Шавлія мускатна

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. Літературний огляд

1.1 Фізико - географічне положення Херсонської області

1.2 Кліматичні особливості Херсонської області

1.3 Історія заснування та структура Ботанічного саду ХДУ

1.4 Онтоморфогенез трав'янистих багаторічників

Розділ 2. Експериментальна робота

2.1 Відмінні ознаки родини Губоцвіті (Lamiaceae)

2.2 Біологічна характеристика роду Шавлія (Salvia)

2.3 Морфобіологічні та екологічні особливості Шавлії мускатної (Salvia sclarea) в умовах Ботанічного саду ХДУ

2.4 Анатомічна будова стебла генеративних рослин

2.5 Онтогенез Шавлії мускатної

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність теми - в наш час зростають потреби фармацевтичної промисловості у сировині вітчизняного виробника, тому вивчення лікарських рослин у нових умовах і створення промислових плантацій є актуальним. S. sclarea є цінною ефіроолійною рослиною, її культивують у Франції, Іспанії, Італії, Румунії, у Криму, на Кавказі тощо [14]. Вирощують шавлію мускатну заради ефірної олії, яку широко використовують в парфюмерії, миловарінні, виноробстві і кондитерській промисловості. Крім ефірної олії, шавлія мускатна багата на вітаміни, дубильні речовини, жирну олію [39]. Використовують відвари, екстракти, чаї, при захворюванні органів травлення, при гострих вірусних і бактеріальних захворюваннях [35], при нирковокам'яній хворобі, епілепсії, як чудовий антисептик, до того ж рослини медоносні і декоративні [30].

Вид світлолюбивий, посухо- і спековитривалий, морозо - і холодостійкий, газостійкий, тому перспективний для вирощування в умовах південного степу [19].

Мета роботи - вивчити особливості пагоноутворення, онтогенез і анатомічну будову стебла генеративних рослин S. sclarea в умовах Ботанічного саду ХДУ.

Для реалізації мети поставлені такі завдання:

1. Вивчити особливості пагоноутворення ;

2. Описати анатомічну будову стебла генеративних рослин ;

3. Описати онтогенез Шавлії мускатної;

4. Оцінити можливості вирощування декоративної і ефіроолійної S. sclarea в умовах м. Херсона.

Предмет дослідження - пагоноутворення, онтогенез й анатомічна будова стебла генеративних рослин.

Об'єкт дослідження - Шавлія мускатна Salvia sclarea L., поширена в : Європі - (Причорномор'я, Крим, Кавказ); Середній Азії - (Гірський Туркменістан, Киргизія, Тянь - Шань); Північній Африці. Звичайно росте в посушливих умовах, гірських й передгірських районах на кам'янистому грунті, глинистих і піщаних схилах, серед кущів, на пашнях і в садах .

Методика виконання роботи:

Робота виконана у 2010 - 2012 роках на матеріалі ботанічного саду; збір і обробка матеріалу виконана по методиці школи І.Г. і Г.І. Сєрєбрякових [34]. Матеріал для аналізів відбирався з квітня по жовтень 2-3 рази на місяць. Частина рослин фіксувалась і гербаризувалась для послідуючої обробки, а частина вивчалась в свіжому стані. Детальний морфологічний аналіз зроблений під стереоскопічним мікроскопом МБС-1. Вивчалась анатомічна будова стебла генеративних рослин за допомогою серії поперечних зрізів, виготовлених за допомогою леза. Враховувались сроки формування вегетативних і генеративних пагонів, цвітіння і плодоношення. Найцікавіші структури замальовувались і фотографувались при збільшенні 2,5 рази (мікроскоп МБС-1), мікроскопічні структури фотографувались при малому збільшенні мікроскопу (об'єктив 8, окуляр 15, мікроскоп Біолам), фотоапарат (Pentax: optical 10x zoom 5. 0 - 50.0 mm. 1:3.2 - 5.9).



РОЗДІЛ 1. Літературний огляд

1.1. Фізико - географічне розположення Херсонської області

Херсонська область розташована в межах Причорноморської низовини півдня України в зоні степів. Площа її складає 28,5 тис. кв. км. Територія має складну геологічну структуру. Херсонська область розташована на нижній течії річки Дніпро. На півдні вона омивається Чорним і Азовським морями, а також затокою Сиваш. Із заходу на схід територія області розташовується від 31?46 'до 35 ° 09' східної довготи на 258 км і з півдня на північ - 45 ° 58 'до 47°05' східної широти майже на 180км [37].

Рельєф області рівнинний, з невеликим ухилом із півночі на південь і з північного сходу на південний захід, розчленований долинами річок, балками і ярами [7]. Херсонщина багата водними ресурсами. По його території впродовж 200 км. протікає Дніпро, що несе свої води в Чорне море. Річка має розчленовану на рукави і протоки дельту, що впадає в Дніпровський лиман. Пам'ятка Дніпра - плавні, які облямовують його смугою від рукотворного Каховського водосховища до гирла і займають площу близько 40 тис. га. Це унікальний куточок природи півдня України, де впродовж довгого часу склалися рослинні співтовариства, що виконують велику водозахисну і протиерозійну функцію. Дніпро живить своїми водами Північно-Кримський канал, Каховську і інші зрошувальні системи. У нижній частині течії в нього впадає Інгулець - друга за своїм значенням річка на території області; її вода використовується для Інгулецької зрошувальної системи, яка живить землі Херсонської і Миколаївської областей. Менше значення мають її притоки Осокорівка, Бургунка, Тягинка та ін [31].

Певний вплив на клімат, формування флори і рослинності надають моря, що омивають значну територію області. Південна її частина, від Кінбурнської коси до Перекопського перешийка, омивається Чорним морем, температура води в якому рідко опускається нижче +6 - +7°С. Середня солоність поверхневих шарів у центрі басейну складає 17-18%о, у прибережних районах -до 12%о, у пригирловій зоні всього 2-3%о. З південного сходу область омивається Азовським морем, від якого Арабатською стрілкою відділяється Сиваш. Солоність його вод вагається від 10-11%о в північній до 124- 160%о в південній частині [1].

Морське прибережжя сильно порізане. Уздовж прибережної зони тягнуться острови (Джарилгач, Довгий, Бірючина), коси (Тендровська, Кінбурнська, Арабатська стрілка), мілководі затоки (Тендровська, Ягорлицька, Джарилгачська), Дніпровсько-Бузький лиман.

Під степовою рослинністю в умовах дефіциту вологи на багатих карбонатами грунтоутворюючих породах сформувалося декілька типів грунтів. На півночі області переважають південні чорноземи, які на півдні переходять у червоно-коричневі і каштанові грунти. Тут же зустрічаються солонці і солончаки, особливо в прибережній зоні Чорного моря і Присиваш. У заплавах річок поширені родючі алювіально-лугні грунти. Більше 200 тис. га займають піски, які ефективно освоюються і використовуються для виноградарства, плодових, овочевих і інших сільськогосподарських культур, створення природоохоронних лісових комплексів. Географічне положення, рельєф, грунтово-кліматичні умови, виробнича діяльність людини мають великий вплив на формування флори і рослинності Херсонської області [32].

1.2 Кліматичні особливості Херсонської області

Клімат помірно континентальний. Середньорічна температура +10°С, максимальна +40°С, мінімальна може доходити до -32°С. Зими теплі, з нестійким сніговим покривом, частою відлигою. Морозний період у середньому триває близько 100 днів. Перехід середньодобових температур за 0°С спостерігається в першій декаді березня. Вегетаційний період рослин триває 216-230 днів. Область знаходиться в зоні недостатнього зволоження. Протягом року випадає 300-400 мм опадів, найбільша їх кількість припадає на весну і літо (близько 200 мм). Високі позитивні температури, часті східні і південно-східні вітри, влітку низька відносна вологість повітря нерідко приводять до виникнення засухи. Загальною кліматичною особливістю степових регіонів є велика кількість тепла та світла і недостача вологи. У цілому за рік сумарне випаровування перевищує річну кількість атмосферних опадів у 1,5-2,5 рази. Річна кількість атмосферних опадів у сприятливі роки не перевищує 360-420 мм. Протягом року вони розподіляються дуже нерівномірно за періодами. Тривалість посухи або вегетаційних періодів без опадів досягає 90-100 днів і спостерігається досить часто, за статистичними даними не рідше одного разу на три роки [1].

За даними спостережень за кліматом із 1799 по 1856 роки посухи в Херсонській губернії повторювались 21 раз, або частіше одного разу на три роки. Спостереження з 1953 по 1999 роки показали, що 18 з них були посушливі.

У такі роки палюче сонце, гарячі вітри, низька відносна вологість повітря, чорні бурі спалювали і губили посіви та луки. Посухи інколи тривали два-три місяці. Все це завдавало значних збитків сільськогосподарському виробництву. Обсяги сільськогосподарської продукції значно скорочувались. Найбільш негативно впливали посухи на стан кормової бази тваринництва і взагалі на поголів'я та продуктивність худоби. Боротьба з такими явищами на півдні України і забезпечення подальшого росту обсягів сільськогосподарської продукції можлива тільки за рахунок інтенсифікації усіх галузей сільського господарства і збільшення родючості кожного гектару землі в умовах зрошення. У досягненні цієї мети вирішальна роль належить гідромеліорації ґрунтів і ландшафтів у цілому, як вагомому засобу підвищення ефективності землеробства. Можливо стверджувати, що зрошуване землеробство у Таврійських степах було зароджене з терміну освоєння земель для виробництва сільськогосподарської продукції.

1.3. Історія заснування та структура Ботанічного саду ХДУ

Рішення про заснування ботанічного саду Херсонського державного педагогічного інституту ім. Н.К. Крупської було прийняте Херсонським міськвиконкомом у 1934 р. Необхіднісь створення ботанічного саду була обгрунтована співробітниками кафедри ботаніки, зусиллями яких був розроблений перший проект плану агробіостанції з ботанічним садом як навчальної бази природничо-географічного факультету. Практичні роботи розпочалися навесні 1935 р. Керувати ними було доручено старшому викладачеві кафедри ботаніки М.С. Кривошею. У 1937 р. були проведені посадки захисної смуги навколо майбутнього саду та висаджені дерева на центральній алеї, у кінці якої розпочалося створення ботанічного кола, у його центрі планувалося побудувати басейн для вирощування водних рослин, зокрема рослин Нижньодніпровських плавнів. Зліва від центральної алеї було закладено колекційний плодовий сад з місцевих сортів плодових дерев та кущів. Справа від центральної алеї зроблені посадки хвойних - сосни та біоти, а далі - т. з. «Мічурінський сад», який за свідченням професора Ківера Ф.В. та викладача Кривчені Є.І. був гордістю ботанічного саду. У ньому росли 10 сортів яблунь та інших плодових дерев, які були виведені І.В.Мічуріним, серед них - Антонівка 600-грамова, Бельфльор-китайка, Ренет бергамотний, Кандиль-китайка, Бере зимова Мічуріна, а також Церападус, Горобина мічуринська десертна, Вишня плодородна Мічуріна. За саджанцями цих сортів до м. Мічурінська їздив Ф.В.Ківер. Доцент В.С. Володимирова заклала експериментальну ділянку дуба черешчатого, що був висаджений квадратно-гніздовим методом. У поповненні видового складу рослин ботанічного саду брали участь викладачі Бригінець М.П., Ківер Ф.В., Тихоміров Ф.К., Кривченя Є.І., Петренко Г.А., Володимирова В.С., Михайлець Г.Ф. Унаслідок успішної праці уже в середині 50-х років у колекції ботанічного саду нараховувалося 110 видів дерев та кущів, в т.ч. рідкісні - гінкго дволопатеве, бундук канадський, чекалкин горіх та ін. [6]. У 1964 р. постановою Херсонського облвиконкому земельна ділянка агробіостанції з деревними насадженнями та трав'янистою рослинністю була визначена як площа ботанічного саду, що виконує функції пам'ятника природи. У 1972 р., за поданням професора В.О.Суркова та доцента В.І. Тихонова, рішенням Херсонської обласної ради ботанічний сад було віднесено до об'єктів природно-заповідного фонду, як парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення. У 70-ті та у 80-ті роки під керівництвом та за участі В.І. Тихонова, М.В. Москова, М.Ф.Бойка, М.М. Булди, Л.С. Кирилової, Н.Р. Павлової, А.П. Ступак була проведена реконструкція ботанічного саду, викорчовано значну частину старого плодового саду, відреставровано ділянку "Велике ботанічне коло", висаджено липову алею та створено ділянки природно-географічних зон на основі завезених з Одеського та інших ботанічних садів і дендраріїв видів рослин. В.І.Тихоновим було закладено ділянку «Новий дендрарій». Восени 1982 р. на місці залишків старого абрикосового саду, на площі 1, 1 га, М.Ф.Бойко заклав ділянку «Херсонські степи» для відновлення тут степових ценозів з типовими та рідкісними видами рослин, діаспори яких заготовлялися під час польової навчальної практики на території Херсонської області (біосферний заповідник «Асканія-Нова» ім. Ф.Е.Фальц-Фейна, степові схили Дніпра, Дніпровського лиману, Інгульця біля сіл Антонівка, Дар'ївка, Садове, Микільське та ін.. У 90-і роки продовжувалися посадки рослин (Дерев'янко В.М., Тихонов В.І., Булда М.М.), які завозилися переважно з відділення «Новокаховське» Нікітського ботанічного саду. Значно збільшився видовий склад дендрофлори, було досліджено рідкісні види рослин, видовий склад мохоподібних, лишайників та грибів ботанічного саду (Бойко, Бойко, Булда, 1994; Бойко, Булда, Мойсієнко, Ходосовцев, 1995; Бойко, Ходосовцев, Петрова, 1999; Рудь, Бойко, 2001; Бойко, Подгайний, 2002; Корольова, 2003а, б; Бойко, 2006; Сушинська, Бойко, 2006; Червона…, 2009). З 1 березня 2003 р. на підставі наказу № 108-Д від 13.02.2003 р. “Про створення нової структури ХДУ” Ботанічний сад Херсонського державного університету переведено у Агробіостанцію - ботанічний сад Херсонського державного університету, із збереженням його статусу парка-пам'ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення, об'єкта природно-заповідного фонду України [5].

У першому десятиріччі ХХІ століття Н.І. Сушинська завезла багато видів рослин відкритого та закритого грунту з різних ботанічних садів (Одеського, Криворізького, Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка НАН України та ін.), з різних дендраріїв України та отримала від приватних колекціонерів. У 2003 р. на базі ботанічного саду та кураторства кафедри ботаніки функціонує лабораторія інтродукції рослин (завідувач професор М.Ф.Бойко.

З 2004 р. викладачами кафедри ботаніки та іншими спеціалістами проведена інвентаризація флори та мікобіоти Ботанічного саду (Бойко М.Ф. - мохоподібні, Сушинська Н.І., Дерев'янко В.М., Дерев'янко Н.В. - дерева та чагарники , Мойсієнко І.І., Мельник Р.П., М.Ф.Бойко - трав'янисті (в т.ч. рідкісні) покритонасінні, Ходосовцев О.Є. - лишайники, Корольова О.В. - гриби). У результаті проведених робіт виявлено флору та мікобіоту ботанічного саду. Мохоподібних нараховується 16 видів, представників 11 родів, 8 родин. Вищих судинних роcлин нараховується 579 видів, представників 349 родів, 95 родин, з них: 24 види, 14 родів, 6 родин відділу Голонасінні; 555 видів, 335 родів, 89 родин відділу Покритонасінні. Грибів нараховується 30 видів, представників 22 родів, 11 родин відділу Ascomycota s.str. та 30 видів базидіальних грибів з 26 родів, 17 родин відділу Basidiomycota. Лишайників нараховується 23 види, що відносяться до 10 родів та 6 родин. На основі цих досліджень складено та опубліковано "Чекліст рослин і грибів Ботанічного саду Херсонського державного університету (2011) [6].

Загальна площа Агробіостанції - ботанічного саду складає 12,5 га. До складу входять наступні ділянки: типова пришкільна ділянка (сад безперервного цвітіння, плодовий сад, метеорологічний майданчик, фізіологічна ділянка), квітково-декоративні культури, дендрологічний сектор, відділ “Херсонські степи”, велике ботанічне коло, дубовий гай, новий дендрарій, листяний гай, хвойний гай, мале ботанічне коло, північна та південна лісосмуги, листяні та хвойні алеї [5].

1.4 Онтоморфогенез трав'янистих багаторічників

Онтогенез ( з грец. онтос - буття, генезис - походження, народження ) процес індивідуального розвитку рослин, у якому багатоклітинна вища рослина утворює заново всі органи, у першу чергу вегетативні.

Основні вегетативні органи квіткових рослин - пагін та корінь - починають формуватись у зародку спорофіта, який знаходиться в насінині. Однак, після проростання насіння у паростка, який утворюється із зародку, не тільки розростаються власні зародкові органи, а й продовжують закладатися нові: листя, ділянки стебла, бруньки та бокові пагони, бокові та придаткові корні. У ході подальшого розвитку у рослини утворюються квіти - органи розмноження ( репродуктивні органи ), зачатків яких у зародку в насінні ніколи не буває. Процес появи в ході онтогенеза нових органів, які збігаються з відмиранням старих, характеризує вищі рослини як “відкриту ростову систему” [10].

У процесі онтогенезу рослини переносять вікові фізіологічні зміни від ембріонального стану до статевозрілого, а потім до глибокої старості. Морфологічно ці вікові зміни виражаються у послідовній зміні структури кореневих та пагонових систем, у співвідношенні вегетативних та генеративних органів, у вмінні до вегетативного розмноження на певних етапах онтогенезу. Однак, визначити абсолютний вік рослини нелегко, так як для них характерна постійна зміна органів. Більш старі частини відмирають і руйнуються, так що інколи вся минула “історія” особини виявляється “стертою”. Власний вік багатолітньої рослини порахований за річними приростами кореневища у довжину або по річним кільцям деревини на поперечному зрізі, зазвичай не відображає істинного його віку, а відповідає лише віку найбільш молодої, живої частини. Крім того, особина, яка виникла статевим шляхом (із насіння), може, рано чи пізно, втратити цілісність та розпастися на декілька дочірніх життєздатних особин. Кожна нова особина може бути значно омолодженою (розвиватись із сплячих бруньок кореневищ та ін.). Таким чином, дочірні особини проходять власний життєвий цикл, який починається уже не з моменту проростання насіння, а з моменту відділення від материнської рослини. У трав'янистих рослин швидко змінюються пагони, кожен пагін проходить життєвий цикл від розгортання бруньки до цвітіння, плодоношення і відмирання надземної частини (“малий цикл”). Тому виникає необхідність виділення поняття “великий життєвий цикл”, під яким розуміється весь онтогенез рослини, від появи зародка в насінні до природної смерті особини і всіх її вегетативних нащадків якщо має місце вегетативне розмноження. Великий життєвий цикл складається із сукупності малих циклів різного масштаба (окремі пагони і т.д.) [9]. Онтогенетичні або вікові зміни включають всі аспекти розвитку організму:

1. Енергетичні або обмінні процеси.

2. Гістогенез і органогенез.

3. Розростання та відмирання.

4. Старіння і омолодження.

5. Відтворення та розмноження.

Кожна особина в даний момент свого існування може бути охарактеризована двояко:

1. Календарним (або абсолютним) віком, які представляють відрізок часу з моменту виникнення особини до моменту дослідження.

2. Біологічним віком або віковим станом.

Останнє завжди пов'язане з календарним віком, тому що послідовність онтогенетичних процесів відбувається у часі. У популяціях межі календарного віку двох послідовних вікових станів зазвичай перекриваються, тобто можливе існування особин різного віку і однакового вікового стану і, навпаки, різного вікового стану і однакового календарного віку.

Для популяційних досліджень визначення вікового стану має значно більше значення, ніж визначення календарного віку. Це обумовлено наступними обставинами:

1. Різні особини одного і того ж виду досягають визначеного вікового стану в різні календарні строки, але оскільки вони знаходяться на одному і тому ж етапі індивідуального розвитку, роль їх у популяції і ценозі однакова;

2. Особини рослин різних видів і різних життєвих форм проходять одні і ті ж вікові стани на протязі різного часу, тому порівняльна оцінка їх ролі в ценозі може бути проведена тільки на основі визначення біологічного віку.

Великий життєвий цикл (онтоморфогенез) прийнято поділяти на наступні періоди (за класифікацією Т.А. Работнова) [21]:

I. Латентний (лат. Lateens - прихований, невидимий) - насіння у стані спокою (табл.1).

II. Прегенеративний (лат. Prae - до, перед, або віргінільний (virginitas - цнота) - від проростання до першого цвітіння.

III. Генеративний - від першого до останнього цвітіння.

IV. Сенільний (лат.senilis - старечий) - з моменту втрати можливості від цвітіння до відмирання (табл.1).

Таблиця 1. Вікові періоди та співвідношення у насінних рослин

Період	Віковий стан	Індекси
I.Латентний	1.Насіння	Sm
II.Прегенеративний	2.Проросток (сходи) 3.Ювенільне 4.Іматурне 5.Віргінільне	Pl J Im V
III.Генеративний	6.Молоде 7.Дозріле 8.Старе	G1 G2 G3
IV.Постгенеративний	9.Субсенільне 10.Сенільне 11.Відмираюче	Ss S Sc

У межах цих періодів можна розпізнати більш дрібні етапи. У групі віргінільних рослин, як правило, виділяють паростки, які недавно з'явилися з насіння і які зберігають зародкові органи - сім'ядолі і залишки ендосперму, ювенільні рослини, які несуть ще сім'ядольні листки і наступні за ними ювенільні листки - більш дрібні і інколи за формою ще не дуже схожі на листки дорослих особин; іматурні (лат. Immaturus - незрілий) особини - ті, які втратили ювенільні риси, але ще не зовсім оформлені, на пів дорослі.

У групі генеративних рослин по достатку квітучих пагонів, за їх розмірами, співвідношенням живих і мертвих частин коренів та кореневищ розрізняють молоді (ранньогенеративні), середньовікові (дозрілі) і старі (пізньогенеративні) особини.

Морфологічні ознаки різних вікових груп для різних життєвих форм неоднакові, хоча фізіологічні межі основних вікових періодів універсальні: проростання - перше цвітіння - останнє цвітіння - відмирання.

Класифікація життєвих форм зазвичай ґрунтується на ознаках цілком розвинених генеративних особин.

Критерії виділення вікових станів.

Проростки (Pl) - мають змішане харчування за рахунок речовин насіння і асиміляції перших листків, наявність морфологічних зв'язків з насінням, наявність зародкових структур:насінних зачатків, первинного (зародкового) пагону та кореня.

Ювенільні рослини (I) - характеризуються простотою організації, не сформованістю ознак і властивостей, які притаманні дорослій особині: мають листки іншої форми і розташування, ніж у дорослої рослини, інший тип наростання і галуження (або відсутність галуження пагонів), можливе ускладнення типу кореневої системи, зберігання деяких зародкових структур (кореня, пагону); втрата зв'язку з насінням, як правило, відсутність сім'ядоль.

Іматурні рослини (Im) - мають властивості і ознаки перехідного типу від ювенільних рослин до дорослих, розвиток листя, пагонової та кореневої систем перехідного на півдорослого типу,поява окремих дорослих рис у структурі пагону (зміна типів наростання, початок галуження, поява плагіотропних пагонів ін..), збереження окремих елементів первинних (зародкових) структур;

У віргінільних рослин (V) - переважають дорослі риси у структурі особини: розвиваються характерні для виду листки, пагонові та кореневі системи.

Молоді генеративні рослини (G1) - мають дорослі структури: у них з'являються генеративні пагони, посилюються процеси росту і формування у пагоновій і кореневій системах, відсутні або мало виражені процеси відмирання.

Зрілі генеративні рослини (G2) - мають сформовану життєву форму: у них добре розвинені пагонова та коренева системи особин внаслідок високої інтенсивності ростових процесів, в цій віковій групі формується максимальне число генеративних пагонів; процеси новоутворення і відмирання урівноважені.

У старіючих генеративних рослин (G3) - спрощується життєва форма: різко зменшується кількість генеративних пагонів, послаблюються процеси росту і формоутворення у пагоновій та кореневій системах; втрачають можливості до розростання, відмирання домінує над новоутворенням.

У субсенильних рослин (Ss) -ще більше спрощується життєва форма: відсутні генеративні пагони, змінюються способи наростання, втрачається можливість до галуження, зі сплячих бруньок формуються пагони перехідного типу; значно переважає відмирання над процесами новоутворення.

Сенильні рослини (S) - мають гранично спрощену життєву форму: накопичують відмерлі частини, з'являються деякі дитячі риси у структурі особини, не формуються бруньки відновлення і не галузяться пагони.

У відмираючи рослин (Sc) - мало живих пагонів: переважають відмерлі частини рослини, є одиничні життєздатні сплячі бруньки.

Для характеристики вікових станів можуть бути використані додаткові біометричні показники, які дають кількісну характеристику ряду морфологічних, анатомічних, екологічних та фізіологічних ознак. Ці показники, зазвичай відображаючи розмірні характеристики особини, змінюються як у часі (річна зміна у межах одного ценозу), так і в різних еколого-географічних умовах і при різному господарському використанні ценозу.

Зміна біометричних показників може бути використана для встановлення двох характеристик особини: абсолютні значення - для виділення рівнів життєдіяльності; відносні значення - для визначення співвідношення між процесами новоутворення та відмирання.



РОЗДІЛ 2. Експериментальна робота

2.1 Відмінні ознаки родини Губоцвіті (Lamiaceae)

Представники цієї родини легко впізнаються вже за будовою віночка квіток, що має довгу трубку і двогубий зів, що нагадує роззявлену пащу казкової тварини. Хоча подібний по вигляду віночок є ще в кількох родинах квіткових рослин (наприклад, у багатьох норичникових), для губоцвітих він особливо характерний. Не менш своєрідний і плід губоцвітих, що складається з 4 однонасінних горіхоподібних або рідко кістянковидний часток, тоді як у схожих з ними за будовою віночка норичникових плід - звичайно багатонасінна коробочка. До числа важливих відмінних рис губоцвітих належать також супротивні (дуже рідко кільчасті), зазвичай цілісні листя без прилистків і звичайно чотиригранні стебла. Дуже важливим є ароматичний запах, властивий більшості видів губоцвітих, що визначається присутністю на всіх або на деяких частинах рослини залозок, що виділяють ефірні масла складного складу (у них входять ароматичні спирти, феноли, терпени, альдегіди та інші органічні сполуки) [28]. Саме присутністю цих масел у значній мірі визначається практичне використання губоцвітих як технічних, лікарських і ароматичних рослин.

Більшість губоцвітих - трави і напівчагарники. Проте серед них, особливо в тропіках і субтропіках, багато і чагарників [11].

Стебла трав'янистих губоцвітих зазвичай прямостоячі і не потребують опори, хоча є види зі сланкими по землі і вкорінюються у вузлах стеблами (наприклад, будра плющелиста - Glechoma hederacea). У живучки повзучої (Ajuga reptans), крім прямостоячих репродуктивних пагонів, з пазух листя розетки утворюються дугоподібні спрямовані до землі і вкорінюються верхівками вегетативні пагони, подібні вусам суниці. Добре розвинена розетка прикореневих листків, що зберігається під час цвітіння рослини, є в багатьох трав'янистих губоцвітих (наприклад, у деяких шавлій - Salvia) [12].

Головний корінь часто зберігається протягом всього життя рослини, рідше відмирає і заміщується придатковим корінням, що відходить або від основи стебла, або від вихідних від нього повзучих підземних пагонів - кореневищ, властивих багатьом видам губоцвітих. Досить рідко серед губоцвітих зустрічаються види з кореневими нащадками, наприклад, живучка женевська (Ajuga gennevensis). У багатьох прибережних видів, що мешкають на перезволожених місцепроживаннях, у кореневищах утворюються повітроносні порожнини або ділянки повітроносної тканини. Деякі губоцвіті мають бульбоподібні потовщені корені, у тропічних країнах вживаються в їжу.

При супротивно розташованому листі прилеглі пари хрестоподібно чергуються один з одним.

Наслідком цього і є чотиригранність стебел губоцвітих, причому межі можуть бути плоскими, опуклими або увігнутими. Видів, що мають мутовчате розташування листя, серед губоцвітих небагато. До них належить, зокрема, оригінальний австралійський чагарник вестрінгія (Westringia) з дрібним суцільнокраїм листям, розташованим мутовчасто по 3-6. Чергове листорозміщення відзначено тільки у першого листя проростків у роді зопник (Phlomis) і буквиця (Betonica).

Листя губоцвітих зазвичай цілісні і часто цілокраї, хоча зустрічаються і перистороздільні (наприклад, у шавлії скабіозолістної - Salvia scabiosifolia). Відомі як голі або майже голі види, наприклад, декоративна шавлія блискуча (S. splendens), так і види, густо вкриті волосками. Серед останніх такі середземноморські види, як чистець критський (Stachys cretica) і залізниця кримська (Sideritis taurica), не поступаються за красою знаменитому альпійському едельвейсу. З волосків найбільш поширені багатоклітинні прості волоски. Головчаті волоски, головка яких функціонує як залоза, що виробляє ефірне масло, зустрічаються у багатьох губоцвітих [12].

Зазвичай п'ятичленні і, як правило, двостатеві квітки губоцвітих розташовуються в пазухах незмінених або видозмінених у приквітки листків. Лише в небагатьох випадках (наприклад, у видів шлемника) вони поодинокі, звичайно ж квітки утворюють так звані помилкові мутовки, складені двома супротивними суцвіттями, що несуть приквітники. Осі всіх первинних суцвіть, часто сильно укорочені і складові їх квітки, здаються розташованими безпосередньо в листових пазухах, утворюючи колосовидні суцвіття. Іноді вісь загального суцвіття сильно вкорочена і все суцвіття стає головкоподібним, наприклад, у зізіфори головчатої ??(Ziziphora capitala) і у великого американського роду хіптіс. У поширеного в гірських районах Середньої Азії зайцегуба (Lagochilus) розташовані при підставі неправдивих мутовок приквітники видозмінені в потужні колючки, що захищають рослину від поїдання травоїдними тваринами. У деяких інших губоцвітих у колючки видозмінюються приквітники або верхні листки, а іноді зубці листків.

І чашечка, і віночок губоцвітих зазвичай утворені 5 зрощеними своєю основною частиною в трубку листочками. Лише деякі роди, наприклад, західносередземноморський рід Преслі (Preslia), мають чотиричленну оцвітину. Чашечка губоцвітих може мати найрізноманітнішу форму: трубчасту, дзвіночкову, ворончату, кулясту, а в зіві може бути як двогубий без будь-яких зубців, так і 5 (4)-зубчастої з зубцями однакової або різної довжини (в останньому випадку чашечка також більш або менше двогуба). На відміну від віночка, видозміни якого пов'язані з пристосуванням до запилення, видозміни чашечки зазвичай пов'язані з пристосуванням до поширення плодів. Нерідко (наприклад, у пустирника) зубці чашечки мають вигляд відігнутих у сторону колючок. Іноді вся чашечка або її зубці сильно розростаються, збільшуючи парусність чашечки при поширенні насіння за допомогою вітру, або чашечка стає яскраво забарвленою, граючи роль у залученні комах або птахів-запилювачів, наприклад, яскраво-червона чашечка шавлії блискучої. Дуже оригінальна чашечка у великого (близько 300 видів), майже космополітного роду шоломниця. Вона тут двогуба з суцільнокраїми губами і після дозрівання плоду розпадається на 2 частини, що мають вид стулок: нижню залишаючу ,а верхню опадаючу.

Верхня частина чашечки у багатьох видів цього роду несе ще поперечну лускоподібну складку - щиток. Шоломниця має ще ряд особливостей, що відрізняють цей рід від інших родів губоцвітих (у тому числі відсутність ефіроолійних залозок), і не випадково деякі автори навіть пропонували виділити його в особливу родину шлемникові (Scutellariaceae).

Як уже згадувалося вище, віночок губоцвітих зазвичай розділений на дві губи, з яких верхня утворена 2, а нижня - 3 пелюстками. Верхня губа може бути плоскою або опуклою, іноді вона буває цілокрая, так що ніяких слідів присутності 2 пелюсток не виявляється. Нижня губа майже завжди більша (посадковий майданчик для запилювачів), трилопатева з більшою й нерідко, в свою чергу, дволопатевою середньою лопаттю. Іноді на її бічних лопатях є ниткоподібні придатки, як у глухої кропиви (Lamium). Досить оригінальна будова віночка у роду Дубравник (Teucrium) і живучка (Ajuga). У першого з них верхньої губи немає зовсім і тичинки разом із стовпчиком далеко виступають із зіву віночка. Однак 2 верхні лопаті, зазвичай утворюють верхню губу, тут не зникли, а приєднані до нижньої губи віночка, складеної не з 3, а з 5 лопатей. У живучки верхня губа дуже коротка у порівнянні з довгою нижньою губою і віночок також здається одногубим. У базиліка (Ocimum) і близьких родів верхня губа віночка утворена не 2, як зазвичай, а 4 пелюстками. Нижня губа складається всього з однієї плоскої або увігнутої пелюстки. Для родинного базиліку шпороцвітника (Plectranthus) характерно, крім того, наявність здуття в нижній частині трубки віночка, причому у деяких видів це здуття переходить у справжню шпору. Деякі роди губоцвітих, у тому числі і зюзник (Lycopus), мають короткий і майже актиноморфний віночок з 4-5 лопатями. Забарвлення віночків у губоцвітих може бути рожеве, лілове, бузкове, синє, жовте, біле, часто в різних комбінаціях [31].

Тичинок у квітках губоцвітих зазвичай 4, прикріплених до трубки віночка. У тропічного роду колеус (Coleus) і деяких близьких родів тичинкові нитки зростаються один з одним, утворюючи коротку трубку. Іноді є рудимент п'ятої тичинки, ймовірно, зниклої в результаті перетворення актиноморфного віночка в зигоморфний у ході еволюції губоцвітих. Пара задніх тичинок звичайно коротше передньої пари, але іноді, наприклад, у котовника (Nepeta), має місце зворотнє співвідношення. У м'яти (Mentha) з її майже актиноморфною оцвітиною всі 4 тичинки майже однакової довжини. Редукція тичинок у межах родини йде ще далі - до 2 тичинок, причому редукуються 2 задні тичинки, іноді зберігаючись у вигляді стамінодій. Дві тичинки характерні, наприклад, для середземноморського роду розмарин, шавлії і північноамериканському-мексиканському роду монарда (Monarda). Нижче місця прикріплення тичинок нерідко є волосисте кільце - захисне пристосування для нектару [8].

Пиловики губоцвітих мають різну форму. Гнізда їх зазвичай однаково розвинені, рідше одне з них (частіше переднє) розвинене слабкіше іншого або редуковане. У багатьох видів шавлії спеціалізація тичинок зайшла найбільш далеко в зв'язку з дуже досконалим пристосуванням квіток до запилення певними комахами (рис. 2.1). Кожен з пиляків двох наявних тут тичинок перетворився на своєрідний важель, на одному кінці якого знаходиться цілком розвинене верхнє гніздо пиляка, а на іншому - зазвичай ложкоподібний рудимент другого (нижнього) гнізда пиляка. Розрослося в довгу нитку в'язальце (частина тичинки між гніздами пиляків) рухомо закріплене на дуже короткій тичинковій нитці. Повна редукція одного з гнізд пиляків у двох верхніх тичинок має місце ще у шлемника і залізниці, але подовження в'язальця тут не відбувається.



Рис. 2.1 Схематичний повздовжній розріз квітки Шавлії (Salvia) з комахою запилювачем

Нектарники губоцвітих є похідними основи плодолистків. Найбільш звичайний тип нектарників - це диск з 4 лопатями або зубцями. Кожна лопать може виділяти нектар, але ця здатність залежить від ступеня розвитку самих лопатей і їх провідної системи. Комахи знаходять нектар під зав'яззю в нижній частині віночка, однак при рясному виділенні нектару ним рівномірно заповнюється вся нижня частина трубочки віночка і комасі достатньо опустити хоботок у трубку, щоб набрати багато нектару. У шлемника суцільний нектароносний диск зазвичай заміщений підковоподібним нектарником з 3-5 нерівних часток.

У будові гінецея всіх губоцвітих багато спільного. Він завжди утворений двома плодолистками з числом гнізд, відповідним числу плодолистків. Проте кожне з гнізд ділиться псевдоперегородкою навпіл, внаслідок чого зав'язь стає чотирилопатевою, з одним сім'язачатком у кожній лопаті. Стовпчик у більшості губоцвітих відходить від основи лопатей зав'язі (гінобазичний), але в підродини живучкових (Ajugoideae) і простантерових (Prostantheroideae) він звичайно не цілком гінобазичний або навіть відходить майже від верхівки зав'язі, як у родині вербенових. У шлемника зав'язь не сидяча, як у решти губоцвітих, а розташована на ніжці, утвореної сильно звуженою нижньою частиною гінецея [31].

Хоча квіти губоцвітих зазвичай обох статей, але в багатьох родів (наприклад, м'ята - Mentha, чебрець - Thymus) поряд з ними зустрічаються і жіночі квітки з рудиментарними тичинками, зазвичай вони мають більш дрібний і блідо забарвлений віночок. Значно рідше зустрічаються чоловічі квітки з рудиментом гінецея (наприклад, у деяких видів котовника). Клейстогамні квіти, з не виступаючим з чашечки і звичайно не обпадаючим віночком, можна бачити у звичайного, в багатьох районах Казахстану, Туркменістану і ін., однорічного бур'яну глухої кропиви стеблеобгортної (Lamium amplexicaule). Ці квіти зазвичай утворюються в несприятливих кліматичних умовах: рано весною чи пізно восени[8].

Плід губоцвітих складається з 4 однонасінних і здебільшого горіхоподібних часток, що мають дуже різну форму. При плодах віночок зазвичай опадає (але залишається у клейстогамних квіток і у деяких родів підродини живучкових), а чашечка завжди залишається і нерідко розростається (особливо у видів роду молуцелла (Molucella) (рис. 2.2) і гіменократер (Hymenocrater). Ендосперм у зрілому насінні звичайно відсутній, рідше зберігається, що є примітивною особливістю. Найбільш розвинений ендосперм у видів австралійської підродини простантерових і у роду тетрахондра (Tetrachondra). Зовнішня оболонка часткою плода нерідко несе горбки, сосочки або волоски, що пов'язано зі способом їх поширення.



Рис. 2.2 Квітучі гілки губоцвітих: 1 - Вестрінгія жостколистна (Westringia rigida); 2 - Молуцелла гладенька (Molucella laevis)

Система губоцвітих ще далека від досконалості і знаходиться в стадії розробки. Перш за все ще не цілком ясна межа, що відокремлює губоцвітих від близької, але більш примітивної родини вербенових. Так, деякі автори пропонують відносити до вербенових 2 підродини губоцвітих, подібні за будовою гінецея з багатьма родами вербенових, - простантерові і живучкові; інші, навпаки, пропонують перенести в губоцвіті значну частину родини вербенових [18]. Згідно з однією з останніх систем родини губоцвітих, розробленої німецьким ботаніком X. Мельхіором (1964), вона ділиться на 9 підродин. Перше місце серед них займає австралійська підродина простантерові (Prostantheroideae), відмінна примітивною будовою гінецея і насінням з ендоспермом, але має досить високоспеціалізовану будову оцвітини. Далі йде підродина живучкових (Ajugoideae), у якої гінецей, як у простантерових, але насіння без ендосперму.

Сюди відносяться роди Живучка, Дубровник (Teucrium), аметістея (Amethystea) та ін У особливої монотипної підродини розмаринові (Rosmarinoideae) виділяється рід розмарин (Rosmarinus) з різко вираженим двогубим віночком, 2 тичинками і насінням без ендосперму [31] (рис. 2.3).

Рис. 2.3 Губоцвіті: Шоломниця найвища (Scutellaria altissima): 1 - частина рослини з квітками; 2 - квітка; 3 - чашечка при плодах. Розмарин лікарський (Rosmarinus officinalis): 4 - квітуча гілка; 5 - квітка. Буквиця лікарська (Belonica officinalis): 6 - квітка на початку цвітіння (протандрія); 7 вітка у кінці цвітіння. Зюзник високий (Lycorus exaltatus): 8 - квітка. М'ята довголиста (Mentha longifolia): 9 - квітка. Дубровник лікарський (Teucrium marum): 10 - квітка. Кмин повзучий (Thymus serpyllum): 11 - квітка.

2.2 Біологічна характеристика роду Шавлія (Salvia)

Шавлія - найбільший рід у родині губоцвітних. Число видів шавлії досягає 900, і вони широко поширені в помірних, субтропічних і тропічних областях. Деякі види шавлії відіграють помітну роль в рослинному покриві.

Широко культивується і всім добре відома шавлія лікарська (S. officinalis) [15]. Дуже популярною декоративною рослиною садів і парків стала бразильська шавлія блискуча з яскраво-червоною чашечкою і віночком. Мексиканський вид шавлія наркотична (S. divinorum) містить речовини, що володіють наркотичною дією, що було відомо ще древнім мексиканцям. У Перу священною квіткою вважалася шавлія супротивноквіткова (S. oppositiflorа) - чагарник з червоними квітками довжиною 2,5-3 см [16].

2.3 Морфобіологічні та екологічні особливості Шавлії мускатної (Salvia sclarea) в умовах Ботанічного саду ХДУ

Шавлія мускатна - Salvia sclarea L. - трав'яниста рослина, 40-100 см заввишки в природі і до 1,5-2 м у культурі [26]. Має глибокий стрижневий корінь, що заглиблюється в грунт до 1,5 м. Стебла чотиригранні, зелені або червоно-фіолетові, опушені. Листки великі, 7-20 см завдовжки, з черешком, зморшкуваті, супротивно розміщені на стеблі, яйцеподібної форми.

Квітки досить великі, зібрані в несправжні мутовки в пазухах приквітків і разом складають суцвіття завдовжки до 40 см і більше (рис. 2.5). Чашечка дзвоникова, залишається і після цвітіння, віночок двогубий, білувато-рожевий чи рожево-бузковий. Цвіте в травні - липні, як правило, на другому році життя. Щоправда, частина рослин (до 10 % ) може зацвісти в перший рік після сівби. Плід - з чотирьох горішків бурого кольору [36].

Дико трапляється в Південній і Середній Європі, у Північній Африці, Малій Азії, у СНД - у Криму й Киргизії. Звичайно росте в гірських та передгірних районах на кам'янистому грунті в посушливих умовах [25].

Широко вирощують шавлію мускатну у Франції, Італії, Іспанії, Румунії та інших країнах. У СНД культивують у Криму, на Кавказі, в Киргизії та Молдавії. Вирощують шавлію мускатну головним чином заради ефірної олії, яку широко використовують у парфюмерії, миловарінні, виноробстві та в кондитерській промисловості [33].

Міститься ефірна олія переважно в суцвіттях. Основною ароматичною речовиною є леналілацетат. А в листках виявлено ще й жирну висихаючу олію [24].

Менш відома шавлія мускатна, на відміну від своєї родички - шавлії лікарської, як лікарська рослина. Але варта того, щоб про неї знали всі.

Чай з шавлії мускатної діє спазмолітично і стимулююче, очищає рани, регулює менструації [23]. Зарадить при блюванні, виразках шкіри, коклюші, набряках, сприяє одужанню [29].

Особливо цінно вживати чай з цієї рослини в осінньо-зимовий період, коли легко простудитися й грип чатує на всіх [22]. А шавлія мускатна завдяки своїй ефірній олії має чітко виражену противірусну й протимікробну дію. Отож, за допомогою того чаю можна протистояти грипові, ангіні та безлічі інфекційних хвороб. Загоїти всякі поранення, чиряки й прищі допоможуть настої з шавлії мускатної [29].

Кожній господині цікаво буде знати, що пахощі шавлії мускатної надійно відлякують платяну міль, яка завдає чимало клопоту [2]. Отже, треба мати про запас суху траву шавлії, її дуже легко виростити в садку чи в городі всім бажаючим. Та й великі площі непотрібні - всього 2-4 м. Найбільш придатні для шавлії мускатної глибокогумусні чорноземні, пухкі суглинисті й супіщані грунти і такі, що багаті на вапно [38]. Полюбляє сонячні місця. Посухи не боїться [40].

Розмножують шавлію мускатну насінням. Висівати можна під зиму, на глибину 2-3 см. Проте насіння може прорости і того ж року: якщо опаде там, де зросло, то восени дасть рясний самосів.

Суцвіття шавлії збирають при масовому цвітінні й до побуріння насінин в двох-трьох нижніх мутовках центрального суцвіття. Висушують їх підвішеними. Сухі подрібнюють і зберігають у паперових мішках у сухому приміщенні.

Господарське значення. Шавлію мускатну вирощують з метою виробництва ефірної олії, яка міститься в суцвіттях (0,11 -- 0,3 %) та інших надземних частинах рослини. У плодах шавлії до 31 % жирної висихаючої олії. Головною складовою частиною ефірної олії є складні ефіри (50 - 77 %), серед яких переважають ліналілацетат (58 - 70 %), ліналоол (10 -- 15 %) та інші речовини [13].

Ефірна олія шавлії мускатної має своєрідний приємний запах амбри, апельсину, бергамоту. Крім того, вона має фіксуючі властивості -- закріплює в композиції речовини, які легко вивітрюються, приємно пахнуть. Олію шавлії і продукти її переробки використовують у парфумерно-косметичній, кондитерській, лікеро-горілчаній, тютюновій та інших галузях промисловості. З відходів переробки виробляють цінний продукт скляреол, який використовують для синтезу пахучих речовин із запахом амбри. Висихаючу жирну олію використовують для виробництва оліфи високої якості, що йде для анфлеражу та закріплення ефірних олій.

Шавлія мускатна -- добрий медонос [13].

Шавлію мускатну культивують недавно. Уперше її почали вирощувати у Франції. В Україні шавлію вирощують з 1929 р. Основні площі розміщені в Запорізькій області і Криму. Середній урожай суцвіть шавлії в Україні становить 35 -- 40 ц/га.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Шавлія мускатна (Salvia sclarea L.) -- однорічна, дворічна і багаторічна трав'яниста рослина родини ясноткових (Lamiaceae). На промислових плантаціях вирощують переважно як дворічну культуру [20]. Рослини з великими серцеподібними листками, висотою 100 -- 150 см. У перший рік вегетації у шавлії утворюється лише литкова розетка, а на другий -- з'являються квітконосні пагони. Суцвіття -- волоть з розгалуженнями першого і другого порядків. Насіння шавлії дрібне. Маса 1000 насінин 3 - 5 г.

Ріст і розвиток шавлії складається з фаз: сходи, розетковий пагін, стеблування, цвітіння, технічна стиглість сировини, достигання насіння.

Характерною біологічною особливістю шавлії мускатної є дуже повільний ріст на початку вегетації і тривале перебування у фазі розеткового пагону.

Шавлія мускатна характеризується порівняно високою холодо- і морозостійкістю. Оптимальна температура проростання 10 -- 12 °С, сходи з'являються через 12 -- 14 днів. Молоді сходи здатні витримувати температуру мінус 6-8 °С, а дорослі рослини у фазі утворення розеткового пагону -- до мінус 28 °С.

Влітку сприятливі для шавлії підвищені температури, особливо під час цвітіння. Оптимальні умови для росту і розвитку шавлії складаються при температурі 23 - 30 °С.

Шавлія належить до посухостійких рослин, разом з тим вона чутлива до зволоження, особливо в період проростання насіння. Вона поглинає води в 3,5, а плодова оболонка -- в 40 разів більше за свою масу. Значну кількість вологи шавлія потребує у весняний період, коли рослини другого року життя розвивають сильну поверхню листків і формують суцвіття. У період достигання насіння шавлія витримує посуху. Надмірна вологість ґрунту сприяє розвитку грибних захворювань.

До ґрунтів шавлія мускатна маловибаглива. Її можна вирощувати навіть на бідних кам'янистих ґрунтах, але кращими для неї є чорноземи і карбонатні суглинисті ґрунти, менш придатні легкі піщані.

Шавлія вибаглива до світла, особливо на початку розвитку. Молоді рослини погано витримують затінення. Світлова стадія відбувається при тривалості світлового дня не менше як 14 -- 16 год.

Шавлія мускатна -- перехреснозапильна рослина. Запилюється комахами, переважно джмелями і дикими бджолами. На посівах другого року життя у південних районах України цвітіння починається на початку липня і закінчується у серпні. Насіння достигає наприкінці вересня.

В Україні до районованих сортів шавлії мускатної належать: Вознесенська 24, Однорічна, С-785, С-1112, Кримська пізня та ін.

Технологія вирощування [13]. Шавлію мускатну розміщують у спеціальних сівозмінах. Кращі попередники для неї -- озима пшениця, а також однорічні трави на зелений корм, які рано скошують.

У південних районах під шавлію мускатну обов'язково вносять азот (N60-90) і фосфор (Р60-90). У перший рік її життя у фазі утворення розетки посіви підживлюють азотно-фосфорними добривами з розрахунку N30Р30. На другий рік життя рано навесні у період відновлення вегетації рослини підживлюють підвищеними дозами азоту й фосфору (N30-50Р50-60).

Основний обробіток ґрунту полягає в лущенні стерні та наступній оранці на глибину 27-30 см. На дуже забур'янених ділянках під шавлію застосовують пошаровий обробіток -- розпушування на різну глибину. Щоб знищити багаторічні кореневищні бур'яни (гумай, пирій повзучий), поле дискують уздовж і впоперек на глибину 10 -- 12 см для подрібнення кореневищ. Після проростання кореневищ бур'яни загортають глибоко у ґрунт плугом з передплужником.

Передпосівну культивацію проводять на глибину 5 -- 6 см з одночасним боронуванням шлейф-боронами.

Сівба. У південних районах практикують підзимну сівбу. Сіють тоді, коли температура ґрунту знизиться до 4 - 6 °С з таким розрахунком, щоб насіння не проросло до настання холодів. За таких умов сівби сходи з'являються навесні при температурі 10 -- 12 °С на глибині залягання насіння.

Сіють широкорядним способом з міжряддями 60 - 70 см. Норма висіву 8--12 кг/га, що забезпечує густоту посівів у перший рік вегетації 300 -- 400 тис. рослин на 1 га, у другий рік 150 -- 200 тис. Глибина загортання насіння 3 -- 4 см. Під час сівби вносять у рядки фосфор (Р5-10).

Догляд за посівами шавлії починають з досходового боронування легкими боронами за 8 -- 10 днів до сходів. У фазі 1 -- 2 пар листків проводять перше розпушування міжрядь на глибину 6 -- 8 см. Наступні міжрядні культивації здійснюють у міру необхідності, а після змикання рядків їх припиняють.

Для боротьби з бур'янами навесні в досходовий період вносять також гербіциди -- лінурон (2-4 кг/га), нортрон (4-6 л/га), кото-ран (2,5 - 2,75 кг/га) та ін.

Після збирання врожаю на плантації першого року життя рештки шавлії скошують на низькому зрізі і вивозять за межі поля.

На плантаціях другого року життя навесні проводять боронування впоперек рядків у два сліди. Наступні розпушування ґрунту в міжряддях проводять у міру необхідності і припиняють їх при змиканні рядків шавлії.

Основні шкідники посівів шавлії мускатної -- шавлієвий довгоносик, шавлієвий комарик, шавлієвий кліщ, озима совка; найпоширеніші хвороби -- борошниста роса, несправжня борошниста роса і фузаріозне в'янення. Проти шавлієвого довгоносика застосовують 2 %-й розчин метафосу, проти кліщів -- мелену сірку (25 кг/га). Проти борошнистої роси застосовують 1 %-й розчин бордоської рідини. У період цвітіння обробку шавлії пестицидами припиняють, щоб не погіршити якість олії.