Промислове виробництво яєць. Значну частину валового виробництва яєць дають птахофабрики та державні спеціалізовані підприємства, які можуть мати повний і неповний цикли виробництва. Птахофабрика яєчного напряму з повним циклом виробництва складається з кількох цехів.

Цех батьківського стада, в якому кури перебувають разом із півнями і де одержують яйця для інкубації. Поголів'я цього цеху утримують, як правило, на підлозі й комплектують за рахунок купівлі яєць або добових курчат на племінних підприємствах.

У цеху інкубації одержують добових курчат для комплектування промислового, а іноді й батьківського стада.

Цех вирощування молодняка до 60-денного віку, де вирощують, як правило, курочок клітковим способом. Використовують 4-5-ярусні кліткові батареї, інколи застосовують підлоговий спосіб. Потім поголів'я переводять у цех вирощування ремонтного молодняка, в якому утримують птицю до 140-150-денного віку для комплектування промислового, а іноді й батьківського стада. Тут використовують 3-4-ярусні кліткові батареї. Молодняк для ремонту батьківського стада утримують на підлозі. Поширюється вирощування ремонтного молодняка від 1 до 140-150-денного віку тільки в клітках, оскільки птиця тут краще зберігається й розвивається.

Вирощений ремонтний молодняк переводять у цех батьківського стада, а основну частину - у цех промислового стада курок-несучок. Це основний цех птахофабрики, в якому одержують кінцеву продукцію. Тут курей утримують у клітках, як правило, по 5-6 голів. Використовують 1-4-ярусні кліткові батареї, причому перші автоматизовано (безперервне збирання яєць). Кліткові батареї мають обладнання для механізованого роздавання кормів, видалення посліду, водопостачання. У пташниках також встановлено обладнання для регулювання мікроклімату.

Промислове стадо комплектують, замінюючи все поголів'я одного приміщення після профілактичних заходів у ньому. Складають річний графік комплектування стада в пташниках. У промисловому птахівництві використовують не тільки 1-, а й 2-6-поверхові приміщення, що знижує вартість одного головомісця.

Крім перелічених цехів, до складу птахофабрики входять: забійний кормоцех, якщо виникає в ньому потреба, склад готової продукції з холодильником, цех утилізації посліду й різних відходів виробництва.

Високий рівень організації та економічної ефективності виробництва забезпечено на птахофабриці "Південна" Автономної Республіки Крим.

Промислове виробництво м'яса птиці. Вирощуючи курей, качок, індиків, гусей одержують м'ясо. Найбільше м'яса одержують при вирощуванні курчат-бройлерів. Це високоефективна галузь, яка характеризується скороспілістю, високоякісною, продукцією, низькими витратами кормів. Вирощуванням курчат-бройлерів займаються, як правило, птахофабрики із замкнутим виробничим циклом. До їхнього складу входять такі цехи: батьківського стада, інкубації, вирощування ремонтного молодняку, вирощування м'ясного молодняку, а також забою, приготування кормів, утилізації посліду та інших, виходів. Якщо птахофабрика одержує курчат із репродукторних підприємств, то перші три цехи відсутні.

Прикладом високоефективного виробництва бройлерів є акціонерне товариство "Оріль - лідер", створене на базі колишньої Орельської птахофабрики Дніпропетровської області, потужністю 12 тис. т м'яса за рік. Витрати кормів тут становлять 2-2,5 ц к. од., а затрати праці - 3,1 -3,3 люд.-год. на 1 ц приросту живої маси.

В основному цеху (вирощування м'ясних курчат) птицю утримують у клітках по 10-12 голів, та на підлозі з глибокою підстилкою. Приміщення використовують інтенсивно - забезпечується 4,5-5,5-разове вирощування курчат за рік.

Важливе місце відведено цеху забою й обробки птиці, тому що перетримка курчат понад встановлений строк неефективна. У зв'язку з цим добова потужність його повинна відповідати денному виходу відгодованих курчат, тобто місткості одного пташника або одного залу оскільки згідно з вимогами ветеринарної медицини його треба звільнити за один день. Вирощування гібридних курчат триває 56-63 дні. У пташниках І допоміжних цехах виробничі процеси механізовано й автоматизовано.

Ефективним є вирощування каченят на м'ясо, особливо при наявності водойм, де птиця може знайти значну кількість природних кормів.

На деяких підприємствах поширене виробництво гусячого м'яса. Цей вид птиці добре використовує пасовища і водойми. Гусенят реалізують у 65-70 днів живою масою 4-5 кг. Утримують їх до 20-денного віку в клітках, у теплих приміщеннях, а також на глибокій підстилці або планчастій підлозі.

Дієтичним продуктом є м'ясо індиків. Молодняк вирощують до 4- місячного віку й реалізують живою масою 4-6 кг. Як і каченят, індиченят вирощують у три періоди і в таки самих умовах, проте тривалість періодів інша: перший - 20-30, другий-45-50 днів і третій-до забою. Влітку індиченят з 20-денного віку можна випасати на пасовищах тобто організовувати табірно-пасовищне утримання. Його застосовують на такому відомому КСП, як "Мирненське" Київської області (колишня Старинська птахофабрика).

Організація праці. Як і в інших галузях і птахівництві основною формою організації праці є постійна виробнича бригада, розміри якої коливаються від 15-30 чоловік залежно від способу утримання й виду птиці, різної механізації виробничих процесів та спеціалізації виробництва тощо. Одна бригада може доглядати всі виробничі групи птиці (на великих підприємствах). Тоді в її складі організовують ланки по 3-7 чоловік для обслуговування кожної групи. На великих спеціалізованих птахофабриках бригади доглядають, як правило, однорідне поголів'я. У такому разі за ланками закріпляють окремі приміщення.

У птахівництві норми обслуговування тварин одним працівником значно коливається, що визначається умовами виробництва. Так, навантаження на одну пташницю-оператора на птахофабриках із клітковим утриманням становить 3-18, а з повною автоматизацією - до 40 тис. курок-несучок, 7-15 тис. бройлерів, 1-3 тис. каченят, 0,8-1 тис. індиченят, 0,5-1 тис. гусенят. Оператори по догляду за птицею стежать за правильною її годівлею, підтриманням необхідного мікроклімату, спостерігають за роботою механізмів і регулюють їх, проводять дрібний ремонт, видаляють слабку й загиблу птицю, здійснюють поточне прибирання приміщень, беруть участь у зооветзаходах тощо. На птахофабриках застосовують однозмінний режим праці та п'ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями за змінним графіком.

Контрольні питання

Які особливості різних систем тваринництва?

Особливості планування, відтворення стада і обороту стада.

Виробничі типи скотарських ферм.

Способи утримання великої рогатої худоби.

5. Основні виробничі процеси, що здійснюються при виробництві

молока.

6. Виробничі типи свинарських підприємств та способи утримання

свиней.

Структура промислового свинокомплексу.

Виробничі типи вівчарських ферм та організація виробничих процесів у вівчарстві.

Виробничі типи птахівничих підприємств та способи утримання птиці.

10. Особливості виробництва яєць і м'яса птиці на птахофабриках.

8. Організація і планування виробництва кормів

8.1. Зміст, принципи і особливості планування та організації кормовиробнитцва

Розвиток тваринництва визначається рівнем виробництва і використання кормів. Саме від нього залежать кількість поголів'я тварин на підприємстві, його продуктивність і валове виробництво продукції.

Кормова база - це склад, кількість та якість кормів, система виробництва Й використання їх. Це складна галузь, яка займається вирощуванням багатьох різних за біологією, технологією та організацією виробництва видів кормів. Залежно від ґрунтово-кліматичних умов і спеціалізації тваринництва кожне підприємство має свою структуру кормової бази.

Корми надходять від власного виробництва та зі сторони. Власні корми можуть бути польового і лукопасовищного виробництва, що об'єднується системою кормовиробництва. Система кормо виробництва це раціональне співвідношення зоотехнічних, агрономічних та організаційно-економічних вимог при виробництві кормів, мета якого - забезпечити потреби тваринництва якнайбільшою кількістю високоякісних і дешевих кормів.

Для тваринництва виробляють і використовують багато видів кормів, які мають різну поживність, якість тощо. Тому їх об'єднують у споріднені групи: концентровані, грубі, соковиті, зелені, мінеральні і азотні, тваринного походження.

Головним джерелом виробництва кормів у сільських господарствах є кормова площа, яка включає посіви зернофуражних кормових культур та природні сіножаті і пасовища.

При науковій організації кормової бази слід враховувати:

· зоотехнічну сторону кормової бази-склад і якість кормів;

· агрономічну, що стосується питань агротехніки зернофуражних і кормових культур, розміщення їх у сівозмінах, підвищення врожайності, а також підвищення продуктивності природних сіножатей і пасовищ.

· організаційно-економічну, що включає розрахунки і планування потреби в кормах та посівних площ зернофуражних і кормових культур; розроблення заходів щодо інтенсифікації кормовиробництва та здешевлення кормів; вибір найбільш вигідних видів кормів та встановлення ефективних типів і норм годівлі тварин; організацію зберігання, підготовки і роздавання кормів.

При цьому дотримуються таких принципів:

· відповідність структури кормової бази спеціалізації тваринництва, врахування фізіологічних, вимог тварин до раціонів і окремих видів кормів, їхньої якості;

· чіткий взаємозв'язок обсягу виробництва кормів відповідних видів із поголів'ям тварин (забезпечення рівномірної та безперебійної годівлі худоби, зростання темпів виробництва кормів порівняно із збільшенням кількості поголів'я);

· відповідність системи кормовиробництва природно-економічним умовам підприємства;

· ефективне використання землі {поєднання і раціональне ведення польового та лукопасовищного кормовиробництва, збільшення виробництва, кормів за рахунок підвищення рівня інтенсивності);

· висока економічна ефективність кормової бази (вирощування таких кормових культур, які забезпечували б високий вихід кормових одиниць і перетравного протеїну з 1 га при низьких затратах праці та собівартості);

· незалежність обсягу виробництва, кормів від кліматичних умов завдяки меліоративним заходам та створенню страхових фондів кормів;

· раціональне розміщення кормовиробництва по території підприємства, відповідність його внутрішньогосподарській спеціалізації й розміщенню тваринництва;

· високий рівень механізації виробництва та приготування кормів, впровадження інтенсивної систем вирощування кормових культур і використання кормів;

· плановість виробництва та використання кормів.

На кожному сільськогосподарському підприємстві необхідно впроваджувати раціональний тип кормовиробництва, який визначаються природними та економічними умовами підприємства. Від типу кормо виробництва залежить також система тваринництва (стійлова, стійлово-пасовищна або пасовищна).

Раціональний тип кормовиробництва - це система виробництва певного обсягу й структура найдешевших кормів, які забезпечують повноцінну годівлю.

Система кормовиробництва. З різними зональними природно - економічними умовами нашої країни проблему організації кормової бази неможливо розв'язати будь-яким одним способом. Треба розробити системи кормовиробництва, відповідні цим умовам.

Під системою кормовиробництва слід розуміти комплекс організаційно-економічних, агрономічних і зоотехнічних заходів, що забезпечують у певних природно-економічних умовах потрібний обсяг виробництва кормів відповідної якості при найменшому розмірі кормової площі і найменших витратах з розрахунку на кормову одиницю одержаного корму. Ланки системи кормовиробництва є основне джерело надходження кормів, рівень інтенсифікації кормо-виробництва, організація і технологія виробництва кормів, організація заготівлі і зберігання кормів, підготовка і роздавання кормів тваринам.

У різних зонах залежно від основного джерела надходження кормів можуть бути такі системи кормовиробництва: польового кормовироб-ництва (посівна), комбінована (посівно-лукопасовищна) і лукопасовищна, які зумовлюють відповідні системи тваринництва: стійлову, стійлово-пасовищну.

Система польового кормовиробництва поширена в районах з великою розораністю земель і малими площами природних кормових угідь, зокрема в Україні - це Лісостеп і Степ. Основне джерело кормів - посіви культур у польових і кормових сівозмінах на орних землях, тому тут переважає стійлова, найбільш інтенсивна система тваринництва.

Комбінована посівно-лукопасовищна система кормовиробництва поширена на Поліссі та в передгірних районах Карпат. Корми тут надходять як з посівів, так і з природних угідь. Система тваринництва тут стійлово-пасовищна.

Лукопасовищну систему кормовиробництва застосовують у гірських районах. Джерелом кормів тут є природні луки і пасовища, які забезпечують тварин кормами не тільки в літній період (зеленою масою), а й узимку (сіном, сінажем, трав'яним борошном). У деяких районах тварини на пасовищах перебувають цілий рік, тобто там запроваджена пасовищна система тваринництва. Для страхування від несприятливих кліматичних умов на зимовий період тут створюють запаси кормів - сіна, сінажу, соломи тощо.

Кожна система кормовиробництва може мати багато різновидностей залежно від мікрозональних умов, виробничої спеціалізації, співвідношення надходження кормів з посівів і природних угідь, обсягу куплених кормів.

Економічну оцінку систем кормовиробництва проводять за показниками рівня виробництва кормопротеїнових одиниць на 1 га кормової площі і сільськогосподарських угідь, собівартості кормів і продуктивності праці па виробництві їх, обсягу та економічної ефективності виробництва продуктів тваринництва.

Особливості організації праці кормовиробництва

Важливе значення в кормовиробництві має раціональна організація праці. Тут створюють різні трудові колективи, насамперед технологічні підрозділи, для виконання окремих технологічних стадій комплексу взаємозв'язаних процесів при вирощуванні кормів. Це тимчасові трудові колективи. Вони можуть бути кількох видів.

· робочі групи - що виконують одну технологічну операцію (підготовка ґрунту, сівба тощо);

· технологічні ланки - що виконують комплекс взаємозв'язаних операцій і складається з кількох робочих груп (наприклад, комплекс передпосівних робіт і сівби тощо);

· механізовані загони - для заготівлі кормів (сінажу, сіна, силосу тощо);

· єдині збирально-транспортні комплекси, до складу яких і входить кілька ланок, їх організовують для збирання кормових, культур (кукурудза на силос, кормові коренеплоди тощо) на великих площах. У складі комплексу, наприклад для збирання кукурудзи на силос, формують такі ланки; по підготовці полів для збирання, скошування і транспортування зеленої маси, закладання її в траншеї й трамбування, технічного та культурно-побутового обслуговування.

Крім тимчасових, можуть бути створені постійні трудові колективи і підрозділи, що виконують різні роботи, пов'язані з вирощуванням та заготівлею кормів. Йдеться, зокрема, про такі підрозділи:

· спеціалізовані ланки або бригади, які виконують весь цикл робіт по вирощуванню й заготівлі 1 -2 видів кормів (сіно, сінаж, трав'яне борошно, кукурудза на силос і зелений і корм тощо);

· галузеві бригади, що являють, собою постійні госпрозрахункові підрозділи, які вирощують та збирають основну масу кормів багатьох видів. Усередині таких бригад можуть формуватися постійні госпрозрахункові ланки по вирощуванню окремих, кормових культур, а також тимчасові технологічні підрозділи;

· цехи кормовиробництва, тобто галузеві підрозділи із складною організаційною структурою, до складу яких може входити кілька спеціалізованих бригад, що складаються з госпрозрахункових ланок. Такі цехи найчастіше організовують на підприємствах тваринницького напряму.

8.2. Планування виробництва та використання кормів. Кормовий баланс

Планування кормової бази в сільськогосподарських підприємствах включає обчислення потреби в кормах, визначення кількості надходження їх від власних джерел і купівлі, планування розміру посівних площ зернофуражних та кормових культур і використання кормів, складання кормового балансу. При цьому має бути забезпечена потрібна збалансова-ність кормів за протеїном та Іншими речовинами, а також якомога найменший розмір кормової площі і собівартість кормів. Усі ці показники розробляють у відповідних таблицях перспективного і річного бізнес-планів, а також у госпрозрахункових завданнях тваринницьким фермам.

Розрахунок потреби в кормах для тваринництва на певний період називається планом потреби в кормах. Його складають на рік, стійловий і пасовищний періоди, квартал, місяць. Основою для розрахунків потреби в кормах є дані про поголів'я тварин та обсяг виробництва продукції, норми годівлі тварин та норми витрат корму на одиницю продукції.

У практиці застосовують такі способи розрахунків потреби в кормах:

· за плановою кількістю тварин і птиці у фізичних головах та нормами їх годівлі в натуральних кормах;

· за плановим поголів'ям тварин і птиці в умовних головах та нормою потреби корму на одну умовну голову в кормових одиницях;

· за плановим обсягом виробництва тваринницької продукції та нормами витрат корму (у кормових одиницях) на одиницю різних видів продукції. Найточніший з цих способів перший, а тому в сільськогоспо-дарських підприємствах він є основним. У вищих сільськогосподарських органах, де не планують посівних площ кормових культур, здебільшого користуються третім способом.

Річний план потреби в кормах є основою планування кормової бази в сільськогосподарських підприємствах. Його складають на календарний і господарський роки.

Потребу в кормах на календарний рік (з 1 січня по 31 грудня) обчислюють на основі середньорічного поголів'я тварин, які беруть з таблиці обороту стада, та річних норм їх годівлі. Разом обчислюють вартість цих кормів (за собівартістю виробництва, а купованих - за цінами придбання), яку використовують при плановій калькуляції собівартості тваринницьких продуктів.

Потребу в кормах на господарський рік обчислюють від урожаю планового до урожаю наступного року, що пов'язано зі строками надходження їх із земельних угідь. Сюди слід включати основну і страхову потребу в кормах для громадського тваринництва, а також потребу в них тварин, які перебувають в особистому користуванні, і для продажу державі. Розрахунки здійснюють за річними нормами годівлі та середнім поголів'ям тварин за господарський рік (беруть вихідне поголів'я на кінець планового року з обороту стада). У спеціалізованих тваринницьких господарствах, що купують велику кількість молодняка для відгодівлі, враховують його надходження в першій половині наступного року і вносять відповідні корективи, інакше обчислений обсяг кормів може бути занижений. Страховий фонд більшості кормів для громадського тваринництва встановлюють у розмірі 15-20 відсотків основної потреби, а силосу і соломи 25-30 відсотків.

Кількість кормів для тварин, що перебувають в особистому користуванні працюючих, визначають за їх поголів'ям та встановленими в господарстві нормами відпуску кормів. План продажу кормів державі доводять вищі організації.

На основі даних про потребу в кормах на господарський рік визначають посівні площі відповідних зернофуражних і кормових культур, включаючи і насінні ділянки, поділивши потребу в кормах на вихід їх з 1 га цих культур. Перед цим спершу обчислюють, скільки кормів надійде з природних угідь, кількість побічної кормової продукції продовольчо-технічних культур і закупівлі кормів.

Обчислену потребу в кормах у натурі за їх поживністю перераховують у кормові одиниці, що дає змогу підсумувати загальну кількість їх і визначити рівень кормовиробництва на 1 га сільськогосподарських угідь та умовну голову тварин. Визначають також кількість протешу та її відповідність зоотехнічним нормам. Плани потреби в кормах та їх використання на окремі періоди року (півріччя, квартал, місяць, декаду) складають заданими про поголів'я тварин на ці періоди та відповідними нормами годівлі. Основним завданням цих планів є контроль за правильним витрачанням кормових ресурсів у господарстві. В окремі пори року, особливо влітку і взимку, корми за складом і якістю значно відрізняються. Тому важливо правильно спланувати використання їх за місяцями і декадами, щоб забезпечити раціональне поєднання більш і менш якісних з них та високу продуктивність тварин протягом року. Кормовий баланс. Під кормовим балансом розуміють зіставлення потреби в кормах з надходженням їх із різних джерел за видами і групами та ступінь забезпеченості ними тварин. Основним є кормовий баланс, складений за показниками потреби в кормах та їх надходження на господарський рік.

У балансі відображують потребу в кормах, надходження їх з різних джерел; надлишок чи нестачу; джерела покриття нестачі або спосіб реалізації (використання) надлишку. Джерелами надходження кормів є посіви кормових культур, природні кормові угіддя, побічна продукція вирощування, відходи переробки продовольчих і технічних культур, купівля.

Таблиця 14

Кормовий баланс сільськогосподарського підприємства, ц

Корми	Потреба на рік	Надійде за рахунок	Надлишок (+), нестача (-)
		посівів кормових культур	природних угідь	побічної продукції і відходів переробки	купівлі та ін.	всього
Концентрати і т.д.	20000	15000	-	2800	2300	20100	+100

За даними балансу, зокрема у разі виявлення нестачі важливих видів кормів, вносять відповідні зміни у структуру посівних площ культур та намічають інші заходи для їх поповнення. Надлишок використовують, щоб покрити нестачу рівноцінних кормів, або зараховують до страхового фонду.

8.3. Організація польового і лукопасовищного кормовиробництва

Раціональна організація польового кормовиробництва має першорядне значення тому, що тут виробляєтеся в середньому до 70 відсотків кормів. У степовій зоні цей показник вищий, а в поліській - нижчий.

Слід відзначити, що у структурі посівних площ на групу кормових культур припадає близько ЗО відсотків, а якщо врахувати зернофуражні культури, то цей показник становить до 50 відсотків (на спеціалізованих тваринницьких підприємствах - до 70 відсотків). Таким чином, для виробництва кормів використовуються великі земельні площі, які далі збільшувати уже неможливо, оскільки решта орної землі зайнята під дуже важливими продовольчими й технічними культурами. Отже, нарощування виробництва кормів можливе тільки на основі його інтенсифікації, тобто підвищення врожайності кормових і зернових культур.

Польове кормовиробництво дає корми, які істотно різняться між собою за складом та технологією виробництва. Неоднакова структура кормів і за грунтово-кліматичним й зонами. Кормові культури вирощують у кормових, польових, ґрунтозахисних та інших сівозмінах, але найбільшу питому вагу в посівах (80-90 відсотків), вони мають у кормових сівозмінах.

Одним із способів інтенсифікації кормовиробництва є вирощування двох урожаїв на рік з однієї й тієї ж самої земельної площі. Цього досягають за рахунок проміжних і повторних посівів, підсівання культур, а також ущільнених посівів, що залежні від тривалості вегетаційного періоду в конкретній зоні також від вирощуваних основних і повторних культур, рівня зволоженості ґрунту, строків випадання опадів та інших факторів. За кліматичними умовами майже по всій території України можна одержувати два урожаї на рік,

Як правило, кормовиробництво на сільськогосподарських підприємствах - самостійна галузь. У ній створюють виробничі підрозділи, для яких розробляють планове завдання. Кількість і форми таких підрозділів, залежать від обсягу та структури вироблюваних кормів і розмірів кормової площі. Де постійні спеціалізовані бригади й загони, за якими закріплюють посіви кормових культур. При такій організації праці й застосуванні прогресивних технологій вирощування кормових культур можна досягти значного підвищення виходу кормів з одиниці площі. На період збирання врожаю і заготівлі кормів організовують тимчасові внутрішньогосподарські підрозділи (збирально-транспортні комплекси, загони, механізовані ланки тощо), призначені для заготівлі окремих кормів або їх групи.

Технологія заготівлі кормів повинна забезпечувати високу їх якість і запобігати втратам. Технології різняться між собою як за окремими видами кормів, так і за грунтово-кліматичними умовами.

Заготівля сінажу. Добре приготовлений сінаж є високопоживним кормом для великої рогатої худоби. Його заготовляють із зеленої маси різних трав, але найкраще з багаторічних. Зелену масу пров'ялюють до вологості 45-55 відсотків і подрібнюють на частки не більш як 3-5 см.

Для заготівлі та закладання сінажу формують збирально-транспортні загони, до складу яких входять три основні ланки, а також допоміжні. Перша ланка скошує траву з одночасним плющенням і вкладанням зеленої маси у валки за допомогою косарки-плющилки КПВ-3. Друга підбирає, подрібнює й транспортує масу до сховища, для чого використовують підбирачі - подрібнювачі КС-1,8, КУФ-1,8, а також самохідні кормозбиральні комбайни КСК-Ф-250або Е-280 і транспортні засоби. Третя ланка складає масу в сховища (траншеї, башти тощо). У траншеях масу трамбують гусеничними тракторами, вкривають поліетиленовою плівкою, потім землею або торфом. У баштах закладену масу закривають кришками чи люками. З башт сінаж виймають знизу, а з траншей - поступовим розкриттям і поперечним відрізуванням готового сінажу з наступним завантаженням у транспортні засоби. Заготовляючи сінаж, слід враховувати короткі строки закладання подрібненої маси у сховища (не більш як 3-4 дні), високу її щільність, а також герметичність закриття сховища.

Заготівля сінажу має переваги порівняно із заготівлею силосу та сіна. Так, з 1 га люцерни при врожайності 200 ц/га одержують 32 ц к. од., тимчасом яксилосуйсіна-відповідно27і21 ц.

Заготівля силосу. Технологія закладання силосу майже така ж сама, як і сінажу, але вологість маси при цьому повинна бути 60-70 відсотків. Для заготівлі силосу також формують збирально-транспортні загони, що складаються з двох основних ланок і допоміжних. Перша ланка за допомогою силосозбиральних комбайнів скошує й подрібнює зелену масу силосних культур і транспортує її до силососховищ; друга організовує закладання, трамбування маси за допомогою гусеничних тракторів із бульдозерною лопатою, а також укривання сховищ. У загоні можна створити дві або три пари таких ланок, які закладають зелену масу в окремі сховища.

Високоякісний силос одержують, із кукурудзи у фазі воскової стиглості. На багатьох підприємствах силос виготовляють із суміші гички цукрових буряків і сухих стебел кукурудзи, а також із зеленої маси однорічних та багаторічних трав.

Дедалі ширше при силосуванні кукурудзи молочно-воскової стиглості, сухих стебел зернової кукурудзи, соломи бобових культур використовують біологічні консерванти, що дає змогу зменшити втрати сухої речовини (до і 5 відсотків) й одержати високоякісний силос. При силосуванні бобових трав застосовують хімічні консерванти (суміш неорганічних та органічних кислот), що у 2-3 рази, знижує втрати поживних речовин. Є кілька способів закладання зеленої маси на силос: траншейний, наземний, комбінований (траншейно-наземний) і в силосних баштах. Найпоширеніший - траншейний спосіб, тому, що він відносно дешевий і забезпечує невеликі втрати закладеної маси.

Заготівля сіна. Сінозбирання слід організовувати так, щоб максимально зберегти поживні речовини й запобігти втратам. Для цього потрібно дотримуватися таких вимог: збирання в оптимальні строки; нормальна висота зрізування травостою; короткочасне сушіння зеленої маси; прямолінійність валків сіна; правильна розстановка копиць для транспортування; правильне укладання скирт; запобігання втратам. Початком скошування трав на сіно є масова бутонізація бобових і початок колосіння злакових трав, висота зрізування травостою повинна становити 4-5 см для першого укосу й 6-7 см - для другого.

Заготовляють розсипне сіно, а також пресоване і подрібнене. Для цього можна використовувати ті ж самі збирально-транспортні загони, шо й на заготівлі сінажу.

Заготовляючи подрібнене сіно, траву скошують з одночасним плющенням у валки, де пров'ялюється до вологості 35-40 відсотків. Потім валки підбирають, масу подрібнюють на частки розміром 8-12 см, транспортують і закладають у сховище, де вона досушується за допомогою вентиляційних установок.

Для заготівлі пресованого сіна пров'ялену до вологості 30-35 відсотків масу з валків підбирають прес-підбирачами, які формують сіно в тюки чи рулони. Спресоване сіно транспортують до місця досушування і зберігання.

Виробництво штучно зневоднених кормів. Майже повне збереження поживних речовин спостерігається при штучному високотемпературному сушінні зеленої маси. Таким методом заготовляють вітамінне трав'яне борошно на агрегатах АВМ-0,4, АВМ-0,65, АВМ-1,5. На них борошно виготовляють навіть без пров'ялювання зеленої маси вологістю понад 75 відсотків. Для скошування, подрібнення, транспортування, сушіння маси і вивантаження з агрегатів борошна й перевезення його на склад організовують тимчасові механізовані ланки.

При виробництві високоякісного борошна важливо забезпечити рівномірну доставку зеленої маси протягом як доби, так і всього періоду заготівлі. Іноді вітамінне борошно пресують у гранули за допомогою гранулятора ОГМ-0,8, що забезпечує краще його зберігання й зменшує втрати поживних речовин.

Важливим елементом прогресивної технології переробки кормів є приготування зневоднених повно раціонних кормових сумішей у вигляді брикетів або гранул на тому ж самому обладнанні, що й трав'яного борошна. Для цього використовують зернові та зернобобові культури в молочно-восковій стиглості, які збирають силосозбиральними або кормозбиральними комбайнами (разом зерно і солому). Порівняно із збиранням у повній стиглості це дає змогу запобігти втратам урожаю та скоротити строки збирання.

Консервування концентрованих кормів. На підприємствах степової й частково лісостепової зон дедалі ширше впроваджується технологія консервування вологого зерна кукурудзи в бетонних траншеях. Вона передбачає дотримання таких вимог: збирання кукурудзи на початку воскової стиглості, подрібнення зерна на стаціонарних дробарках і закладання його в сховища, заповнення його за 3-4 дні, постійного ущільнення маси протягом усього часу завантаження, високої герметизації маси синтетичною плівкою.

Важливим завданням сільськогосподарських підприємств є організація належного зберігання заготовлених кормів високої якості. Найкращим варіантом слід вважати будівництво поблизу ферм кормових дворів із добре обладнаними закритими сховищами, в тому числі й сіносховищами.

Закладені на зберігання корми необхідно використовувати раціональ-но, не допускаючи втрат та погіршення якості. Для цього потрібно закріпити корми за матеріально відповідальними особами, відпускати їх через ваги й відповідно до раціонів щомісяця визначати рештки кормів а їхню якість.

Важливе значення має організація використання культурних пасовищ. На них слід запроваджувати пасовищезміни, які передбачають не тільки випасання худоби, а й сінокосіння та природне засівання трав. Такі пасови-щезміни можуть мати 6-12-річну ротацію залежно від природнокліматичних умов (2-3 роки виділяють на сінокосіння та природне засівання).

Площу культурного пасовища для випасання худоби можна визначити за формулою:

де П - площа культурного пасовища, га;

Т - кількість тварин, які випасатимуться, голів;

Н - добова норма годівлі однієї голови, ц;

Ч - тривалість пасовищного періоду, днів;

З - кількість зеленої маси, яка надходить з інших джерел, ц;

У - урожайність культурного пасовища, ц/га.

Додавши до одержаного числа четверту чи п'яту частину площі для сінокосіння та природного засівання; визначають загальну площу культурного пасовища.

Для раціонального використання пасовища поголів'я худоби поділяють на гурти і відповідно його площі - на гуртові ділянки. Площа останніх залежить від кількості тварин у гурті. Найдоцільнішим є загінний спосіб використання пасовищ, коли площу гуртової ділянки розбивають на загони.

При цьому травостій спасують почергово в міру відростання трав, він менше затоптується, що сприяє підвищенню врожайності пасовища порівняно з безсистемним спасуванням по всій його площі. Кількість загонів на одній гуртовій ділянці розраховують за формулою:

де К- необхідна кількість загонів;

В - час відростання травостою після спасування, днів;

Д - додаткова кількість загонів для сінокосіння і природного засівання;

Ч - час випасання худоби в одному загоні, днів.

В одному загоні не рекомендується випасати худобу більш, як п'ять днів, щоб запобігти захворюванням травного каналу, тварин. Якщо трава після спасування відростає протягом 25 днів, тривалість спасування в одному загоні становить три дні й додатково потрібно два загони, то загалом їх повинно бути (25:3 + 2). Потім визначають площу одного загону, поділивши площу гуртової ділянки на кількість загонів. Можна обчислити також діленням потреби в зеленій масі за час використання одного загону на планову врожайність пасовища з урахуванням додаткових загонів.

8.4. Організація зеленого конвеєра

У пасовищний період основним видом корму для великої рогатої худоби, овець і коней є зелені корми. З метою забезпечення тварин ними протягом усього періоду організовують зелений конвеєр.

Джерела надходження зелених кормів у різних зонах .неоднакові. На Поліссі значну питому вагу мають природні пасовища та сіножаті, а в Лісостепу і Степу-посівні сільськогосподарські культури на зелений корм.

Науково-дослідними установами для кожної зони розроблено схеми зеленого конвеєра, в яких послідовно зазначені строки сівби та використання зеленої маси різних культур і природних кормових угідь. Щоб забезпечити потребу в зелених кормах, по кожній декаді визначають надходження зеленої маси з природних кормових угідь, у тому числі з культурних пасовищ, супутньої продукції (гичка буряків, відходи овочівництва тощо), а також урожай повторних і ущільнених посівів. Недостатню по кожній декаді кількість кормів передбачають забезпечити, висіваючи відповідні за строками використання культури на зелений корм. Визначену кількість зеленої маси ділять на планову врожайність підібраної культури й обчислюють площу її посіву.

Плануючи висівання культур на зелений корм, слід добиватися, щоб при заміні однієї культури іншою строк використання був перекритий на 3-5 днів. Тоді у разі зниження урожайності однієї культури потребу в зелених кормах на цей час можна задовольнити за рахунок іншої.

Культури на зелений корм вирощують здебільшого в кормових, а також у польових сівозмінах. Крім планування зеленого конвеєра, необхідно впроваджувати раціональну систему агротехнік-них та організаційно-економічних заходів, які забезпечували б заплановану врожайність і рівномірне надходження зеленої маси протягом пасовищного періоду. На сільськогосподарських підприємствах доцільно порівнювати економічну ефективність організації культурних пасовищі зеленого конвеєра з посівних культур на зелений корм. Практика багатьох підприємств свідчить про переваги пасовищ, особливо зрошуваних. Організація зеленого конвеєра особливо ефективна там. де недостатньо вологи і немає можливості побудувати зрошувальну систему для створення культурного пасовища.

Контрольні питання

Принципи організації кормової бази.

Показники, що визначають кормозабезпеченість підприємства.

Показники, що характеризують ефективність кормовиробництва.

Поняття балансу кормів.

Збільшення виробництва кормів з одиниці площі.

Способи заготівлі кормів (сіна, сінажу, силосу тощо).

Як слід використовувати природні кормові угіддя?

Організація культурного пасовища та його використання.

9. Організація і планування зберігання та переробки продукції рослинництва

9.1. Організація зберігання і переробки зерна

Зерно й зернову продукцію зберігають у спеціально обладнаних зерносховищах насипом і в тарі. За першого способу переміщення зернової маси можна повністю механізувати. При цьому раціональніше використовуються об'єм та площа сховищ. Таке зберігання дешевше, не потребує витрат на придбання тари.

Партії зерна розміщують з урахуванням його цільового призначення (продовольче, фуражне, посівний матеріал), вологості, наявності домішок, ознак зараженості шкідниками і хворобами. Крім того, насіння розміщують не тільки за сортами, а й за репродукціями та класами.

Щоб партії зерна не змішувалися, висота насипу його має бути 2-2,5 м, тобто нижчою від стінок засіку. При цьому слід враховувати вологість зернової маси. Найважливішим показником, що характеризує її стан у процесі зберігання, є температура. Найкраще зберігається зерно при температурі в усіх ділянках насилу 8-10°С і нижче.

Скорочення втрат зерна при його зберіганні й переробці вимагає добре налагодженого обліку. Зміна маси партій, які зберігаються, у зв'язку з фізичними і фізіологічними властивостями їх, а також технологічні прийоми, які застосовують при переробці зерна, потребують обліку за кількісно-якісними показниками.

Наприклад, вологість партії зерна, оприбуткованої на зберігання, може бути однією, а при відпуску його на переробку - іншою. Крім того, змінюється маса зерна в результаті його очищення, тому питання про нестачу при змінах у масі розглядають з урахуванням змін у якості. Після поправок у масі, пов'язаних зі зміною якості, нестачі, що утворюються, списують у межах норм природних втрат, а також передбачають втрати у масі внаслідок механічних дій на зерно при його розмелені.

Усе зерно, яке надходить на хлібоприймальні пункти, у разі потреби слід очищати, сушити і знезаражувати.

Режим роботи технологічних ліній і порядок здійснення деяких заходів із зерном визначає головний інженер підприємства разом із начальником лабораторії.

Організація переробки зерна на борошно. Практикують, як правило, кілька видів помелу й одержують різні виходи і сорти борошна.

Виходом називають кількість борошна, виробленого із зерна в результаті його помелу (виражається у відсотках). У нашій країні прийняті такі виходи пшеничного борошна, що мають і свої сортові назви: вихід 96 відсотків - оббивне (односортне); вихід 85 відсотків - II сорт (односортне); вихід 78 відсотків - двосортне, трисортне.

Для пшеничного борошна односортними виходами є 96 і 85 відсотків. Крім борошна, у процесі помелу утворюються побічні продукти різної цінності, такі як борошняний пил та висівки.

Усі помели поділяють на разові й повторні. Перші називають так тому, що перетворення зерна на борошно відбувається після одноразового його пропускання через подрібнювальний механізм чи машину. Існують жорнові машини або дробарки.

Жорна виготовляють із природного або штучного каменю (круг). Одне закріплюють нерухомо, а друге обертається з швидкістю 10-12 м/с.

Повторні помели полягають у тому, що всю масу борошна кілька разів пропускають через подрібнювальну машину. При послідовних механічних впливах на зерно досягають поступового подрібнення його, при якому крихкіший порівняно з оболонками ендосперм швидше перетворюється на борошно.

Після проходження через вальцьовий верстак продукт надходить на просіювальну машину, що має набір різних сит, на яких продукт розсортовується на кілька фракцій.

Щоб виробити високоякісне борошно, слід добирати партії зерна з добрими борошномельними та хлібопекарськими якостями. Необхідно старанно очищати його від домішок і забруднення. Цього досягають сухим та мокрим очищенням, пропускаючи зерно через сепаратори, трієри, оббивні й щиткові машини.

Переробка зерна па крупу. У нашій країні виробляють такі види і сорти круп:

з гречки - крупу пропарену й непропарену (ядрицю) І і II сортів, крупу продільну і дієтичне борошно; рису - рис шліфований і полірований вищого, І і II сортів, рис дроблений; гороху - горох лущений, полірований (цілий, поколений) і крупу типу манної; проса - пшоно шліфоване вищого, І та II сортів; вівса - пластівці, крупу недроблену пропарену, крупу плющену вищого і 1 сортів, толокно; ячменю - крупу перлову 15-номерну; з кукурудзи - крупу шліфовану 5-номерну, крупу для пластівців і кукурудзяних паличок. Крім того, при помелі пшениці м'якої марки "М", а також з твердої пшениці марки "Т" виробляють манну крупу.

При переробці гречки виходить 45 відсотків ядриці І сорту, 15-11, 10 - проділу, до 5 відсотків борошенця. На лузгу припадає 21 відсоток, кормові відходи - 3, некормові - 0,5 відсотка.

При виробництві пшона одним сортом його вихід становить 68,5 відсотків при 5,5 відсотків борошенця, 18 - лузги, 7 - кормових і 0,5 відсотків некормових відходів.

З ячменю виробляють один сорт пенсак із виходом 78 відсотків. При цьому одержують 6 відсотків борошенця, 10 - плівок, 5 - кормових, 0,5 відсотка - некормових відходів.

Якість круп нормується державними стандартами. При визначенні цього показника враховують колір, запах і смак. У крупах не повинно бути шкідників, вологість має бути 12-15 відсотків.

Процес виготовлення комбікормів складається з таких основних операцій операцій, що наведено в схемі.

На сільськогосподарських підприємствах організовують виробництво ряду інгредієнтів: трав'яного вітамінного і хвойного борошна, молочних відвійок. На міжгосподарських комбікормових заводах обладнують цехи для виготовлення білково-вітамінних мінеральних добавок.

Особливості комбікормового виробництва визначаються річною програмою підприємства, складом та якістю сировини, яку використовують, асортиментом і видом продукції, віддаленістю підприємств, що постачають сировину для виробництва комбікормів, рівнем механізації виробничих процесів.

На сільськогосподарських підприємствах і міжгосподарських комбікор-мових заводах для виробництва комбікормів встановлюють автоматизовані комбікормові агрегати: ОКЦ-15, ОКЦ-30, ОКЦ-50, які можуть виробляти повноцінні сипучі комбікорми з фуражного зерна та білково-вітамінних добавок, їхня продуктивність за годину становить від 2 до 6 т. Подача зерна в агрегат повинна бути механізованою. Готовий комбікорм зберігають у бункерах із механізованим відвантаженням його на транспортні засоби.

Для ефективнішого використання машин і обладнання, а також для зниження експлуатаційних витрат будують міжгосподарські комбікормові підприємства. За характером роботи їх поділяють на дві групи:

· міжгосподарські комбікормові заводи, які мають власний баланс і працюють на фуражі сільськогосподарських підприємств, що його створили й забезпечують їх комбікормами. Для цих заводів доцільно використовувати комбікормові агрегати (4-6 т) ОКЦ-30 і ОКЦ-50;

· підприємства, які входять до складу міжгосподарських від годівельних комплексів, їх обладнують комбікормовими агрегатами ОКІД-15.

Взаємовідносини з сільськогосподарськими підприємствами міжгосподарські комбікормові заводи встановлюють на підставі договору. Для керівництва господарською, виробничою і фінансовою діяльністю такого заводу рада міжгосподарського об'єднання призначає директора.

Сільськогосподарські підприємства одержують комбікорми з міжгосподарських комбікормових заводів за договірними цінами, які визначають, виходячи із витрат на виробництво комбікорму та планового прибутку.

Витрати на виробництво комбікормів включають вартість основної та допоміжної сировини, яку використовують для виготовлення комбікормів (вартість зерна + добавки) і витрати, що пов'язані з переробкою сировини й управлінням підприємством.

9.2. Організація зберігання і переробки цукрових буряків

Вирощування цукрових буряків повинне бути ефективним як для сільськогосподарських підприємств, так і для підприємств, які їх переробляють. У зв'язку зі збільшенням виробництва цукрових буряків виникає потреба в організації їх зберігання протягом певного часу в польових умовах і на бурякоприймальних пунктах. Перед цукровою промисловістю поставлено завдання щодо подальшого вдосконалення виробництва з метою підвищення виходу цукру при переробці коренів.

Цукрові буряки, зібрані бурякокомбайнами, у той же день повинні бути доведені до встановлених кондицій і вивезені на бурякоприймальні пункти. Цукрові буряки, що надходять на цукрозавод, мають відповідати вимогам ДСТУ. За фізичним станом корені повинні мати нормальний тургор. Допускається наявність дефектних коренів не більше 6 відсотків їхньої маси, цвітушних -- 1, механічно пошкоджених - 12, підв'ялених - 5 відсотків. Вміст зеленої маси не повинен перевищувати 3 відсотки. Базисну цукристість встановлює Міністерство АПК України, як середню за п'ять років.

Цукрові буряки приймають партіями. Партією вважають будь-яку кількість коренів, яка знаходиться в одній транспортній одиниці й оформляється одним документом. Автопоїзд, що складається з кількох партій, можна оформляти одним транспортним документом.

Якщо партію цукрових буряків при погодженні з підприємством відносять до некондиційної, то в документі ставлять штамп "некондиційний" із зазначенням відповідних показників. Під штампом розписуються представники сторін. При непогодженості підприємства цю партію перевіряють повторно за участю здавальника і державного інспектора по закупівлі та якості сільськогосподарської продукції.

Одержані результати поширюються на всю партію. Цукровий завод переробляє у середньому за добу 2-3 тис. т. коренів і одержує 240-360 т. готового цукру-піску.

Сахарозу добувають із клітин коренів дифузією, після чого завдяки хімічним і теплофізичним процесам цукор відокремлюють від нецукрів і перетворюють на чистий кристалічний продукт.

З кагатного поля буряки надходять у бурячну (наземний і заглиблений у землю засік). У бурячні їх розвантажують струменем води. Вона змиває буряки в жолоб гідравлічного транспортера, яким вони подаються на переробку. Для відокремлення буряків від сторонніх домішок на транспортері встановлюють спеціальні пристрої (пастки). Повне відмивання коренів і видалення сторонніх домішок здійснюються у бурякомийці, куди буряки подають підйомно-транспортними установками. Для добування цукру буряки ріжуть на смужки жолобчастої форми або пластинки прямокутного перерізу завширшки 2-3 і завтовшки 1,2-1,5 мм.

Нині використовують бурякорізку СБ-8. За добу вона ріже на стружку 15000 ц буряків. Добута бурякова стружка надходить на грабельний або стрічковий транспортер, який подає її на дифузійну установку. Цукор там добувають за допомогою гарячої води на дифузійних апаратах безперервної дії. В дифузійну установку стружка надходить безперервно, а назустріч їй рухається вода, завдяки чому стружка знесолоджується, попередньо ошпарюючись гарячим соком для плазмолізу клітин. Використовують такі дифузійні апарати, як КДА-20-66 і КДП-30-66, розраховані для переробки 20-30 тис. ц. за добу. Очищення соку полягає у видаленні з нього нецукрів. Нецукри, які залишилися в очищеному соку, нагромаджуються в патоці - мелясі.

Для очищення соку застосовують вапно, під дією якого білки та інші речовини, що містяться у дифузійному соку, коагулюються.

Сік фільтрують за допомогою фільтрпреса і вакуум-фільтрів. Доброякісність соку після другої фільтрації становить 91 -93 відсотки, у тому числі сахарози - 12-14 відсотків. Наступне завдання полягає в тому, щоб кристалізацією добути з соку цукор. Для цього його випаровують на випарних апаратах до сиропу з вмістом сухої речовини 65-70 відсотків. Далі продукт додатково очищають і випаровують у вакуум-апаратах до вмісту сухої речовини 92-93 відсотки. Коли сухої речовини буде 92-93 відсотки, у вакуум-апаратах припиняють розрідження, відкриваючи доступ повітря. Продукт спускають у центрифуги, де кристали відокремлюються від патоки. Вивантажений із центрифуг білий цукор має вологість 0,5-0,6 відсотків і температуру 70-75 °С. Його підсушують до стандартної вологості 0,1 відсотка у барабанній сушарці за рахунок залишкового тепла самого цукру. Потім цукор пропускають через сито, магнітний сепаратор і направляють у засіки для пакування в мішки.

Щоб цукор не зволожувався, відносна вологість повинна бути не вищою 70 відсотків. Мішки з цукром укладають у штабелі на настили з брусків або дощок, залишаючи вздовж стін і між штабелями проходи завширшки 0,7 м.

Вихід чистого цукру на сучасних заводах залежить від цукристості буряків і становить 14-15 відсотків маси перероблених буряків.

У свіжому жомі міститься 0,2 відсотки сахарози. Кормова патока становить 3-5 відсотки маси перероблених буряків і містить близько 50 відсотків цукру, її використовують у великій кількості для виробництва етилового спирту.

9.3. Організація зберігання і переробки овочів та картоплі

Продукція овочівництва є незамінним джерелом важливих фізіологічне активних речовин, необхідних для нормального життя людини. Проте в період масового дозрівання і збирання овочі не можуть зберігатися тривалий час. Довше їх можна зберігати лише в спеціальних сховищах при певній для кожного виду продукції зниженій температурі або при переробці різними способами. Виходячи з цього, основним завданням організації зберігання та переробки овочів с заходи, що дають можливість подовжити період забезпечення населення овочевою продукцією.

Строки зберігання літніх і осінніх сортів овочів істотно різняться між собою. Наприклад, огірки, кабачки, зелений горошок збирають у неповній біологічній стиглості, коли погода під час збирання цих овочів, як правило, буває спекотною. В таких умовах перевищення допущеного строку навіть на одну годину може призвести до великих втрат продукції.

Столові буряки, моркву, цибулю збирають у холодний осінній період і в стані, який наближається до їхньої біологічної стиглості. Тому зберігати їх можна значно довше, ніж літні сорти овочів. Тривале зберігання овочів (кілька місяців) можливе тільки в спеціальних охолоджувальних сховищах при температурі, близькій до 0°С, але без підморожування.

Тарою для зберігання можуть бути ящики або кошики. Краще, коли використовують ті ящики, в яких доставляли сировину з поля. Це дає змогу уникнути небажаних механічних пошкоджень і зайвих затрат праці. Овочі кожного виду зберігають в окремих, не щільно встановлених штабелях заввишки 3-5 ящиків. Тара повинна бути нещільною, решітчастою. Кожну партію зберігають окремо. На одному з ящиків прикріплюють картонну бирку із зазначенням часу доставки їх у сховище.

Останнім часом широко практикують безтарне перевезення корене-плодів, цибулі на спеціально обладнаних автосамоскидах і у великих решітчастих контейнерах. Це допустимо там, де є спеціальні контейнери-перекидачі та електро- або автозавантажувачі, за допомогою яких можна за один прийом перевезти весь контейнер із сировиною і висипати його в приймальний бункер мийної машини.