Філософські категорії діалектики

Старе й нове. Філософські категорії

Категорії нове і старе вважаються найбільш простими й давно вже добре розробленими, однак єдиної думки про їх закономірний діалектичний взаємозв'язок так і не вироблено. В останні роки з'явився інтерес до категорії «нове», обумовлений актуальністю проблем діалектики в цілому. Найчастіше ці поняття диференціюють стосовно процесу розвитку. Причому, у якому би формулюванні дослідник не використовувало принцип розвитку, керуючись їм, він повинен визнавати виникнення, так сказати, принципово нового, такого, котрого раніше взагалі не існувало. Процес виникнення нового як небувалого розкриває принцип мірності. Із принципово новим дослідник зіштовхується в області границь міри, але тільки у випадку істотних якісних змін.

Взаємозв'язок нового зі старим - це сама загальна характеристика змін, але, зрозуміло, багатство діалектики не зводиться тільки до цієї характеристики. Нова й старе - це клініки, об'єднуючі категорії, вони характеризують багато граней реальних процесів (нагромадження елементів новий і якісний стрибок від старого до нового, заперечення старого новим, зв'язок форми й змісту, можливості й дійсності й т.д.).

З категоріями «нове» і «старе» зв'язане положення діалектики, що одержало в літературі назва принципу історизму. Зупинимося на ньому більш докладно. Часто принцип історизму розуміють трохи спрощено, зв'язуючи його з науками, що займаються вивченням соціальних подій, конкретно з історією, і зводячи його до викладу хронології подій. Створюється враження, що до фізики, хімії, іншим природничим наукам він начебто б і незастосовний. Однак принцип історизму - це той же принцип розвитку; він вимагає відбиття динаміки процесів, руху й розвитку кожної речі, але спрямований він на минулий стан речі. Облік його вимог важливий для всякого дійсно наукового дослідження.

Зміни, які відбувалися з річчю в минулому, перетворили її в те, що вона являє собою зараз. Аналіз минулих станів речі дозволяє виявити зв'язки між цими станами й ті закони, які обумовили виникнення, функціонування й розвиток речі. На базі цього формується більше повне знання справжнього стану речі. Принцип історизму дозволяє розкрити ускладнення структури речі, зміна старих і поява нових закономірностей її розвитку. Традиційна назва даного принципу пояснюється тим, що дослідник, відтворюючи шлях розвитку речі, по суті справи, знайомиться з її історією. Інакше кажучи, він аналізує становлення речі. У цьому плані принцип історизму, на наш погляд, точніше було б назвати принципом становлення речі. «Становлення» як філософська категорія виражає єдність виникнення й зникнення, незавершеність існування речі, той момент розвитку, коли вона тільки формується. Такий момент присутній у розвитку будь-якої речі: «старе» - це вже не колишнє старе, «нове» ще не затвердило себе й не показало свої можливості й специфіку. Нестійкість даного моменту розвитку виражається через категорії «щось» і «інше», службовці для позначення колишнього «старого» і майбутнього «нового» . Щось - те, що реально існує, має свою якісну специфіку, свої зв'язки й відносини. Однак у цей момент часу дослідник фіксує лише сам факт буття, реального існування цієї речі, як невизначеної. Інше - це існування речі у формі, відмінної від попереднього стану, перехід у свою протилежність.

Річ ефективніше досліджувати в її розвитку, стані, що став. Однак категоріальний «зріз» тієї або іншої сфери отриманого готового знання необхідно доповнювати динамікою що розвивається, знання, що стає. Це складне завдання. Коли елементи нової структури речі ще тільки формуються, зароджуються в надрах старого стану вихідної речі, коли вони ще слабко виражені й у кількісному, і в якісному відносинах, що тенденція наступного розвитку виявляється невизначеною. Відповідно до принципу становлення (історизму), більше висока стадія розвитку є підставою для проникнення в сутність більше низької стадії розвитку речі.

Становлення пов'язане із запереченням. Якщо зняття виражає безперервність розвитку, то заперечення - це такий момент розвитку, що виражає його переривчастість. Заперечення може означати навіть руйнування, загибель речі.

Принципи-Твердження існують і «працюють» у системі сталого, «устояного» знання, а принципи-припущення - у системі знання що розвивається.

Має місце певна типологія заперечень. «Деструктивне заперечення» розуміється як руйнування; своєрідною модифікацією «зняття» оголошений такий тип заперечення, як «трансформація» , і т.д. Принцип заперечення (як будь-яка, усяка річ) не переходить в «інше» (як «своє інше»). Розвиток закінчується загибеллю речі. Поняття заперечення означає перетворення чого-небудь не в абстрактне інше, а в «своє інше». Таким чином, у ході діалектичного заперечення здійснюється наступність розвитку. Діалектичне заперечення об'єктивно, це таке перетворення, у ході якого річ переходить із одного етапу розвитку на іншій. Заперечення заперечення характеризує механізм змін, розкриває їхню тенденцію. Тріадна форма виявляється найбільш адекватною формою відбиття суб'єктом у процесі пізнання об'єктивно існуючих взаємодій.

Особливості об'єктивних процесів діалектичного заперечення обумовили методологічне значення принципу діалектичного заперечення (тріадність). Специфічно проявляє себе цей принцип у сфері теоретичного знання. По-перше, він орієнтує дослідника на облік усього різноманіття й складності об'єктивних процесів заперечення, що відбуваються в природі й суспільстві, по-друге, вимагає обліку існуючого взаємозв'язку старих і нових теорій, взаємозв'язку, поміченої ще М.І. Лобачевским і сформульованої Н. Бором як принцип відповідності. Діалектичне заперечення, як будь-який інший принцип діалектики, діє й проявляє себе конкретно в конкретній ситуації. У цілому ж цей принцип описує єдність циклічності й лінійної спрямованості змін, розкриває спіральний характер розвитку.

Суперечливість

Процес заперечення заперечення завжди припускає, як ми розглядали вище, певні протиріччя між старим і новим. Однак об'єктивна суперечливість дійсного миру настільки багата й різноманітна, що, зрозуміло, не може бути зведена тільки до цих протиріч.

Гегель підкреслював, що «протиріччя не слід уважати просто якоюсь ненормальністю, що зустрічається лише подекуди. На його думку, воно є й «принцип усякого саморуху». Будь-яке механічне переміщення об'єкта в просторі - це вже «саме наявне існуюче протиріччя», а кожне щось «життєво, тільки якщо воно містить у собі протиріччя». Всі речі і явища суперечливі, «немає взагалі абсолютно нічого, у чому ми не могли б і не минулого би змушені виявити протиріччя». Можна тому аналізувати суперечливість фізичних явищ, хімічних процесів, біологічних об'єктів і т.д. Із суперечливості об'єктивної реальності випливає й суперечливість пізнання цієї реальності. От чому нам доведеться говорити лише про загальну природу суперечливості, розглядаючи категорію протиріччя в самому загальному плані.

У літературі традиційно розглядаються ідеалізовані протиріччя, що складаються із двох протилежностей, хоча природна й соціальна реальність багато складніше, ніж представляється суб'єктові пізнання на кожному історично певному етапі розвитку знань. Реальні, не «очищені» абстракцією протиріччя складаються з більшого числа сил, моментів. Усяка річ - це процес, переплетення різноманітних взаємодіючих моментів. У ході дослідження увага в першу чергу звернено на ті взаємодії, які виявляються істотними для буття об'єкта в його даному якісному стані. Відбувається як би розщеплення, роздвоєння єдиного на протилежності. Категорія протилежність позначає одну зі сторін діалектичного протиріччя. Ідеалізоване протиріччя - це, зрозуміло, спрощення дійсності. При всій зовнішній простоті такого підходу виникають відразу дві проблеми. По-перше, категорія «протиріччя» - це не застигле, готове поняття, її необхідно далі досліджувати на основі нових конкретних даних. Довільне твердження симетрії в структурі протиріччя огрублює дійсні відносини. По-друге, кожна сторона протиріччя - це самостійна система зі своїми зв'язками, особливостями й вона сама може бути розщеплена на протилежності. Ситуація суперечливості виявляється однієї із самих основних пізнавальних ситуацій. В «Науці логіки» Гегель підкреслює, що лише доведені мислячим розумом до крайнього ступеня протиріччя різноманітні моменти здобувають ту негативність, що і вважається іманентною пульсацією саморуху.

Уже елейським філософам було ясно, що множинність не можна мислити без протиріччя. Визнання принципу суперечливості служить умовою подання миру як різноманіття. Цей принцип поряд із принципом єдності різноманітного відтворить у мисленні людини навколишній світ як систему, як єдине взаємозалежне й мінливе ціле.

Роздвоєння єдиного

Принцип роздвоєння єдиного на протилежності конкретизує відразу два, названих вище, принципу діалектики. Саме роздвоєння єдиного припускає й об'єднання, взаємозв'язок, єдність протилежних сторін. Суб'єкт пізнання, моделюючи дійсність, завжди прагне виявити взаємні зв'язки тих категорій, які відбивають досліджувані особливості або сторони реальності в контексті рішення конкретної проблеми. У філософії часто використовуються особливості взаємозв'язку категорій «абстрактне» і «конкретне». Вони вперше були уведені Гегелем для дослідження самого теоретичного мислення. Абстрактне означає результат абстрагування, коли які-небудь особливості й відносини досліджуваного об'єкта не враховуються, а виділяються лише ті властивості й відносини, які необхідні для його вивчення на даному етапі пізнання. Звідси однобічність абстрактного, його неповнота, обмеженість як специфічного відбиття дійсності. Конкретне позначає об'єкт із усіма його властивостями, у всіх різноманітних зв'язках і відносинах.

Будучи протилежностями, абстрактне й конкретне у взаємозв'язку один з одним виражають специфіку теоретичного відтворення дійсності. Широко використовуване вираження «сходження від абстрактного до конкретного» означає по суті перехід від загального до частки, коли об'єкт відтворюється у своїй цілісності, і припускає, що перед цим суб'єкт пізнання вже зробив (тобто спочатку зробив) рух від конкретного до абстрактного. Рух від конкретного до абстрактного припускає й побудова вихідної понятійної сітки науки, що дає можливість класифікувати явища й установлювати певні емпіричні залежності. Принцип взаємозв'язку абстрактне і конкретного дозволяє й проникнути в сутність досліджуваного, і відбити конкретне різноманіття почуттєво фиксуємого. Діалектика орієнтує на конкретний аналіз конкретної ситуації, де кожне конкретне є, по суті, єдність «розрізнених і помітних моментів, які завдяки певному, істотному розходженню стають суперечливими».

З абстрактним і конкретним зв'язані певне й невизначене. Для грецького мислення те, що мало границю, уже було визначено, а певне вважалося вище невизначеного. По Греблю, єдине є початок усякого визначення. Єдиному ж протистоїть невизначене.

Категорія невизначеність відбиває той факт, що дослідником ще не виділений об'єкт вивчення як окреме з передбачуваного об'єктивного різноманіття, вона фіксує злитість об'єктів, зв'язків і відносин. Слід зазначити, що використання будь-яких методів, оперування будь-якими законами й принципами повністю не звільняє пізнання від елементів невизначеності. Категорія визначеність виражає встановлені в різноманітті розходження, об'єктів дослідження від зовнішньої для них середовища. Близьким до категорії «визначеність» будуть кантівська «річ-для-нас», гегелівські «наявне буття» і «щось».

На щаблі почуттєвого пізнання людина одержує загальне, може бути випадкове, подання про навколишню його дійсність. Це подання дають йому органи почуттів. Дослідник зосереджений на зовнішніх або поверхневих характеристиках об'єктів: розмірах, кольорі, конфігурації, розташуванні в просторі, тобто на тих ознаках, які мимоволі впадають в око, першими привертають увагу. Визначеність починається з невизначеності, із ще не певного. У ході пізнання здійснюється перехід не визначеності у визначеність. Вихідним пунктом подолання невизначеності стає порівняння як ототожнення й розрізнення фрагментів різноманіття.

«Визначеність, завдяки якій якась річ є лише ця річ, - пише Гегель, - полягає винятково в її властивостях. Ними вона відрізняється від інших речей. «Потім формується наступна характеристика визначеності - якісна визначеність. Знання внутрішньої якісної визначеності об'єктів доповнюється знанням їх зовнішньої кількісної визначеності. Для цього здійснюється наступне зіставлення, але вже загального, «одноякісного», що й виявляє кількісні характеристики цього загального.

У діалектичному принципі взаємозв'язку певного й невизначеного відбите те положення, що в процесі пізнання визначеність будь-якого виду, рівня, будь-якого ступеня повноти не виключає й не може виключити наявності сфери невизначеного. У силу своєї загальності категорії діалектики охоплюють не тільки різноманітні сфери вивченого, але й знання неповне, і область незвіданого. Цим вони дають можливість перебороти те протиріччя пізнання, коли «об'єктом пізнання може бути лише те, що вже дано в мисленні, хоча якщо воно дано в мисленні, те його пізнання зайво.

Всі речі самі по собі суперечливі. Взаємодія між різними протилежними сторонами або моментами усередині речі може проходити різні етапи, фази, щаблі. У сукупності вони дають «розгорнення» об'єктивного діалектичного протиріччя в часі: тотожність (єдність) протилежностей, розходження (різниця) протилежностей, властиво протиріччя (як активна взаємодія протилежностей). Зрозуміло, це не більш ніж загальна (приблизна) схема розвитку протиріч.

Тотожність - категорія, що відбиває подібність, однаковість об'єктів або їхніх властивостей. Усяка тотожність тимчасово, минуще, вона завжди припускає розходження. Розходження фіксує неоднаковість ознак, властивостей, тенденцій і означає можливість їхньої подальшої взаємодії один з одним як сторін протиріччя. Це породження розходжень переростає в протиріччя, як істотне розходження. Тотожність і розходження, будучи досить абстрактним вираженням суперечливості, можуть конкретизуватися надалі, наприклад як якість і кількість.

З тотожністю і єдністю тісно зв'язане поняття гармонії. Гармонія - це така єдність, де взаємозв'язок настільки великий, що обумовлює стрункість цілого, його порядок. Гармонія є згоду, відповідність. Воно припускає протиріччя, але частини гармонійного цілого не повинні домінувати одна над іншою. Проте ця не рівновага протилежностей, гармонія - певний тип загальних зв'язків.

Гармонія - поняття, що часто зустрічається в історії філософії, іноді неї ототожнювали з мірою. Сприймаючи або почуваючи гармонію розвитку конкретних об'єктів, людина не завжди була здатна пояснити її. Чисто емпірично знаючи, наскільки складно створити щось гармонійне, як вимоглива «прекрасна гармонія» до тридцятилітнім її елементам, коли найменша диспропорція компонент порушує гармонію цілого, людина помилково ставила між поняттями гармонії й міри знак рівності. Однак поняття міри ширше, ніж поняття гармонії. Останнє крім єдності якісних і кількісних характеристик припускає одночасно особлива відповідність форми й змісту. Усяке гармонійне буття є міра, але не завжди яке-небудь буття, будучи мірою, гармонійно. Проблема співвідношення гармонії й протиріч із багатьох причин особливо актуальна в сучасних соціальних умовах.

Про співвідношення простого і складного міркували багато хто. Досвід безпосереднього сприйняття речей формував протягом сторіч у свідомості людей таке подання: складне - це те, що складається, складене із чого-небудь, а простої - те, із чого складається складне. Так про це говориться, наприклад, у листі Епікура до Герадота: «У числі тіл одні суть з'єднання, а інші - те, із чого утворені з'єднання». Подання це виявляється досить розповсюдженим і існує довгий час. Ризикуючи занадто затягти виклад, звернемося, однак, до тому, як Гегель аналізує кантівську антиномію, що стосується нескінченної подільності матерії.

Привівши її тезу у викладі Канта: «Усяка складна субстанція у світі складається із простих частин, і взагалі існує тільки простої або те, що складено із простого», Гегель відзначає, що протиставлення складного простому в Канта «не означає тут нічого іншого, крім речей, як вони почуттєво сприймані». На думку Гегеля, повторювати, що «складне складається із простого, - це тавтологія», зміст тези кантівської антиномії короткий - «те, що зберігається, є простим».

Дорікнувши Канта в «марній вимученій заплутаності», Гегель переходить до антитезису його антиномії, що говорить, що «жодна складна річ у світі не складається із простих речей, і взагалі у світі немає нічого простого». Гегелівський аналіз антитезису показує, що знову «справа йде тільки про почуттєво сприйманий» і головне виражається коротко: «Весь досвід нашого бачення, дотику й т.д. показує нам лише складне ...». Розкривши суть антиномії про нескінченну подільність матерії, Гегель пише, що «у самій безперервності полягає момент розділення». Висновок, до якого він приходить і який можна повністю віднести до проблеми « простої-складне» , сформульований у такий спосіб: «Тому що кожна із двох протилежних сторін містить у самій собі іншу й ні одну з них не можна мислити без іншої, то із цього треба, що жодне із цих визначень, узяте окремо, не істинно, а істинно лише їхня єдність. Це - істинно діалектичний спосіб розгляду цих визначень і щирий результат».

Об'єктивно існуючі матеріальні системи виявляються й простими, і складними одночасно, як і ті елементи, з яких вони складаються. Іншими словами, кожний об'єкт - діалектична єдність простого й складного. Проста й складне - це перша, чисто якісна характеристика структурності невичерпного матеріального світу. Діалектичний принцип єдності проста й складного як важлива характеристика реальних процесів можна вважати індикатором спрямованості змін. Процес вивчення конкретної єдності простого і складного «містить у собі як би два рухи: круговий рух, що розкриває координацію між простими й складними елементами системи, і рух по прямої лінії: «від пізнання складного до пізнання простого». ...Єдність цих двох названих форм руху пізнання дає в підсумку висхідну криву, що має форму спирали.

Сутність - явище

При вивченні об'єктивного миру людина зіштовхується з різноманіттям речей і явищ, які постійно змінюються, переміняючи один одного. При безпосереднім спогляданні дійсності сприймається звичайно зовнішня сторона речей. Пізнання починається з більше простого, доступного. У ході подальшого вивчення об'єктів людина зауважує, що за зовнішньою їхньою стороною коштують якісь стійкі зв'язки й відносини. Для позначення цих неоднакових сторін об'єктів використовуються категорії «сутність» і «явище» . У реальному світі кожний об'єкт - єдність сутності і явища. Явище можна розглядати як прояв сутності, її конкретне існування. Під сутністю в нашій філософській літературі звичайно малася на увазі сукупність внутрішніх, глибинних зв'язків і відносин, що визначає основні риси й тенденції розвитку речі, об'єкта. Будучи догмою, такий підхід, зрозуміло, сковував аналіз цього важливого й, підкреслимо, надскладного філософського поняття.

Багато дослідників з гіркотою відзначають, що в науці не можна використовувати категорію форми, якщо вона й далі буде визначатися тільки як «внутрішній зв'язок і спосіб організації», категорію сутності, якщо неї визначати як сукупність «найбільш глибоких і стійких зв'язків», категорію необхідності, якщо неї визначати як «те, що обов'язково повинне відбутися».

Сутність не існує як абстракція. Сутність - це завжди сутність чогось: сутність речі, процесу, явища. Пізнається тому не сутність як така, а сутність чогось конкретного. Сутність будь-якого явища навколишньої дійсності не лежить на поверхні, вона пізнається не відразу, а лише в ході багаторазового аналізу й синтезу. На думку Гегеля, сутність світиться в явищах, але не кожному, і суб'єкт, що пізнає, повинен бути підготовлений до пізнання сутності. Сутність повинна бути, але вона спочатку є видимість.

Сутність існує як загальне в одиничному, але в кожному явищі вона проявляється не повністю. Можливо невірне розуміння сутності досліджуваного, ілюзорне подання про неї, що відбивається в наступному використанні категорій «видимість».

Пізнання сутності як основи всіх властивостей об'єкта припускає подолання видимості. У цілому знання сутності об'єкта залежить від рівня розвитку самого пізнання. Доцільно тому, виявляючи сутність, аналізувати її внутрішні й зовнішні зміни, форми її прояву. Сутність, як показав Гегель, характеризується цілою серією категорій, і тому її не можна визначити однозначно.

Категорія «сутність» розпадається на «підставу» і «закон». Усяка конкретна сутність є насамперед певну підставу. «Підстава пояснює, чому досліджуваний нами об'єкт такий, а не інший. Воно пов'язане з основною якістю об'єкта, з його основним внутрішнім протиріччям і розглядається як основа (причина) найважливіших властивостей об'єкта. Через виділення основного, виявлення основи йде пізнання сутності досліджуваних явищ. Від підстави залежать всі інші відносини об'єкта. Завдяки підставі, що включає структурність минулих станів, об'єкт як система зберігає наявну визначеність буття.

Сутність - категорія структурна, багатопланова. Її не слід представляти як щось однорідне й монолітне. Пізнання сутності конкретних об'єктів дійсності розпадається на велику кількість рівнів і рухається від знання законів, що виступають сутністю першого порядку, до сутності других, третього й т.д. порядків. Ці сутності можуть бути якісно різними.

Закон - одна з найважливіших філософських категорій. Закон як такий, закон взагалі, ні в природі, ні в суспільстві не існує. В онтологічному плані закон - це істотний зв'язок, форма необхідності. Виділяючи із усього різноманіття зв'язків зв'язку істотні, тобто пов'язані із сутністю, необхідні для буття явища в його даному якісному стані, ми називаємо їхніми законами. У гносеологічному плані закон - це відносно щире твердження обмеженої спільності, відносно завершений етап пізнання сутності. Закон тому є відношення сутностей або між сутностями. Визначаючи закон як істотний зв'язок, ми звичайно перераховуємо відмітні ознаки істотних зв'язків, такі як повторюваність, спільність, необхідність і ін. Закон взагалі варто визначати через можливо більше число категорій, тому що він «розкриває» свої грані через загальне й особливе, через можливість і дійсність, сутність і явище...

Література

1.Волькенштейн М.В. Современная физика и биология // Вопр. филос. - 1989. - №8. - С. 30.

2.Нарський И.С., Пащенко В.Я., Петров К.А. Питання перебудови філософської освіти. - К., 2004

3.Нарський И.С. Тлумачення категорії «випадковість». - К., 1999

4.Шептулин А.П. Система категорий диалектики. - М., 2002

5. Моїсєєв М.М. Ідеї природознавства й суспільні науки. - К., 1997