Виникнення і розвиток історичної етнології в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виникнення і розвиток історичної етнології в Україні

Зміст

Вступ

1. Культурно-генетичний напрям історичної етнології

2. На шляху до культурно-генетичного напряму історичної етнології. Теорія трьох стадій розвитку суспільства

3. Погляди еволюціоністів на розвиток суспільства

4. Початки формування основ історичної етнології в Україні

5. Дослідження джерел, походження та розвитку традиційної культури українців у другій половині XX -- на початку XXI ст. (загальна характеристика)

Список літератури

Вступ

У межах дослідження традиційно-побутової культури українців сучасні етнологи щораз частіше торкаються джерел, походження та етапів розвитку її різних ділянок, складових компонентів, об'єктів тощо, хоча цей аспект донедавна був прерогативою переважно археологів, спорадично - істориків, зокрема, знавців давнього історичного минулого. Сказане засвідчує поняття "історична етнологія", яке закріпилося в науковій думці декілька десятиліть тому як означення розділу етнологічної науки. Отож, з'ясуємо його суть, а заодно й інші аспекти, пов'язані з цим поняттям.

Поняття "історична етнологія" українські науковці стали вживати лише в роки незалежної України. Після 1992 р. воно замінило інше поняття - "історична етнографія", яке, найімовірніше, було введене в науковий обіг у 1950 р. Саме тоді побачила світ монографія Т. Жданко "Очерки исторической зтнографии каракалпаков. Родоплеменная структура й рассе-ление в XIX - начале XX в.", у назві якої, власне, і присутнє це поняття.

Тлумачили поняття "історична етнографія" по-різному. У посібнику "Основи зтнографии" за науковою редакцією відомого російського етнолога Сергія Токарева, опублікованому в 1968 р., "історична етнографія" інтерпретується як "особлива частина етнографії", що досліджує "давні та вимерлі народи". На думку інших відомих радянських етнологів Юліана Бром-лея та Михайла Крюкова, яку вони висловили в 1987 р., тобто незадовго до розпаду Радянського Союзу, "історична етнографія" становить "важливий розділ етнографічної науки", що "охоплює передусім етнічну історію".

Ю. Бромлею та М. Крюкову заперечив Сергій Вайнштейн, який запропонував і аргументував свою версію визначення цього поняття: "Історична етнографія - це розділ (субдисципліна) етнографічної науки, який вивчає походження і формування окремих етносів (етногенез), етнічну історію, генезис та історію традиційних форм народного побуту й культури окремих етносів (у спільнот первіснообщинного суспільства - всю сукупність їхньої традиційної культури), етнографію етносів, які зникли (палеоетнографія), формування й еволюцію господарсько-культурних типів та історико-етнографічних областей" Вайнштейн С. Й. Историческая зтнография в структуре зтногра-фической науки / С. Й. Вайнштейн // Советская зтнография. - 1987. -№ 4. - С. 79..

Із цим визначенням погоджуємося і ми, за винятком одного моменту: зважаючи на предмет наукових зацікавлень, які перебувають у центрі уваги сучасного історика-етнолога, цю ділянку (субдисципліну) етнології доцільно називати "історичною етнологією", позаяк саме це поняття найбільш адекватно відображає канву розвитку історичних знань про суспільство, етнос, людину.

Визначення С. Вайнштейна також засвідчує, що наукові зацікавлення історика-етнолога дуже широкі, причому проблеми, які він порушує, дуже складні за своїм характером. Як уже знаємо, це і походження різних народів, зокрема й українського, головні етапи їхньої етнічної історії, формування та етапи розвитку традиційно-побутової культури тощо. Кожну з них можна успішно розв'язати лише за однієї умови - залучивши досягнення різних галузей знань гуманітарного профілю: антропології, археології, історії, мовознавства, фольклористики та ін. Скажімо, археологам як найбільшим знавцям найдавніших періодів історії людства належать різні гіпотези та концепції стосовно походження українського етносу, джерел і початкових етапів розвитку відтворювального господарства (землеробства і скотарства), виникнення й етапів еволюції різних ділянок матеріальної культури (знарядь розпушування ґрунту, засобів виробництва і продукції ремесел та промислів, поселень, житла і господарських споруд, одягу та їжі), первісних світоглядних уявлень, вірувань, знань, кровноспоріднених і територіально-громадських зв'язків тощо. Хоча, як пересвідчимося далі, не всі ці концепції, теорії, гіпотези, уявлення витримують серйозну об'єктивну критику.

Предметний засяг історичної етнології охоплює також історичні дослідницькі зони таких суміжних дисциплін, як етногеографія, етнопсихологія, етномистецтвознавство, етнодемогра-фія. Щоправда, наукові досягнення кожної з них також дуже різні, що теж безпосередньо впливає на рівень залучення їх результатів для позитивного вирішення раніше окреслених проблем. Очевидним є й інше: зважаючи на предметний засяг історичної етнології загалом, лише одним народознавцям важко її опанувати. Скажімо, походження етносу та його етнічної історії можна з'ясувати в тому випадку, якщо будуть скооперовані фахові зусилля спеціалістів різних наукових профілів. Натомість проблеми генезису й історії традиційних форм народного побуту і культури окремих етносів, формування й еволюції господарсько-культурних типів та історико-етнографічних областей повинні студіювати передусім представники історичної етнології, зокрема, задіяні в царині культурно-генетичного напряму.

1. Культурно-генетичний напрям історичної етнології

Культурно-генетичний напрям - важлива складова історичної етнології, яка досліджує, власне, генезис і розвиток компонентів чи цілих комплексів народної культури, зокрема, матеріальної, духовної та соціонормативної, причому часто з'ясовуючи їхню етнічну специфіку. Інакше кажучи, головним об'єктом цього напряму є народ (етнос) -- спільноти різних типів (плем'я, народність чи нація), а предмет наукового зацікавлення історика-етнолога становлять походження, першоджерела, етапи розвитку і стан збереження різних, давніх за походженням, компонентів традиційно-побутової культури наприкінці XIX - на початку XXI ст.

Уживаючи поняття "традиційно-побутова культура", сучасні науковці тлумачать його двояко - у вузькому та широкому значеннях, позаяк за останнє століття змінилося саме розуміння культури як явища. Нині в культурі виокремлюють два генетичне різні нашарування - з одного боку, історично ранній (нижній) шар, який становлять успадковані з минулих епох компоненти культури, з іншого - історично пізній (верхній) шар, який охоплює сучасні культурні явища -- як екзогамні (запозичені), так і ендогамні (власні). Однак основне етнічне навантаження виконують лише найбільш стійкі компоненти народної культури, які становлять її стрижень, чи каркас. Для їх означення і вживають термін "традиція". Такий шар культури обов'язково характеризується колективністю, масовістю, тобто він не залежить від конкретного представника етносу - етнофора.

Водночас, як стверджують деякі вчені, нині традиції властиві не всій сукупності культури якогось народу, а передовсім її позавиробничій сфері - побуту, тобто повсякденному задоволенню матеріальних і духовних потреб. Словом, уживаючи термін "побут", етнолог свідомо протиставляє його іншому - "професійна культура", що означує поняття, яке включає як способи діяльності різних спеціалістів-професіоналів, так і результати їхньої праці (продукцію). Крім цього, мовлячи про професійну культуру, мають на увазі і професійно-інди-відуальне, і професійно-масове виробництво. Отже, ту частину культури, яка виконує основне етнічне навантаження, сучасні українські вчені найчастіше називають традиційно-побуто-вою (традиційно-позавиробничою) культурою. Таке визначення народної культури у вузькому значенні передбачає, що до цього шару культури не належать не лише всі види професійної культури (як індивідуальної, так і масової), а й нестійкі (нетрадиційні) компоненти побутової культури.

Зважаючи на предметний засяг, мету і завдання, які ставлять перед собою історики-етнологи, в культурно-генетичному напрямі можна виділити ще конкретні дослідницькі напрями:

1. Реконструкція об'єктів культури доісторичного періоду (первісного суспільства). На жаль, нині об'єктів доісторичного походження побутує у світі вже дуже мало, передусім через те, що мало збереглося носіїв, які досі перебувають на стадії первісного суспільства, тобто домінування привласню-вального або на початкових етапах розвитку відтворювально-го господарства. Однак етнокультурні явища, що мають дуже давнє походження, часто зберігаються також у культурі та побуті сучасних етносів, зокрема й українського. Такі явища існують переважно у видозміненій чи трансформованій формі, тобто вже втратили свій первісний зміст і первісне значення. Етнологи називають їх пережитками. Що більше, на останніх ґрунтується популярний і досі один із головних методів етнологічної науки - метод пережитків. Уперше його обґрунтував англійський етнолог-еволюціоніст Едвард Тайлор (1832-1917) у праці "Первісна культура" (1871). На думку вченого, пережитки могли мати одне з трьох значень: а) незмінні залишки культури; б) погляди і звичаї, які змінилися в процесі пристосування до нових умов; в) відроджені звичаї та уявлення. Загалом в останній третині XIX - на початку XX ст. метод пережитків став основою багатьох теорій, які стосувалися історії людства первісної доби.

Щоправда, в умовах сучасного науково-технічного прогресу ці пережитки швидко зникають. Тому народознавці зобов'язані максимально повно і всебічно їх виявляти та фіксувати - як важливе історичне джерело про давнє походження культури українського народу.

2. Дослідження генезису та історичного розвитку компонентів традиційно-побутової культури українців. З'ясування походження, джерел та початкових етапів розвитку різних об'єктів і явищ традиційної матеріальної, духовної й соціо-нормативної культури різних народів, зокрема й українського, належить до найбільш складних, пріоритетних проблем сучасної науки. Успішно розв'язати їх можна лише залучивши досягнення різних галузей знань гуманітарного профілю: археології, історії, мовознавства, фольклористики та ін. Особливе місце посідають у цьому ряду знань наукові результати власне етнології, які ґрунтуються передусім на польових етнографічних матеріалах, серед яких найбільшу цінність становлять пережитки, про які вже йшлося.

Розвиваючи зазначений культурно-генетичний напрям, сучасні історики-народознавці широко послуговуються у своїх працях даними археології, історії, лінгвістики та інших суміжних наук. На жаль, сказане меншою мірою стосується представників суміжних наук, зокрема археологів, які вивчають найдавніші періоди історії людства. Як уже зазначалося, саме їм належить найбільша кількість різних гіпотез і концепцій стосовно походження українського етносу, джерел та початкових етапів розвитку відтворювального господарства. Запобігти поширенню в наукових колах і серед широкої читацької аудиторії хибних, а то й навмисне надуманих міркувань щодо походження та культурних здобутків давніх етносів України може лише комплексний аналіз фактичного матеріалу, системний підхід до вивчення явищ і об'єктів народної культури з використанням основних методів сучасної історичної та етнологічної науки -- типологічного, ретроспективного аналізу, історичної реконструкції тощо.

3. Реконструкція історії культурних взаємозв'язків між етносами в різні історичні періоди. Як і в попередньому випадку, виявлення етнокультурних взаємозв'язків є одним з головних завдань сучасної історичної науки. Особливо це стосується знавців історичного минулого українського народу, позаяк віддавна терени України були ареною міграції різних етносів - у добу енеоліту і бронзи, раннього заліза та княжого періоду. Лише протягом І тис. до н. е. - І тис. н. е. тут проживали кіммерійці та скіфи, сармати й готи, гуни й авари, інші етнічні спільноти. Впродовж більшої частини другого тисячоліття українські етнічні землі були розчленовані та окуповані чужоземцями - литовцями, поляками, угорцями, австрійцями, румунами, росіянами та ін. Все це вплинуло й на окремі ділянки та комплекси традиційно-побутової культури українців. Безумовно, під час спільного проживання чужинці теж запозичували в автохтонів України деякі культурні елементи та явища. Отож, об'єктивна реконструкція інтенсивності й рівня взаємозв'язків українців з колоністами і сусідніми етносами, етнокультурного взаємообміну між ними, а також з'ясування частки іноетнічних запозичень у культурній спадщині українців, місця й ролі цих запозичень у розвитку їхніх загальноет-нічних ознак і властивостей тощо є одним із головних напрямів наукових досліджень сучасних представників історичної етнології. Очевидно, що остаточно розв'язати поставлені питання можна лише за умови щонайповнішого залучення фактологічного матеріалу, набутого фахівцями суміжних наук -археології, історії, лінгвістики, мистецтвознавства та ін.

Наскільки складні ці напрями з наукового погляду, засвідчує бодай приклад, пов'язаний із розв'язанням проблеми, що стосується виникнення стелі у традиційному житлі українців, а заодно й двоповерхових будівель. Зокрема, під час підготовки відповідного дослідження вчені зобов'язані з'ясувати такі ключові питання: 1) географію поширення архаїчних за походженням жител різних типів, причому не лише на українських етнічних землях, а й за їх межами; 2) загальні риси та локальну етнографічну специфіку конструкції головних складових частин таких будівель, передовсім даху і стелі; 3) технологію зведення даху і стелі, зокрема й малопомітних елементів, деталей, з'єднувальних вузлів; 4) загальновживані та діалектні назви основних компонентів даху і стелі, а заодно й назви другорядних, на перший погляд, їх елементів; 5) традиційну семантику народної будівельної термінології, яка побутувала в українців, інших слов'янських і неслов'янських етносів Європи у ХІХ-ХХ ст.; 6) збіжність і різницю у співіснуванні даху та пласкої стелі різних типів і варіантів у одній споруді залежно від конструкції їх складових частин, технології зведення, народних означень та семантики останніх; 7) генетичний зв'язок традиційного поліського будівництва з карпатським і прикарпатським крізь призму довготривалої історії освоєння ранніми слов'янами теренів Середнього і Верхнього Подністер'я - переселення носіїв зарубинецької культури в басейн Дністра, виникнення та розвитку на їх основі черня-хівської, а відтак празько-корчацької археологічних культур тощо, а також крізь призму розселення ранніх слов'ян у Східній, Центральній і Південній Європі.

Очевидно й інше: без використання різних методів етнологічної науки спроби дослідників з'ясувати цю та багато інших народознавчих проблем будуть марними. Про один із цих методів - метод пережитків - уже йшлося. Для культурно-генетичного напряму історичної етнології особливо важливе наукове значення має порівняльно-історичний метод, за допомогою якого досліджують генезис етнічних культур, окремих їх компонентів, зокрема, здійснюють і реконструкцію архетипів, тобто найбільш давні (початкові) джерела, та їх подальший розвиток. Перші спроби сформулювати основні принципи порівняльного методу сягають ще кінця XVIII ст. Суттєво вплинув на формування порівняльно-історичного методу розвиток у XIX ст. порівняльно-історичного мовознавства, порівняльної мітології та порівняльного дослідження релігії. Серед етнологів уперше почали широко використовувати порівняльно-історичний метод еволюціоністи - Едвард Тайлор, Джон-Фергюссон Мак-Леннан (1881-1927), Льюїс Морган (1818-1881). Серед українських етнологів та фольклористів одними з перших "озброїлись" цим методом Михайло Драгоманов (1841-1895), Іван Франко (1856-1916), Федір Вовк (1847-1918), Володимир Гна-тюк (1871-1926).

Порівняльно-історичний метод ґрунтується на уявленні про історичний розвиток усіх форм народної культури і підпорядковується низці загальних закономірностей. Цей розвиток проходить нерівномірно у результаті як внутрішніх (ендогамних) процесів, так і дифузій - впливу культур інших етносів. Одна частина новацій, яка запозичується ззовні, швидко відмирає, інша -- органічно засвоюється і відтак бере участь у подальшому генезисі. Новації ендогамного та екзогамного (дифузного) походження, які стали невід'ємною складовою культури народу в певний історичний період, утворюють історико-генетичні шари, їх можна виявити лише на основі порівняльно-історичного аналізу як на синхронному, так і на діахронному рівнях.

Для з'ясування походження різних об'єктів традиційного господарства і матеріальної культури важливе наукове значення має типологічний метод етнологічного дослідження, який дає змогу розглядати сукупність однорідних явищ як умовну цілісність і закриту систему. За його допомогою можна не лише аналізувати зафіксовані явища, а й передбачати невідомі науці конкретні об'єкти, зокрема й через те, що вони давно зникли.

Очевидно й те, що, з'ясовуючи походження й еволюцію етнічної культури та її компонентів, етнолог зобов'язаний зважати на інші чинники -- природно-географічні умови проживання етносу впродовж усієї історії його існування, відносну й абсолютну хронологію культурно-генетичних шарів народної культури, методи комплексного використання, крім суто етнографічних, археологічних, писемних, лінгвістичних, фольклорних та інших джерел. Виявлення і фіксація давніх за походженням пережитків у сучасній традиційно-побутовій культурі, зокрема й українців, теж вимагають нових підходів щодо організації та проведення польових етнографічних досліджень і методів збору маловідомих чи невідомих етнографічних джерел.

2. На шляху до культурно-генетичного напряму історичної етнології. Теорія трьох стадій розвитку суспільства

культурний генетичний етнологія україна

Спроби з'ясувати історію еволюції людства загалом і господарських систем зокрема сягають античної доби. Так, спершу знаний грецький філософ-матеріаліст Демокріт (приблизно 460-370 рр. до н. е.), потім давньоримський поет і філософ-матеріаліст Тіт Лукрецій Кар (приблизно 99-55 рр. до н. е.) висловили здогад, що давні люди жили так само, як і тварини, тобто споживали те, що давала їм природа. Відтак з'явилося землеробство (і скотарство). Із землеробством Лукрецій пов'язував виникнення рис, властивих цивілізації (міському способу жит*-тя). Цим ученим вторував Ібн-Халдун (1332-1406) - відомий середньовічний арабський історик і філософ.

Трохи інакше уявляв історичний шлях розвитку суспільства римлянин Марк Теренцій Варрон (116-27 рр. до н. е.), який виокремив три його послідовні стадії: мисливство і збиральництво, скотарство, землеробство. Натомість Джамбаттіста Віко (1668-1774), один із перших великих європейських істориків, думав, що спершу винайшли необхідні мистецтва (сільські, причому спершу хліб, а потім вино), відтак - корисні мистецтва (скотарство), потім - мистецтва зручності (міська архітектура), насамкінець - мистецтва насолоди (танці).

Зовнішньо подібних до Варронових схем еволюції господарства дотримувались у європейській науці в епоху Просвітництва. Зокрема, стадію домінування мисливства, збиральництва і рибальства тогочасні вчені пов'язували з епохою дикунства, стадію виникнення скотарства - з раннім етапом епохи варварства, а стадію формування землеробства -- з пізнім етапом епохи варварства. До речі, мислителі XVIII ст. вважали землеробами лише ті етноси, які використовували тяглових тварин та орні знаряддя. Скажімо, німецький історик культури Йоганн Ґотфрід Гердер (1744-1803) писав про це так: "Народи, які обробляють землю без власності на неї або руками своїх жінок і рабів, -- це ще не справжні землероби" Цит. за: ПІнирельман В. А. Возникновение производящего хозяй-ства / В. А. Шнирельман. - М., 1989. - С. 444.. Завершальною стадією розвитку людства оголошено цивілізацію.

Уперше суспільну історію поділив на епохи дикунства, варварства та цивілізації в 1768 р. шотландський філософ Адам Ферґюсон (1723-1816), назвавши кожну з них відповідними термінами. Ідеї А. Ферґюсона та його прихильників згодом розвинули французькі філософи-просвітники, передусім Жан Антуан Кондорсе (1743-1794), який спробував охарактеризувати суспільний лад у кожній із трьох названих епох докладніше.

У першій половині XIX ст. ідея трьох стадій розвитку людства отримала підтвердження у фактах первісної археології та фізичної антропології. У 1836 р. охоронець фондів Національного музею старожитностей у м. Копенгагені (Данія) Крістіан Юргенсен Томсен (1788-1865) уперше обґрунтував археологічними матеріалами систему трьох стадій, які назвав відповідно кам'яним, бронзовим і залізним віками (епохами). Його учень Йєнс Якоб-Асмуссен Ворсо (1821--1886) створив метод відносного датування археологічних пам'яток. Незабаром французький археолог-любитель Жак Буше де Перт (1788-1868) виступив із сенсаційним твердженням про те, що грубі кам'яні знаряддя праці, які знаходять під час розкопок, належать первісній людині, що проживала одночасно з такою викопною твариною як мамонт. Приблизно тоді ж виявили остеологічні залишки самої людини із залишками тогочасних диких тварин. Так "теорія трьох стадій" набула редакції, в якій вона поширилась у європейській науці в середині -- у другій половині XIX ст.

Іншим важливим чинником, який зміцнив становище "теорії трьох стадій" у науці в середині XIX ст., було порівняльне мовознавство. Саме завдяки йому припускалося, що розвиток господарства у Старому Світі був пов'язаний передусім з індоєвропейцями, які прийшли з Азії і спершу провадили скотарський спосіб життя, а лише згодом почали займатися землеробством. Цей шлях розвитку господарства в Європі вчені пов'язували передусім із наявністю у мові різних народів індоєвропейської мовної сім'ї однакової чи подібної скотарської термінології, тоді як землеробська термінологія суттєво різнилася у мові європейців. Аналіз семітських мов, на думку лінгвістів, також нібито підтверджував біблійну версію про те, що давні семіти були скотарями.

Все це створило передумови для виникнення й утвердження ідей еволюціонізму в сегменті дослідження людини та її культури.

3. Погляди еволюціоністів на розвиток суспільства

Еволюціоністи-етнологи уявляли стадіальний розвиток людства трохи інакше від своїх попередників. Зокрема, Е. Тайлор у вже згаданій праці "Первісна культура" висловив припущення, що землеробство і скотарство могли виникати незалежно одне від одного в різних районах земної кулі. Він же поділив землеробство на палично-мотичне та орне, тобто на раннє (відстале) і більш досконале. Крім цього, Е. Тайлор уважав: високий рівень життя суспільства настав лише тоді, коли землеробство і скотарство об'єдналися в одній господарській системі.

Погляди Е. Тайлора ознаменувалися прагненням багатьох його прихильників до більш конкретних історичних побудов, але для цього, на їхню думку, треба було впорядкувати зібраний етнографічний матеріал і розробити хронологічну шкалу. В останній третині XIX ст. це завдання намагалися розв'язати багато дослідників, але жодному з них не вдалося створити строгої хронологічної системи, її запропонував у 1877 р. американський етнолог-еволюціоніст Л. Морган у праці "Стародавнє суспільство". Згідно з ученням цього дослідника, людське суспільство пройшло такі великі етапи розвитку:

Нижча стадія дикого стану: людина харчується плодами й горіхами, тобто виключно завдяки збиральництву. У цей період також розвивається членороздільна мова. У світі не залишилося живих суспільств, які могли б надати свідчення про цю стадію розвитку людства. На думку вченого, вона завершилася відкриттям вогню та виникненням рибальства.

Середня стадія дикого стану: з початком використання вогню і культивуванням рибальства людство розселяється на широкі зони (наприклад, полінезійці й австралійські аборигени).

Вища стадія дикого стану: починається з винаходом лука і стріл; її приклади можна виявити в деяких індіанських племен Північної Америки.

Нижча стадія варварства: довільною, але необхідною лінією поділу між дикунством і варварством слугує винахід гончарства.

Середня стадія варварства: характеризується використанням каменю для будівництва, одомашненням тварин і зрошувальним землеробством. Ці критерії можна виявити не скрізь.

Вища стадія варварства: починається з виробництвом заліза (наприклад, давні грецькі племена).

Цивілізація: починається з винаходом фонетичного алфавіту та письма.

Отже, епохи дикунства і варварства Л. Морган уперше поділив на три стадії та пов'язав їх зі значним прогресом у виробничо-господарській сфері. Вчений також уважав, що вже не залишилось живих зразків перших стадій розвитку людства. Попри це, деякі звички, що спостерігалися в різних спільнотах, можна було, на його думку, розглядати як пережитки попередніх стадій. Відтак це уможливлювало реконструювання цих стадій за допомогою пережитків.

Нові зрушення в сегменті дослідження історії господарства відбулися наприкінці XIX ст. Зокрема, в 1896 р. вийшла друком знаменита книга німецького географа і зоолога Едуарда Хана (1856-1928) "Домашні тварини та їх стосунок до господарства людини", яка визначила на тривалий період характер наукових дискусій стосовно походження відтворювального господарства. До речі, Е. Хан уперше ввів у науковий обіг поняття привласнювальне господарство і відтворювальне господарство й одним із перших став вивчати землеробство диференційовано, тобто поділивши його на декілька форм. Найдавнішою з них учений уважав мотичне землеробство - без застосування орних знарядь та упряжних тварин. Передумовою виникнення цієї форми первісного господарювання, на його думку, були засвоєні навички зберігати запаси продуктів харчування, які вже опанували мисливці. Е. Хан заперечував можливість самостійного виникнення скотарства у мисливців, позаяк передумови для будь-якого тривалого утримування тварин у них були відсутні через постійне коливання засобів існування від надлишку до нестачі. Доместикувати тварин, як уважав учений, змогли лише мотичні землероби, які провадили стабільний спосіб життя. Важливою ознакою доместикації Е. Хан уважав здатність тварин розмножуватися в неволі.

Загалом праці Е. Хана засвідчили насущну потребу у більш докладному дослідженні первісного суспільства. В особі Е. Тай-лора та Е. Хана наука спробувала відмовитися від уявлень про те, що землеробство виникло зі скотарства. Від цього часу в ній почалась тривала боротьба двох тенденцій: послідовники Е. Тайлора доводили, що скотарство і землеробство виникли незалежно одне від одного у різних народів, а послідовники Е. Хана настирливо виводили скотарство із землеробства.

4. Початки формування основ історичної етнології в Україні

Підвалини української історичної етнології заклали члени Наукового товариства імені Шевченка у Львові, передусім Михайло Грушевський (1866-1934) та Федір Вовк.

Перейматися складними проблемами української етнології М. Грушевського спонукав новий авторський підхід до дослідження історичних явищ і процесів, який він сповна застосував у своєму головному творі "Історія України-Руси". Зокрема, на відміну від державницької концепції, що наприкінці XIX ст. домінувала в офіційній історіографії Російської імперії, вчений обрав так званий народницький напрям, причому надавши йому найбільш завершеного вигляду. Суть народницького напряму полягала в тому, що історик має вивчати передусім історію народу. Вперше про це він відверто висловився у вступній лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті: "Народ [...] і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він -- з своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхом і помилками - єсть єдиний герой історії" Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Русі, виголо-шений у Львівськім університеті ЗО вересня 1894 р. // Грушевський М. Твори: В 50 т. / Михайло Грушевський. - Львів, 2002. - Т. 1: Серія "Сус-пільно-політичні твори (1894-1907)". - С. 73..

Оголосивши народ головним об'єктом свого наукового зацікавлення, молодий професор зачепив тоді ще два важливі аспекти, безпосередньо пов'язані з цим суб'єктом історії: "Зрозуміти його (народу. - М. Г.) стан економічний, культурний, духовий, його пригоди, його бажання й ідеали - єсть мета нашої історії" Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Русі... - С. 73.; "...Культура, що розвивається в верхніх верствах народу, цікава нам головним чином не так сама в собі, як тим, що відбивається в її загальнонародного" Там само..

Позиція дослідника не змінилася і через десятиліття - в "Очерке истории украинского народа" (1903). Що більше, у зазначеній науковій праці автор наголосив, що "в історії українського народу загалом на перший план повинні бути висунуті явища економічної і культурної еволюції і простежені на всьому протязі, доступному дослідженню" Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа: 2-е изд. / М. С. Грушевский. - К., 1991. - С. 18..

У найбільш завершеній формі оригінальний погляд на українську історію мислитель подав у праці "Звичайна схема "рус-скої" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства", яку він завершив у вересні 1903 р. Незабаром (у листопаді й грудні цього ж року) М. Грушевський підготував дві нові розвідки з незвичними для тогочасної історичної науки назвами - "Спірні питання староруської етнографії" та "Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи".

Узагальнюючи значення цих праць для української історіософії кінця XIX - початку XX ст., сучасний український історик Ігор Гирич дійшов висновку, що кожна з них закладала основу трьох самостійних гуманітарних дисциплін -- історіографії, етнології та археології. Аналогічної думки дотримується дніпропетровський дослідник творчого доробку М. Грушевського Володимир Ващенко.

Справді, у працях "Етнографічні категорії..." та "Спірні питання староруської етнографії" львівський професор порушив дуже складні за характером історіософські проблеми -- етногенезу українського народу, збіжності давньої української території з етнічними землями наприкінці XIX -- на початку XX ст., етнокультурної тяглості й спадковості тощо. Щонайважливіше, М. Грушевський намагався з'ясувати й довести відмінність українського народу від сусідів, передусім від північного (росіян). У "Вступних замітках" першого тому "Історії України-Руси" він визначив відмінності в окремій мові та в окремих антропологічних, психофізичних і культурних прикметах. В "Очерке истории украинского народ а" значно уточнив і розширив коло цих відмінностей: "...Мовою, хоча вона служить найбільш яскравим і суттєвим показником національної особливості, справа не обмежується. Український етнічний тип відрізняється від своїх найближчих родичів - великоросів і білорусів - також і в інших відношеннях: особливостями антропологічними у вузькому значенні, тобто фізичною будовою тіла (формою черепа, зростом, співвідношеннями частин тіла) і рисами психофізичними, які проявляються в народному характері, психології, складі сімейних і суспільних стосунків. У сфері фольклору й етнографії, формах особистого і громадського побуту (курсив наш. - М. Г.) українська народність зображена багатьма характеристичними особливостями, і ці останні, як фізичні, так і духовні риси, також мають за собою не в усьому однакову, але досить значну давність" Грушевский М. С. Очерки истории... - С. 14..

Очевидно, що довести відповідні відмінності можна було лише одним способом - залучивши дані "нових наук". У вступі до другого видання першого тому "Історії України-Руси" М. Гру-шевський згадав дві науки, дуже корисні для з'ясування питань праісторії (передісторії), - археологію з антропологією та порівняльне мовознавство (ґльотику). Натоміть у вступі до третього видання першого тому цього фундаментального дослідження кількість "помічних наук" ("молодих наук"), дані яких історик уважав дуже важливими для простеження культуро-та етногенезу українців, він значно розширив: "передісторична археольоґія чи археольоґічна етнольоґія з антропольоґією і порівняною соціольоґією, з одного боку, й порівняне язико-знавство (ґльотіка) та фольклор[,] з другого". Остання з дисциплін (порівняльна фольклористика) була цінною для нього передусім тому, що приховувала "багаті перспективи духової [...] еволюції, що поронила свої сліди в скостенілих пережитках давнього і сучасного побуту" Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Михайло Грушевський: [репринтне відтв. вид. 1913 р.]. - К., 1991. - Т. 1: До по-чатку XI віка. - С. 18..

Під час написання "Історії України-Руси" зацікавленість М. Грушевського етнографією і фольклористикою постійно посилювалася, а результати наукових досліджень українських народознавців щораз частіше залучалися як важливе джерело до розв'язання різних наукових проблем. Саме тому і послідовники, й опоненти вченого в унісон визнавали високий фаховий рівень тих розділів його головної праці, в яких розглядалися різні сфери сімейного, громадського і культурного життя на давньоукраїнських землях та на печатках Київської держави. Щоправда, історика турбувала одна суттєва проблема - відсутність достатньої кількості достовірних "відомостей про український народ" як головний об'єкт історичних студій.

Отже, М. Грушевський ініціював спершу видання "Етнографічного збірника" (з 1895), а відтак і створення у межах НТШ у Львові Етнографічної комісії (1898), яка мала опікуватися підготовкою та випуском не лише "Етнографічного збірника", а й нового друкованого органу - "Материялів до українсько-руської етнольоґії" (з 1899). Останні доручили редагувати Ф. Вовку - вже знаному на той час в Україні та поза її межами етнологу, антропологу й археологу.

Через п'ять років (1904), оцінюючи наукові здобутки Етнографічної комісії, І. Франко згадав найбільш активних її членів, серед яких етнологом уважав лише Ф. Вовка, всі інші знавці українського народу - Володимир Гнатюк, Осип Роз-дольський (1872-1945), Володимир Шухевич (1849-1915), Михайло Зубрицький (1856-1919), Лука Гарматій (1866-1924) -були, на його думку, етнографами. Справді, на початку XX ст. серед перелічених І; Франком осіб лише Ф. Вовк опублікував низку етнологічних праць, зокрема, з весільної тематики -"Свадбарските обрядьі на славянские народьі" (1890), "Шлюбний ритуал та обряди на Україні" (1892), "Свадебньїе обрядьі в Болгарин" (1905). Історико-етнологічний характер мала і його розвідка про використання саней у похоронній обрядовості ("Сані в похоронному ритуалі на Україні"), вперше опублікована у французькому часописі "Кеуие йее ігасІШопз рориіаігез" (1896). Нарешті, переймаючись народознавчою проблематикою українців Карпат, у 1906 р. Ф. Вовк спеціально торкнувся етнокультурних зв'язків і паралелей населення Кавказу та Карпат, зокрема, у праці "Кавказ і Карпати. Деякі проби ет-нольоґічних зближень".

Найінтенсивніше українська етнологія як історична наука розвивалася у другій половині 20-х років XX ст., передусім зусиллями членів Культурно-історичної комісії Всеукраїнської академії наук. Точніше, на шпальтах наукового щорічника "Первісне громадянство та його пережитки на Україні" (за загальною редакцією Катерини Грушевської (1900-1943)) публікувалися порівняльно-історичні дослідження про різні ділянки традиційно-побутової культури українців, а саме: Костянтина Копержинського (1894-1953) "Обряди збору врожаю у слов'янських народів у найдавнішу добу розвитку" (1926), К. Грушевської "З примітивного господарства. Кілька завважень про засоби жіночої господарчої магії у зв'язку з найстаршими формами жіночого господарства" (1927), Євгена Кагарова (1882-1942) "Форми та елементи народньої обрядо-вости" (1928), К. Копержинського "Господарчі сезони у слов'ян (З історії новорічного циклу обрядовости)" (1928), В'ячеслава Камінського (1869-1937) "Сліди родового побуту в сьогочасних весільних звичаях на Україні. Весільний звичай крадіжки курей" (1929) та ін., в яких автори з'ясовували джерела, походження, етапи розвитку і стан збереження в XIX - на початку XX ст. етнокультурних явищ, загальнослов'янські та загальноукраїнські пережитки, їх етнічну специфіку тощо.

Помітний слід на ниві української етнології залишили також члени Етнографічної комісії ВУАН Володимир Білий (1894-- 1937), Є. Кагаров, Віктор Петров (1894-1969) та ін., які теж активно застосовували у своїх дослідженнях порівняльно-історичний метод та метод історичної реконструкції. Йдеться про праці "Що визначають деякі українські весільні обряди" Є. Кагарова (1926), "До звичаю кидати гілки на могили "залежних мерців" В. Білого (1926), "Мітологема "сонця" в укр[аїнських] нар[одних] віруваннях та візантійсько-гелліністичний культурний цикл" В. Петрова (1927), "Дослідження похоронного обряду (Похорон як весілля)" К. Черв'яка (1927) та ін.

Це саме стосується і значної частини науковців Кабінету антропології та етнології ім. Ф. Вовка Всеукраїнської академії наук. Наприклад, класичним за характером історико-етноло-гічним дослідженням можна вважати статтю Ніни (Неоніли) Заглади (1896-1938) "Ярмо" (1929), в якій авторка ґрунтовно проаналізувала типи парного й одинарного ярем в українців, специфіку їх конструкції та характерні для початку XX ст. прийоми з'єднання з воловими тягловими засобами тощо. Щонайважливіше, Н. Заглада задовго до багатьох західноєвропейських учених (етнологів та археологів) спробувала простежити еволюцію парного ярма, залучивши для цього порівняльний фактологічний матеріал про волову упряж у інших етносів Європи, а також у народів Азії. Тому значна частина її наукових міркувань і концептуальних положень не втратила свого значення й досі.

На жаль, політичні процеси над членами "Спілки визволення України" в 1930 р., розкручування боротьби проти українського націоналізму, розпуск і закриття установ та осередків етнографічного профілю, заборона випуску етнологічних та етнографічних видань, припинення фінансування експедиційних досліджень, хвиля масових репресій проти провідних народознавців звели нанівець усі позитивні починання другої половини 20-х років XX ст. і відкинули українську етнологічну науку далеко назад.

5. Дослідження джерел, походження та розвитку традиційної культури українців у другій половині XX -- на початку XXI ст. (загальна характеристика)

Після 1930 р. настав сумнозвісний період руйнації і занепаду української етнології, який тривав майже до середини 50-х років. Однак навіть тоді, коли ця галузь знань стала поступового відроджуватись, проблеми історичної етнології загалом і культурно-генетичного напряму зокрема українські народознавці майже не вивчали - до проголошення України незалежною державою включно, що зумовили різні чинники.

Як уже знаємо, поняття "історична етнографія" в етнографічній науці колишнього Радянського Союзу почали вживати досить пізно - в 50-х роках XX ст., причому в межах з'ясування долі "давніх і вимерлих народів". Щоправда, аналіз праць 50-80-х років, присвячених історичній етнографії, показує, що в них досліджуються не тільки і не стільки давні або вимерлі народи, а цілком сучасні. Зокрема, Т. Жданко розглянув у своїй монографії родоплемінну структуру і розселення каракалпаків у XIX -- на початку XX ст. С. Полякова цікавила історична етнографія народів Середньої Азії і Казахстану ("Историческая зтнография Средней Азии й Казахстана. Хо-зяйство, социальная организация" (1980)), С. Кузєєва - господарство, родоплемінна структура, етнічна історія та історична демографія башкирського народу до початку XX ст. ("Историческая зтнография башкирского народа" (1978)), Яна Чеснова -- історична етнологія країн Південно-Східної Азії ("Историческая зтнография стран Индостана" (1975)), А. Гоголєва -- історична етнологія автохтонів Якутії ("Историческая зтнография якутов" (1986)). С. Вайнпітейн, як один з відомих представників історичної етнології в СРСР, досліджував проблеми формування кочового скотарства тувинців (/"Уіеторическая зтнография ту-винцев. Проблеми кочевого хозяйства" (1974); "Проблеми гене-зиса тувинской народнои культурьг, походженняі розвитку господарсько-культурного типу кочівників (скотарів) помірного поясу Євразії.

І назви перелічених праць, і їх зміст засвідчують, що об'єктом уваги істориків-етнологів повоєнного періоду були передусім відсталі з погляду європейців народи, зокрема в соціально-економічному та культурному сенсі. Натомість українці наприкінці XIX -- на початку XX ст. належали вже до високорозвинених європейських спільнот. Це, мабуть, і призвело до того, що джерелам та походженню різних культурних надбань українського народу, інших східнослов'янських спільнот тоді майже не приділяли увагу, або такі дослідження мали тенденційний характер. Скажімо, серйозною перепоною для об'єктивного вивчення генезису традиційно-побутової культури українців стала вигадана і нічим не вмотивована концепція походження так званої давньоруської народності -"матері" трьох східнослов'янських етносів (росіян, українців і білорусів), причому, як відомо, два з них (українці та білоруси) були оголошені "молодшими" братами російського народу. Через це джерела багатьох реалій традиційної культури українські етнологи шукали саме на теренах проживання росіян, а походження різних її явищ чи навіть цілих комплексів пов'язували передусім з народною культурою північних сусідів. Очевидно, що при такому баченні історичного минулого важко було сподіватися на серйозні результати дослідницьких студій, тим більше на з'ясування наукової істини.

У радянський період науковими проблемами, дотичними (безпосередньо чи опосередковано) до проблем культурно-генетичного напряму, історичної етнології переймалися передусім археологи. Натомість етнологи були зобов'язані строго дотримуватись запропонованих археологами (часто московськими, а не київськими) і визнаних офіційною наукою концепцій, ідей, положень, поглядів тощо.

На жаль, висловлюючи власну думку, дослідники (археологи, історики) давнього минулого українського народу спирались передусім на результати археологічних пошуків, частково - на свідчення писемних пам'яток. Нагадаємо, серед найдавніших писемних пам'яток, у яких описуються різні аспекти історичного минулого автохтонів України, безперечно, є четверта книга "Історії" Геродота - "Мельпомена". Це єдине джерело, в якому міститься комплексна характеристика природи, населення, господарського укладу, щоденного побуту та культури Північного Причорномор'я від Дністра до Дону, а також сусідніх етнічних спільнот у V ст. до н. е.

Крім Геродота, стислі описи чи згадки про явища традиційно-побутової культури другої половини І тис. до н. е. -- початку І ст. н. е. подавали й інші античні автори (грецькі й римські), зокрема, Страбон у "Географії", Пліній Старший у праці "Про сільське господарство". Відомості про спосіб життя і побут слов'ян містяться також у працях візантійських та західноєвропейських авторів - Прокопія Кессарійського, Маврикія, Костянтина Порфирородного (Багрянородного), Лева Диакона та ін., арабських мандрівників ІХ-Х ст. - Ібн-Хордадбега, Ібн-Якубі, Аль-Масуді, Ібн-Фадлана, Ібн-Даста. З XI--XII ст. походять перші пам'ятки писемності княжого періоду -- "Повість минулих літ", "Київський літопис", "Руська Правда", "Повчання Володимира Мономаха", "Ізборник Святослава", "Слово о полку Ігоревім" тощо.

І все ж, кожне з цих джерел містить дуже обмежену інформацію про об'єкти і явища традиційної культури. Що більше, узагальнення такої інформації часто-густо призводить до неправомірних висновків. Особливо небезпечним є перенесення згаданих у цих пам'ятках культурних реалій на всю етнічну територію українців кінця XIX - початку XX ст., позаяк ще тоді для різних ділянок традиційно-побутової культури були властиві етнографічні особливості, на основі яких розробили історико-етнографічне районування України, а для повсякденної мови - говори, які слугували підґрунтям діалектологічного поділу український етнічних земель. У IX--X ст., наприклад, етнографічна специфіка та діалекти виявлялися у народній культурі населення України значно інтенсивніше і глибше, ніж сто років тому.

Для реконструкції об'єктів первісної культури великою перепоною і досі є відсутність єдиного погляду стосовно походження українців. Крім уже згаданої давньоруської, в науковій думці побутують й інші концепції стосовно їхнього етногенезу. Зокрема, деякі дослідники шукають джерела української нації навіть у середовищі археологічних трипільців, тобто дотримуються трипільської чи протоарійської концепції, інші пов'язують виникнення українців зі скіфами-орачами (УІІ-ІУ ст. до н. е.), ще інші - з ранніми слов'янами (У-УП ст.). Інакше кажучи, хронологічні розбіжності щодо датування відповідного явища сягають тисячоліття. Через це в історика-етнолога виникає суттєва дилема -- в якому саме історичному періоді шукати джерела того чи того культурного об'єкта (реалії).

На жаль, із цієї, дуже важливої, проблеми українські науковці не дійшли згоди й досі, тобто за роки незалежності, хоча упродовж останніх двох десятиліть, на відміну від попередніх періодів, проблемами етногенезу українців почали цікавитися також деякі етнологи, зокрема Василь Балушок і Степан Павлюк.

В. Балушок опублікував монографії "Етногенез українців" (2004) та "Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, етнонім" (2008), у яких спробував з'ясувати, з одного боку, передумови виникнення, механізми формування та етапи розвитку українців як спільноти, з іншого - історію українського етносу в середньовічно-ранньомодерні часи, включно з '"темними віками" української етнічної історії у післямонгольський період, етнічний ренесанс кінця XVI--XVII ст. та перші спроби українського націєтворення. Згідно з висновками автора, на зламі третьої і четвертої чвертей І тис. н. е. завершується формування української етногенетичної ніші (її соціального компонента, тобто розселення слов'ян на основній території України, асиміляція слов'янами місцевого субстрактного населення, засвоєння його основних культурних досягнень, формування мережі комунікацій, зокрема й тих, якими передавалася етнокультурна й етнічна інформація, тощо). У період виникнення Київської Русі, на думку В. Балушка, на території України сформувалась так звана протоукраїнська метаетнічна спільність, що складалася з окремих етносів племінного типу (полян, тиверців, уличів, волинян та ін.). На третьому етапі (кінець IX--X ст.) протоукраїнська метаетнічна спільність увійшла до складу метаетнічної спільності вищого порядку, яка охоплювала все слов'янське населення Київської Русі, тобто на зразок "давньоруської народності". У XI - середині XII ст. існувала українська метаетнічна спільність, тобто не єдиний український, а декілька українських ("з певною часткою умовності" -- наголошує автор) етносів. Єдиний етнос сформувався на теренах Південної Русі лише наприкінці XII - на початку XIII ст. Спершу його представники називали себе "русинами", але відтак через об'єктивні причини змушені були змінити свій первісний ендоетнонім на "українці". Отже, згідно з висновками В. Балушка, український етнос сформувався як окрема самостійна одиниця приблизно 800 років тому.

С. Павлюк у праці "Етногенеза українців: спроба теоретичної конструкції" (2006) зазначає, що "витоки української етногенези |... | сягають енеоліту, а можливо, й неоліту, культурними набутками яких діахронно користувались послідовні поселенці теперішніх українських земель". Однак із таким твердженням важко погодитись, хоча б тому, що ще М. Грушевський уважав, що порогом Історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр[исту], коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов[']янської ґрупи" Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. 1. - С. 18..

Загалом, мовлячи про етногенез українців, обидва дослідники дотримуються поглядів своїх попередників (переважно археологів, істориків) та спираються передусім на археологічні дані. Натомість результати етнології як важливе джерело для спростування надуманих версій щодо походження української етнічної спільноти та початкових етапів її розвитку, чи для висловлення власного бачення цього історичного процесу залучаються лише спорадично. Про докладний аналіз у зазначених дослідженнях "пережитків" у традиційно-побутовій культурі українців не йдеться зовсім. Наголошуємо на цьому моменті навмисне, позаяк етногенез і культурогенез - явища нероздільні, синхронні. Що більше, етногенез можна простежити передусім за конкретними реаліями культурогенезу як неповторного історичного явища.

Як уже зазначалося, українські етнологи радянського періоду оминали проблеми походження традиційно-побутової культури. Тогочасних дослідників цікавила народна культура автохтонів України переважно кінця XIX -- початку XX ст., спорадично - всього XIX - 30-х років XX ст., хоча їхні монографічні праці, дисертації, статті часто іменуються "історико-етнографічними" дослідженнями. Звичні для української етнографії другої половини XX ст. дослідницькі межі чи не вперше подолав відомий народознавець Юрій Гошко (1917-2003) у монографії "Населення Українських Карпат XV-XVIII. Заселення. Міграції. Побут" (1976). Згодом він підготував та опублікував ще дві монографічні праці -- "Промисли й торгівля в Українських Карпатах (XV-XIX ст.)" (1991) і "Звичаєве право населення Українських Карпатах та Прикарпаття ХІУ-ХІХ ст." (1999), в яких зроблено спробу з'ясувати походження і розвиток окремих ділянок матеріальної та соціонормативної культури українців північних схилів Східних Карпат (переважно колишньої Самбірської економії).

У 1975 р. у московському видавництві "Наука" був опублікований збірник "Древнєє жилище народов Восточной ЕвропьІ" -книжка про історію житла різних народів, які заселяли Східноєвропейську рівнину впродовж останніх двадцяти п'яти століть. Серед матеріалів і статей збірника на окрему увагу заслуговує розвідка Миколи Приходька "Деякі питання історії житла на Україні", позаяк саме він уперше спробував реконструювати житло українців XIV--XVIII ст. Народознавець дійшов висновку, що джерелом розвитку традиційного українського житла було народне будівництво княжої доби, а його деякі етнічні риси сформувалися в XIV-XVIII ст.

Знаменним для української етнологічної науки можна вважати 1977 р. Саме тоді побачила світ фундаментальна монографічна праця Катерини Матейко (1910-1995) "Український народний одяг". В одному з розділів авторка докладно проаналізувала джерела дослідження традиційного одягу українців, а в іншому на основі цих же джерел та інших даних, зокрема й етнографічних, розкрила процес його формування і розвитку.

1500-річчя заснування Києва відомі українські етнологи зустріли колективною монографією "Етнографія Києва і Київщини. Традиції і сучасність" (1986), що містила низку цікавих наукових розвідок. Зокрема, Ганна Скрипник розглянула на основі музейних колекцій заняття населення на території України у княжу добу, Лідія Артюх торкнулася їжі та харчування в період Київської Русі, а Василь Скуратівський -- тогочасного бортництва.