Організація виробництва в підприємствах агропромислового комплексу

Форми господарювання і управління в системі АПК. Використання земельних угідь і засобів виробництва, оплата праці в сільському господарстві. Організація виробництва в рослинництві і тваринництві. Інтеграційні процеси формування ринкового середовища в АПК.

Рубрика Сельское, лесное хозяйство и землепользование
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 29.09.2010
Размер файла 888,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Централізація і концентрація в материнської компанії капіталу і відповідно основних джерел прибутку дочірніх фірм ставить усі дочірні компанії в залежність від материнської. З іншого боку, здійснення спільної емісії цінних паперів, укладання кредитних угод під гарантії всього холдингу, проведення єдиного інвестиційного процесу, а також консолідація фінансової звітності з метою зменшення оподатковування в умовах сьогоднішньої економічної кризи робить участь у холдингу особливо актуальною для сільськогосподарських виробників, які сьогодні не мають оборотних коштів і засобів для розширеного відтворення і не мають каналів, а іноді і просто навиків їх придбання.

Не менш важлива спроможність холдингових компаній забезпечувати збільшення і нарощування інтелектуального потенціалу для розвитку нових напрямків діяльності, у тому числі сільськогосподарського виробництва.

Наступною перевагою холдингової компанії є можливість ведення єдиної комплексної маркетингової стратегії. Інтеграція в одну систему дозволить фірмам, об'єднаним спільними цілями і під єдиним керівництвом, на принципово новій основі побудувати схеми контролю за надходженням матеріальних ресурсів, забезпечити моніторинг їхнього зберігання, транспортування і використання, а також раціоналізацію процесу збуту продукції, включаючи оптимізацію системи дистрибуції холдингової компанії.

У холдинговій компанії є можливість оптимізації системи управління, контролю, обліку і звітності. Інструментом реалізації цієї політики виступають такі методи, як участь керівників материнської компанії в наглядових радах своїх дочірніх фірм, створення аналітичних (мозкових) центрів, консолідація обліку і звітності, внутрішній аудит й ін.

Централізація й укрупнення капіталу сприяють формуванню і реалізації національних і міжнародних інвестиційних проектів. Холдингові компанії сприяють прискореному розвитку регіонів їх розташування. Холдинги пом'якшують і видозмінюють конкуренцію між своїми дочірніми компаніями і створюють умови для обміну технологіями, науково-технічним досвідом у виробництві, менеджменті й особливо в найбільш важливій складовій функціонування аграрного ринку - маркетингу. Організації, що входять у холдинг, мають можливість знижувати виробничі витрати завдяки здійсненню великомасштабних закупівель сировини і матеріалів, управлінню запасами.

Холдинги, на відміну від дрібних підприємств, можуть підготувати кваліфікований управлінський і технічних персонал на високому рівні.

І нарешті, холдинги можуть фінансувати фінансово-збиткові на початковому етапі дочірні компанії, забезпечуючи їх новими технологіями не тільки виробництва, а й технологіями ефективного постачання необхідними матеріалами (логістика) і реалізації готової продукції.

З недоліків холдингових компаній варто виділити наступне. Усунення конкуренції усередині холдингу може призвести до економічного застою. Контроль за ціноутворенням може призвести до ліквідації незалежних компаній. Переконаність дочірньої компанії у своїй повній захищеності з боку холдингу може призвести до втрати реакції на зміни в економічній, політичній ситуації і кон'юнктурі ринку.

Крім цього, в Україні сьогодні відчувається гостра нестача управлінського персоналу, спроможного використовувати позитивні властивості холдингових компаній.

Концерн. Концерн - створюється шляхом скупки контрольних пакетів акцій різних підприємств, укладання договорів про спільність інтересів цих підприємств і концерну. Концерни, як і холдинги, часто охоплюють підприємства найрізноманітніших галузей промисловості, сільського господарства, банки, торгові установи, транспорт і ін. Всі підприємства, що входять у концерн зазвичай зберігають формальну самостійність, але пов'язані між собою відносинами фінансової залежності, системою участі і управління.

На відміну від холдингової компанії, що, як правило, здійснює лише керуючі і контролюючі дії над своїми дочірніми компаніями, концерни мають власні виробничі потужності, на оптимізацію роботи яких спрямована робота дочірніх компаній. Створення концернів в Україні має певні передумови.

За останні роки у населення України сформувався стійкий попит на нові групи продуктів харчування: йогурти, легке масло (без холестерину), різноманітні напівфабрикати у зручній упаковці для швидкого приготування та ін. Це повертає виробника обличчям до споживача і стимулює його до збільшення асортименту товарів, формування закінчених циклів виробництва, підвищення якості сировини та іі переробки, зручності розфасовки й інших методів залучення споживача тощо.

Вихід українського виробника на цей ринок пов'язаний із великими витратами на нове обладнання, забезпечення якісної сировинної бази, налагодження системи збуту продукції. Вирішити більшість цих проблеми можна шляхом створення агропромислових концернів.

Агропромисловий концерн в умовах України на відміну від холдингових компаній, що працюють в широкому спектрі ринків, частіше усього концентрується на виробництві і реалізації однієї групи продуктів (наприклад продуктів масложирово-м'ясної, молочної, хмельової й інших галузей).

Такий агропромисловий концерн контролює повний життєвий цикл своєї продукції від наукових розробок, виробництва сільськогосподарської сировини, закупівлі матеріалів до реалізації кінцевої продукції. Тобто складовою частиною концерну незмінно виступає мережа торгово-закупівельних підприємств, що забезпечують мінімізацію втрат при купівлі сировини для всіх складових концерну й ефективну реалізацію продукції концерну. Концерн має можливість розробки власних торгових марок, під якими реалізується продукція підприємств, що входять у концерн, і самостійно не здатних дозволити собі володіння торговою маркою.

Через схожість організаційної структури і структури управління концерни мають практично ті самі переваги і недоліки, що й холдингові компанії.

Державне підприємство. Державне підприємство засноване на державній, загальнодержавній або комунальній власності. Підприємство створюється згідно з рішенням власника майна чи уповноваженого ним органу.

Засоби виробництва і вироблена ним продукція є державною власністю і належить підприємству на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління майном, підприємство володіє та користується зазначеним майном. Особливості розпорядження майном підприємства зазначені в його статуті.

Управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника і трудового колективу. Органами управління є міністерство та інші органи виконавчої влади. Міністерство або інший орган виконавчої влади призначає на посаду та звільняє з посади керівника підприємства, затверджує статут, здійснює контроль за його дотриманням, контроль за ефективністю використання майна, що є у державній власності та закріплене за підприємством; здійснює планування і контроль за господарською діяльністю, затверджує фінансовий план і план розвитку підприємства та обов'язково укладає з ним державні контракти на поставку продукції (робіт, послуг) для державних потреб; визначає порядок використання прибутку через встановлення обов'язкових нормативів його розподілу, затверджує умови та розмір фонду оплати праці з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою.

Державне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями коштами та іншим майном (крім основних фондів).

Державні підприємства мають право вступати до асоціацій, консорціумів, концернів та інших об'єднань за погодженням з Кабінетом Міністрів.

Організація орендарів - створюється трудовим колективом державного підприємства. Вона має переважне право перед іншими фізичними і юридичними особами на укладення договору оренди майна того державного підприємства, де вона створена. Організація орендарів створюється в організаційних структурах будь-яких правових форм.

Агрофірми. Термін "агрофірма" не є юридичним поняттям. У нормативних актах України цей термін не вживається.

Практичного поширення слово "агрофірма" набуло в Україні в 90-х pp. як загальне найменування ряду підприємств, які крім виробництва сільськогосподарської продукції займаються також її переробкою, виробництвом продуктів харчування і навіть мають мережу власних магазинів, кафе, ресторанів, де реалізовують власну продукцію. Окремі селянські (фермерські) господарства в своїх назвах також вживають термін "агрофірма".

Отже, з правової точки зору агрофірма не є окремим видом юридичної особи і взагалі не несе в собі якогось особливого правового навантаження. Агрофірма як юридична особа може мати практично будь-яку організаційно-правову форму. Однак, як свідчить досвід, особливою ознакою агрофірми є поєднання виробництва сільськогосподарської продукції з одним чи кількома видами діяльності (переробка продукції, торгівля нею, надання сільськогосподарських послуг тощо).

Агроконсорціум. Агроконсорціум - це форма господарювання, заснована на кооперації аграрних і промислових підприємств, а також банків з можливою участю у спільній діяльності підприємств і організацій інших галузей: будівельних, торгових, наукових тощо. Агроконсорціуми створюються на добровільній основі об'єднанням на кооперативних засадах вільних матеріальних і фінансових ресурсів засновників з метою одержання додаткового прибутку на вкладений ними капітал. Всі учасники агроконсорціуму є рівноправними партнерами. Вони в однаковій мірі зацікавлені в ефективному функціонуванні спільного підприємства, оскільки чим більше буде одержано прибутку, тим більше буде його розподілено на вкладений кожним учасником капітал. При створенні агроконсорціуму його статутний фонд формується за рахунок дольових внесків засновників, причому вони можуть бути представлені як грошовими, так і матеріальними ресурсами. Агроконсорціуми можуть створюватись як самостійні підприємства з правом юридичної особи, так і без права юридичної особи. У першому випадку вони перебувають на самостійному балансі, здійснюють діяльність на умовах самоокупності і самофінансування, не несуть відповідальності за зобов'язаннями засновників. Як самостійні підрозділи ці формування доцільно створювати, якщо вони мають великий статутний фонд, ведуть виробництво у великих масштабах з досить високим рівнем ефективності.

Коли ж обсяг виробництва консорціуму незначний і для його заснування вимагаються незначні кошті, він може бути створений на основі договору між банками і відповідними підприємствами без надання права юридичної особи. В цьому випадку агроконсорціум передає своє юридичне право підприємству, на базі якого він створений, з умовою, що в ньому буде роздільно вестися обсяг витрат і результатів господарської діяльності, а прибуток від спільної діяльності розподілятиметься відповідно до дольової участі учасників.

Агроконсорціум може функціонувати на основі простого і розширеного відтворення. У разі розширеного відтворення джерелами надходження коштів для цієї мети можуть бути додаткові внески засновників, відрахування від прибутку консорціуму, кредити банків, а також кошти за рахунок випуску і продажу акцій, інших цінних паперів для залучення заощаджень населення і, насамперед, працівників консорціуму.

Важливою перевагою агроконсорціумів є демократичний характер управління ними. Вищим органом управління консорціуму є Рада засновників, яка формується з керівників підприємств-учасників, а також провідних спеціалістів в галузі агропромислового виробництва. На Раді обирається його голова, який може одночасно бути директором агроконсорціуму.

Необхідною умовою такого функціонування є самостійне або за домовленістю споживачів встановлення цін на продукцію власного виробництва з урахуванням ЇЇ якості, споживних властивостей і кон'юнктури ринку.

Агропромислова асоціація. Агропромислова асоціація є добровільним об'єднанням підприємств на базі головного підприємства (як правило, переробного) і являє собою регіональну організаційну форму агропромислової інтеграції. За головним підприємством зберігається господарська самостійність і право юридичної особи.

Мета створення асоціації - поєднання інтересів аграрних і переробних підприємств та досягнення на цій основі збільшення виробництва продукції і одержання більшого прибутку.

Асоціації - це юридичні особи, основними функціями яких є координація діяльності учасників у виробництві, переробці і реалізації кінцевої продукції, організація фірмових підприємств торгівлі, створення економічних умов для взаємовигідного об'єднання зусиль при виробництві, переробці і зберіганні та реалізації готової продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках, кооперація фінансових і виробничих ресурсів з метою задоволення потреб господарств-учасників.

Вищим органом управління асоціації є загальні збори уповноважених представників-учасників. У період між зборами повноважні функції покладаються на Раду, що засідає не менше одного разу на квартал. Виконавчим органом асоціації є дирекція, яка формується Радою. Дирекцію очолює директор, який призначається Радою асоціації. Вступаючи до асоціації, учасники перераховують внески на її рахунок у статутний та інші фонди. їх розміри визначаються необхідними витратами на діяльність асоціації в інтересах її учасників.

Спектр функцій, які делегуються підприємствами агропромислових асоціацій може бути різним: визначення порядку приймання; вивезення, зберігання і переробки сировини на переробне підприємство; встановлення порядку проведення розрахунків за прийняту сировину; погодження рівня рентабельності при виробництві і реалізації продукції; погодження рівня цін при прийомі сировини.

Головне в економічних взаємовідносинах, щоб члени агропромислової асоціації поєднували їх матеріальні інтереси - це розподіл частини прибутку переробного підприємства між сільськими товаровиробниками, одержаної понад рівень рентабельності, що узгоджений Радою асоціації.

Ефективність роботи створених асоціацій низька через недосконалий механізм функціонування цієї організаційної структури. Механізм погодження рівня рентабельності створює умови, коли на практиці одержати прибуток понад встановлений рівень дуже проблематично, тому що переробному підприємству за цих умов вигідно завищувати нормативно-плановий рівень рентабельності, оскільки не досягнувши його, весь прибуток залишиться в розпорядженні цього підприємства.

Ефективність діяльності асоціацій вища там, де в процесі приватизації переробних підприємств господарства - постачальники сировини одержали якщо не контрольний пакет акцій, то значну їх частину, і цим самим мають реальне право контролювати господарсько-фінансову діяльність переробного підприємства.

Підприємства із змішаною формою власності. У відповідності з існуючою законодавчою базою в Україні можуть існувати підприємства із змішаною формою власності. Такі підприємства створюються на основі угоди між юридичними і фізичними особами, які вносять свою частку майна (приватного, державного чи колективного) у його статутний, пайовий чи інші фонди, що формуються при створенні підприємства. На сьогодні існує кілька основних схем взаємодії різних форм власності як в середині підприємства (акціонерні товариства, товариство з обмеженою відповідальністю, повне товариство і т.ін.), так і в різних об'єднуючих структурах (концерни, консорціуми, міжгосподарські об'єднання та ін.).

Реалії нинішньої економічної ситуації такі, що підприємства мають повну самостійність у визначенні стратегічних напрямів діяльності та розподілі прибутків. Це нормальний стан для ринкової економіки.

В той же час існують певні розбіжності в цілях довгострокового розвитку, між державою та суб'єктами підприємницької діяльності. Мається на увазі збереження цілісності та спеціалізації існуючих підприємств науково-дослідної сфери та деяких інших галузей. Це, насамперед, насінницькі та племінні господарства, сортовипробувальні станції, селекційно-гібридні центри і т.ін. Такі підприємства теж реформуються, але в більшості випадків держава має в цих підприємствах свою частку власності, тому може впливати на визначення основних пріоритетів їх діяльності.

Особливістю реалізації права приватної власності у підприємствах змішаної форми є те, що при її домінуванні у формуванні майна такого підприємства, головною метою ставиться одержання прибутку. Мова не йде про збереження існуючої спеціалізації підприємства чи розширенні механізмів соціального захисту своїх працівників та жителів сіл. Тому, з точки зору соціального захисту працівників підприємства, це недолік такої форми власності. В той же час, з точки зору прибутковості та конкурентоспроможності, підприємства із змішаною формою власності (в майні яких домінує приватна власність) мають значні переваги перед підприємствами, де головна роль у формуванні майна відводиться державній та колективній формам власності.

Головною позитивною рисою підприємств із колективною формою власності є наявність механізмів соціального захисту своїх працівників. В таких підприємствах, навіть коли є проблеми із виплатою заробітної плати, працівник може отримати її у вигляді натуроплати чи через різноманітні послуги зі сторони підприємства. Розвиток підприємств такого типу стимулює розвиток присадибних господарств населення. Тому підприємства змішаної форми власності, із домінуванням в ній частки колективної власності, на даному етапі ринкових реформ на селі досить вдало поєднують функції по соціальному захисту селян та розвитку крупно товарного виробництва.

Приватне підприємство з орендними відносинами. Приватно-орендне підприємство - самостійне господарське формування, яке здійснює виробничу і комерційну діяльність на базі як власних, так і орендованих майна та землі з метою одержання прибутку.

Приватне підприємство може бути створене в процесі реформування колективних сільськогосподарських підприємств на основі його приватної власності та власності його засновника й оренди майнових і земельних паїв колишніх членів КСП. У даному випадку таке підприємство виступає правонаступником реформованого господарства. Воно має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Підприємство укладає з колишніми членами реформованого КСП один договір на оренду землі, а інший - на оренду майна. Що ж до підписання договору оренди, то зі сторони орендодавця він може підписуватися усіма співвласниками - членами колишнього КСП або лише уповноваженою ними особою. У випадках, коли приватне підприємство з орендними відносинами бере в оренду виділені в натурі (на місцевості) земельні ділянки, то відповідні договори укладаються з власниками кожної такої ділянки індивідуально.

Засновником даного підприємства є громадянин України, який одноосібно здійснює право власності на майно та інші активи і несе повну матеріальну відповідальність за його зобов'язаннями.

Управління підприємством здійснює його засновник, який для забезпечення діяльності залучає громадян до праці на основі трудового договору, а також інших форм, що регулюють відносини працівника з підприємством як суб'єктом підприємницької діяльності. Підприємство надає своїм працівникам соціальні та інші пільги і гарантії, вносить в бюджет соціальні платежі за працюючих у нього громадян і гарантує їм умови праці і відпочинку, передбачені чинним законодавством.

Створення та діяльність приватно-орендних підприємств дозволяє:

організувати ведення сільськогосподарського виробництва на основі приватної власності на землю і майно;

забезпечити права членів колишнього КСП на земельні та майнові паї;

зберегти цілісність підприємства як єдиного виробничого комплексу;

надати власникові підприємства як організатору виробництва статусу ефективного власника, здатного самостійно приймати рішення, нести повну економічну і юридичну відповідальність за наслідки своєї діяльності.

Приватно-орендні підприємства виконують функції перехідного етапу до більш досконалих форм господарювання (командитні товариства)/

Спільні підприємства. Спільна діяльність проводиться на основі договору про об'єднання коштів (майна) учасників для досягнення спільної господарської мети (будівництва, обробітку землі). Внески стають загальною власністю учасників. Господарські відносини між учасниками спільної діяльності прирівнюється до відносин цивільно-правових договорів і регулюються Цивільним кодексом України (гл. 39, ст. 430-434).

Внески, що надходять відповідно до договору, не включаються до складу валових доходів при визначенні оподатковуваного прибутку. Результати спільної діяльності визначаються на кінець звітного періоду, а прибуток розподіляється між учасниками за умовами договору (пропорційно до внесків). Податок на прибуток (25%) сплачується до бюджету одночасно з виплатою учаснику належної йому частки доходу згідно з договором. Як правило, застосовують щоквартальний розподіл прибутків. Доход від спільної діяльності до складу валового доходу учасника не включається і відповідно не оподатковується.

Ведення загальних справ і керівництво спільною діяльністю доручаються одному з учасників спільної діяльності. Доручення підписують інші учасники.

Договір про спільну діяльність визначає порядок відшкодування втрат і збитків у результаті спільної діяльності. Якщо цього у договорі не передбачено, то збитки відшкодовують за рахунок загального майна учасників, а нестачу розподіляють пропорційно до їх внесків. Облік спільної діяльності ведеться на окремому рахунку в банку, окремо від основної діяльності. При повному припиненні спільної діяльності кожен учасник подає звіт про результати спільної діяльності до податкової служби.

Заготівельні пункти. Ефективність організаційно-технологічної інтеграції в значній мірі залежить від розвитку організаційно-економічної інтеграції, яка допускає створення відповідних організаційних структур управління, форм організації виробництва, переробки, реалізації продукції, формування інфраструктури аграрного ринку, тощо. Організаційні заходи щодо формування аграрного ринку в першу чергу включають створення або вдосконалення діяльності цілої низки ринкових структур у кожному окремому населеному пункті (сільські ринки, мережі торговельних точок та пункти заготівлі сільськогосподарської продукції) аж до районних та обласних центрів (торгові доми, товарні біржі, аукціони, обслуговуючі кооперативи тощо). Особливу увагу необхідно приділити створенню у кожному районному центрі, а за можливості й у селі, крамниці з продажу мінеральних добрив, засобів захисту рослин, запасних частин тощо, а також приймально-заготівельних пунктів сільськогосподарської продукції.

Головна мета створення пунктів заготівлі сільськогосподарської продукції - максимально приблизити мережу закупівлі сільгосппродукції до мешканців села, щоб залучити в товарний обіг більше продукції, яка породжувала б конкуренцію між товаровиробниками, а внаслідок цього відбудеться здешевлювання продукції.

Приймально-заготівельні пункти сільськогосподарської продукції - форма організації торгівлі, де регулярно здійснюється купівля-продаж вирощеної чи виробленої продукції. Ці пункти мають стати первинною і досить потужною ланкою заготівель сільськогосподарської продукції.

Світовий досвід засвідчує, що закупки значної маси продукції (більше 2/3) проводяться безпосередньо на підприємстві виробника, тобто на місцях. Третина ж продукції має проходити через біржі, торгові доми, аукціони для відображення най-об'єктивнішої ціни, так як це інституції найпрозорішого ринку. Особливо важливо, щоб така реалізація здійснювалася тільки за гроші та за вигідно створеними для товаровиробників форм розрахунків. У таких випадках передбачається державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників за рахунок бюджетних коштів. Система товарно-грошових відносин на сьогоднішній день недосконала. Інша справа, що вони перерозподіляються і концентруються поза сільськогосподарським виробництвом, залишаючи тільки пунктирний слід у звітності підприємств. Фінансові потоки формуються і направляються в обхід сільськогосподарських товаровиробників у інші сфери діяльності. Очевидно, що звідси розпочинаються давальницькі схеми переробки продукції, система бартерних операцій, натуроплати, ланцюг неплатежів та адміністративне втручання з боку адміністрацій та органів управління. Сільськогосподарська продукція за рахунок цих факторів знецінюється і стає неконкурентоспроможною. Ліквідувавши ці фактори, ринок запрацює в напрямку покупець-продавець.

Основними функціями приймально-заготівельного пункту сільськогосподарської продукції є: 1) заготівельна, що включає операції з купівлі-продажу; 2) ціноутворююча, що відображає об'єктивну реальну ціну; 3) виробнича, яка продовжує процес виробництва у сфері обігу; 4) соціально-економічна, яка, створюючи нові місця, знижує рівень безробіття та забезпечує дохід сільським працівникам.

Пункти заготівлі сільськогосподарської продукції класифікуються на універсальні та спеціалізовані.

Універсальні приймально-заготівельні пункти - це купівля-продаж рослинницької та тваринницької продукції з можливою організацією їх простої переробки.

Спеціалізовані приймально-заготівельні пункти - це купівля-продаж окремих видів сільськогосподарської продукції.

Взаємовідносини заготівельних пунктів з товаровиробниками усіх форм господарювання здійснюватимуться у трьох формах: 1) без договорів, в порядку одноразових актів купівлі-продажу; 2) за договорами на закупку продукції; З) за договорами на виробництво (вирощування) і продажу виробленої продукції. Раціональна організація і оптимальне поєднання цих форм дозволять опанувати всі види продукції незалежно від її кількості.

Не менш важливим в роботі заготівельних пунктів буде закріплення за ними зон заготівель і постачальників продукції. Такі контакти підвищуватимуть відповідальність заготівників в районах зон їх діяльності за приймання всієї виробленої продукції, налагоджуватимуть асортимент та правильне територіальне розміщення заготівельних і особливо сезонних пунктів. Закріплення зон за заготівельними пунктами допоможе частину продукції зберігати в місцях виробництва і одержувати її в міру необхідності, а також перейти до приймання сільськогосподарської продукції на місцях (підприємство або франко-станція відвантаження).

Заготівельні пункти сільськогосподарської продукції формуються як шляхом нового будівництва, так і на базі існуючих. Також обладнуються й пристосовуються для проведення заготівлі, зберігання і переробки сільськогосподарської продукції орендовані або придбанні у товаровиробників житлові будинки і виробничі будівлі. Якщо ж місткостей сховищ заготівельного пункту не вистачає, застосовують схеми транспортування на основі прямих зв'язків, тобто завозять продукцію безпосередньо з підприємств у місця переробки чи споживання. Прямі зв'язки забезпечують зниження витрат обігу, підвищення якості продукції і скорочення часу її надходження до споживача.

Створення мережі пунктів сільськогосподарської продукції дозволить ефективніше організувати виробничий процес, скоротити витрати, гарантувати збут, надати матеріальний захист товаровиробникам.

2.5 Реєстрація нових організаційно-правових формувань

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної рад, або в районній держадміністрації міст Києва і Севастополя за місцезнаходженням або місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Державна реєстрація підприємств-правонаступників здійснюється після складання розподільного балансу, який відображає вартість конкретного майна, що передається новому підприємству, а також розмір кредиторської та дебіторської заборгованостей КСП, яка передається кожному з правонаступників.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним(ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою подають до органу державної реєстрації:

установчі документи в повному обсязі для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;

статут, якщо відповідно до законодавства, це необхідно для створюваної організаційно-правової форми - суб'єкта підприємницької діяльності;

реєстраційну картку встановленого зразка, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;

документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;

* документ, що засвідчує сплату власником (власниками)внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом.

Якщо власником (одним з власників) суб'єкта підприємницької діяльності є юридична особа, то додатково подається нотаріально засвідчена копія свідоцтва про державну реєстрацію цієї юридичної особи.

До органів державної реєстрації подаються установчі документи в оригіналах (два примірники) та по одному примірнику копій, засвідчених в установленому порядку.

Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені Законом України "Про підприємництво".

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться при наявності всіх необхідних документів строком не більше п'яти робочих днів.

Органи державної реєстрації повинні протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом, який надається органам державної реєстрації органами державної статистики.

Більш повно порядок державної реєстрації та перереєстрації підприємств викладено в Положенні про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740.

Установчі документи. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які являють собою добровільно укладені угоди економічно-правового характеру, де закріплені норми та принципи, що регулюють внутрішньогосподарські та міжгосподарські економічні, правові відносини суб'єктів підприємницької діяльності. Установчими документами підприємства є засновницький договір між учасниками та затверджений ними статут.

Підприємство створюється рішенням власників (власника) майна чи уповноваженого ними (ним) органу, або за рішенням трудового колективу в процесі реформування старої структури. Підприємство може бути створене внаслідок поділу іншого підприємства за рішенням власників або, відповідно до антимонопольного законодавства, шляхом виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань.

Одноособове підприємство діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Державна реєстрація новостворених суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється за заявочним принципом з видачею посвідчення про державну реєстрацію, яке є підставою для початку діяльності.

Розробка установчих документів здійснюється з дотриманням певних положень (принципів): добровільності, відкритості, пріоритетності, обов'язковості соціальної захищеності працівників.

Принцип добровільності передбачає виключне право громадян, що створюють підприємство, особисто вирішувати питання доцільності його створення, брати чи не брати у ньому участь, вибирати його організаційно-правову форму тощо.

Принцип відкритості означає, що засновником і членом новоствореного підприємства може бути кожний, хто виявить бажання, погоджується з його установчими документами, зобов'язується дотримуватися їх вимог.

Принцип пріоритетності ґрунтується на тому, що:

визначальними в діяльності підприємства повинні бути індивідуальні та колективні інтереси його засновників, які узгоджуються з інтересами підприємства;

колектив має виключне право вибору форми власності, на якій він ґрунтуватиметься, і організаційно-правої форми підприємства;

колективу належить право вибору характеру господарювання, виду діяльності, спеціалізації, внутрішньогосподарської структури, системи оплати праці тощо;

колективу належить право затвердження установчих документів, внесення в них змін, доповнень, уточнень.

Визначальними складовими принципу обов'язковості є безумовне дотримання вимог цих документів усіма членами і працівниками підприємства та повна узгодженість даних документів з чинним законодавством.

Принцип соціальної захищеності працівників підприємства ґрунтується на підпорядкованості діяльності підприємства інтересам його засновників. Він передбачає гарантованість прав зайнятих у підприємстві на роботу, зарплату, відпочинок, соціальні пільги тощо.

Вимоги до утримання у установчих документів. Засновницький (установчий) договір повинен містити принципові засади створення і функціонування підприємства, визначати порядок спільної діяльності, умови формування майна. Установчим договором зазначається мета, крім того, щодо окремих товариств слід включати додаткові відомості, необхідні для досягнення цієї мети та організації управління виробництвом.

Особливості утримання у установчих документів акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, повних і командитних товариств регулюються Законом України "Про господарські товариства".

Установчий договір. Установчий договір повинен містити такі розділи:

вид підприємства, предмет та цілі його діяльності;

склад засновників і учасників;

найменування та місце знаходження;

розмір та порядок формування статутного, страхового та інших фондів;

порядок розподілу прибутків і збитків;

склад і компетенції органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких потрібна одностайність або більшість голосів;

порядок внесення змін до установчих документів;

порядок ліквідації та реорганізації підприємства;

інші питання.

Зокрема для командитного товариства - це розмір та склад капіталу, порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі, сукупний розмір внеску вкладників. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то засновницьким документом є одноособова заява (меморандум). Для акціонерного товариства визначаються порядок здійснення спільної діяльності, відповідальність перед особами, які підписані на акції і перед третіми особами.

Статут підприємства. Статут підприємства охоплює питання його діяльності, містить примірку схему і принципи побудови, включає найменування юридичної особи, відомості про місце її знаходження, адресу, визначає органи управління, їхню компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. Як правило, кожну групу питань об'єднують у розділ, що має свою специфіку.

У першому розділі подаються загальні положення щодо організації підприємства, його повну і скорочену назву, поштову адресу, юридичні особи-засновники.

У розділі "Мета та завдання" відображають завдання, що випливають з цілей заснування підприємства, наміри щодо продуктивного використання наявних ресурсів, збереження та примноження власності, вказують, якими видами діяльності на території країни та за її межами займатиметься підприємство.

Правовий статус підприємства бажано подавати окремим розділом, де викласти загальні принципи й умови його заснування; форми майнових відносин, на яких ґрунтується підприємство та правонаступником якої організації воно стає; вказати атрибутику підприємства (печатка, штампи, товарні знаки), розрахункові рахунки в установах банку.

Окремо виділяють розділи "Організація господарської діяльності" та "Організація управління". В першому відображають господарсько-організаційну основу і склад галузей та підрозділів підприємства; вказують, на яких засадах здійснюються його підприємницька діяльність, внутрішньо економічні відносини, договірна, кредитно-розрахункова та екологічна дисципліна. В другому - порядок формування та організації діяльності керівних органів, методи їх роботи та прийняття рішень; порядок призначення керівників, прийому та звільнення членів підприємства; схему взаємодії внутрішніх структур.

Права членів підприємства виділяють також окремим розділом, де вказують передбачені установчою угодою права засновників та найманих працівників, а також повноваження в управлінні справами, порядок збереження їх пайової власності та право розпоряджатися нею у випадку виходу з підприємства, а також порядок соціального захисту, одержання частки прибутків, інформації та інші права.

Обов'язки членів підприємства можна також подавати окремим розділом, де перелічити всі передбачені установчими документами зобов'язання. Зокрема, вказуються розміри та строки сплати внесків у статутний фонд, зазначаються вимоги про нерозголошення конфіденційної інформації, визначається особиста участь у діяльності підприємства та ін.

Розділ статуту "Збори засновників" має чітко визначити функції та повноваження вищого органу управління підприємством, порядок його роботи, затвердження установчих документів та визначення переліку питань, які вирішують збори.

Окремим розділом доцільно виділити правовий статус координаційної ради, в якому визначають повноваження ради (правління) підприємства як вищого органу управління, що діє в проміжках між зборами, її правовий статус має передбачати повноваження, що не входять до компетенції загальних зборів.

Для керівника господарства визначають повноваження, які забезпечують повсякденне керівництво всіма сферами Діяльності підприємства, вказують порядок його підпорядкованості вищим керівним та контролюючим органам, а також характер відповідальності за управлінські дії.

Розділи "Статутний фонд", "Майно" обумовлюють грошовий (майновий, земельний) розміри статутного фонду, порядок його формування та використання: здійснення початкових (засновницьких) внесків, оцінка майна (землі), а також порядок володіння та розпоряджання майном (паєм).

Механізм припинення діяльності підприємства та можливості реорганізації (злиття, приєднання, поділ чи перетворення) ґрунтується на чинному законодавстві та нормах, передбачених установчими документами.

В останньому розділі статуту міститься заключні положення, які передбачають визначення та підходи до вирішення статутних питань.

Статут набуває чинності з моменту його державної реєстрації, діє протягом всієї діяльності підприємства. Один його примірник зберігається в реєстраційних органах.

Статут акціонерного товариства, крім загальних положень, обов'язково має містити відомості про розмір статутного капіталу, умови про категорії акцій, що випускаються товариством, про їхню номінальну вартість і кількість, про права акціонерів, про склад і компетенцію органів управління товариством і про порядок ухвалення ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймаються кваліфікованою більшістю голосів.

У статуті товариства з обмеженою відповідальністю необхідно обов'язково вказувати розмір статутного капіталу, розмір, склад, строки і порядок сплати внесків учасників, їх відповідальність за порушення зобов'язань щодо сплати внесків, склад і компетенцію органів управління товариства і прийняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймаються одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів.

Статут повного товариства має містити умови про розміри і структуру складеного капіталу товариства, про розміри та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі, склад, строки і порядок сплати ними внесків.

Контрольні питання

Обґрунтуйте поняття "Фізична особа".

Обґрунтуйте поняття "Юридична особа".

Розкрийте поняття "Суб'єкти підприємницької діяльності".

Види підприємницької діяльності.

Умови функціонування підприємницької діяльності без права юридичної особи.

Наведіть приклад та умови створення індивідуальних підприємств з правом юридичної особи.

Порядок створення та особливості функціонування колективних підприємств.

Умови реєстрації індивідуальних і колективних підприємств.

Дивіденди та порядок їх нарахування.

РОЗДІЛ З

Організаційні форми внутрішньогосподарського управління

3.1 Загальні основи організації управління виробництвом

Управління звичайно визначають як цілеспрямований вплив на колективи людей для організації і координації їхньої діяльності в процесі виробництва, "Усяка безпосередньо суспільна чи спільна праця, здійснювана в порівняно великому масштабі, будується, - писав К. Маркс, - у більшому чи меншому ступені в управлінні, що встановлює погодженість між індивідуальними роботами і виконує загальні функції, що виникають з руху усього виробничого організму..."1. Погодженість між окремими роботами і забезпечення планомірності роботи всього господарства особливо важливі і разом з тим складні в умовах великого сільськогосподарського підприємства, де зайняті сотні, а нерідко і тисячі людей. Річний виробничий цикл складається тут з безлічі технологічних комплексів, здійснюваних на великих площах і за допомогою різноманітних знарядь праці. Потрібно враховувати природні закономірності і часто мінливу метеорологічну обстановку.

Усе це породжує високі вимоги до управління виробництвом, до його наукового рівня, планомірності й оперативності.

Задачі, форми і методи управління господарством обумовлені його соціально-економічною природою. Вони залежать від того, у чиїх руках знаходяться засоби виробництва й у яких цілях вони використовуються У сучасних умовах внутрігосподарське управління покликано забезпечити неухильне підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, збільшення його внеску в створення міцних взаємозв'язків у системі АПК.

У широкому змісті проблема управління виробництвом у підприємствах АПК охоплює всі основні ланки системи заходів впливу на розвиток господарства, забезпечення його високої ефективності. Важливе місце належить правильній організаційній структурі господарства й апарата керування, удосконалюванню методів його роботи, підвищенню ролі трудових колективів в управлінні виробництвом.

У числі основних функцій управління стосовно сільськогосподарських підприємств слід зазначити: загальне (лінійне) керівництво; підбір, розміщення і підвищення культурно-технічного рівня кадрів; планування виробничої, господарської і фінансової діяльності; технологічне керівництво, впровадження у виробництво досягнень науки і передової практики; оперативне управління виробництвом й контроль якості сільськогосподарських робіт та виробленої продукції; організацію, нормування й оплату праці; матеріально-технічне постачання і виробничо-технічне обслуговування; організацію збуту сільськогосподарської й іншої виробленої продукції; облік виробництва і фінансової діяльності; охорону праці, поліпшення культурно-побутових умов і відпочинку працівників.

Під впливом вимог життя, особливо у зв'язку з прискоренням науково-технічного прогресу і подальшим поділом праці, , у сільськогосподарському виробництві виникають нові функції управління, наприклад по охороні природи, організації науково-дослідних робіт, міжгосподарської кооперації й ін. Функціям управління відповідають структурні підрозділи апарату управління, а також персонально відповідальні працівники.

Апарат управління покликаний оперативно керувати процесом виробництва на всіх його стадіях, керувати людьми, зайнятими в цьому процесі, щоб забезпечити планомірну діяльність господарств, успішне виконання встановлених планів розвитку виробництва. Побудова апарату управління знаходиться в безпосередньому зв'язку з організаційно-виробничою структурою господарства. У залежності від складу і розміру сільськогосподарських галузей і їхнього розміщення у господарстві, ступеня самостійності і характеру зв'язку між собою в процесі виробництва будується й управлінський апарат, визначаються його функції, підпорядкованість і взаємозв'язки внутрішньогосподарських підрозділів.

Дуже важливо максимально наблизити управління до виробництва, виключити зайві ступені в побудові управлінського апарату, забезпечити високу оперативність і економічність його роботи. Організація управління повинна відповідати задачам підвищення особистої відповідальності працівників за доручену справу, сприяти залученню до управління широких мас працівників. Чітке визначення функції кожної ланки управління повинно поєднуватися з раціональною централізацією виконання таких функцій управління, як планування, облік і фінансова діяльність, постачання і збут продукції, робота з кадрами (їхнє комплектування, підготовка і підвищення кваліфікації), діловодство.

3.2 Класифікація організаційних форм внутрішньогосподарського управління

Структуру управління сільськогосподарським підприємством характеризують склад органів управління, їхня співпідпорядкованість і розмежування функцій.

Розрізняють чотири типові структури управління виробництвом: відділову, бригадну, цехову і комбіновану.

Відділовій структурі управління відповідає така організаційно-виробнича побудова господарства, при якій рослинницькі бригади і тваринницькі ферми за їх територіальним розміщенням об'єднуються в багатогалузеві відділення (у акціонерних підприємствах вони часто виступають у формі виробничих дільниць і комплексних бригад). Роботою відділення управляє керуючий, підлеглий безпосередньо " керівнику підприємства. У великих підприємствах відповідно маються завідувачі виробничими дільницями (іноді це бригадири комплексних бригад), робота яких будується на госпрозрахункових відносинах (рис.3.1).

Рис. 3.1 Відділова форма управління підприємством

Відділова структура управління в сільськогосподарських підприємствах, як правило, припускає наявність функціональних підрозділів, очолюваних головними фахівцями господарства, що підпорядковуються керівнику підприємства (функціональна система організації управління).

У невеликих підприємствах, як правило, з одним населеним пунктом організаційна структура управління виробництвом може бути обмежена окремими бригадами. Така форма отримала назву - бригадної (рис. 3.2).

Перевага такої форми у тому, що процес управління найкоротший: керівник підприємства - бригадир виробничого підрозділу. Бригади можуть бути сформовані за галузевою ознакою або як комплексні, до їх складу в такому випадку включаються окремі ланки.

Рис. 3.2 Бригадна форма управління виробництвом

З метою активізації роботи управлінського апарату спеціалісти можуть очолювати згідно з своїм профілем відповідні галузі. Така організаційна структура називається цеховою. При цьому цехом рослинництва керує головний агроном, цехом тваринництва - головний зоотехнік, механізації - головний інженер і т.д. Відповідна структура управління дозволяє перетворити спеціалістів з консультантів виробництва у керівників (рис. 3.3).

Рис. 3.3 Цехова структура управління підприємством

Цехова (галузева) структура управління відповідає галузевій структурі господарства. Створюються цехи за галузями виробництва і сферами функціонального обслуговування, очолюються головними фахівцями господарства.

Галузева (цехова) структура керування одержує широке поширення насамперед у більш спеціалізованих підприємствах, висококонцентрованих, більш компактних по земельній території, добре забезпечених кадрами фахівців і засобами зв'язку. У цих випадках для виконання усіх функцій управління створюються сприятливі умови. Начальники цехів мають можливість повсякденно бувати безпосередньо на фермах і бригадах, оперативно керувати, використовуючи переваги галузевої побудови апарату управління (можливості більшої спеціалізації кадрів, застосування науково обґрунтованої системи агротехнічних і зоотехнічних заходів, удосконалювання всього технологічного процесу й ін.).

При встановленні структури управління повинні бути враховані конкретні умови господарства, його галузевий склад і спеціалізація, ступінь концентрації галузей, їхнє місце розташування, компактність території й діяльність полів і ферм від центральної садиби, забезпеченість фахівцями, житлово-побутові умови.

В крупних акціонерних підприємствах, розташованих у декількох населених пунктах, найбільш ефективною організаційною структурою управління підприємством може бути змішана форма.

Така організаційна форма може бути використана на приватних підприємствах які є однією юридичною одиницею, об'єднаних підприємствах з збереженням юридичної самостійності або господарствах яки мають дочерні підприємства.

В основі змішаної форми управління може бути поєднання цехової, бригадної або відділенської структури (рис. 3.4).

Удосконалювання керування в сільськогосподарських підприємствах не обмежується поліпшенням його структури, усуненням зайвих ланок апарату керування, многоступенчатості. Важливими напрямками в цій справі є: а) встановлення оптимальних розмірів бригад і інших виробничих підрозділів; б) централізація виконання окремих функцій керування, наприклад планування, обліку, матеріально-технічного постачання,

Рис. 3.4 Змішана структура управління підприємством

будівництва; в) більш чіткий розподіл обов'язків і прав працівників апарату керування, раціональний поділ, спеціалізація їхньої праці, підвищення особистої відповідальності за доручену ділянку роботи при широкій демократизації керування; г) використання сучасних засобів управлінської техніки для підвищення оперативності і надійності керування. Ці задачі актуальні при будь-якій системі організації керування - територіальної, галузевий, змішаної.

Слід зазначити також велике значення раціональних форм організації праці, що дозволяють більш ефективно використовувати сучасну техніку і трудові ресурси.

Правильна організація керування вимагає чіткого розмежування прав і обов'язків керівників і фахівців. У цих цілях розробляються і застосовуються посадові інструкції і положення (наприклад, про головного агронома господарства, головному зоотехніку, головному інженеру-механіку, начальнику цеху, що керує відділенням, про старших фахівців, бригадирів і т.д. ). Ці положення визначають і розмежовують функції кожного працівника, підвищують його відповідальність за виконання покладених обов'язків.

Можна виділити чотири загальних взаємозалежних елементи, що характеризують утримання управлінської діяльності:

одержання й обробка інформації, необхідної для ухвалення управлінського рішення;

вироблення й ухвалення рішення;

доведення його до виконавців і організаційного впливу з метою забезпечити реалізацію прийнятого рішення;

контроль за виконанням.

Конкретні форми реалізації кожного з цих елементів залежать від рівня керування, характеру розв'язуваних задач, організаційної структури апарата керування. При всіх умовах необхідно забезпечити: по-перше, своєчасне надходження достовірної інформації про хід і результати виробництва; по-друге, кваліфікований розгляд інформації, що надходить, і прийняття відповідних рішень, спрямованих на забезпечення нормального ходу виробництва, усунення виявлених недоліків; по-третє, ефективний вплив на хід виробництва, віддача необхідних розпоряджень, проведення консультацій, перевірка на місці і т.д..


Подобные документы

  • Показники економічної ефективності виробництва молока та методика їх визначення. Динаміка поголів’я корів, їх продуктивності та валового виробництва молока. Інтенсифікація молочного скотарства. Організація праці в тваринництві, її нормування і оплата.

    курсовая работа [1,1 M], добавлен 27.07.2015

  • Форми господарювання у сільському господарстві. Сільське господарство і особливості його розвитку. Види форм господарювання у сільському господарстві. Типи ефективності виробництва. Аграрні аспекти вступу України до СОТ.

    реферат [77,0 K], добавлен 04.09.2007

  • Природні та економічні умови підприємства. Економічна ефективність виробництва продукції рослинництва. Планування використання земельних угідь, врожайності сільськогосподарських культур, розміру посівних площ, виробництва продукції та її розподіл.

    курсовая работа [82,6 K], добавлен 23.09.2013

  • Аналіз стану виробництва картоплі. Організація основних виробничих процесів при вирощуванні картоплі, форми організації праці. Організація зберігання сільськогосподарської продукції. Шляхи підвищення економічної ефективності виробництва картоплі.

    курсовая работа [133,2 K], добавлен 05.12.2013

  • Обґрунтування тенденції розвитку молочного скотарства і його економічної ефективності за існуючих умов господарювання, дослідження та аналіз стану галузі молочного скотарства. Прогнозування виробництва молока в досліджуваному господарстві на перспективу.

    дипломная работа [62,7 K], добавлен 23.05.2017

  • Наукові основи організації виробництва соняшника. Організація та стан виробництва соняшника на підприємстві СТОВ "Петровський". Динаміка посівних площ, урожайності і валових зборів. Раціоналізація технології виробництва й основних виробничих процесів.

    курсовая работа [81,6 K], добавлен 07.05.2012

  • Теорія і практика світового виробництва зерна. Організаційно-економічна характеристика господарства. Склад і структура сільськогосподарських угідь. Структура товарної продукції господарства. Організація і економічна ефективність виробництва зерна.

    курсовая работа [43,2 K], добавлен 12.01.2010

  • Економічний стан виробництва зернового господарства: розміщення, спеціалізація і показники ефективності виробництва. Особливості вирощування зернових культур. Планування виробництва, організація зберігання та реалізації продукції зернового господарства.

    реферат [619,6 K], добавлен 20.05.2010

  • Динаміка посівних площ та урожайності сільськогосподарських культур. Наявність поголів’я тварин та їх продуктивність. Виробничий напрямок та спеціалізація виробництва. Аналіз ефективності виробництва продукції рослинництва. Організація реалізації ячменю.

    курсовая работа [140,6 K], добавлен 29.03.2014

  • Наукові основи підвищення продуктивності праці в рослинництві. Показники продуктивності праці в рослинництві та методика їх визначення. Шляхи підвищення продуктивності праці в рослинництві. Природн-економічні умови сільськогосподарського виробництва.

    курсовая работа [70,6 K], добавлен 08.12.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.