Ризики у банківській діяльності

Специфіка економіки України визначає на сьогоднішній день деякі особливості у підходах до оцінки ризику ліквідності. Далеко не всі активи, що традиційно вважаються високоліквідними, можна віднести до таких для українських суб`єктів ринку. В умовах несформованих остаточно законодавчих механізмів реалізації прав власності традиційно дуже популярні фінансові інструменти в Україні не мають такого рівня ліквідності, як у країнах з розвинутою економікою [29; 97]. Це стосується перш за все векселів. Накопичена в макроекономічному масштабі маса неплатежів цілком логічно могла б бути «розтягнута» та поступово «знищена» через використання векселів, але відсутність законодавчого механізму стягнення боргів за векселями позбавляє ці цінні папери популярності. Нерозвинута система депозитарного обліку впливає на ліквідність акцій. Всі ці питання безпосередньо впливають на рівень ліквідності фінансових інструментів. Електронна система обігу цінних паперів різко підвищує надійність операцій з ними, і, відповідно, їх ліквідність. Прикладом цього є облігації державної внутрішньої позики. Їх електронна форма та система депозитарного обліку фактично виключає можливість недобросовісного використання ОВДП. При наданні облігацій у заставу кредиту вони блокуються у центральному депозитарії, роль якого виконує НБУ. Повторне надання облігацій у заставу виключається. Так само виключається можливість подвійного продажу одних і тих самих облігацій.

Переваги депозитарного обліку цінних паперів та його необхідність безспірні. У перспективі депозитарний облік повинен бути поширений на всі види іменних цінних паперів. Велике значення для рівня ліквідності окремих видів цінних паперів має законодавче регулювання їх обігу. Так, висока ліквідність ощадних сертифікатів пояснюється перш за все високою, по відношенню до інших цінних паперів, дохідністю і можливістю їх придбання не тільки юридичними, а й фізичними особами. Таким чином, ми можемо зробити висновки про специфічність визначення та оцінки в сучасних умовах України ризику ліквідності як у вузькому, так і в широкому розумінні. Ця специфічність визначається двома головними причинами:

* особливостями законодавчого регулювання фондового ринку;

* реформованим характером економіки країни.

Небезпека процентного ризику для банку може полягати в наступному: якщо банк надасть кредит, то він, у випадку зростання ринкових процентних ставок, може опинитися в скрутному становищі, оскільки йому буде необхідно виплачувати підвищені проценти по депозитам та купленим ресурсам, а це, в свою чергу, безпосередньо вплине на розміри прибутку, який при цьому отримується. Проблема процентного ризику стає особливо актуальною, якщо врахувати те, що банківські портфелі складаються з активів та пасивів різної терміновості, а отже, з різними періодами фіксації процентної ставки.

Управління процентним ризиком складається з управління активами (кредитами та інвестиціями) та пасивами (запозиченими коштами). Управління активами залежить від рівня ліквідності самого банку та портфелю його клієнтів з цінних паперів, а також від степені конкуренції (цінової та нецінової), що існує, а управління пасивами -- від доступності коштів для надання позичок. Ризики в області процентних ставок невеликі, так як коливання процентних ставок обмежені, проте необхідно здійснювати постійний контроль за рівнем процентного ризику в банку. Раціональне управління процентною ставкою тісно пов`язане з управлінням ліквідністю. Необхідно постійно слідкувати за зміною ринкових процентних ставок з метою мінімізації ризику.

Ринковий ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через несприятливі коливання вартості цінних паперів та товарів і курсів іноземних валют за тими інструментами, які є в торговельному портфелі. Цей ризик випливає з маркетмейкерства, дилінгу, прийняття позицій з боргових та пайових цінних паперів, валют, товарів та похідних інструментів (деривативів). Ризики, що виникають за аналогічних обставин щодо аналогічних інструментів, які є в банківському портфелі, розглядаються в інших відповідних категоріях ризиків.

Система управління ринковим ризиком складається із регламентних документів, політик, положень, процедур, процесів тощо, які затверджуються відповідно до обраної форми корпоративного управління з урахуванням розміру банку та складності його операцій. Система управління ринковим ризиком має включати таке:

* політика і положення щодо управління ринковим ризиком, які розглядаються та затверджуються відповідно до обраної банком форми корпоративного управління;

* положення щодо видів фінансових інструментів та інших Інвестицій як балансових, так і позабалансових, щодо яких банк готовий вести торгові операції або приймати позиції;

* положення щодо лімітів ризику за видами фінансових інструментів або іншими інвестиціями чи активами, за галузями або секторами економіки, за географічними регіонами або за іншими ринковими операціями (експозиціями).

Операційно-технологічний ризик - це потенційний ризик для існування банку, що виникає через недоліки корпоративного управління, системи внутрішнього контролю або неадекватність інформаційних технологій і процесів оброблення інформації з точки зору керованості, універсальності, надійності, контрольованості і безперервності роботи цих технологій. Такі недоліки можуть призвести до фінансових збитків через помилку, невчасне виконання робіт або шахрайство або стати причиною того, що інтереси банку постраждають у якийсь інший спосіб, наприклад, дилери, кредитні працівники або інші працівники банку перевищать свої повноваження або здійснюватимуть операції у порушення етичних норм або із занадто високим ризиком.

Операційно-технологічний ризик виникає також через неадекватність стратегії, політики та використання інформаційних технологій. До інших аспектів інформаційно-технологічного ризику належить ймовірність непередбачених подій (пожежа або стихійне лихо).

Ризик репутації - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через несприятливе сприйняття іміджу фінансової установи клієнтами, контрагентами, акціонерами (учасниками) або органами нагляду. Це впливає на спроможність банку встановлювати нові відносини з контрагентами, надавати нові послуги або підтримувати відносини, що є. Ризик репутації може привести банк (або його керівників) до фінансових втрат або зменшення клієнтської бази. Цей ризик має місце на всіх рівнях організації, і тому банки повинні відповідально ставитися до своїх відносин із клієнтами та суспільством. Сприйняття іміджу банку можна поділити на:

* сприйняття ринком, наприклад, нинішніми або потенційними клієнтами, контрагентами, акціонерами (учасниками);

* сприйняття органами державного регулювання, наприклад, Національним банком, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Державною податковою адміністрацією, іншими уповноваженими органами.

Юридичний ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через порушення або недотримання банком вимог законів, нормативно-правових актів, угод, прийнятої практики або етичних норм, а також через можливість двозначного тлумачення встановлених законів або правил. Банки наражаються на юридичний ризик через те, що мають відносини з великою кількістю зацікавлених сторін (клієнтами, контрагентами, посередниками тощо, органами нагляду, податковими та іншими уповноваженими органами). Юридичний ризик може призвести до сплати штрафних санкцій та адміністративних стягнень, необхідності грошового відшкодування збитків, погіршення репутації та позицій банку на ринку, зменшення можливостей для розвитку і правового забезпечення виконання угод.

Стратегічний ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неправильні управлінські рішення, неналежну реалізацію прийнятих рішень і неадекватне реагування на зміни в бізнес-середовищі. Цей ризик виникає внаслідок несумісності:

* стратегічних цілей банку;

* бізнес-стратегій, розроблених для досягнення цих цілей;

* ресурсів, задіяних для досягнення цих цілей, та якості їх реалізації.

економічний ризик банківський

2. Аналіз, оцінка, контроль та облік економічних ризиків

2.1 Вимірювання ризиків

Кількісне оцінювання рівня ризику - це важливий етап процесу управління, який має включати оцінювання реального (фактичного) ризику, а також встановлення меж допустимого ризику для окремих банківських операцій, організаційних підрозділів і фінансової установи в цілому. Водночас потрібно оцінити й ризики освоєння нових ринків, банківських продуктів і напрямів діяльності. Ризик економічних рішень оцінюється сподіваними втратами, що є наслідками цього рішення. Ступінь ризику вимірюється втратами (збитками), яких можна очікувати в разі реалізації цього ризику, а також ймовірністю, з якою ці втрати можуть статися. Коли ймовірність втрат висока, а розмір їх малий або навпаки - збитки малоймовірні, хоча й оцінюються як суттєві, то ризик вважається невисоким (малим). Отже, методи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні компоненти ризику:

* розмір (величина) - сума можливих втрат;

* ймовірність настання негативної події;

* тривалість періоду впливу ризику.

Ймовірність настання певної події визначається за допомогою об'єктивних і суб'єктивних методів. Об'єктивні методи визначення ймовірності ґрунтуються на обчисленні частоти, з якою в минулому відбувалася ця подія. Це методи теорії ймовірностей, економічної статистики, теорії ігор та інші математичні методи [7; 185]. Суб'єктивні методи спираються на використання оцінок і критеріїв, сформованих на підставі припущень, власних міркувань і досвіду менеджера, оцінок експертів, суджень консультантів, порад консалтингової фірми та ін. Суб'єктивні методи застосовують тоді, коли ризики не піддаються кількісному вимірюванню - квантифікації.

Для оцінки величини фінансових ризиків банку в основному використовують три групи показників:

* статистичні величини (стандартне відхилення, варіація, дисперсія, коефіцієнт бета);

* непрямі показники ризиковості діяльності, обчислені, зазвичай, у формі фінансових коефіцієнтів за даними публічної звітності;

* аналітичні показники (індикатори), призначені для оцінки конкретного виду ризику (валютного, відсоткового, кредитного, інвестиційного, незбалансованої ліквідності та ін.) в процесі внутрішнього аналізу діяльності банку.

Оцінювання фінансових ризиків за допомогою методів статистичного аналізу є одним із найпоширеніших підходів до вирішення цього питання. Він ґрунтується на тому очевидному факті, що сукупна дія ризиків, на які наражається банк у процесі своєї діяльності, у підсумку відображається на зміні показників його дохідності (прибутковості), а це дає підстави трактувати варіацію (мінливість) доходів як узагальнюючий показник ризиковості підприємницької діяльності. За такого підходу класичними показниками ризиковості є стандартне відхилення, дисперсія або коефіцієнт b (бета), визначені за даними статистичної сукупності, сформованої зі спостережень за динамікою фінансових результатів діяльності банку впродовж кількох періодів. Стандартне (квадратичне) відхилення є одним із показників варіації статистичної сукупності, показує величину відхилень значень усіх конкретних спостережень від центра розподілу (середнього значення статистичної сукупності). Рівень взаємовпливу та щільність зв'язку між двома статистичними сукупностями характеризують коефіцієнти коваріації та кореляції, які розраховуються як для будь-яких пар показників (наприклад, показників дохідності банку та середньої дохідності ринку). Коефіцієнт бета (b) характеризує рівень дохідності окремого банку відносно дохідності ринку в цілому і розраховується як відношення коваріації показників дохідності банку та ринку до дисперсії дохідності ринку.

Зазначені статистичні показники дають уявлення про загальні тенденції розвитку та функціонування банківської установи, проте, вирішуючи питання про рівень їхньої адекватності реальній ризиковості діяльності банку, потрібно звернути увагу на кілька принципових моментів. По-перше, у вітчизняній практиці статистичні методи оцінювання банківських ризиків мають обмежене застосування за браком достатнього масиву історичної інформації (в ідеалі тривалість періоду, що аналізується, має становити 20-30 років), а також внаслідок впливу політичних ризиків, які статистичними закономірностями описати неможливо. Крім того, фінансові та політичні катаклізми 1990-х років не могли не відобразитися на діяльності українських банків, внаслідок чого екстраполяція результатів статистичного аналізу, найімовірніше, буде некоректною. По-друге, вимірювання ризиковості за допомогою статистичних показників прийнятніше для зовнішніх щодо банку суб'єктів аналітичного процесу - інвесторів, контрагентів, клієнтів, які оцінюють діяльність банку за його фінансовими результатами, а отже, на підставі ретроспективної інформації. Сам банк не може обмежитися констатацією подій, які вже сталися і вплинути на які неможливо (ризики реалізувалися і одержано певний фінансовий результат). Відтак менеджмент банку зацікавлений у тому, щоб передбачити та оцінити всі конкретні ризики, що призводять до варіабельності доходу. У такому разі статистичні показники великої користі не приносять, а тому в процесі внутрішнього аналізу їх доцільно використовувати лише як допоміжні індикатори ризику.

У процесі оцінювання ризиків вітчизняних банків найбільш вживаними та доступними для зовнішніх аналітиків залишаються непрямі показники ризиковості. Такими показниками можуть бути: мультиплікатор капіталу, рівень капіталізації, співвідношення власних і залучених коштів банку, залежність від міжбанківського кредитування, питома вага резервів на покриття кредитних ризиків в обсязі кредитного портфеля та ін. Основним методичним прийомом у процесі оцінювання ризику банку за допомогою непрямих показників є метод коефіцієнтів, а інформаційна база складається з даних фінансової звітності банків, статистичних даних та інших публічних (загальнодоступних) джерел інформації. Однак і цей підхід має певні обмеження і не гарантує об'єктивного оцінювання всіх ризиків, на які наражається той чи інший банк у процесі своєї діяльності, до того ж він заснований на ретроспективних даних. Зовнішні щодо банку суб'єкти ринку за браком об'єктивніших даних змушені задовольнятися непрямими показниками ризиковості. Менеджмент банку має можливість скористатися набагато ширшою інформаційною базою та застосувати вдосконалені підходи до оцінювання різних видів ризиків і прогнозування їхнього впливу на прибутковість банку. У цьому разі переходять від узагальнюючих показників ризиковості діяльності банку до оцінки кожного конкретного виду ризику, на який наражається банк у процесі свого функціонування. Вибір показників визначається економічною сутністю та специфікою того чи іншого виду ризику. Наприклад, для валютного ризику таким індикатором вважають величину відкритої валютної позиції банку, для кредитного - обсяг резерву на покриття можливих втрат від кредитних ризиків, для відсоткового - величину гепу (розриву між активами і пасивами банку, чутливого до зміни відсоткової ставки). Аналіз таких індикаторів в сукупності з урахуванням чинників зовнішнього середовища дає змогу прогнозувати вплив кожного з ризиків на діяльність банку, а відтак і приймати обґрунтовані управлінські рішення. Основу інформаційної бази для аналізу індикаторів банківських ризиків формують дані аналітичного бухгалтерського обліку, хоча за потреби можуть бути використані й інші інформаційні джерела. За такого підходу виникає питання адекватності бухгалтерських даних з погляду відображення ризиків в обліковій системі. Очевидно, облікова система може вважатися ефективною лише тоді, коли надана інформація об'єктивно відображає дійсність. Оскільки економічні ризики є об'єктивною реальністю, очевидною є необхідність їх відображення в бухгалтерському обліку. Важливо наголосити, що ризик не є об'єктом обліку, тобто власне економічний ризик, як імовірність здійснення тієї чи іншої події, не обліковується, а лише береться до уваги під час оцінювання об'єктів обліку та визначення їхньої реальної (справедливої) вартості.

Коли така об'єктивна реальність, як економічні ризики, не знаходить відображення в обліковому процесі, то вже один цей факт призводить до появи суттєвих розбіжностей між реальним фінансовим станом банку та бухгалтерською оцінкою цього стану, а також ставить під сумнів достовірність даних фінансової звітності. На усунення такої невідповідності спрямовані окремі методи та процедури міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, перехід до яких відбувається і в нашій країні. Такі елементи МСБО, як принципи обачності, суттєвості, методи нарахування, резервів, оцінки, переоцінювання, а також процедури корегування фінансової звітності, дають змогу враховувати економічні ризики, відображати їх у бухгалтерській інформації, а отже, наблизити бухгалтерські оцінки до реальних.

Одним із важливих інструментів у процесі оцінювання та управління ризиками є аналіз сценаріїв - альтернативних варіантів, за якими можуть розвиватися події в майбутньому. Такий аналіз базується на оцінці періоду часу, впродовж якого банк наражається на конкретний вид ризику, а також ступеня впливу ризику та ймовірності його реалізації. Наявність ризику означає існування кількох сценаріїв, які відрізняються і за ймовірністю настання події, і за можливими наслідками. Самі сценарії мають бути описані та сформульовані на основі експертних оцінок, тобто суб'єктивними методами. Кількісні характеристики кожного з обраних сценаріїв визначаються із застосуванням об'єктивних методів (математичних, статистичних). У процесі управління банківськими ризиками виникають багатофакторні залежності з численними зворотними зв'язками, які не піддаються формалізації. Коли цим знехтувати, сутність процесу може настільки спотворитися, що буде дискредитовано саму ідею застосування формалізованого підходу. Кількісні методи, як засвідчує практика, дають змогу підвищувати ефективність управління ризиками в банківській справі лише до певної межі, а далі виникають невиправдані ілюзії і ризик зростає. На цьому етапі управлінського процесу порівнюють реальний і допустимий рівні ризиків. Це дає змогу визначити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також з'ясувати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик.

Виправданий (допустимий) ризик розглядається як необхідний складник стратегії і тактики ефективного менеджменту. Під допустимим розуміють такий ризик, реалізація якого не загрожує життєдіяльності банку, а випадкові збитки менші за очікуваний прибуток і розмір спеціальних резервів, призначених для відшкодування можливих втрат. У такому разі ризик оцінюють, виходячи з розміру недоотриманого прибутку. Верхня межа допустимого ризику для банку обчислюється як сума сформованих резервів і розрахункового значення прибутку. Межі допустимого ризику кожний банк встановлює самостійно, керуючись власними міркуваннями та обраною стратегією управління.

Ризик, що є загрозливішим для банку порівняно з допустимим, називають критичним. Критичний ризик характеризується такими втратами, розміри яких перевищують резерви та очікуваний прибуток. Верхня межа критичного ризику визначається розмірами капіталу банку. У разі реалізації критичного ризику банк не лише не отримає прибутку, а й може втратити власні кошти, за рахунок яких компенсуються фінансові втрати.

Якщо можливі наслідки реалізації ризику сягають рівня вищого за критичну межу, то йдеться про катастрофічний ризик. Цей ризик призводить до банкрутства банку, його закриття та розпродажу активів. У широкому розумінні до категорії катастрофічних відносять ризик, пов'язаний з прямою загрозою для життя людей, екологічними катастрофами та ін.

Якщо фактичний ризик не перевищує межі допустимого, керівництво може обмежитися контролюючою функцією, аби не допустити зростання рівня ризиковості, тобто зразу перейти до останнього етапу управлінського процесу.

Якщо ж рівень реального ризику перевищує допустимі межі, необхідно його знизити, застосувавши відповідні методи управління. Відтак виникає проблема пошуку оптимальних методів управління, вибір яких великою мірою визначається видом ризику, а також особливостями та можливостями конкретного банку, загальним станом економіки, ступенем досконалості елементів інфраструктури фінансового ринку, законодавчим і нормативним середовищем країни.

2.2 Проблеми банківських ризиків: аналіз, оцінка, мінімізація та управління

Діяльність будь-якого банку пов'язана з певними ризиками і може супроводжуватися різними негативними проявами, несвоєчасне усунення яких призводить до суттєвих проблем. З огляду на це, керівництву банку слід постійно запобігати ймовірним ризикам, а в разі їх виникнення -- вживати невідкладних заходів, спрямованих на мінімізацію можливих втрат. Ризики, пов'язані з банківською діяльністю, повинні банками визнаватися, відстежуватися і контролюватися.

Найважливіша задача в цьому плані поставлена перед банківським наглядом. У нашій країні, з метою створення сприятливих умов для ефективної роботи банків, забезпечення подальшого розвитку, стабільності і надійності банківської системи, захисту інтересів вкладників банків, підвищення рівня конкуренції серед них, банківський нагляд і регулювання діяльності банків відповідно до чинного законодавства здійснює центральний банк держави.

Завдання і функції банківського нагляду визначаються завданнями і функціями Національного банку України стосовно проведення єдиної державної політики у галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організації міжбанківських розрахунків, координації діяльності банківської системи в цілому. Служба банківського нагляду Національного банку України, створена у травні 1992 року, за минулий період розробила ряд документів, які склали методологічну базу регулювання діяльності банків.

Щоквартально банківський нагляд підводить підсумки діяльності комерційних банків України, які затверджуються постановами Правління Національного банку України. Банківським наглядом Національного банку України проводяться інспекції установ банків, за підсумками яких приймаються відповідні рішення щодо застосування до них адекватних заходів впливу. Впроваджено проведення рейтингу комерційних банків за загальноприйнятою у світі системою CAMEL. За звітними даними банків невпинно проводиться щоденний та щомісячний контроль за дотриманням ними показників економічних нормативів. Одночасно вдосконалюється сама система економічних нормативів, враховуючи матеріали Базельського Комітету з питань нагляду і регулювання діяльності банків та світову практику наглядової діяльності i контролю за додержанням цих нормативів.

З 1996 року започаткована система особливого нагляду за проблемними банками, створено окремий підрозділ в структурі Національного банку України для здійснення такого нагляду, визначені ознаки проблемних банків та методи їх раннього виявлення, впроваджується адекватний порядок роботи з проблемними банками.

Враховуючи необхідність вдосконалення та подальшого розвитку системи нагляду і регулювання діяльності комерційних банків, підвищення рівня повноважень банківського нагляду, зокрема, в частині застосування санкцій, з метою проведення скоординованої, зваженої і послідовної політики банківського нагляду, прогнозування і своєчасного реагуванню на зміни, які відбуваються у банках України, Правління Національного банку України систематично вживає заходи стосовно поліпшення роботи банківського нагляду.

Найважливішою складовою частиною наглядового процесу є наявність у банківського нагляду повноважень щодо розробки і застосування пруденційних правил та вимог по контролю за ризиками, включаючи вимоги щодо:

* достатності капіталу банку;

* створення резервів для відшкодування можливих втрат за позиками;

* концентрації активів;

* ліквідності;

* управління ризиками і систем внутрішнього контролю.

Зазначені пруденційні правила і вимоги мають якісний або кількісний характер. Їх мета полягає в тому, щоб обмежити ступінь ризику, якому піддають себе банки під час проведення операцій. Ці правила і вимоги зовсім не підміняють собою рішення керівництва банків, а, навпаки, забезпечують проведення банківських операцій відповідним чином. Динамічний розвиток банківської справи вимагає, щоб банківський нагляд регулярно переглядав свої пруденційні правила і вимоги, здійснював оцінку, до якої міри вони зберігають свою актуальність та розробляв нові положення.

2.2.1 Управління банківськими ризиками

В сучасних умовах розвитку ринкових відносин банківський нагляд має бути превентивним, інтегрованим, постійним і базуватися на визначенні ризиків в діяльності банків. Крім того, він зосереджуватиметься на врахуванні майбутніх фінансових результатів банків, замість того, щоб опиратися лише на "історичну" (минулу) фінансову інформацію для здійснення оцінки надійності і стабільності банків. Іншими словами, банківський нагляд має опиратися на наглядову модель, що включає такі ключові принципи:

* чітке дотримання наглядової поетапної політики стосовно банківського ризику:

а) виявлення ризику,

б) визначення його розміру,

в) контроль за ризиком,

г) проведення заходів щодо його зменшення;

* повна інтеграція процесів виїзного нагляду, безвиїзного контролю і системного аналізу з одночасним удосконаленням методів контролю;

* раціоналізація методів і форм збирання інформації, оцінки фінансових результатів та якості керівництва в банках;

* створення оптимальних умов для здійснення аналізу діяльності банків, який базується на визначенні співвідношення між ризиком і доходністю ринків капіталу, валютних позицій та операцій, а також позицій і операцій з похідними фінансовими інструментами;

* впровадження автоматизованої інформаційної бази даних банківського нагляду і системи раннього реагування на банківські проблеми і ризики;

* реалізація всебічної програми підготовки кадрів для посилення їх здатності запроваджувати нові політику і підходи.

З метою переходу на зазначену наглядову модель органи банківського нагляду багатьох країн світу проводять роботу щодо модернізації всіх аспектів здійснення банківського нагляду за основними принципами Базельського Комітету з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

Це включає критичну оцінку і поліпшення наступних ключових моментів:

* організаційна структура і політика банківського нагляду;

* наявність адекватної законодавчої основи проведення банківського нагляду;

* вдосконалення процедур виїзного інспектування;

* безвиїздний нагляд і аналітичні системи;

* інтеграція вихідних даних всіх напрямів банківського нагляду для вжиття до банків виправних заходів;

* використання автоматизованої бази даних і пов'язаних з нею інструментів;

* постійна система підготовки кадрів банківського нагляду для оволодіння ними нових технологій.

Банківський нагляд постійно здійснює контроль за банками стосовно того, щоб їх керівництво у процесі управління банківськими ризиками враховувало такі принципи:

* банки, оскільки використовують при здійсненні банківських операцій не тільки власні, а й залучені кошти, мають намагатися уникати ризиків навіть інтенсивніше, ніж інші суб`єкти господарювання;

* ризики банків безпосередньо пов`язані з ризиком їхніх клієнтів;

* рівень банківських ризиків постійно змінюється під впливом динамічного розвитку економічного оточення;

* усі види банківських ризиків взаємопов`язані.

Банківськими ризиками можна і потрібно свідомо управляти. Їх величина оцінюється і розраховується за допомогою статистичних і математичних методів, теорії ймовірностей, експертних оцінок та практичного досвіду. Мета процесу управління ризиками полягає в обмеженні чи мінімізації їх рівня. Процес управління банківськими ризиками складається з трьох основних етапів:

1-й: усвідомлення наявності ризиків, визначення причин їх виникнення та ризикових сфер;

2-й: обчислення величини ризиків за допомогою кількісних методів;

3-й: мінімізація ризиків шляхом використання відповідних методів.

Сфера управління банківськими ризиками ні в якому разі не може бути автономною. Рішення стосовно допустимих рівнів банківських ризиків необхідно приймати у взаємозв'язку з іншими напрямками діяльності менеджменту, зокрема з управлінням прибутковості банку. Між рівнем ризиків і рівнем прибутків існує пряма залежність. Вищий рівень ризиків надає потенційні можливості отримання підвищеного прибутку, але не виключає і можливості різких втрат. Мінімізація рівня ризиків дає змогу отримати невисокий, але стабільний прибуток. Отже балансування між прибутковістю та рівнем ризиків, пошук оптимального їх співвідношення розглядається як одна з важливих і складних задач, що постають перед банком.

Узагальнюючи підходи до вирішення проблеми “рівень ризиків - рівень прибутку”, можна вирізнити дві основні моделі управління банківськими ризиками. Перша модель максимізує прибуток при обмеженні рівня ризиків встановленням максимально допустимого його значення. При цьому використовуються незбалансовані підходи до управління активами і зобов`язанями банку, стратегії нехеджування ризиків. Цільовою функцією другої моделі є мінімізація ризику, а обмеженням - вимога утримання показників прибутковості на певному рівні, не нижчому за заданий. Така модель використовується, якщо основною метою є стабілізація результатів. Це досягається за допомогою збалансованих методів управління активами і зобов`язаннями та стратегії хеджування ризиків.

Існуюче у світовому досвіді економічне регулювання банківських ризиків має в основному посередній характер впливу і не допускає встановлення прямих заборонів або лімітів для банків [57; 124].

Вирізняються три основні групи економічних методів регулювання:

* нормативні, коли розміри обмежень або пільг, які вводяться, пов`язані з кількісними характеристиками операцій, що регулюються;

* коригуючі, яким притаманні оперативність і можливість стимулюючого впливання;

* податкові.

Національному банку України найбільш притаманне використовування нормативних та коригуючи методів, в той час як податкові - типові для фінансових органів. Використовуються різні методи при застосуванні тих чи інших видів державного регулювання банківської діяльності. В економічній літературі існують різноманітні критерії класифікації видів регулювання діяльності комерційних банків. Заслуговують на увагу розробки з цього питання Б. Рудольфа, які покладені в основу схеми 3 (Додаток 2).

Превентивні заходи впливають на недопущення можливих негативних наслідків тієї чи іншої економічної ситуації (наприклад, системної кризи, неплатежів тощо). До превентивних заходів можливо віднести:

* вимоги до розміру та структури капіталу банку;

* вимоги до ліквідності банку;

* диверсифікацію банківських ризиків (максимальний розмір позики на одного позичальника та інші види диверсифікації);

* обмеження операцій, що виконуються.

Для зниження банківських ризиків встановлюються обмеження на деякі види діяльності комерційних банків або на окремі види активних операцій. Так, доволі часто обмежується право банків на безпосереднє володіння нерухомістю у зв`язку з високим ризиком та низьким рівнем її ліквідності. У ряді країн банкам не дозволяється мати цінні папери підприємств, вартість котрих зазнає впливу великих коливань. Також існують обмеження прав гарантування на розміщення окремих цінних паперів або на надання кредитів особам, які мають доступ до конфіденційної інформації [58; 43].

Протекційні засоби виступають способами захисту від вже існуючої загрозливої ситуації для банку, яка може спричинити його неплатоспроможність або банкрутство, тобто за допомогою цих заходів здійснюється захист банків та їх клієнтів від можливих наслідків фінансових труднощів. До цього виду регулювання можливо віднести наступні заходи:

* створення та функціонування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

* формування банками резервів для відшкодування можливих втрат за позиками та іншими активами;

* рефінансування комерційних банків центральним банком держави;

* цільова допомога інших державних органів тощо.

Протекційні заходи передбачають використання різних видів резервів, фондів або інших засобів, які носять цільовий характер. В залежності від окремого банку і конкретної ситуації можуть використовуватись договірні дії, зокрема, підтримка державними органами окремих банків у вигляді рефінансування, надання гарантій, купівлі їх акцій тощо.

Фактична дія превентивних заходів реалізується шляхом затвердження норм, що обов`язкові до виконання. В свою чергу норми поділяються на функціональні та інституційні і призначені для регулювання банківських ризиків. Функціональні норми мають визначене цифрове значення і можуть носити загальний або селективний характер. Так, за допомогою селективних норм визначаються коефіцієнти ризику по окремим операціям банку, а загальні норми впливають на кредитний ринок взагалі. Інституційні норми відображають у відносних величинах організаційні питання, визначення цілей кредитування, операційну діяльність, порядок проведення ревізій тощо.

Вищеназвані способи регулювання банківської діяльності тісно пов`язані між собою та доповнюють один одного. Так, протекційні заходи підвищують довіру вкладників до банківської системи, впливають на стабільність макроекономічних показників економіки. Превентивні заходи забезпечують ефективність перших.

2.2.2 Управління кредитним ризиком

Найважливішим елементом пруденційного (зваженого) банківського нагляду є оцінка політики, практики і процедур банку, пов'язаних з наданням кредитів і розміщенням інвестицій, а також повсякденного управління портфелями кредитів і інвестицій.

Банківський нагляд має бути впевнений в тому, що процеси кредитування і інвестування в конкретних банках є об'єктивним по характеру і заснований на зважених, розумних принципах. Наявність обачної, відображеної в письмовій формі політики кредитування, схвалення кредитів і адміністративної процедури, відповідна кредитна документація - все це необхідне для управління кредитними операціями банку. Кредитування і інвестування повинні засновуватися на обачних стандартах гарантій розміщення кредиту, які схвалюються правлінням банку і доводяться до відома всіх співробітників, що займаються кредитуванням, а також до всього персоналу банку. Також важливо для банківського нагляду пересвідчитися в тому, що рішення банку про надання кредитів приймається за умови відсутності конфлікту інтересів і неприйнятного тиску з будь-якої сторони. У банків також має бути добре відпрацьована процедура моніторингу за поточними кредитними відносинами, включаючи моніторинг фінансового положення позичальників. Ключовим елементом будь-якої інформаційної управлінської системи банку повинна бути база даних, що містить необхідну інформацію про стан кредитного портфеля банку.

Наступне питання, яке потребує щільної уваги, пов`язано з регулюванням банківських ризиків при кредитуванні банками своїх інсайдерів, тобто споріднених щодо банку осіб (фізичних або юридичних), які мають ту чи іншу можливість впливати на діяльність банку. Існуючий норматив визначає максимальний розмір кредитів та інших зобов`язань, наданих одному інсайдеру.

Як свідчить практика, значну частину проблемних кредитів, наданих банками, займають саме позики інсайдерам, тому цілком логічно обмежити можливість надання цієї категорії кредитів. Проте такий підхід має дві основні проблеми:

1. Можливість точного визначення належності позичальника до категорії “інсайдера” як самим банком, так і банківським наглядом. Інструкція “Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків” вимагає врахування не лише прямих взаємовідносин між банком та інсайдерами, а також опосередкованих (що цілком виправдано), але відсутність доступної інформаційної бази та можливість юридичних змін у процесі функціонування наданого кредиту роблять цю роботу невиправданою та марною витратою часу і коштів.

2. Доцільність глобального обмеження кредитування інсайдерів. Ризик, як правило, виникає у випадках, коли стосунки відбуваються на пільгових по відношенню до інших клієнтів умовах. А якщо банк вивчив фінансовий стан свого акціонера, визначив його задовільним, отримав під забезпечення достатню кількість високоліквідних матеріальних цінностей та надав позику під звичайний для даної категорії кредитів відсоток? Певна річ, в такому випадку, ризик банку не вище, ніж при кредитуванні звичайного клієнта. Отже, якщо банк виконує по відношенню до такого позичальника усі пруденційні норми (як внутрішні, так і вимоги банківського нагляду), то "зацікавлений" клієнт або інсайдер може розглядатися як звичайний, і тому особливі вимоги щодо обсягу кредитування можуть і не встановлюватися.

Якщо спробувати об`єднати зазначені проблеми, то їх впровадження, на перший погляд, призведе до ще більшого ускладнення розрахунку цього нормативу, але якщо банку надати можливість аргументованого права визначення належності того чи іншого клієнта до групи інсайдерів при кредитуванні, то це сприятиме підвищенню якості аналітичної роботи як самих банків, так і банківського нагляду.

Щодо методів зниження кредитного ризику комерційного банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні.

У разі застосування зовнішніх способів зниження кредитного ризику банк прагне перерозподілити ризик, перекладаючи його частини на інших суб'єктів чи об'єкти. Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Сенс застави в тому, що вразі невиконання позичальником забезпеченого заставою зобов'язання банк має право повернути собі борг за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, маючи при цьому пріоритет перед іншими кредиторами. Відтак, застава як спосіб зниження кредитного ризику - це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге, -- право на перевагу [18; 13]. Для договору застави характерна підпорядкованість чинності основного боргового зобов'язання: якщо воно з якихось причин виявиться недійсним, то й договір застави також не спричинить ніяких правових наслідків.

Гарантія (порука) -- це зобов'язання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобов'язання у повному обсязі або частково. Гарантія (порука) як спосіб зниження кредитного ризику у вітчизняній практиці має три основні специфічні риси: підпорядкованість відповідальності гаранта (поручителя) чинності основного боргу; однорідність основного та додаткового боргових зобов'язань; виникнення ще одного боржника без втрати попереднього (першочергового) і без зміни кредитора за основним зобов'язанням. За допомогою гарантії (поруки) банк фактично перерозподіляє ризик, у такий спосіб зменшуючи його.

Ще одним зовнішнім способом зниження кредитного ризику є страхування. Його суть полягає у повній передачі ризику страховій установі.

Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашення кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.

Суть внутрішніх способів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат. Основними внутрішніми способами є лімітування, диверсифікація та створення резервів.

Лімітування -- це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад, можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив "великих" кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Лімітування спрямоване на обмеження зважених кредитних ризиків (ризиків у грошовому вираженні) комерційного банку.

Диверсифікація -- найпростіший та універсальний метод зниження портфельного кредитного ризику. Вона передбачає: диверсифікацію позичальників за галузями; диверсифікацію кредитів за розмірами, строками, видами відсоткових ставок; диверсифікацію способів забезпечення повернення кредитів. Депозитний ризик комерційного банку -- це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості переведення розрахункового або поточного рахунку до іншого банку чи дострокового вилучення вкладу. За міру (ступінь) депозитного ризику можна взяти один із коефіцієнтів нестабільності депозитів

Кх = (Сума достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна сума депозитів терміном t);

К2 = (Кількість достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна кількість депозитних договорів, укладених на термін t).

Щодо методів зниження депозитного ризику, то найефективнішими з них є диверсифікація вкладників та лімітування, тобто встановлення граничної суми вкладу.

2.2.3 Валютний ризик при кредитуванні

При наданні кредитів в іноземній валюті, крім кредитного ризику, який завжди присутній при кредитуванні, незалежно від того, в якій валюті надається кредит, має місце також і валютний ризик.

Валютний ризик - можливість втрат, пов`язаних із зміною курсів іноземних валют. При цьому ризик кредитної угоди визначається зміною валютного курсу на майбутній потік платежів в погашення заборгованості за кредитом.

Уповноважені банки при здійсненні кредитування в іноземній валюті покладають, як правило, валютний ризик на позичальника. Наприклад, за кредитною лінією ЄБРР для розвитку малих і середніх підприємств валютний ризик несуть безпосередні одержувачі кредитів [14; 17]. У зв`язку із погіршенням ситуації на грошово-кредитному ринку, яка призвела до підвищення курсу долару США, ряд підприємств-позичальників відчули на собі його негативний вплив. Враховуючи, що вартість кредиту у гривневому еквіваленті значно збільшилася, відповідно і потреба у гривні для купівлі іноземної валюти для погашення заборгованості за кредитом (у порівнянні з графіком повернення кредиту) також зросла.

Уповноважені банки самостійно оцінюють та приймають рішення щодо зниження валютного ризику при кредитуванні. При цьому, якість оцінки валютного ризику залежить від компетенції та професіоналізму працівників банку. З метою досягнення мінімізації валютного ризику, пов`язаного з коливанням курсів валют, уповноважені банки мають застосовувати різні методи страхування (управління) валютних ризиків. Суть основних методів управління зводиться до того, щоб здійснити валютообмінні операції до того, як виникне несприятлива зміна курсу, або компенсувати втрати від такої зміни за рахунок угод з валютою, курс якої змінюється в протилежному напрямку. Комерційні банки можуть здійснювати це через форвадні угоди, операції типу «своп», опціонні угоди, фінансові ф'ючерси тощо. Для зниження валютного ризику комерційний банк може використовувати такі прийоми:

1. Надання позички в одній валюті з умовою її погашення в іншій з урахуванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі - такі заходи дають змогу банку застрахуватися від можливого падіння курсу валюти, в якій надано кредит.

2. Хеджування за допомогою деривативів (форвардних контрактів, ф'ючерсів, опціонів).

3. Диверсифікація коштів банку в іноземній валюті - суть цього методу зниження валютного ризику полягає у здійсненні операцій не з однією, а з кількома валютами, які не є корельованими.

4. Страхування валютного ризику, що передбачає передачу банком усього ризику страховій компанії.

5. Визначення оптимальної структури загальної відкритої валютної позиції, яка забезпечує мінімальний ризик.

Враховуючи загострення ситуації на грошово-кредитному ринку та з метою підтримки ліквідності банків, зменшення валютних ризиків, що виникають при кредитуванні, Національний банк України прийняв ряд попереджуючих заходів. Серед них: обмеження кредитування в іноземній валюті уповноваженими банками суб`єктів господарювання придбанням тільки товарів критичного імпорту (які ввійшли до переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.98 № 1145), зменшення загальної суми кредитів в іноземній валюті розміром, що не перевищує 20% кредитного портфелю банку. Крім того, рекомендовано комерційним банкам утримуватися від активних операцій, особливо по приросту кредитних вкладень та надання міжбанківських кредитів.

2.2.4 Ризик у зовнішньоекономічній діяльності

Ризик при зовнішньоекономічній діяльності - це можливість однієї із сторін в певній угоді (торговельній, фінансовій або кредитній) понести збитки в зв`язку зі зміною паритету, курсу або купівельної спроможності валюти контракту. Масштаби ризику, пов`язаного з падінням купівельної спроможності валюти, залежать від розриву в часі між моментом укладання контракту і моментом здійснення самого платежу. Даний вид валютного ризику має суттєве значення в основному при підписанні кредитних договорів і є одностороннім, оскільки в умовах інфляції збитки виникають лише у продавців (кредиторів). Валютний ризик, який виникає внаслідок зміни курсів валют в даний період, може мати місце не тільки по відношенню до продавців, але і до покупців. Імпортер або боржник несе збитки, якщо зростає курс валюти контракту, оскільки для її купівлі він має заплатити більшу кількість національної валюти. Експортер або кредитор програє при падінні курсу валюти контракту, оскільки він отримає меншу суму в національній валюті.

Для запобігання вказаних ризиків банки включають до угод з іноземними контрагентами такі умови, які дозволили їм уникнути збитків в зв`язку з падінням вартості валютної виручки при вивозі товарів за кордон або підвищенні курсу валюти платежу при імпорті.

Існує декілька методів страхування валютних ризиків, зокрема, на основі взаємної домовленості між учасниками угоди, коли один з учасників виконує односторонні дії, або це пов`язано з проведенням відповідних операцій банками та страховими компаніями. На практиці за звичай застосовуються захисні застереження - умови, які входять на договірній основі до контракту або угоди. Найбільш простим способом зберегти валютні надходження від знецінення через падіння курсу валюти - це внесення до зовнішньоекономічного контракту валютного застереження, яке передбачало б зміну суми платежу та ціни товару з урахуванням зміни курсу якоїсь стабільної валюти по відношенню до валюти платежу. Непрямою формою такого застереження є фіксація ціни товару в більш сильній валюті при платежах в більш слабких валютах. Пряме валютне застереження має застосовуватися у випадку спів падіння валюти контракту і валюти платежу. Експортери наполягають на її застосуванні у випадку, коли валюта розрахунку має тенденцію до зниження. Застосовуються також індексні застереження - сума платежу залежить від певного індексу цін. Дане застереження може врятувати продавця (експортера) від зниження купівельної спроможності валюти, яку він отримує за контрактом, але не від змін її курсу. Існує також застереження про перегляд ціни, яка включається до контракту у випадку, коли продавець хоче забезпечити собі захист від валютного ризику, а покупець не йде на внесення до контракту будь-якого іншого застереження. Дане застереження одностороннє за своїм характером, оскільки перегляд ціни можливий лише у випадку зниження курсу валюти, але не його підвищення. Імпортер може погодитися з вимогами експортера або відмовити йому. Якщо між контрагентами не буде досягнуто домовленості, то експортер може анулювати угоду без будь-якої компенсації імпортеру. В міжнародній практиці використовується також мультивалютне застереження, тобто сума платежу ставиться у залежність від зміни курсів декількох валют). Це застереження буває двох видів - на базі середньоарифметичного процента відхилення курсів вказаного переліку валют або на базі змін їх умовного середньоарифметичного курсу. Більш доцільним є перший вид застереження, оскільки він забезпечує певну пропорційність змін курсів валют. Для спрощення перерахування використовують курси декількох провідних валют світу. На практиці також застосовуються товарообмінні угоди або зустрічні закупки. При цьому в контракті фіксується еквівалент товарів, якими обмінюються (на базі світових цін), а різниця, що іноді виникає, покривається оплатою в валюті. При застосуванні комбінованого валютно-товарного застереження сума платежу регулюється з урахуванням змін валютних курсів і товарних цін. У випадку їх руху в одному напрямку сума буде змінена з урахуванням найбільшого проценту відхилення, а якщо в різних напрямках - розмір платежу перераховується з урахуванням маржі між відхиленнями курсів та цін. Одним із методів страхування валютних ризиків, який застосовується великими компаніями, є регулювання валютної позиції за контрактами з тим, щоб вона була закрита. Наприклад, якщо у суб`єкту зовнішньоекономічної діяльності превалює експортна або імпортна орієнтація, то ризик можна скоротити, укладаючи контракти в різних валютах, у котрих динаміка зміни курсу має протилежні тенденції. Однак цей метод ефективний тільки за умови, що компанія має широкі зовнішньоекономічні контакти. Що стосується форм розрахунків за зовнішньоекономічними контрактами, то в міжнародних розрахунках суб`єкти зовнішньоекономічної діяльності України застосовують документарний акредитив, інкасо та переказ [21; 97]. Діяльність українських банків в сфері міжнародних розрахунків направлена на удосконалення якості обслуговування зовнішньоекономічних угод клієнтів і банків-кореспондентів, зокрема, здійснюючи розрахунки за документарними формами, банки сприяють зменшенню ризиків за зовнішньоекономічними операціями, збільшенню грошових потоків, залученню нової клієнтури, більш надійному фінансуванню та зміцненню зв`язків із закордонними банками.

2.2.5 Управління ринковим, процентним, операційним, функціональним та іншими ризиками

Банківський нагляд повинен щоденно мати впевненість в тому, що банки з необхідною точністю оцінюють і адекватно контролюють ринкові ризики. У разі необхідності можна створити спеціальну «подушку» капіталу на покриття цінових ризиків, яким схильний банк, - особливо ризиків, пов'язаних з комерційними операціями. Ще одним важливим кроком в справі зміцнення надійності фінансових ринків є дисципліна, дотримання якої пов'язане з виконанням вимог до капіталу банків. Повинні також існувати в банках розроблені якісні і кількісні стандарти управління ринковим ризиком. Банківському нагляду потрібно також пересвідчитися в тому, що керівництво банку встановило відповідні ліміти і забезпечує адекватний внутрішній контроль над своїми операціями у іноземній валюті. У разі збільшення ринкових ризиків, передусім, слід ужити таких заходів: