Жуки-ковалики Ковельського району (біологія, екологія, хорологія)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

Жуки-ковалики Ковельського району (біологія, екологія, хорологія)

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1.Теоретичні засади дослідження

1.1 Огляд літератури

1.2 Опис району вивчення

РОЗДІЛ 2. Матеріал та методика дослідження

РОЗДІЛ 3. Аналіз результатів дослідження

3.1 Біологія жуків-коваликів Ковельського району

3.1.1 Імаго

3.1.2 Личинка

3.1.3 Лялечка

3.2 Морфо-екологічна характеристика жуків-коваликів району дослідження

3.3 Особливості поширення жуків-коваликів у Ковельському районі

3.4 Заходи боротьби з Elateridae

РОЗДІЛ 4. Екологічні особливості

Висновки

Список використанОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

У світовій фауні на сьогодні нараховується близько 12 000 видів жуків-коваликів. На території України виявлено 115 видів жуків родини Elateridae.

Актуальність теми дослідження визначається специфікою жуків-коваликів в біогеоценозах. Серед яких є шкідники, що завдають шкоди сільськогосподарським культурам локального значення. Личинки (дротяники) належать до широко розповсюджених і доволі відомих, але, в цілому, маловивчених мешканців ґрунту і гнилої деревини.

Багаточисельні види дротяників у великій кількості заселяють ґрунти орних земель і є першочерговими шкідниками насіння та сходів сільськогосподарських культур. Інші види ведуть хижацький спосіб життя і знищують личинки, яйця і лялечки шкідливих ґрунтових комах.

Будучи масовим компонентом ґрунтової ентомофауни дротяники впливають на морфологію ґрунтового профілю, фізико-хімічні властивості ґрунту та швидкість кругообігу речовин, беруть участь в процесах ґрунтоутворення.

З'ясування способу життя личинок коваликів і їх ролі в ґрунтових біоценозах є важливим завданням ентомології, оскільки рідко які ділянки сільськогосподарських угідь не заселені цими шкідниками. Для прогнозування шкідливості дротяників і обґрунтування економічно виправданих заходів боротьби з ними необхідно знати їх видовий і віковий склад, ступінь та умови шкідливості кожного виду окремо.

Таким чином, елатеріди можуть служити показниками стану ґрунтового середовища, як для природних комплексів, так і у випадках різних антропогенних модифікацій ландшафтів. Їх біоіндикаційна роль є високою при біоценологічних, сільськогосподарських та лісогосподарських дослідженнях, а також при організації охорони навколишнього середовища.

Актуальність дослідження зумовлена недостатнім рівнем відомостей про фауністичний склад, особливості біології, екології та поширення жуків родини Elateridae у типових та антропогенних біогеоценозах Ковельського району.

Мета роботи: вивчити особливості біології, екології та хорології елатерідофауни району дослідження.

В роботі ставились такі завдання:

1. Проаналізувати літературні джерела та ознайомитись з історією вивчення жуків-коваликів.

2. Розглянути фізико-географічні умови Ковельського району.

3. Встановити фауністичний склад елатерідофауни району дослідження.

4. Вивчити особливості біології та екології жуків-коваликів.

5. Виявити особливості хорології жуків родини Elateridae у типових та антропогенних біогеоценозах Ковельського району.

6. Проаналізувати заходи боротьби із дротяниками.

Об'єктом дослідження є жуки-ковалики району дослідження.

Предметом дослідження є фауна, біологія, екологія, особливості поширення Elateridae в Ковельському районі.

Апробація роботи проводилася при захисті курсових робіт.

Наукова новизна дослідження. Вперше вивчено фауну, екологію та особливості поширення жуків родини Elateridae у Ковельському районі.

Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що його результати можуть бути використанні у професійній діяльності ентомологів, педобіологів, ґрунтознавців, агрономів, працівників сільського господарства та лісництва, а також у навчальному процесі. Дані роботи можна використовувати також при проведенні інтродукції та акліматизації окремих видів у відповідності до біогеоценозів.

Структура роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, який містить 77 джерел. Роботу представлено на 81 сторінці друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Огляд літератури

Ентомологічні дослідження відіграють важливу роль у з'ясуванні багатьох питань біології, фауни та екології комах, їх ролі у природних та антропогенно змінених біогеоценозах.

З першої половини ХІХ століття і до наших днів зі сторони вітчизняних і зарубіжних ентомологів та ґрунтознавців значно зріс інтерес до життєдіяльності жуків родини Elateridae.

Особливо інтенсивно розвиваються ентомологічні дослідження у другій половині ХІХ ст. Об'єктами ентомологічних досліджень стають ті види, які приносять безпосередню або опосередковану шкоду людям. В результаті чого було проведено чимало робіт по вивченню комах, що пошкоджують лісові, городні, польові рослини. Все це призвело до широкого поширення прикладних напрямків ентомології, а отже, і поглиблення відомостей стосовно жуків-коваликів.

У 60-90 роки ХІХ століття на Україні розвиваються різні види промисловості пов'язані з сільськогосподарським виробництвом. На розвиток сільського господарства негативно впливали масові розмноження шкідників сільського господарських культур, і першу чергу шкідливих комах. У зв'язку з цим ряд організацій почав виявляти зацікавленість справою захисту рослин від шкідників, розвитком досліджень у галузі ентомології, в першу чергу сільськогосподарської. На Україні починається створення ентомологічних комісій, організовуються ентомологічні з'їзди [30]. До числа перших спеціалістів України в галузі захисту рослин від шкідників належать практики - талановиті передові агрономи і ентомологи. У контакті з ними працював ряд професорів і викладачів зоології університетів України.

Видатний ентомолог Федір Петрович Кеппен досліджував жуків-коваликів та інших шкідливих комах. У 1881році вийшла найважливіша праця - тритомна монографія "Вредные насекомые", у якій він описав ряд видів Elateridae та запропонував методи боротьби з ними [57].

У роки роботи в Одесі Ілля Ілліч Мечников цікавився проблемою вивчення комах-шкідників сільського господарства. У 1880 році він опублікував монографічну роботу "Материалы к изучению о вредных насекомых юга России".

Заслуга його полягає у дослідженні мікологічного методу боротьби з личинками жуків-коваликів. Вчений розробляв також бактеріологічний метод боротьби з шкідливими комахами, пропагував і метод хімічної боротьби [56].

Ісаак Матвійович Красильщик працював над використанням грибків мюскардини в боротьбі з комахами-шкідниками, зокрема, коваликами. У 1884 році опублікував велику працю, яка стосувалася грибних хвороби у комах шкідників сільського господарства [46].

Вивченням питань прикладної ентомології займався вчений Євген Лукич Рекало. У жовтні 1882 року в Одесі була відкрита дослідна сільськогосподарська станція Товариства сільського господарства Південної Росії. Першим завідувачем станції був обраний Є.Л. Рекало. Він чимало попрацював над організацією станції, дослідних полів та ін. Влітку 1885 р. за дорученням Одеської ентомологічної комісії займався вивченням жуків-коваликів у Херсонській і Бессарабській губерніях [57].

У Харківському університеті працював Василь Олексійович Ярошевський, на той час один з кращих ентомологів нашої країни. Він багато зробив по вивченню ентомофауни Харківської губернії. У своїй науковій і практичній діяльності приділяв багато уваги шкідливим комахам і заходам боротьби з ними, зокрема, личинкам жуків-коваликів [44].

Важливу роль у розвиткові ентомології і захисту рослин від шкідників у 60-80 роки XIX ст. відіграли громадські організації. В Одесі і Харкові були організовані ентомологічні комісії, до яких входили як вчені так і практичні працівники. Членами Одеської ентомологічної комісії були професори І. І. Мечников, О. А. Вериго, ентомологи Г. М. Відгальм, М. В. Неручев, І. М. Красильщик та ін. До складу Харківської ентомологічної комісії входили професори П.Т. Степанов, Л. С. Ценковський, Ю. І. Морозов, ентомолог В. О. Ярошевський та ін. Ці комісії провели чимало досліджень по вивченню шкідливих комах [46].

Велике значення для розвитку ентомологічних досліджень, зокрема, для вивчення Elateridae, відіграли ентомологічні з'їзди, що скликалися за ініціативою Херсонського земства щорічно протягом 1881-1890 рр. Ентомологічні з'їзди скликала також Харківська ентомологічна комісія [56].

В кінці XIX і на початку XX ст. на Україні інтенсивно розвивалися ентомологічні дослідження і розробка питань захисту рослин від шкідників. Центрами цієї галузі науки були у той час не лише університети, а й сільськогосподарські дослідні станції, а також і земські установи, у яких вперше в нашій країні почали роботу губернські й обласні ентомологи. Такі установи по захисту рослин були організовані у Києві, Харкові, Полтаві, Сімферополі, Херсоні, Смілі та деяких інших містах. У Києві скликалися всеросійські з'їзди, тут перебувало Всеросійське товариство діячів прикладної ентомології, видавалися три перші російські журнали з сільськогосподарської ентомології. На Україні були виконані спеціальні дослідження з фауністики і систематики комах, в першу чергу по тих групах, які мали велике поширення на Україні і були в ці роки найшкідливішими. Практичні запити сільського господарства викликали розвиток досліджень з екології комах як бази для заходів по захисту рослин [44].

Одним із перших видатних діячів в галузі ентомології і захисту рослин на Україні був Сигізмунд Олексійович Мокржецький. Вчений займався ентомологією у зоологічному кабінеті Харківського університету. Всього ним опубліковано понад 235 друкованих праць з ентомології та захисту рослин. Ряд праць стосувалися вивчення Elateridae [56].

Одним із основоположників прикладної ентомології та справи захисту рослин на Україні був професор Євген Михайлович Васильєв. У 1889 р. опублікував перші праці в галузі ентомології. З 1903 р. і до кінця життя очолював ентомологічну станцію, організовану у м. Смілі Київської губернії. Під його керівництвом на станції розгорнулись систематичні дослідження по вивченню шкідників сільського господарства [44].

Важливим центром розвитку ентомології у Києві початку XX ст. став агрономічний факультет Київської політехнічного інституту (у радянський період виділений у сільськогосподарський інститут). Роботу в галузі ентомології в цьому інституті очолив видатний ентомолог, еколог Олександр Георгійович Лебедєв, що виховав багато відомих ентомологів [56].

Одним із найвидатніших учнів О. Г. Лебедева був М. В. Курдюмов, який дуже багато зробив для розвитку сільськогосподарської-ентомології і захисту рослин від шкідників. Вчений працював у Полтавській сільськогосподарській дослідній станції, очолював нововідкритий відділ ентомології. Тут він виконав свої основні дослідження по шкідниках польових культур. Велике значення мали праці, присвячені встановленню ролі паразитичних і хижих комах у боротьбі з шкідниками; займався також вивченням систематики, екології і значенням багатьох видів жуків-коваликів. Однією з найважливіших праць М.В. Курдюмова є видана у 1913 році в Полтаві монографія "Главнейшие насекомые, вредящие зерновим злакам в средней и южной России" [43].

З 1921 до 1929 р. на Україні працював видатний ентомолог професор Таврійського університету у місті Сімферополі Карл Едуардович Ліндеман. Автор понад 200 праць з ентомології, серед яких ряд монографій. Найголовніші його праці це "Очерки из жизни жуков" і "Вредные насекомые Кубанской области" [58].

Важиливий внесок у вивчення елатерідофауни Волині здійснило Волинське Енмологічне Бюро, яке було створено в 1913 році. Фактично Волинське ентомологічне Бюро скерувало всі зусилля на вивчення комах-шкідників регіону та боротьбу із ними. А.В. Ксенжопольский був активним діячем даного товариства. Він опублікував монографію „Обзор вредителей Волыни", в якій подав описи жуків-коваликів району дослідження.

Одним з піонерів вивчення фауни західних областей України, видатним її дослідником був Маріан Ломніцький. Вчений найбільше уваги приділяв вивченню ентомології. Особливо детально вивчав жуків західних областей. У своїх працях описав понад 700 видів жуків - нових для цього краю, особливу увагу приділяв вивченню жуків-коваликів [44].

У вивченні жуків родини Elateridae потрібно відзначити діяльність організованого у 1949 році Українського ентомологічного товариства, яке очолював академік АН УРСР В.П. Васильєв. Товариство проводило значну роботу в галузі планування ентомології в Україні, регулярно скликає наукові конференції і координаційні наради з приводу боротьби із шкідниками сільськогосподарських культур, зокрема, личинкам жуків-коваликів [58].

Важливий внесок у вивчення досліджуваної родини жуків здійснив М.С. Гіляров, який у ряді публікацій описав значення коваликів у природних та антропогенних біоценозах. Вказував на причини підвищення чисельності дротянок, відзначав основні особливості даних комах, які успішно пристосовуються до польових сівозмін [13, 14, 16].

С.Г. Бобинска цілеспрямовано займалася вивченням жуків родини Elateridae. Нею була розроблена і запропонована систематика, яка привернула до себе значну увагу багатьох вчених. В своїх публікаціях автор наводить види, що доповнили фауністичний склад України [7, 9]. Потрібно відзначити, що С.Г. Бобинска окрім фауністичних досліджень вивчала також екологічні особливості жуків-коваликів. Зокрема, піддала аналізу трофічні особливості досліжуваної родини [8].

На подальший розвиток родини Elateridae вплинули роботи Є.Л. Гурьєвої. Ці дослідження на тлі попередніх відрізнялись новими підходами у вивченні жуків-коваликів. Вперше автор подає зведення видового складу жуків родини Elateridae Палеарктики [17, 18, 19, 20].

Вагомий вклад у вивчення Elateridae України та Європейської частини СССР здійснив В.Г. Долін. Вчений дослідив фауну, екологію, особливості поширення жуків-коваликів України [22, 23, 25, 26].

В.Г. Долін вперше опублікував визначник личинок жуків-коваликів фауни СССР, який і на сучасному етапі широко використовується у ентомології [24].

Деякі відомості про жуків родини Elateridae подають такі вчені як В.Г. Надворний, Б.Г Шуровенков, Б. І. Агаєв, Є.М. Кисельова, В.М. Орлов.

В.Г. Надворний у своїх публікаціях, в основному, аналізує причини виникнення спалахів дротяників на сільськогосподарських землях, а Б.Г Шуровенков, вказує на спалахи досліджуваної родини тварин у степах.

Б. І. Агаєв проводив зоогеографічний аналіз фауни жуків родини Elateridae Східного Закавказзя і, зокрема Південно-Східної частини Азербайджану [1, 2]. В.М. Орлов досліджував фауну, екологію, хімічні комунікації жуків-коваликів Північно-Західного Кавкзу [50].

Є.М. Кисельова описала видовий склад жуків-коваликів в агробіоценозах на Горьківській сільськогосподарській досліджній станції.

Л.П. Якимович, О.Р. Александрович, Н.Н. Шишова вивчали динаміку чисельності і шкідливість дротяників в посівах зернових на торфово-болотних грунтах [72].

І.А. Мухарам вивчав закономірності динаміки чисельності дротяників на посівах кукурудзи в умовах центрального лісостепу України [47].

Вплив антропогенних факторів на жуків родини Elateridae досліджували ряд вчених, зокрема, І.С. Ейтмінавічюте, О.Є. Пахомов, О.М. Кунах [55, 68]. І.С. Ейтмінавічюте аналізувала закономірності формування комплексів грунтових безхребетних, зокрема, жуків-коваликів, під впливом антропічних факторів в зоні дерно-підзолистих грунтів [68].

Дослідженням функціональні розмаїття ґрунтової мезофауни заплавних степових лісів в умовах штучно забрудненого середовища, на сучасному етапі, займаються такі вчені Дніпропетровського національного університету, як О.Є. Пахомов і О.М. Кунах [55].

1.2 Опис району вивчення

Ковельський район розташований в центральній частині Волинської області і займає площу 1,9 тис. км^2.. Лежить у межах Поліської низовини. Поверхня північної і центральної частин - горбисто-хвиляста моренно-зандрова рівнина, південної - хвиляста денудаційна низовинна. Поширені карстові форми рельєфу. Корисні копалини: торф, пісок, глина, крейда, вапняки. Площа лісів займає 70 тис. га (рис.1.). Є дві лісопаркові зони площею 591 га.

Так як територія Волинської області розташована переважно на рівнинній і невеликій місцевості, то і не спостерігається значних відмінностей щодо її природнокліматичних умов. Тож клімат, зокрема, Ковельського району не має вагомих відмінностей від даних по області.

Клімат Ковельського району помірно-континентальний і характеризується м'якою зимою і теплим літом в результаті впливу Атлантичного океану і материка Євразія. Середньорічна температура повітря +7°С.

Початком весняного сезону вважають дату стійкого переходу середньодобової температури повітря від 0°С і вище. Весняний сезон починається з другої половини березня. Характерною особливістю його є швидкий ріст температури, що викликає випаровування вологи із ґрунту і насичення повітря водною парою [11].

Початок літнього сезону вважають дату переходу середньодобової температури повітря через 15 °С і вище, яка починається в третій декаді травня. Літо не спекотне з достатнім зволоженням.

Початком осені рахують дату переходу середньодобової температури повітря через 10 °С до нижчої, яка спостерігається в кінці вересня і на початку жовтня.

Між кінцем літа і початком осені спостерігається передосінній період, коли середньодобова температура 10-15 °С. Цей період характеризується зменшенням опадів. Погода малохмарна, відносна вологість повітря близько 79%. В кінці жовтня середньодобова температура досягає до +8 °С, що означає закінчення вегетаційного періоду.

Закінчення осіннього сезону, і початком зими вважається кінець листопада, коли середньодобова температура повітря переходить від 0° і нижче. Тривалість зими близько 3,5 місяців до початку другої декади березня, коли температура іде вище 0 °С. Зима м'яка з невеликою кількістю опадів.

Глибина промерзання ґрунтів становить 51 см з коливанням від 22 см до 89 см. Сніговий покрив встановлюється в середньому в третій декаді грудня, а танення його починається в кінці лютого і почату березня. Середня річна кількість опадів 618 мм. Атмосферні опади випадають у вигляді у вигляді дошу і снігу. За весь вегетаційний період, з опадами не менше 1 мм за добу, в середньому нараховується 60-65 днів. Сніговий покрив найбільшої висоти досягає в лютому. Середня висота по декадах за зиму складає 12-14 см. середній запас води в снігу 28-34 мм [53].

Весною, характерним є швидкий ріст температури, за рахунок чого спостерігається інтенсивне випаровування води із ґрунту. Але відносна вологість повітря у зв'язку з високою температурою вдень зменшується до 66%.

Погодні умови значною мірою визначаються циркуляцією атмосфери. Найбільше значення мають атлантичні повітряні маси і арктичне повітря. Взимку головним чином відбувається перенесення атлантичних повітряних мас, що супроводжується потеплінням і відлигами. Влітку спостерігається перетворення атлантичного повітря в континентальне. Надходження атлантичного повітря часто супроводжується циклічною діяльністю. Арктичне повітря спричиняє взимку значне похолодання, а навесні-пізні заморозки.

В окремі роки можливі ґрунтові і атмосферні засухи. Ґрунтові засухи бувають на піщаних ґрунтах, які погано затримують вологу, а також коли випадає мало опадів можливі і суховії. На території району переважають вітри західних напрямків. Зимою переважають вітри відрогів сибірського антициклону, влітку - з Атлантичного океану. Ці вітри влітку пом'якшують температуру, а зимою приносять відлигу.

Сильними вітрами вважають такі вітри, коли швидкість їх перевищує 15 м/сек. Сильні вітри у весняні і літні місяці впливають на режим зволоження, збільшується випаровування і сприяють утворенню вітрової ерозії. Район отримує 92,7 ккал/ кв.см сумарної сонячної радіації за рік.

Період додаткового радіаційного балансу складає 8 місяців. Максимум спостерігається в червні 68 ккал/кв.см. Сонячні дні займають десяту частину року, половину - перемінно хмарні, решту частину - похмурі. Найтепліпіий місяць - липень, середньодобова температура повітря досягає + 18 °С - +19 °С. вегетаційний період станрвить 207 днів. Сума активних температур більше 10 °С складає 2840-2930 °С. більше 100 днів у році має середньодобову температуру вище +15 °С (період інтенсивної вегетації) [53].

Кількість опадів за рік на становить 550-650 мм. В окремі роки бувають значні відхилення від середньої кількості. Більшість опадів припадає на теплий період року (квітень-жовтень). Максимальна кількість опадів - у червні і липні, коли бувають рясні дощі, а в окремі дні зливи. Іноді опади йдуть кілька днів підряд з невеликими перервами. Відносна вологість найбільша взимку і восени, коли вона о 13 годині досягає 80-85%. Найнижча відносна вологість спостерігається в травні(48-54%).

Зволоженість території визначається не тільки кількістю опадів, значною мірою вона залежить від величини випаровування. У Ковельському районі природне випаровування з поверхні ґрунту та рослин становить близько 450 мм. Кількість опадів перевищує природне випаровування, і тому Волинська область має позитивний баланс вологи. Коефіцієнт зволоження на всій території перевищує 2,4.

Ковельський район належить до вологої, помірно-теплої агрокліматичної зони. Територією району протікають річки Турія, Стохід та їхні протоки Чорна, Рудка, Воронка.

У Ковельському районі розміщуються понад двадцять озер: Кричевицьке, Межиліське, Святе, Ухове, Глибоке, Мякотин, Повруцьке, Сомин, Мале та інші. Споруджено тридцять одне водосховище. Загальна площа водного дзеркала 462 га.

Сукупність природних умов Волинського Полісся, в зоні якого розташований Ковельський район, визначило його ґрунтовий покрив, характерною особливістю якого є широке поширення дерново-підзолистих ґрунтів, що є переважаючою генетичною групою з дерновими і болотними ґрунтами [11].

Дерново-підзолисті ґрунти займають найбільшу площу в районі. Ґрунтоутворюючою породою для них служать воднольодовикові відклади і донні морени, а підстилаючою - крейда, мергель і мергелізовані суглинки. Переважаючого ґрунтоутворюючою породою тут являються водно-льодовикові відклади, глинисто-піщаного, супіщаного механічного складу.

Дерново-підзолисті ґрунти залягають як на підвищених слабохвилястих або вирівняних, так і понижених елементах рельєфу (глеєваті і глеєві різновиди). Різноманітність в механічному складі наклало помітний відбиток на їх морфологічні ознаки і властивості.

Піщані і глинисто-піщані різновиди, особливо ті, що залягають на піщаних породах, характеризуються великою водопроникливістю, дуже низькою вологоємністю, дуже високою ступінню аерації. На цих ґрунтах після зволоження швидко наступає дефіцит вологи.

Водний режим супіщаних і особливо, легкосуглинистих різновидів помітно кращий - водопроникність їх менше, а вологоємність вище.

Глеюваті і глеєві різновиди дерново-підзолистих ґрунтів характеризуються більш високим зволоження. В сухі роки культурна рослинність на цих ґрунтах добре забезпечена вологою. Разом з тим, у вологі роки на глеєвих різновидах може відмічатися погіршення стану, а в деяких випадках і загибель посівів у зв'язку з вимоканням.

Дерново-підзолисті і тим більше легкосуглинисті ґрунти характеризуються більш високою родючістю, ніж; піщані і глинисто-піщані, але вони мають негативні відмінності, які характерні для піщаних ґрунтів: малий гумусовий і орний шар, бідність на поживні елементи, погану водоутримуючу здатність, значну кислотність.

Серед усіх дерново-підзолистих ґрунтів, дерново-підзолисті супіщані і легкосуглинисті ґрунти і їх глеєваті і глеєві різновиди є одними із найбільш цінних. На цих ґрунтах залягає майже 40% від загальної площі ріллі району, а на всіх різновидах дерново-підзолистих ґрунтів залягає більше 67% ріллі району.

Опідзолені ґрунти представлені світлосірими, сірими, темно-сірими і чорноземами опідзоленими супіщаними і легкосуглинистими. Залягають на підвищених елементах рельєфу.

З агропромислової точки зору всі опідзолені ґрунти і особливо темносірі і чорноземи, являються кращими в районі. Потрібне вапнування.

Чорноземно-лучні ґрунти займають незначну площу. За даними лабораторних аналізів, ці ґрунти мають в середньому близько 5% гумусу, рН - 6,5, тобто реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної.

Перегнійно-карбонатні супіщані і легкосуглинисті ґрунти сформувались на елювії щільних карбонатних порід і поширені окремими ділянками серед дерново-підзолистих і опідзолених ґрунтів.

Всі перегнійно-карбонатні ґрунти повністю насичені двохвалентними основами, особливо кальцієм, в зв'язку з чим мають лужну реакцію ґрунтового розчину рН 7,2-7,8. Кількість гумусу складає в середньому 2,5 % з відхиленням 1,9-3,6% в супіщаних і 3,7 з відхиленнями 1,7-5,3 в суглинистих ґрунтах [11].

Незначна частина району розташована на дернових та дерново-карбонатних ґрунтах, які часто зустрічаються в комплексі. Дернові ґрунти залягають на обширних зниженнях по території боліт, у заплавах річок. Характерний профіль чорноземного типу. Глибина гумусованого горизонту досягає 15-30 см, перехідного - 10-20 см. Вміст гумусу 0,7-3,0%,рН ґрунтового розчину 4,9-6,4.

Дерново-карбонатні ґрунти залягають більш на південь. Гумусовий горизонт містить 1,7-5,3% перегною. Материнською породою є крейда, тріскуватість якої сприяє швидкому просочуванню дощових вод за межі ґрунтового профілю. В посушливі роки це шкідливо, так як викликає нестачу води в цих ґрунтах. ґрунт має лужну реакцію по всьому профілю (рН 7,2-7,8), порівняно добре забезпечений рухомими формами поживних речовин. Лише фосфор є у важкодоступній для рослин формі, що пов'язано з великим вмістом карбонатів.

Дернові і лучні ґрунти представлені піщаними, глинисто-піщаними, супіщаними і легкосуглинистими різновидами. Ґрунтоутворюючою і підстилаючою породою є елювіальні і воднольодовикові відклади різного механічного складу, мергелізовані суглинки і щільні карбонатні породи Характеризуються профілем чорноземного типу. В лучних ґрунтах гумусовий горизонт разом з перехідним складає 50 см і більше, в дернових - менше 50 см. Відносно до сольового режиму і характеру ґрунтоутворюючих і підстилаючих порід лугові і дернові ґрунти діляться на типові, опідзолені і карбонатні.

Лучно-болотні ґрунти представлені супіщаними і легкосуглинистими різновидами. Ці ґрунти мають високий вміст гумусу і поживних речовин, але вони знаходяться у шкідливих для рослин кислих формах. За даними лабораторних аналізів, вони містять у верхньому шарі гумусу до 10%, рухомого азоту 18,4 мг, фосфорної кислоти 17 мг, калію близько 5 мг на 100 г ґрунту. Реакція ґрунтового розчину слабокисла або близька до нейтральної рН 5,5-7,0.

Ґрунти перезволожені, мають погану аерацію і несприятливий тепловий і водний режим. Весною і осінню затоплюються водою, в результаті чого порушується мікробіологічна діяльність.

Болотні ґрунти району представлені болотними, торфоболотними, торфянисто-болотними і торф'яниками низинними різної потужності.

Болотні ґрунти характеризуються відсутністю суцільного шару торфу. Торфянисто-болотні ґрунти мають шар торфу до 20 см, торфово-болотні від 20 до 50 см, торф'яники низинні більше 50 см. Загальна глибина торфу торф'яників низинних в середньому складає 1,5-2 м, а в окремих місцях досягає 3 м і більше.

Торфовища Ковельського району розвинулись на крейді, отже вони є карбонатними, що є нетиповим для торфових ґрунтів інших районів Волинської області, де вони в основному є трав'янисто-осокового походження. Реакція ґрунтового розчину торфовищ переважно слабо- та середньокисла, іноді нейтральна (рН 5,6 з відхиленням від 4,7 до 6,8). Торфові ґрунти відзначаються високою сумою увібраних основ (37-51 мг-екв на 100 г ґрунту) та високою місткістю вбирання. Вони добре забезпечені азотом, загальний вміст якого 2,5-3,6% від ваги торфу, але слабо забезпечені калієм, фосфором та мікроелементами [53].

За даними аналізів торф'яники бувають слабо-, середньо-, добре-, і сильно розкладені. Зольність доливається від 7 до 60 і більше процентів. Реакція ґрунтового розчину переважно слабокисла або близька до нейтральної.

Механічний склад ґрунтів обумовлює його водно-повітряні властивості. Мала кількість глинистих фракцій (5-10%) не може створити хоч яку-небудь структуру, що зумовлює велику водопровідність та малу вологомісткість. Верхні шари ґрунту містять мало вологи, яка навіть при кількаденних посухах швидко випаровується, що призводить до в'янення рослин. Особливо згубно діє на такі ґрунти осушення прилягаючих заболочених та перезволожених земель, що понижує рівень ґрунтових вод, якими живляться рослини. Більш сприятливий водний режим мають ґрунти, підстелені на незначній глибині верстами суглинків, або крейдою.

Рис. 1. Карта-схема Ковельського району:

_* - місця відбору проб

РОЗДІЛ 2. Матеріали та методи дослідження

Матеріал для дипломної роботи був зібраний протягом 2009-2010 рр. у природних та антропогенно змінених біогеоценозах Ковельського району. Місця збору вказані на карті-схемі (рис. 1). Для ідентифікації жуків родини Elateridae використовували визначник В. Г. Долина [24, 26].

Для збору матеріалу ми використовували наступні методи: ловчих ліній, ґрунтових розкопок, біоценометри, термоеклектори (апарат Тульгрена).

Метод ловчих ліній

Для обліку жуків коваликів використовується стандартний метод ловчих ліній. Ця методика широко застосовується для збору активних на поверхні ґрунту комах. Лінії виставляються двома рівнобіжними рядами з визначеними проміжками між пастками Барбера (до 10 м). У лінії може бути від 5 до 10 пасток.

Устаткування: скляні банки ємністю 0,5 л з діаметром 7,5 см, 4%-ний розчин формаліну, кришки з пластмаси розміром 14х14 см (установлюють над пастками на висоті 4-5 см для захисту від дощової води).

На дно банок поміщають невелику кількість ґрунту для створення сприятливих умов комасі, що туди потрапила. Пастку ставлять від декількох діб до 10 діб. При цьому вибір коваликів виражається в одиницях динамічної щільності - вловлюваність 10 ловушок/добу. Облік загальної кількості тварин, і так само домінантних і субдомінантних видів. Домінантними вважають види, чисельність яких складає більше 5%, субдомінантами - 2-5% від загального числа зібраних особин [52].

Метод ґрунтових розкопок

Для з'ясування якісного і кількісного складу жуків коваликів, з перегнилого листя і трави, а також підземних частин рослин користувалися залежно від поставлених завдань різними методами. Найбільш поширений - метод розкопок.

Устаткування: лопата, клейонка чи щільна матерія, кілочки (4шт.), мотузка, тканинні мішечки, банки, з 70°-ним спиртом з додаванням декількох крапель гліцерину і формаліну, 70% розчин С₂Н₅ОН, лінійка.

Вибирали кілька ділянок для закладки пробних площадок у різних частинах лісу. Розмір обраної пробної площадки визначається в залежності від ступеня зволоженості ґрунту, найчастіше 0,25 м² (0,5*0,5 м), у сухих районах до 1-2 м² (1 м * 2 м). Чим більше закладено ґрунтових розкопок, тим точніше проводиться виявлення видового складу і кількості жуків коваликів. Відстань між розкопками - 5-10 м. Глибина ґрунтових розкопок - 30-50 см, у сухих місцях на легких ґрунтах - до 100 см і більш. З розкопки чи ґрунтового розрізу ґрунт вибирають пошарово чи по генетичних горизонтах [15].

Розкопки проводили у такий спосіб, відзначали розмір площі, забивали по кутах кілочки, натягували між ними мотузку. Від границь відміряної площадки відгрібали у різні сторони підстилку, оскільки проба береться в лісі чи суху землю поверхневого шару (поряд із площадкою поміщають клейонку чи щільну матерію, на яку потім клали вибраний з розкопки ґрунт.

Знайдених на поверхні ґрунту жуків коваликів рахували окремо. Після приступали до викопування ґрунту лопатою. Невеликі порції ґрунту, що викидаються на розкладену поруч з площадкою клейонку ретельно перетирають руками, розбиваючи великі грудки, розриваючи дерновину. Весь ґрунт із шару, що розбирається, порцію за порцією перетирають у висячому положенні між долонями, ретельно стежачи за ґрунтом, що зсипається на клейонку, і збираючи падаючих тварин.

Жуків коваликів збирали окремо з кожної проби. Зібраний і зафіксований матеріал підлягав систематичній обробці для визначення видової приналежності для чого використовували спеціальні визначники, якими користуються для ідентифікації.

Біоценометри

Для кількісного підрахунку жуків коваликів на поверхні землі, в травостоях, кущах використовували біоценометри. Вони бувають різних систем, але всі вони побудовані за одним принципом. Визначену ділянку землі в 1 або 0,25 м², накривали пристроєм, потім з нього вибирали всіх тварин, підраховували їх, і вираховували на визначену площу.

Біоценометр Баскіної і Фрідмана (рис. 2). Являє собою квадратний залізний ящик з двома ручками. Нижній край ящика загострений, а верхній загнутий назовні для надягання мішка. Мішок зшитий із полотна по розміру ящика. Перед початком роботи з приладом мішок надягали на ящик і зав'язували. Біоценометр брали за ручки і піднімали вгору на витягнуті руки і швидко опускали на землю, потім землею навколо підкопували лопатою, ділянку землі піднімали і швидко підштовхували в мішок. Мішок знімали і відразу ж зав'язували [52].

Рис. 2. Біоценометр Баскіної і Фрідмана

Термоеклектор (апарат Тульгрена )

Широке застосування знайшли електричні термоеклектори для підрахунку жуків коваликів, жителів лісової підстилки (рис. 3). Розрізняють термоеклектори одинарні, трьохгніздні і багатогніздні, але принцип роботи у всіх один, він полягає у взаємному впливі температури, світла на мешканців досліджуваного субстрату. Тепловий і світловий таксис заставляють коваликів переходити із добре освітлених і нагрітих шарів ґрунту вниз, звідки вони через сітку еклектора скочуються по нахиленій поверхні отвору в посудину з фіксатором, яким може бути 70 спирт, рідше використовують воду.

Рис. 3. Термоелектор в розрізі

Отже, основний етап будь-якого грунтово-зоологічного дослідження - визначення чисельності досліджуваних ґрунтових тварин з точністю, що дозволяє порівнювати чисельність досліджувальних об'єктів на різних ділянках, виявлення закономірностей розподілу організмів.

Такі дані необхідні для оцінки ролі ґрунтових тварин у різних її аспектах (визначення кількості руйнівників рослинних залишків, виявлення чисельності тварин, які прокладають у ґрунті ходи, чи впливають на шаруватість, водопроникність і аерацію грунту, і т.д.). Необхідні вони для визначення заселеності грунту шкідливими організмами (личинки коваликів), а також чисельності тих комах, які пошкоджують надземні частини рослин, але зимують у ґрунті.

Методи обліку тварин, які зустрічаються в ґрунті схематично можна розділити на прямі і непрямі.

Прямі методи - це такі, які дозволяють досліднику одержати цифри, що показують кількість об'єктів, що враховують, або на одиницю площі поверхні грунту, або на одиницю об'єму грунту.

Непрямі методи - це такі, які, хоча й не дають досить надійного подання про чисельність об'єкта обліку, але дозволяють порівнювати з більшим або меншим ступенем наближення заселеності різних ділянок. До непрямих методів можна віднести, наприклад, облік "за плугом" в борозні великих помітних комах, як дротяників або дощових хробаків. Цей метод вимагає введення коефіцієнтів перерахування, які повинні бути для даних грунтово-кліматичних і сезонних умов визначені на основі порівняння з точними даними, добутими методами прямого обліку за спостереженнями С. П. Іванова при обліку "за плугом", що допускають порівняння щільності залягання личинок коваликів на різних полях. Однак виявляється при цьому всього приблизно 12 % личинок, що живуть на площі борозни. Недавно в Австралії, значно пізніше і незалежно від дослідів, проведених у нас, було виконано аналогічне дослідження, що показало, що при порівнянні чисельності личинок, вивернутих плугом на відрізку борозни довжиною 10 метрів, і з врахованими методом ручного розбирання в пробах виявляється висока кореляція, більш чітка восени і менш помітна навесні, але в обох випадках тільки в період, коли личинки коваликів були в поверхневому шарі грунту.

Незважаючи на привабливу легкість цього методу, рекомендувати його можна тільки для порівняння даних, одержаних в один час в подібних по ґрунтових умовах місцевості і для одержання орієнтованих цифр. Цей метод придатний при дослідженнях із сільськогосподарської ентомології на польових і лугових землях, але непридатний ні в лісі, ні в гірських місцевостях, ні в тих випадках, коли потрібен високий ступінь точності обліку. Це стосується і таких методів, як порівняння чисельності шкідливих ґрунтових комах - дротяників, на різних ділянках по числу пошкоджених рослин, тому що на шкідливість личинок, що підгризають корінь рослин, впливає багато факторів (вологість грунту, вміст у ньому гумусу, наявність насіння, що проростає, бур'янів і т.д.).

Підрахунок ґрунтових личинок комах, що концентруються на принадах, теж відноситься до числа відносних методів.

Перший метод - потрібно нанизати на палички довжиною 20 см кусочки сирої картоплі, моркви або буряка і закопати на ділянці на глибині 10-12 см на відстані 50-100 см одна від одної. Кожні 2-3 дні приманки витягують, збирають личинки і знову закопують в грунт.

Другий метод - потрібно взяти скляні баночки (0,25-0,5 л), покласти на дно кусочки сирої картоплі, моркви або буряка і закопати на ділянці в затінку до горловини. На сотку необхідно 10 штук. Кожні 2-3 дні збирають жуків і замінюють по потребі приманку.

Третій метод - на ділянці потрібно висіяти гніздами по 10-15 насінин ячменю або вівса, кукурудзи, пшениці через 60-70 см. Через певний період їх викопують і вибирають дротяників.

Вловлюваність принад дуже варіює залежно від ґрунтових і погодних умов, рослинного покриву і т.д.

Обробка та фіксація матеріалу

Зібраний матеріал фіксували кип'ятком - спосіб швидкої фіксації і застосовували повільну фіксацію в хромовій суміші: формаліну (40%) - 80 частин за об'ємом, розчину хромової кислоти у воді (1%) - 180 частин, оцтової кислоти (крижаний) - 10 частин. У хромовій суміші матеріал потрібно тримати декілька днів (але не більше місяця), потім промити і перенести в консервуючу рідину.

Для фіксації личинок жуків коваликів користувалися рідиною такого складу: спирт - 96% - 750 частин, сірчаний ефір - 250 частин, крижана оцтова кислота - 30 частин, формалін 40%-ний - 3 частини. Зберігали личинок в пробірках в темній шафі, оскільки світло обезбарвлює і розм'якшує фіксованих в спирті личинок. У кожній пробірці обов'язково повинна бути етикетка, яка пишеться на кальці або щільному папері графітним олівцем або тушшю. Етикетки, написані тушшю, рекомендується перед опусканням в спирт підігріти над полум'ям, а краще змастити розчином целоїдину в ацетоні [35].

Для збереження матеріалу застосовували консервацію суху або в рідинах. Суха консервація полягає в наступному: личинку комахи поміщають в посуд або коробку і засипають дрібно товченою сіллю. Цей спосіб не завжди дає добрі результати і тому має обмежене застосування.

Для консервації в рідині найчастіше використовували 2-5% формалін або 70% спирт. [35]

Рідко доводиться обробляти матеріал паралельно з розкопками. В більшості випадків його обробляли пізніше - в зручнішій обстановці, тому всі збори необхідно зафіксувати і детально етикетувати.

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ

3.1 Біологія жуків-коваликів Ковельського району

3.1.1 Імаго

До підродини Cardiophorinae належать жуки дрібних і середніх розмірів з витягнуто-овальною формою тіла, голі або густо опушені, одноколірні або різноколірні. В імаго голова випукла, передній край лоба обрамлений. передньогруди подушкоподібно здуті, задні кути вкорочені, основа сегменту посередині навпроти щитка з трьома зубоподібними відростками. Серредньогрудна ямка вертикальна, середні тазикові впадини замкнуті. Щиток серцеподібний. Кігтик без щетинок на внутрішній стороні. Яйцеклад самок без артикулюючих відростків. Крилова пластинка суцільна, жилка ІА ₁₊₂ без злому. Вершина крила без жилкування займає 1/4 довжини і несе склеротизовані площадки у вигляді букви Є з вкороченим язичком або розділеної на 2 прямі чи зігнуті полоси.

До підродини Elaterinае належать жуки, у яких лоб більш або менш випуклий; лобний кіль частіше суцільний, рідше перерваний. Вусики переважно пилкоподібні, рідше нитковидні, надзвичайно рідко гребінчасті. Виріз на передньому краї прескутума вузький і доволі глибокий; щиток не серцеподібний. Мезостерніт завжди відокремлений від задньогрудей явним швом; середньогруднева ямка глибока, як правило, з конічним дном (рідше дно плоске з великою складкою по задньому краю); жолоб середньогрудної ямки дрібний, як правило, із гладенькими стінками, рідше з високими стінками, які доходять до переднього краю жолоба; дно жолоба завжди без середнього поглиблення. Епімери середньо грудей завжди, епістерни, як правило, доходять до середніх тазикових впадин. Лапки прості, інколи 3-й або 4-й членики, або членики з 1-го по 3-й або 4-й членики з лопаткою; кігтики прості, рідше гребінчасті, при основі із звичайною парою емподіальних щетинок.

Як правило, тіло струнке, витягнуте, більш-менш випукле, ніколи не буває сильно розширене і ущільнене, як, наприклад, у Compsolacon (Agrypninae) і деяких Selatosomus (Athoinae); лише у ряду представників підтриби Agriotina (деякі Agriotes, Lanecarus) воно овальне. Боки частіше майже паралельні або ледь округлі, рідше клиновидно сходяться до вершини, наприклад, у Ganoxanthus (Megapenthini), Parallelostethus (Elaterini), Dicrepidius (Dicrepidini), Tinecus (Pomachiliini). Забарвлення переважно сірувато-, жовтувато- або червоно-буре, коричневе або чорне; багато видів роду Ampedus (Ampedini) мають яскраві, червоні або жовті, надкрила. Малюнок виражений рідко, як правило, на надкрилах у вигляді окремих плям (наприклад, у Ampedus quadrisignatus, Gamepenthes octomaculatus і Betarmon ferrugineus або поздовжніх смуг (у Ganoxanthus virgatus). Металічне забарвлення представлене в основному в трибах Dicrepidiini i Elaterini. Найбільше яскраво забарвлені, як правило, представники тропічної фауни. Тіло завжди опушене короткими однорідними волосками, але ніколи не буває покрите лусочками.

Лоб більш-менш випуклий, він слабо випуклий лише у представників Melanotini. В більшості триб лобний кіль суцільний, не нависаючий або нависаючий дуже слабо (сильно нависає лише у представників окремих родів Dicrepidiini, наприклад Ischiodontus). Суцільний лобний кіль не доходить до переднього краю лоба, так що кліпеальна область завжди суцільна, крім аберрантних випадків, коли вона розбита на частини додатковими вертикальними кілями, які відходять від лобного кіля до переднього краю лоба (Dicrepidius із Dicrepidiini, Procraerus із Megapenthini). В 2 трибах - в Elaterini (виключно) і в Pomachiliini (переважно) - лобний кіль перерваний, утворюючий 2 окремі надвусикові кіля, які доходять або не доходять до переднього краю лоба.

Очі круглі, середньої величини, рідко випуклі і великі (пустельні Neotrichophorus із Elaterini), що пов'язано з нічним способом життя.

Вусики переважно пилкоподібні, рідше ниткоподібні. У самців деяких, головним чином тропічних, представників триби Dicrepidiini вусики гребінчасті (Crepidius, Dicrepidius). Як правило, вусики або рівні довжині передньоспинки, або трохи коротше або трохи довше її. Видовжені вусики, які заходять за вершини задніх кутів передньоспинки 3-4 члениками, зустрічаються рідко в 2 трибах: Elaterini (Neotrichophorus, Campylomorphus, Dolerosomus) i Pomachiliini (види роду Agriotes групи heydeni, деякі Adrastus).

Верхня губа поперечна, як правило, з округленим переднім краєм. Наявний добре виражений епіфаринкс, який в розправленому стані випинається вперед за межі верхньої губи, при цьому його передній край повторює форму переднього краю верхньої губи. Нижня поверхня епіфаринкса часто буває покрита м'якими щетинками (наприклад, у Ampedus, Synaptus, Sericus). Зв'язані з базальними кутами верхньої губи епіфарингальні торми, до яких кріпляться м'язи, відповідають за рух верхньої губи, мають форму, специфічну для підродини і її окремих триб.

Передньогрудний відділ разом із середньогрудним беруть участь , як і у всіх Elateridae, в здійсненні стрибка, механізм якого зустрічається серед комах тільки у представників цієї родини твердокрилих. В передньогрудях в його здійсненні беруть участь клини на задньому краї передньоспинки, шви і задній відросток. Будова швів і заднього відростка передньогрудей дає добрі ознаки для поділу родини на підродини і триби.

Передньоспинка або трапецієподібна, або з опуклими або паралельними боками. Довжина передньоспинки або рівна ширині, або трохи менша, а інколи значно більша її.. На задньому нижньому краю передньоспинки наявні клини, функціональне значення яких - фіксація передньоспинки по відношенню до решти тіла при розгинанні її назад перед стрибком. В будові цих клинів не виявлено ніяких рис, які давали б основу для об'єднання родів в групи більш високого порядку. Задні кути передньоспинки доволі гострі, направлені назад або трохи в сторони, завжди з більш або менш вираженими кілями.

Шви передньогрудей переважно зігнуті в середину, як правило, подвійні. Як правило, прямі вони у трибі Megapenthini, інколи в Pomachiliini. Прості шви зустрічаються лише в трибі Elaterini, тройні - в Pomachiliini. Замкнуті шви характерні для переважаючої більшості представників Megapenthini, в решти триб зустрічаються як виключення. Шви більш-менш поглиблені у всіх трибах, крім Megapenthini.

Стерніт передньогрудей рівної довжини і ширини або злегка поперечний або поздовжній, з добре вираженим комірцем, відігнутим донизу і прикриваючим ротові органи. Задній нижній кут передньогрудного стерніта утворює найбільш міцне з'єднання з проплеврою у зв'язку з тим, що шви передньогрудей під час стрибка на мить спереду відкриваються, при цьому найбільше механічне навантаження припадає на їх задній відділ і на місце з'єднання передньогрудного стерніта з проплеврами біля краю передніх тазикових впадин.

Ознаки будови середньогрудного відділу мають велике таксономічне значення. Деякі із них властиві тільки цій підродині.

Мезонотум має доволі одноманітну будову в середині родини. Передня частина мезонотума різко піднята над іншою його частиною і має гладеньку блискучу поверхню; по ній ковзає гладенька поверхня на внутрішній стороні заднього краю передньоспинки, коли остання відгинається назад перед стрибком. Від переднього краю мезонотума в середину іде передня фрагма, до якої прикріпляється потужний дорсальний м'яз--основний м'яз, який відповідає за стрибок. Передній край мезонотума у всіх представників підродини Elaterinae на відміну від інших підродин має вузький і порівняно глибокий виріз. Середня частина мезонотума більш-менш при піднята, матова або блискуча, посередині, як правило, з доволі глибокою борозною; остання відсутня у Melanotus (Melatoniti) i Propsephus (Dicrepidiini).

Мезостерніт завжди відділений явним швом від задньогрудей; як правило, посередині дещо зігнутий.

Передні сполучні поверхні мезостерніта добре виражені, направлені хоча б частково донизу.

Боки мезостерніту між середніми тазиковими впадинами більшою частиною сполучені, паралельні лише у багатьох Pomachiliini (Tinecus, Lanecarus, Silesis, Glyphonix, Betarmon, рідше Agriotes, Pomachilius); задня, обмежена з боків середніми тазиками частина вузька і витягнута або широка і коротка.

Епімери завжди, а епістерни, як правило, доходять до середніх тазикових впадин; при цьому епістерни відділяють епімери від бокових лопатей мезостерніта. Плевральний шов завжди чіткий.

Епістерни спереду обрамлені блискучим валиком. Вони, як правило, без сполучної поверхні, прилягаючої до передньої сполучної поверхні мезостерніта. У деяких представників підродини на нижній стороні епістерни біля переднього краю наявне різної форми заглиблення, в яке входить виступ заднього краю проплеври при згинанні останньої до середньогрудей, що дозволяє надійніше фіксувати її в такому положенні. Поверхня епістерни, як правило, дрібно або грубо пунктирна. Вона цілком блискуча або з рідко розташованими крапками біля переднього краю (представники триби Physorhinini), блискуча тільки в задній половині у представників підтриби Adrastina і деяких Pomachilius.

Надкрила часто паралельносторонні до задньої третини або четверті, рідше звужуються прямо від плеч або злегка розширені в задній третині. Борозенки, як правило, чіткі, часто доволі глибокі; ямки в них круглі, овальні або пунктирні, переважаючі або не переважаючі ширину борозенки, у деяких видів Ampedus i Agriotes з темним обрамленням. У представників триби Elaterini борозенки частіше відсутні.

Невеликі коливання у співвідношенні довжини і ширини задньогрудей не залежать від ступеню розвитку задніх крил. В підродині всі роди і види з добре розвинутими задніми крилами, за виключенням 2 видів роду Agriotes, у яких задні крила редуковані. Редукція задніх крил у цих видів корелятивно пов'язана з виключно сильним вкороченням задньогрудей. Передня середня лопать стерніта задньогрудей, яка розташована між середніми тазиками, як правило, доходять близько до ?, рідше до ¹/₃ довжини середніх тазикових впадин. Її ширина, яка залежить від того, наскільки розставлені середні тазики, може бути різною у різних родів однієї і тієї ж триби. Епістерни задньогрудей ніколи не бувають дуже широкими або вузькими, дуже часто спереду дещо коротші задньогрудного стерніта.

Задні крила добре розвинуті, в розправленому стані довші надкрил.

Найбільш різкі відмінності у будові ніг спостерігаються в будові тазиків і лапок. Середні тазики, як правило, неправильної форми, рідше більш-менш круглі, які зустрічаються лише у родів, у яких епістерни середньогрудей не доходять до середніх тазикових впадин, а епімери прилягають до бокових лопатей мезостерніта. Членики лапок у більшості представників підродини прості, з 1-го по 4-й поступово зменшуються в довжині. У всіх Dicrepidiini 2-й і 3-й членики лапок із шкірястою лопатинкою на нижній ходильній поверхні, інколи невелика лопатника або її зародок є і на 1-му членику. Кігтики, як правило, прості; у Melanotini і Adrastina гребінчасто зазубрені. Функціональне значення лопатинок і зазубреності на кігтиках полягає в посиленні щеплення лапок з поверхнею субстрату.

Черевце має 5 видимих сегментів, перший із яких являється за своїм походженням третім явним. Останній видимий стерніт (7-й явний) на вершині округлений, рівний, лише у Melanotus brunnipes з боків вдавлений так, що серединна, обрублена на вершині частина піднімається над рештою поверхні стерніта. Починаючи з 8-го сегменти черевця стають внутрішніми. У самців 8-й тергіт має форму напівокругленої сильно склеротизованої пластинки; 8-й стерніт розвинутий слабше, виїмчастий на вершині. У самок 8-й тергіт повторює будову 7-го; 8-й стерніт майже круглий, на основному краї несе відросток (speculum ventrale), довжина якого знаходиться в корелятивній залежності від довжини несправжнього яйцекладу. 9-й і 10-й сегменти черевця тісно пов'язані з функцією розмноження, в зв'язку з чим сильно модифіковані і відрізняються у самців і самок.