-х рр. Хцюк мав потребу відтворити у пам'яті власну батьківщину, залишити її у собі, і як наслідок оформити її.

Сам автор у передмові до книги пише: «написана книга за відстань пів земної кулі». Справді - ця чудова історія про часи дитинства і юності, проведених в Дрогобичі. Дотепно представлений світ омани культури і співіснування багатьох народів у міжвоєнної Польщі. Маленька батьківщина, яка перестала існувати, і залишилася тільки в пам'яті її довоєнних жителів, яка розсипалася по всьому світу. Автор приземлився в кінцевому рахунку, в Австралії. Книга завоювала головну нагороду емігрантської літератури 1972 році. Цікава передмова А. Хцюка у своїй книзі: «Оскільки, неможливо написати про всі міста і містечка князівства Балаку, то нехай слова присвячені усім дрогобицьким дивакам, тим типам і типкам стануть епітафією для всіх інших Дрогобичів».

Потреба задокументувати власні спогади, випливає у Хцюка через пригадування футбольних матчів, спілкування Т. Голубком (убитого у Трускавці), висвітлення етнічної проблеми меншин: поляків, українців і євреїв. Ось, як він сам висловився «Пишучи мій щоденник із часів дозрівання - чистий, як сльоза, як бурулька льоду, що зазвичай звисає з даху є програмною декларацією на «Заросляку», там саме програмною декларацією, адже людина позбавлена батьківщини, не втрачає оптимізму причетності себе з тим клапте6 м землі, Хцюк завжди ідентифікує себе з Дрогобичем, Дрогобич присутній у ньому, він залишився у всіх типах і типках…

Друга (після «Атлантиди…») розповідь про Великому Князівстві Baіaku». «Мого Дрогобича вже не існує, він живе лише в спогадах і розмові привітній, в уречевлені спогадів тощо». Звичайно, що Хцюк адекватно оцінює ситуацію, що склалася: «Мого Дрогобича вже немає. Але, ми повинні свідомо сприйняти дійсність, - Хцюк не рушить укладену територією власної батьківщини, - він погоджується із прийнятими кордонами, - Він живе виключно у спогаді і сердечному зворушенні, у піднесенні, у моєму спомині. Слово «туга» свідомо уникаю тому, що вся наша література роками зловживала і зловживає цим, через те, що режим «підпихає» тугу через сприйняття доглядача маяка». І, тут Наталка Римська проводить алюзію до твору Г. Сінкевича «Доглядач маяка». Вона, апелювала до того доглядача. Як до взірця національної чесноти, цей доглядач, котрий був відірваний від батьківщини (Польщі), зачитується журналом зі власної землі, і як наслідок не засвітив маяка, за що був звільнений з роботи.

Ця туга емігранта - не є простою ностальгією, це почуття втрати сокровенного, адже коли мешкає на батьківщині, ти не спроможний по праву оцінити її велич, але коли втрачаєш її ти розумієш, що втрачаєш частинку самого себе. І, світ, колишніх звичних речей, стає для тебе вже світом символічним, ірреальним, світом «втраченого дитинства, юності» тощо. Саме, так сталося із Хцюком, його описи дому і флігеля, що на вулиці Польній 8 (а після зміни, під номером 12). Сам маєток складався з родинного і помешкання для квартирантів (три частини). Ось, як поетично пише про дім Хцюк: «Дім уздовж вулиці, квітник, погріб, три веранди (служили для забав, вхід до сіней, вхід до кухні. У їдальні креденц, кахлева піч, канапа, етажерки, крісло-гойдалка (матусі), дві картини, сімейні фото, фікус» - дають змогу читачеві уявити інтер'єр будинку.

І, як влучно підмітила Наталка Римська: «Хцюк розділив будинок на територію загальну і тільки для дорослих», саме таким заповітним місцем був батьківський кабінет.

Та, найбільшу увагу Хцюк приділяє бібліотеці: «Наша бібліотека (5000 книжок), стіл зі кріслами - де ми вчилися, комплект темно-вишневих меблів, картина Ю. Фалата «Сніг, поля, санчата… У домі завжди можу сягнути пам'яттю, було багато книжок, куплені на ярмарку у Сокалі, вигравані у книжковому аукціоні з печаткою «Бібліотека Хцюка». Батько передплачував «Бібліотеку вибраних творів», «Польську бібліотеку з Бидгоща»,» Бібліотеку Св. Войцеха», і «Книжиці Атласу», але і «Осолінеум», що нам завжди ставало у пригоді вивчення літератури»….

Як, зазначає Наталка Римська, усе, що залишилося від тих спогадів у письменника - це мова: «Дім - зосередився у мові «балак», вирізняв итериторію, світ - словечка галицькі, це і є міжмовний регіоналізм». Лекторка, зазначила, що таких слів, як у Дрогобичі не існує у Великій Польщі, і це є характерна особливість мови регіону.

У розділі «Типи і типки Великого князівства балаку», - Хцюк, на думку Н. Римської вводить світ своїх сусідів, де подає опис звичаїв емансипованого єврея Лянгермана.

Велику увагу Хцюк приділяє своєму учителю і другові єврею Бруно Шульцу (вчителю рисунку і ручної праці). Страшна доля Бруно, його покровитель майор SS, ступив у конфлікт з іншим есесівцем і Бруно попав під «тиск гітлерівської машини», його доля нагадує долі інших сотень тисяч євреїв замучених у концтаборах. Але, у спогадах Хцюка, учитель завжди виступає, як розсудлива людина, що кохається у мистецтві.

У свідомості мільйонів читачів Шульц виступає як правило прибулець з далекої, недоречні в глибин історії Атлантиди. Так, до речі, назвав свою книгу про Дрогобичі колишній його учень, Анджей Хцюк. Усі спогади, що подає письменник: одноповерхові, або двоповерхові будиночки, котячі головки, інтер'єр власного дому, опис помешкання квартирантів, ієратичні фігури бородатих євреїв, можливо на сьогоднішній день - це зворушливі документи минулого, що на зразок «красивих, пожовтілих старих фотографій», зіпсутість, яких тільки додає шарму нашому сприйняттю.

Чи був такий Шульц дійсно, невідомо: вороття до минулого, звиклого те, що нові, оказії (ocalaj№cy) тільки залишки старого світу? По суті, він був свідком справжньої революції глибоко реальність раннього дитинства, але ж стояв без залишку на боці того, що пішли?

Ось, як висловився у книзі Аджея Хцюка, Бруно Шульц наприкінці есе: «І цілком може трапитися так, що всі, хто ліг в руїнах, що не мають жодної святості, зв'язків, законів і догм, що їм все дозволено, що можна очікувати, що дозволяється один раз з власної примхи відновити себе з-під уламків - з власної примхи, за примхою, про яку ще не підозрював».

Як це розуміти? Що письменник прикликає анархії, що є живильним середовищем для демонів, які його, врешті-решт і зруйнують? Або, може бути, приймає хаос, мріючи про нову будівель сенсу, який у нього підніме? Або - що, боячись, відповідей масовості, симпатизує Бруно до самознищення?

Поговоримо, тепер про окремі рівні місць, на яких літературний образ світу у Шульца проявляє прагнення до закритості у повному обсязі. Це власне - простір, де час розробляється історії, простір-час розмови на дві половини: перша освітлену променями сонця, що упорядковує в людині циклічні конструкції, а друга - це темне планування часу - і це «ton№c№» в темряві ночі», «oniryczn№, rozgaікziaj№c№», яке ніколи не контролюється і вводить у лабіринт, якого важко знайти шлях визволення. Всупереч поширеній думці, що обидві стоять на боці порядку, доповнюють одна одну, переглядаючи в собі одне, певне загальне бачення, яке повинне мати свій аверс і реверс, Бруно прагне розглядати їх нарізно, згідно принципу дуалізму: «Вам ніколи не вдасться ненавидіти місто, в якому ви провели молодість…». Дуалізм - це взагалі одна з найважливіших якостей світу Хцюка, що подається у книзі через призму бачення Бруно: жіночність дратує в ньому хоробрість, мужність спокушає жіночність, дух хоче і сформувати матерію на свою схожість - матерія знову тягне його в свої низькі регіони, в яких легко втратити себе, забути про свою високу місію. Сам Хцюк, устами свого вчителя Бруно мовить максиму: «Державу Польщу, ми повинні забути». Наталка Римська вважає, що Хцюк виступає проти реляції польсько-українських стосунків, колонізаторської політики Польщі українських земель.

1972 р. у Лондоні виходить літературний твір «Місяцева земля», що ґрунтується на вірші з тою ж назвою Казімєжа Вєженського, де митець дає підсумок усьому.

Станіслав Лем - найславетніший наш співвітчизник. Письменник-фантаст, він вразив світ своєю уявою, йому було дано відчути майбутнє і донести його до читача. Та, як не дивно Лем ніколи не цурався власної батьківщини, він навіть написав свій роман «Високий замок», роман-відгомін власного дитинства, роман-згадку про дитинство, юність проведені у Львові, вулички міста тощо. Ось, який гарний уривок прочитала Наталка Римська з твору: « «Високий замок» для кожного з нас був тим, чим для християнина є небо /символ дому/».

Але, як часто буває процес пригадування досить складний, і пам'ять є нажаль вибірковою, про це і говорить на перших сторінках своєї книги «Високий замок», Станіслав Лем: «Невдалим є попередній задум. Я хотів довіритись пам'яті…я сподіваюсь, що повторю своє дитинство, відтворю увесь той механізм пам'яті… Вона не є мною, вона є самодостатньою силою. Нерідко зберігала те, на чому мені найменш залежало».

Описи дому С. Лема і А. Хцюка - різні і подібні водночас. Це описи стандартних будинків міщан. Але, для Хцюка - це радше радісне відкриття дитини світу будинку, а у Лема - це суха констатація фактів. Ось, як про свою будівлю пише С. Лем: «Ми займали покої, і наче власного я не мав: стара, канапа, старий креденц, коридор, зона помешкання для пацієнтів. Я мешкав усюди і ніде. Намагався оселитись на постійно на балконі, атакував кам'яниці сусідів, їхні комини….У нас було радіо і грамофон». Лем описує, як чекав «смерті старого патефону - і це, для нього важливо, цей апарат навіть мав власну історію - він з'явився у домі Лема у 1929 році.

І, знову ж таки зацікавлення книжками: «Мене притягувала замкнена бібліотека, а власне книжки з медицини, я міг вибрати книги по різниці між статтями, а зупинився на підручниках із остеології».

Станіслав Лем пише пам'ять усього, але не пам'ятає своїх товаришів.

Юзеф Вітлін народився 17 серпня 1896 р. у с. Дмитрів. Коли, Наталка Римська читала його слова: «Здавалося, що немає нічого приємнішого ніж купатися у «бризках» споминів, у кокетуванні з минулими роками. Немає гіршого фальсифікатора, ніж пам'ять», мені стало зрозуміло, що пам'ять виступає як і нещадний тиран, пригадування того, що не потрібно і як фальсифікатор, адже вона може навмисно спотворювати дійсність. Це, так званий ліричний есей.

Богдан Лоебль у творі «Kiedy bylem malym» і у повісті «Золота тронка» - автобіографічна повість з дитинства, описує враження малого хлопчика, якого застигла ІІ світова війна - зустріч малого із плакатом «Пекло увійшло у рай». Як, зазначила Наталка Римська: «семилітній хлопчик (автор) - син коменданта Пілсудського, повинен був скривати, хто його батько і намагатись зрозуміти куди зник парадний мундир і шаблі батька» Світ дитини змінюється, під впливом цих карколомних подій.

Адам Загаєвський. Його найвідоміший вірш-ностальгія «Їхати зі Львова»: «Їхати з котрого звірця, якщо ми не уві сні,

Зненацька, чи середини,

Якщо Львів, існує пологом кордонів, і не тільки у паспорті?

Лекторка говорить проте, що тут вперше з'являється образ «нещадних ножиць», що відтяли батьківщину: «Було забагато, а тепер немає,

Зовсім, ножиці обтинають Львів…

Цензори,….

Ножиці, цензори, леза, вкорочувались ризи.

Прощалиль з пораненими»…

Цікаво, що А. Загаєвський порівнює всі міста з Єрусалимом:

«Чому, коже місто Єрусалим,

Він - існує чистим, супокійним,

Кожна людина - єврей,

Львів є всюди,

Це - наш дім, Навіть коли, немає історичних катаклізмів,

Той, дім, з нами, і ми беремо його зі собою,

Львів є всюди, там, де ми є з ним.

Казімєж Вєженський

Народився 27 серпня 1894 року у Дрогобичі. Найвідоміший вірш «Місяцева земля». Наталка Римська прочитала його повністю, проте мені запам'яталося декілька рядочків: «За чим снує місяць,

Чим вабить Дрогобич,

То, місяць заграв з Борислава;

Стрия, Самбора,

Лист зі Львова,

Кохання, юність, Карпати,

Хто, кличе,

Щоб повернувся, за бігу,

Ох, земле, земле місяцева…

Ці рядки є переліком усіх земель Галичини, котру втратили поляки, її мешканці - народ вільний і справедливий, усі ці землі є символом їхньої батьківщини, яка тепер лише у згадці.

P.S. І, навіть, якщо ми втратимо свою батьківщину, ми не утрати спогади про неї, вони, як вічні путівники супроводжуватимуть нас у всьому.

Размещено на Allbest.ru