Вуличні діти як об’єкт соціальної роботи

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ "ДІТЕЙ ВУЛИЦІ"

1.1 „Діти вулиці”: визначення, особливості соціального становища

1.2. Причини появи соціального явища - „діти вулиці”

Висновки до 1 розділу

РОЗДІЛ 2. ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ДИТЯЧОЇ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ

2.1 Українські "діти вулиці", причини їх шляху на вулицю

2.2 Державна система соціального захисту „дітей вулиці”

2.3 Соціально-правові основи захисту „дітей вулиці”, які потребують, соціальної допомоги в Україні

Висновки до 2 розділу

РОЗДІЛ 3. ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З „ДІТЬМИ ВУЛИЦІ"

3.1 Загальна характеристика соціальної роботи з „дітьми вулиці"

3.2 Вулична соціальна робота

3.2 Соціальна робота з кризовими сім`ями - профілактика бездоглядності і безпритульності дітей

Висновки до 3 розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Соціально-економічна криза, що охопила країну, трансформація ціннісних орієнтації населення породили сплеск бездоглядності і бездомності дітей. Громадська думка слабо брала участь у вирішенні цієї соціальної проблеми. Традиційні установи соціальної роботи виявилися непідготовленими до різкого збільшення випадків залучення дітей в примусову і небезпечну працю, проституцію, а також насильства по відношенню до дітей. Перед Україною знов встала давно забута проблема - працюючі «вуличні діти» і безпритульність.

Сьогодні суспільство і держава визнали, що дитяча бездоглядність і безпритульність - одна з найбільш гострих серед проблем, що характеризують неблагополуччя українського суспільства. Мова йде про хворобу, яка глибоко зачіпає відносини в суспільстві і державній політиці. Вулиця стає долею мільйонів ще до того, як їх «зіпсують» наркоманія, проституція, злочини. На користь нації ці явища повинна бути вивчені сучасною наукою, повинні бути вироблені шляхи і засоби боротьби з цим явищем.

Сьогодні українська дитина беззахисна перед жорстокими реаліями дорослого світу, що брутально вривається в її життя, калічить душу й тіло. Сучасні діти - прагматичні, змушені дбати про хліб насущний. З-поміж працюючих дітей з асоціальних сімей багато залучених до найнебезпечніших й найгірших форм праці, зокрема таких, як сексуальні послуги, торгівля наркотиками. Поширені також жебракування й крадіжки.

Проблема «дітей вулиці» в Україні не дає про себе забути: щодня тисячі позбавлених домашнього тепла підлітків на наших очах вживають алкоголь, нюхають клей, жебракують та вчиняють злочини. За подолання цієї невтішної ситуації в нашій країні взялися Міжнародний благодійний фонд «Карітас України» та «Європейський рух в Україні».

Головна причина, що породжує "вуличну" тему, - це криза родини. Дослідники затверджують, що й авторитет, і виховний потенціал українських родин зараз послабляється. Зниження рівня життя сімей з дітьми відбувається одночасно із значною трансформацією духовних цінностей населення. Це особливо хворобливо відбивається на положенні дітей: спостерігається загострення ситуації з дитячою бездоглядністю і соціальним сиротінням, а також безпритульністю.

Сучасне суспільство вимагає від підростаючої особистості бути всебічно розвиненою, обізнаною, наділеною високими особистісними якостями та вміннями. Формування особистості відбувається під час навчально-виховного процесу в загальноосвітньому закладі, виховання в сім'ї, перебування у доброзичливому оточенні. Але однією з проблем суспільства, на жаль, є важкі діти, які мають ряд психологічних та соціальних особливостей. До важких дітей відносяться діти, які мають проблеми у вихованні та формуванні особистості. До таких дітей також відносять «діти вулиці». Проблемою соціальної допомоги «дітям вулиці» займалися та займаються відомі вчені, до яких відносяться: Бородуліна С.Ю., Бочарова В.Г., Гапон Ю.А., Дахно Р., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р., Клейберг Ю.А., Максимова Н.Ю., Шакурова М.В. та інші.

Дослідженням в області дитячої бездоглядності і безпритульності присвячена значна кількість публікацій у вітчизняній літературі 20-30 років XX сторіччя. До них відносяться праці М.І. Артамонова, П.П. Блонського, М.С. Богуславського, А.Б. Залкинда, А.Д. Калініной, Е.С. Лівшиц, А.С. Макаренко, Маро (Льовітіной )М.І., Н.І. Озерова, Н.В. Чехова.

У подальшому акцент досліджень зміщується у бік вивчення правопорушень неповнолітніх. Проблеми профілактики безпритульності і злочинності неповнолітніх стають прерогативою кримінологів. Проблемі дитячої злочинності і боротьби з нею присвятили свої роботи Л.М. Васильовський, М.Н. Гернет, Н.П. Грішаков, В.І. Куфаєв, П.І. Люблінський, М.Р. Оганесян.

1990-і роки відмічені розширенням дослідницького інтересу до проблематики бездоглядності і безпритульності неповнолітніх; перш за все це роботи А.С Бланкова, Е.Б. Брєєвой, І.А Бурмістрова, Е.Б. Головкіна, Г.М. Іващенко, З.В. Каганової, Г.І. Камаєвої, Н.І. Крюкова, А.В. Лапшина, A.М. Нечаєвої, Е.М. Рибінського, Е.Г. Слуцкого, Н.Ф. Сморгунової, С.А. Стівенсон, Н.А. Шахиної.

Актуальність теми курсової роботи полягає в необхідності розкриття особливостей соціальної роботи з «дітьми вулиці».

Метою роботи є узагальнення теоретичних знань та розкриття специфіки соціальної роботи з „дітьми вулиці”.

Об'єктом курсової роботи є „діти вулиці” як об'єкт соціальної роботи.

Предметом дослідження обрано особливості соціальної роботи з „дітьми вулиці”.

Задачі курсової роботи:

- ознайомитися з літературою по визначеній темі курсової роботи;

- надати визначення та описати особливості соціального становища „дітей вулиці”;

- окреслити причини появи соціального явища - „діти вулиці”;

- дослідити проблеми дитячої безпритульності на державному рівні;

- визначити соціально-правові основи захисту „дітей вулиці”, які потребують, соціальної допомоги в Україні;

- описати технології соціальної роботи з „дітьми вулиці";

- визначити основні напрямки соціальної роботи з кризовими сім`ями як профілактику бездоглядності і безпритульності дітей.

Структура курсової роботи складається зі вступу, трьох розділів з підрозділами, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ "ДІТЕЙ ВУЛИЦІ"

1.1 "Діти вулиці": визначення, особливості соціального становища

Кожен із нас бачив на вулиці брудних, обірваних підлітків, що нюхають клей або просять милостиню. На таких дітей не хочеться дивитися. Тим більше - думати, хто вони, звідки, чим живуть, як і де. Деякі навіть бояться безпритульних. Адже для того, щоб вижити на вулиці, дитині просто необхідно мати хоч деякі гроші. А де їх узяти? Одні намагаються підробляти або просять милостиню, інші йдуть на крадіжки і проституцію. За даними міліції, безпритульні стають частиною злочинного світу. Вони звикають виживати, докладаючи до цього максимум зусиль і не замислюючись про засоби.

Безпритульні діти - це бездомні діти, які живуть на вулиці, зокрема ті, про які не піклуються батьки або інші дорослі. Бездомні діти живуть в кинутих будівлях, контейнерах, автомобілях, парках, або безпосередньо на вулиці. Багато було написано визначень «дітей вулиць». Проблема полягає в тому, що немає ніяких точних категорій у визначенні, між дітьми, які проводять якийсь час на вулицях, але в основному живуть удома, і тими, хто виключно живе на вулицях і не має ніякого спостереження або турботи з боку дорослих [8].

Діти, що живуть на вулиці, - це діти у яких немає сім'ї, для них вулиця є їх будинком.

Діти, що працюють на вулиці, - це діти, яким доводиться працювати на вулиці, щоб підтримувати свою сім'ю, з якою вони зберігають відносини. У свою сім'ю такі діти повертаються або регулярно, або нерегулярно.

Сім'я, що живе на вулиці, - це діти, які разом зі своїми сім'ями живуть на вулиці.

Дослідники в області соціології соціальної роботи крім даних визначень широко використовують поняття «діти-бродяги», «дитяча занедбаність», і ін., вкладаючи, по суті, у всі ці визначення один і той же сенс - відсутність турботи з боку батьків або держави.

Така термінологічна різноманітність пояснюється порівняно недавнім юридичним визначенням поняття «бездоглядність», спочатку у поєднанні з терміном «правопорушення», а пізніше як самостійного.

У сучасній зарубіжній літературі безпритульних і бездоглядних дітей, частіше називають «вуличними дітьми». Термін «вуличні діти» дуже вдало визначає місце даної групи в соціальній стратифікації.

«Вуличні діти» - це діти, суспільства, що опинилися зовні, з його соціальними інститутами (школи, сім'ї, досугових установ, спортивних секцій), фактично позбавлені дитячого статусу, відповідно до якого дорослі (держава і/або батьки) зобов'язані про них піклуватися. У своїй більшості вони стають членами неформальних співтовариств. Соціальне становлення таких дітей здійснюється під впливом «вуличних інститутів» [14].

Іншими словами, безпритульність і бездоглядність - це юридичні поняття що визначають правовий статус неповнолітніх; «вулична дитина» - це соціологічна категорія, яка фіксує положення даної групи дітей в суспільстві.

Найбільш повно особливості стратифікації «вуличних дітей» є класифікація, запропонована С.А. Стівенсон. «Вуличні діти» підрозділяються дослідником на:

- бездоглядних дітей, які проводять час на вулиці, але при цьому зберігають зв'язки з будинком, періодично його відвідують з тим, щоб помитися, поїсти, поспати і отримати (або, навпаки віддати батькам) гроші;

- дітей мігрантів або дітей, що вирішили піти з будинку і переїхати до України; ця група характеризується невідвідуванням освітніх установ, життям на вокзалах;

- «втікачів» - дітей, що пішли з дому і живуть самостійно або в компаніях собі подібних, в підвалах, на горищах, на теплотрасах, в знятих кімнатах;

- «маленьких бомжів» - дітей мігрантів, що живуть без прописки, і бездомних; вони ідентифікують себе з соціальним шаром (асоціальним), що сформувався, і внутрішньо розділяють його долю;

- «бродяг», «туристів» - дітей, які мандрують самостійно; що заробляють злочинним промислом, мандрівних, щоб побачити щось нове, повеселитися;

- «гастролерів» - дітей, що приїжджають у великі міста з батьками, щоб заробити гроші і повернутися додому; що займаються жебрацтвом, дрібною торгівлею, грою на музичних інструментах. Це найбільш помітна категорія.

Стівенсон відмічає, що безпритульні і бездоглядні діти відносно себе використовують іншу термінологію. На її думку, в даних групах неповнолітніх не поширений термін «безпритульний», навіть серед представників категорії так званих «маленьких бомжів», не дивлячись на його колишнє широке вживання в кругах дітей тих, що залишилися без нагляду [21].

Широко прийнятий набір визначень, зазвичай приписуваних ЮНІСЕФ, розділяє вуличних дітей в дві головні категорії:

1. Діти на вулиці є тими, хто займається якою-небудь економічною діяльністю починаючи від жебрацтва до торгівлі.. Більшість з них в кінці дня повертають свої доходи в свою сім'ю. Вони можуть відвідувати школу і зберігати приналежність до сім'ї. Із-за економічної нестабільності сім'ї, ці діти можуть зрештою зробити вибір на користь постійного життя на вулиці.

2. Діти вулиць фактично живуть на вулиці (або поза нормальним сімейним оточенням). Сімейні узи зберігаються, але підтримуються трохи і зберігаються тільки випадково або періодично.

Останні, під даних ЮНІСЕФ не перевищують 30% загального числа «вуличних дітей».

З кінця 1980-х років різко ослабіла профілактична, виховна роль школи; відмова від «всеобучу» понизила гарантії обов'язкового навчання кожної дитини. Продовжується зростання числа неповнолітніх, таких, що не навчаються в освітніх установах і ніде не працюють. Багато хто з «вуличних дітей» не має початкової освіти, ледве уміє читати і писати, що веде до посилення нездатності подальшої адаптації в соціумі.

У зв'язку з складністю навчання даної категорії, «вуличних дітей» часто характеризують як: психоневротиків, психопатів, антагоністів, недисциплінованих, імпульсних.

У багатьох випадках неповнолітні ухиляються від навчання, не відвідують заняття, формально числившись в освітній установі [19].

1.2 Причини появи соціального явища - "діти вулиці"

«Вуличні діти» - це діти і підлітки, що з різних причин втікли з дому.

Причини втечі можуть бути різними. Найчастіше зустрічаються такі причини [21]:

- це своєрідна форма виразу протесту або образи на вчителів, батьків;

- страх перед можливим фізичним або моральним покаранням за досконалий непристойний вчинок або за погану відмітку;

- відсутність належної турботи з боку батьків;

- відчуття самоти і своєї «непотрібності» будинку і в школі (такі діти часто замкнуті, сумні, можуть бути «ізгоями» в класі);

- імпульсний виниклий незборимий потяг (діти схильні до таких вчинків, відрізняються виборчою товариськістю, вони переважно похмурі і незадоволені такими, що оточують, схильні до агресивних реакцій);

- вплив компанії, яка «відходи з будинку вважає нормою» (слабкість вольових процесів, невміння сформулювати відмову);

- відсутність очевидних мотивів (настрій, що раптово змінився, негативно впливає на критичну оцінку підлітком ситуації і ін.);

- тяга до подорожей (характерологічні особливості).

Вуличні діти - це діти, які, не маючи достатньої опіки і турботи про них з боку відповідальних за це дорослих, велику частину свого часу проводять на вулиці, яка стає звичайним містом їх проживання або джерелом добування коштів для існування. Уточнюючи термін "вулична дитина", важливо відзначити, що цей термін все ще знаходиться в процесі з'ясування не тільки в Латвії, але і в багатьох інших державах миру. Щоб точніше охарактеризувати вуличних дітей, використовуються різні підходи [34].

1) Дитячий фонд Організації Об'єднаних націй групує потенційних дітей, що вже стали вуличними, в 3 обширних категорії:

- діти, що знаходяться в ситуації підвищеної риски, або діти групи риски, які можуть стати вуличними дітьми, - це діти, які працюють на вулиці, але живуть в сім'ї або живуть в сім'ї у великій бідності.

- вуличні діти, які не мають достатнього нагляду в своїй сім'ї (найчастіше з сімей алкоголіків, наркоманів, самотніх матерів, багатодітних сімей)

- діти вулиць, які не мають ніякої підтримки від сім'ї.

2) Міжнародна асоціація НГО для вуличних дітей дає наступне визначення:

Вуличні діти - це діти молодше 18 років, які більш менш тривалий час живуть у вуличному середовищі. Це діти, які переходять з одного місця проживання на інше, і у яких є свої групи ровесників і контакти на вулиці. Офіційно у цих дітей може бути адреса, де проживають їх батьки, або адреса дитячого будинку. Але найчастіше у цих дітей дуже слабкий зв'язок з дорослими - батьками, школою, дитячими установами, соціальними службами, які повинні ними займатися.

У альманаху Усесвітнього банку 1999 року "Вуличні діти в десяти країнах Центральної і Східної Європи" (включаючи Латвію) затверджується, що, кажучи про вуличних дітей, часто мають на увазі обидві групи дітей: і тих, які живуть на вулиці, і тих, які проводять на вулиці велику частину часу. Підкреслюється, що це комплексний процес, в перебігу якого діти поступово адаптуються до вуличного життя, проте велика частина з них зберігають контакти зі своїми сім'ями [27].

Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема “дітей вулиці” з'явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Проте, сьогодні можна стверджувати, що існує ряд факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя.

Як відзначають у матеріалах ЮНІСЕФ, феномен вуличних дітей є симптомом надзвичайного соціального й економічного неблагополуччя в країні, а потім і в сім'ї.

1. Соціально-економічні умови появи ”дітей вулиці” [16]:

- погіршення матеріального становища значної частини населення України;

- збільшення незайнятих дітей та підлітків;

- економічна експлуатація дорослими дитячої праці (залучення до жебракування, крадіжок, махінацій);

- послаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей;

- загострення розбіжностей і конфліктів між батьками та дітьми;

- ослаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем їхнього проживання і навчання;

- негативні тенденції у засобах ЗМІ, пропаганда насилля і легкого життя.

2. Відмежування дітей від сім'ї:

- безробіття обох чи одного з батьків;

- відсутність постійного місця роботи батьків чи залучення їх до так званого “човникового бізнесу”:

- відсутність постійного житла;

- розлучення батьків;

- асоціальний спосіб життя одного чи обох батьків;

- примус дітей дорослими членами родини до жебракування;

- злочинні дії батьків;

- різноманітні форми насилля, спрямованих і на дітей;

- раннє або позашлюбне материнство;

- неповна родина [22].

Висновки до 1 розділу

Отже, в Україні є досить поширеною проблема «діти вулиці». Це є серйозною проблемою, яка негайно потребує вирішення і допомоги у цьому.

Якщо підходити до визначення поняття безпритульність з точки зору соціального явища, то увага акцентується на середовищі, на соціальних умовах, які формують явище. Воно повинно включати в себе перелік обставин, характерних рис середовища, у яких дитина опинилась у такому стані, та, відповідності до цього, види бездоглядності повинні визначатися залежно від наявності або відсутності цьому середовищі тих чи інших причин.

Особливості дитячого психофізичного організму вимагають створення навколо дитини належних матеріальних і моральних умов існування та виховання. У таких умовах виховуються гармонійно повноцінна людина. А якщо сукупність їх частково або повністю відсутня, дитина потрапляє в стан безпритульності. Таким чином, безпритульність - це соціальне явище, яке характеризується відсутності у дитини сукупності сприятливих умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку дитини постійно змінюється і залежить від того, що широко ставиться проблема охорони дитинства в країні, та від наявності у організації по охороні дитинства засобів надання конкретної допомоги безпритульним дітям.

Якщо брати за основу поняття безпритульності як соціального явища, яке характеризує відсутність сукупності сприятливих умов, що оточують дитину, то й класифікація видів бездоглядності повинна базуватися на аналізі цих умов. Отже, причини того, що діти залишаються без батьківської опіки і стають дітьми вулиці, мають різний характер. Проте наслідок є один - позбавлення дитини конституційного права на сімейне виховання і батьківську турботу. У першу чергу це відбувається у неблагополучних сім`ях та загострюється в умовах розпаду родини.

діти вулиця соціальний безпритульність

РОЗДІЛ 2.

ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ДИТЯЧОЇ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ

2.1 Українські "діти вулиці", причини їх шляху на вулицю

Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема “дітей вулиці” з'явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді важко навіть пояснити, що спонукає дітей залишати родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Феномен вуличних дітей є симптомом соціального й економічного неблагополуччя у країні, а потім в сім'ї.

Кожна “дитина вулиці” - це індивідуальність, яка обирає свій спосіб життя. Вулиця - це те місце, де дитина працює, спілкується, грає, навчається “виживати” в екстремальних умовах [42].

1. Погіршення матеріального становища значної частини населення України.

Погіршення економічної ситуації в Україні призвело до помітного зростання кількості сімей, які опинилися за межею бідності. Зубожіння населення торкнулося дітей: значно зменшилися витрати на них, збільшилася кількість сімей, що вирішують сімейні матеріальні проблеми за рахунок використання дитячої праці. Економічний добробут родини є важливим, але не вирішальним фактором, що спонукає дітей виходити на вулицю.

2. Збільшення незайнятих дітей і підлітків.

Появу цієї причини можна розглядати як результат двох, на перший погляд, незалежних тенденцій: невиконання закону про загальну середню освіту і зниження рівня зайнятості серед підлітків.

У зв'язку з послабленням контролю з боку працівників шкіл, керівників управлінь освіти збільшується кількість дітей, які не отримують середньої освіти, чи формально рахуються за певною школою, фактично її не відвідують, перебувають на вулиці. Частина дітей, які мали можливість продовжувати навчання в професійно-технічних училищах, через різке зменшення їхньої кількості, залишилися поза системою освіти. У той же час підлітки, що не досягли 16 років, не можуть знайти роботу. У результаті збігу таких факторів підлітки залишаються і поза школою, і поза трудовим колективом, що, збільшує вірогідність виходу їх на вулицю.

Згідно з інформацією Департаменту комунікацій влади і громадськості секретаріату Кабінету Міністрів, в Україні налічується 130 тисяч безпритульних дітей. За неофіційними даними їх набагато більше. Більшість безпритульних - діти шкільного віку, від 6 до 16 років (76 %), дошкільники - 13 %, і 11 % становлять підлітки старше 16 років. Близько 80 % малолітніх бродяг - хлопчики. При цьому майже 50 % дітей не уявляють себе з рідною сім'єю і не бажають повертатися додому [17].

На думку представництва ЮНІСЕФ в Україні, численні факти свідчать, що поширеність ВІЛ серед дітей і молоді, які живуть на вулиці, досягла небезпечно високого рівня. У ході дослідження чверть опитаних дітей повідомили, що постраждали від сексуального насильства і експлуатації за останні 6 місяців.

За даними досліджень ЮНІСЕФ у рамках проекту "Діти вулиці", у більшості безпритульних є сім'ї і вони пішли з дому через батьків. Кожна третя дитина, що опинилася на вулиці, постраждала від жорстокого ставлення до неї в сім'ї. Третина дітей вдома недоїдали. Кожен другий з вуличних дітей вживає алкоголь або наркотики. Серед дітей вулиці 20 % - неписьменні, а решта - з рівнем знань, що не відповідає вікові дитини [33].

3. Економічна експлуатація дорослими дитячої праці.

Наявність факторів залучення дітей до жебракування, крадіжок, різного роду махінацій пояснюється працівниками Міністерства внутрішніх справ, працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх посиленням регламентації і контролю за даними процесами з боку окремих дорослих людей, котрі, експлуатуючи дітей, отримують свої доходи. Безнаказаність та не притягнення до кримінальної відповідальності призводить до збільшення кількості дорослих організаторів економічної експлуатації дітей. Безперечно, що виживання дитини на вулиці без будь-якої підтримки - дорослих або старших дітей є проблемним.

3. Послаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей.

Оцінюючи причини зниження рівня відповідальності батьків за утримання і виховання батьків, немає однозначної відповіді, чому це відбувається. Відслідковуються різні аспекти ігнорування батьками життя і долі дітей: фізичне насильство, жорстокість, вживання алкоголю, наркотиків, відсутність їжі, житла, одягу.

4. Загострення конфліктів між батьками і дітьми.

Ця причина стає особливо гострою, коли дитина, частіше - підліток, не знаходить спільної мови з батьками з приводу різних питань: успішності, дозвілля, непередбачених грошових витрат, свободи сексуального життя тощо. Останнім часом на вулицю виходять діти і з благополучних сімей. У таких ситуаціях потрібна соціально-психологічна і педагогічна допомога не тільки дітям, але й сім'ям, при цьому фахівці повинні скоригувати взаємини в середині сім'ї [10].

5. Ослаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем їхнього проживання і навчання.

Формальною причиною ослаблення освітньо-виховної роботи серед дітей і підлітків можна назвати економічну нестабільність у країні, що призвело до різкого зменшення різного типу студій і гуртків у школах і позашкільних установах. Проте, з упевненістю можна стверджувати, що це не єдина причина. Ще донедавна кожна школа була своєрідним мікроцентром з організації освітньо-виховної діяльності. Сьогодні згорнута діяльність педагогів з розвитку і виховання школярів у позаурочний час, як правило, відсутні громадські і молодіжні організації, діяльність яких могла б бути спрямована на саморозвиток, самореалізацію дітей та підлітків. Саме соціально-виховна робота в умовах загально - освітніх навчальних закладів могла б допомогти дітям, зокрема, із малозабезпечених сімей, залучатися до різних видів проведення вільного часу.

6. Негативні тенденції у засобах масової інформації, пропаганда насилля і легкого життя.

Сьогодні у засобах масової інформації створений образ молодої людини, яка, не докладаючи особливих зусиль, може досягти усього в житті. Навіть про долю “вуличної” дитини досить часто фільми закінчуються щасливо. Можна простежити також певну тенденцію при висвітленні у ЗМІ проблем чи доль “дітей вулиці”: створюються гостро сюжетні розповіді з кінцівкою, схожою на “мильні” серіали.

Разом з тим насилля і стиль легкого життя, подаються засобами масової інформації як своєрідний культ. Привертає увагу і той факт, що подібні фільми випускаються на екран у найбільш популярний глядацький час. Це сприяє тому, що діти й підлітки під впливом переглянутого виходять на вулицю з метою пошуку нових вражень і відчуттів, як “у кіно” [28].

В Україні широко розвивається мережа комп'ютерних клубів та Інтернет - кафе. Численні ігри, якими найчастіше користуються діти, пропагують жорстокість, формують такі негативні якості, як зневагу до слабшого, гіпертрофовану самовпевненість. Не заперечуючи значних інформативних можливостей Інтернету, слід зважати на наявність сайтів, які містять різного роду негативну інформацію, проконтролювати доступ до якої майже неможливо. Тому нагально постає питання про захист прав дітей та молоді на екологію інформаційного простору. Для профілактики і подолання явищ деструктивного впливу на психіку з боку інформаційного простору необхідні певні зміни в системі сімейного виховання і шкільного навчання, створення сприятливого соціально - психологічного середовища в умовах сучасного інформаційного суспільства, культурного взаємовпливу.

“Діти вулиці”, безумовно вимагають допомоги, підтримки, захисту. Проте, щоб їх захистити, необхідно, насамперед, їх зрозуміти. Зрозуміти, хто вони, чому вулиця стала для них місцем, що замінює сім'ю, близьких, затишок домівки? Зрозуміти їх - це значить спробувати задіяти механізми, які б сприяли вилученню дітей з вулиці, з каналізаційних люків, підвалів [14].

2.2 Державна система соціального захисту „дітей вулиці”

Державна система соціального захисту, яка трансформується в нових умовах, поки що є не настільки гнучкою, щоб своєчасно і адекватно реагувати на існуючі негативні соціальні прояви. Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти, члени сім'ї, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них фактично немає рідних сімей, оскільки батьки п'ють, або перебувають у місцях позбавлення волі. Діти змушенні проживати у чужих людей, у сім'ях родичів, в оточені інших дітей, на вокзалі, залишених будівлях тощо [31].

За останніх 10 - 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З'явилася нова категорія дітей, яких звично називають “діти вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України "Про охорону дитинства" (2001 р.) визначені поняття “безпритульна дитина”, “дитина-сирота” [3].

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% - біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта -- діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на “вулицю”, і вулиця стає них домівкою.

Саме тому постала необхідність надання соціальної допомоги цим дітям, що дозволить їм повернутися (при можливості та доцільності) до рідної сім'ї, знайти інше постійне місце проживання (інтернат, опіку прийомну сім'ю), розпочати повноцінне самостійне життя.

У 90-х роках для вирішення даної проблеми в Україні була система державних і недержавних притулків. Однак, більшість із них є закладами закритого типу, куди діти підліткового віку добровільно звертаються.

За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці” - це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно функціонують два поняття: “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім'єю”.

За визначенням Дитячого Фонду Об'єднаних Націй до “'дітей вулиці” належать [6]:

- діти, які не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

- діти, які підтримують контакт з сім'єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);

- діти -- вихованців будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості “дітей вулиці”, в першу чергу, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначилось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: “Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім'я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду”.

Результати досліджень Державного інституту проблем сім'ї та молоді, проведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді у 2002 році показали, що до “дітей вулиці” в Україні слід віднести наступні групи неповнолітніх [38]:

- безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім'ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

- бездоглядні діти - діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частина дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

- діти-втікачі з навчально-виховних закладів - діти, яких не влаштовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

- діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;

- діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці;

- діти, позбавлені систематичної батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів;

- діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї категорії дітей, тому “дітей вулиці” розглядають як неструктурований об'єкт: до нього належать діти, які залишилися без батьківської опіки й визначеного проживання; діти, які мають сім'ю, але тимчасово втратили з нею зв'язки; мають дім і сім'ю, але перебувають протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних категорій дітей існує і різна мотивація виходу на вулицю [28].

Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю, можна дати таке визначення суті поняття “діти вулиці”:

1). головною ознакою, за якою дитину можна віднести до “дітей вулиці" є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

2). "діти вулиці" - діти, які офіційно не визначені позбавленими батьківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин не займались належним їх вихованням. Поняття “діти вулиці” об'єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей.

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень визначення основних характеристик “дітей вулиці”, з'ясування їх стилю життя й потреб [15]:

- більшість “дітей вулиці” - діти підліткового віку;

- хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

- більшість підлітків виховується у багатодітних сім'ях;

- надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім'ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

- серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

- значна частина “дітей вулиці” мають проблеми з найближчими родичами;

- значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого статусу має низьке матеріальне становище сім'ї;

- значна частина “дітей вулиці” заробляють гроші самостійно, причому дуже часто “робота” дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжка, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

- “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;

- діти нерегулярно харчуються, часто голодують;

- “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять цигарки.

2.3 Соціально-правові основи захисту „дітей вулиці”, які потребують, соціальної допомоги в Україні

Згідно з Конституцією України „утримання і виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, покладається державу” (стаття 52) [1].

Стаття 20. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, або яка в її власних якнайкращих інтересах не може займатися в такому оточенні, має право на особистий захист і допомогу, що надається державою.

Професійна діяльність соціального працівника базується на певних документах, законах, актах, указах. Міжнародна декларація по забезпеченню виживання, захисту і розвитку дітей, проголошує пріоритетність проблем дитини у суспільстві. Таке рішення було прийняте 30 вересня 1990 року в м. Нью- Йорку, керівниками 190 держав. І ця декларація зобов'язує полегшити скрутний стан дітей, які проживають у важких умовах [31].

Конвенція ООН про права дитини визначає пріоритет інтересів дитини у суспільстві, наголошує на недоступність дискримінації дитини за будь-якими ознаками та необхідності виявлення державою особливої турботи про соціально-депресованих дітей: інвалідів, біженців, сиріт [36].

Збільшення кількості дітей, які виховуються поза сім'єю, загострення проблем соціального сирітства вимагають прийняття нагальних рішень щодо створення умов для навчання і виховання, соціального захисту та материнського забезпечення. З цією метою розроблені “Заходи щодо поліпшення становища дітей”, які затверджені Указом Президента України від 17 жовтня 1997 року № 1153. Основною метою реалізації заходів зазначено поліпшення становища дітей позбавлених батьківської опіки [2].

На подолання негативних явищ попередження дитячої бездоглядності спрямований Указ Президента України від 18 березня 1998 року “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей”[3].

На розв'язання проблем затверджена Державна програма запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2010 роки, затверджена 21 лютого 2003 року № 154 (2003) [5].

У програмі визначено, що робота, яка проводиться в регіонах є малоефективною. Кожного року в Україні збільшується кількість дітей на вулиці і через малоефективний контроль з боку суспільства за вихованням та утриманням дітей у неблагополучних сім'ях призводить до виникнення ситуації, коли все більше таких дітей не отримують соціального захисту і стають “дітьми вулиці”.

Одним з аспектів розгляду парламентських слухань, що відбулися 22 грудня 2003 року стало обговорення проблеми, що стосується безпритульних дітей в Україні і шляхи подолання цієї проблеми.

На рівні Кабінету Міністрів України рекомендується, в першу чергу, удосконалити механізм державного управління і контролю за виконанням положень ООН. Реалізацію контролю за становищем дітей в Україні можлива за умови визначення центрального органу виконавчої влади.

Відповідно до ч. 2 Ст. 170 Сімейного кодексу України у виняткових випадках при безпосередній загрозі для життя та здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право прийняти рішення про термінове вилучення дитини в батьків та позбавлення їх батьківських прав. У цьому випадку прокурора повинні терміново повідомити і в семиденний строк звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав обох або одного з батьків [33].

На сьогодні згідно з чинним Сімейним кодексом України на органи опіки та піклування покладаються такі обов'язки:

- захист прав сім'ї (Ст.19);

- надання дозволу забрати дитину з пологового будинку бабі, діду у тому випадку, коли батьки відмовляються від неї (Ст.143);

- захист прав та інтересів дитини у разі її звернення (Ст.152);

- звернення з позовом до суду про позбавлення батьківських прав (Ст.165);

- опікування дітей, батьки яких позбавленні батьківських прав (Ст.167);

- встановлення опіки над дитиною (Ст.128);

- нагляд за дотриманням прав усиновлених дітей, які проживають в Україні (Ст.235);

- контроль за умовами утримання, виховання, навчання дітей над якими встановлено опіку, піклування (Ст.246).

Сімейний кодекс України не містить норм щодо представництва цього органу в місцевих органах виконавчої влади, не конкретизує структури, яка безпосередньо займається вирішенням питань захисту прав дітей позбавлених батьківського піклування (ЦК, Ст.56) [20].

Оскільки на сьогодні не існує законодавчого визначення, що собою представляє “органи опіки та піклування” як орган виконавчої влади, вирішення питань захисту прав дітей на місцевому рівні здійснюється згідно Кодексу про шлюб та сім'ю (1969 року), який втратив чинність, а також Правилами опіки та піклування, затвердженими на рівні спільного наказу міністерств у 1971 році [17].

Міністерство освіти і науки України розробило систему інформування про сім'ї потенційних усиновителів, опікунів та піклувальників.

Крім того, міністерство постійно працює над механізмом повернення дітей шкільного віку у школу, які її покинули. Основна увага приділяється створення «телефону довіри», на який можна безплатно подзвонити і викласти свої почуття і потреби.

Міністерство охорони здоров'я України в основному надає медичну допомогу дітям, в тому числі “дітям вулиці”. Це стосується саме тих дітей, які вилучені з вуличного середовища правозахисними органами. Перш, ніж потрапити до навчального закладу, вони направляються у стаціонарні відділення лікарень для повного медичного обстеження, де, при потребі, отримують необхідну медичну допомогу.

Державний комітет у справах сім'ї та молоді:

- виявляє можливості та створює умови для альтернативних форм сімейної опіки: дитячих будинків сімейного типу;

- здійснює профілактичні заходи щодо безпритульності та правопорушень серед дітей, їхню соціальну реабілітацію;

- розробляє документи, що складають основу Концепцій, законів.

Державний центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді взяв на себе функцію координатора роботи обласних, міських та районних центрів служб для сім'ї, дітей та молоді щодо надання юридичної, психологічної і соціальної допомоги “дітям вулиці”. Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з “дітьми вулиці”, дітьми-сиротами, "Телефону довіри", консультативних пунктів.

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх, Міністерство внутрішніх справ України. Районними відділеннями кримінальної у справах неповнолітніх проводиться практична робота з “дітьми вулиці”. Зокрема, це:

- пошук і повернення до постійного місця проживання неповнолітніх, які залишили сім'ю (у випадку можливості повернення туди);

- виявлення дорослих осіб, які “втягують” неповнолітніх у злочинні дії, проституцію, наркоманію, пияцтво, жебрацтво;

- притягнення до відповідальності батьків за невиконання своєї соціально-виховної функції стосовно дітей [23].

Висновки по 2 розділу

Негативні явища соціального розвитку України, в першу чергу, торкнулись інтересів дітей. Зростає кількість дітей, яких батьки кинули або байдуже ставляться до виховання та розвитку своїх нащадків. Саме тому вони поповнюють чисельні ряди армії „дітей вулиць”. В Україні, на жаль, чомусь не квапляться розв'язати цю проблему. Сотні тисяч малолітніх волоцюжок нікому не потрібні. А тому часто-густо вони стають на слизьку стезю наркоманії, токсикоманії, крадіжок, а то й більш важких злочинів. Прикро, що все більше і більше таких дітей потерпають від сексуальних розпусників, котрі замість держави перебрали опіку над маленькими бродяжками.

Кожна дитина -- це маленька особистість, захист і турбота про яку -- найперший обов'язок держави

Надання допомоги дітям, які залишилися з різних причин без батьківської опіки є надзвичайно важливим напрямком соціальної політики держави. Оскільки Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, то вона взяла на себе низку зобов'язань по забезпеченню і захисту дітей, які залишилися без батьківської опіки.

Саме джерело проблеми є дитина, яка йде з дому, з школи на вулицю, залишаючись без родини. А основними причинами виходу дітей на вулицю є проблеми в сім'ї, школі, з друзями. Потрібно шукати, працюючи з дитиною, той корінь із-за якого пішла з дому і тоді вже боротися з проблемою. А ще краще проводити профілактику цього явища. Міністерства України видають різноманітні акти, що стосуються прав дітей, і безпосередньо через місцеві органи займаються захистом дітей. Дитина в будь-який момент може звернутися в місцеві органи, особливо тоді, коли порушуються її права; коли в дитини проблеми і, даному випадку, вона немає куди дітися, то їй потрібно звернутися в орган опіки і піклування.

Отже, причини того, що діти залишаються без батьківської опіки і стають дітьми вулиці, мають різний характер. Проте наслідок є один - позбавлення дитини конституційного права на сімейне виховання і батьківську турботу. У першу чергу це відбувається у неблагополучних сім`ях та загострю загострюється в умовах розпаду родини.

Служба у справах неповнолітніх основним своїм завданням щодо захисту прав неповнолітніх бачить налагодження діяльності між міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо профілактики бездоглядності серед дітей та підлітків.

РОЗДІЛ 3.

ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З „ДІТЬМИ ВУЛИЦІ"

3.1 Загальна характеристика соціальної роботи з „дітьми вулиці"

Говорячи про роботу з «дітьми вулиці» необхідно мати на увазі роботу з широким колом дітей, які вже на вулиці або можуть там опинитися. Під час роботи з дитиною необхідно враховувати особисту думку дитини, тому, що вона має свободу вибору. Крім того дитина повинна мати можливість обирати місце проживання. Якщо вона не хоче повертатися в сім'ю, але згодна залишитися в притулку, її неможна змушувати повертатися додому, навіть, якщо на цьому наполягають батьки. Якщо дитина не хоче жити в одному інтернаті, але погоджується на інший, то це потрібно врахувати [32].

Спробувати зрозуміти проблеми дитини може, насамперед, соціальний працівник, що веде активну роботу саме на вулиці. Адже “вулична робота” є першим ступенем на шляху соціальної реадаптації дитини і ланкою, що зв'язує дитину та систему педагогічної реадаптації.

Для соціального працівника важливим є питання: куди дитина піде вночі, з ким буде завтра, хто простягне їй руку, за ким вона піде. Адже “доброзичливих”, котрі прагнуть обдурити дитину, використовують у своїх цілях - чимало. Тому працівнику соціальної сфери потрібно встигнути першому підійти до дитини, зрозуміти її проблеми, відгукнутися на дитяче горе.

Соціальний працівник для таких дітей є своєрідною “швидкою допомогою”. Він бере на себе відповідальність за її долю, підтримуючи у складних ситуаціях, намагаючись повернути до рідної сім'ї або ввести у новий світ. Цим світом спочатку може стати притулок, орієнтований на те, щоб повернути дитину до сім'ї (рідної, опікунської, прийомної). Новим світом для дитини можуть стати спеціальні центри, де працюють кваліфіковані фахівці, які здатні надати допомогу. Робота у таких центрах будується на індивідуальних потребах зорієнтована на надання психологічної, соціальної і матеріальної допомоги, навчання дітей навичкам, що допоможуть уникнути хвороб, насильства, вчасно піти з вулиці.

Цілеспрямована “вулична робота” соціального працівника та всієї християнської спільноти допоможе не просто брати участь у долі дитини, а змінити її на краще [29].

Завданням соціального працівника по роботі з дітьми вулиці є досить складними. Існує декілька стадій соціальної роботи з «дітьми вулиці»:

- відсутність проблеми: дитина у стадії байдужості можливості виходу на вулицю. Завдання соціального педагога є створення педагогічних і соціальних умов, щоб ігнорувати припущення думки виходу на вулицю.

- профілактична соціальна робота. На цій стадії потрібна профілактична робота з дітьми та підлітками для вирішення конфліктів із батьками та вчителями; залучення дітей до клубів за інтересами, до молодіжних організацій, до спортивних секцій.

- допомога у поверненні дитини додому. Соціальний працівник повинен вживати дії, спрямовані на пробудження у дитини бажання залишити вулицю.

- подолання невизначеності. Метою роботи на цій стадії є подолання байдужості дитини до свого життя.

- закріплення за соціальним інститутом. Активізується спілкування дитини з соціальним працівником. Діти звертаються за допомогою. Метою роботи є допомога дитині в поверненні до нормального життя.

- соціальний супровід - цей період вимагає особливої уваги соціального працівника, який супроводжує дитину або його сім'ю, до якої дитина повернулася.

- соціальний працівник для дітей є «швидкою допомогою». Він бере на себе відповідальність за її долю, підтримуючи у складних ситуаціях, він намагається ввести дитину у новий світ і цим світом може бути притулок, орієнтований на те, щоб повернути дитину до сім'ї [9].

Всю роботу з «дітьми вулиці» можна розділити на три етапи:

- профілактика можливого виходу на вулицю;

- створення соціальних, психолого-педагогічних умов для повернення з вулиці;

- сприяння закріпленню дитини за соціальним інститутом.

У соціальній сфері існує два види організації роботи.

- менеджмент, зорієнтований на процес. Сутність його полягає в тому, щоб здійснювати певні дії, заходи, спрямовані на надання допомоги клієнту.

- менеджмент, зорієнтований на результати - це організація надання послуг, головною метою яких є заздалегідь визначений результат.

Необхідно дотримуватися такої позиції: неважливо скільки соціальний робітник провів бесід, консультацій, важливо скільки дітей повернулося додому з вулиці. Це є дуже важливо [34].

Рекомендації соціальним робітникам по роботі з дітьми вулиці.

Спочатку потрібно встановити контакт з підлітком, поцікавитись що найбільше вданий час турбує підлітка.

Уважно вислухати підлітка. Потрібно прагнути до того щоб підліток зрозумів що він вам не байдужий і ви готові зрозуміти і прийняти його проблему, не перебивайте його зауваження.

Пропонуйте свою підтримку і допомогу. Постаратися переконати що даний час пройде.

В спілкуванні з підлітком використовуйте слова і речення, які будуть сприяти встановленню контакту: розумію, звичайно,відчуваю.

В розмові з підлітком дайте йому зрозуміти що він унікальна особистість.

Недооцінка гірше ніж переоцінка.

Якщо щось насторожило в поведінці підлітка то звертайтесь до вищих спеціалістів.

Тривожних дітей потрібно постійно підбадьорювати, цікавити їх в чомусь хвалити наперед, спілкуючись з імпульсивними підлітками зацікавлюйте їх у всіх випадках, коли вони прагнуть стриматися. Добре залучати імпульсивних підлітків до роботи в групі, надаючи їм функцію лідера.

В роботі з агресивними підлітками, бажано вивчати їх інтереси і нахили. Давати доручення, які потребують рішучості [13].

Найголовніше спирайтесь на позитивні якості підлітків в роботі з ними.

3.2 Вулична соціальна робота

Однією з форм профілактики виходу дітей на вулицю є вулична соціальна робота. Досить широкою вона зараз стала в Україні.

Вулична соціальна робота з'явилася у 20-х роках минулого століття в США. За допомогою цієї форми дослідники-спеціалісти прагнули попередити криміналізацію підлітків з бідних сімей [26].

Як і класична соціальна робота з підлітками, відкрита або з окремими групами, вулична соціальна робота може задовольняти підлітків, які потребують турботи (допомоги).

Робота з „дітьми вулиці” і тими, хто може ними стати, починається найперше, з виявлення дітей у місцях їхньої дислокації. Отримується інформація про структури через спостереження, групові та індивідуальні бесіди, в ході яких: надається перша конкретна допомога в індивідуальних випадках. Багато дітей через особисті проблеми проявляють негативізм. Спільно з ними ведеться робота над розв'язанням цих проблем. Якщо у дитини стане менше проблем її поведінка зміниться по відношенню до інших у позитивний бік.

Метою вуличної соціальної роботи є розробка і реалізація, спільно з дітьми, вільної від насилля стратегії дій (поведінки). Передумовою для цього, перш за все, є підвищення впевненості у собі і самооцінки. Щоб цього досягти, створюються ситуації, у яких дитина може пізнати свої сильні сторони і довести їх [11].

Що може запропонувати вулична соціальна робота? Вулична соціальна робота це - одна із можливостей доповнити "стандартну" роботу з „дітьми вулиці”. Такий вид роботи застосовується протягом тривалого часу, коли запропоновані заходи (пропозиції) не приймаються так званими " дітьми вулиці ", що призводить до ускладнень (труднощів) в їхньому соціальному оточенні між ними та іншими верствами населення [28 ].

Вулична соціальна робота здійснюється в неформальних місцях зустрічей підлітків, де вони почувають себе безпечніше і впевненіше. Підхід до дітей стає доступнішим уже за рахунок того, що з ними контактують на їхній власній території, і поріг страху, притаманний багатьом „дітям вулиці”і у стаціонарних закладах, тут відсутній.

Чого не в змозі запропонувати вулична соціальна робота? Вулична соціальна робота не може замінити класичні форми соціальної роботи з „дітьми вулиці”.

Хто має проводити вуличну соціальну роботу, а хто ні? В основному повинно бути вирішено, що команди складатимуться з двох осіб: чоловіка і жінки. Досконале знання прав і законів, „дітей вулиці” тощо в кожному випадку (команді) обов'язкові. Також важливими є такі критерії, як життєвий досвід, самобезпека, моральні переконання, співчуття і людське взаєморозуміння [42 ].