Проблема і напрямки дослідження земельно-ресурсного потенціалу

Визначення природно-ресурсного потенціалу та його складові. Поняття та визначення земельно-ресурсного потенціалу. Структура і сучасний стан земель. Деградація земель в Україні. Перспективи розвитку раціонального використання земельних ресурсів України.

Рубрика Сельское, лесное хозяйство и землепользование
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 14.07.2016
Размер файла 1,6 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Анотація

Курсову роботу викладено на 42 сторінках комп'ютерного тексту, вона складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел - 30 найменувань, має 1 таблицю, 2 рисунки та 4 додатків.

У роботі викладено результати комплексного дослідження теоретичних і методичних напрямів суспільно-географічних досліджень земельно-ресурсного потенціалу та раціонального їх використання, додержання яких сприятиме переходу на збалансовану модель використання продуктивності сільськогосподарських угідь в підприємствах та забезпечить ефективне їх використання.

Для порівняно глибокого пізнання ЗРП, як суспільно-географічного об'єкта в проаналізовано три головні складові функціональної структури на прикладі України: компонентну, територіальну та управлінську.

Виходячи з позиції концепції раціонального використання і охорони земельно-ресурсного потенціалу, обґрунтовано комплекс заходів, спрямованих на вирішення найважливіших проблем землекористування при здійсненні земельної реформи в Україні.

Ключові слова: земельно-ресурсний потенціал, екологічна ситуація землекористування, продуктивність сільськогосподарських угідь, екологічна рівновага в природі, концентрація, земельна реформа.

Аннотация

Курсовая работа изложена на 42 страницах компьютерного текста, она состоит из вступления, трех разделов, выводов, списка использованных источников - 30 наименований, имеет 1 таблицу, 2 рисунки и 4 приложений.

В работе изложены результаты комплексного исследования теоретических и методических направлений общественно-географических исследований земельно-ресурсного потенциала и рационального их использования, сдерживание которых будет способствовать переходу на сбалансированную модель использования производительности сельскохозяйственных угодий в предприятиях и обеспечит эффективное их использование.

Для сравнительно глубокого познания ЗРП, как общественно-географического объекта проанализировано три главных составляющей функциональной структуры на примере Украины: компонентную, территориальную и управленческую.

Исходя из позиции концепции рационального использования и охраны земельно-ресурсного потенциала, обосновано комплекс мероприятий, направленных на решение важнейших проблем землепользования при осуществлении земельной реформы в Украине.

Ключевые слова: земельно-ресурсный потенциал, экологическая ситуация землепользования, производительность сельскохозяйственных угодий, экологическое равновесие в природе, концентрация, земельная реформа.

Зміст

Вступ

Розділ 1. проблема і напрямки дослідження земельно-ресурсного потенціалу

1.1 Визначення природно-ресурсного потенціалу та його складові

1.2 Поняття та визначення земельно-ресурсного потенціалу

1.3 Особливості суспільно-географічного дослідження земельно-ресурсного потенціалу

Розділ. 2. аналіз сучасного земельно-ресурсного потенціалу України

2.1 Структура і сучасний стан земель

2.2 Деградація земель в Україні

2.3 Інституційне забезпечення земельного фонду України

Розділ 3. Перспективи розвитку раціонального використання земельних ресурсів України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Питання раціонального використання земельно-ресурсного потенціалу завжди були актуальними. Але нині найважливішою спільною проблемою є сталий розвиток, сутність якого полягає у досягненні гармонійної рівноваги між населенням, споживанням та здатністю землі підтримувати життя. Іншими словами, від землі можна брати лише стільки, скільки вона дозволяє, не погіршуючи і не виснажуючи її грунтово-рослинного покриву та екосистем, тобто раціонально використовувати земельно-ресурсний потенціал.

За умов реформування власності та формування ринкових відносин в Україні від раціонального використання земельно-ресурсного потенціалу залежить структурна й екологічна збалансованість земельного фонду, цілеспрямованість його використання, відновлення родючості грунтів, функціонування ландшафтів, ефективність використання земельних угідь у сільському господарстві. З цієї проблеми в останні роки опубліковано немало наукових робіт, в яких висвітлено сучасне використання земельно-ресурсного потенціалу в контексті ринкових вимог. До наукового обгрунтування цих питань вагомий внесок зробили вчені: Д.І. Бабміндра, О.Ф. Балацький, І.К. Бистряков, С.Ю. Булигін, Б.М. Данилишин, Д.С. Добряк, В.Л. Дмитренко, М.В. Калінчик, О.П. Канаш, О.Л. Кашенко, Я.В. Коваль, В.О. Леонець, А.С. Лисецький, Г.К. Лоїк, А.Г. Мартин, Ю.А. Махоротов, П.П. Руснак, А.М. Сохнич, П.А. Стецюк, А.М. Третяк, Ю.Ю. Туниця, М.М. Федоров та інші.

Разом із цим, впровадження приватної власності на землю кардинально змінило умови використання земельно-ресурсного потенціалу. Перед наукою виникла необхідність перегляду теоретичних основ використання і вдосконалення механізму раціонального використання земельних ресурсів, визначення і обґрунтування системи заходів щодо відновлення їх продуктивності. Потребує додаткових досліджень проблема комплексного підходу до раціонального використання земельно-ресурсного потенціалу в умовах ринкових відносин.

Актуальність і практична необхідність суспільно-геогрофічних досліджень земельних ресурсів полягає у вирішенні проблеми раціонального використання земельно-ресурсного потенціалу, що перебуває в трансформаційному стані.

Мета дослідження полягає в обґрунтуванні та аналізі напрямів і механізмів суспільно-географічного дослідження земельно-ресурсного потенціалу в умовах ринкової трансформації багатоукладної економіки України.

Для досягнення поставленої мети було визначено такі основні завдання:

- поглибити теоретико-методологічні засади раціонального використання земельно-ресурсного потенціалу в умовах ринкових відносин;

- з'ясувати сутність земельно-ресурсного потенціалу як об'єкту суспільно географічного дослідження;

- дослідити стан земельно-ресурсного потенціалу України;

- виявити перспективи розвитку раціонального землекористування в нашій державі.

Об'єкт дослідження - земельні ресурси, що в сукупності утворюють земельно-ресурсний потенціал. Поглиблені дослідження здійснено на матеріалах усіх форм господарювання України в цілому.

Предмет дослідження - сукупність теоретичних, методологічних та практичних питань суспільно-географічного дослідження та раціонального використання земельно-ресурсного потенціалу України.

Розділ 1. проблема і напрямки дослідження земельно-ресурсного потенціалу

1.1 Визначення природно-ресурсного потенціалу та його складові

Чіткого визначення “потенціал” та “ресурси” не мають. У різних тлумачних виданнях, з економічної та соціальної географії світу, можна знайти таке формулювання: природно-ресурсний потенціал (ПРП) території -- це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається у їх сукупній споживній вартості, У такому розумінні ПРП території посідає цілком певне місце в системі "суспільство -- природа".

Сфера взаємодії природи й суспільства охоплює не лише безпосередньо експлуатовані, а й усі розвідані природні ресурси, що складають ПРП території.

Разом із поняттям ПРП території використовують терміни "потенціал ландшафтний", "потенціал природних ресурсів".

Потенціал ландшафтний характеризує фізичний стан і енергетичну забезпеченість географічних ландшафтів, які визначають їхню здатність виконувати природоохоронні та соціально-економічні функції, а також задовольняти суспільні потреби через різні види природокористування.

Потенціал природних ресурсів -- це здатність природного комплексу або його окремих компонентів задовольняти потреби суспільства в енергії, сировині, здійсненні різноманітних видів господарської діяльності. Величина потенціалу природного і потенціалу ландшафтного, на відміну від природно-ресурсного, оцінюється в природних (натуральних) показниках.

За системним ученням, ПРП території - це цілісна система складно організованих об'єктів. Його цілісність визначається закономірним сполученням взаємно умовлених природних і соціально-економічних зв'язків і залежностей, що поєднують територіальне всі природні ресурси. ПРП -- це об'єктивна дійсність і водночас -- сукупність економічних відношень, що складаються на базі його використання.

Найважливішою властивістю ПРП території як системи є те, що він становить природний комплекс, у якому існують тісний взаємозв'язок та ієрархічна підпорядкованість усіх компонентів, що його складають. Зміни в одному з них викликають відповідні зміни в іншому, й навпаки.

Для ПРП території характерна наявність компонентної, функціональної, територіальної та організаційної структур.

Компонентна структура ПРП -- це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних тощо). Щодо цього ПРП території може бути поділений на такі групи ресурсів:

· мінеральні (паливно-енергетичні й металеві корисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості, гірничо-хімічна сировина, будівельні матеріали);

· водні (поверхневий стік, підземні води);

· земельні (з урахуванням сільськогосподарського призначення й характеру ґрунтового покриву);

· лісові (щорічний приріст деревини);

· природно-рекреаційні (рекреаційні території, придатні для створення санаторно-курортних закладів, баз відпочинку, туристичних маршрутів тощо).

Функціональна структура ПРП відображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатністю до формування комплексів та участі в територіальному поділі праці, що втілюється в господарській спеціалізації окремих територій (видобуток вугілля, лісове господарство тощо).

Територіальна структура ПРП характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів ( вугілля + залізна руда для виплавляння металу тощо).

Організаційна структура ПРП розглядає природні ресурси під кутом зору їхньої самоорганізації, само відтворення, а також щодо ефективності їхньої експлуатації, охорони й відтворення.

Розвиток ПРП території в часі має циклічний характер і веде до формування ресурсних циклів, які відображають життєдіяльність потенціалу природних ресурсів. Під ресурсним циклом розуміється сукупність перетворень і просторових переміщень певної речовини або групи речовин, що присутні на всіх етапах використання його людиною (виявлення, підготовка до експлуатації, вилучення з природного середовища, перероблення, споживання, повернення в природу) в межах суспільної ланки загального кругообігу даної речовини на Землі.

Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу [1, с. 154--155]. Компонентна структура характеризує внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна характеризує різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна характеризує можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

1.2 Поняття та визначення земельно-ресурсного потенціалу

Земля була й залишається головним джерелом задоволення та першорядних потреб людини, вона є найважливішою ланкою всіх виробничих процесів і тому має велике значення в житті людей. Життя людства немислиме без безупинного використання земельних ресурсів як речовинного фактора й об'єкта суспільних відносин. Коли до землі приєднується людська праця (жива й уречевлена), вона не лише є засобом виробництва, залученим у систему сільсько-чи лісогосподарського виробництва, а й виступає і як матеріальна умова, і як активний фактор - головний засіб виробництва. У цьому разі вона є і предметом праці, і безпосереднім засобом праці, оскільки володіє унікальною відмінною рисою - родючістю, тобто здатністю відтворювати рослини, забезпечуючи їх необхідними поживними речовинами.

Рівень ґрунтової родючості непостійний і залежить від ряду соціально-економічних, технологічних та інших факторів. Так, у результаті впливу на землю людської праці на основі природної родючості виникла рукотворна (тобто штучна) родючість. Коли два види родючості злилися в єдине ціле, окультурений людиною ґрунт став класичним прикладом природно-антропогенного фактора. Проте нераціональне використання землі може призвести до зниження цієї унікальної здатності, тому питання про охорону й організацію раціонального використання земель завжди лежить у площині інтересів суспільства. Суспільство зацікавлене в тому, щоб той, кому належить земля, організував її використання найбільш оптимальним способом.

І тереси ж суспільства як сукупності поколінь містять у собі забезпечення збереження земель і відтворення ґрунтової родючості тощо. Досягнення балансу інтересів суспільства й конкретного землекористувача дає змогу говорити про раціональність використання відповідних земель.

Значною мірою досягненню такого балансу сприяє поєднання в одній особі функцій користувача ділянки, що об'єктивно прагне інтенсифікувати використання землі і взяти при цьому максимальну вигоду, і його власника, що прагне, у свою чергу, зберегти корисні властивості своєї ділянки. Так, обстеження американських і канадських фермерів, що мають у власності одну частину оброблюваної ними землі, а іншу орендують, показали, що на власній землі фермер дотримується системи сівозмін, вчасно вносить добрива, видаляє каміння тощо, тоді як на орендованій частині земель (навіть якщо вона має більшу потребу в меліоративних роботах) той самий фермер ігнорує ці природозахисні дії.

Таким чином, у процесі використання землі, особливо сільськогосподарського, повинні поєднуватися як інтереси конкретних землекористувачів, так і суспільства в цілому, всіх учасників земельних відносин, зокрема, потенційних. Використання земель повинно [5]:

1) відповідати соціально-економічним інтересам розвитку країни в цілому, окремих галузей, регіонів і конкретних землекористувачів;

2) найбільш повно враховувати природні й економічні умови та властивості конкретних територій і передбачати оптимальне співвідношення спеціалізації й розмірів виробництва з територіальними особливостями;

3) бути найефективніше організоване для конкретних умов простору й часу та забезпечувати досягнення максимального економічного й соціального ефекту при дотриманні екологічних вимог;

4)забезпечувати оптимальну взаємодію з навколишнім середовищем, охорону землі в процесі її використання, підвищення родючості ґрунтів і збереження складу та співвідношення земельних угідь;

5) передбачати дбайливе ставлення до землі, що включає в себе як кількісну (боротьба з негативними процесами, що призводять до скорочення придатних для використання площ), так і якісну (зниження земле-місткості різних виробництв);

6) передбачати постійне вдосконалення технологічних процесів, які безпосередньо пов'язані як з використанням земель, так і не пов'язаних, але таких, що впливають на стан земель чи якість вирощуваної продукції.

Проте організувати таке раціональне використання земель непросто, зокрема тому, що родючість не є єдиною відмінністю землі від інших природних ресурсів чи рукотворних об'єктів. Так, найважливішою відмінністю землі від будь-яких інших об'єктів нерухомості й засобів виробництва є те, що земля - це не результат людської праці, вона унікальний продукт природи. На відміну від таких об'єктів, як житлові та виробничі приміщення, транспортні системи, також необхідних для людини, земля не може бути відтворена знову, вона незамінна й неповторна. Хоча ґрунтова родючість і є відносно відновлюваною, але більшість просторових властивостей землі в разі їх утрати відтворити неможливо, тому земельні угіддя можна вважати невідтворюваними ресурсами.

Стосовно землі як об'єкта державного управління можна натрапити на недоречне вживання термінів "земельно-ресурсний потенціал" або "земельні ресурси", тоді як у переважній більшости мова іде про земельну ділянку як об'єкт земельно-майнових відносин (власності чи володіння) тощо [3].

Для характеристики землі - території як інтегрального ресурсу природи, по суті, відсутнє адекватне визначення. З великою ймовірністю тут можна використати термін "земельно-ресурсний" потенціал або його модифікації ("природно-ресурсний потенціал території", "природноекономічний потенціал території тощо), хоч у ресурсооцінному значенні цілком очевидна їх орієнтовна здатність. Так, зокрема, значення слова "потенціал" однозначно детермінує можливості використання земельної території й допомагає розглядати їх як явище майбутнього (потенціал (лат. "сила") - властивості землі чи притаманні їй якості, засоби, які можуть бути використані з метою досягнення певної мети або вирішення якоїсь проблеми, зокрема, продовольчої або більш широкої економічної).

Як бачимо, навіть короткий аналіз тлумачень понять і термінів у галузі використання земельних ресурсів дає певне уявлення про складність проблеми. Заради уникнення термінологічної плутанини й пояснення позиції далі наведено визначення понять, що вживаються в галузі земельних відносин і сфері використання та охорони земель.

У контексті наведених міркувань є всі підстави розглядати і „територію”, і „землю”, і „земельні ресурси” як складні системні утворення, що є певним чином упорядкованою множиною взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, які утворюють певну єдність - “земельно-ресурсний потенціал”.

Зрозуміло, що склад цих елементів (їх кількість і набір) у багатьох випадках застосування названих термінів і понять є ідентичним. Цим, мабуть, і можна пояснити досить

поширене синонімічне вживання "землі", "земельних ресурсів" до "території" як її форми, яку створили природа й людське суспільство.

Разом з тим для ототожнювання цих понять, як і протиставлення їх одне одному, на нашу думку, немає достатніх підстав. Цілком очевидно, що при всій їх схожості, є між ними й принципова відмінність. На нашу думку, важливо вирізняти їх дві автономні (за способом упорядкування елементів) системні функції - внутрішню та зовнішню.

Головна причина необхідності розмежування цих понять полягає в різнопорядковості явищ і процесів, які вони фіксують. Тут ми маємо справу з подвійністю "земельних ресурсів", які належать одночасно до кількох якісно різних систем реального життя: природної й суспільної (соціальної), кожна з яких розвивається за своїми специфічними законами, що можуть бути узагальнені поняттям "земельні відносини".

Спираючись на викладені схематичні міркування, можна подати соціальну значущість землі і земельних ресурсів у вигляді тріадичної схеми: "приватні (окремі) ознаки якості" (земля - земельна ділянка), "суспільні якісні ознаки першого порядку" (інтегральний територіальний ресурс), "суспільні ознаки якості, властиві для земельних ресурсів другого порядку, або над якості" (територіальне поєднання природних ресурсів, територіальний комплекс природних ресурсів, що співвідносяться з людиною, її соціальними потребами, тобто виступають як інтегральний природний ресурс, здатний як задовольняти певні суспільні потреби, так і впливати на суспільні відносини) [4].

З подвійності функції землі та земельних ресурсів випливає подвійний підхід до їх вивчення та управління: як власне базису (аналогічно до поелементних оцінок інших видів природних ресурсів) та інтегрального природного ресурсу (комплексна оцінка).

Отже, у сучасному розумінні земельні ресурси - складне поняття, до якого умовно можна застосувати визначення "природно-соціальне утворення", яке характеризується ознаками просторового та інтегрального ресурсу - протяжністю, рельєфом, надрами, водами, ґрунтовим покривом, рослинністю, іншою біотою, а також є об'єктом господарської діяльності й розселення, визначає екологічні умови життя людей [2].

Простіше можна сказати, що земельні ресурси - це сукупні ресурси (запаси) земельної території як просторового базису господарської діяльності та розселення людей, засобу виробництва, її біологічної продуктивності та екологічної сталості середовища життя.

емля (землі) - територія суші або її частина (земельна ділянка) з ґрунтами, іншими природними компонентами ландшафту, що органічно поєднані й функціонують разом з нею, є об'єктами власності та господарської діяльності, що здійснюється на основі законодавства України [1].

Ґрунтовий покрив - продукуючий шар поверхні землі, самостійне природно-історичне, органо-мінеральне утворення, здатне до саморозвитку й самовідтворення, а також забезпечення функціонування біогеоекосистем (біосфери). У сільськогосподарському використанні землі ґрунтовий покрив відображають суть і властивості її як засобу виробництва, основи агрофітоценозів, об'єкта оцінки, відтворення та охорони [5].

Родючість ґрунтів - здатність задовольняти потреби рослин в елементах живлення та воді, забезпечувати їх кореневі системи повітрям, теплом, іншими умовами росту й розвитку. Отже, родючість - головний показник якості та основа управління землями сільськогосподарського призначення [3].

Виходячи з тлумачення понять "земля" і "земельні ресурси", логічно випливає зміст термінів: охорона земель - система правових, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на забезпечення раціонального використання й відновлення земельних ресурсів, забезпечення режиму цільового використання територій; охорона ґрунтів - система організаційно-господарських, технологічних, нормативно-правових і економічних заходів з відновлення цілісності та еколого-ландшафтних функцій ґрунтового покриву, родючості ґрунтів, захисту їх від забруднення й деградації.

У зв'язку з викладеним розумінням інтегрованого змісту поняття "земельні ресурси" необхідно ще раз звернути увагу на основні моменти їх визначення та державного управління. Зокрема, доцільно виділити такі рівні: природно-історичний (або природний), природно-ресурсний (або геотехнологічний) та еколого-соціально-економічний. На першому рівні розглядаються окремі компоненти землі-території (і/або їх взаємодія) без спеціального визначення їх соціальної функції та значення, тобто тільки якісної оцінки об'єктів чи явищ. На другому рівні - оцінка соціальної функції природних елементів (об'єктів) землі шляхом запровадження поняття "земельні ресурси", тобто на ресурсному рівні. І, нарешті, на третьому, еколого-соціально-економічному рівні, здійснюється поглиблений аналіз соціальних функцій сукупності елементів земельних ресурсів крізь призму різних територіально-господарських систем або комплексів.

Відповідно до триєдиної функції земельних ресурсів формуються підходи до дослідження і управління: як власне просторового базису, інтегрального природного ресурсу - джерела продовольства й засобу виробництва, носія соціальних інтересів (земельних відносин) та екологічних умов життя населення.

1.3 Особливості суспільно-географічного дослідження земельно-ресурсного потенціалу

З позицій системного підходу земельно-ресурсний потенціал - це складне природно-соціальне утворення, яке характеризується, як ознаками просторового та інтегрального природного ресурсу (протяжністю, рельєфом, надрами, водами, ґрунтовим покривом, рослинністю), так є і об`єктом господарської діяльності, базою для розміщення продуктивних сил суспільства і розселення людей, засобом виробництва та визначає екологічні умови сталості середовища життя людей. Його властивості: територіальна обмеженість, стійкість у часі і просторі, системність, структурність, ієрархічність. Територіальна організація земельно-ресурсного потенціалу регіону розглядається як існуюча система використання, територіального зосередження, відтворення та покращення наявних земельних ресурсів, що визначається єдиним управлінням та специфічними зв`язками з соціумом та довкіллям, на основі врахування особливостей природних, соціальних та економічних умов і чинників.

Землекористування регіону - це система використання, відтворення та покращення територіальних і ґрунтових ресурсів регіону на основі врахування особливостей природних, соціальних та економічних умов з метою забезпечення потреб населення в необхідних засобах життєдіяльності та відтворення природного середовища. Виходячи з цього, така система повинна охоплювати правові, економічні, адміністративні, організаційні та технологічні норми і заходи, що регулюють земельні відносини та створюють передумови для раціонального використання і розширеного відтворення не лише земельно-ресурсного потенціалу регіону, але й усього комплексу існуючих умов.

Формування властивостей, взаємозв`язків і функціонування земельно-ресурсного потенціалу, як природно-соціального утворення, здійснюється під впливом основних факторів та чинників. Всю сукупність чинників, що впливають на процеси використання ЗРП області, з позицій суспільної географії можна поділити на 3 основні групи: природно-географічні, суспільно-географічні та екологічні. Групу природно-географічних чинників складають природні умови (клімат, рельєф, тощо) та різні види ресурсів (водні, лісові, фауністичні). В умовах проведення земельної реформи визначальний вплив на формування ЗРП області має група суспільно-географічних чинників. Основними складовими даної групи є суспільно-географічне положення території, соціально-демографічні чинники, розселення населення, рівень розвитку сільськогосподарського виробництва, реформування земельних відносин. Третю групу складають чинники, що визначають екологічну ситуацію в області (екологічна стійкість земель, рівень забруднення земель радіонуклідами та солями важких металів, еродованість угідь).

Методика суспільно-географічного дослідження процесів формування земельних ресурсів повинна виходити з принципів регіональної цілісності, територіальності, комплексності та пропорційності розвитку всіх складових земельно-ресурсного потенціалу. Покомпонентне (по горизонталі) суспільно-географічне дослідження передбачає виявлення ролі окремих категорій ЗРП у формуванні регіональних суспільно-географічних комплексів і виступає важливим етапом галузевого планування. Але за даного підходу залишаються невирішеними такі важливі питання, як напрями комплексного освоєння ЗРП, визначення шляхів їх раціонального використання, виявлення ролі земельного фактору у формуванні регіональних суспільно-географічних комплексів. Ці питання вирішуються при комплексному суспільно-географічному дослідженні ЗРП, коли розглядаються і оцінюються не окремі їх види, а певні територіальні поєднання.

Методика суспільно-географічного дослідження ЗРП передбачає такі етапи аналізу: перший етап - визначення суті і значення земельно-ресурсного потенціалу формуванні суспільно-географічного комплексу регіону; другий етап - оцінка природно-географічних, суспільно-географічних та екологічних чинників формування територіальної організації земельно-ресурсного потенціалу регіону; третій етап - суспільно-географічний аналіз та оцінка існуючого стану територіальної організації ЗРП, дослідження його компонентної, територіальної та управлінської структури, виділених на основі системно-структурного аналізу; четвертий етап - виявлення проблем та обґрунтування заходів, спрямованих на вдосконалення структури, територіальної організації земельно-ресурсного потенціалу області та виявлення шляхів підвищення ефективності його використання.

В процесі суспільно-географічного дослідження територіальної організації ЗРП найбільш ефективними серед спеціальних методів дослідження, що дозволяють отримати чітке уявлення про склад і структуру досліджуваної території, є методи математичної статистики, математичного прогнозування, побудови статистичних та трендових поверхонь, географо-математичні моделі тощо. Вся сукупність методів пізнання має на меті комплексне дослідження всіх процесів і явищ, що є визначальними у формуванні і використанні земельних ресурсів.

Розділ. 2. аналіз сучасного земельно-ресурсного потенціалу україни

2.1 Структура і сучасний стан земель

Ґрунтові ресурси займають провідне місце в природному та економічному потенціалі України. Чорноземи України вважаються одними з найродючіших ґрунтів світу. Результати досліджень свідчать, що чорноземи України за останні 100 років зазнали істотних змін. Зрошення чорноземів є одним з потужних чинників втручання людини в саморозвиваючу грунтово-екологічну систему степів.

Ситуація, яка склалася, зумовлена головним чином тим, що протягом багатьох десятиріч екстенсивне використання земельних угідь, і особливо ріллі, не компенсувалося рівнозначними заходами щодо відтворення ґрунтів. У цьому полягає головна причина низької ефективності засобів, які застосовуються з метою інтенсифікації землеробства, а комплекс деградаційних процесів виснажує ґрунтові виробничі ресурси, знижує врожаї сільськогосподарських культур. На значній частині площі сільськогосподарських угідь досягнуто межі екологічної збалансованості ґрунтових екосистем і агрофітоценозів.

Земельний фонд країни в межах її кордонів за станом на 01.01.16 р. становив 60,4 млн. га, у тому числі: суші - 57,9, поверхневих вод - 2,4 млн. га (дод. 1). За даними Державного агентства земельних ресурсів України, земельні ресурси характеризуються надзвичайно високим рівнем освоєння (дод. 2).

У структурі земельних угідь найбільшою є питома вага сільськогосподарських земель - 42,9 млн. га (71,1 %), з них рілля - 32,4 млн. га. У структурі земель сільськогосподарські угіддя займають 69,1 %, у тому числі рілля - 53,8, багаторічні насадження - 1,5, сіножаті - 4, пасовища - 9,1, перелоги - 0,6 % (див. дод. 1). Забудовані землі займають 2,5 млн. гектарів. Найбільша питома вага забудованих земель у Донецькій, Дніпропетровській (у 1,5 раза вища від середньої по країні), а також Луганській та Львівській областях, найменша - в Миколаївській, Херсонській, Волинській, Рівненській та Чернігівській.

За станом на 1 січня 2016 року площі земель під об'єктами природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення займали 2,8 млн. га, або 4,5 % території країни. Найбільше таких земель у Криму, на заході та півночі країни, недостатньо - на сході та південному сході.

Україна має потужний оздоровчо-рекреаційний потенціал. Виявлено понад 400 джерел лікувальних мінеральних вод та розвідано понад 100 родовищ лікувальних грязей. Пляжі на узбережжі Чорного й Азовського морів (довжина 2870 км) займають близько 116 тис. га. Проте майже 1,5 млн. га рекреаційної території забруднені радіонуклідами (у межах Київської, Житомирської та Рівненської областей).

Загалом у 2016 р. площа земель оздоровчого призначення становила 22,9 тис., а рекреаційного - 107,8 тис. гектарів.

Землі історико-культурного призначення займають 45,5 тис. га, на яких розміщено понад 140 тис. об'єктів нерухомих пам'яток культурної спадщини, що перебувають під охороною держави.

Землі лісогосподарського призначення та ліси на інших категоріях земель займають 10,5 млн. га, або 17,4 % території країни. Найбільше таких земель на Поліссі - майже 30 % і в Карпатах - 40 %, у Степу - лише 5 %, Лісостепу - 14 %. Це значно нижче розрахунково-оптимального показника (21-22 %), який забезпечує збалансованість між лісовими ресурсами, обсягами лісокористування та екологічними вимогами (рис. 2.1)

Землі водного фонду займають 3,4 млн. га, або 5,6 % території країни, у тому числі водотоки (річки та струмки) - 241,6 тис., природні водойми (озера та лимани) - 874 тис., штучні водойми (ставки і водосховища) - 332,9 тис. і 790,9 тис. відповідно та болота - 972,4 тис. гектарів.

За даними Мінагрополітики України, у 2016 році порівняно з 1990 роком площа ріллі в Україні зменшилась на 0,99 млн. га (1,5 %) і становила у складі сільськогосподарських угідь 31,31 млн. га, або 79,5 %.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 2.1. Структура земельного фонду України у 2015 році, %

За чотири роки починаючи, з 1 січня 2016-го, структура земельного фонду змінилася по основних видах угідь, зокрема, площа сільськогосподарських земель зменшилася на 128,9 тис. гектарів (лише за 2009 рік - на 31,1 тис. га); позитивну динаміку мають ліси та лісовкриті території, площа яких протягом зазначеного періоду збільшилася на 88,2 тис. га; забудованих земель стало на 31,6 тис. га більше; відкритих заболочених - на 13,4 тис. га; і, не зважаючи на негативні тенденції, зокрема такі як намивні піски і висихання річок, територія суші зменшилася на 6,6 тис. га, а води відповідно збільшилася на таку ж площу.

2.2 Деградація земель в Україні

Одним із головних чинників деградації земель в Україні є ерозія ґрунтів. Еколого-економічні збитки від ерозії ґрунтів щорічно перевищують 9 млрд. грн. Площа сільськогосподарських угідь, які зазнали згубного впливу водної ерозії, становить 13,3 млн. га, в тому числі 10,6 млн. га орних земель (32 % від загальної площі цих угідь). У складі еродованих земель обліковується 4,5 млн. га з середньо- та сильнозмитими ґрунтами, в тому числі 68 тис. га тих, які повністю втратили гумусовий горизонт. Особливе занепокоєння викликають масштаби та інтенсивність цих процесів на чорноземних і близьких до них за родючістю ґрунтах.

Середньорічні втрати гумусу при цьому становлять 14 млн. т, рухомого фосфору й обмінного калію по 0,05 млн. тонн.

Поряд з площинною ерозією досить інтенсивно розвиваються процеси лінійного розмиву та яроутворення. Площа активно діючих ярів становить
141,1 тис. га, при цьому негативний вплив ярів поширюється на прилеглі території, площа яких близько 1 млн. гектарів.

Вітровій ерозії систематично піддається більше як 6 млн. га, а в роки з пиловими бурями - до 20 млн. га. Щорічний прояв пилових бур відмічається в Донецькій, Запорізькій та Харківській областях.

Зазначимо, що і за іншими якісними показниками (засоленість, солонцюватість, перезволоженість та ін.) земельний фонд держави має сталу тенденцію до погіршення. Так, наприклад, 9,6 млн. га сільськогосподарських угідь становлять кислі ґрунти, 0,5 млн. га - солонцюваті і 1,7 млн. га - засолені. Крім того, 1,9 млн. га сільськогосподарських угідь займають перезволожені, а 0,6 млн. га - кам'янисті ґрунти. Останнім часом посилились процеси деградації ґрунтового покриву, які обумовлені техногенним забрудненням.

Загалом у структурі земель України площа деградованих та інших малородючих ґрунтів у складі орних земель перевищує 6,5 млн. га, або 20 % площі ріллі. Прямі щорічні втрати від використання таких земель (тобто різниця між вартістю валового продукту і затратами на його отримання) досягають у середньому 66,5 грн. на один гектар, або в цілому по Україні близько 400 млн. гривень.

Аналіз інформації, що характеризує забруднення ґрунтів різними токсичними сполуками, свідчить, що близько 20 % території України перебуває в незадовільному стані. Найбільшу небезпеку для навколишнього середовища становить забруднення ґрунтів радіонуклідами, важкими металами, пестицидами, збудниками інфекційних хвороб та інші.

У ґрунтовому покриві, що прилягає до міст із розвиненою промисловістю, спостерігається забруднення важкими металами. Значні площі земельних угідь забруднені радіоізотопами (цезій, стронцій), найбільше їх на Поліссі.

У зональному відношенні більш за все деградованих і малопродуктивних орних земель зосереджено в зоні Лісостепу - 1722,2 тис. га, з них понад половина - 890,0 тис. га - у правобережній провінції. Представлені ці землі головним чином змитими ґрунтами - 1181,2 тис. га. Інші деградовані і малопродуктивні землі представлені ґрунтами легкого гранулометричного складу - 219,1 тис. га, перезволоженими і заболоченими - 139,6 тис., засоленими - 81,2 тис., ґрунтами важкого гранулометричного складу - 56,6 тис. га. Досить значну площу займають болотні осушені неглибокі органогенні (торфові) і мінеральні ґрунти - 28,9 тис. га. Внаслідок осушення і використання у складі орних земель органогенні ґрунти швидко деградують, торфовий шар мінералізується і на поверхню виходять підстилаючі породи, здебільшого піски. Мінеральні болотні осушені ґрунти характеризуються безструктурністю, сильною оглеєністю. Незначні площі представлені солонцевими - 12,6 тис. га, скелетними - 0,9 тис. га, дефльованими ґрунтами - 2,1 тис. гектарів.

Дещо меншу площу займають деградовані і малопродуктивні орні землі в степовій зоні - 1676,3 тис. га. Більшість з них зосереджена в лівобережній провінції - 1133,7 тис. га. В цій зоні провідним чинником деградації орних земель також є водна ерозія, на яку припадає 1171,5 тис. га. Значно менші площі займають інші деградовані землі, з яких виділяються ґрунти важкого - 140,6 тис. га і легкого гранулометричного складу - 99,4 тис. га, засолені - 112,3 тис. га, дефльовані - 66,3 тис. га, солонцюваті - 62,6 тис. гектарів.

Понад 540,0 тис. га займають деградовані і малопродуктивні землі в Степу посушливому. Тут також провідним чинником деградації є ерозія - 224,5 тис. га. Значні площі займають засолені - 74,9 тис. га і солонцеві ґрунти - 66,9 тис. гектарів.

Найбільша питома вага деградованих і малопродуктивних земель серед рівнинних територій спостерігається в зоні сухого Степу 465,4 тис. га (30,2 %). Значна їх частина припадає на солонцеві ґрунти - 333,3 тис. га. Площа засолених ґрунтів становить 40,6 тис. га, легкого гранулометричного складу - 38,9 тис., змитих - 27,8 тис., дефльованих - 17,8 тис. га. У зоні Полісся (541,6 тис. га) близько половини деградованих і малопродуктивних земель становлять перезволожені і заболочені ґрунти - 252,2 тис. га, друге за площею місце посідають ґрунти легкого гранулометричного складу - 130,8 тис. га. Велику площу займають болотні осушені ґрунти - 88,6 тис. га. Дефльованими - 32,7 тис. га, змитими - 28,2 тис. га і скелетними ґрунтами - 17,0 тис. га представлені інші площі деградованих і малопродуктивних земель Полісся. Близько 1,3 тис. га представлено солонцюватими ґрунтами, які зосереджені в Лівобережній провінції.

У Карпатській гірській області (136,8 тис. га) серед деградованих і малопродуктивних земель переважають змиті ґрунти - 54,2 тис. га (головним чином провінція Передкарпаття). Скелетні ґрунти (36,8 тис. га) превалюють у Карпатській гірській провінції.

У Кримській гірській області деградовані і малопродуктивні орні землі займають 51,1 тис. га від площі орних земель зони. Представлені вони головним чином змитими (34,6 тис. га), а також скелетними (10,6 тис. га) ґрунтами. Солонцеві ґрунти займають 5,3 тис. га. Значна частка деградованих і малопродуктивних орних земель зони припадає на провінцію Кримські гори і Передгір'я - 48,2 тис. гектарів.

Серед адміністративних областей найбільше деградованих і малопродуктивних орних земель у Запорізькій - 434,0 тис. га (22,9 % від ріллі області), Одеській - 376,5 (17,3), Донецькій - 323,3 (19,5), Херсонській - 345,0 (19,5) області і Автономній Республіці Крим - 358,4 тис. га (29,8 %). За питомою вагою деградованої і малопродуктивної ріллі виділяються поліські області: Рівненська - 32,0 % і Волинська - 20,6 %.

Таким чином, до деградованих і малородючих ґрунтів орних земель належать такі, які перебувають у кризовому і катастрофічному стані. Це передусім сильнозмиті, сильнодефльовані, сильносолончакові, підтоплені та інші ґрунти, що потребують першочергових заходів щодо консервації.

Достатньо велика частина території країни охоплена процесами підтоплення. Це викликає суттєві зміни гідрогеологічного середовища: водно-сольового режиму земель і вод та водного балансу території, погіршення умов виробничої діяльності та проживання людей. Згідно з пунктом 2 підпункту 8 Порядку збирання, використання, поширення інформації про опустелювання та деградацію земель, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.16 р. № 998 проводиться збір відповідної інформації. За станом на 01.01.2016 загальна підтоплена площа територій міст і селищ становила 196927 га, підтоплено 526 населених пунктів. Щорічні збитки, пов'язані із підтопленням, оцінюються в 10-12 тис. грн./га, а в цілому близько 1,5 млрд. грн. Створення екологічно-безпечних умов проживання і господарської діяльності на підтоплених територіях потребує населення 540 міст і селищ країни.

Найбільше ця проблема проявляється в Херсонській області. Підтоплення території області є головною екологічною проблемою регіону. Процеси підтоплення охоплюють близько 10 495,4 км2, або 36,8 % території області. Причинами підтоплення є зарегульованість р. Дніпро, техногенне живлення ґрунтових вод за рахунок зрошувальних систем, високе гідрологічне навантаження, низька регіональна дренованість та наявність 9,9 тис. км2 безстічної території. Ступінь підтоплення території, як правило, постійно змінюється. У районах, де переважаючими причинами виникнення підтоплень є природні, у багатоводні роки процес активізується. У районах, де переважають штучні причини, при відсутності ефективних заходів щодо упередження процесів підтоплення слід чекати їх подальшого розвитку. Враховуючи комплексний екологічний, економічний і соціальний вплив підтоплення, рівень його прояву сягає рівня національної небезпеки.

земля ресурс використання деградація

2.3 Інституційне забезпечення земельного фонду України

В ході проведення земельної реформи відбувся перерозподіл форм власності на земельні ресурси. За станом на 1 січня 2016 року юридичним та фізичним особам передано 30,7 млн. га (50,9 %), у власності держави залишилося 29,5 млн. га земель (48,8 %). В оренді перебуває 21,3 млн. га, у тому числі сільськогосподарських угідь - 20,7 млн. га. Кількість власників землі та землекористувачів становить 25,0 млн. Проблема охорони земель, що перебувають у приватній власності, сьогодні є актуальною і потребує свого інституційного забезпечення. За станом на 01.01.2016 укладено 5,2 мільйона договорів оренди земельних ділянок, переважно короткострокових терміном на 1-3 роки (31 %) та 4-5 років (56,8 %). Найменше припадає на довгострокові договори понад 10 років (1,8 %). Це, у свою чергу, не сприяє організації стабільного виробництва, не говорячи про заходи щодо поліпшення родючості ґрунтів та їх охорону. Короткострокова форма використання земельних ресурсів, як правило, супроводжуються їх виснаженням.

Згідно із Законом України “Про державний контроль за використанням і охороною земель“ необхідне створення Державної служби охорони земель. Саме через цю інституцію управління земельними ресурсами може бути реалізована ідея гармонійного управління екологічними і продуктивними функціями ґрунтів, їх моніторингу й охорони.

Державне управління є способом організації діяльності державних органів з метою забезпечення виконання правових норм і впорядкування суспільних відносин у тій чи іншій сфері. Воно характеризується наявністю суб'єктів, об'єктів управління, а також управлінських функцій.

Державне управління земельним фондом здійснюється від імені держави. Суб'єктами державного управління є державні органи, на які згідно з законодавством покладені відповідні управлінські функції. Відносини між суб'єктами управління і його об'єктами будуються на засадах владної субординації (відносини „влада--підкорення” або „розпорядження--виконання”), тобто носять „вертикальний” або адміністративно-правовий характер.

Суб'єкти державного управління розрізняються за обсягом і характером компетенції. У сфері земельних відносин певні управлінські функції мають органи загальної, міжгалузевої, галузевої і спеціальної компетенції.

До органів загальної компетенції, що здійснюють відповідні управлінські функції, належать Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві ради і місцеві державні адміністрації.

Одним з найважливіших органів міжгалузевого управління в сфері охорони і раціонального використання земель є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Певні управлінські функції щодо земельного фонду мають у межах своєї компетенції також Міністерство аграрної політики України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державний комітет лісового господарства України, Національне космічне агентство України, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, деякі інші центральні органи виконавчої влади.

Галузеве управління земельним фондом здійснюють міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади, до відання яких належить відповідна частина земельного фонду, і не залежить від територіального розміщення земель.

Нарешті, органом спеціальної компетенції в сфері земельних відносин є Державний комітет України по земельних ресурсах [32, с.148].

Відповідно до положення про Державний комітет України по земельних ресурсах затверджене указом Президента України від 14 серпня 2000 року Держкомзем у своїй діяльності здійснює такі повноваження:

- готує пропозиції щодо вдосконалення регулювання земельних відносин, розпорядження земель державної та комунальної власності, державного контролю за використанням і охороною земель, а також змісту, організації та порядку ведення державного земельного кадастру, здійснення моніторингу земель;

- розробляє державні програми з питань розвитку земельних відносин, приватизації земель, раціонального використання, охорони та здійснення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, а також здійснює нормативно-методичне забезпечення їх виконання;

- бере участь у розробленні проектів Державного бюджету України, Державної програми економічного і соціального розвитку України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

- організовує та забезпечує проведення робіт з грошової, в тому числі експертної, оцінки земель, готує пропозиції щодо вдосконалення методики та порядку проведення таких робіт;

- забезпечує розроблення та здійснення організаційних, економічних, екологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, їх захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості грунтів, продуктивності земель, забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

- бере участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кредитних відносин та вдосконалення системи оподаткування;

- здійснює в межах своїх повноважень державний контроль за додержанням земельного законодавства, в тому числі встановленого порядку вилучення і надання земельних ділянок, режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення та умов надання, власниками земельних ділянок і землекористувачами;

- готує разом з іншими центральними органами виконавчої влади пропозиції щодо вдосконалення захисту права власності на землю та права користування землею;

- розглядає та в межах своєї компетенції бере участь у затвердженні нормативно-технічних документів з питань розроблення землевпорядної документації, ціноутворення у проектуванні, будівництві, експлуатації об'єктів і споруд;

- здійснює у складі державного земельного кадастру реєстрацію земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок, веде Державний реєстр прав на землю та нерухоме майно, організовує в установленому законодавством порядку в єдиній системі державних органів земельних ресурсів надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг у сфері землеустрою та використання даних державного земельного кадастру за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України;

- організовує в установленому порядку землевпорядні роботи;

- здійснює відповідно до законодавства моніторинг земель, організовує здійснення заходів щодо відновлення корисних властивостей земельних ділянок;

- здійснює державну експертизу програм і проектів з питань землеустрою, державного земельного кадастру, охорони земель, реформування земельних відносин, а також техніко-економічних обгрунтувань цих програм і планів;

- здійснює інші повноваження, необхідні для виконання покладених на нього завдань [18].

Органи державного управління земельним фондом реалізують цілі і завдання управління через функції управління -- напрями управлінської діяльності, що мають правовстановлюючий (правозмінюючий, правоприпиняючий), правозабезпечуючий чи правоохоронний характер. Функції державного управління у відповідній сфері розрізняються за різними критеріями: за органами, що їх здійснюють; місцем і значенням в управлінському процесі; юридичними наслідками, які тягне за собою їх здійснення тощо.

Обсяг управлінських повноважень суб'єктів державного управління земельним фондом визначений Земельним кодексом України, а також законодавчими актами, що регулюють правовий статус відповідних державних органів.

Здійснюючи свої управлінські функції щодо земельного фонду, органи державного управління мають право видавати акти управління нормативного та індивідуального характеру. З метою реалізації відповідних владних повноважень органи державного управління також використовують певне ресурсне забезпечення: правове, інформаційне, організаційне, економічне, технічне, технологічне та інше [29, c.213].

Розділ 3. Перспективи розвитку раціонального використання земельних ресурсів України

Раціональне землекористування означає максимальне залучення до господарського обігу всіх земель та їх ефективне використання за основним цільовим призначенням, створення найсприятливіших умов для високої продуктивності сільськогосподарських угідь і одержання на одиницю площі максимальної кількості продукції за найменших витрат праці та коштів.

Охорона земельних угідь -- сукупність науково обгрунтованих заходів, спрямованих на ліквідацію надмірного вилучення земельних фондів із сільськогосподарського обігу внаслідок промислового, транспортного, міського і сільського будівництва та видобутку корисних копалин, запобігання підтопленню, заболоченню засобом гідротехнічного й меліоративного будівництва, підвищення фізико-хімічних властивостей, знищення в них отруйних хімічних речовин при застосуванні мінеральних добрив та засобів захисту рослин від шкідників і хвороб, запобігання забрудненню ґрунту відходами промислового виробництва, паливом і мастильними матеріалами при виконанні сільськогосподарських робіт, захист від водної та вітрової ерозії, раціональне регулювання грунтотворчого процесу в умовах інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та його індустріалізації.

Отже, раціональне використання й охорона земельних ресурсів включають дві групи питань: 1) охорона, землі від виснаження і підвищення її родючості -- економічна група; 2) охорона від забруднення та його попередження -- екологічна група.


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.