Розвиток недільних шкіл в Україні

ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

РОЗВИТОК НЕДІЛЬНИХ ШКІЛ В УКРАЇНІ

(ДРУГА ПОЛОВИНА XIX - ПОЧАТОК XX СТ.)

Коляда Наталія Миколаївна



Нові умови для становлення і розвитку системи позашкільної освіти та освіти дорослих виникли у часи УНР (1917 - 1920 pp.). Особливо вагомий внесок у цю справу зроблено урядом Центральної Ради: на основі І Універсалу Центральної Ради (червень 1917 р.) створено департамент позашкільної освіти (на чолі з С. Русовою) Генерального секретаріату народної освіти, який планував відкриття освітніх закладів для дорослих різних типів - від недільних шкіл та вечірніх класів для неписьменних до народних університетів.

У ролі засновників українських недільних шкіл другої половини XIX - початку XX ст. виступали приватні особи, урядові організації, міські управи, Громади, земства, різноманітні товариства, зокрема, Харківське товариство поширення в народі грамотності, Київське, Петербурзьке та Московське товариства грамотності, Російське технічне товариство, "Просвіти", місцеві відділення благодійних товариств (попечительства жіночою освітою, народною тверезістю), комісії народних читань і т.д.

Відповідно до статусу засновників в Україні діяли такі типи недільних шкіл:

громадсько-приватні - засновані представниками громадсько-приватної ініціативи - різноманітними товариствами, об'єднаннями, земствами та приватними особами;

державні - засновані Міністерством народної освіти, Св. Синодом, військовим міністерством та іншими відомствами, урядовими організаціями, міськими управами, державними службовцями і т. п.;

напівдержавні - засновані громадсько-приватною ініціативою за підтримки уряду, освітнього та інших відомств.

Велику роль у справі популяризації недільних шкіл відіграли особливі комісії (зокрема, Комісія (Довідкове бюро) з недільних шкіл при Московському Комітеті Грамотності), комітети, координуючі ради, товариства діячів недільних шкіл (діяли у Києві, Полтаві, Харкові та інших містах України), освітянські з'їзди (зокрема, 2-й з'їзд російських діячів з технічної та професійної освіти), вітчизняні (у Нижньому Новгороді, Харкові, Москві) та зарубіжні (у Парижі, Антверпені, Брюсселі, Чикаго) виставки, спеціальні збірники, періодичні видання та праці відомих діячів недільних шкіл (Я. Абрамова, Х. Алчевської, В. Вахтєрова, Е. Вахтєрової, М. Корфа, П. Казанцева, О. Кайданової, С. Миропольського, М. Салтикової та ін.).

Недільні школи України другої половини XIX - початку XX ст. у своєму розвитку пройшли 4 етапи:

1) початковий етап (1859 - 1862 pp.);

2) перехідний етап (1862 р. - перша половина 1888 p.);

3) інтенсивний етап (друга половина 1888 р. -1905 p.);

4) національно-креативний етап (1905 - 1920 pp.).

Як показує проведений аналіз, динаміка недільного руху другої половини XIX - початку XX ст. мала різноплановий характер: в одних губерніях (Харківській, Катеринославській) кількість недільних шкіл збільшувалася, в інших (Полтавській, Чернігівській) - зменшувалася. До революції 1917 р. в Україні діяло 112 недільних шкіл. Проте поширення таких нетрадиційних народно-просвітницьких закладів для дітей та дорослих (незважаючи на їхню мізерну кількість, порівняно з іншими країнами світу) відіграло значну роль у вирішенні національно-освітнього питання означеного періоду.

У другому розділі - „Недільні школи як нетрадиційна форма освітнього закладу в Україні (друга половина XIX - початок XX ст.)" - розкрито, систематизовано та узагальнено організаційні засади, принципи, завдання, зміст, форми, методи освітньої діяльності та висвітлено систему методичної роботи українських недільних шкіл означеного періоду.

Внутрішня організація більшості недільних шкіл характеризувалася відсутністю суворих регламентацій. Відповідно до правил внутрішнього розпорядку заняття у недільних школах відбувалися виключно в неділю (для осіб єврейської національності - в суботу) та святкові дні. Поступово організатори недільних повторювально-додаткових шкіл почали вводити додаткові навчальні дні. Термін навчання визначався чинним освітнім законодавством та статутом кожної недільної школи - в середньому 2-3 роки (у більшості ж випадків цей термін не підлягав будь-яким регламентаціям). Навчальний рік зазвичай тривав з вересня по червень; деякі школи були відкриті і влітку. Кількість навчальних днів протягом року в середньому становила 25-35 (40). Навчальний день тривав 3-4 год. (в основному з 10 до 14 год.).

Для управління внутрішнім життям недільної школи створювалася рада (загальні збори), до складу якої входили засновники, а також попечителі і розпорядники, які обиралися засновниками та затверджувалися повітовою і губернською училищними радами.

Величезна корпорація учителів мала досить різноманітний склад відносно віку, суспільного становища, роду занять, рівня освітньої підготовки та професійної майстерності. Підбір кандидатів на посади учителів здійснювали засновники або утримувачі недільних шкіл з дозволу інспектора народних училищ (у випадку нестачі учителів до викладання тимчасово допускалися особи, які не мали свідоцтва на звання учителя); викладання Закону Божого здійснювали особи священного сану та ті, хто закінчив повний курс духовної семінарії за умови визнання їхньої здібності та благонадійності. Учителі недільних шкіл, як правило, працювали без будь-якої винагороди, крім деяких, зокрема земських.

Недільні школи - безплатні народно-просвітницькі заклади - були відкриті для усіх бажаючих, незалежно від віку (згодом вік учнів став визначатися відповідними законодавчими документами та адміністративними розпорядженнями, зокрема, циркулярами Міністерства народної освіти від 28 червня 1874 p., 25 квітня 1908 p.), статі, суспільного становища, національності, соціального походження та віросповідання. Після закінчення недільних шкіл їхні учні, як правило, не отримували ніяких посвідчень.

Недільні школи другої половини XIX - початку XX ст. - це відкриті народно-просвітницькі заклади, принципи, завдання та зміст навчання і виховання яких були спрямовані, насамперед, на задоволення освітніх потреб та запитів народу. їхня діяльність базувалася на таких організаційних засадах, як відсутність суворих внутрішніх регламентацій, громадський підхід до управління та планування педагогічного процесу, дотримання основного принципу діяльності - „школа для учнів", створення особливих попечительств з метою турботи про учнів, особлива атмосфера взаємин між членами шкільного колективу, гуманне ставлення до вихованців, спільність інтересів учителя й учня та ін.

Аналіз та узагальнення досвіду роботи українських недільних шкіл дозволив виділити принципи їхньої діяльності, серед яких чільне місце займають такі:

гуманізму - створення умов для формування кращих якостей і здібностей учнів, гуманізація взаємин між педагогом і вихованцями, основаних на повазі, довірі, розумінні запитів, інтересів, гідності особистості (правилами внутрішнього розпорядку недільних шкіл суворо заборонялися фізичні покарання);

демократизму - відсутність суворої регламентації внутрішньої організації недільної школи, самостійне опрацювання освітніх програм, колективне вирішення усіх проблем на засіданнях загальних шкільних та педагогічних рад (зборів) із залученням до обговорення учнів, усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності;

природовідповідності, індивідуалізації та диференціації - врахування вікових, індивідуальних та інших особливостей учнів шляхом поділу учнів на групи відповідно до віку (діти, підлітки, дорослі), рівня освітньої підготовки (грамотні, малограмотні, напівграмотні, неграмотні); використання індивідуальних та групових форм організації навчальної діяльності.

Над теоретичним опрацюванням, обґрунтуванням та узагальненням змісту недільного навчання працювали представники вітчизняної суспільно-освітньої думки, педагогічні пошуки яких випереджали зарубіжні - Х. Алчевська, В. Вахтеров, Е. Вахтєрова, В. Водовозов, М. Драгоманов, П. Казанцев, (Х. Кайданова, М. Корф, В. Лобода, Т. Лубенець, С. Миропольський, В. Науменко, Д. Пильчиков, М. Пирогов, О. Потебня, С. Русова, В. Стоюнін, О. Стронін, К. Ушинський та ін. Педагогічний пошук та ініціатива учителів недільних шкіл були спрямовані на збагачення змісту освіти, його забезпечення інтересам людини, потребам економічного і соціально-політичного розвитку країни.

Програми для недільних шкіл розробляли учителі-практики, педагоги-теоретики позашкільної освіти, члени комісій недільних шкіл, земських рад, освітніх комісій різних товариств (зокрема, Шкільної комісії Київського товариства грамотності) та інші представники педагогічної громадськості України і Росії. Укладачі програм дотримувалися демократичного принципу вибору навчальних предметів - рекомендували вивчення обов'язкового мінімуму, стимулюючи тим самим ініціативу розширення та поглиблення змісту освіти на місцях.

На основі аналізу джерелознавчих матеріалів з даної проблеми ми виділили основні принципи побудови змісту освітніх програм недільних шкіл: концентричний спосіб розміщення навчального матеріалу; співвідношення загальноосвітніх та додаткових знань; використання міжпредметних зв'язків; практичний зміст навчального матеріалу.

Теоретики та практики недільного навчання не ставили перед собою завдання запровадження систематичних знань. Вони мали на меті розширення загального освітньо-культурного рівня народу, зацікавлення та підготовку учнів до самостійного

навчання, апелювали до самодіяльності та самоорганізації особистості, до її прагнення самоосвіти, самовиховання та саморозвитку. Мета недільної школи полягала у прагненні зацікавити та підготувати учнів настільки, щоб вони самі за сприятливих умов змогли учитися самостійно.

Ініціативні пошуки діячів недільних шкіл навіть за умов жорстоких регламентацій щодо змісту навчання були спрямовані у перспективі на забезпечення широких освітніх потреб та розвитку особистості учнів. Крім загальноосвітніх предметів програми початкових народних училищ (Закон Божий, читання за книгами громадянського та церковного друку, письмо, перші 4 дії арифметики та церковний спів), у багатьох недільних школах України вивчалися проблеми історії, економічних відносин, культури, літератури, географії, природознавства; за бажанням учнів в окремих недільних школах викладались основи фізики, хімії, геометрії, мінералогії, іноземних мов, законодавства, елементи вищої математики, педагогіки, психології та інші навчальні дисципліни.

За змістом освіти в Україні сформувалося 4 типи недільних шкіл (проте на практиці цей поділ був умовним):

1) нижча (для неписьменних);

2) середня повторювальна (для тих, хто вибув із початкового училища) - давала компенсаторний рівень знань;

3) вища додаткова (для тих, хто закінчив початкове училище) - давала додатковий рівень знань і була, по суті, наступною ланкою після початкової школи;

4) повторювально-додаткова - поєднувала завдання двох попередніх типів.

За участі та сприяння діячів просвітницького руху на користь недільних шкіл створювалася відповідна навчально-методична література: посібники („Книга взрослых", 1899, 1900; „О книге взрослых", 1900, 1907; критико-бібліографічний покажчик „Что читать народу?", 1884, 1889, 1906), підручники - О. Кониського („Українські прописи", 1862; „Арихметика або „Щотниця"", 1863; „Граматка або перша чьгганка за для початку вченья", 1882), М. Корфа („Руководитель воскресных повторительных школ", 1882) Т. Лубенця („Читанка", 1883;,Арифметичний збірник"; „Граматка. Український буквар з малюнками", 1906), Д. Мороза („Арихметика" (Щотниця)", 1862), О. Потебні („Буквар", 60-ті pp. XIX ст.), К. Рубісова („Начальная арифметика", 1861), С. Русової („Український буквар", 1906, 1919; „Перша читанка для дорослих (для вечірніх, недільних шкіл)", 1918), А. Свидницького („Русская азбука. Руководство для учащихся" та „Русская азбука. Руководство для преподавателей", 1868), О. Строніна („Азбука по методе Золотова для Южнорусского края", 1861), Т. Шевченка („Букварь Южнорусский", 1861), К. Шейковського (,Домашня наука" („Перші початки", 1860 і „Вищі початки", 1861); „Дещо про світ божий", 1863), „Українська граматка для позашкільного навчання і недільних шкіл", 1918 (Українського видавництва в Катеринославі), „Українська граматка для позашкільного навчання і недільних шкіл", 1918 (складена учительським гуртком Олександрівського товариства „Просвіта") та ін.

Всебічне вивчення проблеми дозволяє стверджувати, що недільні школи другої половини XIX- початку XX ст. виступали ареною апробації, запровадження та популяризації нових педагогічних методів: бесіди, пояснювального читання (використовувався при вивченні основних навчальних дисциплін з метою повідомлення учням загальноосвітніх відомостей з різних галузей знань - історії, географії, природознавства, літератури), „взаємного навчання" (парний спосіб організації групової навчальної діяльності учнів), „прискореного проходження алфавіту" (термін вивчення алфавіту в недільній школі становив 6-12 занять), „перепитування прочитаного" (передбачав використання таких прийомів, як бесіда, усні та письмові відповіді з метою з'ясування ступеня засвоєння учнями змісту прочитаного), „вивчення читацьких інтересів" (опитування змісту прочитаного у формі бесід, письмових відгуків, анкетування з метою контролю за позакласним читанням, виявлення рівня підготовки учнів до читання різноманітної літератури), звукового аналітико-синтетичного методу навчання грамоти та ін. У роботі недільних шкіл використовувалися різні форми організації навчально-виховної діяльності: шкільні (урочні та позаурочні), позашкільні (домашня робота, екскурсія та ін.); індивідуальні, групові, колективні.

Створена та запроваджена діячами недільних шкіл система методичної роботи передбачала:

1) запровадження передового педагогічного досвіду; створення творчої атмосфери у колективі;

2) поєднання різних форм організації теоретико-практичної освіти та самоосвіти (педагогічні ради, збори (загальні, гурткові), комісії, педагогічні читання, координуючі ради діячів недільних шкіл, взаємовідвідування уроків, „школа молодого учителя", курси підвищення кваліфікації учителів, ведення педагогічних щоденників);

3) проведення низки взаємопов'язаних заходів, спрямованих на удосконалення професіоналізму та підвищення якості навчально-виховного процесу, рівня педагогічної майстерності учителів (анкетування, статистично-описова звітність);

4) діяльність недільних шкіл як громадських центрів позашкільної освіти та освіти дорослих з метою організаційно-методичної координації роботи народно-просвітницьких закладів;

5) створення у журналі „Русская школа" рубрики „Хроника воскресных школ", у якій протягом 1897- 1907 pp. опубліковано понад 180 матеріалів - звіти недільних шкіл, навчальні програми та методичні вказівки до них, публікації щодо різних аспектів діяльності недільних шкіл і т.п.

Постійний пошук гнучких, конструктивних принципів, розробка та апробація нових ефективних методів та прийомів навчання і виховання, особливої техніки викладання, узгоджених з „голосом науки", використання прогресивних досягнень вітчизняної та світової педагогіки - ось далеко не повний перелік складових професійності та основних засад новаторської діяльності викладачів недільних шкіл.



У ході проведеного дослідження ми дійшли таких висновків:

1. Недільні школи України другої половини XIX - початку XX ст. - це нетрадиційні народно-просвітницькі заклади позашкільної освіти для дітей та дорослих, що працювали у неділю (для осіб єврейської національності - в суботу) та святкові дні. Еволюція недільних шкіл є закономірним об'єктивно зумовленим цілісним процесом, що відбувався у контексті зміни освітньої ситуації, певних конкретно-історичних умов та ідейно-ідеологічних тенденцій означеного періоду.

2. У розвитку українських недільних шкіл, враховуючи кількісні та якісні зміни даного феномена в хронологічних рамках дослідження, можна виділити 4 послідовні етапи діяльності:

початковий етап (1859 - 1862 pp.) - зародження, становлення і формування недільних шкіл (вироблення організаційних, дидактичних та методичних засад діяльності); розширення мережі таких нетрадиційних народно-просвітницьких закладів, об'єднання їх навколо координуючих центрів у різних містах України; на початку 1862 р. у результаті репресивної політики уряду поступове послаблення просвітницького руху на користь недільних шкіл та їхнє закриття відповідно до царського указу від 10 червня 1862 р. Протягом 1859 - 1862 pp. в Україні діяло щонайменше 115 недільних та суботніх шкіл;

перехідний етап (1862 р. - перша половина 1888 р.) - нелегальна діяльність окремих недільних шкіл та початок їхнього відродження відповідно до чинного законодавства даного періоду („Положення про початкові народні училища" від 14 липня 1864 р. і 25 травня 1874 p., „Правил про церковно-парафіяльні школи" від 13 червня 1884 р. та „Правил про повітові відділення єпархіальних училищних рад" від 28 травня 1888 p.);

інтенсивний етап (друга половина 1888 р. - 1905 р.) - значне зростання асигнувань на користь недільних шкіл з боку земств, міських управлінь, товариств та приватних осіб; консолідація у своєрідні об'єднання (товариства, комітети, комісії) недільних шкіл; організація та участь у міжнародних та вітчизняних виставках, освітянських з'їздах, створення друкованого органу (рубрика „Хроника воскресных школ" (1897 - 1907 pp.) у журналі „Русская школа"), публікація матеріалів теоретико-методичного характеру у спеціальних збірниках та на сторінках періодичних видань з метою обміну педагогічним досвідом та популяризації діяльності недільних шкіл; ініціативні пошуки діячів недільних шкіл у напрямі задоволення освітніх запитів та удосконалення змісту навчання; розгалуження типології недільних шкіл; створення та видання спеціальної навчально-методичної літератури; розробка, апробація та популяризація освітніх програм, форм, методів і прийомів недільного навчання в контексті зародження вітчизняної теорії позашкільної освіти та освіти дорослих;

національно-креативний етап (1905 - 1920 pp.) - діяльність недільних шкіл у період визвольних змагань українського народу та становлення національної системи освіти й виховання як своєрідного центру залучення учнів до надбань національної культури, зокрема, шляхом поєднання загальноосвітнього та національного компонентів змісту освіти, запровадження навчання українською мовою, створення, видання, поширення та використання української навчально-методичної, науково-популярної та художньої літератури.

3. Специфіка розвитку недільних шкіл України другої половини XIX - початкуXX ст. полягала у відкритому характері їхньої" діяльності. Переважна більшість недільних шкіл діяли на основі принципів гуманізму, природовідповідності, індивідуалізації, диференціації, демократизму, зв'язку навчання і виховання з життям, свідомості, активності, самостійності, доступності, наочності, народності та ін.Головні завдання недільних шкіл другої половини XIX - початку XX ст. полягали у поширенні знань та підвищенні освітньо-культурного рівня населення, розумовому вихованні та розвитку дітей і дорослих (формуванні навичок самоосвіти, самовиховання і саморозвитку з метою подальшої самореалізації особистості), моральному вихованні та розвитку учнів (вихованні, формуванні та розвитку морально-духовної зрілості, світоглядних переконань учнів), соціалізації особистості дітей та дорослих.

З метою забезпечення широких освітніх потреб та розвитку особистості діячами недільних шкіл (навіть за умов жорстких урядових регламентацій) було зроблено спроби: по-перше, координації змісту освіти та програмних завдань недільних шкіл з існуючим науковим, громадським та соціально-економічним потенціалом; по-друге, спрямування змісту освіти на можливість демократичного вибору кожним учнем рівня, характеру і глибини знань (зокрема, через діяльність недільних шкіл різних типів); по-третє, поєднання загальноосвітніх та додаткових соціально-економічних знань з освітньою ідеєю розвитку національної самосвідомості.

Недільні школи України другої половини XIX - початку XX ст. виступили ареною апробації, запровадження та популяризації нових педагогічних методів, прийомів та форм організації навчально-виховної діяльності. Незважаючи на те, що цілісної дидактики недільного навчання створено не було, розроблені, апробовані та запроваджені діячами недільних шкіл методики викладання різних предметів, навчально-методична література використовувалися в українських школах першого радянського десятиліття. Вони сприяли подальшим дослідженням у галузі методології підручникотворення і навчально-методичного забезпечення позашкільної освіти та освіти дорослих в Україні.

З метою підвищення якості навчально-виховного процесу та рівня педагогічної майстерності викладачів у недільних школах діяла ефективна система методичної роботи, що базувалася на засадах педагогічної взаємодії, співробітництва та співтворчості учителів і учнів. Вона передбачала: запровадження передового педагогічного досвіду, створення творчої атмосфери у колективі, поєднання різних форм організації теоретико-практичної освіти та самоосвіти, проведення анкетування, статистично-описової звітності, діяльність недільних шкіл як громадських центрів позашкільної освіти та освіти дорослих.

У результаті всебічного вивчення даної історико-педагогічної проблеми встановлено і обґрунтовано типологію недільних шкіл України другої половини XIX - початку XX ст. за такими критеріями: за статтю (чоловічі, жіночі, спільні для осіб чоловічої і жіночої статі - так звані "змішані"); за віком (для дітей, підлітків, дорослих, спільні для осіб усіх вікових категорій); за статусом засновників (громадсько-приватні, державні, напівдержавні); за відомчим підпорядкуванням (відомства Міністерства народної освіти, відомства православного віросповідання при Св. Синоді); за змістом освіти (нижчі, середні повторювальні, вищі додаткові, повторювально-додаткові).

6. Недільні школи відіграли значну роль в українському національно-культурному русі другої половини XIX - початку XX ст. Шляхом запровадження української мови навчання, виховання в національному дусі, створення, видання, поширення та використання української навчально-методичної, науково-популярної і художньої літератури, поєднання загальноосвітнього та національного компонентів змісту освіти недільні школи стали своєрідним центром залучення учнів до надбань української культури.

Проведене дисертаційне дослідження дозволило зробити висновок про те, що розвиток недільних шкіл в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст. є закономірним об'єктивно зумовленим цілісним процесом, що значно вплинув на розвиток вітчизняного шкільництва.

Дослідження не висвітлює усіх аспектів проблеми. Подальшого вивчення потребують такі проблеми, як розвиток недільних шкіл окремих регіонів України, вивчення педагогічної і методичної спадщини діячів недільних шкіл та внеску видатних просвітників у теорію і практику позашкільної освіти та освіти дорослих з метою врахування та творчого використання історико-педагогічного досвіду у практиці роботи сучасної школи.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1. Коляда Н.М. Харківська приватна жіноча недільна школа Х.Алчевської // Збірник наукових праць / В.Г.Кузь (гол. ред.) та ін. - Умань, 2001. - С 78-88.

2. Коляда Н.М. До історії питання про створення недільних шкіл у Києві // Педагогіка і психологія. - 2001. - № 3-4. - С 227-232.

3. Коляда Н.М. Вклад земств у створення і розбудову недільних шкіл в Україні (друга половина XIX ст. - початок XX ст.) // Збірник наукових праць / В.Г.Кузь (гол. ред.) та ін. - К.: Наук, світ, 2002. - С 123-128.

Коляда Н.М. Українські громадські об'єднання і недільні школи (друга половина XIX - початок XX ст.) // Наукові записки. Історичні науки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова / Укладачі В.Й. Борисенко, К.О. Баханов, П.В. Дмитренко. - Вип. 46. - Київ-Бердянськ, 2002. - С 52-57.

Коляда Н.М. Специфіка морально-духовного виховання особистості в недільних школах України (друга половина XIX ст. - початок XX ст.) // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. Збірник наукових праць. - Кн. 2. - К., 2002. - С 192-197.

Коляда Н.М. Тюремні недільні школи в Україні (друга половина XIX ст. -початок XX ст.) // Збірник наукових праць: Спеціальний випуск „До витоків становлення української педагогічної науки" / В.Г.Кузь (гол. ред.) та ін. - К.: Наук, світ, 2002.-С 74-79.

Коляда Н. Микола Іванович Пирогов і недільні школи // Рідна школа. -2002.-№11.-С 75-77.

Національна академія наук України Інститут історії України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.01 - Історія України

ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА В УКРАЇНІ (XIX - початок XX ст.)

Степаненко Ганна Володимирівна

Київ - 2002



Анотації

Степаненко Г.В. Освітня діяльність православного духовенства в Україні (XIX - початок XX ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. -Інститут історії України НАН України, Київ, 2002.

У дисертації досліджується освітня діяльність православного духовенства в Україні в XIX - на поч. XX ст. , подається загальна характеристика церковних початкових шкіл для народу та спеціальних духовних навчальних закладів (училищ і семінарій), пропонується періодизація їх діяльності та надається оцінка їх ролі в справі освіти населення. Розглянуто також взаємодію духовного відомства та світських установ, зокрема земств, в організації народної освіти; місце шкіл грамоти та недільних шкіл в освітній діяльності духовенства; проаналізовано прагнення духовенства підвищити рівень своїх освітніх установ, підпорядковуючись вимогам часу; основні проблеми розвитку церковних шкіл та духовних навчальних закладів; історію жіночих духовних училищ; участь представників духовних семінарій в українському культурницькому русі, а також наводяться факти, які свідчать про певні прояви національної свідомості в середовищі рядового парафіяльного духовенства, що мали місце всупереч русифікаторській політиці офіційної православної церкви.

Ключові слова: православне духовенство, початкова народна освіта, церковнопарафіяльні школи, школи грамоти, недільні школи, система духовної освіти, духовні семінарії, духовні чоловічі і жіночі училища.



Степаненко А.В. Деятельность православного духовенства в Украине в области образования (XIX - нач. XX в.).

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт истории Украины НАН Украины, Киев, 2002.

В диссертации исследуется деятельность православного духовенства в Украине в области образования в XIX - в начале XX в., рассматривается профессиональное духовное образование (духовные семинарии, мужские и женские духовные училища), а также участие духовенства во всеобщем начальном народном образовании. Осуществлена попытка периодизации развития системы специального духовного образования, где выделены 2 основных этапа: первый - от начала создания системы духовного образования в 1808-1814 гг., которая сложилась из 3-х ступеней (духовные училища, семинарии, академии) и характеризовалась установлением единой учебной программы, одинаковым внутренним укладом и централизованным управлением. до



З кінця XV1TI ст. російський самодержавний уряд посилив увагу до духовних навчальних закладів, що було викликане низкою причин, головна з яких пов'язана з потребою держави і православної церкви в освічених за "єдиним зразком" священнослужителях. Крім того, успіхи світської освіти підштовхнули і церковників до усвідомлення необхідності вдосконалення навчального процесу у духовних школах.

За реформою 1808-1814 pp. в Російській імперії склалась триступенева система духовної освіти (нижчу сходинку посіли духовні училища, середню - духовні семінарії, а вищу - духовні академії), появі якої передувало введення спеціального освітнього цензу для отримання будь-якої духовної посади; до 1860-х pp. отримання освіти в духовних училищах було обов'язковим для дітей духовенства.

Вище керівництво духовними школами здійснював Св.Синод, при якому з цією метою з 1808 р. діяв спеціальний орган - Комісія духовних училищ, яка у 1839 р. була перетворена на Духовно-навчальне управління, а з 1867 р. - на Навчальний комітет. Всі духовні навчальні заклади імперії поділялись на окремі навчальні округи з духовними академіями на чолі. До Київського навчального округу входили духовні школи всіх українських єпархій.

У згаданому розділі проаналізовано також і матеріальний стан духовних навчальних закладів. До свічних прибутків, за рахунок яких вони утримувались ще з XVIII ст., у 1808 р. додались кошти з державної казни (4.247.540 крб. щорічно), що надавались кожному навчальному закладу згідно загального штатного розкладу. Утримання духовної школи за рахунок держави ще раз свідчить про безпосередню зацікавленість уряду в організації духовної освіти, зміст якої відтоді повністю контролювався самодержавством. Якщо духовні семінарії перебували на утриманні держави протягом всього досліджуваного періоду, то основний тягар матеріального забезпечення чоловічих і жіночих духовних училищ був покладений на парафіяльне духовенство. Незважаючи на те, що штатні оклади неодноразово підвищувались, вони не забезпечували матеріальних потреб учителів. Лише на початку XX ст. заробітна платня викладачів духовних навчальних закладів стала більш-менш задовільною.

У XIX - на початку XX ст. духовна освіта кілька разів зазнавала організаційних перетворень. Важливих змін діяльності духовних шкіл завдали реформи 1860-х pp., зокрема "Положення про нижчі духовні училища" 1857 р. та Статут духовних семінарій 1867 р. їх найважливішим наслідком, було відокремлення загальної освіти від суто богословської; зроблено великий крок на шляху руйнації замкненості духовного стану, відкриття дітям духовенства можливості отримати вищу світську освіту і, навпаки, учням, що походили із світських родин отримати духовний сан. Крім того, духовним навчальним закладам була надана широка місцева автономія та виборча система керівництва.

У 1883-1884 pp., в період загальних контрреформ в багатьох сферах суспільного життя, духовна освіта теж зазнала незначних перетворень; їх основний зміст зводився до скасування деяких рис лібералізму і демократизму, що встигли з'явитись на ниві прогресивних нововведень 60-х pp.

Спільною рисою всіх реформ духовної освіти було, по-перше, те, що їх характер завжди залежав від соціально-політичної" ситуації в країні та від конкретних завдань, що їх на тому чи іншому історичному етапі царський уряд ставив перед духовенством. По-друге, головні недоліки духовних шкіл -бюрократизм, формалізм, недосконалість навчального процесу та брак коштів - залишались їх характерними ознаками протягом всього досліджуваного періоду.

На початку XX ст. у церковному середовищі відчувся потяг до широкого реформування церковного життя, що спричинило підготовку змін у царині духовної освіти. Важливим позитивним моментом було те, що, готуючи останню реформу духовної школи, Св. Синод зацікавився думкою викладачів, та учнів духовних семінарій і училищ щодо характеру і змісту майбутніх нововведень. Проте цій реформі не судилося відбутись протягом досліджуваного періоду.

Спеціальні параграфи присвячені кожному з типів духовних навчальних закладів: чоловічим і жіночим духовним училищам і семінаріям.

Метою створення нижчих чоловічих духовних училищ було надання початкової освіти майбутнім семінаристам та виховання церковнослужителів (дияконів, псаломщиків, паламарів). До училищ вступали хлопчики переважно з духовних родин, значно рідше і за інших умов - світські діти. Частина учнів навчалася на казенний чи на напівказенний кошт, хоча їх матеріальне утримання було вельми незадовільним. Протягом досліджуваного періоду простежується тенденція поступового збільшення кількості казенних учнів, і таким чином до кінця XIX ст. майже всі діти навчались в духовних училищах за рахунок єпархій.

Навчання в училищах тривало 6 років (по 2 роки в кожному відділенні). За програмою вивчалися граматика, арифметика, катехізис, географія, історія, класичні мови, церковний статут і церковний спів. У 1906 р. духовні училища було перетворено на шестикласні загальноосвітні заклади.

На українських землях, що входили протягом досліджуваного періоду до складу Російської імперії, діяло 9 православних духовних семінарій. В кожній семінарії навчалось щорічно приблизно 200-300 чол.; найбільшою за кількістю учнів була Київська духовна семінарія. В першій половині XIX ст. семінарії були своєрідними освітніми центрами відповідних регіонів, надаючи освіту як дітям, що походили із родин духовенства, так і світським. Проте основною метою духовних семінарій залишалась підготовка кадрів парафіяльного духовенства, викладачів для початкових церковних шкіл та нижчих духовних училищ. Цим завданням був підпорядкований семінарський навчальний курс. Значна частина випускників духовних семінарій продовжувала навчання в духовних академіях і ВНЗ імперії.

Хоча духовні семінарії офіційно були "великоруськими" навчальними закладами, їх учнями ставали переважно вихідці з українських сіл, де, як відомо, зберігались українські культурні традиції. Ця обставина цілком природно спричинила неабияке зацікавлення певної частини семінаристів та їх викладачів українською культурою. Якщо це захоплення у XIX ст. не мало політичного підґрунтя, то на початку XX ст. у деяких семінаріях, особливо в Подільській та Катеринославській, помічається посилення радикалізму просвітницьких вимог українців.

До кінця першої половини XIX ст. на українських землях практично не існувало навчальних закладів для дочок духовенства за винятком шкіл при деяких жіночих монастирях. В цей час у середовищі духовенства визріло бажання надавати можливість своїм дочкам через здобуття елементарної освіти посісти належне їм за правом походження місце у суспільстві. В 1910 р. жіночих духовних училищ в українських єпархіях було вже 15. Дисертанткою підраховано, що у кожному з них щорічно навчалося близько 200 дівчат. У 1868 р. було затверджено загальний Статут для подібних училищ і вони офіційно почали називатися єпархіальними жіночими училищами. Крім єпархіальних існували також жіночі училища духовного відомства. їх єдиною відмінністю було перебування під безпосереднім наглядом Св. Синода (Київське, Подільське і Волинське) і утримання на державний кошт (Подільське і Волинське), в той час як єпархіальні училища існували за рахунок єпархій і мали місцеве підпорядкування.

Мета жіночих духовних училищ полягала у вихованні дружин майбутніх парафіяльних священиків. В училищах навчали елементарній грамоті, рукоділлю, домоводству. Приблизно з 1870- х pp. основним завданням жіночих духовних училищ стала підготовка вчительок для початкових народних шкіл, завдяки чому розширилась навчальна програма: до навчального курсу введено педагогіку, російську історію, географію, а з 1913р. - сільське господарство.

Викладачами духовних шкіл усіх типів працювали переважно особи із духовенства, що мали вищу богословську освіту. Матеріальне утримання викладачів духовних шкіл було значно гіршим, ніж викладачів світських нижчих і середніх навчальних закладів. З початку існування жіночих духовних училищ, духовенство тривалий час працювало в них на вчительських посадах задарма. Основним завданням учителів духовних шкіл, окрім власне викладання предмету, було моральне-релігійне виховання учнів, яке проводилось за рекомендаціями вищого церковного керівництва (спеціальні "Виховні журнали").

З 1870-х pp. з ініціативи архієреїв та шкільних корпорацій при духовних навчальних закладах почали відкриватись братства. Вони займались видавничою, благодійницькою та культурно-просвітницькою діяльністю і відігравали помітну роль у культурному житті як своїх шкіл, так і цілих єпархій.

Єпархіальні архієреї та рядове парафіяльне духовенство протягом досліджуваного періоду ретельно опікувалось своїми навчальними закладами. Якщо головними проблемами дореформеної духовної школи були велика кількість навчальних предметів при невеликій кількості викладачів, тіснота приміщень, застарілі методи навчання, брак підручників, великі за кількістю учнів класи, низьке матеріальне забезпечення викладачів та казенних учнів, то протягом другої половини XIX ст. православне духовенство зуміло зарадити цим проблемам.



У висновках підбито підсумки дисертаційного дослідження, головні з яких зводяться до низки наступних обґрунтованих теоретичних положень:

1. В історії початкової народної освіти в Україні, де велику роль відігравало православне духовенство, можна виділити 3 основних періоди: перший - від появи елементарних парафіяльних шкіл на поч. ХТХ ст. до реформ 60-х pp., другий -від другої половини 60-х pp. до 1884 р. і третій - від 1884 р. до1917 р.; а в історії становлення та діяльності духовних навчальних закладів у зазначений період простежується 2 етапи: перший - від початку утворення системи духовної освіти у 1808-1814 pp. до її докорінного реформування у 1867 p., другий - з1867 р. до 1917 р.;

До реформ 60-х pp. церковні початкові школи були майже єдиними навчальними закладами, де всі верстви населення, особливо мало заможнього сільського, мали змогу отримати елементарну освіту;

В першій половині XIX ст. духовні училища і семінарії були практично єдиними навчальними закладами відповідного рівня в Україні. В них здобували освіту діти різних станів суспільства, а випускники ставали не тільки церковно- і священнослужителями, а й працювали у світських державних установах, були викладачами інших навчальних закладів тощо;

Культурно-освітня діяльність православного духовенства в Україні не обмежувалась загальновідомими в науковій літературі церковнопарафіяльними школами, воно засновувало також недільні школи, т.з. «школи грамоти», бібліотеки, періодичні видання, здійснювало позабогослужбові бесіди тощо;

У пореформений період земства, широко розгорнувши освітню діяльність, почали непримиренно і навіть вороже ставитись до церковних початкових народних шкіл, звинувативши їх, частково справедливо, в нездатності вести справу народної освіти на раціональних засадах. Духовенство, із свого боку, весь час прагнуло співпраці з земствами і не припинило свою діяльність на освітянських теренах, а, навпаки, почало вдосконалювати свої школи, підпорядковуючись вимогам часу. В результаті на поч. XX ст. церковнопарафіяльні школи, поруч із земськими, посіли чільне місце у системі початкової народної освіти, а в деяких місцевостях (наприклад, на Правобережжі) відігравали у ній провідну роль;

Імперський уряд і Св. Синод були зацікавлені в організації народної освіти, адже саме через початкові народні школи насаджувалась не лише суспільно-політична мораль, а й релігійна свідомість. В той же час діяльність духовного керівництва у царині початкової народної освіти сприяла підвищенню грамотності населення; виховувала дитину, спираючись перш за все, на одвічні християнські цінності, що, безперечно, мало велике позитивне значення. А серед пересічного духовенства маємо безліч прикладів справжніх подвижників освітянської справи;

Православне духовенство опікувалося освітою жінок, які походили із родин священиків, шляхом заснування жіночих духовних училищ, які з другої половини XIX ст. існували в кожній українській єпархії. Поява таких училищ в середині 40-х pp. XIX ст. була прогресивним явищем, а їх діяльність надавала змогу багатьом дівчатам духовного і світського походження отримувати освіту, що підвищувало інтелектуальний і моральний рівень всього духовенства, адже відомо, що освічена жінка відповідно впливає на всіх членів родини. Крім того, освіта дала можливість багатьом жінкам працювати в подальшому на освітянській ниві, виконуючи обов'язки вчительок початкових народних шкіл;

Поява в суспільстві в післяреформений період ліберально-демократичних ідей, прогрес наукових знань виявили низький рівень навчання у духовно-освітніх закладах. Це примусило духовенство до вжиття відповідних заходів, зокрема введення до навчального курсу духовних семінарій і училищ певної кількості світських дисциплін, застосування більш досконалих педагогічних методів навчання і виховання. Проте ці заходи через надмірну регламентацію церковного життя мали непослідовний і поверховий характер, що врешті-решт спричинило занепад духовної школи і потребу її докорінного реформування, яка стала особливо помітною на тлі підготовки перетворень в усіх аспектах церковного життя, що мало місце на початку XX ст. Нагальність таких змін стала з особливим піднесенням обговорюватись духовенством після революційних подій 1905-1907 pp., проте до кінця досліджуваного періоду їх так і не довелось здійснити;

Політика самодержавного уряду і Св.Синоду в галузі освіти спрямовувалась на насадження російської мови і культури, що призводило до денаціоналізації молодого покоління. Однак всупереч антиукраїнській мовній політиці духовенство у своїй освітній діяльності не втрачало національного коріння, хоч і змушене було коритись офіційній забороні вживати українську мову. Небайдужість частини українського православного духовенства до проблем збереження національної культури помітна в семінарському середовищі, учні і викладачі якого зберігали і певною мірою відстоювали українські національні традиції.

Певний фактичний матеріал та цікаві статистичні дані¹. Після проголошення незалежної Української держави та розпаду СРСР змінилися не лише умови розвитку, а й пріоритети дослідницької роботи в галузі історії культурницької, зокрема освітньої, діяльності православного духовенства в Україні².

Крім того, в сучасній українській історіографії дедалі частіше висвітлюються проблеми історії початкової освіти в Україні в цілому, та в її окремих регіонах, хоча основна увага при цьому зосереджується переважно на участі земств та інтелігенції у розвитку народної освіти³. Спеціального дослідження, в якому б розглядалася історія діяльності православного духовенства у цій галузі, немає.



Основні положення дисертації висвітлені у таких публікаціях автора:

До питання про культурно-просвітянську діяльність катеринославського православного духовенства / Вісник Дніпропетровського університету. - Вип. 6. -2000.-С.53-57.

Культурно-просвітянська діяльність православного духовенства Наддніпрянської України (друга половина XIX - початок XX ст.)// Український історичний збірник- 2000. - К., 2000. - С138-148.

Культурно-освітня діяльність православного духовенства Поділля (XIX - початок XX ст.)/Проблеми історії України XIX - початку XX ст. - Випуск II. - К., Інститут історії України НАН України, 2001. - С.214-227.

Школы грамоты и православное духовенство Надднепрянской Украины в XIX - в нач. XX ст.// Наукове пізнання: методологія та типологія. -Вип. 6 (спеціальний). - Одеса: Південно-український педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, 2001. - С156-159.

Освітня діяльність православного духовенства Поділля (XIX - початок XX ст.)./ Матеріали XIX Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Кам'янець-Подільський, 2000.-С167-172.

Політика уряду і Св. Синоду та офіційні документи щодо участі українського православного духовенства у справі народної освіти (XIX - поч. XX ст.)./Історія релігій в Україні: Праці ХІ-Ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 p.). -Кн. І. - Львів, 2001. - С.396-405.

Національно-культурницька діяльність вихованців православних духовних семінарій в Україні (друга половина XIX ст. - початок XX ст.)./Історія релігій в Україні: Праці ХП-Ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 p.). -Кн. І. - Львів, 2002. - С.404-411.

1. Родин Р.И. Народное образование на Правобережной Украине в 70-80-х гг. XIX в. / Киевский университет им. Т.Шевченка. - К., 1969: - 64 с;

Заволока Н.Г. Общеобразовательная школа Украины в конце XIX -нач. XX в.: Автореф. дис...канд. пед. наук: 730 / Киев, госунивер. им. Т.Шевченка. - К., 1972. - 25 с;

Кізченко В.І. Культурно-освітній рівень робітничого класу України напередодні революції 1905-1907 pp. - К.: Наукова думка, 1972. - 162 с;

Поліщук М.С. Стан початкової народної освіти на Правобережній Україні в 60-90 pp. XIX ст. // Український історичний журнал. - 1971. - №3. - С.69-75;

Білан В.Т.Недільні школи на Україні (1859-1862 pp.): Автореф. дис... к. істор. наук: 07.00.01. - К., 1967. - 19 с;

Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х pp. XIX ст. / АН УРСР Інститут історії. - К.: Наукова думка, 1980. - 155 с

Жилюк С.І. Російська православна церква на Волині (1793 - 1917 pp.). - Житомир, 1996. - 174 с;

Стельмах С.П. Политика самодержавия в области народного образования на Украине в 60-е - 90-е гг. XIX в.: Автореф. дис...канд. истор. наук: 07.00.02 / Киевский Госунивер. им. Т.Г.Шевченко - К., 1991 - 19 с;

Гладкий СО. Культурницька діяльність парафіяльного духовенства православних єпархій України на початку XX ст. / Запор, державний університет. - Запоріжжя, 1997. -50с.

Кравченко Т.М. Розвиток початкової освіти на Харківщині (др. пол. XIX - поч. XX ст.): Автореф. дис...канд.істор.наук: 07.00.01 / Харківський університет -X., 1999. - 17 с;

Захарова IB. Підготовчі заходи земств по запровадженню загальної початкової освіти в Україні на початку XX ст. // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. -К., 2000. - С 228-236.;

Мармазова О.І.Просвітницька діяльність земств в Україні (кінець XIX - поч. XX ст.): Автореф. дис...канд. істор. наук: 07.00.01 / Донецький держ. універ. - Донецьк, 1998. - 16 с

2. Література з історії духовної освіти. Характеризуючи праці з історії духовної освіти в Російській імперії у XIX - на початку XX ст., в першу чергу необхідно звернути увагу на ґрунтовне дослідження професора Київської духовної академії Б.В. Тітлінова "Духовная школа в России в XIX в.", яке вийшло друком в 1908-1909 pp. Воно складається з двох випусків і являє собою всебічний опис системи духовної освіти Російської імперії, починаючи з її запровадження у 1808-1814 pp. Проблеми історії церкви та освіти порушував у своїй змістовній праці «Очерки по истории русской культуры» П.Мілюков¹.

Окрім загальних праць, у XIX - на початку XX ст. опубліковано ряд спеціальних досліджень, де висвітлювалася історія окремих духовних навчальних закладів України, а також різні аспекти їх діяльності².

На початку XX ст., а точніше саме після подій 1905-1907 pp., почали виходити праці, автори яких критично ставилися до духовно-освітніх навчальних закладів - намагалися висвітлити всі реалії освітньої діяльності духовенства без прикрас. Такі видання являють собою дуже цікавий матеріал для дослідника, адже саме в них можна знайти правдиві приклади, які допомагають адекватно оцінити картину діяльність церкви у царині освіти.

Велике значення для дослідника мають спогади, священнослужителів, учнів та викладачів духовних навчальних закладів, що жили у XIX- на початку XX ст. Вони містять цікавий матеріал, який складається з їхніх особистих вражень як очевидців подій. В таких працях не відчувається впливу цензури або офіційно замовленого прикрашання дійсності. Звичайно, спогади, як правило, це суб'єктивні враження, але при критично-порівняльному аналізі з іншими свідченнями вони можуть стати джерелом для всебічного висвітлення проблеми. Цікаві спогади для дослідника духовної освіти залишили Євген Чикаленко, Віктор Приходько, Юліан Лотоцький, Олександр Лотоцький, Пилип Копельгородський та ін.

¹Милюков П. Очерки по истории русской культуры. - Спб. - 1905. -Ч.Н.: Церковь и школа (вера, творчество, образование). - 402 с.

²Белявский Ф. О реформе духовной школы: Краткий очерк прошлого средней духовной школы. - Ч.І-І1. - Спб., 1907; Волынское епархиальное женское училище в г. Кременце за первые 25 лет своего существования (1881 - 1906 гг.). Материалы к истории. - Почаев, 1906;

Глубоковский Н.Н. По вопросу о реформе Учебного Комитета при Св.Синоде. - Спб., 1909;

Исторические сведения о Подольской духовной семинарии. Д. Сольского. - Каменец-Подольский, 1866. - 79с;

Доброленский Ф. Наши духовные семинарии в 50-хгг. / Воспоминания бывшего преподавателя Волынской семинарии. - Почаев, 1904;

Теодорович Н.И. Волынская духовная семинария. История первоначального устройства её и подведомственных ей духовных училищ. Списки воспитанников, окончивших в нем курс учения, а также начальников и наставников ея в период времени с 1796по 1900 гг. - Почаев, 1901. - 1023 с.

³Сборник: Духовная школа (статьи разных авторов из жизни духовнойшколы).-М., 1906.

⁴Бунин Н. Из записок бывшего преподавателя семинарии. - Каменец-Подольский, 1903; Воспоминания каменецкого протоиерея ЮлианаДаниловича Лотоцкого. - Каменец-Подольский, 1910. - 127 с;

Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1932. - 278 с; ПриходькоВ. Під сонцем Поділля. - Львів, 1931. - 250 с.

Капельгородський П.Спогади семінариста // Літературно-науковий вісник. - 1910. - T.L. -Кн.6. -С.445-456.

Значний фактичний матеріал з історії духовних навчальних закладів України міститься у вже згадуваному фундаментальному дослідженні історика церкви І. Власовського. Автор дослідив становлення духовних семінарій і училищ в Україні, визначив особливості, що мали місце в цих навчальних закладах у Правобережній Україні. Крім того, І. Власовський, наголошуючи на тому, що офіційна православна церква була зброєю в руках Російського імперського уряду для проведення політики русифікації в Україні, дає позитивну оцінку культурницькій діяльності вихованців і викладачів духовних семінарій і Київської духовної академії¹.

Історія духовних освітніх закладів в Україні радянськими істориками практично не розглядалась через існування єдиної ідеології у суспільстві.

З сучасних дослідників проблем історії православної церкви в Україні взагалі і її освітньої діяльності, зокрема, необхідно назвати Н.А. Шип. Вона вперше в українській історичній науці поставила за мету докладне дослідження Київської духовної академії, яка, як відомо, тривалий час була центром духовної освіти в Україні . Крім того, Н.А. Шип є автором монографій і студій, які тією чи іншою мірою торкаються історії церковно-православного руху в Україні у XIX - на поч. XX ст., ролі церкви у державотворчому процесі та культурно-національному русі³.