Удосконалення системи нагляду НБУ за комерційними банками

з) короткострокові та довгострокові депозити небанківських фінансових установ - юридичних осіб;

і) пасивне сальдо кредиторської та дебіторської заборгованості банка в операціях з клієнтами;

к) пасивне сальдо заборгованості банка за операціями з платіжними картками;

- залучені кошти за операціями банку з розміщення цінних паперів та корпоративних прав:

а) кошти за емітованими короткостроковими та довгостроковими векселями;

б) кошти за емітованими короткостроковими та довгостроковими ощадними сертифікатами;

в) кошти внесків за незареєстрованим статутним фондом та кошти невиплачених дивідендів акціонерам;

- кошти клірингових, транзитних розрахунків та тимчасові кошти сум до з'ясування.

Звітним періодом резервування призначений - календарний місяць, протягом якого банки резервують та зберігають на кореспондентському рахунку банку в Нацбанку України кошти обов'язкових резервів [11].

Сума зобов'язань банку, що приймається для розрахунку обов'язкових резервів, та залишки коштів на кореспондентському рахунку банку в Національному банку за вихідні та святкові дні визначаються на рівні залишків коштів на кінець того робочого дня банку, що передував вихідним чи святковим дням.

Сума залишків коштів, що приймається для розрахунку обов'язкових резервів за відповідний звітний період резервування.

Сума недорезервованих банком коштів за звітний період резервування визначається як від'ємна різниця між середньоарифметичною сумою обов'язкових резервів та розрахованою середньоарифметичною сумою залишків коштів на кореспондентському рахунку банку в Національному банку у відповідному звітному періоді резервування.

Розрахунок середньоарифметичної суми обов'язкових резервів здійснюється на підставі довідки про залучені кошти та їх залишки на кореспондентському рахунку.

Банк має щоденно на початок операційного дня протягом звітного періоду резервування дотримуватися залишків коштів на кореспондентському рахунку банку в Національному банку в розмірі, установленому Правлінням Національного банку на відповідний період.

Якщо банк більше ніж 30 разів (уключаючи вихідні або святкові дні) не дотримується визначеного Національним банком щоденного на початок операційного дня обсягу коштів протягом трьох звітних періодів резервування поспіль незалежно від дотримання ним вимог обов'язкового резервування за ці звітні періоди резервування в цілому або має суттєве погіршення фінансового стану, то територіальне управління Національного банку подає до Департаменту монетарної політики Національного банку та Генерального департаменту банківського нагляду Національного банку пропозиції для розгляду питання про переведення банку в режим формування обов'язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку.

Контроль за дотриманням банками нормативів обов'язкового резервування

Територіальне управління здійснює контроль за повнотою та своєчасністю виконання банками вимог щодо дотримання нормативів обов'язкового резервування як за звітний період резервування на підставі зведеного балансу банку за звітний період, так і щоденно, виходячи із встановленого Національним банком розміру:

- порівнюючи середньоарифметичну суму коштів, яка визначена на підставі встановлених нормативів обов'язкового резервування, з фактичною середньоарифметичною сумою залишків коштів на кореспондентському рахунку банку в Національному банку за відповідний звітний період резервування згідно з наданою банком довідкою.

- порівнюючи залишки коштів на кореспондентському рахунку банку в Національному банку із щоденним на початок операційного дня обсягом коштів, що встановлюється Національним банком для відповідного звітного періоду резервування.

Вимоги щодо дотримання банком порядку формування обов'язкових резервів є виконаними, якщо:

- банк витримав на своєму кореспондентському рахунку в Національному банку середньоарифметичну суму залишків коштів за звітний період у розмірі, який дорівнює або більше фактичної середньоарифметичної суми обов'язкових резервів;

- банк витримав на своєму кореспондентському рахунку в Національному банку щоденно на початок операційного дня обсяг коштів у розмірі, установленому Нацбанком, з урахуванням визначеної граничної кількості випадків недотримання щоденних залишків обов'язкових резервів на кореспондентському рахунку в окремі дні звітного періоду резервування.

Банк протягом двох робочих днів після закінчення звітного періоду резервування засобами електронного зв'язку подає територіальному управлінню довідку про залучені кошти та їх залишки на коррахунку із наступним наданням цієї інформації на паперовому носії за підписом керівника та головного бухгалтера банку.

Територіальне управління звіряє надану інформацію з даними щоденного балансу банку і визначає правильність дотримання банком вимог щодо формування обов'язкових резервів. Територіальне управління на третій робочий день після звітного періоду подає Департаменту монетарної політики та Генеральному департаменту банківського нагляду звіт про залучені банками кошти та розрахунок обов'язкових резервів відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку про подання статистичної звітності та цього Положення.

Про причини недотримання банками нормативів обов'язкового резервування територіальні управління повідомляють Департамент монетарної політики та Генеральний департамент банківського нагляду протягом семи календарних днів після закінчення звітного періоду.

Територіальне управління на підставі цієї довідки здійснює контроль за правильністю розрахунку суми коштів обов'язкових резервів згідно з встановленими нормативами резервування за відповідний звітний період резервування та перерахуванням банками цих коштів на окремий рахунок у Національному банку.

Відповідальність банків за недотримання вимог щодо обов'язкового резервування

Банки несуть відповідальність за недотримання порядку формування обов'язкових резервів згідно з цим Положенням і про причини невиконання вимог щодо обов'язкового резервування письмово повідомляють територіальне управління протягом двох робочих днів після закінчення періоду резервування. За недотримання банком порядку формування обов'язкових резервів Нацбанк застосовує адекватні заходи впливу [12].

Якщо банк не дотримується нормативів обов'язкового резервування за один звітний період резервування протягом календарного року, то Національний банк надсилає письмове застереження банку щодо необхідності безумовного дотримання вимог обов'язкового резервування та недопущення їх повторного порушення протягом календарного року.

За другий випадок порушення порядку формування обов'язкових резервів (два звітних періоди резервування поспіль) протягом півріччя на банк накладається штраф у розмірі процентної ставки Національного банку за кредитом овернайт під забезпечення, яка діяла на день застосування заходу впливу, від суми недорезервування, але не більше ніж один процент від суми зареєстрованого статутного капіталу.

За порушення банком порядку формування обов'язкових резервів три звітних періоди резервування поспіль протягом календарного року або не перерахування ним коштів обов'язкових резервів у повному обсязі на окремий рахунок у Національному банку протягом 10 календарних днів після закінчення звітного періоду резервування до банку застосовуються заходи впливу відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку з питань застосування до банків заходів впливу за порушення банківського законодавства [12].

В табл..Д.1- Д.3 Додатку Д та на рис. 2.4-2.7 представлена динаміка та структура резервуємих агрегатів залучених коштів та відповідна структура створюваних резервів, як функція нормативів резервування, у 2002-2004 рр.

Рис. 2.4 - Структура агрегатів обов'язкових резервів в АКБ „Приватбанк” станом на 30.11.2004



Рис. 2.5 - Структура агрегатів обов'язкових резервів в АКБ „Приватбанк” станом на 01.01.2004

Рис. 2.6 - Структура агрегатів обов'язкових резервів в АКБ „Приватбанк” станом на 01.01.2003



Рис. 2.7 - Динаміка відносних (до валюти балансу) обсягів обов'язкових резервів в АКБ „Приватбанк” у 2002-2004 роках

Аналіз взаємодії зовнішнього регулювання Національним банком з 2002 року різних нормативів резервування на окремі агрегати залучених коштів та внутрішньобанківської політики додаткового страхового резервування та взаємодії з ринковими пропозиціями залучених коштів, наведений в таблицях Д.1- Д.3 Додатку Д та на графіках рис.2.4 - 2.7 показує, що за період 2002 - кінець 2004 року в «портфелі» обов'язкових резервів виникли суттєві зміни структури (табл.2.3):

- на 9% зменшилась структурна доля залучених коштів на поточних рахунках фізичних осіб та, відповідно, на 9,9 % зменшилась структурна доля формуємих обов'язкових резервів на цю групу залучених коштів;

- на 7,2 % зменшилась структурна доля залучених коштів короткострокових депозитів фізичних осіб та, відповідно, на 6,7 % зменшилась структурна доля формуємих обов'язкових резервів на цю групу залучених коштів;

- на 4 % зменшилась структурна доля залучених коштів по операціях емісії цінних паперів та, відповідно, на 4,25 % зменшилась структурна доля формуємих обов'язкових резервів на цю групу залучених коштів;

- на 8,3 % зросла структурна доля залучених коштів довгострокових депозитів фізичних осіб та, відповідно, на 15,8 % зросла структурна доля формуємих обов'язкових резервів на цю групу залучених коштів;

- на 1,7 % зросла структурна доля залучених коштів довгострокових депозитів юридичних осіб та, відповідно, на 1,4 % зросла структурна доля формуємих обов'язкових резервів на цю групу залучених коштів;

- на 10 % зросла структурна доля залучених коштів на рахунках кредиторської заборгованості в операціях з клієнтами та, відповідно, на 10 % зменшилась структурна доля формуємих обов'язкових резервів на цю групу залучених коштів;

Таким чином, ресурсна база залучених коштів АКБ „Приватбанк” має тенденцію до підвищення структурної долі довгострокових залучених коштів фізичних осіб в іноземній валюті, які резервуються мінімальними нормативними ставками НБУ.

Аналіз даних, наведених на рис. 2.8 показує, що для казначейства та управління керування банківськими ризиками в АКБ «Приватбанк» притаманні наступні методи керування ризиками обов'язкового резервування:

- впроваджений механізм додаткового резервування ризиків невиконання вимог НБУ по характеристикам обов'язкового резервування, що в сумі за кожний звітний період (місяць) дає стійке перевищення сумарних сформованих резервів над нормативним значенням (в основному за рахунок невибраних відкритих лімітних позицій міжбанківського кредитування «овернайт» на інші банки);

- при наданні міжбанківських кредитів «овернайт» для підкріплення ліквідності інших банків за попередньо обумовленими лімітами щоденного кредитування чітко враховується допустима норма (не більше 30 випадків за 3 періоди резервування, тобто за 3 місяці) щоденних випадків недорезервування та допустима нормативна амплітуда щоденного недорезервування (відхилення не більше 40% від середньої норми за період резервування);

- оскільки кількість банкоматів в АКБ «Приватбанк» досягла дуже значної кількості - в алгоритмі управління обов'язковими резервами закладена програма ризику «ажіотажного» зняття готівки в банкоматах, що дає стійкий запас перевищення фактичних коштів на кореспондентському рахунку в НБУ над нормативами;

- додатково на кореспондентському рахунку АКБ «Приватбанк» зосереджений лімітний запас «платіжного» вікна для всіх філіалів банка (працює система єдиного коррахунку з внутрішньобанківською платіжною системою) на початок банківського робочого дня.

Таблиця 2.3 - Аналіз змін структури резервуємих залучених коштів та обов'язкових резервів в АКБ «Приватбанк» у 2002 - кінці 2004 року



Рис. 2.8 - Характеристики управління обов'язковими резервами в АКБ «Приватбанк» за 3 звітних періоди (3 місяці 3 кварталу 2004 року) та оцінки дотримання нормативів НБУ

2.5 Аналіз управління банківськими ризиками активних операцій комерційних банків за рахунок створення нормативних спеціальних резервів

Нормативні спеціальні резерви створюються комерційними банками згідно наступних регулюючих документів Національного банку України:

1. Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків [16]

1. Положення про порядок формування і використання резервів для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості комерційних банків [18]

2. Положення про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами [17]

Система управління ризиками банку складається із регламентних документів - політик, положень, процедур, процесів тощо, - які затверджуються спостережною радою або правлінням банку відповідно до обраної ним форми корпоративного управління, з урахуванням розміру банку та складності його операцій [38].

Система управління ризиками має включати, як мінімум, такі компоненти [44]:

- політику та положення щодо управління ризиком, які мають бути розглянуті та затверджені спостережною радою або правлінням банку, відповідно до принципів корпоративного управління. Такі політика та положення повинні підлягати періодичному перегляду;

- Положення щодо ризиків, які враховують як балансові, так і позабалансові операції банку, а саме:

- регламентують типи і умови кредитів, які надаватиме установа;

- враховують характер ринків та галузей, яким надаватимуться кредити;

- передбачають розгляд до взяття зобов'язання про надання кредиту: загального фінансового стану позичальника, характеру та вартості застави, характеру позичальника та його готовності погасити кредит згідно з угодою, а також фінансової відповідальності гаранта;

- адекватно враховують концентрацію ризику і пов'язаних із ним потенційних ризиків;

- інші питання, що пов'язані із кредитуванням, зокрема, порядок та процедуру визначення процентної ставки за кредитом та необхідної застави.

- положення щодо лімітів ризику на одного контрагента, групу взаємопов'язаних контрагентів, за галузями або секторами економіки, за географічними регіонами або іншими кредитними операціями, які можна розглядати в сукупності (експозиціями);

- чітко визначену і продуману систему повноважень з прийняття рішень щодо ухвалення кредитних операцій;

- комплексну систему оцінки ризиків;

На рис.2.9 - 2.13 та в табл.2.11 - 2.12 наведені результати аналізу динаміки та структури створених резервів АКБ „Приватбанк” в 2001 - 2004 роках.

Рис.2.9 - Структура кредитного портфелю та резервів під кредитні ризики в АКБ „Приватбанк” у 2001 році

Рис. 2.10 - Структура кредитного портфелю та резервів під кредитні ризики в АКБ „Приватбанк” у 2004 році

Таблиця 2.4 - Обсяги та динаміка резервування ризикових активів в АКБ “Приватбанк” у 2004 році

Таблиця 2.5 - Порівняльна таблиця показників резервування ризикових груп активів в АКБ “Приватбанк”, інших банках першою “десятки” та в цілому по БС України (101 банк) станом на 01.10.2004 року



Рис. 2.11 - Вагові долі резервування (доходної іммобілізації) статей доходних активів в балансі АКБ “Приватбанк” у 2004 році

Рис. 2.12 - Вагові долі резервування (доходної іммобілізації) статей доходних активів в АКБ “Приватбанк”, інших банках та в цілому по банківській системі України у 2004 році



Рис. 2.13 - Динаміка структури спеціальних резервів під кредити та заборгованості, створені в АКБ “Приватбанк” на протязі 2004 року

Проведений в дійсній дипломній роботі аналіз ефективності застосування нормативів регулювання банківської діяльності, впроваджений Національним банком України, дозволяє констатувати наступне:

а) Банківська структура України різко монополізована, власний капітал та активи в банківській системі розподілені нерівномірно - перші 9 найбільших банків зосередили 45% статутного капіталу та 50,1% активів. Найбільший акціонерний банк АКБ “Приватбанк” станом на 01.01.2005 зосередив 12,5% активів всієї банківської системи України.

б) 50% (78 із 157 діючих) банків нижнього діапазону рейтингу володіють усього 8% активів банківської системи України та працюють безприбутково для забезпечення функціонування системи “карманних” платіжно-кредитних терміналів з високим ризиком банкрутства. При цьому всі 157 банків банківської системи України мають статутний капітал не менше норми в 3-5 млн. євро, встановленої НБУ, що є явно недостатньою навіть при збільшенні до 8 млн. євро до 2007 року.

в) аналіз виконання нормативів Н1-Н13 всією банківською системою показав їх виконання як АКБ „Приватбанком”, так і всіма 157 банками консолідовано, що є протиріччям низьким рівням прибутковості активів банківської системи, які не перевищують рівня рентабельності в 1 -2 %.

В структурі спеціальних резервів на відшкодування можливих збитків від активних операцій по АКБ „Приватбанк” можна виділити як основні критичні резерви:

- резерви під кредитну заборгованість 88 -91 % від загальної суми спеціальних резервів;

- резерви під сумніві нараховані доходи до отримання, які становлять 4,7 -5,0 % від загальної суми спеціальних резервів;

Вагові долі резервування (доходної іммобілізації) статей доходних активів в АКБ “Приватбанк” становлять до 10% та вище в 1,5-2 рази ніж в інших банках першої „десятки” рейтингу, що, відповідно, знижує доходність банку у порівнянні з ними.

3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ В УКРАЇНІ ТА ОЦІНКА ЇХ ЕФЕКТИВНОСТІ

3.1 Базельські принципи банківського нагляду як ефективна основа організації системи відносин в банківській системі

Базельський Комітет з питань Банківського Нагляду є комітетом органів банківського нагляду, який був створеним головами центральних банків Групи Десяти Країн в 1975. Він складається з головних представників органів банківського нагляду та центральних банків Бельгії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Люксембургу, Нідерландів, Швеції, Швейцарії, Об'єднаного Королівства та Сполучених Штатів. Звичайно він зустрічається в Банку Між народних Розрахунків в Базелі, де розташовуються його постійний Секретаріат.

Базельський Комітет розповсюджує свої документи серед органів банківського нагляду різних країн світу, сподіваючись, що запропоновані принципи забезпечать банківський нагляд корисною концепцією пруденційного нагляду ризику процентної ставки. Одним словом, Комітет хоче наголосити, що надійне управління ризиками є невід'ємною умовою пруденційного функціонування банків та забезпечення стабільності фінансової системи в цілому. За свою діяльність Базельський комітет випустив більше ніж 40 стандартів-рекомендацій, як наприклад:

- Міжнародне наближення визначення капіталу та нормативів капіталу (Базель, Липень 1988р);

- Положення про Капітал щодо реєстрації ринкових ризиків, січень 1996 року;

- Оцінка уразливості банків до ризику процентної ставки, Консультативні пропозиції Базельського Комітету з питань банківського нагляду, квітень 1993 року;

- Вказівки щодо управління ризиком дерівативних операцій, липень 1994 року;

- Належне ставлення банків до клієнтів (стандарти Базельського комітету

банківського нагляду), 1 жовтня 2001 року;

Найбільш важливі, з точки зору банківського нагляду, три документа розглянуті в дійсній роботі.

У 1997 році Базельський комітет опублікував "Базельські загальні принципи ефективного банківського нагляду" [41]. В цьому документі містяться найбільш важливі рекомендації із втручання держави у торгівлю банківськими послугами.

а)Внутрішні заходи регулювання для всіх банків.

Кожна країна має свою систему банківського регулювання. Контролюючі органи (наприклад центральні банки) видають різного роду вимоги і правила, в основному, з таких питань:

- банкам забороняється здійснювати будь-які види діяльності крім тих, що перераховані в законодавстві як види банківської діяльності;

- у деяких країнах (наприклад у США) банкам заборонено бути засновниками або акціонерами інших підприємств, за деякими спеціальними винятками. В деяких країнах вважається, що дозвіл банкам контролювати інші підприємства надасть їм можливість обмежувати економічну конкуренцію в своїх інтересах.

У інших країнах банки можуть контролювати інші підприємства:

- у деяких країнах заборонено одному підприємству контролювати занадто велику частину статутного фонду банку (наприклад понад 25 %) або ж потрібно пройти спеціальні дозвільні процедури, щоб одержати такий контроль;

- у багатьох країнах існують обмеження іноземної участі на ринку банківських та інших фінансових послуг, наприклад: заборона іноземним громадянам керувати банками; заборона іноземним банкам створювати філії в країні або обмеження на створення таких філій; заборона іноземним банкам або іншим підприємствам викуповувати вітчизняні банки або обмеження таких операцій (наприклад вимога пройти спеціальну процедуру повідомлення контролюючого органу).

б)Доступ іноземних банків на ринок банківських послуг.

Доступ іноземних банків на ринки деяких країн може бути обмежений або неможливий:

- в силу прямих заборон або обмежень. Наприклад, одна країна може встановити ліміт коштів, які підприємства цієї країни можуть одержати у вигляді кредитів від іноземних банків;

- через дискримінаційне оподаткування іноземних банків, дискримінаційні заходів контролю, що стосуються тільки іноземних банків.

Зусилля багатьох банків домогтися полегшення доступу на іноземні ринки останнім часом стали приносити плоди.

Багато міжнародних спільних угод знімають обмеження на створення банків особами інших країн. Значну роль тут відіграють договори про уникнення подвійного оподаткування. Наприклад, подібний договір між Україною і Німеччиною встановлює правило, за яким постійні представництва німецьких підприємств в Україні сплачують податки тільки в Україні (за деякими спеціально оговореними винятками).

в)Обмеження на створення банків іноземними підприємствами.

Ще один можливий засіб обмежити створення банків іноземцями - заборона іноземним особам мати у власності більше визначеного відсотка капіталу вітчизняного банку.

Інший засіб - встановити дискримінаційні заходи контролю стосовно банків, які є власністю іноземних громадян.

Г)Офшорні банки і спроби обмежити їхню діяльність.

Вимоги до банків суттєво відрізняються в різних країнах. Наприклад, Сполучені Штати і Велика Британія жорстко регулюють торгівлю банківськими послугами. Деякі інші країни (й інші території, що здійснюють самостійну "банківську юрисдикцію") мають "м'які" вимоги до банків або майже не мають таких вимог. Як правило, в таких країнах (територіях) діють суворі законодавчі акти про комерційну таємницю, що сприяють створенню банків. Це вигідно для країн, де організовуються такі банки, оскільки це приносить прибуток у скарбницю у вигляді ліцензійних зборів й інших платежів. З іншого боку, місцеве законодавство захищає підприємства, утворені в офшорних зонах, від посягань на їхню структуру, види діяльності, обсяг активів, а іноді навіть на їхнє фірмове найменування. Дуже часто в ролі таких "вільних податкових зон" згадують Швейцарію, Гонконг і Сінгапур, але є й інші зони, наприклад:

- Нідерландські Антильські острови;

- Кайманові острови;

- близько двадцяти п'яти інших невеликих острівних держав.

З часом посилилися спроби багатьох країн зменшити їхню привабливість. Найбільш типові засоби, до яких вдаються уряди, такі. 1. При укладанні договору про запобігання подвійного оподаткування з вільною податковою зоною вносити в договір вимоги про обмін інформацією. 2. Встановлювати в податковому законодавстві спеціальні жорсткі норми про оподатковування підприємств, що одержують прибутки з вільних податкових зон. 3. Створювати свої власні території з пом'якшеним режимом банківського регулювання. Наприклад, в США були створені "Зони міжнародної банківської діяльності" (International Banking Facilities). В них банки не зобов'язані сплачувати місцеві податки. Привабливість таких зон порівняно з традиційними офшорними й іншими вільними податковими зонами - насамперед у більшій надійності, відсутності політичних ризиків.

д)Міжнародні зусилля щодо зниження "невиправданих" обмежень міжнародної банківської діяльності.

У 1995 році набрала чинності Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС). В ній беруть участь усі країни - члени Світової організації торгівлі (COT).

Мета цієї угоди:

- домогтися зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими і фінансовими послугами;

- у випадках, коли якась країна зменшує обмеження щодо банків й інших фінансових установ іншої країни, вони повинні, по можливості, зменшуватися щодо всіх країн - членів СОТ, без дискримінації. На думку Базельського комітету з нагляду за банківською діяльністю, викладеному в опублікованих у вересні 1997 р. "Ключових принципах ефективного нагляду за банківською діяльністю", до найбільш важливих типів операційного ризику в банках, що приводить до фінансових утрат, відносяться:

- порушення внутрішнього контролю і корпоративного керівництва,

- серйозні відмовлення інформаційно-технологічних систем

- природні чи техногенні катастрофи (наприклад, пожежі).

У силу цього для забезпечення більшої стійкості і конкурентноздатності, на думку LVS/PW, банкам варто приділяти особливу увагу таким питанням, як порівняльний аналіз своїх бізнес-процесів, стратегічне планування розвитку інформаційних систем і зниження ризиків, зв'язаних з їхнім створенням і експлуатацією, розширення номенклатури послуг, що робляться клієнтам, використання сучасних технологій, що забезпечують підтримку прийняття рішень, планування заходів, а також безперебійність функціонування банку.

У сфері банківського регулювання і нагляду найважливішими напрямками є:

- розвиток змістовних підходів, включаючи ризик-орієнтований нагляд, тобто визначення режиму банківського нагляду і застосування при необхідності мір наглядового реагування виходячи, насамперед, з характеру ризиків, прийнятих кредитною організацією, і якості керування ризиками;

- забезпечення функціонування системи раннього реагування і впровадження комплексної оцінки діяльності кредитних організацій, що включає оцінку якості керування і внутрішнього контролю;

- підвищення оперативності й ефективності рішень, прийнятих у рамках банківського нагляду;

Відповідно до рекомендацій Базельського комітету банківського нагляду, найбільш важливими елементами корпоративного керування в банківському секторі є:

- визначення стратегічних цілей і набору корпоративних цінностей; - встановлення і забезпечення визначених границь відповідальності і підзвітності; - наявність у членів наглядацької ради необхідної кваліфікації, чіткого розуміння своєї ролі в корпоративному керуванні і відсутність неналежного впливу на них з боку чи правління ззовні; - наявність відповідних функцій нагляду в наглядацьких рад і правління; - прозорість керування;

Моніторинг ризику процентної ставки з боку органів банківського нагляду встановлений “Принципами управління ризиком процентної ставки” (Базельський Комітет, вересень 1997) [41].

Принцип 11:

Органи банківського нагляду повинні отримувати від банків достатню

своєчасну інформацію, на основі якої вони б оцінювали рівень ризику процентної ставки банків. Ця інформація повинна містити діапазон строків погашення та валют в портфелі кожного банку, включаючи позабалансові статті, а також інші відповідні фактори, такі як відмінності між торгівельними та не торгівельними видами діяльності.

1. Органи банківського нагляду повинні регулярно отримувати достатню інформацію з метою оцінки експозиції ризику процентної ставки кожного банка окремо. Для того щоб звести до мінімуму тягар створення звітів, інформація може бути отриманою із стандартизованих звітів, які подаються банками, через здійснення виїзних перевірок або іншими шляхами, такими, наприклад, як використання внутрішніх звітів керівництва. Конкретна інформація, отримана одними представниками нагляду, може відрізнятися від інформації, отриманої іншими, але вона повинна надавати представнику банківського нагляду можливість оцінити рівень та напрямок експозиції ризику процентної ставки.

Така інформація може бути створеною на базі внутрішніх оцінок банку або більш стандартизованих звітів. Як мінімум, представники банківського нагляду повинні мати достатньо інформації для виявлення та здійснення моніторингу банків, які мають значні неспівпадання після переоцінки. Інформація, яка міститься у внутрішніх звітах керівництва, така, наприклад, як інтервали строків погашення-переоцінки, оцінки моделювання надходжень та економічної вартості та результати тестування на стресові умови, може бути особливо корисною.

2. Механізм звітування банківського нагляду, при якому збирається ін-формація щодо позицій банку за часом, що залишився до строку погашення або часом до наступної переоцінки, є одним з методів, який представники банківського нагляду можуть використовувати з цією метою. Відповідно до цього підходу, банк категорізує активи, чутливі до змін процентної ставки, зобов'язання та позабалансові позиції за часовими періодами переоцінки або за строками погашення. Крім того, інформація повинна визначати залишки за конкретними типами інструментів, які значно відрізняються за властивостями кешфлоу.

3. Представники банківського нагляду можуть захотіти зібрати додаткову інформацію щодо тих позицій, при яких наміри банку щодо строків погашення відрізняються від строків погашення за контрактом. Аналіз результатів роботи внутрішніх банківських моделей, можливо з використанням різних припущень, сценаріїв та тестів на стресові умови, також може бути дуже інформативним.

4. Банки, які оперують з різними валютами, можуть наражатися на ризик процентної ставки кожної з цих валют. Тому, органи банківського нагляду можуть вимагати від банків проведення аналізу їхніх експозицій щодо кожної валюти окремо, принаймні, коли експозиції різних валют є значними.

5. Інше питання - це межа між тим, коли ризик процентної ставки повинен розглядатися по відношенню до цілого банку, та тим, коли торгівельний портфель, вартість якого визначається на основі ринкової, та банківський портфель, який так не оцінюється, повинні розглядатися окремо. Як правило, бажано, щоб будь-яка система оцінки охоплювала експозиції ризику процентної ставки, які виникають через здійснення всіх видів діяльності, включаючи як торгівельні так і неторгівельні джерела. Це не заперечує застосуванню різних систем оцінки та підходів до управління ризиком різних видів діяльності; проте, керівництво повинно мати цілісну картину ризику процентної ставки всіх продуктів та видів діяльності. Представники банківського нагляду можуть захотіти отримати більшконкретну інформацію щодо того, як торгівельна та неторгівельна діяльність оцінюється та включається до єдиної системи оцінки. Вони також повинні забезпечити те, щоб управління та контроль ризику процентної ставки торгівельної та неторгівельної діяльності здійснювалося належним чином.

6. Значимий аналіз ризику процентної ставки є можливим тільки, коли представник банківського нагляду регулярно та своєчасно отримує належну інформацію. Оскільки профіль ризику традиційної банківської діяльності змінюється менш швидко, ніж торгівельної діяльності, для багатьох банків достатньо буде квартального звітування про перший або звітування два рази на рік.

Управління ліквідністю в банківських організаціях встановлено “Принципами Ефективного Управління Ліквідністю у Банківських Установах (Базельський Комітет з Банківського Нагляду Базель, Лютий 2000) [33].

Принцип 1: Кожен банк повинен мати погоджену стратегію повсякденного управління ліквідністю. Ця стратегія повинна застосовуватись по всій організації

Принцип 2: Банківська Рада Директорів повинна схвалити цю стратегію та важливі положення, що відносяться до управління ліквідністю. Правління також повинно забезпечити, щоб вище керівництво робило необхідні кроки для моніторингу та контролю ризику ліквідності. Правління повинно бути регулярно інформовано про ситуацію із ліквідністю у банку, та негайно, якщо є будь-які матеріальні зміни у поточній, або очікуваній ліквідності банку.

Принцип 3: Кожен банк повинен мати управлінську структуру для ефективного здійснення стратегії ліквідності. Ця структура повинна включати постійне залучення членів вищого керівництва. Вище керівництво повинно забезпечити те, що ліквідність ефективно управляється, та що встановлені відповідні положення та процедури для контролю та обмеження ризику ліквідності. Банки повинні встановити та регулярно переглядати ліміти на розмір своїх позицій ліквідності за відповідні періоди.

Принцип 4: Банк повинен мати адекватні інформаційні системи для вимірювання, контролю та звітування ризику ліквідності. Звіти повинні своєчасно надаватись раді директорів банку, вищому керівництву та іншим відповідним працівникам.

Принцип 5: Кожен банк повинен встановити процес постійного вимірювання та моніторингу чистих потреб у фінансуванні.

Принцип 6: Банк повинен аналізувати ліквідність застосовуючи різноманітні сценарії “а що коли”.

Принцип 7: Банк має часто переглядати свої припущення, що застосовувались при управлінні ліквідністю для того, щоб з'ясувати, чи залишаються вони ще вірними.

Принцип 8: Кожен банк має періодично переглядати свої зусилля щодо встановлення та підтримки відношень з володарями зобов'язань, щодо підтримки диверсифікації зобов'язань та зусиль щодо забезпечення своєї спроможності продавати активи.

Принцип 9: Банк повинен мати антикризові плани, що розглядатимуть стратегію владнання криз ліквідності та містять процедури вирішення проблеми недостатності грошових потоків у непередбачених ситуаціях.

Принцип 10: Кожен банк повинен мати систему вимірювання, моніторингу та контролю своїх валютних позицій у основних валютах з якими він активно працює. На додаток до вимірювання своїх загальних потреб ліквідності іноземної валюти та прийнятної відкритої валютної позиції, банк також повинен провести окремий аналіз своєї стратегії для кожної валюти окремо.

Принцип 11: Базуючись на результатах аналізу проведеного відповідно до Принципу 10, банк повинен, якщо це прийнятне, встановити та регулярно переглядати граничні значення розміру невідповідності своїх грошових потоків (відкритої валютної позиції) за певний період для всіх іноземних валют разом, та для кожної значної окремої валюти з якими він працює.

Принцип 12: Кожен банк повинен мати адекватну систему внутрішнього контролю над процесом управління ризиком ліквідності. Фундаментальний компонент внутрішньої системи контролю включає регулярні незалежні перевірки та оцінки ефективності системи та, якщо необхідно, забезпечення відповідних виправлень або поліпшення до процесу здійснення внутрішнього контролю. Результати таких перевірок мають надаватися наглядовим органам.

Принцип 13: Кожен банк, для того щоб керувати тим, як сприймається громадськістю організація та її ефективність, повинен мати механізм для забезпечення відповідного рівня розкриття інформації про банк.

Роль Працівників Банківського Нагляду

Принцип 14: Працівники банківського нагляду повинні проводити незалежну оцінку банківських стратегій, політики, процедур та принципів, що відносяться до управління ліквідністю. Вони повинні вимагати, щоб банк мав ефективну систему для вимірювання, моніторингу та контрою ризику ліквідності. Працівники банківського нагляду повинні отримувати від кожного банку достатню та своєчасну інформацію для оцінки рівня ризику ліквідності та мають забезпечити, щоб банк мав відповідні плани виходу з кризи при зниженні ліквідності.

Наглядовий орган має перевіряти, чи відображено у внутрішніх процесах управління ризиками банку принципи 1-13, викладені у цьому документі, і чи виконуються ці принципи на практиці. При проведенні незалежної оцінки стратегій, положень, процедур та принципів банку наглядові органи мають перевіряти ефективність управління банком своїми чистими потребами у фінансуванні за альтернативних сценаріїв. Визнаючи, що правління та вище керівництво несуть найбільшу відповідальність за процес ефективного управління ризиком ліквідності, наглядові органи мають визначати, чи активно задіяні ці групи у процесі управління ліквідністю, і чи отримують вони своєчасну та достатньо деталізовану інформацію для розуміння та оцінки ризику ліквідності банку.

Наглядові органи також мають оцінювати ефективність банківського процесу вимірювання та моніторингу ризику ліквідності шляхом перевірки методики та базових припущень для оцінки майбутніх чистих потреб у фінансуванні. У цьому відношенні, наглядові органи мають розглянути обґрунтованість різних сценаріїв “що буде, якщо”. Наглядові органи мають переконатися у тому, що вище керівництво переглядає ключові припущення для за без-печення їхньої постійної чинності з точки зору існуючих та потенційних змінюваних ринкових умов. Наглядові органи можуть вважати за корисне запровадити стандарти для управління ризиком ліквідності. Як правило, вони включають нормативні вимоги щодо певних лімітів та коефіцієнтів. Наглядові органи можуть також вважати за корисне встановлювати методичні вказівки, наприклад, щодо визначення ліквідних активів та поводження із невикористаними кредитними зобов'язаннями та іншими позабалансовими зобов'язаннями. Лише дійсно ліквідні активи можуть вважатися такими при розрахунку невідповідностей або коефіцієнтів щодо ліквідності.

Наглядові органи мають розглядати ризик ліквідності банку разом із достатністю його капіталу. Для цього наглядовим органам необхідно отримувати від банку достатню і своєчасну інформацію, на основі якої можна оцінити ризик ліквідності. Залежно від конкретної ситуації, відповідні вказівки наглядового органу банкові із високим ризиком ліквідності можуть містити вимоги щодо підтримання більш високого рівня капіталу та перепозиціонування портфелів активів, або щодо фінансування заходів щодо зниження ризику лік відності. У межах цього наглядового процесу наглядові органи також можуть розглянути питання встановлення нормативних вимог щодо певних лімітів та коефіцієнтів ліквідності.

Наглядові органи також повинні мати свої власні антикризові плани для усунення проблем із ліквідністю в окремих банках або на ринку в цілому. З метою ефективної реалізації своїх антикризових планів, наглядовим органам необхідно отримувати своєчасну та точну інформацію від банків, що знаходяться у кризовому положенні. Банк має зв'язатися із своїми наглядовими органами (у своїй країні та закордоном) та центральним банком, як тільки йому стане відомо про виникнення проблем із ліквідністю.

3.2 Банківський нагляд на основі ризик-орієнтованого підходу

Нагляд на основі оцінки ризиків - це внутрішній процес Національного банку, який обраний для забезпечення більшої послідовності й ефективності інспектувань та інших видів наглядової діяльності [11].

Банківська система України характеризується нерівномірністю розподілу власного капіталу та залучених активів серед груп банків, зображеною на графіках рис. 3.1 (згідно даних Асоціації українських банків - Додаток Е) та великим розбігом процентних ставок в різних банках на один та той же часовий період (рис.3.2, 3.3).

Позиція Національного банку щодо нагляду за всіма банками зосереджується на ризику. Банки з підвищеним ризиком або сфери діяльності із підвищеними параметрами ризику потребують більшої уваги з боку служби банківського нагляду. Застосовуючи цей загальний підхід до всіх установ, Національний банк визнає різні рівні складності ризику, на який наражаються банки. Національний банк має на меті забезпечення якісного нагляду, спрямованого на визначення суттєвих існуючих або потенційних проблем в окремих банках або в банківській системі в цілому, а також на забезпечення належного усунення таких проблем.

Рис. 3.1 - Оцінка нерівномірності розподілу власного капіталу та активів в банківській системі України станом на 01.01.2005 (за даними [46])

Рис. 3.2 - Динаміка та оцінка ризику зниження кредитних процентних ставок в національній валюті в 2001 -2004 роках (статистика 30 банків банківської системи України) [46]



Рис. 3.3 - Динаміка та оцінка ризику зниження кредитних процентних ставок в іноземній валюті в 2001 - 2004 роках (статистика 30 банків банківської системи України) [46]

Нагляд на основі оцінки ризиків

Згідно концепції нагляду на основі оцінки ризиків відповідальність за контроль ризиків покладається на керівництво банку і спостережну раду банку. Національний банк визначає, наскільки добре банк управляє ризиками протягом певного періоду, а не лише оцінює стан на певний момент часу. За умов нагляду на основі оцінки ризиків Національний банк діє більше як наглядовець, аніж ревізор. Нагляд на основі оцінки ризиків дозволяє Національному банку здійснювати превентивний нагляд, зосереджуючись на ризиках окремих банків та системних ризиках банківської системи.

У контексті банківської системи нагляд на основі оцінки ризиків визначає сфери діяльності, які в сукупності можуть становити неприйнятний рівень ризику для банківської системи. Коли йдеться про високоризикові види діяльності або види діяльності, що стали особливо ризиковими через ринкові умови, Національний банк має на меті справляти відповідний вплив на банківську систему через взаємодію з нею за допомогою безпосереднього нагляду, а також через відповідні нормативно-правові акти Національного банку. У ситуаціях, коли конкретний банк не управляє належним чином своїми ризиками, Національний банк вживатиме відповідних заходів впливу до керівництва банку з метою приведення його дій у відповідність до основоположних принципів надійної банківської діяльності.

Деякі ризики є невід'ємною частиною банківської діяльності. У банківському секторі накопичено велику кількість знань про те, як визначати, вимірювати, контролювати ці притаманні банківській справі ризики та здійснювати їх моніторинг. Нагляд на основі оцінки ризиків визнає існування цих ризиків і намагається використовувати наглядові ресурси у найбільш ефективний спосіб. Наприклад, параметри ризиків обґрунтовуються за результатами проведення обмеженого за обсягом тестування під час інспектувань, спрямованого на підтвердження того, чи впроваджено відповідні засоби контролю. Цим підтвердь-жуються початкові результати визначення параметрів ризиків і надається допомога в розробленні програм нагляду на основі параметрів ризиків окремих банків. Процес визначення параметрів ризиків є суттєвим для розроблення циклів нагляду і вибору інструментів нагляду. Ризики, на які наражається банківський сектор, є різноманітними і складними. Більш істотні і складні ризики вимагають посилених засобів контролю і моніторингу як з боку банку, так і з боку Національного банку.

Нагляд на основі оцінки ризиків передбачає спрямування більших ресурсів у сфери підвищеного ризику. Національний банк досягає цього за допомогою таких дій:

- виявлення ризиків з використанням уніфікованих визначень. Ця сукупність ризиків формує підґрунтя для висновків і дій нагляду;

- вимірювання ризику на основі уніфікованих факторів оцінки. Кількість ризику не завжди вимірюється в грошовому вираженні; інколи це відносна оцінка суми можливих втрат. Наприклад, численні недоліки у системах внутрішнього контролю можуть свідчити про те, що банк має надмірний рівень операційно-технологічного ризику;

- оцінки управління ризиками, яка дозволяє визначити, чи адекватно управляються і контролюються за допомогою відповідних систем банку визначені рівні ризику. Розвиненість та складність цих систем буде різною залежно від рівня наявного ризику і розміру та/або складності операцій банку;

- спрямування більших ресурсів у сфери підвищеного або зростаючого ризику як у межах одного банку, так і в банківській системі взагалі. Це робиться за допомогою стратегії нагляду;

- використання відповідних інструментів нагляду, залежно від виявлених ризиків, формулювання висновків щодо параметрів та рівня ризиків, а також визначення заходів щодо подальшого контролю виявлених проблем.

Категорії ризику

З метою здійснення банківського нагляду Національний банк виділив дев'ять категорій ризику, а саме: кредитний ризик, ризик ліквідності, ризик зміни процентної ставки, ринковий ризик, валютний ризик, операційно-технологічний ризик, ризик репутації, юридичний ризик та стратегічний ризик. Ці категорії не є взаємовиключними; будь-який продукт або послуга може наражати банк на декілька ризиків. Однак для зручності аналізу Національний банк виявляє та оцінює ці ризики окремо.

Кредитний ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неспроможність сторони, що взяла на себе зобов'язання, виконати умови будь-якої фінансової угоди із банком (його підрозділом) або в інший спосіб виконати взяті на себе зобов'язання. Кредитний ризик є в усіх видах діяльності, де результат залежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Він виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобов'язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ризикує ними відповідно до умов реальних чи умовних угод незалежно від того, де відображається операція - на балансі чи поза балансом.

Під час оцінки кредитного ризику доцільно розрізняти індивідуальний та портфельний кредитний ризик. Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий, конкретний контрагент банку - позичальник, боржник, емітент цінних паперів. Оцінка індивідуального кредитного ризику передбачає оцінку кредитоспроможності такого окремого контрагента, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за взятими зобов'язаннями. Портфельний кредитний ризик виявляється у зменшенні вартості активів банку (іншій, аніж унаслідок зміни ринкової процентної ставки). Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість банку за операціями, яким притаманний кредитний ризик, - кредитний портфель, портфель цінних паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо. Оцінка портфельного кредитного ризику передбачає оцінку концентрації та диверсифікації активів банку.

Міжнародному кредитуванню, крім кредитного ризику, притаманний ризик країни, який виникає через особливості економіки, соціального ладу та політичного устрою країни позичальника. Ризик країни особливо помітний у разі кредитування іноземних урядів або їхніх установ, оскільки таке кредитування зазвичай не забезпечене. Проте цей ризик має завжди враховуватися в кредитній та інвестиційній діяльності - не має значення, у якому секторі - державному чи приватному. Існує також компонент ризику країни, відомий як трансферний ризик, що виникає в тому випадку, коли заборгованість позичальника не номінована в національній валюті. Незважаючи на фінансовий стан позичальника, валюта заборгованості може виявитися недоступною для нього.

Ризик ліквідності визначається як наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неспроможність банку виконати свої зобов'язання в належні строки, не зазнавши при цьому неприйнятних втрат. Ризик ліквідності виникає через нездатність управляти незапланованими відтоками коштів, змінами джерел фінансування та/або виконувати позабалансові зобов'язання.

Виділяють також ризик ліквідності ринку, який визначається як наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через нездарність банку швидко закрити розриви своїх позицій за поточними ринковими ставками, не зазнавши при цьому неприйнятних витрат. Ризик ліквідності ринку виникає через нездатність визначати або враховувати зміни ринкових умов, які впливають на спроможність залучати кошти в необхідних обсягах та за прийнятними ставками та/або реалізовувати активи швидко і з мінімальними втратами вартості.

Ризик зміни процентної ставки - це наявний або потенційний ризик для надходжень або капіталу, який виникає внаслідок несприятливих змін процентних ставок. Цей ризик впливає як на прибутковість банку, так і на економічну вартість його активів, зобов'язань та позабалансових інструментів. Основними типами ризику зміни процентної ставки, на які зазвичай наражається банк, є: 1) ризик зміни вартості ресурсів, який виникає через різницю в строках погашення (для інструментів з фіксованою процентною ставкою) та переоцінки величини ставки (для інструментів із змінною процентною ставкою) банківських активів, зобов'язань та позабалансових позицій; 2) ризик зміни кривої дохідності, який виникає через зміни в нахилі та формі кривої дохідності; 3) базисний ризик, який виникає через відсутність достатньо тісного зв'язку між коригуванням ставок, отриманих та сплачених за різними інструментами, всі інші характеристики яких щодо переоцінки є однаковими; 4) ризик права вибору, який постає із наявності права відмови від виконання угоди (тобто реалізації права вибору), яке прямо чи опосередковано наявне в багатьох банківських активах, зобов'язаннях та позабалансових портфелях.

Ринковий ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через несприятливі коливання вартості цінних паперів та товарів і курсів іноземних валют за тими інструментами, які є в торговельному портфелі. Цей ризик випливає з маркетмейкерства, дилінгу, прийняття позицій з боргових та пайових цінних паперів, валют, товарів та похідних інструментів (деривативів).

Валютний ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу, який виникає через несприятливі коливання курсів іноземних валют та цін на банківські метали. Валютний ризик можна поділити на:

- ризик трансакції;

- ризик перерахунку з однієї валюти в іншу (трансляційний ризик);

- економічний валютний ризик.

Ризик трансакції полягає в тому, що несприятливі коливання курсів іноземних валют впливають на реальну вартість відкритих валютних позицій. Проте оскільки він, як правило, випливає з операцій маркетмейкерства, дилінгу і прийняття позицій в іноземних валютах, цей ризик розглядається у рекомендаціях щодо ринкового ризику.

Ризик перерахунку з однієї валюти в іншу (трансляційний ризик) полягає в тому, що величина еквівалента валютної позиції у звітності змінюється в результаті змін обмінних курсів, які використовуються для перерахунку залишків в іноземних валютах в базову (національну) валюту.

Економічний валютний ризик полягає в змінах конкурентоспроможності банку або його структур, що входять в консолідовану групу, на зовнішньому ринку через суттєві зміни обмінних курсів.

Операційно-технологічний ризик - це потенційний ризик для існування банку, що виникає через недоліки корпоративного управління, системи внутрішнього контролю або неадекватність інформаційних технологій і процесів оброблення інформації з точки зору керованості, універсальності, надійності, контрольованості і безперервності роботи.