Особливости управління ризиками у банківській діяльності на прикладі ВАТ “Ощадбанк”

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретичні положення щодо управління ризиками банку

1.1 Сучасний стан банківської справи в Україні

1.2 Економічна суть та методи управління ризиками у банківській діяльності

1.3 Сутність та способи розрахунку ризиків

1.4 Законодавче регулювання процесу управління ризиками банку

2. Оцінка стану управління ризиками в Бахмацькій філії ВАТ "Ощадбанк"

2.1 Фінансово-економічна характеристика банку

2.2 Оцінка фінансових показників діяльності ВАТ "Ощадбанк"

2.3 Аналіз процесу управління ризиками банку

3. Шляхи покращення управління ризиками банку

3.1. Проблеми управління ризиками та шляхи їх розв'язання

3.2. Пропозиції щодо ефективного управління ризиками

4. Охорона праці в установі Ощадбанку

Висновки та пропозиції

Список використаних джерел літератури

Вступ

В сучасних умовах, коли економіка України оговтується від всесвітньої економічної кризи, питання про ризики банків є неймовірно актуальним для розгляду.

По суті, за своєю природою банківська справа передбачає проведення операцій, пов'язаних з різного роду ризиками.

Органи банківського нагляду повинні розуміти характер цих ризиків і стежити за тим, щоб банки адекватно їх оцінювали і вміли ними управляти.

Раціональна, а головне ефективна організація управління ризиками є першочерговим завданням для будь-якого керівника банку, бо це необхідно для створення нормальних умов його діяльності та стійкості у разі форс-мажорних обставин. Тому дана тема є актуальною до розгляду.

Об'єктом дослідження в роботі виступає Бахмацька філія відкритого акціонерного товариства "Ощадбанк". На мою думку, даний банк є гарним прикладом для розгляду, тому що він займає лідируючі позиції серед комерційних банків України, витримав фінансову кризу і продовжує свою діяльність досить ефективно.

Предметом дослідження є ризики, які можуть виникати в діяльності банку та особливості їх зниження. Практичне значення теми "Управління ризиками комерційного банку" полягає у тому, що ризики присутні в діяльності кожного господарюючого суб'єкта.

Метою написання даної дипломної роботи виступає розкриття особливостей управління ризиками у банківській діяльності на прикладі ВАТ "Ощадбанк", визначення основних методів управління ризиками, їх ефективне використання, перспектив їх застосування на аналогічних комерційних банках України, що дасть змогу їм, на прикладі даного банку, підвищити ефективність своєї діяльності.

Завданнями даної курсової роботи є: вивчення теоретичних та організаційний основ діяльності банку, визначення ризиковості його діяльності, а також знаходження шляхів її оптимізації на майбутнє.

При розгляді даної теми була використана наступна інформаційна база: наукові праці, матеріали періодичних видань відомих авторів, закони України, постанови Верховної Ради та форми 1-5 звітності.

1. Теоретичні положення щодо управління ризиками банку

1.1 Сучасний стан банківської справи в Україні

Банківська система України як незалежної держави є дворівневою. До першого рівня належить Національний банк України, що являє собою "банк банків", а до другого - сукупність комерційних банків. Процес створення сучасної банківської системи, яка відповідала б умовам ринкової економіки, в Україні ще триває і триватиме не один рік. Це пов'язано з тим, що в українській економіці ще не відбулася необхідна перебудова, вона не стала по-справжньому ринковою. Незважаючи на це, вже зараз можна стверджувати, що основи банківської системи ринкового типу в Україні побудовані.

Національний банк виконує майже всі функції, притаманні центральному банку ринкової держави. Він застосовує такі ринкові інструменти грошово-кредитного регулювання, як обов'язкове резервування коштів комерційних банків, кредитну політику і політику рефінансування комерційних банків, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку тощо.

Комерційні банки поступово оволодівають методами роботи ділових банків країн, де ринкові засади є домінуючими в системі економічних відносин.

В останні роки вітчизняна економічна література поповнилася монографічними виданнями, в яких узагальнено світовий досвід розвитку банківської системи та розглянуто особливості її формування в Україні. Зокрема, в низці праць досить ґрунтовно викладено методику здійснення операцій комерційними банками. Водночас зовсім відсутня навчальна література, що висвітлює діяльність центрального банку, сутність здійснюваного ним грошово-кредитного регулювання економіки.

Розбудова банківського сектору України носить комплексний та системний характер і потребує взаємодії зусиль всіх учасників процесу - банків, Національного банкуУкраїни, органів законодавчої та виконавчої гілок влади. Національний банк України виступає із ініціативою переходу до якісно нових, більш цілеспрямованих підходів до розбудови такої банківської системи, яка буде стимулювати розвиток економіки, викликатиме довіру населення та найголовніше буде конкурентоспроможною на зовнішніх ринках [10-12].

На перше місце повинно вийти забезпечення системної стабільності, зменшення вразливості банківської системи до зовнішніх та внутрішніх чинників, підвищення якості та ефективності її діяльності. Розвиток банківської системи має бути спрямований на збільшення обсягів обслуговування підприємств та населення в усіх регіонах нашої країни. Кредити повинні стати доступними та привабливими, банківські послуги мають бути різноманітними за видами та умовами. Банкам потрібно стати активними учасниками розвитку фінансового та страхового ринків в Україні.

Банківська діяльність повинна базуватися на засадах відкритості, прозорості, рівності та неупередженості, дотримання ділової етики, відповідальності перед клієнтом, суспільством та державою. Держава повинна сповідувати використання ринкових механізмів впливу на суб'єктів банківського сектору, в тому числі застосування сучасних норм пру денці-йного нагляду. Всі ефективно працюючі банки незалежно від розміру повинні мати рівні шанси стати учасниками ринку, знайти свою нішу та свого клієнта. На ринкові засади діяльності слід поступово переорієнтовувати і державні банки.

Саме на такому баченні розвитку та розбудови банківського сектору, яке можна досягти через дотримання визначених цілей та впровадження послідовної, всебічної програми заходів держави, побудована програма розвитку банківської системи України на наступні роки. Комплексна програма визначає основні завдання та пріоритети подальшої розбудови банківської системи, шляхи та напрями їх реалізації, достатні передумови для успішного виконання банківською системою завдань, що стоять перед нею на сучасному етапі розвитку економіки України.

Зростання обсягів довгострокових ризикових та відносно неліквідних активів, що фінансувалися за рахунок короткострокових запозичень, зробило значну кількість інструментів та інвестиційних фінансових інститутів вразливими -- відносно невелика частка ризикових активів могла підірвати довіру інвесторів та інших учасників ринку до широкого кола активів. У такій ситуації банки не змогли повністю подолати та нівелювати ефект "утечі" інвесторів з небанківської системи. Часто саме банки були власниками небанківських інвестиційних посередників і, щоб підтримати ліквідність останніх, їм довелося списати багато зобов'язань. Ситуація ускладнювалася падінням цін на нерухомість. В результаті банки фактично втратили можливість виводити зі своїх балансів ризикові активи, а фінансова система США стала відчувати дедалі сильніший вплив зростання витрат за кредитами та пін на фінансові активи. До того ж зміна її структури ускладнила управління кризовими явищами за допомогою традиційного набору інструментів центрального банку".

Цікаво, що українська банківська система аж до вересня 2008 року працювала стабільно, тому що фактори, які викликали світову фінансову кризу, в нашій країні не настільки вагомі, щоб її підірвати. Неповернення іпотечних кредитів у нас не мало масового характеру, та й сама їх сума становила всього 15 відсотків від ВВП, тоді як у США -- 75. Фондовий ринок також не настільки розвинутий, як ринок банківських зобов'язань.

Тому для "старту" фінансової кризи в Україні потрібен був інший каталізатор. Ним стала ситуація з Промінвестбанком -- одним із найбільших банків країни, який займав шосте місце за активами (близько 27.5 млрд. грн.). Причому проблеми цієї фінансової установи були викликані не світовою фінансовою кризою, а рейдерською атакою, яка мала на меті підірвати довіру вкладників до банку та призвела до того, що вони стали масово забирати з нього свої депозити. Всього за кілька днів вкладники вилучили понад З млрд. грн. [4, 16].

Я назвy шість основних аспектів, в яких проявляються наслідки світової фінансової кризи для української банківської системи:

1. Зниження довіри населення до банків. Останнім часом поширилися панічні настрої серед вкладників комерційних банків, викликані ситуацією навколо Промінвестбанку, а також частково спровоковані запровадженою в жовтні Національним банком забороною на дострокове вилучення депозитів. Посилюють такі настрої також труднощі з використанням банківських платіжних карток та інші фактори, які відштовхнули вкладників від банків і спонукали вилучати кошти.

2. Серйозні труднощі українських банків пов'язані з поверненням до кінця 2009 року значних зовнішніх запозичень, які активно залучалися у попередні роки. А також складнощі із залученням нових інвестицій, зумовлені кризовими явищами на європейських фінансових ринках та зниженням кредитних рейтингів значної частини українських банків.

3. Наслідком фінансової кризи стала нестабільність на валютному ринку. Хоча вона має більше внутрішній спекулятивний характер, проте призводить до нестабільності міжбанківського валютного ринку, зменшення резервів НБУ, який змушений продавати валюту для задоволення ажіотажного попиту.

4. Криза істотно вплинула і на підвищення процентних ставок за кредитами. Частково це спричинено неможливістю залучення зовнішніх запозичень, які останнім часом використовувалися для довгострокового кредитування, а також -- підвищенням ціни ресурсів, залучених на внутрішньому ринку.

5. Наслідком кризи є той факт, що в усьому світі порятунок фінансових установ став завданням держави -- вона вливала бюджетні кошти, а також брала банківські установи під свій контроль. З огляду ж на політичну ситуацію в Україні важко спрогнозувати, чи зможе держава врятувати банківський сектор за умови поширення кризових явиш.

6. Криза може призвести до укрупнення банків в Україні, оскільки дрібні банки просто не впораються з проблемами. Цей процес може проходити шляхом злиття і поглинання більшими фінансовими установами менших. Щоправда, важко визначити, хто саме стане новими власниками. Малоймовірно, що це будуть західноєвропейські банки, як це було досі, оскільки вони зараз не інвестують у нестабільний український ринок.

Тож для України в умовах світової фінансової нестабільності на перший план виходять завдання зміцнення основ фінансового розвитку шляхом забезпечення низьких і стабільних рівнів інфляції, підвищення якості діяльності фінансових посередників і забезпечення верховенства закону. Важливе значення має створення ефективно функціонуючого ринку державних цінних паперів, забезпечення корпоративного управління і захисту прав кредиторів та сприяння формуванню інституційних інвесторів.

У періоди кризи виникає гостра необхідність у державній підтримці фінансового сектору країни. Ця необхідність зумовлена тим, що саморегуляція через ринковий механізм у таких умовах просто не діє. Аналогічна ситуація склалася й сьогодні у світовій економіці, коли практично кожна окрема банківська система потерпає від фінансової кризи. Зокрема, в нашій країні її наслідком стала валютна криза, і державні органи вже вжили заходів для подолання цього явища [2].

Директор-розпорядник МВФ Домінік Стросс-Кан сказав, що заходи, яких вживають країни світу для подолання кризи, не обов'язково повинні бути однаковими, але мають здійснюватися скоординовано. 23 жовтня 2009 року він запропонував план дій із чотирьох пунктів:

1. Тимчасове державне гарантування зобов'язань -- не лише приватних, а й, можливо, міжбанківських депозитів як засіб відновлення функціонування ключових ринків. Цей крок повинен бути тимчасовим і включати такі гарантії, як посилений нагляд та лімітування депозитних відсоткових ставок;

2. Визнання збитків: необхідно визнавати втрати й купувати активи за справедливою вартістю;

3. Забезпечення державним капіталом, оскільки сьогодні приватні джерела фінансування є обмеженими;

4. Сприяння кооперативному підходу: потреба в міжнародній кооперації сьогодні є вкрай необхідною.

Ряд країн світу, у тому числі й Україна, вжив низку заходів щодо мінімізації впливу наслідків кризи, які вже дали позитивні результати.

Чинники пропозиції ліквідності поділяються на автономні (незалежні від впливу центрального банку) та неавтономні (регульовані центральним банком). Перші відображені в таких основних статтях балансу центрального банку: чисті іноземні активи, чисті зобов'язання уряду, готівка в обігу, інші чисті статті, які в сукупності формують автономну позицію ліквідності на ринку. В Україні ці чинники мають свою специфіку, зумовлену нинішнім рівнем фінансово-економічного розвитку країни, політичною ситуацією, діючим режимом монетарної політики, а з жовтня 2008 року -- посиленням впливу світової кризи на фінансову систему України.

Зокрема, як свідчить світовий досвід, роль чинника "чисті іноземні активи" змінюється залежно від режиму обмінного курсу і коливань платіжного балансу. В країнах із плаваючим обмінним курсом цей чинник є автономним, оскільки центральний банк не втручається в роботу валютного ринку і, отже, не відбувається змін у його чистих іноземних активах, за винятком впливу їх переоцінки. В умовах фіксованого або керованого курсу цей чинник не є автономним, оскільки центральний банк має прямий вплив на зміни в статті його балансу "Чисті іноземні активи" через проведення валютних інтервенцій (купівлі або продажу іноземної валюти) з метою регулювання обмінного курсу національної валюти [1-2].

Слід зазначити, що в Україні поступовий перехід до гнучкого курсоутворення було прискорено через зростання напруження на фінансовому ринку 2008 року, яке виявилось у збільшені попиту на іноземну валюту, що створювало значний девальваційний тиск на курс гривні. Крім того, зростання гнучкості обмінного курсу гривні до долара США для суб'єктів економіки є сигналом про відмову Національного банку від політики прийняття валютного ризику на себе для підтримання курсової стабільності, що підвищує невизначеність для суб'єктів економіки щодо майбутньої дохідності капіталу в іноземній валюті, яка може зменшитися з поправкою на ризик ринкового курсоутворення. Внаслідок знизиться спекулятивна складова в іноземному капіталі, що надходить в Україну, активізується розвиток внутрішнього грошово-кредитного ринку та ринкових інструментів хеджування валютного ризику, знизиться рівень фінансової доларизації в країні тощо.

Іншим важливим автономним чинником впливу на ліквідність банківської системи є "Чисті зобов'язання уряду", котрі накопичуються через мережу щоденних потоків коштів, проходячи по консолідованому фінансовому рахунку, якому притаманні значні коливання через сезонність дохідної та витратної частин бюджету. В аспекті впливу на ліквідність банківської системи України найпроблемнішим є чинник руху коштів на рахунку уряду (Єдиному казначейському рахунку) в Національному банку України [29].

В Україні проблема впливу на ліквідність банківської системи Єдиного казначейського рахунку уряду полягає у непередбачуваності й важко-прогнозованості руху коштів за ним. Крім того, через недосконалість бюджетного процесу існує тенденція накопичення протягом року коштів на ЄКР із масовим їх витрачанням у певні періоди, переважно наприкінці року, що призводить до зростання ризиків ліквідності банківської системи. Це пов'язано з активним акумулюванням коштів на рахунках уряду в Національному банку України через надходження платежів до бюджету, що позначається на вилученні коштів з обігу та зменшенні ліквідності банків. Водночас масове витрачання коштів збільшує обсяг поточних рахунків (коррахунків) банків у центральному банку та призводить до різкого зростання банківської ліквідності. У подальшому така політика зумовлює зростання обсягу готівки поза банками, в яку трансформуються кошти рахунків уряду, що виплачуються населенню у вигляді зарплат і соціальних трансфертів і, відповідно, позначається на зменшенні ліквідності банківської системи. Така бюджетна політика призводить до розбалансованості на грошово-кредитному ринку, а соціальна орієнтованість бюджету є чинником макроекономічних дисбалансів, проявом якого є перевищення темпів зростання внутрішнього попиту над пропозицією, а наслідком -- інфляційні процеси в країні.

Як свідчить міжнародний досвід, важливою передумовою ефективного регулювання грошово-кредитного ринку є координація фіскальної та монетарної політики. Одним із її проявів є підтримка урядом центрального банку у забезпеченні цінової стабільності, в тому числі шляхом створення передумов для ефективного регулювання грошово-кредитного ринку шляхом нівелювання негативного впливу на цей процес боргової та бюджетної політики. Недостатня узгодженість урядової та монетарної політики суттєво знижує ефективність дій центрального банку як регулятора грошово-кредитного ринку і зводить їх фактично до кількісного регулювання через усунення негативного впливу чинників ліквідності, насамперед непередбачуваного руху коштів на рахунках уряду в центральному банку [9].

Важливим автономним фактором впливу на резерви (ліквідності банків) в Україні є також стаття балансу НБУ "Готівка в обігу". Попит на готівку коливається залежно від зміни номінального ВВП, процентних ставок (через ефект альтернативної вартості), розвитку безготівкових платіжних систем (замінників готівки), очікувань і довіри до банківської системи та центрального банку, рівня доларизації в країні. З позиції впливу на ліквідність центральні банки досліджують такі складові готівки в обігу, як готівка в касах банків і готівка поза банками. Зростання першої є чинником збільшення банківської ліквідності, тоді як зростання готівки поза банками зумовлює її зниження. Тенденція до стрімкого зростання обсягів готівки поза банками свідчить про схильність суб'єктів ринку до збереження коштів поза банками, тінізацію економіки й потребує вжиття відповідних заходів детінізації та фінансового поглиблення.

Стосовно показника "гроші поза банками" зауважимо, що в Україні він має тенденцію до стрімкого зростання, а його значення пов'язані, як уже мовилося, з активним витрачанням наприкінці року коштів уряду, розміщених на Єдиному казначейському рахунку в НБУ та їх трансформацією в готівку поза банками.

Окремої уваги потребує довіра громадян до банківської системи як чинник зміни обсягу готівки поза банками та ліквідності банківської системи. У жовтні 2009 року штучно спровоковане посилення недовіри до фінансового стану окремих банків, а також девальваційні очікування негативно позначилися на довірі громадян до вітчизняної банківської системи. Внаслідок було вилучено 2.7% депозитів на суму 9.21 млрд. грн.

Серед внутрішніх (неавтономних) чинників впливу НБУ на ліквідність банківської системи, поряд із валютними інтервенціями, слід виокремити обов'язкові резервні вимоги. Мета цього рішення -- стимулювання позитивних зрушень у структурі активно-пасивних операцій банків, поступове обмеження економічними методами обсягів залучення коштів за кордоном і посилення привабливості проведення операцій банків у національній валюті. У підсумку зріс попит на ліквідність банків для формування обов'язкових резервних вимог, що дало змогу зменшити надлишкову вільну ліквідність банківської системи.

Крім посилення ролі обов'язкових резервних вимог у регулюванні грошово-кредитного ринку, Національний банк України вжив низку інших заходів, покликаних усунути зростання ризиків ліквідності, зумовлені погіршенням структури активно-пасивних операцій банків. Так, з метою підтримки банками достатнього рівня регулятивного капіталу для покриття валютного ризику ліквідності було внесено зміни до Інструкції "Про порядок регулювання діяльності банків в Україні", які стосувалися розрахунку нормативу адекватності регулятивного капіталу / платоспроможності (Н2) у частині зважування довгострокових активних операцій, здійснених із перевищенням строків розміщення над строками залучення коштів, на коефіцієнт ризику 50% і врахування валютного ризику, вимірюваного сукупною сумою відкрито валютної позиції банку за всіма іноземними валютами та банківськими металами [18].

Подальше стрімке зростання обсягів кредитування, неадекватне наявній внутрішній ресурсній базі банків, та часті звернення банків за підтримкою ліквідності до Національного банку України зумовили необхідність вжиття такого заходу, як застосування відмови в підтримці ліквідності банків за всіма інструментами рефінансування у разі наявності постійної незбалансованості між термінами та обсягами залучених і розміщених коштів. Крім того, зростання ролі зовнішніх залучень у ресурсній базі банків, зокрема іноземних запозичень, зумовлює збільшення залежності банків від зовнішніх фінансових інститутів і шоків на світових ринках капіталів та нарощує системні ризики, які створюють загрозу фінансовій стійкості банківської системи України.

Із жовтня 2008 року на грошово-кредитному ринку спостерігалося напруження щодо ліквідності банківської системи, зумовлене впливом світової фінансової кризи та наслідками недобросовісної конкуренції -- штучно спровокованого посилення недовіри до фінансового стану деяких банків. Аби стабілізувати ситуацію, Національний банк України запровадив додаткові заходи щодо діяльності банків, відображені в постанові Правління НБУ від 11.10.2008 р. № 319. Основні з них були спрямовані на розширення можливостей банків щодо підтримки ліквідності через механізми рефінансування; недопущення відпливу коштів клієнтів з банківської системи; безперебійне здійснення платежів; тимчасове лімітування відхилень між курсами купівлі та продажу готівкової іноземної валюти; пом'якшення умов формування обов'язкових резервних вимог; обмеження попиту банківських установ на іноземну валюту; обмеження обсягів кредитування в іноземній валюті позичальників, які не мають джерел валютної виручки тощо. Це дало змогу стабілізувати ситуацію, ознаками чого стали наприкінці жовтня 2008 року стійка висхідна динаміка обсягів строкових депозитів фізичних осіб та припинення тенденції до зменшення рівня ліквідності банківської системи. Про це свідчила стабілізація обсягу щоденних залишків коштів на кореспондентських рахунках банків у НБУ на рівні 14--16 млрд. грн. в останню декаду жовтня 2009 року.

Дослідження зарубіжного досвіду регулювання ліквідності та ситуації щодо цього на вітчизняному грошово-кредитному ринку дає підстави стверджувати, що для підвищення ефективності управління ліквідністю банківської системи в Україні необхідні комплексний підхід і зусилля багатьох суб'єктів, зокрема НБУ, уряду та безпосередньо самих банків. Річ у тім, що чинниками ліквідності банківської системи є фактори не лише макроекономічного, а насамперед мікроекономічного характеру. Останні пов'язанні з недостатньо ефективним управлінням ліквідністю банків на мікрорівні через недосконалу систему її прогнозування, переорієнтацію із внутрішніх джерел формування ресурсної бази на зовнішні запозичення та високоризикову кредитну політику.

Стрімке зростання кредитування населення, з одного боку, підвищує купівельну спроможність громадян та рівень їхніх побутових і житлових стандартів, а з другого -- є викликом економічному розвитку України, стійкості її фінансової системи та ціновій стабільності. Активізація кредитного попиту населення та відсутність належної вітчизняної товарної пропозиції стимулює зростання споживчого імпорту, що негативно позначається на поточному рахунку платіжного балансу країни, гальмує розвиток вітчизняних виробників унаслідок закріплення на внутрішньому ринку іноземних, збільшує системні ризики у банківській системі, зумовлені валютними та строковими дисбалансами в активних і пасивних операціях банків, послаблює її фінансову стійкість через зростання залежності банків від зовнішніх запозичень для поповнення ресурсної бази. Все це зумовлює проблему відсутності внутрішньої товарної пропозиції, адекватної зростаючому платоспроможному попиту населення та розвитку інфляційних процесів у країні.

З огляду на це слід нагально вжити заходів щодо стимулювання оптимізації кредитного портфеля банків з урахуванням інтересів вітчизняної економіки шляхом зміщення акцентів із банківського кредитування поточних потреб на кредитування інвестиційних потреб суб'єктів господарювання та галузей реального сектору економіки, насамперед тих, які мають вплив на інфляційну складову стабільності гривні (енергетика, сільське господарство) та внутрішню товарну пропозицію. Одним із заходів щодо стимулювання розвитку інвестиційного кредитування банків та зниження ризиків ліквідності є посилення ролі механізму обов'язкових резервних вимог у регулюванні строкової та валютної структури залучених коштів банків через звільнення від необхідності обов'язкового резервування зобов'язань банків у національній валюті терміном понад 2 роки.

В умовах погіршення ліквідності банківської системи, яке спостерігається із жовтня 2008 року, Національному банку України слід розглянути питання щодо зниження рівня обов'язкових резервних вимог. Це дало б змогу збільшити вільну ліквідність у вітчизняній банківській системі, скоротити обсяги рефінансування банків та зменшити на цій основі вплив монетарного чинника на інфляційні процеси в країні. Обґрунтованість цього заходу доводить сучасна практика подолання кризи ліквідності банківської системи в малих ринкових економіках, де активно використовується механізм обов'язкових резервних вимог, нормативи за якими мають тенденцію до зниження.

Однією з причин того, що банки в Україні відчувають гривневий дефіцит ліквідності, є їх політика, орієнтована в умовах девальваційних очікувань на накопичення та притримання конвертованої іноземної валюти. При цьому вони надмірно покладаються на підтримку їх ліквідності НБУ через інструменти рефінансування [12-14].

1.2 Економічна суть та методи управління ризиками у банківській діяльності

Ризиком у бізнесі та банківській діяльності зокрема є дії суб'єкта господарювання за непрозорих, невизначених обставин. Уникнути економічного ризику неможливо, адже він залежить від об'єктивних, притаманних економіці конфліктних ситуацій, відсутності необхідного інформаційного забезпечення, що спричиняє недостатню обгрунтованість прогнозних рішень керівництва банку у виборі клієнтів із метою надання кредитів, придбання й реалізації цінних паперів, маркетингових послуг, рівня інфляції, вибору ринку капіталів, недооцінки можливостей конкурентів тощо. Ризик є вартісним виразом імовірної події, яка може призвести до збитків, тобто до відхилення фактичних показників від передбачуваних. Отримання прогнозованого прибутку можливе лише тоді, коли ризик врахований на стадії прийняття рішень щодо виконання певної програми та заздалегідь передбачені заходи для підстрахування ризику [10].

На рівні теорії проблема ризику почала розроблятися у рамках класичних ідей Мілля і Сеніора. Вони визначали в структурі прибутку підприємця відсоток ризику як частку на вкладений капітал, заробітну плату капіталіста і плату за ризик як відшкодування можливих збитків, що пов'язані з підприємницькою діяльністю. Подальшого розвитку теорія ризиків набула у неокласиків. У їх розумінні ризик -- підприємницька заслуга, не розглядається як імовірність втрат.

У цілому банківська сфера характеризується вищою ризиковістю порівняно з іншими видами діяльності. Ця особливість зумовлена специфікою тих функцій, які виконує кожний комерційний банк. Банки мають багато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан котрих безпосередньо впливає на їхнє становище. Діяльність банку дуже різноманітна і включає операції залучення коштів, випуск та купівлю цінних паперів, видачу кредитів, факторинг, лізинг, забезпечення клієнтів готівкою тощо. Здійснення кожної банківської операції пов'язане з можливістю реалізації кількох ризиків. Через те, що банк одночасно здійснює і активні, і пасивні операції, виникають додаткові ризики, такі як ризик незбалансованої ліквідності, ризик розриву тощо. Це спонукає до пошуку особливих підходів до обмеження їх впливу, які одержали назву "управління активами і пасивами банку". Діяльність операційних підрозділів, обов'язковість застосування високотехнологічних інформаційних та телекомунікаційних систем, необхідність постійного контролю, реалізація функцій маркетингової служби супроводжуються рядом функціональних банківських ризиків, яких можуть уникнути інші суб'єкти підприємницької діяльності. Нарешті, саме банківська система в більшості країн світу підлягає жорсткому регулюванню з боку держави та спеціальних органів нагляду. Банк наражається на ряд зовнішніх щодо нього ризиків, причому деякі з них, такі як ризик невідповідності умовам державного регулювання, мають першочергове значення в діяльності банку [11].

Незважаючи на те, що банківська діяльність супроводжується численними ризиками, саме банки покликані уособлювати надійність та безпеку. Оскільки банкіри працюють здебільшого з чужими грошима, то мають намагатися знизити ризиковість своєї діяльності навіть більше, ніж інші підприємці.

За своєю природою банківська справа передбачає необхідність проведення операцій, пов'язаних з різного роду ризиками. Органи банківського нагляду повинні розуміти характер цих ризиків і стежити за тим, щоб банки адекватно їх оцінювали і вміли ними управляти. До внутрішніх належать ризики, що виникають безпосередньо у зв'язку з діяльністю конкретного банку. Чим ширше коло клієнтів, партнерів, зв'язків банку, банківських операцій, послуг, тим більше внутрішніх ризиків супроводжуватиме його роботу. Внутрішні ризики необхідно виявляти, оцінювати, мінімізувати та постійно контролювати. Завдання менеджменту полягає в управлінні внутрішніми банківськими ризиками за допомогою відповідних методів. До основних ризиків, з якими стикаються банки, належать такі:

Рис. 1.1 Класифікація ризиків

Кредитний ризик: Кредитна діяльність вимагає уміння оцінювати кредитоспроможність своїх позичальників. Не у всіх випадках рішення банків виявляється правильним, і внаслідок впливу різних чинників кредитоспроможність позичальника може згодом знизитися. Таким чином, одним з основних ризиків, притаманним банківській діяльності, є кредитний ризик або нездатність партнера виконувати свої контрактні зобов'язання. Він виникає не тільки відносно кредитів, але і по інших балансових та позабалансових позиціях, таких, як, гарантії, акцепти та інвестиції в цінні папери. Банки стикалися із серйозними проблемами через те, що не зуміли вчасно ідентифікувати ослаблені активи, створити необхідні резерви для їх списання і припинити визнання прибутку від відсотків [13].

Великі кредити, надані окремому позичальнику або групі пов'язаних між собою позичальників, є головною причиною виникнення у банків проблем, оскільки це веде до концентрації кредитного ризику. Великі концентрації ризиків можуть виникати також по окремих галузях промисловості, економічних секторах або географічних регіонах.

Під банківським ризиком розуміють можливість зазнати втрат у разі виникнення несприятливих для банку обставин. Ризик, присутній практично в будь-яких банківських операціях. Причинами його виникнення можуть бути:

1) Ризик обумовлений можливою, неплановою зміною умов діяльності, що визначають видатки банку на забезпечення власної діяльності.

2) Ризик, що обумовлений появою збитків, пов'язаних з:

- нераціональним розміщенням коштів;

- недостатньою обґрунтованістю та достовірністю прогнозу розвитку ринкової ситуації;

- появою непередбачених ситуацій, обумовлених політичними, економічними, соціальними та іншими чинниками;

- недобросовісної конкуренції великих банків або інших фінансово-кредитних установ.

3) Ризик, пов'язаний із втратами, які сприймаються як непередбачене зниження банківського прибутку залежно від таких чинників:

- несподівані несприятливі зміни умов банківської діяльності внаслідок введених нормативно-правових актів;

- недостатня обґрунтованість і достовірність відмови у видачі кредиту клієнтам, спроможним своєчасно його повернути;

- недостатня обґрунтованість і достовірність оцінки ділової і фінансової спроможності клієнта, його гарантій і, як наслідок, видача кредиту позичальнику, неспроможному його повернути;

- недостатньо якісна оцінка справжніх цілей позичальників, здатних на правопорушення і недоброякісну конкуренцію.

Банківські ризики залежно від сфери виникнення поділяються на зовнішні та внутрішні.

Аналіз зовнішніх ризиків. До зовнішніх належать ризики, безпосередньо не пов'язані з діяльністю банку. На їх рівень впливає безліч факторів: політичні, економічні, соціальні, страхові, макроекономічні, природні (стихійні лиха) тощо. Банки можуть наражатися на регіональні, районні та інші ризики, кожен із яких характеризується різним ступенем впливу перелічених вище факторів.

У міжнародній практиці ефективнішим вважають двоступеневий аналіз зовнішніх ризиків.

Крім аналізу ризику країни, необхідно зважати на ризики, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю. Вони можуть бути зараховані як до зовнішніх, так і до внутрішніх ризиків банку-- залежно від того, які рішення прийме менеджмент банку за конкретних обставин щодо його внутрішньої діяльності.

Валютний ризик пов'язаний із невизначеністю майбутнього руху процентних ставок і ціни національної валюти відносно іноземної. Він поділяється на економічний валютний ризик, ризик переведення і ризик угод.

Економічний валютний ризик -- це ризик зміни вартості активів чи пасивів банку у разі майбутніх змін курсу. Аналізують економічний валютний ризик за допомогою таких показників: питома вага валютних кредитів у валюті балансу банку; питома вага валютних кредитів, виражених у національній валюті і наданих за рахунок коштів, залучених у національній валюті; питома вага створених резервів за валютними кредитами, вираженими у національній валюті, в обсязі загальних резервів банку на покриття збитків за кредитами; питома вага позитивної чи негативної курсової різниці в обсязі валютних операцій банку тощо [15].

Ризик переведення -- це ризик зміни вартості активів і зобов'язань банку, пов'язаний зі зниженням курсу валюти. Потребує переоцінки активів, статутного капіталу банку, вираженого у валюті. Його аналізують та оцінюють за даними руху вартості валют і прогнозів зміни курсу.

Ризик угоди обумовлюється невизначеністю вартості в національній валюті майбутньої угоди, укладеної в іноземній валюті. Щоб оцінити цей ризик, слід проаналізувати:

· частку хеджування у конверсійних угодах, валютних свопів (рівновеликі кредити з однаковими строками, сумами і способами погашення, виражені в різних валютах у двох банках різних країн), угод "спот" (купівля і продаж валюти в обумовлену на майбутнє дату за обумовленою ставкою);

· наявність і питому вагу взаємних заліків ризиків за активами і пасивами (визначають, віднімаючи суму валюти, яка надійшла, від усієї вивезеної валюти);

· частку великих валютних угод, динаміку операційних витрат за валютними операціями, швидкість розрахунків, обсяг угод між філіями, кількість застрахованих угод;

· збалансованість активів та зобов'язань банку за видами валют і строками; частку форвардних, ф'ючерсних, опціонних операцій у зовнішньоекономічній діяльності банку.

Аналіз внутрішніх ризиків. Внутрішні ризики виникають у результаті діяльності самого банку і залежать від операцій, які він проводить. Відповід-но вони пов'язані з:

1) активами банку (кредитні, валютні, ринкові, розрахункові, лізингові, факторингові, касові, інвестиційні ризики тощо);

2) зобов'язаннями банку (ризики за вкладами та іншими депозитними операціями, за міжбанківськими кредитами, отриманими кредитами);

3) якістю управління банком власними активами і пасивами (процентний ризик, ризик незбалансованої ліквідності, неплатоспроможності, ризик структури капіталу, недостатності капіталу);

4) ризиком реалізації фінансових послуг (операційні, технологічні, стратегічні, адміністративні, бухгалтерські ризики, а також ризики, пов'язані з інноваціями, безпекою, зловживаннями).

Захиститися від кредитного ризику допомагає систематичний аналіз, у ході якого з'ясовують, як банки встановлюють мінімальну питому вагу кредитних вкладень, що покриваються власними ресурсами; дотримуються нормативу максимального розміру ризику на одного позичальника та нормативу "великих" кредитних ризиків; формують резерви під збитки за позичками; диверсифікують кредитні вкладення за галузями, позичальниками; чи отримують достатнє забезпечення за виданими кредитами тощо.

Розглядаючи ризики, пов'язані із зобов'язаннями, особливу увагу слід приділяти аналізу формування депозитів. До появи негараздів у діяльності банку може спричинитися дострокова вимога вкладу чи міжбанківського кредиту. На дострокові вимоги, крім різких непередбачених змін у фінансовому становищі вкладника, можуть впливати також фактори, пов'язані з нестійкою політичною чи економічною ситуацією в країні, кризи. Задля попередження і регулювання ризику щодо формування депозитів банки аналізують співвідношення між позичками і депозитами, враховують процентний ризик, який виникає при формуванні депозитів.

Вивчаючи ризики, пов'язані з якістю управління активами і зобов'язаннями, слід особливо уважно аналізувати процентний ризик, тобто небезпеку втрат унаслідок перевищення сплачених процентних ставок над отриманими. Підвищення процентних ставок спричинить падіння курсів цінних паперів із твердими процентами, а відтак і знецінення банківського портфеля, завдасть курсових збитків. Крім того, різниця між процентними доходами і витратами становить основу банківського прибутку. Різка зміна ставок у різних сегментах ринку може негативно позначитися на прибутковості операцій банку.

Аби зменшити ризик, деякі банки вводять до процентної ставки за розміщеними коштами ризикову процентну ставку (договірну надбавку) або розмір страхового процента (коли позичку страхує сам банк). В умовах інфляції аналізують реальні і номінальні проценти. Щоб уникнути процентного ризику, активніше надають кошти на тривалі строки, а для рефінансування залучають кошти на короткий термін [14, 20].

Щодо ризиків, пов'язаних із реалізацією фінансових послуг, застосовують спеціальні методи аналізу. Вивчаючи операційні ризики банку, оцінюють, як збільшується вартість послуг банку та зростають поточні витрати.

До технологічних відносять ризики збою технології здійснення операцій (ризики, пов'язані з неполадками у комп'ютерній системі, втратою документів, комп'ютерним шахрайством тощо). Аналізуючи тенденцію до зростання чи до зменшення кількості таких випадків, визначають вірогідність їх повторення.

Вивчаючи ризики безпеки, звертають увагу на її загальний стан (надійність приміщень посиленого захисту, куди мають доступ лише окремі особи та охоронці), "вузькі місця" в її організації (захист у комп'ютерному центрі, неприступність сейфів, охорона каси), стан протипожежної безпеки.

Залежно від методів розрахунку ризики поділяють на сукупні (загальні) і часткові.

Сукупним ризиком передбачається оцінка і прогнозування величини ризику банку залежно від його доходу, дотримання економічних нормативів ліквідності.

Частковий ризик оцінюється на основі шкали коефіцієнтів ризику за окремою банківською операцією чи групами операцій. Визначити розмір ризиків дають змогу методи розрахунку. Від їх вибору залежить правильність оцінки прогнозованих втрат. Існують три основні методи оцінки ризиків: метод експертних оцінок, аналітичний та частковий (статистичний) [3].

Метод експертних оцінок ґрунтується на вивченні висновків, зроблених експертами банку, і передбачає складання узагальнюючих рейтингових оцінок. Цей метод охоплює рейтингові оцінки кредитоспроможності позичальника та страхового ризику, дотримання економічних нормативів діяльності банку, розрахунок розміру ризику за кредитним портфелем банку, а також визначення розміру необхідного резерву для покриття збитків від кредитної діяльності банку, класифікацію кредитів за ступенем ризику тощо.

Аналітичним методом передбачається аналіз зон ризику зі встановленням оптимального його рівня для кожного виду банківських операцій та їх сукупності.

Частковий (статистичний) метод полягає в оцінці часткового ризику, тобто визначенні розміру втрат за окремою операцією банку щодо активів, зобов'язань тощо відповідно до ступеня ризику; зіставленні фактичної величини ризику з очікуваною згідно з нормативними документами; виявленні фактичних зон ризику для окремо взятого банку стосовно окремої операції; з'ясуванні ступеня їх допустимості, установленні максимально можливого розміру ризику за окремо взятою операцією банку [13].

Комплексний метод базується на сукупній оцінці ризику стосовно банку в цілому. Головним в управлінні ризикованими операціями банку є визначення ступеня допустимості і виправданості того чи іншого ризику та прийняття рішення. Перспективним є визначення ступеня допустимості загального ризику банку для встановлення нормативу відрахувань від прибутку до резервного фонду.

1.3 Сутність та способи розрахунку ризиків

Ринкова трансформація економіки України в усіх сферах діяльності, в тому числі банківській, пов'язана зі значними труднощами і суперечностями. Переважної частини невдач, які виникають при цьому, можна було б уникнути за наявності своєчасної та достатньої інформації про механізм формування банківських ризиків. Останні полягають у невизначеності результатів діяльності і можливих несприятливих наслідків. Звідси -- актуальність розроблення науково-обґрунтованого методичного забезпечення дослідження ризиків банківської діяльності на різних рівнях управління.

У зв'язку зі специфікою банків особливе місце в системі банківських ризиків посідає кредитний ризик, пов'язаний з кредитною діяльністю банків.

Кредитний ризик -- імовірність неповернення позичальником отриманого кредиту та процентів за користування позикою в результаті фінансових ускладнень, фінансового краху чи шахрайства.

Фактична оцінка кредитного ризику у фінансовому виразі визначається впливом кредитного ризику на фінансовий результат.

Ризик втрати основних сум кредитів Р_1кр, непокритих страховими резервами, визначається як різниця між розрахунковою сумою резервів (РСР) та фактичною сумою резервів (ФСР), виходячи зі структури класифікованих кредитів:

Р_1кр = РСР - ФСР (1.1)

Ризик втрати процентних доходів Р_2кр розраховується як сума прострочених нарахованих доходів.

Загальний абсолютний кредитний ризик:

Р₁ = Р_1кр + Р_2кр. (1.2)

Мета управління кредитним ризиком полягає в забезпеченні мінімального рівня ризику при заданому рівні дохідності кредитного портфеля. Основними елементами управління кредитним ризиком є:

1) лімітування та нормування обсягів кредитних вкладень;

2) формування ефективної цінової політики;

3) формування страхових резервів по кредитних ризиках.

Лімітування обсягів кредитних операцій обмежує концентрацію кредитного портфеля в розрізі окремих позичальників, груп позичальників, бізнесів, галузей, секторів економіки і регіонів [15].

Ліміт у розрізі окремого позичальника визначає максимальну суму та умови надання кредиту. Розрахунок ліміту проводиться на основі аналізу кредитоспроможності позичальника (фінансових показників діяльності, бізнес-плану тощо). Розмір ліміту коригується залежно від поточного фінансового стану боржника і прогнозної оцінки його майбутнього фінансового стану. До основних лімітів та нормативів належать:

Максимальний розмір ризику на одного позичальника (Н8):

(1.3)

де З_с -- сукупна заборгованість за позичками, міжбанківськими кредитами та врахованими векселями одного позичальника та 100% суми позабалансових зобов'язань, виданих стосовно цього позичальника, К -- капітал банку.

Нормативне значення Н8 не повинно перевищувати 25%.

Норматив "великих" кредитних ризиків (Н9) установлюється як співвідношення сукупного розміру великих кредитних ризиків та капіталу комерційного банку:

(1.4)

де С_к -- сукупний розмір "великих" кредитів, наданих комерційним банком з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку.

Максимальне значення нормативу Н9 не повинно перевищувати 8-кратного розміру капіталу банку.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н10):

(1.5)

де Р_кI -- сукупний розмір наданих банком позик (у тому числі іміжбанківських), поручительств, урахованих векселів та 100% суми позабалансових зобов'язань щодо одного інсайдера комерційного банку.

Максимальне значення Н10 не повинно перевищувати 5%.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н11):

(1.6)

де Р_к -- сукупний розмір наданих банком позик (у тому числі іміжбанківських), поручительств, урахованих векселів та 100% суми позабалансових зобов'язань щодо одного інсайдера комерційного банку.

Максимальне значення Н11 не повинно перевищувати 40%.

Норматив максимального розміру наданих міжбанківських позик (Н12):

(1.7)

де МБ_н -- загальна сума наданих комерційним банком міжбанківських позик.

Максимальне значення нормативу Н12 не повинно перевищувати 200%.

Норматив максимального розміру отриманих міжбанківських позик (Н13):

(1.8)

де МБ₀ -- загальна сума отриманих комерційним банком міжбанківських позик,

ЦК -- сума залучених централізованих коштів.

Максимальне значення нормативу Н13 не повинно перевищувати 300%.

Штрафи за порушення норм перелічених нормативів застосовуються на кожний випадок порушення.

Кожний банк, перш ніж здійснювати операції, пов'язані з валютним ризиком, повинен ознайомитися з усією складністю сфери управління ним та його аналізу та зрозуміти її. Особливе значення має створення відповідних систем оцінки валютного ризику.

Валютний ризик -- це ризик потенційних збитків від зміни валютних курсів. Розрізняють операційний, трансляційний та економічний валютні ризики. На жаль, в економічній літературі не існує загальновизнаних визначень цих типів ризиків, особливо стосовно економічного валютного ризику.

Норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку визначається як відношення загальної величини відкритої валютної позиції банку за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку.

Н = В_п / К · 100%, (1.9)

де Н -- норматив ризику загальної відкритої валютної позиції банку;

В_п -- загальна відкрита валютна позиція банку за балансовим та позабалансовими активами та зобов'язаннями банку за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті;

К -- регулятивний капітал банку.

Розраховуючи норматив ризику загальної відкритої валютної позиції, уповноважений банк бере за основу суму регулятивного капіталу, яка обчислена за балансом станом на початок минулого робочого дня, що передує дню розрахунку цих нормативів.

Валютному ризику притаманні певні особливості: він не існує для операцій, які проводяться в національній валюті, рівень валютного ризику розраховується лише для строкових операцій, рівень валютного ризику розраховується як для активів, так і для зобов'язань банку, для активів валютний ризик коригується на кредитний, а для зобов'язань -- на ризик ліквідності.

Формулу для розрахунку валютного ризику під час проведення окремої операції можна подати в такому вигляді:

R = (100 - R₁) · (C + P / 360 · (N_iC_I), (1.10)

де R -- валютний ризик;

R₁ -- рівень кредитного ризику для активів та ризику ліквідності для пасивів;

P -- процентна ставка за операцією;

N_і -- кількість днів в i-му періоді нарахування процентів;

C -- відхилення можливого курсу від існуючого на дату закінчення операції;

C_I -- відхилення ймовірного курсу від існуючого на дату перерахування процентів за операціями.

Масштаб операцій і розмір можливого прийняття валютного ризику повинні ґрунтуватися на загальній якості процесу управління ризиком та стані валютного ринку своєї країни і країн банків-контрагентів. Знання, досвід, точність інформації та ефективність установлення лімітів ризику є головними елементами процесу оцінювання та управління валютним ризиком.

Інфляційний ризик (ризик зміни купівельної спроможності грошей) визначається здебільшого темпами інфляції в країні. Цей ризик пов'язаний з імовірністю знецінювання як процентного доходу, так і номіналу цінного папера внаслідок знецінення грошей. Прості акції, дивіденди за якими не є фіксованими, застраховані від інфляції, оскільки з підвищенням темпів інфляції зростає і прибуток, з якого виплачуються дивіденди.

Процентний ризик виникає внаслідок коливань процентних ставок на грошовому ринку та ринку капіталів, що зумовлює зміни витрат на виплату процентів чи доходів за інвестиціями, отже веде до зміни розміру прибутку (або навіть втрат) порівняно з очікуваним. Підвищення процентних ставок призводить до зниження ринкової ціни раніше емітованих цінних паперів. При цьому фінансові інструменти з тривалим строком погашення зазнають найбільших цінових втрат. Навпаки, якщо знижуються процентні ставки на ринку, ціни цінних паперів зростають.

Процентний ризик для банку виступає як особливий об'єкт аналізу й управління, оскільки чистий процентний дохід банку (отже, і прибуток банку) залежить саме від ефективності управління ризиком [4].

Для визначення загального розміру банківських ризиків необхідно всі внутрішні ризики скоригувати на зовнішні. Для цього використовується формула розрахунку загальних ризиків комерційного банку:

, (1.11)

де Н -- ступінь допустимих загальних ризиків банку;

Р_і -- ризики банку за і-ми операціями, або зважені за ступенем ризику активи банку (і = 1, 2, …, n);

Е -- ризики країни;

K -- капітал банку.

1.4 Законодавче регулювання процесу управління ризиками банку

Аналізуючи нормативно-правові умови безпеки банківської діяльності в Україні, необхідно зазначити, що спеціального законодавства в цій галузі на сьогодні немає. Україна є однією з небагатьох країн світу, де, незважаючи на значне зростання злочинності, приватний сектор економіки позбавлений права на захист власності, підприємницької діяльності та іміджу своїми силами. Є тільки окремі положення законодавчих та нормативних актів про захист бізнесу.