Соціальний педагог та його професійна діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Соціальні педагоги у навчальних закладів є головною ланкою в структурі психологічної служби освіти в Україні, їхня діяльність регламентується Положенням про психологічну службу та іншими нормативно-правовими документами психологічної служби системи освіти. Донедавна в загальноосвітніх навчальних закладах функції соціального педагога певною мірою виконували класні керівники, вихователі груп продовженого дня, організатори дитячих колективів, тренери та керівники гуртків, заступники директорів з навчально-виховної та виховної роботи.

Листом Міністерства освіти і науки України від 15.06.2004 р. №1/9 - 324 «Про внесення змін і доповнень до нормативів чисельності практичних психологів та соціальних педагогів навчальних закладів» визначено, що з 2004-2005 навчального року в штатні розписи закладів освіти вводяться ставки практичних психологів і соціальних педагогів із розрахунку 1 ставка на 700 учнів міської школи. Якщо практичні психологи за п'ятнадцять років існування служби вже накопичили певний досвід, то соціальні педагоги відчувають нагальну потребу в окресленні своїх функцій та змісту роботи, у навчально-методичному забезпеченні своєї діяльності в закладі освіти, тому предметом нашої уваги є особливості роботи соціального педагога в сфері освіти.

Соціальний педагог - це фахівець із виховної роботи з дітьми, підлітками, молоддю, дорослими, який покликаний створювати сприятливі соціальні, навчально-виховні умови для розвитку й соціалізації особистості.

Сучасні дослідження із соціальної педагогіки присвячені переважно проблемам специфіки роботи соціального педагога з певними категоріями населення (А.Й. Капська, І. Д. Звєрєва, Л. І. Міщик, Р.В. Овчарова, П.А. Шептенко, Г.А. Вороніна та ін.). Напрями професійної діяльності соціального педагога досліджують Ю.В. Мельник, С.В. Шаргородська, Ж.В. Серкіс.

Зміст соціально-педагогічного патронажу у загальноосвітньому навчальному закладі розкриває В.В. Шульга. Широко розглядаються питання нормативно-правового забезпечення діяльності соціального педагога, організації планування, ведення документації і звітності. Проте методичні рекомендації щодо його діяльності, питання статусу соціального педагога, професійний портрет та вимоги до рівня його знань та умінь детально не висвітлювалися, тому ми намагатимемося саме на це звернути більше уваги.

Таким чином, актуальність теми курсової полягає у постійно зростаючому значенні соціального педагога в системі освіти.

Об'єктом дослідження виступає робота соціального педагога.

Предметом дослідження виступає функціонально-рольовий репертуар соціального педагога.

Мета дослідження: розглянути модель професійної діяльності соціального педагога; розкрити функції соціального педагога.

Завдання: розкрити роль соціального педагога в освіті; проаналізувати напрямки роботи та обов'язки соціального педагога.

1. Соціальний педагог та його професійна діяльність

1.1 Орієнтована модель професійної діяльності соціального педагога

соціальний педагог прийомний дитина

Соціальний педагог - це фахівець із виховної роботи з дітьми, підлітками, молоддю, дорослими, який покликаний створювати сприятливі соціальні, навчально-виховні умови для розвитку й соціалізації особистості; це спеціаліст, який зайнятий у сфері соціально-педагогічної роботи або освітньо-виховної діяльності; він організовує взаємодію освітніх та позашкільних закладів та установ, сім'ї, громадськості з метою створення в соціальному середовищі умов для соціальної адаптації та благополуччя в мікросоціумі дітей та молоді, їх всебічного розвитку [23].

Мета соціально-педагогічної роботи в навчальному закладі - сприяння успішному вирішенню учнями власних проблем. Засоби досягнення цієї мети - вивільнення і розвиток ресурсів учня і його соціального оточення, забезпечення необхідних соціальних змін, навчання, виховання та самовиховання особистості [23]. Від традиційних сфер діяльності, які пов'язані з аналізом та вирішенням проблем людей (психологія, соціологія, педагогіка тощо), соціально-педагогічна робота відрізняється перш за все своїм інтегральним характером. Соціальний педагог сприймає учня як цілісного індивіда, поєднуючи різні сторони його особистості, в той час як суміжні спеціалісти підходять до вирішення проблем однобоко, однак цілісне бачення учня дозволяє вчасно прийти йому на допомогу. Важливою особливістю соціально-педагогічної роботи в загальноосвітній школі, на відміну від суміжних сфер діяльності, є її посередницький характер, до того ж цей елемент виступає не як периферійний, а як центральний [23, 131].

Соціальний педагог виступає посередником між учнем і соціумом. За умови більш детального аналізу посередництва можна виділити декілька напрямів його здійснення:

- між учнем і різноманітними структурами й установами;

- між учнем та вчителями і вихователями;

- між дитиною та батьками;

- між учнем та іншими спеціалістами, які залучаються до вирішення виховних та навчальних проблем учня (тренери, керівники гуртків тощо);

- між учнем та різними групами ровесників, молодіжними групами тощо.

Ефективне здійснення соціальним педагогом посередницької функції можливе в разі дотримання таких умов:

- розуміння соціальним педагогом проблем учня, його здатності перейматися змістом проблеми дитини;

- адекватного представлення (презентації) і вираження (репрезентації) проблем учня;

- наявності знань про існування соціальних ресурсів різних закладів та установ, що займаються проблемами дітей та молоді;

- наявності знань про інструментальні можливості суміжних професій, представники яких залучаються до вирішення проблем учня;

- уміння забезпечувати порозуміння різних спеціалістів та їх ефективне співробітництво;

- довіри до соціального педагога учня і тих людей, з якими у нього виникли проблеми (що досягається завдяки професіоналізму і бездоганній роботі соціального педагога) [20].

Провідним у діяльності соціального педагога загальноосвітньої школи є діагностичний напрям роботи. Соціальний педагог діагностує розвиток особистості дитини, підлітка, молодої людини як клієнта в соціальному середовищі, особливості впливу цього середовища на їх соціалізацію, їхні позитивні можливості, негативні впливи, а потім проектує діяльність усіх суб'єктів соціального виховання. Соціальний педагог користується різноманітними видами діагностики, пристосовуючи їх до власної мети, і повинен володіти методами соціологічного, педагогічного, психологічного і частково медичного дослідження. Метою психодіагностики є встановлення психологічного діагнозу як висновку про актуальний стан психічних особливостей особистості та прогнозування їх подальшого розвитку.

Метою соціальної діагностики є встановлення соціального діагнозу, тобто науково обґрунтованого висновку про стан соціального здоров'я досліджуваного. Педагогічна діагностика - це вивчення особистості дитини, підлітка, молодої людини та дитячого, молодіжного колективів з метою забезпечення індивідуального і диференційованого підходу в процесі навчання і виховання для більш ефективної реалізації його основних функцій. Соціальний педагог повинен пам'ятати про те, що вивчення особистості повинно бути спрямоване не стільки на викриття недоліків, скільки на пошук резервів особистості, її нерозкритих можливостей і потенціалів. Соціально-педагогічна діагностика за змістом і кінцевою метою є педагогічною, а за методикою проведення має багато спільного з психологічними і соціальними дослідженнями.

Процес соціально-педагогічної діагностики має таку структуру.

1. Констатація певного неблагополуччя в діяльності і поведінці учня.

2. Усвідомлення можливих причин неблагополуччя, аналіз особливостей випадку.

3. Висунення робочої гіпотези шляхом аналізу сукупності виявлених даних.

4. Збір додаткової інформації, необхідної для перевірки гіпотези.

5. Перевірка робочої гіпотези шляхом аналізу сукупності даних.

6. Повторення процедури, якщо гіпотеза не підтвердилася [23].

1.2 Основні функції соціального педагога

Основними функціями соціального педагога у навчальних закладах є:

- діагностична - вивчення та оцінювання особливостей діяльності особистості, мікроколективу (класу чи референтної групи), шкільного колективу загалом, неформальних молодіжних об'єднань; спрямованості впливу мікросередовища, особливостей сім'ї та сімейного виховання, позитивних сил у мікрорайоні та джерел негативного впливу на дітей та підлітків;

- прогностична - прогнозування на основі спостережень та досліджень посилення негативних чи позитивних чинників соціальної ситуації, що впливає на розвиток особистості чи групи; прогнозування і програмування процесів соціального розвитку мікрорайону і конкретного мікро-соціуму, діяльності тих інститутів, які беруть участь у соціальному формуванні особистості;

- консультативна - надання порад, рекомендацій учням, батькам, вчителям та іншим особам, які звертаються до соціального педагога;

- захисна - забезпечення дотримання норм охорони та захисту прав дітей і підлітків, представлення їхніх інтересів у різноманітних інстанціях (службі у справах неповнолітніх, міліції, суді тощо);

- організаторська - забезпечення змістовного дозвілля дітей та підлітків у школі та соціальному середовищі, залучення сім'ї та представників громадськості до соціально-педагогічного процесу в навчальному закладі;

- попереджувально-профілактична та соціально-терапевтична - передбачення і приведення до дії механізмів запобігання й подолання негативних впливів у соціально-правовому, юридичному та психологічному плані; організація соціотерапевтичної допомоги, забезпечення захисту прав учня у суспільстві, допомога підліткам і молоді у період соціального і професійного визначення [20, с. 19].

Специфіка функцій соціального педагога потребує безперервного самовдосконалення, широкої поінформованості, обізнаності, ерудиції, глибоких спеціальних знань. Він мусить бути цікавим для оточення. Соціальний педагог сприяє педагогізації середовища, активізує соціально-культурні та соціально-педагогічні функції суспільства, сім'ї, кожної конкретної особистості.

На відміну від звичайного педагога у навчальному закладі, в роботі соціального педагога першорядну роль відіграє не навчальна, а, передусім, виховна функція, функція соціальної допомоги і захисту. Соціальні педагоги покликані сприяти саморозвитку особистості.

На основі цих функцій виокремлюють такі основні напрями професійної діяльності соціального педагога в загальноосвітніх закладах:

- вивчення соціально-психологічних особливостей особистості та соціально-педагогічного впливу мікросередовища на вихованців шляхом спостереження, бесід, опитування експертів, інтерв'ювання, тестування, аналізу документів; організація соціально-педагогічної взаємодії з особистістю, яка потребує допомоги, що забезпечується підтримкою дітей із проблемних сімей, спонуканням особистості до самоорганізації та самостійності, сприянням особистості у вирішенні її проблем; співпраця з сім'єю, школою та громадою;

- соціально-психологічна допомога та підтримка особистості у кризових ситуаціях здійснюється шляхом з'ясування проблеми, обговорення шляхів її вирішення, розробки плану дій, допомоги в організації виходу з проблеми, координації зусиль найближчого оточення особистості, створення груп підтримки тощо;

- корекція стосунків, способів соціальної дії, посередництво у творчому розвитку особи і групи можуть бути реалізовані при моделюванні ситуацій, які сприятимуть оволодінню підлітками новим досвідом, допомозі у розблокуванні позитивних емоцій, створенні ситуації успіху, зміні уявлень вихованця про своє «Я», підтримці ініціатив окремого учня чи групи, створенні умов для творчості.

Відповідно до напрямків діяльності соціального педагога розрізняють такі основні види професійної діяльності:

- правоохоронна (пропедевтика правопорушень, соціальна підтримка різних категорій населення, соціально-реабілітаційна діяльність);

- психологічна (консультативно-посередницька, охорона здоров'я і пропаганда здорового способу життя, медико-реабідітаційна допомога);

- культурно-дозвільна (організація діяльності дітей, молоді, сімейно-сусідських осередків, культурно-освітня робота за місцем проживання, організація фізкультурно-оздоровчого та культурного відпочинку, соціальна анімація).

Таким чином, соціальний педагог у навчальному закладі має доволі широкий діапазон обов'язків. Учням та їхнім батькам він надає такі види соціальних послуг:

- допомагає в адаптації дітей при вступі до школи, в переході з одного ступеня навчального закладу до іншої та при випуску з навчального закладу;

- попереджує конфлікти, які можуть виникнути в учнівському колективі; допомагає у вирішенні конфліктних ситуацій на ранній стадії та запобігає розвитку більш складніших проблем; допомагає учням у формуванні навичок вирішення та подолання кризових станів; відпрацьовує соціальні навички;

- виступає посередником між навчальним закладом та сім'єю: допомагає батькам і вчителям зрозуміти інтереси і потреби дітей в отриманні освіти і віднайти способи їх задоволення в навчальному закладі; допомагає визначати індивідуальні навчальні програми для дітей, які цього потребують (наприклад, навчання вдома);

- виступає посередником між батьками і вчительським колективом, спонукає батьків до активної участі в житті навчального закладу, доводить до відома адміністрації та педколективу необхідну інформацію про становище в сім'ях учнів, які потребують соціально-педагогічної підтримки;

- слідкує за відвідуванням учнями навчального закладу, допомагає їм у подоланні причин, що призводять до пропусків занять;

- попереджує і понижує негативний вплив факторів ризику на дітей;

- разом із педколективом навчального закладу соціальний педагог бере участь у педрадах, батьківських зборах та інших нарадах, що стосуються соціально-педагогічного життя навчального закладу;

- проводить консультації з вчителями та іншими працівниками навчального закладу з різних соціально-педагогічних проблем з метою сприяння покращенню умов життя та навчання учнів;

- організовує співпрацю з учителями та іншими спеціалістами школи (психолог, дефектолог, лікар) при розробці індивідуальної стратегії і тактики допомоги дезадалтованим учням;

- надає допомогу в оцінці та аналізі дисциплінарних порушень учнів тощо.

До посадових обов'язків соціального педагога входять також турбота про дітей, які за певних причин не відвідують школу; надання допомоги та підтримки батькам при переведенні дитини в інший навчальний заклад; захист прав дітей, які є представниками національних меншин; виявлення дітей, які незаконно зайняті на роботі в навчальний час і вирішення питання їхньої освіти; сприяння дітям та батькам в отриманні гарантованих їм пільг; організація різноманітних благодійних акцій тощо.

Сьогоднішні учні зіткаються з багатьма соціальними, економічними, особистісними проблемами, які часто негативно впливають на процес їхнього соціального і громадянського становлення. Колектив навчального закладу повинен комплексно вирішувати проблеми учня. Роль соціального педагога у цій справі досить вагома [20, с. 20].

1.3 Напрямки роботи та обов'язки соціального педагога

Одним із напрямків роботи соціального педагога загальноосвітньої школи є корекційно-розвиваюча робота. Корекція - здійснення психолого-педагогічних заходів з метою усунення відхилень у психофізичному та індивідуальному розвитку, поведінці, схильності до залежностей та правопорушень, подолання різних форм девіантної поведінки, формування соціально корисної життєвої перспективи. Важливим є залучення учнів до корекційно-розвиваючих програм, різноманітної творчої діяльності - образотворчої, ігрової, трудової. Дуже важливо, щоб корекція мала випереджуючий характер. Вона повинна мати за мету не вдосконалення того, що вже є, а активне формування того, що має бути досягнуте в майбутній перспективі відповідно до законів та вимог вікового розвитку та становлення індивідуальності. Цінність такого підходу в тому, що він дає можливість учневі відчути себе перспективним у діяльності, що для нього є найбільш важливою [11, 132].

У рамках діяльності психологічної служби загальноосвітньої школи до обов'язків соціального педагога належить і здійснення консультативної діяльності. Консультування - професійна допомога клієнту (учням, учителям, адміністрації, батькам, іншим особам, які займаються вихованням дитини) у пошуку розв'язання проблемної ситуації. Консультативна робота - це надання порад, рекомендацій учням, батькам, вчителям та іншим особам, які звертаються до соціального педагога.

Консультації можуть бути індивідуальними та груповими; разовими, короткочасними (2-4 рази), тривалими; просвітницько-рекомендаційними, діагностичними, психологічними, педагогічними, правовими тощо [9].

Соціальний педагог школи виконує й організаторську роботу - забезпечує змістовне дозвілля дітей та підлітків у школі та соціальному середовищі, залучає сім'ї та представників громадськості до соціально-педагогічного процесу [27]. Важливим напрямом роботи соціального педагога у психологічній службі загальноосвітньої школи є соціально-профілактична (превентивна) діяльність.

Соціально-педагогічна профілактика - це система заходів соціального виховання, спрямованих на створення оптимальної соціальної ситуації розвитку дітей і підлітків, які сприяють прояву різних видів їхньої активності (бесіди, тренінги, марафони, дебати, рольові ігри тощо). Соціально-педагогічна профілактика спрямована на зміну різноманітних зовнішніх і внутрішніх факторів і умов соціального виховання або перебудову їх взаємодії. У процесі соціальної профілактики соціальний педагог може спрямовувати свою діяльність на виховний мікросоціум учня (педагоги, батьки, група ровесників), змінюючи характер їхнього ставлення до дитини і впливу на неї. Він також може впливати на її уявлення про оточуючих і на взаємини між ними, а також на переживання, що супроводжують їх, та змінювати ці переживання. З метою профілактики відхилень поведінки соціальний педагог заводить картотеку «важких» підлітків, у якій відображені їхні особливості, що вимагають індивідуальної роботи [27].

Надзвичайно важливе значення має робота соціального педагога у здійсненні профілактики негативних явищ в учнівському середовищі - правопорушень, наркоманії, алкоголізму, вилучення учнівської молоді з незаконних форм праці, пропаганді здорового способу життя, навчання толерантності, навичкам безпечної поведінки та ін.

Важливим напрямом діяльності соціального педагога є соціально-педагогічне забезпечення профільного навчання, професійної орієнтації. Соціальний педагог може проводити профорієнтаційні бесіди і консультування учнів і батьків, супроводжувати дітей, які вже вибрали певний профіль навчання, проводити бесіди й оглядові екскурсії з питань профорієнтації з урахуванням ситуації на місцевому ринку праці.

До виключної компетентності соціального педагога належить складання і ведення соціального паспорту школи, класу, учнівських колективів, індивідуальних карток дітей та сімей, що потребують особливої психолого-педагогічної уваги. До цієї категорії належать: діти, схильні до правопорушень, які перебувають на обліку служби у справах неповнолітніх, кримінально-виконавчої інспекції тощо, діти з неповних і неблагополучних сімей, діти-сироти або діти і сім'ї, які потребують особливої уваги за висновками психолога або класного керівника [27].

Таким чином, основним змістом діяльності соціального педагога закладу освіти є забезпечення процесу соціалізації учнів у навчально-виховній діяльності, захист їхнього психічного, фізичного, соціального і духовного здоров'я, сприяння педагогічно доцільному і безконфліктному входженню молодої людини у світ дорослих, підготовка до самостійного життя в суспільстві, попередження і педагогічна корекція вад та відхилень у соціальному розвитку особистості.

2. Соціально-педагогічна робота з сім'єю

2.1 Сімейна роль як чинник статево-рольового розвитку

На думку І. Кона, визнаного фахівця в галузі психосексуальної поведінки

особистості, найперша категорія, у якій дитина усвідомлює власне «Я», - це статева ідентичність, а всі або майже всі онтогенетичні характеристики є не просто віковими, а статевовіковими. Статева ідентичність є результатом складного біосоціального процесу, що поєднує онтогенез із статевою соціалізацією та розвитком самосвідомості особистості [5]. Ця статева соціалізація завжди похідна від норм та звичаїв відповідного суспільства, культури і, насамперед, становить собою систему статевих ролей, специфічних статево-рольових настанов, прав і обов'язків чоловіків і жінок, які пов'язані з системою статево-рольових стереотипів - уявлень про те, якими повинні бути чоловік та жінка.

Мета дослідження полягає в тому, щоб розкрити поняття сімейної ролі. Усвідомлення людиною своєї належності до чоловічої або жіночої статі й ототожнення себе з її типовими представниками значною мірою визначає зміст поведінки, спосіб життя, а також формування особистісних якостей людини. Статевовікові закономірності формування уявлень та настанов є насамперед, закономірностями засвоєння, інтеріоризації існуючих у суспільстві статево-рольових стереотипів, які проявляються в безпосередній поведінці людей. Статево-рольові стереотипи - це один з видів соціальних стереотипів, що становлять відносно стійкі, нормативні уявлення про соматичні, психічні та поведінкові властивості представників чоловічої або жіночої статі, які склалися в результаті узагальнення, генералізації, схематизації людського досвіду та поширених у суспільстві уявлень про статеві особливості чоловіків і жінок [8].

Як будь-який соціальний стереотип статево-рольові стереотипи являють собою певні стійкі образи мужності-жіночності, якими користуються як певним «скороченням». Так, традиційні уявлення про маскулінність як вияв суто чоловічих якостей включає такі особистісні особливості, як раціональність, агресивність, домінантність, незалежність, самодостатність, тоді як традиційні уявлення про фемінінність як про суто жіночі якості передбачають наявність таких особистісних рис, як емоційність, залежність, комунікативність, емпатійність тощо. Однак слід пам'ятати, що стереотипізація в процесі пізнання людьми один одного може призвести до двох різних наслідків. З одного боку, вона призводить до певного спрощення процесу пізнання іншої людини. Такий спрощений підхід хоча й не сприяє точності побудови образу іншої людини, допомагає скоротити процес пізнання. З іншого, - стереотипізація може стати причиною виникнення упереджень. Так, якщо судження спираються на минулий, негативний досвід особистості, будь-яке нове сприйняття цього явища або людини забарвлюється ворожістю та неприязню [2, с. 29].

Стереотипи фемінінності й маскулінності мають стійке ядро - це комплекс уявлень, суджень про риси, які становлять суть жіночості й мужності. Виступаючи інтеріоризованими уявленнями та настановами, статево-рольові стереотипи за своїм змістом, з одного боку, є певним керівництвом щодо побудови власної поведінки й самосприйняття особистості відповідно власної статі та з іншого - утворюють статево-рольові очікування стосовно представників протилежної статі. І хоча статево-рольова поведінка окремої особистості є індивідуально-варіативною, вона все ж таки відповідає тим загальноприйнятим у суспільстві статево-рольовим стереотипам, які знаходять своє відтворення у великому спектрі статевих ролей. Саме стандартизація таких статево-рольових домагань та очікувань особистості робить можливою взаєморозуміння навіть серед незнайомих людей за умов узгодженого розуміння змісту цих статево-рольових уявлень [9, с. 49]. І справа тут не лише в розумінні окремою особистістю змісту існуючих у суспільстві статево-рольових стереотипів і однозначному трактуванні статевих ролей, але й у тому, що статево-рольові стереотипи безпосередньо залежать від соціальних та культурно-історичних факторів. Цей факт ні в якому разі не заперечує думку про те, що особистість виступає в ролі активного суб'єкта в процесі засвоєння та інтеріоризації соціальних норм, а лише підтверджує думку І. Кона про те, що ригідність статево-рольових настанов і поведінки може бути як індивідуально - типологічною властивістю (яка корелює із загальною ригідністю настанов і поведінки особистості), так і функцією системи статево-рольових настанов, жорстка окресленість яких залежить від ситуації й виду діяльності [5]

На думку Л. Шнейдер, поняття сімейної ролі у вітчизняній науці спирається на уявлення вітчизняних авторів про соціальну роль [10, с. 137]. Отже, сімейна роль є одним з видів соціальної ролі, яка визначається як поведінка, задана суспільством і очікуваннями оточуючих незалежно від індивідуальних особливостей особистості. Однак, незважаючи на формальні вимоги до виконання соціальної ролі, ця поведінка набуває суб'єктивного забарвлення, несе на собі відбиток індивідуальних особливостей і психічних станів. Прийняття людиною тієї чи іншої соціальної ролі залежить від її потреб, інтересів, схильностей і здібностей, прагнення до самореалізації й самоствердження [4].

Одним з видів соціальних ролей, що мають безпосереднє відношення до сімейного рольового розподілу, є гендерна роль, яка визначається як диференціація діяльності, статусів, прав і обов'язків індивідів залежно від їх статевої приналежності [5]. Термін «гендер» (gender - рід (англ.) уперше з'явився в роботі Р. Столера в 1963 р. і використовувався для позначення культурних характеристик чоловіків і жінок на відміну від статі - сукупності біологічних характеристик; за допомогою поняття «гендер» було проведено структурне відокремлення природного від культурного в людині [3, с. 7]. Гендерна роль, як і будь-яка соціальна роль, характеризується нормативністю, виражає певні соціальні очікування (експектації) і проявляється в поведінці індивіда. На рівні культури гендерні ролі існують у контексті певної системи статевої символіки й стереотипів маскулінності й фемінінності. На думку багатьох дослідників, слід розрізняти поняття «статева роль» і «гендерна роль».

Так, статева роль визначається як роль, що зумовлена належністю людини до певної статі. Конкретний зміст статевої ролі залежить від рівня соціально-економічного розвитку, особливостей культури суспільства, способу життя індивіда. Гендерна роль визначається як сукупність очікуваних взірців поведінки для чоловіків і жінок [7, с. 158].

Гендерні ролі належать до типу приписаних ролей. Статус майбутнього чоловіка або майбутньої жінки набувається дитиною ще при народженні, а потім, у процесі гендерної соціалізації, дитина навчається виконувати ту чи іншу гендерну роль [1]. На рівні міжособистісних стосунків гендерна роль похідна не тільки від загальносоціальних норм і умов, але й від конкретної системи спільної діяльності. Так, роль матері або дружини завжди залежить від того, як конкретно розподіляються обов'язки в цій сім'ї, як визначаються в ній ролі батька, чоловіка, дітей тощо. На інтраіндивідуальному рівні інтерналізована гендерна роль - похідна від особливостей конкретної особистості: індивід формує свою поведінку в якості чоловіка або батька з урахуванням своїх уявлень про те, яким, на його думку, узагалі повинен бути чоловік, на основі всіх своїх усвідомлених і неусвідомлених установок і життєвого досвіду.

2.2 Формування прихильності в прийомних дітей як фактор благополучного розвитку особистості

Діти не можуть нормально розвиватися, якщо між ними й дорослими, які про них піклуються, не існує прихильності. Від прихильності залежить не тільки здатність знаходити майбутніх друзів, але й розвиток совісті, здатності логічно мислити та справлятися з розчаруванням, страхом і стресом, одним словом, порушується процес соціалізації.

У тлумачному словнику С. Ожегова прихильність визначається як відчуття близькості, засноване на відданості, симпатії до кого-небудь, наприклад, прихильність до сім'ї. Первинна прихильність виникає в дитини до матері, пізніше - до інших вихователів. Вивченням проблем виникнення та формування прихильності, а також наслідками її відсутності займалося багато вчених у галузі педагогіки й психології. Авторами теорії прихильності історично прийнято вважати Дж. Боулбі та М. Ейнсворта, відомих англійського та американського психологів, психоаналітиків, фахівців у галузі психології розвитку, психології сім'ї. Своїми дослідженнями вони довели, що немовля потребує тривалого догляду матері або особи, яка замінює та здійснює первинний догляд [1, с. 308].

Серед відомих вітчизняних психологів С.Л. Рубінштейн розглядав взаємовідношення емоцій і потреб, емоцій і діяльності, а також вивчав види емоційних переживань. Він представляв людину як суб'єкта практичної й теоретичної діяльності, який переживає те, що з ним відбувається, та ставиться певним чином до того, що його оточує. Переживання цього ставлення людини до навколишнього середовища становить сферу відчуттів або емоцій [1, с. 308]. О.М. Леонтьєв уважав, що перша передумова всякої діяльності є суб'єкт, який володіє потребами. Наявність у суб'єкта потреб - така ж фундаментальна умова його існування, як і обмін речовин. Предмет потреби - матеріальний або ідеальний, реально існуючий або даний тільки в уявленні - він називає мотивом діяльності [1, с. 308].

Формування прихильності - процес тривалий, і починається він з раннього віку. Розглянемо приклад новонародженого. Коли грудні діти відчувають голод, який заподіює їм незручності й неприємні відчуття, вони виражають свою потребу криком. Коли дитина нагодована, сита, її потреба задоволена, вона знову відчуває себе спокійно до тих пір, поки не відчує нову потребу, наприклад, потребу зміни пелюшок. Тоді потреба знову буде виражена, потім задоволена, після чого дитина знову буде спокійна. У міру того, як потреби з'являються й задовольняються, у дитини розвивається відчуття довіри й прихильності до людини або людей, які задовольняють її потреби. Цей цикл повторюється протягом усього людського життя. Коли в силу обставин дитина втрачає об'єкт прив'язаності, з яким пов'язане інстинктивне відчуття безпеки та спокою, вона відчуває тривогу, гнів, який є проявом недостатньої або не захищаючої прихильності. Гнів у цьому випадку може несвідомо використовуватися з метою утримати людину, яка надає допомогу, а також як захист відносин, які значущі для розгніваної людини. Гнів, направлений на особу, яка надає допомогу людині, говорить про помилки, допущені при наданні допомоги.

Особливо тема прихильності актуальна для характеристики батьківсько-дитячих взаємин, що формуються в прийомних сім'ях, сім'ях, де є опікувані діти, та при всиновленні. Коли родина наважується прийняти дитину-сироту, вона стикається з двома проблемами: перша - дитина не відчувала міцної прив'язаності, і батькам доведеться вирішити непросто завдання її створення; друга - дитина раніше відчувала міцну прив'язаність, і тепер батьки повинні підтримати її в тому, щоб вона перенесла цю прив'язаність на нових, незнайомих їй людей. Проблеми прив'язаності можуть бути спричинені затримками розвитку, відсутністю любові та приязні, обіймів, суперечливого чи відстороненого від батьків поводження, лютої та агресивної поведінки або дуже негативної поведінки, яка потребує контролю, тривогою з приводу відсутності батьків або тривалої з ними розлуки та інше. До інших факторів, що впливають на процес формування прив'язаності, належать:

- період, протягом якого дитина піддавалася неадекватному вихованню;

- період внутрішньоутробного розвитку;

-індивідуальні особливості дитини.

У прийомних родинах процес формування прив'язаності ускладнюється тим, що діти-сироти, які багато чого вже пережили, у тому числі насилля, можуть виражати свої потреби через проблемну поведінку. Прийомним батькам треба з розумінням ставитися до вибухів гніву, можливих нічних кошмарів, неслухняної поведінки, відмов робити те, про що просять, симулювання хвороб та інших відкритих форм негативної поведінки прийомних дітей, що служать для вираження гніву, страху, зневіри й самотності. Головне завдання батьків - навчитися заповнювати емоційні потреби дитини й у той же час контролювати її негативну поведінку. На додаток до цих форм поведінки діти-сироти можуть здаватися відстороненими або може створюватися враження, що вони байдужі до прийомних батьків.

Для того, щоб створити коло прив'язаності, батькам необхідно заповнити прогалини в емоційному розвитку дитини, поновити невідчутний зв'язок між дитиною та батьками (у першу чергу з мамою). У цьому разі можливе повернення до тих дій, які задовольняли б потреби новонародженої дитини (особливо, якщо прийомна дитина молодшого віку). Усвідомлене повернення до годування з пляшечки дає можливість тримати дитину на руках та підтримувати контакт очей, що є досить важливим для формування прив'язаності. Обійми, дотики допомагають дитині, у якої з раннього дитинства пригнічені сенсорні рецептори через відсутність або недостатню емоційну чутливість, розвинути тактильне сприйняття світу. Але це непростий процес, який потребує дуже уважної й делікатної поведінки, бо дитина, яка відчула насилля, може закритися, злякатися, тоді це вже можливо здійснити безпосередньо в грі, коли і дорослі, і дитина розслаблені та отримують задоволення від спільних дій [2, с. 168].

Психологи радять прийомним батькам для того, щоб сформувати прихильність у дитини:

- розповісти про членів своєї сім'ї (її інтересах, діяльності, правилах, обов'язках, відносинах);

- розповісти про школу (розташування, транспорт, стосунки з іншими дітьми);

- поговорити про зустрічі з її друзями та з усіма, хто для неї важливий;

- розповісти про те, що важливо ставити питання, оскільки, щоб пізнати когось, потрібний час, і чим більше ти знаєш про нього, тим тобі простіше; показати, що потрібно робити, якщо він, наприклад, голодний або хворий;

- пояснити сімейні правила щодо особистого простору;

- постійно повторювати, що цей будинок безпечний для дітей, що в ньому ніким не нехтуватимуть, нікого не битимуть, не доторкатимуться неприпустимим чином, не будуть домагатися, турбувати або обзивати [3].

У процесах діяльності, пізнання навколишньої дійсності й себе, спілкування з дорослими й однолітками дитина переживає різноманітні емоції й почуття, виявляє своє ставлення до того, що її оточує, що з нею відбувається. Ці переживання утворюють сферу емоцій і почуттів, які є формою відображення дійсності, наслідком задоволення або незадоволення потреб. Емоційність є основою психофізіологічною особливістю дитячого віку. Її вікові зміни зумовлюють своєрідну поведінку дітей на різних етапах їх розвитку. Велике значення для нормального психічного розвитку її життєдіяльності має емоційне благополуччя, яке залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. На перебудову психічних процесів, формування довільної поведінки впливає воля дитини. Найсильніше і найважливіше джерело переживань дитини - її взаємини з іншими людьми. Якщо дорослі ласкаво ставляться до неї, визначають її права, виявляють увагу, то в неї переважає бадьорий, життєрадісний настрій, вона переживає емоційне благополуччя - почуття впевненості, захищеності, яке сприяє нормальному розвитку особистості дитини, виробленню в неї позитивних якостей, доброзичливого ставлення до людей. Різні ставлення до дитини викликають у неї відповідні почуття - радість, гордість, співчуття, страх, образу, гнів, заздрість та ін. [4, с. 308].

Американські вчені, зокрема Віра Фальберг, яка займається проблемами родин, що всиновили або прийняли (взяли під опіку) дітей-сиріт, для зміцнення прив'язаності рекомендує батькам таку систему методів, яка складається з трьох циклів.

Перший цикл - розрядки, який заснований на розумінні того, що почуття довіри, безпеки й прив'язаності підсилюється, коли дорослі, які виховують дитину, послідовно й багаторазово заповнюють її потреби. Наприклад, дитина злиться й плаче, відображаючи стадію напруги та збудження. Вихователь утішає дитину, задовольняючи її потреби. Вона заспокоюється, що зменшує напругу й сприяє стану її задоволеності. Батьки переживають почуття впевненості й радості, тому що вони гарно дбають про дитину. Гарні почуття підкріплюють один одного. Такий цикл напруги-розв'язки здорових взаємин між дитиною й батьками повторюється багато разів щодня. Цикл залежить від вираження дитиною своєї потреби.

Наступний цикл - позитивної взаємодії. У цьому циклі прийомні батьки ініціюють емоційні й соціальні включення, наприклад, у спільну ігрову або трудову діяльність, дитині це повинно сподобатися, тоді вона відкриється для наступних взаємин з прийомними батьками. У всіх членів родини підви-щується почуття самооцінки, і вони мотивовані продовжувати взаємодію. Такий тип відносин значно поліпшує процес формування прив'язаності. Багато прийомних батьків мають хибну думку, що дитина повинна зробити «перший крок» у формуванні прихильності до сім'ї. У випадку прийняття дитини-сироти в сім'ю через нестачу довіри та двоякі відчуття з приводу нових прив'язаностей, роблять перший крок з її боку неможливий. Прийомним батькам потрібно заохочувати дитину, постійно ініціювати соціальні взаємодії з нею, не очікуючи, що дитина зразу буде відповідати взаємністю.

Третій метод, що рекомендує Фальберг, - це розвиток приналежності. Він допомагає дитині асимілюватися (змінюючись, стати схожою на вподобання батьків) до родини й відчути себе її частиною. Цей метод також допомагає батькам бути впевненими, що в них є повне право виховувати дитину як свою власну. Приналежність формується через дії, що мають символічний характер, і говорять про прийняття дитини в життя родини. Існує низка засобів, спрямованих на розвиток приналежності:

1) сфотографувати всю родину разом з дитиною й відіслати цю фотографію тим родичам, яких дитина регулярно відвідує;

2) дати можливість дитині підписувати вітальні листівки;

3) розіслати родичам і друзям повідомлення про те, що до родини приєднався ще один її член;

4) помістити «Книгу життя дитини» до інших сімейних фотоальбомів;

5) розповісти дитині про старі сімейні традиції, додати до них традиції, які дитина можливо пам'ятає зі свого минулого; залучати дитину до розвитку нових сімейних традицій, які є досить ефективними в розвитку прив'язаності

та формуванні почуття приналежності;

6) усією родиною посадити дерево або квітковий кущ, щоб відзначити прийняття дитини й символічно показати, «як посадили» дитину в родину;

7) дати дитині завдання доглядати за посадженими рослинами;

8) планувати разом з дитиною відпустку, свята та інше, щоб показати дитині, що вона є невід'ємною частиною майбутнього родини.

Відповідно до теорії прихильності, сформульованою Д. Боулбі та М. Ейнсвортом, найважливіші параметри батьківського становлення - це ніжність, турбота, чутливість до потреб дитини, надійність, забезпечення безпеки, передбачуваність, послідовність. Батьківсько-дитячі стосунки, які в цій теорії називаються прихильністю, включають дві протилежні тенденції. Одна з них - прагнення до пізнання, ризику, ситуацій, що хвилюють, а інша - до захисту й безпеки. Перша спонукає дитину до відділення від батьків і прагнення в зовнішній світ, друга повертає її назад у сім'ю. Уміння батьків адекватно заохочувати ці тенденції визначає корисність батьківського ставлення для розвитку дитини. Дослідження деяких сімей показують, що значне переважання в сім'ї однієї тенденції над іншою може стати причиною девіантної поведінки дитини [6].

У структурі батьківсько-дитячих стосунків виділяють сукупність батьківського емоційного ставлення до дитини, сприйняття ними дитини й способів поведінки з нею, те, що в психології називається установка батьків (О.С. Сермягіна, Т.Ю. Соловйова, Т. І. Димнова).

Для позначення установок батьків, які не пов'язані з конкретною дитиною, а характеризують ставлення до дітей узагалі, О.С. Сермягина використовує термін «стилі виховання» або «батьківські стилі». Важливо, щоб у сім'ї стилі виховання у батьків збігалися, взаємодоповнювали або, принаймні, не суперечили один одному. Суперечності у виховних позиціях батьків призводять до виникнення міжособистісних конфліктів між ними, порушуючи реалізацію сім'єю її виховної функції, знижуючи потенціал сім'ї як інституту соціалізації [7].

Результатом прив'язаності дитини-сироти до прийомної сім'ї, а сім'ї до дитини є виникнення відносин, які ґрунтуються на довірі. Через довіру виявляється повага до особистості. Адже, якщо батьки вірять у чесність, доброту, відповідальність дитини, вірять у те, що вона здатна подолати труднощі, виправити поведінку, то ця віра надає дитині наснаги, окрилює її, і вона прагне до того, щоб виправдати цю довіру, стати кращою, такою, як її бачать. Особливо це актуально для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, про яких у більшості нашого населення склалися стереотипні, не досить позитивні установки. Звичайно, що деякі діти з інтернатів та притулків дійсно мають досвід крадіжок (часто завдяки цьому вони забезпечували себе їжею та необхідними речами для виживання, коли були безпритульними або росли в сім'ях, де батьки не турбувалися про них та про задоволення їхніх потреб), але сирітство не повинно стати приводом для стигматизації та навішування ярликів. Інколи недовіра викликає образу, озлоблення, упертість, небажання виправляти помилки та недоліки, робить дитину жорстокою до інших, провокує її на те, щоб зробити що-небудь «на зло» батькам або іншим дорослим, а також сприяє тому, що в дитини формується занижена самооцінка, яка вкладається в зміст «усе одно нічого не вийде» або «я нічого не вмію, ні до чого не здатна». Прийомними батькам слід пам'ятати, що довіра сприяє самовихованню, самовдосконаленню особистості, а відверті, довірливі стосунки між батьками й дітьми сприяють створенню найбільш сприятливого для їх розвитку морального клімату в сім'ї [8, с. 108].

Таким чином, ствердження, що найближчим соціальним оточенням дитини є сім'я, яка тривалий час найвідчутніше впливає на формування особистості дитини, можна прийняти як безперечне. Адже особлива значущість сімейного мікросередовища пояснюється залежністю життя й благополуччя дитини від піклування й допомоги дорослих людей, які її виховують. Але найбільше нас цікавить прийомна родина, яка виконуючи психотерапевтичну функцію, у процесі міжособистісних стосунків, здатна заповнити наслідки відсутності прихильності, пов'язаної з ранньою розлукою дитини та її матері.

Висновки

Отже, можемо зробити наступні висновки i узагальнення:

Соціально-педагогічна діяльність є видом професійної діяльності, спрямована на створення умов у соціумі для гармонійного розвитку особистості, гуманізації її відносин з іншими людьми, надання людині допомоги в той момент, коли вона цього потребує, бо не в змозі вирішити самостійно свої проблеми. За своїм призначенням соціальний педагог зосереджує зусилля на виявленні та подоланні негативних явищ в дитини, відхилень у її поведінці. Кваліфіковану допомогу може надати лише той соціальний педагог, який має високий рівень сформованості педагогічної культури, котрий не тільки знайомий з Кодексом етики, але й постійно спирається на його положення в своїй професійній діяльності.

Соціальний педагог - професійний працівник соціуму, фахівець з виховної роботи з дітьми, їх батьками, дорослим населенням у сімейно-побутовому мікросередовищі та його оточенні; з підлітками, молодіжними групами та об'єднаннями, з організації культурно-дозвіллєвої, фізкультурно-оздоровчої, трудової, ігрової та інших видів діяльності, групового спілкування, технічного, художнього та інших видів творчості дітей і дорослого населення в соціумі.

Важливе місце посідає сукупність особистих якостей соціального педагога: особлива екстравертна розгорнутість до клієнта, комунікативність, емпатійність, гуманність, високий рівень духовної, загальної культури, організаторські здібності. Соціальний педагог повиннен мати такі базові характеристики: психологічна освіченість; вміння аналізувати соціальні явища та процеси; бачення свого місця і ролі в суспільному житті країни; здатність забезпечити допустиме та доцільне посередництво між особистістю, сім'єю, з одного боку, і суспільством, різними державнимита громадськими структурами, з іншого боку; вміння працювати в умовах неформального спілкування, залишаючись «поза спиною», в позиції неформального лідера, радника, який стимулює, збуджує ініціативу людини до тієї чи іншої діяльності; вміння впливати на спілкування, стосунки між людьми, на ситуацію в мікросоніумі, сприяти позитивному вирішенню конфліктів; активізувати зусилля індивідів, груп, общин на вирішення своїх проблем, вміння обговорювати «гострі» теми в позитивному емоційному настрої, без висловлювання погроз; вміння виявляти інформацію, збирати факти необхідні для підготовки «Соціальної історії клієнта», «Історії розвитку дитини», інших документів; вміння виявляти потреби і проблеми людей, груп, общин і розробляти новаторські ідеї щодо їх вирішення; вміння організовувати дослідження, інтерпретувати та використовувати наслідки досліджень, опублікованих в професійній літературі; вміння забезпечити міжінституційні зв'язки в суспільстві; вміння виявляти соціальні потреби і доводити їх до громадськості, законотворчих інститутів, фінансових закладів тощо.

Соціальний педагог має підтримувати високі моральні стандарти своєї поведінки, повністю виключаючи нечесні дії; чітко розрізняти заяви і дії, зроблені ним як приватною особою і представником своєї професії. Соціальний педагог мусить докласти всіх зусиль для того, щоб бути і залишатися спеціалістом - експертом у професійній практиці та виконанні професійних обов'язків. Соціальний педагог повиннен вимірювати свої вчинки за вищими стандартами професійної чесності.

Список літератури

1. Бегей, В.М. Управління загальноосвітньою школою на демократичних засадах / В.М. Бегей. - Львів, 1995.

2. Бочарова, В.Г. «Професійна соціальна робота: особистісно-орієнтований підхід» / В.Г. Бочарова. - Москва, 1999.

3. Вилюнас, В. Психология эмоций / Витис Вилюнас. - СПб.: Питер, 2008. - 496 с.

4. Галузяк, В.М. Педагогіка / В.М. Галузяк, М. І. Сметанський, В. І. Шахов. - Вінниця, 2001. - 200 с.

5. Григор'єв, С. І. Соціальна освіта та проблеми гуманізації підготовки фахівців / С. І. Григор'єв. - 1996.

6. Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття). - К, 1994.

7. Закон України «Про освіту» // Освіта. - 25 червня 1991 р.

8. Лозовская, Е.Г. Теоретические основы организации работы с семьями, оказавшимися в социально опасном положении: учеб. пособие / Е.Г. Лозовская, Ю.В. Фалалеева. - Волгоград: ВГУ, 2005 - 61 с.

9. Навайтис, Г. Семья в психологическом консультировании / Г. Навайтис. - М.: Моск. психол.-соц. Ин-т; Воронеж: Изд-во НПО «МОЭК», 1999. - 224 с.

10. Онишків, З.М. Основи школознавства / З.М. Онишкін. - Тернопіль, 1996. - 104 с.

11. Орбан-Лембрик, Л.Е. Соціальна психологія: навч. посіб. / Л.Е. Орбан-Лембрик. - К.: Академвидав, 2005. - 448 с.

12. Приёмная семья: психологическое сопровождение и тренинги / С.Н. Гринберг, Е.В. Савельева, Н.В. Вараева, М.Ю. Лобанова. - СПб.: Речь, 2007. - 352 с.

13. Павелків, Р.В. Дитяча психологія: навч. посіб. / Р.В. Павелків, О.П. Цигипало - К.: Академ-видав, 2008. - 432 с.

14. Павлова, О.Н. Теория привязанности, стили привязанности и особенности ее нарушения [Електронний ресурс] / О.Н. Павлова. - Режим доступу: http://pavolga.narod.ru/attachment.htm.

15. Попова, І.М. Соціологія. Пропедевтичний курс: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Тандем, 1996. - 271 с.

16. Пшеничнюк, О.В. Соціологія: посібник для підготовки до іспитів. - 2-е вид. 2005. - 172 с.

17. Робочі матеріали до «Програми підвищення кваліфікації прийомних батьків та батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу» / Г.М. Лактіонова, Т.Ф. Алєксєєнко, Т.В. Бондаренко та ін. - К.: Укр. фонд «Благополуччя дітей», 2008 - 297 с.

18. Романова, В.Г. Статеворольові стереотипи в процесі соціалізації підлітків / В.Г. Романова // Практ. психологія та соц. психологія. - 2000. - №8. - С. 39 - 43.

19. Російська соціологічна енциклопедія. Під загальною редакцією академіка РАН Г.В. Осипова. - М.: Видавнича група НОРМА - ИНФРА. М, 1999. - 672 с.

20. Соціальна педагогіка: Курс лекцій: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / За заг. Ред. М.А. Галагузова. - М.: Гуманит. вид. центр ВЛАДОС, 2001. - 416 с.

21. Соціологія: навчальний посібник / під ред. М. І. Сазонова. - Харків: «Фоліо», 1998. - 436 с.

22. Соціологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / 3а редакцією В.Г. Городяненка. - К.: Видавничий центр «Академія», 1999. - 255 с.

23. Сластенін, В.А. Педагогіка: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / В.А. Сластенін, І.Ф. Ісаєв, Є.М, Є.Н. Шиянов; під ред. В.А. Сластеніна - 5-е вид., Стер. - М.: Видавничий центр «Академія», 2006. - 576 с.

24. Стаємо батьками: посіб. для роботи з канд. в усиновлювачі / Всеукр. громад. організація «Служба захисту дітей»; авт. та уклад. укр. вид. Людмила Волинець. - К.: Фенікс, 2008. - 318 c.

25. Теорія соціальної роботи: підручник / За ред. Проф. Є.І. Холостовой. - Москва, МАУП, 2001. - 304 с.

26. Тренінг з проблем усиновлення (досвід і практика). - К.: МЦРЛ, 2008. - 148 с.

27. Фіцула, М.М. Педагогіка / М.М. Фіцула. - К.: «Академія», 2000. - 544 с.

28. Холостова, Є.І. «Соціальна робота»: навчальний посібник / Є.І. Холостова. - Москва, 2005.

29. Шибутани, Т. Социальная психология / Т. Шибутани; пер. с англ. В.Б. Ольшанского / Т. Шибутани. - Ростов-н/Д.: «Фенікс», 2002. - 544 с.

30. Шнейдер, Л.Б. Психология семейных отношений: курс лекций / Л.Б. Шнейдер. - М.: Апрель-Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. - 512 с.

Размещено на Allbest.ru