Під час сівби використовують загінний або човниковий спосіб руху агрегату. При цьому важливо зменшити затрати праці на заправлення сівалок, тому відстань між пунктами заправлення визначають за формулою:

де В - відстань між пунктами заправлення сівалок, м;

К- коефіцієнт використання місткості ящика сівалки;

Н - норма висіву, кг/га;

а - фактична ширина захвату агрегату, м;

М - місткість ящиків сівалок, кг.

При сівбі доцільно організувати процес за погодинним графіком, коли перед початком роботи механізаторам зазначають час на проходження одного гону, а також на заправлення сівалок і повороти. Це дає змогу здійснювати самоконтроль за виконанням денного завдання.

Високоефективною є організація сівби на основі створення посівних загонів та комплексів. До складу комплексу входять такі ланки: підготовки поля до сівби; заправлення сівалок насінням і добривами; сівби; технічного обслуговування; культурно-побутового обслуговування.

Зернові висівають сівалками СЗ-3,6, СЗА-3,6, СЗТ-3,6. Залежно від довжини гонів посівні агрегати складаються з 1-5 сівалок і відповідно до цього добирають трактор. Для заправлення сівалок використовують автонавантажувачі АС-2УМ, а також списані зернові комбайни.

Норма висіву насіння зернових культур на 1 га становить (кг): жита і пшениці 180-200, вівса і ячменю-160-180, гречки-80-100, проса-18 - 20, кукурудзи при квадратно-гніздовому способі сівби - 25 - 30, пунктирному - 55 - 60 і рядковому і (намаслений корм) - 100 - 120, зернобобових - 280 - 320.

Потрібні засоби механізації і працівників для проведення сівби визначають за обсягом робіт по операціях, строками їх виконання, нормами виробітку та нормами обслуговування агрегатів.

Збирання врожаю - найскладніший і найвідповідальніший процес, на який припадає більше половини витрат на виробництво зерна. Тому заздалегідь потрібно розробити відповідні робочі плани, графіки маршрутів руху комбайнів, виконати іншу підготовчу роботу.

Збирають зерно прямим комбайнуванням, роздільним двофазним способом (хліб скошують у валки, які потім обмолочують комбайнами), роздільним трифазним способом (хлібну масу скошують і подрібнюють разом із соломою, транспортують натік, а потім обмолочують й очищають). Найбільшого поширення набуло роздільне двофазне збирання, коли хлібну масу в фазі воскової стиглості скошують у валки, а через 3-5 днів обмоло-чують. Для низькорослих та зріджених хлібів, а також у зонах із нестійкими кліматичними умовами роздільне збирання не рекомендується.

Відповідальним є вивезення зерна з поля. Бункер комбайна краще розвантажувати на ходу. Щоб своєчасно це зробити, визначають час його завантаження за формулою:

де Ч - час завантаження бункера, хв.;

М - місткість бункера, ц;

У - урожайність, ц/га.;

Ш - швидкість руху комбайна, км/год.;

а - ширина захвату комбайна.

Збиральні агрегати повинні бути забезпечені достатньою кількістю транспортних засобів, які встановлюють за формулою:

де К - кількість транспортних засобів;

У - урожайність, ц/га.;

П - продуктивність комбайна, га/год.;

Ч - час одного рейсу, год.;

В - вантажопідйомність однієї транспортної одиниці.

Якщо транспортних засобів недостатньо, використовують бункери-нагромаджувачі (причепи), які тракторами транспортують у поле, а навантажені зерном причіплюють до автомобілів.

Значні витрати припадають на збирання соломи, її збирають різними способами:

· подрібнена солома нагромаджується у причепленому до комбайна візку, а потім трактором її перевозять до місця зберігання;

· солому вкладають на стерню з наступним підбиранням і пресуванням у тюки;

· солома нагромаджується у копнувачі, з якого її розвантажують на стерню, а потім за допомогою волокуш транспортують до місця скиртування.

Прогресивним є груповий метод роботи збиральних агрегатів, особливо при організації збирально-транспортних загонів або комплексів. У їхньому складі створюють такі ланки: підготовки полів до збирання; комбайново-транспортні; збирання не зернової частини врожаю; післязбиральної доробки зерна; первинного обробітку фунту; технічного обслуговування; культурно-побутового обслуговування. Розмір цих загонів і комплексів залежить від площі зернових, наявності відповідної техніки й транспортних засобів та інших умов. Вони дають змогу значно підвищити продуктивність агрегатів і скоротити строки збирання.

Для скошування хлібів у валки, крім комбайнів, використовують жатки ЖНС-12, ЖВН-6, ЖШН-6 та ін.; для обмолоту й прямого комбайнування -комбайни СК-5 "Нива", СК-б "Колос", "Дон-1500" тощо; на відвезенні подрібненої соломи - візки 2-ПТС-4 із трактором МТЗ; на скиртуванні - стогоклад СНУ-0,5; для доробки зерна - зерноочисно-сушильні комплекси КЗС-40, КЗС-20Ш та іншу техніку.

Велике значення має освоєння інтенсивних технологій, які враховують біологічні властивості рослин за фазами їхнього розвитку. При цьому зважають на такі об'єктивні фактори впливу на врожайність: високоврожайні сорти і гібриди; сівба після найкращих попередників у сівозміні; високий рівень забезпеченості рослин елементами живлення; порційне внесення добрив протягом вегетації; меліорація; високоякісне виконання технологічних операцій; застосування інтегрованої системи захисту рослин від бур'янів, шкідників і хвороб тощо. Завдяки цьому виробляється максимум високоякісної продукції, знижуються витрати.

5.3. Планування та організація виробництва технічних культур

До технічних відносять такі культури, які забезпечують надходження певної продукції після їх переробки на заводах і фабриках.

Продукцію технічних культур широко використовують у народному господарстві, зокрема для харчування (цукор, олію), виготовлення одягу та інших виробів, технічних потреб (фарби, мастила), у парфумери (продукцію ефіроолійних культур). Відходи переробки технічних культур (жом, макуху, шроти) використовують для годівлі тварин.

Сіють цукрові буряки як багаторостковим, так і одноростковим насінням, від чого залежить комплекс робіт по догляду за посівами. Велике значення при цьому має забезпечення нормальної густоти рослин (90-310 тис/га). При рядковій сівбі на гектар висівають 30-32, а при пунктирній - 15-16 кг насіння. Глибина загортання має становити 3-4 см. Під час догляду за посівами виконують такі роботи, як: досходове боронування, шарування (культивація бритвеними лапами і ротаційними дисками), поперечне боронування у фазі першої пари справжніх листочків, букетування, розбирання букетів (вручну), потім кілька розпушувань та підживлень, а також боротьба з шкідниками та хворобами.

Для міжрядного обробітку, букетування, підживлення призначені культиватори УСМК-5,4, та ін. Слід мати на увазі, що ширина захвату культиватора має збігатися з шириною захвату сівалки або бути кратною їй. При організації збирання цукрових буряків дуже важливо правильно визначити його оптимальні строки. Раннє збирання не рекомендується, тому що в серпні-вересні спостерігається інтенсивне нарощування маси урожаю. Так, добовий приріст його становить понад 2 ц/га, а цукристість підвищується на 0,1 відсотка. Запізнення із збиранням також недоцільне, оскільки його треба закінчити до настання морозів.

Існує кілька способів збирання цукрових буряків:

потоковий - цукрові буряки від комбайна навантажують у транспортні засоби й вивозять на цукровий завод, якщо відстань не перевищує 15 км;

потоково-перевалочний - частину врожаю від комбайна транспортують на завод, а частину на край поля у кагати (таке збирання доцільне, якщо завод розташований на відстані 15-25 км, а транспортних засобів не вистачає).

Отже, вибір способу збирання залежить від забезпечення підприємства транспортними засобами. Найчастіше застосовують потоковий і потоково-перевалочний способи.

На сільськогосподарських підприємствах поширене роздільне збирання цукрових буряків за допомогою шестирядного збирального комплексу, який складається з гичкозбиральної (БМ-6) і коренезбиральної машин (КС-6Б, РКС-6, КСТ-ЗА).

Ефективнішою є організація збирання цукрових буряків збирально-транспортними загонами або комплексами, до складу яких входять такі ланки: збиральні, завантажувально-транспортні, силосування гички, збирання втрат і формування польових кагатів, первинного обробітку ґрунту, технічного та культурно-побутового обслуговування.

У буряківництві дедалі ширше впроваджується інтенсивна технологія вирощування й збирання врожаю, яка передбачає: розміщення цукрових буряків у сівозмінах після кращих попередників; внесення органічних і мінеральних добрив у науково обґрунтованих нормах та співвідношеннях поживних речовин; досконалу систему основного обробітку ґрунту; сівбу одноростковим відкаліброваним насінням із схожістю не нижче 85 відсотків, щоб мати задану кількість сходів або кінцеву густоту насаджень рослин; застосування комплексної системи боротьби з бур'янами, шкідниками та хворобами з використанням високоефективних пестицидів; суцільне розпушення в ґрунту до і після появи сходів; механізоване формування густоти насаджень та догляд за посівами; збирання потоковим чи потоково-перевалочним способом без доочищення коренеплодів вручну з одночасним збиранням гички; раціональну організацію і оплату праці.

Організація виробництва льону

Льон-довгунець як сировина для текстильної промисловості посідає друге місце після бавовнику. Цю культуру вирощують на Поліссі.

Льон-довгунець - вимоглива щодо агротехніки та живлення культура. Кращими попередниками для нього в сівозміні є багаторічні трави, удобрена картопля, люпин і озима пшениця. Сіють його по ранній зяблевій (на глибину 20-22 см) оранці в добре оброблений ґрунт вузькорядним способом. Норма висіву насіння становить 130-160 кг/га, а глибина його загортання на суглинковому ґрунті 1,5-2 і супіщаному-2,5-3 см.

Догляд за посівами включає до сходове знищення кірки боронами або ротаційними мотиками, яке провадять упоперек рядків, боротьбу з бур'янами, шкідниками і хворобами рослин.

Найбільш складною в льонарстві є організація збирання врожаю. Перед збиранням поле поділяють на загінки. Збирають льон прямим комбайнуванням або роздільним способом. При комбайновому збиранні роботи ведуть у такій послідовності: очісування насіннєвих коробочок і розкладання соломки; сушіння; в'язання у снопи; транспортування вороху на тік, його обмолот та очищення насіння.

При роздільному збиранні льон льонобралкою розстеляють у стрічки й підсушують, потім його обмолочують мол отар кою-підбирачем, після чого соломку підбирають і в'яжуть у снопи підбирачем. Незалежно від способу збирання снопи соломки транспортують на льонозавод. Якщо підприємство реалізує льон трестою, то соломку залишають на полі для вилежування, а потім тресту в'яжуть у снопи й відвозять на завод.

Для збирання льону також організовують збирально-транспортні загони або комплекси, що забезпечує збирання за схемою поле - завод. До комплексу входять такі ланки: збиральні (їм виділяють льонокомбайни, підбирачі трести); сушильно-сортувальні; транспортні.

Для продукції льонарства характерна різна якість (номерність). Залежно від довжини, тонини, міцності, еластичності та інших показників льоноволокно може мати якість від 6 до 32 номера, а соломка і треста - від 0,5 до 3 номера. Отже, й ціна їх реалізації неоднакова. Поліпшення якості льонопродукції є значним джерелом надходження доходу й зростання ефективності підприємства.

Для визначення собівартості продукції льону одержане насіння оцінюють за нормативно-розрахунковою (плановою) вартістю, виходячи із витрат на підготовку та обмолот стебел, транспортування та обробку насіння. Решту (без вартості насіння) загальної суми витрат на вирощування льону відносять на соломку. Собівартість соломки визначають діленням зазначених витрат на фізичну масу. Собівартість трести льону-довгунця включає вартість соломки і витрати на її розстилання, перегортання, підняття із стелищ.

Організація виробництва соняшника

Соняшник - просапна культура, вимоглива до тепла, агротехніки і удобрення. Розміщують його в одному полі сівозміни так, щоб повторно вирощувати на тому самому місці не раніше як через 7-8 років. Це зумовлено потребою захисту рослин від вовчка, насіння якого зберігає здатність до проростання до 7 років. Кращими попередниками соняшнику є озима пшениця, бобові і кукурудза.

Сіють соняшник сівалками СКГН-6, СКГН-6А по глибокій зяблевій оранці в добре оброблений і удобрений ґрунт зразу за сівбою ранніх зернових. Основними способами сівби є квадратно-гніздовий (70х70 см) і пунктирний. Норма висіву при першому способі становить 9-10, а при другому - 16-18 кг/га. Насіння загортають на важких глинистих ґрунтах на глибину 4-5 см, суглинистих-6-7, а в сухий ґрунт - до 8-10 см.

Після сівби поле коткують і боронують. Потім провадять досходове і післясходове боронування легкими боронами впоперек рядків на малій швидкості. Міжряддя розпушують тракторними культиваторами. У передових господарствах соняшник вручну не проривають, а густоту рослин формують завдяки правильній сівбі по 2-3 насінини в гніздо і боронуванню. Бур'яни знищують в основному під час боронування і обробітку міжрядь. Застосовують також хімічний метод боротьби з шкідниками і хворобами. Щоб підвищити врожайність соняшнику, під час його цвітіння на поле вивозять бджіл, які сприяють кращому запиленню рослин.

Збирають соняшник спеціально переобладнаними зерновими комбайнами, які зрізують тільки кошики і обмолочують їх. Починають збирання, коли побуріє 65-70 відсотків кошиків, а вологість насіння становить 25-30 відсотків. Насіння соняшнику дуже обсипається, а тому запізнення із збиранням призводить до значних втрат його. На насінних ділянках кошики зрізують вручну і наколюють на стебла для досушування. Потім їх обмолочують комбайнами. Стебла, якщо їх не використовують на паливо, після лущення поля згрібають у валки і спалюють, а кошики після обмолоту згодовують тваринам. Отже, вирощування і збирання соняшнику повністю механізована,

5.4. Планування та організація виробництва картоплі та овочів

Організація виробництва картоплі

Найбільш складними й трудомісткими процесами в картоплярстві є підготовка насінного матеріалу, садіння та збирання врожаю.

Підготовку насіння і садіння організовують так. Бульби перед садінням сортують на сортувальному пункті КСП-І5Б або КСП-25. Для цього картоплю із сховищ, якщо ЇЇ зберігають насипом, вивантажують завантажувачем ТЗК-30 із приставкою ТПК-30, а з буртів і траншей - екскаватором Е-153 у самоскидні транспортні засоби, які транспортують її до сортувального пункту. Якщо картоплю зберігають у контейнерах, то використовують електрокари та контейнеро-перекидачі. Це значно скорочує затрати праці порівняно з ручним сортуванням.

Бульби висаджують картоплесаджалками СН-4Б-2, СКС-4, СКМ-6. Складним є ще завантаження саджалок картоплею. З цією метою використовують автосамоскиди. Відстань між пунктами завантаження саджалок визначають за тією самою формулою, що й зернових сівалок.

Збирають картоплю копачем із ручним збиранням бульб, а також комбайном ККУ-2 різних модифікацій і ККМ-4. При цьому використо-вують три способи: пряме комбайнування, комбіноване і роздільне збирання.

Перед збиранням картоплі проводять таку саму підготовчу роботу, як і перед збиранням зернових. Спочатку за 4-5 днів до збирання скошують картоплиння. При прямому комбайнуванні бульби викопують за один прохід агрегату, при комбінованому - бульби з двох рядків копачем-валко-укладачем УКВ-2 укладають у міжряддя двох сусідніх незібраних рядків. Потім комбайн викопує картоплю з решти рядків і збирає бульби в міжряддях. При роздільному збиранні копачем-валкоукладачем картоплю укладають у валок із двох, чотирьох або шести рядків, а потім її підбирає комбайн-підбирач. При цьому затрати праці знижуються майже вдвоє порівняно з прямим комбайнуванням.

Картоплю з бункера комбайна вивантажують у самоскидні транспортні засоби, які перевозять її на сортувальні пункти. Відсортовані бульби затаровують у контейнери або транспортерами завантажують у сховища. Отже, здійснюється потокове збирання картоплі.

Найвищої продуктивності праці досягають при організації збирально-транспортних загонів або комплексів, в яких є такі ланки: підготовки поля і видалення картоплиння; збирання картоплі; транспортування її до сортувального пункту; сортування бульб; завантаження у сховища; технічного І культурно-побутового обслуговування. Це дає змогу знизити затрати праці більш як у три рази порівняно із збиранням окремими збиральними агрегатами,

Організація виробництва овочів

Овочівництво - складна галузь, у якій в Україні вирощують понад 100 культур. До її складу входять: овочівництво відкритого ґрунту (вироб-ництво овочів і насіння); овочівництво закритого ґрунту (виробництво овочів та розсади); зберігання продукції; її переробка. Галузь має ряд специфічних особливостей: низька транспортабельність продукції, внаслідок чого овочі необхідно вирощувати поблизу від місць споживання; утруднена механізація окремих виробничих процесів, особливо збирання, що вимагає значних затрат ручної праці; потреба у працівниках певної спеціалізації й відповідній техніці; організація зберігання, консервування, сушіння, охолодження та швидкого заморожування овочів через неможливість рівномірно протягом року забезпечувати населення продукцією.

Овочівництво відкритого ґрунту. Йому властива чітка зональна спеціалізація. Сформувалися такі зони вирощування овочів, де створені спеціалізовані підприємства відповідних виробничих типів:

· приміська зона, в якій овочівництво відкритого ґрунту поєднується з овочівництвом закритого ґрунту. Підприємства цієї зони вирощують головним чином ранні, зелені, пряні та інші овочі, їхнім завданням є цілорічне забезпечення населення великих міст і промислових центрів овочевою продукцією;

· сировинні зони переробної промисловості зі сприятливішими кліматичними умовами для вирощування окремих культур, що найбільше підлягають переробці й консервуванню (помідори, зелений горошок, перець, баклажани, кабачки тощо);

· глибинні зони дешевого виробництва овочів для транспортування їх у великі промислові центри. Це теплолюбиві культури, які можна вирощувати в даних зонах із значно меншими витратами, ніж у приміській. Такі умови вирощування, наприклад, характерні для південних областей;

· зони, що історично спеціалізуються на вирощуванні окремих культур і навіть певних сортів у результаті сприятливого мікроклімату (Ніжинський район Чернігівської області - для вирощування огірків, Сквирський Київської - для вирощування цибулі тощо);

· насінні підприємства, які розмножують одержане від науково-дослідних установ насіння овочевих культур із метою постачання ним сільськогосподарських підприємств.

В овочівництві спостерігається збіг трудомістких процесів, особливо при вирощуванні багатьох культур. Тому на одному підприємстві доцільно вирощувати невелику кількість овочевих культур, тобто поглибити спеціалізацію, що можливе за такими напрямами:

· розсадні культури (капуста, помідори, цибуля на зелень);

· посівні культури (цибуля ріпчаста, огірки, морква, столові буряки, редиска);

· зелені культури (петрушка, щавель, кріп, пастернак, ревінь, зелений горошок, а також редька, патисони);

· інші овочеві культури (баклажани, перець солодкий і гіркий, салат, хрін, естрагон).

Проте основним критерієм спеціалізації підприємств стають попит і вимоги ринку до тієї чи іншої продукції.

Основні виробничі процеси в овочівництві організовують на основі розроблених технологічних карт. Це - сівба і садіння, догляд за посівами, особливо полив, збирання врожаю.

На збиранні врожаю понад половину затрат праці припадає на ручну працю. Помідори, капусту, огірки та інші овочі збирають за допомогою платформи ПОУ-2 або ПНСШ-12А; для збирання столових буряків і моркви використовують бурякопідкопувачі. Розроблено технологію механізованого збирання цибулі збиральною машиною ЛКГ-1,4 та сортувальним пунктом ПМЛ-6. Для збирання капусти промисловість випускає комбайн МСК-1, що зрізує головки й завантажує їх у транспортні засоби. Дедалі більше поширюється збирання помідорів самохідним комбайном СКТ-2 різального типу, який зрізує кущі з двох рядків, відокремлює плоди і завантажує їх у контейнери. Проте ним можна збирати помідори таких сортів, які достигають одночасно й призначені для консервування.

При збиранні й зберіганні деяких овочів (капуста, столові буряки, морква тощо) використовують контейнери, що сприяє зменшенню втрат цих овочів та зниженню затрат праці.

В овочівництві також впроваджується індустріальна технологія, яку вперше застосували господарства Астраханської області Росії, через що і технологія називається астраханською. Основними елементами її є: передпосівне нарізування напрямних щілин для обробітку посівів до появи сходів, одночасне внесення пестицидів; розпушування ґрунту й боротьба з бур'янами; збирання врожаю за допомогою широкозахватних платформ та комбайнів; післязбиральна обробка плодів на сортувальних пунктах; транспортування в контейнерах.

Овочівництво закритого ґрунту. Його завданням є забезпечення населення свіжою продукцією в міжсезонний період, а також вирощування садивного матеріалу для відкритого ґрунту. Закритий ґрунт складається із зимових і весняних теплиць (під склом та плівкою), парників й утепленого ґрунту (з обігріванням і без нього). За площею найбільшу питому вагу мають весняні теплиці, потім - утеплений ґрунт, парники і зимові теплиці. Овочівництво закритого ґрунту поширене навколо великих міст, промислових центрів, а також у курортних зонах. Створені спеціалізовані підприємства закритого ґрунту (тепличні, парниково-тепличні комбінати, овочеві фабрики), які цілий рік вирощують овочі. Іноді вони розташовані безпосередньо в містах й оснащені механізмами для виконання виробничих процесів, з також, засобами автоматизації подачі води, регулювання мікроклімату, стерилізації ґрунту тощо.

На багатьох овочівницьких підприємствах закритий ґрунт поєднується з відкритим, а часом створюється лише для вирощування розсади. Тоді його розміри залежать від площі садіння розсадних овочевих культур.

Для раціональної організації закритого ґрунту слід враховувати джерела тепла, оскільки витрати на обігрівання культиваційних споруд становлять до 70 відсотків усієї суми. Найефективніший закритий ґрунт тоді, коли використовують відходи тепла ТЕЦ і промислових підприємств. Якщо на підприємстві є котельня, то важливе значення має вид палива: найдорожче - кам'яне вугілля, дещо дешевший - природний газ; іноді у парниках і теплицях використовують електроенергію.

Значних затрат праці вимагають приготування та заміна ґрунтових сумішей як поживного середовища. Зокрема, слід замінювати й підсипати землю, а також обробляти її проти збудників хвороб парою чи хімічним способом. Тому ґрунт доцільно замінювати верховим торфом або солом'яними тюками. Найбільшого ефекту досягають у теплицях на штучних поживних розчинах, коли ґрунт замінюють гравієм, щебенем, ватою тощо. Такі теплиці називають гідропонними. Тут одержують ранній і вищий урожай при нижчих затратах праці та собівартості продукції. Значних успіхів на гідропоніці досягла Київська овочева фабрика, де урожайність у зимових теплицях становить 32-35 кг/м: і більше, залежно від культури.

У закритому ґрунті при вирощуванні овочів і розсади виконують близько 90 трудових процесів, які розподіляють за такими періодами: підготовчі роботи (дезінфекція, знезаражування ґрунту та споруд, закладання парників, висівання й садіння розсади тощо); догляд за теплицями і парниками (регулювання світлового, повітряного, температурного й водного режимів; боротьба з шкідниками та хворобами, підживлення рослин тощо); збирання врожаю; заключні роботи (знищення решток культури, ремонт теплиць, рам та ін.).

У закритому ґрунті механізовано такі процеси, як дезінфекція приміщень, боротьба з шкідниками та хворобами, позакореневе підживлення, заміна ґрунту, очищення й набивання парників, висівання овочевих культур. Під час збирання овочів використовують електрокари, електрозавантажувачі та інші механізми; окремі процеси, особливо в гідропонних теплицях, автоматизовано.

5.5. Організація виробництва продукції садівництва і виноградарства

Завдання та особливості садівництва і виноградарства. Садівництво і виноградарство є постачальником важливих продуктів харчування як у свіжому, так і в переробленому вигляді. При організації садівництва слід враховувати його особливості. Адже це фруктові сади, ягідники, розсадники, зберігання і переробка продукції. У нашій країні вирощують понад 3000 видів і сортів плодово-ягідних та виноградних культур. Виробництво в цій галузі пов'язано з багаторічними культурами, тому насадження відносять до основних засобів виробництва. Тривалий ріст і використання насаджень потребують особливої уваги при перспективному плануванні розвитку галузі. Через особливу технологію виробництва плодів та ягід робоча сила повинна мати певну кваліфікацію й спеціальні засоби виробництва.

У садівництві та виноградарстві важливі виробничі процеси ще виконуються вручну (обрізування дерев і кущів, збирання врожаю тощо). Отже, ефективність галузі значною мірою залежить від забезпеченості робочою силою.

Виробництвом фруктів та ягід займаються підприємства таких типів: плодового, плодово-ягідного, плодоконсервного, плодорозсадницького, садово-виноградарського, виноградарсько-садівницького, виноградарського і виноградарсько-виноробного.

Садівництво і виноградарство - специфічна галузь, що зумовлює особливості її планування. Насамперед підприємства повинні мати раціональну структуру насаджень, тобто співвідношення площ під плодовими, ягідними культурами й виноградом. Для цього вони використовують породно-сортові особливості культур, включених до Реєстру сортів рослин України, які рекомендують науково-дослідні установи.

Для раціональної організації садівництва бажано складати перспективний плай розвитку галузі на 20-25 років, що пов'язано з довгостроковим використанням насаджень. У садівництві особлива методика планування врожайності, яка залежить від урожайності кожного дерева, щільності насаджень та їхнього віку.

Територія саду та основні виробничі процеси. Ефективність садівництва значною мірою визначається правильною організацією території саду. При цьому необхідно вирішити такі питання: вибір земельної ділянки; розміщення гідромеліоративних споруд, господарських центрів та потрібних приміщень; розбивка території саду на квартали; розміщення лісосмуг і доріг, а також порід і сортів плодово-ягідних культур по кварталах. Земельна ділянка, відведена під сад, маг бути компактною, розташованою неподалік від населених пунктів та магістральних шляхів. Господарські центри й виробничі приміщення розміщують у центрі бригадної ділянки. У разі потреби проектують зрошувальну мережу та інші споруди.

Територію саду розбивають на квартали прямокутної форми, по межах яких планують лісосмуги і дороги. Квартали засаджують однією культурою (2-3 сорти) з однаковим строком вступу до плодоношення й періодом достигання. Для раціонального використання техніки у кварталі відстань між рядами та між деревами і кущами повинна бути однаковою. По зовнішніх межах саду передбачають садозахисні смуги з 3-5 рядів високорослих дерев, а по межах кварталів - вітроломні лінії з 1 -2 рядів дерев.

Відповідальний момент у садівництві - садіння дерев, їх висаджують рано навесні або восени. Перед цим ділянку орють на глибину 40-75 см, потім за допомогою вимірювальних інструментів кілками позначають місця садіння дерев. Ями викопують ямокопачами в агрегаті з тракторами. Дерева висаджують два працівники, прив'язуючи кожен саджанець до кілка. Використовують також механізований спосіб садіння за допомогою однорядної саджалки МПС-1 в агрегаті з трактором ДТ-75М. Після садіння саджанці обов'язково поливають водою.

Важливим процесом у садівництві є також обрізування дерев і кущів, яке слід доручати висококваліфікованим працівникам.

Збирають урожай в основному вручну. З невеликих дерев плоди знімати краще одному збирачеві, а з великих - групами по 3-4 чоловіки, з яких одні збирають із верхнього ярусу дерева, а інші - з нижніх. Практикують і механічне збирання плодів машинами струшу вального, вібраційного або пневматичного типу. Однак при механізованому збиранні втрати врожаю зростають, а зібрана продукція непридатна для зберігання і в основному направляється на переробку.

У садах із широкими міжряддями (6-8 м) та значною (3-5 м) відстанню між деревами в ряду невелика щільність насаджень і нераціонально використовується земля. При цьому врожайність невисока, ускладнюється збирання плодів. Тому необхідно впроваджувати інтенсивні сади. В Україні інтенсифікація садівництва здійснюється у двох напрямах: загущення насаджень (північ, північний схід) та організація пальметних садів (південь, південний схід). В останньому випадку значно підвищується врожайність і знижуються затрати праці, особливо на обрізуванні дерев та збиранні врожаю. У пальметних садах формується крона 4,5-5 м заввишки і 2,5-3 м завширшки. Найефективнішими є сади на слаборослих підщепах, які починають плодоносити на 3-4-й рік і при густоті насаджень 500-1250 дерев на 1 га забезпечують урожайність яблук 300-400 ц/га і більше.

Практика садівництва свідчить, що Із збільшенням густоти насаджень дерева швидше починають плодоносити, підвищується їхня врожайність. Тому створюють суперінтенсивні сади. У дослідах при садінні на 1 га до 160 тис. рослин на карликових підщепах, уже на другий рік урожайність становила 60 т/га і більше.

У садівництві основною формою організації праці, як і в інших галузях, є постійна спеціалізована бригада, що складається з ланок. На підприємствах, де площі саду невеликі, організовують спеціалізовані ланки, які входять до складу змішаних та інших бригад.

Контрольні питання

1. Методика складання технологічних карт.

Принципи планування та організація виробничих процесів у
рослинництві.

Організація вирощування зернових культур за інтенсивною
технологією.

Планування та організація вирощування цукрових буряків.

Організація виробництва картоплі та овочів.

Особливості організації садівництва і виноградарства.

6. Планування та організація допоміжних і обслуговуючих виробництв

Обслуговуючі виробництва виконують роботи, які, насамперед, забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних та допоміжних виробничих процесів. У сільськогосподарських підприємствах до них належать: автопарк, жива тяглова сила, ремонтні майстерні, будівельні виробництва, електро-, водопостачання, газове і теплове господарство, житлово-комунальна служба тощо. Основне їх призначення - продовження процесу виробництва, підтримання основних засобів у технічно справному стані, забезпечення транспортних технологіч-них зв'язків між етапами робіт, ремонт будівель і споруд, будівництво нових об'єктів виробничого і житлово-комунального призначення, надання інших соціальних послуг населенню.

Роль обслуговуючих виробництв для сільськогосподарських підприємств за сучасних умов значно підвищується. Обумовлено це, по-перше, інтенсифікацією виробництва, упровадженням інтенсивних технологій і нової, більш продуктивної техніки; по-друге, розширенням у виробництві продукції сільського господарства, її переробці й реалізації участі багатьох спеціальних галузей, зв'язаних між собою економічно, а нерідко і технологічно. По-третє, поряд із забезпеченням функціонування основної сфери обслуговуючі виробництва дедалі більше вирішують питання благоустрою життя працівників господарства: будівництва та ремонту житла, водо-, газо-, електрозабезпечення тощо.

Планування обслуговуючих виробництв має певні особливості. По-перше, їхні розміри і планові обсяги робіт та послуг визначаються насамперед потребою головних і допоміжних галузей господарства, а також його соціальної інфраструктури в певних послугах, оскільки функціонування обслуговуючих виробництв підпорядковане забезпеченню нормальної виробничої та соціальної діяльності підприємства. По-друге, собівартість продукції обслуговуючих виробництв є частиною витрат на виробництво продукції, тому планування її має бути завершено раніше планування собівартості продукції рослинництва, тваринництва і промислового виробництва, до розподілу цехових і загальногосподарських витрат. Якщо витрати загальних обслуговуючих виробництв включаються у витрати з інших виробництв, а планова собівартість їхніх робіт ще не обчислена, то ці роботи оцінюють за фактичною собівартістю року, що передував плановому. У першу чергу визначають собівартість робіт з тих виробництв, послуги яких більше впливають на розмір витрат інших виробництв. По-третє, на обслуговуючі виробництва не розподіляються цехові та загально-господарські витрати.

6.2. Планування роботи живого тягла

Досвід багатьох господарств свідчить про високу конкурентоспроможність гужового транспорту порівняно з іншими його видами на внутрісадибних перевезеннях, в умовах бездоріжжя і під час виконання робіт на присадибних ділянках. Головною передумовою ефективної організації роботи живого тягла є встановлення відповідності між наявністю поголів'я коней і потребою господарства в них.

Підвищенню ефективності використання живого тягла сприяє правильне планування його роботи, періодичний контроль за відпрацьованими коне-днями та їх собівартістю. Зниження останньої досягають, забезпечуючи більш повне і раціональне використання робочої худоби протягом року, для чого порівнюють можливий запас днів роботи живого тягла з плановими потребами галузей господарства в його послугах. Загальний річний запас коне-днів обчислюють виходячи з наявності робочої худоби і кількості днів роботи за рік однієї голови.

Для визначення кількості днів роботи живого тягла треба із загальної кількості фуражних днів у році відняти дні відпочинку (близько 60 днів на коня), простоїв жеребних маток (60 днів), використання жеребців для парування (половина кількості робочих днів), дні на обслуговування коней - підвезення кормів і відвезення гною зі стайні (близько 8 днів), а також неробочі дні через непогоду (залежно від місцевих умов).

У рослинництві затрати коне-днів визначають за технологічними картами. Потребу в живому тяглі на обслуговуванні тваринництва визначають виходячи з навантаження на коня І поголів'я тварин. Затрати коне-днів на загальногосподарських роботах, в особистому підсобному господарстві, під час виконання робіт на будівництві на сторону обчислюють за окремими розрахунками, ураховуючи дані за минулі роки, а також можливі зміни в плановому році.

При плануванні витрат на утримання кожного виду робочої худоби визначають витрати на оплату праці конюхів, вартість кормів та підстилки, амортизаційні відрахування, витрати на поточний ремонт стаєнь, транспортних засобів та збруї, медикаменти, кування коней, електроенергію. Собівартість одного дня роботи живого тягла визначають у перерахунку на коне-день. При цьому робочий день коня і вола умовно приймають за одиницю.

Витрати на оплату праці по догляду за робочою худобою визначають за кількістю коней, закріплених за одним конюхом, та його тарифною ставкою.

У зв'язку з тим, що на момент обчислення собівартості коне-дня середню собівартість кормів і підстилки не можна визначити (бо затрати живої тяглової сили є однією із статей витрат на корми), корми для робочої худоби прийнято оцінювати умовно: корми, наявні на початок року, - за фактичною собівартістю, а з урожаю планового року - за плановою собівартістю звітного року.

Річну суму амортизації робочих коней, приміщень, транспортного інвентарю і збруї обчислюють за нормами амортизації від їх балансової вартості. При визначенні інших витрат (ветеринарні, кування коней, поточний ремонт стаєнь, транспортних засобів та інвентарю, електроенергії тощо) використовують прийняті в господарстві нормативи. У кожному конкретно-му випадку ці витрати потрібно звіряти з фактичними і враховувати досвід минулих років.

Собівартість коне-дня визначають як частку від ділення всієї суми витрат на утримання живого тягла, крім вартості одержаного приплоду І побічної продукції, на кількість відпрацьованих живим тяглом робочих днів.

Собівартість голови приплоду прирівнюють до собівартості 60 кормо-днів дорослого коня. Розраховуючи собівартість одного кормо-дня із суми всіх витрат віднімають вартість гною і ділять на кількість кормо-днів. Вартість гною визначають за нормативними (розрахунковими) витратами на його прибирання в конкретних умовах і за вартістю підстилки. У плановому році передбачено одержати 12 лошат вартістю 677 грн. (12x60x0,94).

6.3. Планування потреби та використання електроенергії

Планування роботи електрогосподарства має на меті визначення потреби в електроенергії на календарний рік і за періодами року, а також витрат на його експлуатацію. Витрати електроенергії планують для виробничих і невиробничих потреб. Перші включають витрати електроенергії на роботу електродвигунів, електрокотлів та інших струмоприймачів і нагрівальних приладів технологічного (виробничого) призначення для опалення, гарячого водопостачання й освітлення виробничих приміщень (цехів, майстерень, складів, сховищ, гаражів, корівників, свинарників, пташників тощо), а також для освітлення виробничих територій (машинних і скотних дворів) і невиробничих

приміщень (приміщення правління підприємства). Невиробничими є потреби електроенергії на комунально-побутові та інші невиробничі витрати споживачів сільського господарства, а саме: житлових будинків, гуртожитків, клубів, будинків культури, кінотеатрів, стадіонів, вулиць, дитячих дошкільних закладів, їдалень, магазинів тощо.

Сільськогосподарські підприємства потребу в електроенергії обчислюють кількома способами. Більшість господарств визначають її за фактичними витратами у попередньому році, ураховуючи тенденції за останні роки.

Більш прогресивним, особливо при перспективному плануванні, є нормативний метод визначення потреби в електроенергії, де використовують питомі норми на окремі види робіт і укрупнені нормативи, визначені з розрахунку на 1 га посіву культур, 1 м2 посіву овочів закритого ґрунту, одну голову тварин, 1000 голів птиці, 1т обробленої чи виготовленої продукції, на одного жителя населеного пункту.

Таблиця 12

Річні норми витрачання електроенергії на сільськогосподарських підприємствах

Підрозділи, процеси	Норми витрат електроенергії, кВт год.
Молочні ферми і комплекси (на корову)	480
Ферми та комплекси по вирощуванню та відгодівлі великої рогатої худоби (на одну голову)	176
Свинарські ферми і комплекси (на одне свиномісце)	109
Птахоферми яєчного напряму (на несучку)	39,4
Обробка та зберігання зерна (на 1 т)	41,0
Блокові зимові теплиці (на 1м2)	81,0

Однак зазначені нормативи мають певні недоліки, зокрема вони недостатньо диференційовані за зонами країни і засобами електрифікації. Тому господарства самостійно обґрунтовують питомі нормативи витрат чи обчислюють річну потребу в електроенергії для роботи електроустановок залежно від наявних машин, їхньої продуктивності, потужності електродвигунів. Обчислення здійснюють за формулами:

та

де Qi - потреба конкретної електроустановки в електроенергії;

Wi - її потужність, кВт;

Di- кількість днів роботи установки;

Ті - тривалість роботи установки протягом доби, год;

Рі - продуктивність за 1 год основної роботи, т, м3;

Qp - плановий обсяг робіт.

Водночас визначають планові витрати на експлуатацію електро-господарства. Більшість з них припадає на оплату праці, яку планують відповідно до нормативів штатної чисельності, посадових окладів і тарифних ставок. Чисельність і якісний склад електротехнічної служби формують з урахуванням наявного електроустаткування в перерахунку на умовні одиниці за встановленими коефіцієнтами.

Наступним етапом планування електропостачання є обчислення собівартості 1 кВт-год електроенергії. З цією метою всі витрати електроцеху, в тому числі й вартість одержаної зі сторони електроенергії, ділять на кількість використаної електроенергії в кіловат-годинах. Якщо в господарстві використовують електроенергію зі сторони і власних електростанцій, то обчислюють середню собівартість 1 кВт-год. При цьому роботу електростанцій, змонтованих з машинами (доїльні, зварювальні та інші агрегати) у складі електрогосподарства не враховують, а витрати на експлуатацію їх відносять на відповідні галузі.

Контрольні питання

1. Роль обслуговуючих виробництв для сільськогосподарських підприємств.

Особливості планування обслуговуючих виробництв.

Планування обсягу і собівартості робіт живого тягла.

Визначення потреби в електроенергії та її собівартості.

7. Планування та організація виробництва продукції тваринництва

7.1. Зміст та особливості планування розвитку поголів'я і виробництва продукції тваринництва

Як і в рослинництві, у тваринництві необхідно складати технологічні карти для раціональної організації виробництва окремих видів продукції, для кожної ферми на кілька років, але щороку коригувати у зв'язку із змінами в технології, техніці та організації виробництва.

Попередньо потрібно проаналізувати фактичний стан виробництва на фермі й вивчити перспективи впровадження нових методів годівлі та утримання тварин, визначити зооветеринарні заходи по фермі, уточнити кормові раціони, знайти ефективні способи переробки і підготовки кормів до згодовування, розробити заходи щодо максимально можливої механізації виробничих процесів тощо.

Перед складанням технологічної карти визначають вихідні дані для конкретної ферми: кількість поголів'я худоби, й продуктивність, валове виробництво продукції, спосіб утримання, норми годівлі, витрачання води, вихід гною, тривалість стійлового й пасовищного періодів, наявність і вартість приміщень, обладнання. Після цього починають складати карту. Вона являє собою таблицю відповідної форми, в якій можна виділити три частини. У першій записують усі роботи, які виконуватимуть на фермі, зооветеринарні й організаційні вимоги до них, вказують також добовий і річний обсяги робіт. У другій частині по кожному процесу визначають систему машин, обладнання та засоби автоматизації (марка, привод, вартість), їхню годинну продуктивність, кількість годин роботи протягом доби, чисельність обслуговуючого персоналу. Потім діленням добового обсягу робіт на паї добуток годинної продуктивності машин і кількості годин роботи протягом доби встановлюють потрібну кількість шин. У третій частині обчислюють затрати праці та експлуатаційні витрати (оплата праці з нарахуваннями, вартість палива і мастильних матеріалів, електроенергії, використані автотранспорту, амортизація й поточний ремонт обладнань тощо). Щоб визначити затрати праці, необхідно кількість годин роботи доби помножити на кількість робочих днів і чисельність обслуговуючого персоналу. Розмір експлуатаційних витрат за окремими статтями встановлюють за тією ж самою методикою, що Й при складанні технологічних карт у рослинництві.

Центральне місце в технологічній карті належить підбору техноло-гічного обладнання, оскільки воно значною мірою визначає економічну ефективність виробництва продукції тваринництва. При цьому потрібно передбачити комплексну механізацію та можливу автоматизацію виробничих процесів згідно з вимогами технології виробництва, відповідність системи машин конкретним умовам останнього, можливість її використання протягом року, а також організацію виконання і виробничих процесів потоковим методом.

Планування та організація відтворення стада

Для підтримання необхідної кількості тварин і ритмічного виробництва продукції тваринництва на кожному сільськогосподарському підприємстві потрібно планувати своєчасну заміну вибулого внаслідок старіння, захворювань або з інших причин поголів'я, тобто постійне відтворення стада. Відтворення стада - це регулярна заміна вибулих тварин у такій самій або більшій кількості й того ж самого призначення, але молодшими та ціннішими.

Відтворення стада може бути простим, розширеним і звуженим. Якщо вибулих тварин замінюють такою ж самою кількістю, то таке відтворення називають простим; при введенні в стадо більшої або меншої кількості, тварин - відповідно розширеним або звуженим. Слід прагнути до того, щоб тварин замінювали з кращими породними і племінними якостями, скороспілішими та високопродуктивними, тобто здійснювали інтенсивне відтворення стада.

У тваринницьких галузях процес економічного відтворення взаємозв'язаний із процесом природного відтворення поголів'я. У дорослих тварин, які виступають засобами праці, з початку їхнього функціонування якісні ознаки (молочність, плодючість тощо) поліпшуються, їхня продуктивність починає знижуватися значно пізніше (наприклад, у корів - із 6-8-ї лактації). Тому при організації відтворення поголів'я важливим моментом є встановлення періоду найвищої продуктивності худоби та початку її зниження, чим і обґрунтовуються строк використання й відсоток вибракування тварин за рік.

На кожному підприємстві стадо певного виду тварин складається з двох частин: дорослого поголів'я та різновікового молодняку. Перша частина являє собою основні, а друга - оборотні засоби. Заміняють тих тварин, строк використання яких минув.

Строк використання - це період, протягом якого від тварин одержують продукцію. Його треба відрізняти від віку тварин, який відлічують із дня народження. Так, у корів строк використання починається з 24-го і більше місяців; від свиноматок перший приплід одержують у 14 -15, міс.

Вибуття зі стада дорослих тварин внаслідок старіння, захворювання, зниження продуктивності чи з інших причин називають вибракуванням, а поповнення стада - ремонтом. Молодняк, який використовують для ремонту стада, називають ремонтним, а інший - понадремонтним; його вирощують на м'ясо.

На сільськогосподарських підприємствах відтворення стада здійснюють двома шляхами: за рахунок вирощування власного молодняку та в результаті надходження його з інших підприємств. Значна частина підприємств самі вирощують ремонтний молодняк, створюючи для цього спеціалізовану ферму. Крім того, відтворення стада можливе на основі міжгосподарської кооперації шляхом створення спеціалізованих підприємств по вирощуванню нетелей або корів-первісток. Є також племінні підприємства для забезпечення товарних підприємств високоякісним племінним молодняком.

Планування структури стада

Структуру стада необхідно планувати так, щоб забезпечити система-тичну заміну вибракуваних маток, приріст поголів'я відповідно до запланованих темпів розширеного відтворення для збільшення виходу продукції.

Структура стада визначає склад, кількість та якість одержаної продукції. Значною мірою вона впливає також на продуктивність праці, собівартість, рентабельність і товарність продукції, тривалість виробничого циклу в галузі, швидкість обігу засобів. З нею пов'язані способи утримання і типи годівлі тварин, використання трудових і матеріально-технічних ресурсів.

При плануванні структури стада необхідно враховувати:

· прийняту в господарстві систему тваринництва, спеціалізацію його на виробництві певного виду тваринницької продукції (молоко, м'ясо, вовна тощо).

· природні (біологічні); особливості відтворення стада, строки статевої зрілості різних, видів тварин, строки парування, і плодовитість тощо.

· особливості і характер організації кормової бази даного господарства (наявність природних угідь, штучні пасовища, можливості використання кормових відходів - жом, барда тощо).

· організаційно-господарський рівень розвитку тваринницьких галузей. До числа показників, що характеризують цей рівень і входять до структури стада, належать: розміри і строки реалізації продукції, встановлений в господарстві процент щорічного приросту стада; вік реалізації понадремонтного молодняку на племінні цілі, на м'ясо, характер і тривалість відгодівлі та нагулу окремих груп тварин; строки господарського використання тварин і пов'язаний з цим процент вибракування маток; розподіл строків отелень і ступінь їх щільності (число отелів, опоросів, окотів на рік і в розрахунку на 100 маток, діловий вихід приплоду до відйому на 100 маток).

У кожному господарстві слід враховувати фактичну і планову або раціональну структуру стада. Під фактичною структурою розуміють співвідношення статевих і вікових груп тварин на той або інший період. Планова або раціональна показує, яким повинно бути співвідношення тварин на наступний місяць, квартал, рік або на перспективу, яке найбільш відповідає плановій спеціалізації галузі, організаційно-технічному її рівню, що забезпечує систематичне виконання планів одержання високоякісної продукції і відтворення поголів'я.

При плануванні раціональної структури враховують напрямок галузі та її організаційно-технічний рівень (породу, скоростиглість, продуктивність, тип годівлі, строки парування, відтворення стада). Раціональна структура забезпечує максимальний вихід продукції в розрахунку на голову худоби. Вона дозволяє щорічно виробляти певну кількість м'яса не за рахунок випадкового контингенту поголів'я, а за рахунок раніше встановлених і відповідно підготовлених груп тварин. Недооцінка значення раціональної структури стада може призвести до того, що господарство буде змушене зменшувати основне поголів'я для виконання завдання з продажу м'яса.

У період посиленого формування стада фактична структура може не співпадати з раціональною, але повинна поступово наближатися до останньої. У правильно укомплектованому стаді фактична структура збігається з раціональною.

Планування обороту стада

Оборот стада складають на основі плану виробництва тваринницької продукції на місяць, квартал, рік. Насамперед проводять підготовчу роботу по складанню обороту стада: визначають поголів'я тварин по статевих і вікових групах на початок місяця, кварталу, року, виявляють парувальний контингент маточного поголів'я і ремонтного молодняку; складають помісячний план парування, отелів, окотів, опоросів: по статевих групах і віку визначають кількість голів тварин, що підлягають реалізації на м'ясо, продажу на племінні цілі і передачі на вирощування, відгодівлю і нагул; встановлюють маточне поголів'я, що підлягає вибракуванню по місяцях і кварталах, а також число ремонтного молодняку, необхідного для поповнення стада; визначають живу вагу тварин, що підлягають реалізації; встановлюють число корів по місяцях лактації.

Всю цю підготовчу роботу проводять на відділеннях, фермах і в бригадах, а потім підсумовують вихідні дані і приступають до складання обороту стада по господарству.