Жуки-ковалики Ковельського району (біологія, екологія, хорологія)

У самців 9-й і 10-й тергіти і 9-й стерніт замикають простір, в якому знаходиться едеагус. 9-й тергіт двохвершинний, часто розділений середнім поздовжнім швом на 2 щільно прилеглі одна до одної пластинки; до вершинної виїмки 9-го тергіта тісно прилягає 10-й тергіт, який складається з однієї пластинки з округлою вершиною. Таким чином, одна або дві пластинки 9-го і одна 10-го тергітів утворюють єдине ціле, їх окреслення часто служать додатковими ознаками для діагностики видів. 9-й стерніт являє собою поздовжньо витягнуту симетричну пластинку з дуже склеротизованим внутрішнім краєм.

Едеагус симетричний, трьохлопатевого типу, складається із 3 частин: центральної -- пеніса, непарної базальної пластинки і парних парамер, 2 останніх утворень складають тегмен. Сім'явипорскувальний канал відкривається на вершині пеніса або недалеко від його вершини. Пеніс, як правило, вузький, звужується до вершини або майже паралельносторонній, інколи у вершинній третині ледь розширений, з більш або менш загостреною вершиною, часто гачкоподібно загнутою на вентральну сторону. Пеніс і базальна пластинка міцно зафіксовані безпосередньо сполучною мембраною, яка дозволяє дуже обмежені незалежні рухи цих 2 частин. Парамери повністю розділені.. У звичайному стані парамери щільно прилягають до пеніса, при копуляції вони відводяться в сторони і фіксують положення пеніса в геніальній камері самки.

У самок 9-й і 10-й сегменти входять в склад несправжнього яйцеклада, гомологія окремих частин якого до кінця не встановлена. Яйцеклад складається із 2 вузьких і довгих склеритів, лежачих на spiculum ventrale, і вершинної частини, яка складається також із 2 більш або менш склеротизованих овальних прилягаючих один до одного склеритів. На вершині до кожного із цих останніх щільно прилягають церки, між якими знаходиться статевий отвір.

Статевий диморфізм чіткіше проявляється і краще вивчений в імаго. Він виражений в різній ступені у різних представників підродини. Особливо чітко відрізняються самці і самки в трибі Melanotini, нерідко відмінності між статями одного виду в роді Melanotus значно переважають видові відміни. Самці від самок відрізняються головним чином розмірами і пропорціями тіла, будовою і характером опушення вусиків. Самки, як правило, в середньому дещо крупніші за самців, хоча часто по розмірах зовсім від них не відрізняються; передньоспинка, як правило, у них більш широка і випукла; якщо є відміни у формі надкрил, то останні у самок розширені позаду середини, більш випуклі і з більш заокругленою верхівкою. Вусики у самців, як правило, довші, ніж у самок. В одних випадках ця різниця зовсім невелика (наприклад, у Ampedus), в інших значна (наприклад, у Neotrichophorus, Dolerosomus). У різних статей різна форма вусиків: так, при пилкоподібних вусиках, у самців вусики чіткіше пилкоподібні, ніж у самок, в трибі Dicrepidiini у самців зустрічаються гребінчасті вусики, у видів Ampedus (Ampedini) з трикутним 3-м члеником вусиків у самців він явно трикутний, у самок проміжної форми між конічною і трикутною.

хорологія жук дротяник імаго

3.1.2 Личинка

Личинки жуків-коваликів вивчені значно менш, ніж імаго.

Тіло у личнок підродини Cardiophorinae ниткоподібне, голова і передньогрудний сегмент сильно склеротизований і темно забарвлений, кутикула інших сегментів тіла шкіряста. Голова подовжена, головна капсула на 1/4 - 1/2 і більше довша ширини, сплющено-циліндрична, майже паралельностороння. Мандибули дволопатеві, верхня лопать на внутрішньому краї озброєна гострими зубами, нижня гладка, вузька листоподібна. Лобна пластинка бокалоподібна, з вузькою сильно витягнутою задньою лопаттю. Гіпокраніальний шов добре розвинений. Кардо спрощені по всій довжині, підборіддя представлене вузькою склеротизованою пластинкою. Всі сегменти грудей майже рівні. Всі 3 пари ніг слабо озброєні: тазик і вертлуг тільки з довгими волосками, стегна мають поодинокі плоскі шипики. Кутикула 1-8 сегментів черевця поздовжньо-складчаста. Каудальний сегмент подовжено-конічний. У личинок підродини Elaterinae тіло циліндричне або напівциліндричне, з сильно і доволі рівномірно склеротизованими покривами, від світло-жовтого до майже коричневого кольору, рідко з більш темними плямами (більшість Elaterina) або зеленуватого кольору (Sericus). Голова стиснута в дорсовентральному напрямку, плоска або слабо випукла, рівної довжини і ширини або злегка поперечна, спереду більш-менш звужена, рідше майже паралельно стороння. Лобні шви, які являють собою передню роздвоєну частину епікраніального шва і обмежуючі лобну пластинку, визначають форму останньої, особливо форму її задньої лопаті. Верхня губа, як і у всіх личинок коваликів, редукована. Мандибули потужні, серпоподібні, з більш або менш вираженим серединним зубцем (retinaculum), ущільнені дорсовентрально. У деяких Agriotes наявний додатковий передвершинний зубець, а у Sericus і Vuilletus (Elaterini) мандибули не ущільнені, з одним потужним додатковим зубцем, розташованим на одному рівні з вершиною мандибули, і ще з декількома більш дрібними додатковими зубцями. Молярний виступ мандибул вкритий густою щіточкою із м'яких волосків. Максили і нижня губа зрослі, утворюють лабіомаксилярний комплекс. Всі частини максил виражені. У всіх представників підродини Elaterinae кардо права і ліва максили не зрослі і складаються, як правило, кожна із 2 скларитів: власне кардо і алокардо.

Передньогруди - самий крупний сегмент тіла поряд з ІХ черевним. Їх будова у представників Elaterinae характеризується рядом властивих тільки цій підродині ознак. Тергіт з обособленими плевритами, підвернутими на вентральну сторону; кожен плеврит розділений повністю або частково на 2 склерити. Стерніт передньогрудей складається із склеротизованих престерніта і епістернітів і мембранного поля навколо передніх кінцівок, частина якого за тазиковими впадинами розглядається як постстерніт. Престерніт завжди суцільний, з заокругленою верхівкою, епістерніти у вигляді пари невеликих неправильної трикутної форми склеритів, лежачих між престернітом і передніми тазиковими впадинами.

Середньо- і задньогруди мають подібну будову. Добре виражені плеврити складаються з 2 склеритів: переднього і заднього, на передньому розташовані дихальця. Скульптура тергітів середньо- і задньогрудей подібна з такою черевних тергітів. Стерніти середньо- і задньогрудей цільні, без гіпостернітів. Ноги, як у всіх личинок коваликів, складаються з тазика, вертлуга, стегна і гомілки, озброєної на дистальному кінці 1 кігтиком. Ступінь розвитку озброєння ніг, яке складається із склеротизованих шипів і щетинок, знаходиться в прямій залежності від щільності субстрату, в якому личинки проживають. Воно особливо потужне у Ampedus, Melanotus, Agriotes. Черевце складається з 8 однаково побудованих сегментів і двох різко від них відмінних: більшого ІХ, або каудального, і маленького Х, розташованого на нижній стороні ІХ. Для всіх представників підродини характерне вузьке мембранне поле між тергітами і стернітами перших 8 сегментів черевця; при цьому плеврити щільно прилягають до тергітів, відокремлені від них лише тонким, часто трохи не досягаючим до основи тергіта швом. Тергіти суцільні і дихальця розташовані на їх боках біля переднього краю. Скульптура тергітів дуже різна, і окремі її особливості можуть бути використані для характеристики триб і родів. У всіх представників підродини кожен тергіт розділений серединною поздовжньою борозенкою на 2 медіотергіти. З внутрішньої сторони в передній частині кожного медіотергіта прикріплюються потужні поздовжні м'язи, які створюють скорочення тіла при переміщенні у субстраті. Це місце, як правило, більш склеротизоване і в більш грубій скульптурі, за виключенням личинок із триб Phisorhinini i Elaterini (крім Dolerosomus).

3.1.3 Лялечка

Коваликам підродини Elaterinae і Cardiophorinae, як і більшості представників родини в цілому, властиві багаторічні життєві цикли. В залежності від кліматичних умов проживання життєвий цикл може тривати 3-4 роки, інколи до 5, і навіть 6 років. За характером зимування, часу переходу у фазу лялечки і фенології імаго палеарктичні представники підродини Elaterinae і Cardiophorinae поділяються на 2 групи. Більшість видів зимує як в личинковій, так і в імагінальній фазах, личинки заляльковуються з кінця липня до початку вересня, молоді жуки переходять на зимівлю в ляльковій колисці або при високих осінніх температурах покидають її і зимують у вторинних укриттях, спарювання і яйцекладка відбувається весною або в першій половині літа. Тривалість фази яйця знаходиться в залежності від температури і вологості навколишнього середовища, а також від видової належності. Необхідна сума ефективних температур коливається від 280 до 350 ⁰С, нижній поріг розвитку лежить близько +10 ⁰С. Судячи по небагатьох наявних даних, які стосуються ембріонального розвитку, він в середньому протікає швидше у грунтових і підстилкових видів,ніж у деревних. У видів з зимуючими імаго тривалість личинкової фази коротша всього циклу розвитку приблизно на рік, а у видів, у яких зимують тільки личинки, на 4-5 місяців. Тривалість життя личинок визначає тривалість всього циклу розвитку, який коливається в залежності від температури і вологості навколишнього середовища і від режиму живлення. Вплив температури і вологості на швидкість розвитку особливо чітко вимальовується при вирощуванні дротяників в лабораторних умовах, коли тривалість личинкової фази може бути скорочена до 1 року. Число линьок і відповідно кількість віків у личинок елатерин, також як і тривалість їх життя, залежать від температури, вологості, кількості і якості їжі. Личинки роду Agriotes активно живляться у вологому середовищі, і швидкість їх росту знаходиться в прямій залежності від кількості спожитої їжі. Це не заперечує дані про збільшення активності харчування личинок при різкому зниженні вологості, яке викликається необхідністю компенсації втраченої організмом вологості. Початок линьок наступає при температурі близько +8 - +9 ⁰С, з підвищенням температури відносна кількість личинок, що полиняли, збільшується. Фаза лялечки триває від тижня до місяця в залежності від видової приналежності, а також від температури і вологості навколишнього середовища; середня її тривалість складає 2-3 тижні. Час виходу жуків із лялькових колисок та із зимових укриттів залежить від клімату і погодних умов; поява імаго в основному визначається температурою. Поріг активності для різних видів знаходиться між +7 і +16 ⁰С. Самки народжуються з недорозвинутими яєчниками. Стан зрілості яєць добре визначається по їх зовнішньому вигляду. Навколо недорозвинутих яєць стінки яйцевих трубочок товсті, молочно-білі, яйця розташовані не щільно, а на кінці трубочок відокремлені одне від одного перехватами. Незрілі яйця, крім більш дрібних розмірів, відрізняються по забарвленню: у видів з незабарвленими яйцями вони більш прозорі, у видів з забарвленими яйцями - більш світлих тонів, ніж зрілі. Дозрілі яйця лежать щільно одне до одного; стінки ж яйцевих трубочок робляться такими тонкими і прозорими, що виникає враження, що яйця лежать в черевній порожнині вільно. Число зрілих яєць після виходу самок із лялечок різне. Наприклад, у Sericus brunneus в кожній яйцевій трубочці їх 1-2, у Agriotes obscures майже вся черевна порожнина наповнена зрілими яйцями. Мале число зрілих яєць у самок після виходу із лялечок особливо характерне для лісових видів, велике - для видів відкритих біотопів. Ця особливість напевно визначається тим, що умови яйцекладки у перших більш стабільні, ніж у інших. З цим же пов'язана і та особливість, що жуки роду Agriotes можуть відкладати яйця без додаткового живлення.

3.2 Морфо-екологічна характеристика жуків-коваликів району дослідження

На основі аналізу результатів власних досліджень та опрацювання літературних джерел було встановлено, що в складі фауни жуків родини Elateridae Ковельського району зараз нараховується 11 видів коваликів, які належать до 8 родів та 2 підродин. Відповідно до сучасної систематики повний список цих тварин для району дослідження має такий вигляд:

родини Elateridae

Підродина Elaterinae

Рід Sericus

Sericus brunneus

Рід Ampedus

Ampedus praeustus

Ampedus erythrogonus

Рід Procraerus

Procraerus tibialis

Рід Melatonus

Melatonus rufipes

Рід Agriotes

Agriotes sputator

Agriotes obscures

Рід Ectinus

Ectinus aterrimus

Підродина Cardiophorinae

Рід Paracardiophorus

Paracardiophorus musculus

Рід Cardiophorus

Cardiophorus asellus

Cardiophorus equiseti

Підродина Elaterinae, Рід Sericus

Sericus brunneus

Самець. Голова, передньогрудний сегмент і низ чорні з бронзовим відливом, надкрила коричневі із темним швом. Вусики короткі чорні. 2 перших членики червонувато-коричневі. Верх і низ в густому короткому бронзовому опушенні. Голова грубо густо пунктирована. Надкрила в 2,7 рази довші за передньогруди. Повздовжні боріздки на них вузькі, крапки ледь помітні. Самка повністю червоно-коричнева. Голова, передньо-, середньо- і задньогруди та щиток чорні, шов на надкрилах затемнений. Вусики короткі, ледь заходять за середину передньогрудного сегменту. Надкрила помітно розширені. Довжина тіла 8-10 мм. Найбільша ширина 2,7-3,2 мм (рис. 4).

Рис. 4. Sericus brunneus: 1 - жук; 2, 4 - щиток; 3, 5 - едеагус

Личинка. Верх жовтий до жовто-коричневого, блискучий, каудальний сегмент значно світліший. Задня лопать лобної пластинки коротко-ланцетоподібна. Тергіти сегментів грудей і черевця блискучі, на них наявні поодинокі крапочки. Каудальний сегмент циліндричний, до вершини слабо звужений. Довжина тіла до 20 мм, ширина до 2,2 мм.

Екологія. Лісовий мезо-гігрофільний вид. Личинки розвиваються в моху і густій лісовій підстилці. Цикл розвитку 3-4-річний, зимують личинки різного віку. Жуки в рівнинних умовах Полісся появляються в середині травня і активні до середини червня. Вдень зустрічаються на зонтичних рослинах. Не чисельні. Фітосапрофаги і детритофаги.

Рід Ampedus

Ampedus praeustus

Самець. Чорний, надкрила червоні або оранжево-червоні. Лапки бурі. довжина тіла 8,5-1,5 мм. Голова грубо густо пунктирована. Передній край лоба посередині сильно витягнутий вперед. Вусики короткі. На передньогрудях серединна борідка чітко виражена. Пунктировка тут густа, груба, рівномірна. Щиток язикоподібний. Надкрила в 2,6-2,8 рази довші за передньогруди. Тіло взагалі витягнуте, в 3,2-3,3 рази довше за свою ширину. Самка. Вусики короткі. Передньогруди в 1,2 рази ширші довжини. довжина тіла 10-13 мм.

Личинка. Головна капсула на 1/3 ширша довжини. Задня лопать лобної пластинки вдвічі довша ширини. Тергіт передньогрудного сегменту дрібно пунктирований, середньо- і задньогрудний сегменти грубо густо нерівномірно пунктировані. Каудальний сегмент витягнуто-коричневий на вершині перед шипом заокруглений. Довжина тіла до 25 мм, ширина до 2 мм.

Екологія. Висока чисельність виду виявлена у соснових лісах, де він є фоновим видом елатерідофауни. Личинки розвиваються в гниючій деревині, надають перевагу сосні. Жуки появляються на початку травня. На рослинах зустрічаються рідко, як правило наявні в щілинах мертвої деревини. Активні до кінця червня.

Рис. 5. Ampedus praeustus:

1 - жук; 2 - перші членики самця; 3 - контур передньогрудей з пунктировкою; 4 - едеагус; 5 - лобна пластинка личинки; 6 - лівий напівтергіт 4-го сегменту черевця; 7 - стерніт 4-го сегменту черевця; 8 - останній і передостанній сегмети черевця личинки

Ampedus erythrogonus

Самець. Чорний, передні і задні кути передньогрудей жовто-червоні, ноги червоно-коричневі. Верх в чорних або коричневих волосках, жовто-червоні кути пердньогрудей і низ в жовтих волосках. Довжина тіла 5,5-7 мм.

Голова помірно грубо пунктирована. Передній край лоба помітно витягнутий вперед і заокруглений. Обрамлення лоба посередині частково згладжено. Вусики заходять за вершини задніх кутів передньогрудей на 0,5 членика. передньогрудний сегмент сильно поперечний, на 1/3 ширший довжини. Серединна боріздка не виражена. Пунктування диску нерівномірне, крапочки дрібні, прості. Щиток в 1,5 рази довший ширини, дрібно густо пунктирований. надкрила в 3 рази довші за передньогруди. Повздовжні боріздки глибокі, крапочки в них коротко овальні (рис. 6).

Самка. Вусики не доходять до вершини задніх кутів передньогрудей на довжину останнього членика. Передньогрудний сегмент посередині дуже розширений. Довжина тіла 6-7,5 мм.

Рис. 6. Ampedus erythrogonus, 1 - жук; 2 - перший членик вусиків самця; 3 - едеагус; 4 - лобна пластинка личинки; 5 - лівий напівтергіт 4-го сегменту черевця; 6 - останній і передостанній сегменти черевця личинки

Личинка. Головна капсула на 1/3 ширша довжини. Задня лопать лобної пластинки вдвічі довша найбільшої ширини. Тергіт передньогрудного сегменту дрібно пунктирований значно дрібніше, чим наступні. Тергіти всіх інших сегментів рівномірно негусто пунктировані (рис. 6).

Дихальця вдвічі довші ширини, при дихальна щетинка завжди розміщена навпроти середини дихальця. Плейрити середньо- і задньогрудного сегментів по всій довжині грубо пунктировані, плеврити сегментів черевця тонко пунктировані.

Каудальний сегмент сплющено-конічний. Довжина тіла до 13 мм, ширина до 1,2 мм.

Екологія. Даний вид приурочений до хвойних лісів. Личинки розвиваються в гниючій деревині на останніх стадіях, надають перевагу сосні. Заляльковуються в кінці літа (серпень) в товщі гнилої деревини. Зимують личинки різного віку і жуки в лялькових колисках. Жуки появляються в другій половині травня. Зустрічаються на квітучих рослинах до кінця червня. Активні до кінця червня.

Рід Procraerus

Procraerus tibialis

Самець. Чорний, блискучий, іноді надкрила темно-коричневі. Верх в чорному, низ в жовтуватому короткому опушенні. Довжина тіла 6-8 мм.

Голова в крупних крапках. Повздовжній кіль доходить до середини голови, іноді може бути короткий. Вусики досить тонкі і довгі. Заходять за вершини задніх кутів передньогрудей 1-1,5 члениками. Передньогрудний сегмент рівної довжини і ширини біля основи. Серединна лінія виражена лише на задньому скаті сегменту. Пунктировка рівномірна, крапки прості. Щиток клиноподібний, в 1,6-1,8 рази довший ширини. Надкрила на 2/3 довжини паралельно сторонні, в 2,75 рази довші за передньогруди і в 2,6 - своеї ширини.. міжряддя майже плоскі, в дрібних крапках.

Самка. Вусики доходять до вершини задніх кутів передньогрудного сегменту. Надкрила в 2,5 рази довші свої ширини. Довжина тіла 7,5-9 мм.



Рис. 7. Procraerus tibialis

1 - жук; 2 - едеагус; 3 - лобна пластинка личинки; 4 - останній і передостанній сегменти черевця личинки; 5 - останній сегмент знизу; 6 - теж збоку

Личинка. Голова грубо нерівномірно негусто пунктирована. Дихальця на 2 грудному сегменті в 2 рази довші ширини. Дихальця на черевних сегментах короткі, прямокутні в 1,5 рази довші ширини (рис. 7).

Каудальний сегмент в 1,5 рази довший ширини основи, до середини паралельносторонній, на вершині тупо обрубаний, з маленьким шипом і китицей волосків. При розгляді збоку спинна поверхня сегменту до середини пряма, від середини до вершини сильно косо зрізана. Довжина тіла до 1,5 мм, ширина до 1,3 мм.

Екологія. Типово лісовий вид. Личинки розвиваються в гниючій деревині і дуплах різноманітних листяних порід: дуба, граба, верби. Хижаки. Харчуються личинками короїдів, довгоносиків. Перезимувавши в лялькових колисках жуки появляються в середині квітня, літають до кінця травня.

Рід Melatonus

Melatonus rufipes

Самець. Чорний, вусики коричневі, ноги коричнево-червоні, передньогруди і низ рідко коричневий. Верх і низ в світло-сірому опушенні. Довжина тіла 12-16 мм.

Голова сплющена. В грубій крупній густій пунктировці, передній рай лоба широко заокруглений. Посередині дуже слабо підігнутий донизу. Вусики довгі. 1,5-2 членикам заходять за вершини задніх кутів передньогрудного сегменту. Передньогрудний сегмент трапецієподібний. Пунктировка на ньому нерівномірна, крапки спереду крупніші і густіше розміщені, чим в центрі. Щиток язикоподібний, плоский. Надкрила сильно витягнуті, в 3,3-3,6 рази довші за передньогруди. Повздовжні боріздки тонкі, неглибокі, крапки в них крупні, круглі.

Самка. Вусики короткі. Передньогруди більш випуклі і рівномірно густо пунктировані. Надкрила в 2,2-2,3 рази довші своєї ширини. Довжина тіла 14-18 мм.

Личинка. Мезальна пара щетинок на лобній пластинці добре розвинута, проксимальна відсутня. Задня лопать лобної пластинки має тупо заокруглену вершину. Кільо подібна кайма на тергітах і стернітах сегментів черевця зімкнута. Каудальний сегмент в 1,5 рази довший ширини, до вершини звужений. Площадка сильно ввігнута, блискуча, без пунктировки . Довжина тіла до 40 мм, ширина до 3,3 мм (рис. 8).

Рис. 8. Melatonus rufipes: 1 - жук; 2 - контур передньогрудей; 3 - едеагус; 4 - лобна пластинка личинки; 5 - лівий напівтергіт 4-го сегменту черевця; 6 - останній і передостанній сегменти черевця личинки

Екологія. Лісовий вид личинки розвиваються в гнилій деревині різних деревний порід. Хижаки і некрофаги. Вказівки на шкідливість для сільськогосподарських культур базуються на неймовірній подібності до личинок буроного ковлика. Заляльковування відбувається в кінці літа. Перезимувавши в лялькових колисках жуки починають літати в кінці квітня. Цей період сильно розтягнутий і продовжується до середини липня. Літають переважно самці в передвечірній період на рівні верхівок дерев.

Рід Agriotes

Agriotes sputator

Самець. Темно-коричневий, вусики, передній край і задні кути передньогрудей, а також надкрила і ноги помітно світліші. Верх і низ в короткому сіруватому опушенні. Довжина тіла 6,5-8,5 мм.

Голова в густій грубій пунктировці, крапки прості, глибокі. Вусики короткі. Ледь доходять до вершини передньогрудей. Передньогрудний сегмент має рівну довжину і ширину. Пунктирування на ньому густе, крапки прості, глибокі. Бокова кайма по всій довжині чітка. Проплеври в густій і крупній пунктировці. Щиток коротко овальний, на 1/3 довший ширини біля основи. Надкрила в 2,6-2,7 рази довші передньогрудей і в 2,2-2,5 - своєї ширини, паралельносторонні до задньої третини. Повздовжні боріздки неглибокі, чіткі. Міжряддя плоскі, матові (рис. 9).

Самка. Вусики доходять до або на 0,5 членика не доходять до вершин задніх кутів передньогрудей, 4-6 членик помітно видовжені. Надкрила явно розширені в задній третині. Довжина тіла 7-8,5 мм.

Личинка. Верх жовтий до темно-жовтого. Голова в крупний нерівномірно розкиданих крапках. Мандибули мають передвершинний зубець. Задня лопать лобної пластинки повздовжньо-овальна, на вершині загострена, в 1,7-1,8 рази довша ширини. Передньогрудний тегріт рідко і дрібно пунктирована. Каудальний сегмент вдвічі довший ширини. Повздовжні боріздки чіткі. Щетинконосні пори прості і маленькі. Довжина тіла до 18 мм, ширина до 1,4 мм (рис. 9).

Екологія. Даний вид приурочений до відкритих біотопів. Один із найпоширеніших видів коваликів, що є шкідником сільськогосподарських культур. Мезофільний вид. Найбільша кількість личинок зареєстрована на дернових, супіщаних дерново-підзолистих, перегнійно-карбонатних, сірих лісових грунтах.

Рис. 9. Agriotes sputator: 1 - вусик самця; 2 - контур передньогрудей; 3 - едеагус; 4 - верхня щелепа личинки; 5 - лобна пластинка; 6 - останній і передостанній сегменти черевця личинки

Личинки розвиваються 4 роки. Шкідливими є личинки різного віку, найбільшу шкоду приносять личинки останніх років життя. Вони пошкоджують пророслі сходи, коріння і вузли кущіння злакової рослинності. Також наносять серйозні ушкодження всім культурним рослинам в підземній частині, коренеплодам, особливо картоплі.

Заляльковування дорослих личинок відбувається до кінця літа - початку осені (липень - вересень). Зимують личинки різного віку і жуки в лялькових колисках. Вихід молодих жуків на поверхню грунту відбувається в кінці квітня - початку травня., пік чисельності жуків на посівах в кінці травня - на початку червні. Активні в ранковий і вечірній періоди. Літають переважно самці.

Із засобів захисту найбільш ефективні передпосівна обробка зерен інсектицидами і висока агротехніка.

Agriotes obscures

Самець. Червонувато-коричневий до чорно-коричневого, вусики і ноги жовто-коричневі. Довжина тіла 7,5-9 мм.

Голова в грубій густій пунктировці, крапки прості. Вусики доходять до вершини задніх кутів передньогрудей. Передньогрудний сегмент поперечний, в 1,25-1,3 рази ширший довжини, із сильно випуклими боковими сторонами і найбільшою шириною посередині. Середня лінія чітка. Пунктировка густа, груба, крупна, як на голові, крапки на диску круглі, на боках витягнуті. Бокова кайма посередині згладжена. Пунктировка проплевр і передньогрудей проста, крапки крупні.

Щиток на півовальний, в 1,1-1,3 рази довший ширини. Надкрила випуклі, в ,28-2,9 рази довші передньогрудей. Повздовжні боріздки тонкі, чіткі, глибокі. Міжряддя плоскі (рис. 10).

Самка. Вусики не доходять до вершини задніх кутів на довжину 1,5-2 члеників, 3 членик коротший за 2. Передньогруди в 1,3-1,35 рази ширше довжини. Надкрила лише вдвічі довші своєї ширини в задній третині. Довжина тіла 8,5-10 мм.

Личинка. Верх темно-жовтий до черво-буро-жовтого, рівномірно забарвлений. Мандибули мають перед вершинний зуб, що утворює прямий або тупий кут. Задня лопать лобної пластинки на вершині заокруглена, в 1,7 рази довше ширини. Парієнтальна пара щетинок на лобній пластинці дуже коротка, але завжди наявна. Тергіти груде і черевця в дрібних розсіяних крапках. Базальна частина тергітів блискуча. Дихальця вдвічі довші ширини. Щетинконосні пори маленькі і прості. Поздовжні боріздки слабо виражені.вершинний шип короткий і широкий. Довжина тіла 28 мм, ширина до 2 мм



Рис. 10. Agriotes obscurus: 1 - жук; 2 - стегнова покришка заднього тазика; 3 - едеагус; 4 - верхня щелепа личинки; 5 - лобна пластинка; 6 - останній і передостанній сегменти черевця личинки

Екологія. Лучний вид. Зимують личинки і жуки в лялькових колисках. Жуки виходять в кінці весни (травень) на поверхню грунту. Активні у вечірні період, вдень знаходяться в укриттях.

Самки через 5-10 днів після спарювання приступають до відкладання яєць. Одна самка відкладає від 80 до 150 яєць групами по 2-5 екземплярів у грунт на глибину 2-5 см біля вузла кущіння злаків. Личинки розвиваються в грунтах важкого механічного складу (суглинки), лучних і орних. Розвиваються 4 роки. При розкопках зустрічаються личинки 4 вікових категорій.

Личинки є шкідниками сільськогосподарських культур. Шкідливість личинок особливо сильно проявляються на посівах кукурудзи і посадках коренеплодів та овочевих культур.

Рід Ectinus

Ectinus aterrimus

Самець. Одноколірно-чорний. Верх і низ в густому, але дуже короткому опушенні. Довжина тіла 12-14 мм.

Голова густо грубо крапкова. Вусики сягають вершини задніх кутів передньогрудей. Передньогрудний сегмент сильно витягнутий. Середня лінія чітка. Пунктировка верху густа, рівномірна і однорідна. Щиток язикоподібний, в 1,5 рази довший ширини, матовий, густо крапковий. Надкрила в 2,7 рази довші передньогрудей. Повздовжні боріздки вузькі, крапки в них овальні, глибокі. Міжряддя плоске (рис. 11).

Самка. Вусики не доходять до вершин задніх кутів передньогрудей на половину довжини останнього членика, в прилягаючому опушенні. Надкрила в 2,5 раза довші своєї ширини. Довжина тіла 13-14 мм.

Личинка. Верх темно-жовтий до коричнево-червоного. Головна капсула на 1/3 ширша довжини. Задня лопать лобної пластинки ланцетоподібна. Вустя задньої лопаті вузьке.

Тергіти грудних і черевних сегментів блискучі, в дрібно розсіяній пунктировці. Бокова повздовжня борідка на черевних тергитах довга, сягає 2/3 довжини сегментів.

Каудальний сегмент витягнуто-конічний, вдвічі довший ширини біля основи, в густих коротких поперечних і косих морщинках, з 2 парами повздовжніх боріздок. Довжина тіла 32 мм, ширина до 2,5 мм.

Екологія. Приурочений до мішаних і листяних лісів. Жуки зустрічаються на полянах квітучої рослинності. Зимують личинки різного віку і жуки в лялькових колисках. Жуки виходять на поверхню грунту на почату травня, активні травня на початку червня. Личинки розвиваються в лісовому грунті, підстилці або згнивши пеньках під покривом широколистяних порід. Всеїдні, але переважно фітофаги, пошкоджують жолуді та інші деревно-кущові породи.



Рис. 11. Ectinus aterrimus: 1 - жук; 2 - перші членики вусика самця; 3 - останній стерніт черевця і вершина надкрил; 4 - едеагус; 5 - лобна пластинка личинки; 6 - останній і передостанній сегменти черевця личинки

Рід Paracardiophorus

Paracardiophorus musculus

Самець. Чорний, матовий. Довжина тіла 5,8-6,2 мм. Голова випукла, грубо дрібно пунктирована. Передній край лоба припіднятий. Вусики сягають передньогрудей. Передньогруди сильно випуклі, із рівномірно-випуклими боковими сторонами, з найбільшою шириною посередині, густо грубо рівномірно пунктировані. Базальні боріздки довгі, бокова кайма чітка, доходить до 2/3 сегменту. Щиток слабо поперечний, на вершині гостро заокруглений. Надкрила в 2,3 рази довші за передньогруди. Повздовжні боріздки глибокі, крапки в боріздках овальні (рис. 12).

Самки відрізняються крупнішими розмірами і короткими вусиками, передньогруди на 1/6 ширше довжини. Довжина тіла 7-7,2 мм.

Личинка. Довжина 26 мм, ширина голови до 0,5 мм. Мандибули при розгляді збоку в 2 рази довші ширини посередині, розчленовані до середини. Кутоподібний виступ збоку основи нижньої лопаті мандибул розміщений біля самої основи вирізки, зовнішня сторона нижньої лопаті із добре розвинутим поперечним кілем. Зубці на внутрішньому краї верхньої лопаті голкоподібні.

Лобна пластинка від середини до переду поступово розширюється. Передній край лобної пластинки в 3 рази перевищує ширину задньої пластинки посередині. Щоки по боках задньої лопаті мають три пари щетинок (рис. 12).

Екологія. Вид приурочений до заплав річок. Личинки розвиваються в піщаному грунті і під камінням на кам'яних косах і піщаних відкладах по берегах, на схилах ярів та балок. Зимують тільки личинки, дорослі личинки заляльковуються в травні, жуки відроджуються в травні на початку червня, активні до кінця червня. Літаються в другій половині дня. Хижаки і некрофаги.

Рис 12. Paracardiophorus musculus: 1 - жук; 2 - контур передньогрудей збоку; 3 - едеагус; 4 - латеральна, 5 - медіальна пластинки копулятивної сумки самки; 6 - голова личинки; 7 - верхня щелепа збоку; 8 - останній і передостанній сегменти личинки; пк - попепречний кіль

Рід Cardiophorus

Cardiophorus asellus

Самець чорний, матовий, вусики і ноги темно-коричневі до чорно-коричневих. Верх і низ в густому довгому прилягаючому щільно світло-сірому чи світло-золотистому опушенні. Довжина тіла 8-10 мм.

Голова плоско-випукла, рівномірно дрібно- і дуже гуто крапкова, проміжки між крапками не більше 0,5 крапки. Передній край лоба широко заокруглений і тонко обрамлений. Вусики довгі. Передньогруди сильно подушкоподібно випуклі, слабо поперечні. Базальні боріздки короткі. Щиток на вершині гостро заокруглений. Надкрила в 2,5 рази довші за передньогруди. Повздовжні боріздки глибокі. Кігтики прості.

Самка крупніша за самця і більш випукла, передньогруди в 1,2 рази ширші за довжину. Надкрила в 1,8 рази довші за свою ширину. Довжина тіла 9-11,5 мм (рис. 13).

Личинка. Головна капсула на 1,3 довший за ширину. Мандибули розчленовані до середини, нижня лопать дещо коротша за верхню. Лобна пластинка в передній частині має пару добре розвинених щетинок, на щоках по боках задньої лопаті три пари щетинок, зі них середня часто зсунута вперед, тому проміжки між парами неоднакові. Задня лопать лобної пластинки довга і вузька. Каудальний сегмент в 1,8 рази довший за ширину, на вершині заокруглений, з глибокими перед вершинними боковими вирізами. Опушення вершини сегменту рідке. Довжина тіла до 48 мм, ширина голови до 1,0 мм (рис. 13).

Екологія. Досліджувані види населяють прибережні біотопи рік з піщаними ґрунтами. Це один із ранніх видів коваликів, жуки активні з кінця квітня до початку червня. Самці наявні в невисокій трав'яній рослинності, самки вдень знаходяться в укриттях: під камінням, кусками деревини. Личинки розвиваються в піщаному грунті.

Хижаки і некрофаги.



Рис. 13. Cardiophorus asellus: 1 - контур передньогрудей; 2 - едеагус; 3, 4 - склеротизовані пластинки копулятивної сумки самки; 5 - голова личинки; 6 - лобна пластинка личинки; 7 - верхня щелепа личинки збоку; 8 - останній і передостанній сегменти личинки

Cardiophorus equiseti

Самець чорний або чорно-коричневий, матовий, ноги коричневі до жовто-коричневого, рідше червоно-коричневі. Все тіло в густому щільному сірому опушенні, що приховує основне забарвлення тіла. Довжина тіла 7-10 мм.

Рис. 14. Cardiophorus equiseti: 1 - вусики самця; 2 - едеагус; 3 - латеральна, 4 - медіальна пластинки копулятивної сумки самок; 5 - голова личинки; 6 - вершина верхньої щелепи личинки; 7 - верхня щелепа збоку; 8 - останній і передостанній сегменти личинки.

Голова слабо випукла, густо дрібно пунктирована, передній край лоба тупо обрублений. Вусики заходять за кінці задніх кутів передньогрудей, 2-й сегмент циліндричний, в 1,5-1,7 рази довший за ширину, 3-й трикутний, 4 і 5 витягнуто-трикутні. Передньогруди сильно випуклі з густою майже однорідною пунктировкою. Середня лінія сильно вдавлена, базальні боріздки короткі. Бокова повздовжня борідка на про плеврах відсутня. Щиток на вершині гострий. надкрила на 2/3 довжини паралельносторонні, в 3 рази довші за передньогруди. Крапкові боріздки тут глибокі. Кігтики із зубчиком (рис. 14).

Самки відрізняються більш випуклим і широким тілом. Довжина тіла 8,5-10 мм. В інших особливостях будови подібні до самців.

Личинка. Головна капсула в 1,4 рази довша ширини. Мандибули при розгляді збоку майже в 2,5 рази довше ширини. Нижня лопать не коротша за верхню. Лобна пластинка в передній частині має три пари розвинутих щетинок, задня лопать лобної пластинки вузька. Щоки по боках лобної пластинки несуть три пари щетинок. Стегна ніг мають три шипики. Каудальний сегмент вдвічі довший ширини при основі, зі слабо випуклими боковими сторонами. Опушення вершини сегменту подвійне, дуже густе. Довжина тіла до 45 мм, ширина голови до 1,2 мм.

Екологія. Зимують жуки заляльковані, заляльковування відбувається в кінці липня-серпні. Жуки активні з кінця квітня до середини червня. Літають мало, особливо самки, надають перевагу пересуванню по поверхні субстрату, на трав'яні рослини залазять рідко, частіше наявні в укриттях: під камінням, рослинними залишками, грудами землі. Личинки знаходили в рихлому, переважно піщаному грунті. Хижаки і некрофаги.

3.3 Особливості поширення жуків-коваликів у Ковельському районі

Гетерогенність ґрунтового середовища необхідно розглядати як фактор формування таксономічного й екологічного різноманіття тваринного населення ґрунту. М. С. Гіляров є одним з перших, хто вказав на велике значення мікро- і макропорожнин ґрунту у формуванні просторових ніш, які заселяються різними таксономічними групами організмів [15]. Важливу роль у формуванні тваринного населення ґрунтового горизонту відіграє органічний матеріал, що надходить у вигляді надземного опаду і маси відмерлого коріння. Тому ґрунт є тим середовищем, де можуть перебувати види, які докорінно різняться еко-фізіологічними потребами.

Ґрунт створює сприятливі едафічні умови для життєдіяльності жуків-коваликів. Насиченість повітря ґрунту водяними парами, наявність краплинної і плівкової вологи, повільна динаміка температурного режиму, варіювання вмісту кисню і вуглекислого газу - наближають ґрунт за властивостями до водного середовища.

Ґрунт - це також середовище, де живуть Elateridae з різними морфо-екологічними адаптаціями, різними стосунками з абіотичними і біотичними факторами. В цьому підрозділі наведено особливості поширення жуків родини Elateridae у біоценозах Ковельського району на дерново-підзолистих, дернових, лучних, болотних та торфових ґрунтах.

Серед усіх біогеоценозів Ковельського району найбільш поширеними є соснові, дубово-соснові, вільхові ліси. Досить значні площі в районі займають біогеоценози природних лук і боліт.

Наші дослідження ми проводили у таких типових біогеоценозах Ковельського району таких як: сосново-лишайникового типу лісу, дубово-соснового типу лісу, трав'яних біоценозах низинних лук, заплавних лук. А також провели вивчення елатерофауни агробіоценозів регіону дослідження.

Біогеоценози сосново-лишайникового типу лісу

Цей тип лісу займає надзаплавні річкові тераси, морени з дерново-слабопідзолистими піщаними, зв'язнопіщаними ґрунтами із слабовираженим гумусовим горизонтом і низьким рівнем ґрунтових вод (6-12 м). Підлісок відсутній, трав'яний покрив слабовиражений і представлений чебрецем звичайним (Tymus serpyllun L.), нечуй-вітром синяковидним (Нieracium echioides Lumnn. Ex N. P.), щавлем горобиним (Rumex acetosella L.), типцем (кострицею) поліським (Festuca polessica Zapal.), булавоносцем сіруватим (Сorynephorum canesctus (L.) P.B.). Добре розвинуті лишайники з вкритістю поверхні 0,8. Рідко трапляються зелені мохи (Dicranum scoparium Hedw., Pleurozium sp., Polytrictum).

Біоценоз відзначається значною сухістю. Волога є провідним серед лімітуючих едафічних факторів, який зумовлює поширення жуків-коваликів.

Рис. 15. Комплекс елатерідофауни у біогеоценозах сосново-лишайникового типу лісу, %

В біогеоценозі сосново-лишайникового типу лісу ми виявили комплекс елатерідофауни, який складається із чотирьох видів: Ampedus praeustus, Ampedus erythrogonus, Melatonus rufipes, Cardiophorus equiseti (рис. 15).

Домінуючим видом у досліджуваному біогеоценозі виявився Ampedus praeustus - 46 %. Субдомінантом був Cardiophorus equiseti - 24 %. Нечисленним був вид Melatonus rufipes - 18 %. Ampedus erythrogonus виявися рідкісним і малочисельним видом - 12 %, це вид зустрічали лише тут.

Біогеоценози дубово-соснового типу лісу

Ґрунти у цьому типі місцезростань переважно супіщані. Близько до поверхні залягають моренові і крейдяні відклади. Рослинний покрив багатоярусний, верхній ярус утворений сосною звичайною, другий - дубом звичайним (Quercus robur). На понижених ділянках біоценозу численними є вільха чорна, береза бородавчаста (Betula verrucosa), осика (Populus tremula). Чагарник представлений бруслиною бородавчатою (Evonymus verrucosa Scop.), горобиною звичайною (Sorbus aucuparia L.), крушиною ламкою (Frangula alnus Mill.). Видовий склад трав'яного покриву небагатий.

Видовий склад елатерідофауни цього біогеоценозу найбагатший і представлений шістьма видами (рис. 16).

Зокрема, тут поширені такі види як: Ampedus praeustus, Melatonus rufipes, Cardiophorus equiseti, Sericus brunneus, Ectinus aterrimus, Procraerus tibialis. Домінуючим видом виявився Procraerus tibialis - 32 %. Субдомінантними були - Ampedus praeustus - 23 % і Melatonus rufipes - 20 %. Основними факторами, які сприяють поширенню цієї групи тварин, ми вважаємо зростання питомого значення листяних порід дерев та водно-повітряний режим біоценозу. Інші види, такі як Sericus brunneus (5 %) і Ectinus aterrimus (8 %) були малочисельними і траплялися поодиноко.

Рис. 16. Комплекс елатерідофауни у біогеоценозах дубово-соснового типу лісу, %

Трав'яні біоценози низинних лук

Поширення низинних лук зумовлено переважно зниженим характером території, наявністю горбисто-гривистого рельєфу, переважанням серед корінних порід щільних і водонепроникливих утворень та високим рівнем ґрунтових вод.

У Ковельському районі ці луки облямовують низинні болота. Низинні луки характеризуються постійним або надмірним зволоженням (ґрунтові води здебільшого знаходяться у сфері розміщення кореневої системи трав'янистих рослин).

Більшість низинних лук майже щорічно заливається талими водами, які приносять велику кількість дрібнозему, внаслідок чого вони вкриваються алювіальними відкладами різної товщини.

Ґрунти низинних лук дуже різноманітні як за характером ґрунтоутворюючих процесів, так і за гранулометричним складом. На цих луках здебільшого переважають дерново-глейові ґрунти з чіткими ознаками заболочування, мулувато-глейові, дерново-торф'янисто-глейові, торф'яні, торф'янисто-глейові.

Низинні луки Ковельського району виникли переважно на місці зведених мокрих лісів. Високий рівень підґрунтових вод і прогресивне наростання дернини майже завжди сприяє анаеробним процесам та заболоченню ґрунтів низинних лук у торф'яно-глейові, торф'яні ґрунти. Взагалі ж прогресуюче заболочування низинних лук призводить до зміни їх болотом.

Переважна частина ґрунтів низинних лук зберігає велику кількість органічних речовин і багата на різноманітні елементи живлення рослин. Внаслідок наявності в цих ґрунтах отруйних для рослин закисних сполук поживні елементи ґрунту стають малодоступними для них.



Рис. 17. Комплекс елатерідофауни у біогеоценозах трав'яних низинних лук, %

Фауністичний склад люмбріцід біоценозу представлений лише трьома видами: Agriotes obscures, Paracardiophorus musculus, Cardiophorus asellus (рис. 17). Домінуючими виявився Agriotes obscures (42 %) і Cardiophorus asellus (34 %). Субдомінантом був Paracardiophorus musculus (28 %) (рис. 17).

Власне, анаеробні умови пригнічують розвиток інших видів жуків-коваликів, проте добре представлені види, які здатні жити в ґрунтах із сирим і мокрим водними режимами.

Трав'яні біоценози заплавних лук (Poeta ptratentis)

Заплавні луки добре сформувались у долинах річок і займають великі площі. Вони утворилися внаслідок неглибокого врізання русла у річкову долину, легкого гранулометричного складу ґрунтів, тектонічного опускання місцевості в минулому.

Більшість річок Ковельського району мають широкі долини з добре окресленими заплавними луками, які невисоко піднімаються над меженним рівнем річок. Вони характеризуються добре вираженим природним дренажем.

Покриття заплавних лук повеневими водами є короткочасним і не перевищує одного місяця протягом року. Їх течія повільна, приносить суглинковий матеріал, який слугує формуванню лучних ґрунтів під різнотравно-злаковим травостоєм.

Заплавні луки за едафічними факторами і за складом рослинних угруповань досить різноманітні. У кожній заплаві елатеріди розвиваються під впливом двох антагоністичних факторів: самої річки і поза заплавних материкових умов. Найбільш відчутним є вплив річок на лучні заплави в період весняної повені. Під час незначних повеней вплив річок на заплавні луки зменшується і зростає роль материкових умов. Це проявляється у зміні ґрунтотворних процесів. Одночасно відбуваються сукцесії рослинного покриву та фауністичного складу жуків-коваликів.

У разі припинення відкладання алювіальних фракцій на заплавні луки відбувається перетворення їх на так звані остепнені луки.

Луки, які сформувались на заплавах завдяки щорічному надходженню алювіальних фракцій, мають рослинний покрив з крупно- і дрібнозлакових угруповань і добрий природний дренаж. Такі луки отримали назву справжніх лук. Рослинний покрив їх у флористичному відношенні є небагатим. Найчастіше серед рослин трапляються тонконіг лучний (Poa pratensis L.), мітлиця тонка, гребінка звичайна, пахуча трава звичайна, рідше костриця лучна.

Відзначимо, що серед усіх біоценозів Ковельського району заплавні луки характеризуються сприятливими умовами для життєдіяльності і поширення елатерід, оскільки тут виявлено високу чисельність коваликів. Можна вважати, що гідротермічний, газовий режими, гранулометричний склад ґрунтів, актуальна кислотність, оксидно-відновний потенціал наближаються до оптимальних величин.



Рис. 18 Комплекс елатерідофауни у трав'яних біогеоценозах заплавних лук, %

Комплекс елатерідофауни у трав'яних біогеоценозах заплавних лук складається із чотирьох видів: Agriotes obscures, Agriotes sputator, Paracardiophorus musculus, Cardiophorus asellus (рис. 18). Домінуючими виявився Agriotes obscures (34 %) і Paracardiophorus musculus (28 %). Субомінантними були Agriotes sputator (20 %) і Cardiophorus asellus (14 %).

Поширення жуків родини Elateridae в агробіоценозах

Одна із проблем вирощування картоплі - личинки жуків-коваликів дротяники. На даний час він все ширше розповсюдився в сільськогосподарських угіддях. Практично кожен переораний шар багаторічних трав заселений цим шкідником. Він з'являється на тих полях, де раніше не зустрічався. Цей багатоїдний шкідник викликає зрідженість посівів, знижує врожайність, а саме головне, що при невеликій кількості заселення може різко понизити стандарт вирощування коренеплодів і бульб, значно погіршити їх зовнішній вигляд і зберігання. Тому й постало таке питання, як отримати якісний врожай?

Дослідження ми проводили на трьох ділянках, зайнятих вирощуванням картоплі, із застосуванням препарату Базудин 10% Г.

На ділянці №1 - грунти дернові, середньо-суглинисті, сформовані на сучасних алювіальних відкладах, з північної сторони - ліс. Попередник - пізні сорти капусти, висаджені після багаторічних трав. В результаті грунтово-зоологічних досліджень було виявлено до 5-6 осіб шкідників на 1 м².

Базудин вносили перед посадкою картоплі, для кращого результату роботи пестицид змішували із дрібногранульованою нітрофоскою. В процесі збирання врожаю проводили аналіз бульб картоплі і вияснили, що тільки одиничні бульби мали пошкодження шкідником до одного ходу, і були непомітні в загальній масі.

На ділянці №2 - грунти дерново-середньопідзолисті, супіщані, сформовані на водно льодовикових відкладах. Попередник - озима пшениця після багаторічних трав. В результаті грунтово-зоологічних досліджень було виявлено 6-9 осіб шкідника на 1 м². Пестицид вносили перед посадкою картоплі, його змішували з дрібно-гранульованою нітрофоскою. Коли проводили роботи дув вітер із силою до 2 м/с. В процесі збору врожаю проводили аналіз бульб. На посадці картоплі була відмічена значна смугастість: смуга непошкоджених бульб чергувалася з смугами значних пошкоджень шкідником через нерівномірне внесення пестициду. Кількість бульб з числом ходів більше двох досягала 20-25% від загальної маси, вихід стандартних 75-85%.

На ділянці №3 - грунти дерново-середньопідзолисті, супіщані, сформовані на водно льодовикових відкладах. Попередник - пізня картопля по озимій пшениці. В результаті грунтово-зоологічних досліджень було виявлено 4-5 особини на 1 м². Базу дин вносили в рядки при посадці картоплі, його змішували із амофосом перед посадкою. В процесі збору врожаю проводили аналіз бульб. Було відмічено одиничні бульби із 1-2 ходами шкідника.

Збір картоплі на вказаних ділянках проводили в другій декаді вересня. В результаті проведеної роботи можна відмітити, що найбільший ефект на зменшення чисельності дротяника досягається при локальному внесенні пестициду в рядки одночасно з посадкою картоплі. Фактично, Базудин не сприяє вагомому приросту врожаю, а значно покращує якість і товарний вигляд бульб, що має велике значення в сучасних економічних відносинах. Навіть при недостатньо успішному застосуванні цього пестициду він дає хороший результат в боротьбі з дротяником. Ми виявили, що найгірший результат був отриманий на другій ділянці, причиною було те, що пестицид внесено нерівномірно через погодні умови.

3.4 Заходи боротьби з Elateridae

За типом харчування В. Г. Долін поділяє дротянок на наступні групи.

Усеїдні, але переважно фітофаги, пов'язані зі злаковою рослинністю (роди Agriotes, Ectinus). Нормальний розвиток личинок може відбуватися і без споживання тваринної їжі.

Усеїдні, із сильно вираженою фітофагією, але потребують для нормального розвитку їжу тваринного походження (роди Corymbites, Selatosomus).

Усеїдні, зі слабко вираженою фітофагією, які надають перевагу рослинним залишкам і хижацтву (роди Melanotus, Limonius, Athous). При дефіциті вологи в грунті або відсутності тваринної їжі личинки цієї групи серйозно пошкоджують насіння, підземні стебла і коріння-бульбоплоди.

4. Хижаки і некрофаги, здатні до сапрофагії, що не пошкоджують живі рослини (роди Cardiophorini, Elater, Synaptus, Prostemon, деякі підроди роду Athous).

5. Облігатні хижаки (роди Lacon, Adelocera, Hypoganus, Calambus і підроди роду Athous: Diacanthous, Stenagostus).

За типом харчування відповідні групи дротянок варто назвати так: 1) фітофаги; 2) фітозоофаги; 3) зоофітофаги: 4) хижаки; 5) облігатні хижаки.

Таким чином, такі трофічні групи личинок жуків-коваликів, як фітофаги, фітозоофаги, зоофітофаги завдають значної шкоди сільському господарству. Вони знищують насіння, сходи, під'їдають корінці і стебла. Вони проникають в коренеплоди і бульби, роблять в них ходи, викликають загнивання, роблячи їх непридатними для зберігання. Боротися із дротяниками важко, але це необхідно, і при тому систематично.

На присадибних ділянках, де застосування ядохімікатів обмежене, основною мірою боротьби являється ретельне і своєчасне оброблення грунту. При глибокому перекопуванні грунту (до середини вересня) личинки, лялечки і жуки при цьому попадають в верхні шари і за зиму гинуть. Весною при рихленні міжрядків на глибині 10-12 см теж гинуть личинки. Спільники городників у боротьбі з дротяником - шпаки і граки, вони вибирають личинки на перекопаній ділянці.

Поширюються дротяники на занедбаних ділянках, де вчасно не знищують бур'яни - передусім це пирій, осот, щириця. Тому ділянку потрібно завжди тримати чистою.

Дротяники не терплять нейтральних і лужних грунтів, тому потрібно вносити вапно, крейду, попіл. Відомо, що підсипання шлаку під перекопування грунту до однієї літрової банки на 1 м² значно знижує пошкодження дротяником.

Боротися зі шкідником можна таким чином: обробити грунт довкола рослини марганцевокислим калієм разом з сечовиною (20 г карбоміду на 10 літрів води і кілька крупинок марганцю). Після такої купелі шкідник зникне.

Зниження чисельності личинок відбувається при вапнуванні кислих грунтів. Внесення на заражені дротяником ділянки аміачної селітри або сульфат амонію (20-30 г/1 м²). З наступним підживленням рослин ці добрива спричиняють несприятливі умови для розмноження личинок і викликають загибель коваликів.

У травні використовують принади. Ними можуть бути порізана солома і свіжоскошена трава, куди шкідники ховаються від спеки. Принади краще розкладати до появи сходів картоплі.

На великих картопляних ділянках, заражених дротяником, потрібно вводити 2-3 польові сівозміни. В цьому випадку на частині площі картоплю не садять, а висівають бобові культури (суміш віка + овес, горох + овес або люпин), добре посіяти гречку або яровий рапс. В даному випадку ми маємо багато позитивних моментів. По-перше, шкідливі комахи і багато інших грунтових мешканців, в тому числі і дротяник, зазвичай не пошкоджують рослини, які знаходяться на ділянці перший рік (в них ще не адаптована травна система до нового корму, що призводить до гибелі більшості шкідників). По-друге, чергування рослин дає можливість окультурити грунт і збагатити азотом, причому не мінеральним, а біологічним, екологічно чистим.