Анатомія і фізіологія собаки
Основи анатомії і фізіології собаки. Форма і внутрішня будова органів та їх функції. Системи органів травлення, дихання, кровообігу та лімфоутворення, сечовиділення, розмноження. Будова і функції відділів головного мозку, обмін речовин та енергії.
| Рубрика | Биология и естествознание |
| Вид | доклад |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 19.03.2010 |
| Размер файла | 1,8 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
У разі порушення функції червоного кісткового мозку при деяких інфекційних захворюваннях розвивається анемія - зменшення кількості еритроцитів у крові, що призводить до кисневого голодування тканин. Основна функція еритроцитів полягає в транспортуванні кисню від органів дихання до тканин і видалення із тканин оксиду вуглецю (ІІ). Це зв`язано з своєрідною здатністю гемоглобіну утворювати нестійкий хімічний комплекс з киснем; атоми кисню приєднуються до атома заліза, що є в молекулі гемоглобіну. В легенях кисень зв`язується з гемоглобіном (Нb), утворюючи нестійку сполуку - оксигемоглобін (НbO2); Нb + О2 = НbО2. Це оборотна реакція. В умовах низького парціального тиску кисню в капілярах тканин відбувається розщеплення оксигемоглобіну з вивільненням кисню і гемоглобіну. Гемоглобін приєднує близько 10% СО2. Решта вуглекислого газу транспортується плазмою крові у вигляді карбонатних сполук, в утворенні і руйнуванні яких беруть участь ферменти еритроцитів.
Лейкоцити, білі кров`яні тільця, на відміну від еритроцитів позбавлені гемоглобіну, мають ядро і здатні до активного амебоїдного руху. Лейкоцитів значно менше, ніж еритроцитів. У крові міститься кілька видів лейкоцитів, які відрізняються між собою за розмірами, формою ядра, наявністю зернистості в цитоплазмі. Процентне співвідношення між окремими видами лейкоцитів називається лейкоцитарною формулою. При ряді захворювань характер лейкоцитарної формули змінюється. Тому підрахунок різних форм лейкоцитів має діагностичне значення. Лейкоцитам властивий амебоїдний рух, завдяки чому вони здатні проникати через стінку капілярів до місць інфекції в тканинах і фагоцитувати мікроорганізми. Стимулом, що спрямовує рух лейкоцитів до місця інфекції, є речовини, які утворюються інфікованими тканинами у відповідь на запалення.
Тривалість життя лейкоцитів 3-5 діб. Основна функція їх полягає в захисті організму від збудників захворювань. Вони захоплюють і руйнують бактерії, що проникли в організм. Такий процес називається фагоцитозом.
Початок вивчення захисної функції крові поклав своїм вченням про фагоцитоз І.І. Мечников. Він у 1883 р. дійшов висновку, що несприйнятність організму до деяких інфекційних захворювань (імунітет) забезпечується фагоцитарною активністю лейкоцитів.
Імунітет (лат. іmmunitas - звільненість) - прояв спрямованих на збереження сталості внутрішнього середовища захисних реакцій організму на генетично чужорідні речовини (антигени). Якщо антигенами є мікроорганізми або токсини, розвивається інфекційний або антитоксичний імунітет; при пересаджуванні чужорідних клітин, тканин і органів - трансплантаційний імунітет; у відповідь на виникнення пухлин - протипухлинний імунітет тощо. Найчастіше поняття “імунітет" означає несприйнятливість до інфекційних хвороб. Розрізняють такі форми імунітету:
Природний імунітет - це несприйнятливість до інфекційних захворювань, яка передалась у спадок дитині від матері (природжений) або виникла після перенесення хвороби (набутий).
На сьогодні розроблені методи, які дозволяють створювати штучний імунітет. Активний штучний імунітет виникає в результаті введення в організм ослаблених або вбитих збудників інфекції. Це викликає легку форму хвороби, під час якої в організмі утворюються специфічні антитіла і собака стає несприятливим протягом тривалого часу до того захворювання, проти якого було зроблене щеплення. Таке щеплення використовують проти чуми, сказу та ін.
Пасивний імунітет створюється введенням в організм лікувальних сироваток, які містять готові антитіла проти збудників хвороб. Цей імунітет зберігається кілька місяців. Лікувальні сироватки отримують із крові тварин (частіше коней), яким вводять поступово зростаючі дози інфекційного матеріалу. В крові тварини поступово нагромаджуються антитіла. Потім у неї періодично беруть кров, з якої дістають лікувальну сироватку.
Важливу роль в зсіданні крові відіграють тромбоцити. Тромбоцити, або кров`яні пластинки, являють собою без`ядерні, безбарвні, округлої форми клітини розміром 2 - 4 мкм. Тривалість життя їх близько 4 днів. Утворюються тромбоцити в червоному кістковому мозку. Основним депо тромбоцитів є селезінка, звідки вони у випадку необхідності надходять в кров. Тромбоцити легко руйнуються при пошкодженні кровоносних судин або при зіткненні крові з повітрям.
Зсідання крові захищає організм від крововтрати при випадковому пошкодженні судин. Воно зв`язане з перетворенням розчинного білка плазми фібриногену в нерозчинний білок фібрин. Тонкі нитки фібрину утворюють сітку, в якій застряють клітини крові. Утворюється щільний кров`яний згусток, який закупорює пошкоджену судину.
Механізм зсідання крові - складний ферментативний процес, в якому можна виділити три основні етапи. Перша реакція пов`язана з руйнуванням тромбоцитів і вивільненням речовини, яку називають тромбопластином. Під час другої реакції фермент тромбопластин каталізує перетворення протромбіну на тромбін. Протромбін - один з білків плазми, для синтезу якого потрібен вітамін К, перетворюється в тромбін лише за наявності іонів Са. Тому якщо хімічно зв`язати кальцій цитратом натрію, введеним у кров, то її зсідання не відбувається. Нарешті, тромбін каталізує перетворення фібриногену у фібрин.
Практичне значення має аналіз груп крові у тваринництві для селекційної роботи. Вивчення міжпородних відмінностей за групами крові дає змогу уточнити походження порід і генетичні зв`язки між ними, а також ступінь застосовуваного близькоспорідненого розведення. Перед переливанням крові в тварин потрібно (оскільки немає точних даних про її групу) перевіряти сумісність крові донора і реципієнта.
Розрізняють два кола кровообігу - великий і малий. Велике коло кровообігу починається в лівому шлуночку серця. Від лівого шлуночка відходить аорта, яка розгалужується на дві артерії. Одна з них прямує в сторону тулуба і задніх кінцівок, а друга - в сторону голови і передніх кінцівок. Артеріями кров розноситься по всьому організму. Проходячи через капіляри, кров віддає клітинам поживні речовини і кисень і отримує із тканин продукти обміну речовин і вуглекислоту. Після цього кров поступає в вени і повертається до серця, в його праве передсердя. Із правого передсердя кров поступає в правий шлунок, де і закінчується велике коло кровообігу.
Скороченням правого шлуночка кров проштовхується в артерію, яка йде до легень і називається легеневою. В легенях ця артерія розгалужується в сіть капілярів, в яких відбувається обмін газів між кров`ю і повітрям, яке знаходиться в альвеолах легень. Тут кров віддає вуглекислоту і збагачується киснем, тобто перетворюється із венозної темно-червоної крові в артеріальну світло-червону. Збираючись із капілярів легень в легеневі вени, кров, збагачується киснем, поступає в ліве передсердя, а із нього - в правий шлунок. Тут закінчується мале коло кровообігу.
Кровообіг крові, тобто самий короткий час, на протязі якого кров може пройти по всьому колу кровообігу, займає у собаки 16,7 с. Таким чином, на протязі однієї хвилини кров оббігає все тіло біля 4-х разів.
Крім кровоносних судин у собак із замкненою кровоносною системою є ще одна група судин, які утворюють лімфатичну систему. Тканинна рідина з міжклітинних проміжків фільтрується крізь стінку замкнених з одного кінця лімфатичних капілярів і перетворюється на лімфу - прозору, жовтавого кольору рідину, що за хімічним складом близька до плазми крові. В лімфі є лейкоцити, частина яких потрапляє в лімфатичні капіляри із тканинної рідини, а частина утворюється в лімфатичних вузлах. Судини лімфатичної системи утворюють густу сітку в більшості органів і тканин за винятком центральної нервової системи, хрящів, тканин ока, епітелію шкіри та слизових оболонок.
Проходячи крізь тканини організму, лімфа вбирає в себе продукти обміну клітин і проникає в капіляри. Завдяки цьому лімфатична система виконує такі функції: дренажу - відведення з тканин рідини і білків, що всмокталися у кровоносні капіляри, і повернення їх у кров`яне русло; захисну - знешкодження мікроорганізмів, токсинів, фільтрацію сторонніх часточок; кровотворну (утворення лімфоцитів) і поживну (відведення з кишок жирів).
Закономірності руху крові по колах кровообігу були відкриті англійським лікарем У. Гарвеєм у 1628 р. У системі кровоносних судин собаки розрізняють артерії, вени і капіляри.
Артерії - циліндричні трубки, по яких кров рухається від серця до органів і тканин. Стінки артерій складаються із трьох шарів: зовнішньої сполучно-тканинної оболонки, середнього шару, що утворений гладкими м`язами (між якими розташовуються еластичні волокна, які надають їм міцності і пружності), і внутрішньої ендотеліальної оболонки.
Капіляри являють собою мікроскопічні судини. Саме в капілярах кров віддає тканинам кисень, поживні речовини і забирає від них вуглекислий газ та інші продукти дисиміляції, яки повинні бути виведеними з організму. Внаслідок того що кров у капілярах перебуває під тиском і рухається повільно, в артеріальній їх частині вода і розчинені в ній поживні речовини просочуються в міжклітинну рідину. У венозній частині капілярів тиск крові зменшується і міжклітинна рідина надходить знову в капіляри.
Вени - судини, які несуть кров від капілярів до серця. Їхні стінки складаються із тих самих оболонок, що і стінки артерій, але мають менше гладенько м'язових і еластичних волокон. Кров у венах тече під невеликим тиском, тому на рух крові по венах більший вплив виявляють навколишні тканини, особливо скелетні м`язи.
Серце - це порожнистий м`язовий орган, який має форму конуса. Воно розташоване в грудній клітці. У собаки верхівка серця лежить в області 6-7 ребра, воно прилягає до грудної стінки зліва в області 4-6 ребра, в праворуч - 5 ребра. Стінки серця мають три шари. Зовнішній шар, який вкриває поверхню серця, представлений серозними клітинами і називається епікардом. Середній шар утворений особливою посмугованою м`язовою тканиною. Скорочення м`яза серця, хоч це і посмугована тканина, відбувається мимовільно. Товщина м`язової стінки пересердь менша, ніж шлуночків. Середній шар носить назву міокарда. Внутрішній шар - ендокард - представлений ендотеліальними клітинами. Він вистилає камери серця всередині і утворює серцеві клапани. Серце розташоване в навколосерцевій сумці - перикарді, яка виділяє рідину, що зменшує тертя серця під час скорочення.
Суцільною поздовжньою перегородкою серце поділене на дві цілком ізольовані одна від одної половини - праву і ліву. У верхній частині обох половин розташовані праве і ліве передсердя, в ніжній частині - правий і лівий шлуночки.
Таким чином, серце собаки чотирикамерне. У правій його половині міститься венозна кров, у лівій - артеріальна.
Показники роботи серця і кровообігу (по В. Рихтеру)
Частота скорочень серця 70-130 в хвилину (в залежності від віку і величини собаки).
Верхівний поштовх серця в 4-6-м міжреберних проміжках, в нижньої третини грудей, близько краю грудини.
Серцева тупість зліва в 4-6-м міжреберних проміжках, верхня межа - реберний симфиз в 6-м міжреберному проміжку на напрямку донизу, який переходить в поле перкусії печінки.
Об`єм крові при скороченні серця 14 мл (на 10 кг маси тіла).
Хвилинний об`єм серця 1450 мл (при частоті 100 ударів в хвилину).
Час кровообігу 16,7 с.
Мал.5. Серце: А - загальний вигляд: 1 - артерії; 2 - вени; 3 - стравохід; 4 - бронхи; 5 - передсердя; 6 - шлуночки; Б-повздовжній розріз: 1 - праве передсердя; 2 - ліве передсердя; 3 - правий шлуночок; 4 - лівий шлуночок; 5 - артерія (аорта); 6 - легенева артерія; 7-пола вена; 8 - легенева вена; 9 - серцева сумка; 10 - грудна кістка.
Мал.8. Схема кровообігу ПП - праве передсердя; ЛП - ліве передсердя; ПЖ - правий шлуночок; ЛЖ - лівий шлуночок.
Система органів сечовиділення
У процесі життєдіяльності організму в тканинах відбувається розщеплення білків, жирів і вуглеводів з виділенням енергії. Кінцеві продукти розпаду - вода, вуглекислий газ, аміак, сечовина, сечова кислота, фосфати та інші сполуки. Із тканин ці продукти дисиміляції переходять в кров, нею приносяться до органів виділення і через них виводяться з організму. У виведенні цих речовин беруть участь легені, шкіра, травний апарат і органи сечової системи.
Більша частина продуктів дисиміляції виділяється через систему сечових органів. У цю систему входять нирки, сечоводи, сечовий міхур і сечівник. В організмі собаки нирки беруть участь у підтриманні сталості об`єму рідин тіла, їхнього осмотичного тиску та іонного складу; регуляції кислотно-лужної рівноваги; виділенні продуктів азотного обміну і чужорідних речовин, економії або екскреції різних органічних речовин (глюкоза, амінокислоти тощо) залежно від складу внутрішнього середовища; метаболізмі вуглеводів і білків; секреції біологічно активних речовин (гормон ренін); кровотворенні. Нирки мають широкі межі функціональної адаптації до потреб організму у підтриманні гомеостазу, бо вони здатні значною мірою змінювати якісний склад сечі, її об`єм, осмотичний тиск і рН.
Нирки є головним органом системи сечовиділення. Нирки - парний орган. Вони лежать в черевної порожнини в області попереку, під хребцями. Права нирка дещо витягнута уперед. У собаки нирки гладкі, однососочкові, бобовидної форми, короткі, товсті. Нирки лежать під 1-3 поперековим хребтами. Відносна вага нирок до 0,7-0,5%. Нирки оточені великою кількістю жирової тканини, яка служить для них як би м'якою подушкою.
В нирки входять кровоносні судини і нерви, а виходять сечоточники, венозні і лімфатичні судини.
Зовні нирки вкриті легко знімаючоюся з`єднувальною капсулою. На розрізі в нирках розрізняють три шари - корковий, або сечовидільний, проміжний і мозковий. В корковому шарі закладені особливі ниркові утворення - тільця, від яких відходять ниркові канальця. Тільця складаються із так званої капсули Шумлянського, яка складається із двох щільно прилягаючих один до одного шарів клітин і судинного клубочка. Судинний клубочок утворюється розгалужуванням судин, які приносять кров. Один листок капсули Шумлянського безпосередньо оточує судинні клубочки, а інший відокремлюється від першого таким чином, що між ними залишається щілина, яка переходить в каналець. Канальці нирок, зливаючись один з одним, впадають в невелику порожнину нирок - ниркову лоханку.
Для відділення сечі в нирках є два окремих апарата. В клубочках виходить вода і зв`язані з нею солі. В канальцях йде виділення специфічних сечових продуктів.
Від кожної нирки відходить по одному сечоводу. Сечоводи спускаються в порожнину таза, де вони впадають в верхню стінку задньої частини сечового міхуру. Сечоводи являють собою трубки, які покриті слизистою оболонкою, в зовні - тонкою серозною оболонкою. Між цими оболонками розташовані пучки гладких м`язів. Перистальтичними скороченнями цих м`язів сеча краплями проштовхується в сечовий міхур.
Сечовий міхур в ненаповненому стані має грушовидну форму і розташований на дні тазової порожнини. Форма і розмір сечового міхуру змінюється в залежності від ступеня його наповнення. В своєї звужувальної частині, яка називається шийкою, сечовий міхур переходить в сечовипускальний канал. Стінки сечового міхуру складаються із слизової оболонки. В області шийки м'язовий шар сильно розвинутий і утворює так званий сфинктор, або замикач сечового міхуру. Він запобігає витікання сечі із сечового міхуру. Стінки сечового міхуру дуже еластичні, завдяки чому ємкість його може значно збільшуватися. Помірно наповнений сечовий міхур містить 50-100 куб. см. сечі. При звільненні сечового міхуру м'язові пучки стінок скорочуються, сфинктор послаблюється і сеча сильним струменем викидається через сечовипускальний канал назовні.
Процес звільненні сечового міхуру регулюється нервами, які керуються центром сечовипускання, який знаходиться в попереково-крижової частини спинного мозку. Цей центр зв`язаний і з головним мозком. В корі великого мозку є ділянки, при подразненні яких здійснюється скорочення сечового міхура. Наявністю центра в головному мозку пояснюється той факт, що собака може затримувати звільнення міхура і навпаки, викликає виділення сечі без наявності до того позиву.
Сечовипускальний канал самця є одночасно і каналом, по якому відбувається виверження сперми. Сечовипускальний канал самки дуже короткий. Він проходить по дну тазової порожнини і відкривається в нижній стінці переддвір'я піхви. Кількість сечі, яка виділяється собакою за добу змінюється в залежності насамперед від складу корму. В середньому собака виділяє за добу до 0,5 л, а великі собаки - до 1,5 л сечі.
Система органів розмноження
Розмноження одна із основних властивостей організму, при якому забезпечується відтворення собі подібних та продовження існування виду на Землі. Для виконання функцій зв`язаних з розмноженням, у собак служить статевий апарат.
Статевий апарат самця складається із сім`янників, або яєчок, сім`япроводів, предстательної залози, сечостатевого каналу і статевого члена.
В статевому апараті самця виробляється сперматозоїди. Сперма має вигляд в`язкої рідини, яка складається із продуктів виділення сім`янників і предстательної залози. Сперматозоїд являє собою рухливу клітину, в якої розрізняють головку (клітинне ядро), шийку і хвіст. За допомогою хвостика сперматозоїди здійснюють самостійні рухи. При сприятливих умовах сперматозоїди можуть жити декілька днів і поза організмом.
Сім`янники, або яєчка, є органами, в яких утворюються і дозрівають статеві клітини - сперматозоїди. Сімянники - парні залози округлої форми. В процесі розвитку зародка вони знаходяться усередині черевної порожнини, а по мірі розвитку опускаються в мішковидне вип'ячування черевної стінки, яке утворює так звану мошонку. Усередині мошонка поділена на дві порожнини. Порожнини мошонки сполучаються з черевної порожниною вузькими паховими каналами. Через пахові канали і відбувається опускання яєчок із черевної порожнини в мошонку. Спостерігаються випадки, коли сіменники, один або два, не опускаються із черевної порожнини в мошонку (крипторхізм).
Сіменники підвішені на сіменному канатику, в якому знаходяться кровоносні судини, нерви, м`язи, зв`язки і сім`япровід.
Зовні сіменники покриті щільною оболонкою. Усередині вони діляться на ряд комірок, в яких знаходяться тонкі звивисті канальці. Звивисті канальці переходять у виводні протоки і впадають в загальний канал, який проходить через придаток сіменника, який безпосередньо прилягає до сіменника. В кінці придатка загальний канал переходить в сім`япровід. Канал придатка служить місцем накопичення і збереження сперматозоїдів до моменту сім`явиверження.
Сім`япроводи мають форму довгих трубок. Починаючись від придатків сіменників, сім`япроводи прямують доверху, проходять через пахові канали в черевну порожнину, обгинають зверху сечовій міхур і впадають в сечовипускальний канал недалеко від шийки сечового міхура. В стінках сім'япроводу є м'язовий шар. Перистальтичним скороченням сім`япроводів сперматозоїди рухаються до сечовипускального каналу.
Предстательна залоза. На шийці сечового міхура лежить предстательна залоза. Вивідні протоки її відкриваються в сечовипускальний канал. Секрет цієї залози виділяється під час сім`явиверження. Він розжижує сперматозоїди і активує їх рух.
Статевий член є органом совокуплення і служить для введення сім`я в статеві органи самки. В статевому органі розрізняють корінь, тіло і головку з крайньою плоттю. В ньому розташовується частина сечовипускального каналу.
Статевий орган починається двома ніжками на буграх сідаліщної кістки. З`єднуючись разом, вони утворюють тіло статевого органа. Тіло статевого органа складається із пещеристих утворень, які при наповненні їх венозною кров`ю розширюються і стають пружними. Внаслідок цього статевий орган збільшується в об`ємі і довжині. Такий стан статевого органа називається ерекцією. Кінець статевого органа закінчується відносно довгою головкою, в основі якої лежить кісточка. У великих собак вона досягає 8-10 см довжини. В основі головки на місці переходу її в тіло статевого органа знаходяться особисті пещерні тіла, які при наповненні їх кров`ю утворюють бугри або цибулини. Від наповнення кров`ю цибулин основа головки набухає, що перешкоджає витяганню статевого органу із піхви самки. Від цієї анатомічної особливості слідує те, що собаки не можуть іноді розійтися відразу ж після статевого акта - відбувається склещування. Тому у собак статевий акт називають в`язкою. Передня частина статевого органа поміщується в так званому препуциальному мішку.
Статевий апарат самки складається із яєчників, яйцепроводів, матки і пахви (рис.15).
Яєчники - парні залози кругло-овальної форми. В них відбувається утворення і дозрівання статевих клітин (яйцеклітин) самки. Яєчники значно менше сіменників самця. Вони розташовуються в черевної порожнині в області 3-4-го поперекових хребтів і вільно підвішені кожний на особистій зв'язці, або брижійки. В яєчнику розрізняють два шари - зовнішній або фолікулярний, і внутрішній, або судинний. Фолікулярний шар містить в себе велику кількість міхурів, в яких знаходяться і розвиваються яйцеклітини. Фолікули не всі однакові і знаходяться в різних стадіях розвитку. Дозрівший фолікул наповнений рідиною і оточений тонкою оболонкою. На внутрішньої стінки фолікула є невеликий виступ, в центрі якого і знаходиться яйцеклітина.
Судинний шар складається, головним чином, із кровоносних судин і нервів.
Дозрівання яйцеклітин і яєчників відбувається наступним чином. Після закінчення розвитку фолікула настає такий момент, коли усередині нього починає накопичуватися рідина в такій кількості, що вона розтягує стінки фолікули. Наповнений рідиною фолікул чітко виступає в вигляді горба на поверхні яєчника. В результаті збільшуючогося натягання стінок фолікули вони розриваються і яйцеклітина разом з фолікулярною рідиною попадає на лійку яйцепроводу, яка знаходиться в відкритому вигляді в черевної порожнині. На місці спаявшогося після розриву фолікула утворюється так зване жовте тіло. Його призначення - виділяти в кров особливі гормони, які служать збудниками процесів, які відбуваються в матці після запліднення яйцеклітини. Якщо яйцеклітина не запліднюється, жовте тіло через 5-10 днів перестає функціонувати. При заплідненні воно розвивається і функціонує на протязі всього періоду вагітності; зникає після пологів. У самки одночасно дозрівають декілька фолікулів. Із лійки яйцепроводу яйцеклітини попадають в яйцепровід (довжина яйцепроводу у собаки досягає 4-10 см) і проходять в матку. Проштовхування яйцеклітин в матку по яйцепроводу відбувається в результаті руху війок мерехтіючого епітелію слизової оболонки яйцепроводів і перистальтичного їх скорочення. Яйцеклітини із яйцепроводів поступають в рога матки.
Матка служить місцем розвитку плода. У самки матка складається із двох рогів і тіла. Тіло матки дуже коротке, а рога довгі. По зовнішньому виду матка нагадує римську цифру V. Рога і тіло матки підвішені в черевної порожнині на широких маточних зв`язках. Ділянка матки, яка спрямована в пахву, називається шийкою матки. Внутрішня будова матки пристосована до виконання процесів, пов`язаних з вагітністю. Усередині матка покрита слизовою оболонкою. За слизовою оболонкою лежить мускульний шар з добре розвинутими коловими м`язами. Завдяки скороченню м`яз матки відбувається виштовхування плода при пологах. Зовні матка покрита серозною оболонкою.
Піхва є початковим відділом статевого апарату самки. Вона являє складчату трубку, яка покрита усередині слизистою оболонкою. Під слизистою оболонкою лежить мускульний шар колових і поперекових м`язів. Початкова ділянка піхви називається переддвір'ям. У молодих тварин, які ще не були в в`язці переддвір'я відокремлено від іншої частини піхви тонкою оболонкою, яка називається незайваною плівою. На нижній стінці переддвір'я відкривається сечовипускальний канал. Ближче до виходу виступає головка клітора. В стінках переддвір'я закладені слизисті залози. Переддвір'я піхви закінчується статевими губами, які утворюють статеву щілину. У собак ця частина піхви називається петлею.
Тічка. Процес виділення яйцеклітин у собак супроводжується тічкою. Тічка зовні характеризується тим, що самка в цей період стає неспокійною, збудливість її підвищується, з`являється бажання відшукати самця. Під час тічки зовнішні статеві органи, внаслідок посиленого припливу до них крові, червоніють. Із піхви починає виділятися слиз. Закрита в звичайний час шийка матки відкривається, із неї витікає слизиста рідина з сумішшю крові і з характерним запахом, який приваблює самця. В цей період відбувається набухання слизистої оболонки матки, посилений приплив крові в судинах і посилена діяльність залоз. Відбувається як би підготовка матки до стану вагітності.
В`язка у собак являється безумовним статевим рефлексом. Безумовна рефлекторна статева реакція виявляється в вигляді суми складних дій, спрямованих на здійснення статевого акта. Статева реакція у собак починається порівняно рано і перш ніж організм досягає статевої зрілості.
Перед в`язкою у самця настає ерекція статевого органа. Ерекція викликається збудженням її центра в поперековій частині спинного мозку, імпульси до якого відходять із кори головного мозку. Імпульси в корі головного мозку виникають під впливом оточуючої обстановки - наявності самки в полюванні, від зорових і нюхових вражень. Ерекція може бути викликана і рефлекторно - від накопичення сімені в сімянниках або механічним подразненням статевого органа.
У самки при статевому збудженні також наповнюються кров`ю пещеристі тіла клітора, і він приходить в стан ерекції.
Акт в`язки у різних тварин триває різний час. У собак він триває 10-15 хвилин. Під час в`язки відбувається виверження семені самця.
Запліднення у собак маточне. Це пояснюється тим, що у собак є особливість в будові статевого апарату і зміни його під час статевого акту. Цибульчаті і кавернозні тіла статевого органа при в`язкі розбухають, і сперма через шийку проникає відразу в порожнину матки. Самці виділяють до 15 мл сперми світло-жовтого кольору, рідкої консистенції. Кількість сперматозоїдів в 1 мм куб. складає 60 тисяч, тривалість життя сперматозоїда в матці - 8-12 годин.
Полювання у самки виявляється в віці 8-10 місяців, статева зрілість настає в 10-12 місяців, статевий цикл складає біля 6 місяців, тривалість тічки - до 4 тижнів (в середньому 10-20 днів). Рахується, що найбільш благоприємним для спарування з самцем 10-14 день від початку тічки. Перша тічка після щеніння виявляється через 4-5 місяців. Тривалість вагітності 58-66 днів (в середньому 9 тижнів, або 63 дня). Тривалість підсосного періоду 4-6 тижнів.
Для визначення віку цуценя в усерединіутробний період встановлені наступні проміри (довжина плода від тім`я до сідаліщних горбів): в 3 тижня - 1, 5-6, 6-8, 8-12 см і в 9 тижнів - 12-20 см.
В кінології розрізняють вікові групи тварин:
цуценята (до 8 тижнів);
молоді собаки (до 18 місяців);
дорослі собаки (більше 18 місяців).
Система органів внутрішньої секреції.
За вироблення специфічних речовин, які поступають в кров, - гормонів - відповідають особисті групи залоз. Вони і складають систему органів внутрішньої секреції.
Гормони - це біологічно активні речовини, які в невеликих кількостях здатні робити на організм значний вплив.
Гормони характеризуються специфічністю, тобто кожний гормон виконує певну функцію. Гормони, надходячи в кров, виконують свою роль далеко від місця синтезу. В швидкості виникнення ефекту гормони поступаються нервовій системі.
Хімічна природа гормонів неоднорідна: видозмінені амінокислоти, білки, поліпептиди, стероїди (органічні сполуки, які належать до групи складних ліпідів, що не піддаються омиленню) та ін. Так, тироксин, щитовидної залози є йодованою амінокислотою; інсулін, глюкагон підшлункової залози, соматотропін (гормон росту) гіпофіза - білки; адреналін, норадреналін надниркових залоз - катехоламін (азотовмісні органічні сполуки, що утворюються в клітинах організмів з амінокіслот у процесі декарбоксилювання); гормони статевих залоз естрадіол, тестостерон - стероїди.
Гормони мають сильний вплив на регуляцію обміну речовин росту, статевого розвитку, функцій окремих органів. Одні гормони здатні підсилювати функцію, а інші - послаблювати. Отже, завдяки гормонам, що вироблюються в залозах внутрішньої секреції, здійснюється регуляція життєдіяльності організму.
Злагоджена функція залоз внутрішньої секреції може порушуватися. Залози можуть виділяти гормони в надлишку і це супроводжується гіперфункцією їх (більше норми). В інших випадках залози можуть виробляти мало гормонів, тоді проявляється недостатність їх в організмі - гіпофункція (менше норми). Гіперфункція і гіпофункція призводять до порушення життєдіяльності організму, захворювань.
Нервова система та органи чуття.
Нервова система є дуже складною і своєрідною по своєї будові і функціям системою організма. Її значення полягає в тому, що вона поєднує, узгоджує і регулює діяльність органів і систем, обумовлює оптимум функціонування. Нервова система забезпечує зв`язок організму з навколишнім середовищем.
Структурною одиницею нервової системи є нервова клітина з її відростками - нейрон.
Мал.3. Нервова клітина:
1 - тіло нервової клітини;
2 - ядро;
3 - деревовидні відростки (дендрити);
4 - неврит;
5 - оболонка, яка утворює разом з невритом нервове волокно;
6-кінцеві розгалуження неврита.
Уся нервова система являє собою сукупність нейронів, які контактують один з одним за допомогою спеціальних апаратів - синапсів. За структурою і функціями розрізняють три типи нейронів: рецепторні, або чутливі (по них збудження передається із периферії до нервової системи); вставні, або проміжні, які передають імпульси, всередині нервової системи, і ефекторні, або рухові, нейрони, по яких імпульс направляється до робочих органів - ефекторів (м`язів, залоз тощо).
У нервовій системі виділяють центральну частину - головний і спинний мозок (центральна нервова система), і периферичну, яка представлена 12-ма парами черепномозкових і 31 парою спинномозкових нервів (периферична нервова система). На розрізах мозку видно, щ він складається із сірої і білої речовин. Сіра речовина утворюється скупченням нервових клітин (з початковими відділами, їхніх відростків), а біла речовина - це скуплення нервових волокон.
У головному мозку, у різних його відділах, сіра і біла речовина розташована по-різному. В півкулях мозку і мозочку сіра речовина розташована на периферії, утворюючи зовні суцільний шар, який називають корою. Під корою міститься біла речовина, а в ній окремі скупчення сірої речовини - ядра. В інших відділах головного мозку біла речовина розташовується зовні, а сіра речовина у вигляді ядер - всередині. В спинному мозку біла речовина лежить по периферії, а сіра - в центрі і також утворює ядра. Ядра сірої речовини виконують роль центрів головного і спинного мозку, які регулюють діяльність органів (центр слиновиділення, центр ковтання, центр дихання тощо).
Пучки нервових волокон (нерви) білої речовини зв`язують одні відділи головного і спинного мозку з іншими і виконують провідникову функцію - по них передають нервові імпульси. Головний і спинний мозок мають густу сітку кровоносних судин. Речовина мозку потребує постійного надходження кисню і поживних речовин. Порушення мозкового кровообігу може бути причиною різних патологічних станів (паралічів, втрати чутливості).
Нерви, які відходять від головного і спинного мозку, дають гілки до всіх органів собаки, або як кажуть, іннервують всі органи. В органах є кінцеві нервові апарати - рецептори (чутливі, або аферентні, нервові закінчення) і ефектори (рухові, або еферентні, нервові закінчення, які викликають збудження робочого органа).
За допомогою нервів і їхніх розгалужень здійснюється зв`язок центральної нервової системи з органами, і усі системи органів поєднуються в єдине ціле (цілісність організму).
Нерви залежно від складу їхніх волокон поділяються на чутливі, рухові і змішані. Чутливі нерви містять доцентрові волокна, рухові - відцентрові волокна, а змішані - обидва види нервових волокон. Багато нервів і їхніх розгалужень на периферії, крім нервових волокон, мають нервові вузли (ганглії). Вони складаються із нейронів, відростки яких входять до складу нервів, і їхніх розгалужень (нервові сплетення).
Уся нервова система (центральна і периферична) поділяється функціонально на соматичну і автономну, або вегетативну. Соматична охоплює ті відділи центрально і периферичної нервової системи, які іннервують скелетні м`язи і органи чуття. До автономної нервової системи відносять відділи головного мозку і нерви з їхніми розгалуженнями, які іннервують переважно внутрішні органи: серце, судини, залози внутрішньої секреції та ін. Автономна нервова система в свою чергу поділяється на симпатичну і парасимпатичну.
Автономна нервова система іннервує весь організм у цілому, усі органи і тканини: залози, гладенькі м`язи, кровоносні судини, органи чуттів, нарешті головний і спинний мозок, тобто центральну нервову систему. Більшість органів іннервується одночасно як симпатичною, так і парасимпатичною нервовою системою, але вони діють на один і той самий орган протилежно. Наприклад, симпатична нервова система збільшує ритм і силу скорочення серця, звужує судини і підвищує тонус у них, уповільнює перистальтику кишок, а парасимпатична, навпаки, уповільнює ритм і зменшує силу скорочень серця, розширює судини і знижує тиск у них, прискорює перистальтику кишок. В цілому симпатична нервова система забезпечує витрачання енергії, а парасимпатична відновлення її запасів у організмі.
Автономна нервова система не має своїх особливих аферентних, чутливих шляхів. Чутливі імпульси від органів направляються по чутливих волокнах, спільних для вегетативної і соматичної нервової системи. Вищий контроль і регуляція функцій вегетативної нервової системи, як і соматичної, здійснюються корою великого мозку.
Центри автономної нервової системи розташовані в середньому, довгастому і спинному мозку, а периферична частина складається із нервових вузлів і нервових волокон, які іннервують робочий орган. Від тіла нейрона (першого), який міститься в центральній нервовій системі, відходить довгий відросток, що утворює пресинаптичне, або прегангліонарне, волокно. Воно переключається на другий нейрон, тіло якого міститься в периферичному вузлі (ганглії, сплетенні), від тіла цього нейрона відходить постсинаптичне (постгангліонарне) волокно до іннервованого органа.
Симпатична частина автономної нервової системи бере початок у середній частині спинного мозку, де містяться тіла перших нейронів, відростки яких закінчуються в нервових вузлах двох симпатичних ланцюгів, що розташовані по обидві боки спереду хребта. В цих ланцюгах містяться тіла інших нейронів, відростки яких безпосередньо іннервують робочі органи. У вузлах перший і другий нейрони з`єднуються за допомогою синапсів.
Парасимпатична частина автономної нервової системи утворена кількома нервами, тіла яких містяться в середньому і довгастому мозку та сегментах крижового відділу спинного мозку. Парасимпатичні вузли, в яких знаходяться тіла других нейронів, розташовані в органах, на діяльність яких вони впливають.
Автономна нервова система регулює і змінює фізіологічний стан тканин і органів, пристосовуючи їх до діяльності усього організму в умовах навколишнього середовища.
Слід мати на увазі, що поділ нервової системи на соматичну і автономну, як і на центральну і периферичну, носить умовний характер, бо усі відділи нервової системи анатомічно і функціонально зв`язані один з одним і працюють як єдине ціле.
Будова і функції спинного мозку. Спинний мозок лежить у каналі хребта і являє собою тяж. Вгорі він безпосередньо переходить в головний (довгастий) мозок, а внизу закінчується конічним звуженням.
Спинний мозок має два потовщення: шийне і поперекове, що відповідають місцям виходу із нього нервів, які йдуть до кінцівок.
Від спинного мозку відходять 31 пара змішаних спинномозкових нервів, у яких є рухові волокна і чутливі волокна. Ділянка спинного мозку, від якої відходить пара нервів, називається нервовим сегментом, або сегментом спинного мозку. Кожний сегмент іннервує певні скелетні м'язи і ділянки шкіри.
Спинний мозок здійснює дві функції: рефлекторну і провідникову. Як рефлекторний центр спинний мозок здатний здійснювати складні рухові вегетативні рефлекси. Аферентними (чутливими) шляхами він зв`язаний з рецепторами, а еферентними (руховими) - із скелетною мускулатурою й усіма внутрішніми органами.
Довгими висхідними і низхідними шляхами спинний мозок сполучається двостороннім зв`язком периферію з головним мозком. Аферентні імпульси по провідних шляхах спинного мозку проводяться в головний мозок, даючи йому інформацію про всі зміни в зовнішньому і внутрішньому середовищі організму. По низхідних шляхах імпульси від головного мозку передаються до ефекторних нейронів спинного мозку, які і викликають або регулюють діяльність відповідних органів.
Будова і функції відділів головного мозку
Головний мозок розташований в порожнині черепа. У собаки загальна форма головного мозку залежить від форми черепа: вона то грушоподібна, то більш округла. Абсолютна вага головного мозку коливається в широких межах, а відносній вазі в загальному зворотньо пропорційний вазі тварині. У китів абсолютна вага мозку 4600-700 г, а відносна вага 1/10000 - 1/14000; у слонів відносно 4300-5400 г і 1/375 - 1/560; у собаки 46-138 г і 1/30-1/400; у людини 1350-1450 г і 1/35 - 1/45. В ньому розрізняють слідуючи відділи: довгастий мозок, задній мозок (який складається із моста і мозочка), середній мозок, проміжний мозок (таламус і гіпоталамус), великі півкулі (передній, кінцевий мозок).
Рис.9. Повздовжній розріз головного мозку:
1 - продовгуватий мозок; 2 - мозочок; 3 - великі півкулі; 4 - кінцевий мозок; 5 - шишковидна залоза; 6 - гіпофіз
Продовгуватий мозок є безпосереднім продовженням спинного мозку. Містить життєво важливі рефлекторні центри: дихання, обміну речовин, судинно-руховий, серцевої діяльності, ковтання, ссання, секреції травних залоз, а також центри захисних рефлексів - чихання, кашлю, моргання, сльозовиділення тощо.
До заднього мозку відносяться міст і мозочок. Міст розташований між середнім і довгастим мозком. Внутрішня будова його нагадує будову довгастого мозку. Через міст проходять шляхи нервових імпульсів із нижчерозташованих відділів до вищих і в зворотному напрямку.
Мозочок. Бере участь у регуляції м`язового тонусу координації рухів. До нього йдуть імпульси від спинного так й довгастого мозку. Мозочок через таламус зв`язаний з корою великих півкуль і регулює стан активності рухових центрів кори, але на функцію мозочка впливає і кора великих півкуль. Крім регуляції рухових функцій мозочок впливає на вегетативну нервову систему.
Між заднім і проміжним мозком розташований середній мозок, який здійснює морфологічний і функціональний зв`язок цих функцій мозку. До складу середнього мозку входять пластинка, чотиригорбікового тіла, ніжки мозку і епіфіз. Середній мозок відіграє основну роль у регуляції тонусу скелетних м`язів.
З переду середній мозок переходить у проміжний - складається із таламуса і гіпоталамуса. Функції проміжного мозку різноманітні. Він впливає майже на всі залози внутрішньої секреції, бере участь в емоційних і поведінкових реакціях тварин.
Спереду проміжний мозок переходить у півкулі великого мозку, який представлений правою і лівою півкулями. Вперше мікроскопічну будову кори дослідив у кінці минулого сторіччя професор Київського університету В.О. Бец. Він відкрив пірамідні нейрони, яким згодом було дано його ім`я (клітини Беца). Він же ввів термін “архітектоніка мозку", яким підкреслюється особлива складність будови кори великого мозку. Кора великих півкуль виконує важливі життєві функції організму. Діяльність всіх органів знаходиться під її контролем. В корі відбувається утворення умовних рефлексів, протікають процеси вищої нервової діяльності, які полягають в пристосуванні організму до зовнішнього середовища на основі безумовних рефлексів, які є і вироблених умовних рефлексів. В корі півкуль знаходяться рефлекторні центри та центри управління рефлексами. Центри являють собою певні області, які складаються із сірої речовини, які завідують певними функціями організму. Ці області тісно пов`язані між собою і мають вплив один на одного - тобто функціональна діяльність мозку протікає як єдине ціле.
Вища нервова діяльність - сукупність рефлексів, які забезпечують різноманітні (найбільш досконалі) форми взаємозв`язку тварин з навколишнім середовищем і здійснюються за участю вищих відділів ЦНС (кори великого мозку, підкірки). Основу вищої нервової діяльності становлять умовні рефлекси, що утворюються на основі безумовних рефлексів. Вища нервова діяльність здійснюється за рахунок двох основних нервових процесів - збудження і гальмування. Під час дії умовних і безумовних подразників ці процеси виникають у корі мозку, де вони можуть поширюватися або концентруватися в обмеженій ділянці. Формування і характер вищої нервової діяльності різних тварин залежать від типу їхньої нервової системи. Вища нервова діяльність забезпечує найглибше і найдосконаліше пристосування організму до умов існування. В основі пристосувань лежить здатність кори головного мозку швидко утворювати нові рефлекси і гальмувати старі у відповідь на зміни в середовищі.
У тварин вища нервова діяльність проявляється на основі першої сигнальної системи. Вища нервова діяльність людини сформувалась у процесі праці і соціальних відносин, тому вона проявляється на основі не тільки першої, а й другої сигнальних систем. Це забезпечує можливість абстракцій та узагальнень. Останні становлять основу нашого мислення та свідомості.
Безумовні і умовні рефлекси. В основі регуляції різноманітної діяльності організму є функції нервової і ендокринної систем. Функції нервової системи проявляється шляхом рефлексів. Рефлекс - реакція організму на будь-яке подразнення, яка здійснюється за участю нервової системи, основна форма діяльності нервової системи організму. Це слово латинського походження і означає “відбиття". Звичайно рефлекс - не механічне відбиття, а вища форма біологічного відбиття із складними процесами обробки інформації - аналізу і синтезу.
Найпростіші приклади рефлексів відомі кожному із повсякденного життя. Приймання їжі - це харчовий рефлекс. Кліпання повіками - рефлекс моргання. Вдих і видих - дихальний рефлекс. Зміна величини зіниць залежно від інтенсивності освітлення, зміна або підтримання рівня тиску крові, підсилення або послаблення перистальтики кишок, тонусу м`язів (ходіння, бігання) та інше - все це приклади рефлексів. Із цього невеликого переліку фізіологічних функцій видно, що усі види діяльності організму є рефлекторними, з тією лише різницею, що одні функції здійснюється за рахунок простих рефлексів, а інші - складних. За допомогою рефлексів відбувається взаємодія між частинами тіла, а також організму із навколишнім середовищем. Рефлекси є однією із форм загальнобіологічної властивості - подразливості.
Поняття “рефлекс” було введене французьким філософом і природодослідником Р. Декартом понад 300 років тому. Вчення про рефлекси розробили І.М. Сєченов і І.П. Павлов. Ідею про рефлекторний характер діяльності мозку вперше висловив І.М. Сєченов у 1863 р. у книзі “Рефлекси головного мозку”. І.П. Павлов, використовуючи великий експериментальний матеріал, створив рефлекторну теорію і вчення про нервову діяльність. У наступні роки вчення про рефлекси розширювалось і доповнювалось учнями і послідовниками І.П. Павлова як у нашій країні, так і за кордоном.
Фізіологічними експериментами встановлено, що діяльність нервової системи, а за її допомогою і всього організму носить рефлекторний характер. Комплекс ланок нервової системи, який здійснює збудження, називають рефлекторною дугою. Фактично це шлях рефлексу. Рефлекторна дуга складається із 5 ланок:
1) сприймаючий апарат (рецептори);
2) нервові волокна, які проводять збудження в центральну нервову систему (чутливі, доцентрові, аферентні);
3) нервові центри, де відбуваються обробка і перемикання збудження з чутливих нервових клітин на рухові;
4) рухові (відцентрові, еферентні) нервові волокна, по яких імпульси надходять до робочих органів (ефекторів);
5) робочий орган - м`яз, залоза тощо.
Передавання імпульсів (збуджувальних або гальмівних) від однієї нервової клітини до іншої або від нейронів до клітин робочих органів здійснюється за допомогою синапсів (гр. synapsis - сполучення, зв`язок. У синапсі передача імпульсу здійснюється при допомозі медіаторів (посередників) - речовин, які виділяються в дуже незначних кількостях нервовими закінченнями. Мембрани сприймаючих клітин мають високу чутливість до медіаторів. Останні викликають їх збудження або гальмування залежно від властивості медіаторів і клітин. Після виконання своїх функцій медіатори руйнуються спеціальними ферментами, їхня дія припиняється. На сьогодні найбільш вивчені медіатори ацетилхолін і адреналін.
Усі види рефлексів І.П. Павлов поділив на дві групи: безумовні (природжені) і умовні (набуті).
Безумовні рефлекси - це природжені реакції організму з допомогою нервової системи у відповідь на вплив подразників, це такі, які сформовані до моменту народження, вони спадкові. Безумовними їх називають тому, що для утворення їх не потрібно якихось умов. Біологічна роль цих рефлексів у тому, що вони зумовлюють існування новонароджених як у перші моменти після народження, так і в наступному житті, вони є основою для формування умовних рефлексів. Слід пам`ятати, що такий поділ рефлексів значною мірою умовний, бо вони взаємозв`язані, тісно переплетені настільки, що стають невіддільними, і в чистому вигляді їх виділити важко.
Безумовні рефлекси разом з умовними забезпечують пристосованість організмів до умов життя.
Прикладами безумовних рефлексів є: харчові, захисні, статеві, саморегуляції функцій органів і систем, больові, ковтання, блювання, чхання, кашлю, моргання тощо. В перший момент після народження тварина здатна дихати, харчуватися шляхом ссання тощо.
Інстинкти - не що інше, як сукупність послідовних різноманітних безумовних рефлексів.
Рефлекторна діяльність нервової системи, яка складається із безумовних і умовних рефлексів, зумовлює усю різноманітність функцій організму, у тому числі і поведінку.
Умовні рефлекси - складні пристосувальні реакції, які утворюються в процесі життя на основі безумовних. На відміну від безумовних, умовним рефлексам не властива сталість. Вони можуть утворюватися і зникати в залежності від конкретних умов. Тому вони називаються умовними, тобто для формування їх необхідні умови. Ці рефлекси утворюються з участю кори великих півкуль. Про це свідчать досліди на тваринах, у яких видаляли кору. Вони втрачали здатність утворювати умовні рефлекси, але зберігали безумовні та раніше вироблені умовні.
І.П. Павлов в експериментах утворював умовні рефлекси у собак у спеціально обладнаних камерах, куди не проникали сторонні звуки. Найбільше в його лабораторії була вивчена рефлекторна діяльність травних залоз, на які завбачливо накладалися фістули, що давало можливість збирати травні соки і враховувати їхню кількість, час початку виділення тощо.
Вироблення умовного рефлексу проводилось таким чином. Піддослідну тварину ставили в станок. Коли тварині давали їжу, можна було спостерігати, як виділяється із фістули слина. Це прояв безумовного - харчового - рефлексу. Потім за 30 с до годування перед собакою вмикали електричну лампочку. Тварина реагувала на раптовий спалах світла, повертаючи до нього голову, але до моменту приймання їжі слина з фістули не виділялась, бо світло лампочки на цьому етапі досліду було байдужим подразником по відношенню до функції травлення. Після кількаразового поєднання запалювання лампочки і годування світло перетворюється на подразник, який сигналізує, що за ним з`явиться їжа, тобто світло стає умовним подразником. В інших дослідах годування поєднувалось із звуками труби, почухуванням шкіри тварини тощо. Ці подразники із безумовних ставали умовними. Із описаних дослідів видно, що умовні рефлекси утворюються на базі безумовних. Безумовний рефлекс слиновиділення виникає у відповідь на їжу, отже їжа - безумовний подразник. Світло спочатку байдужий подразник, але при повторенні його перед годуванням воно стає умовним подразником.
Механізм утворення умовного рефлексу в описаних вище дослідах можна уявити таким чином. У початкових дослідах збудження смакових рецепторів язика при годуванні надходили по доцентрових нервах до центрів смакової чутливості, які розташовані не лише у відділах стовбура мозку, але і в корі. Після аналізу і синтезу збудження в центрах травлення імпульси по відцентрових нервах надходять до травних залоз, де відбувається виділення травних соків. У цьому шляху можна бачити частини рефлекторної дуги. Але це ще безумовно-рефлекторна діяльність.
Коли перед годуванням тварини запалювали світло, то подразнювались рецептори сітківки ока, від яких по доцентрових нервах збудження надходило в підкірку, а потім і кіркові центри зору, де і виникало збудження. При поєднанні запалювання світла і годування одночасно збуджувалися два центра кори: травлення і зору. Збудження іррадіювало (поширювалось) і між центрами утворювався тимчасовий зв`язок. Саме через нього збудження із центра зору потрапляло до центру травлення, а потім - до травних залоз. Цим можна пояснити виділення слини у відповідь на запалювання лампочки навіть у випадку, якщо не давати їжу.
У лабораторії І.П. Павлова встановлено, що умовний рефлекс можна виробити тільки тоді, коли байдужий подразник передує безумовному. В інших поєднаннях умовні рефлекси не утворюються, а якщо утворюються, то слабі, і швидко згасають. Важливо щоб умовний подразник біологічно був слабшим, ніж безумовний.
Подобные документы
Характеристика систем органів людини: дихальної, сечовидільної, верхніх і нижніх відділів травного каналу, та зовнішніх і внутрішніх статевих органів. Будова серцевої стінки та клапанного апарату. Огляд артерій і вен малого та великого кіл кровообігу.
контрольная работа [39,0 K], добавлен 23.11.2010Визначення тканини як системи клітин і міжклітинної речовини, що мають подібну будову. Поняття єдності фізіологічних систем організму. Характеристика, будова та функції опорно-рухового апарату людини. Хімічна, анатомічна і мікроскопічна будова кісток.
конспект урока [16,3 K], добавлен 06.04.2012Біологічне значення нервової системи, її загальна будова. Поняття про рефлекс. Поведінка людини, рівень її розумової діяльності, здатність до навчання. Основні питання анатомії, фізіології, еволюції нервової системи. Патологічні зміни нервової діяльності.
реферат [33,4 K], добавлен 17.02.2016Екологічні групи рослин за вимогами до води, світла, ґрунту та способом живлення. Структура і компоненти рослинної та тваринної клітини. Будова, види, основні функції їх тканин. Системи органів тварин і рослин. Типи їх розмноження. Засоби охорони природи.
курсовая работа [860,8 K], добавлен 28.12.2014Мітохонрдрії як органоїди клітини, їх будова та функції. Розміри, форма, загальна схема організації мітохондрій. Локалізація ферментної системи мітохондрій. Методи дослідження мітохондрій: електронна мікроскопія; інтерференційне мікроскопування.
курсовая работа [398,9 K], добавлен 21.09.2010Ферменти, їх біологічна роль та хімічна природа. Рух цитоплазми, тургор, плазмоліз і деплазмоліз. Будова і функції ядра. Цитоплазма, будова і функції цитоскелета. Вплив несприятливих факторів на органоїди клітини. Клітинна теорія Шванна та Шлейдена.
методичка [7,4 M], добавлен 10.10.2013Основні етапи процесу дихання. Будова органів дихання, їх функціональні фізіологічні особливості в дітей. Газообмін у легенях та тканинах. Дихальні рухи, вентиляція легенів та їх життєва й загальна ємність. Нервова і гуморальна регуляція дихальних рухів.
реферат [946,3 K], добавлен 28.02.2012Методи дослідження травлення. Ротова порожнина, будова зубів. Оболонки стінок травного каналу. Травлення в шлунку та кишечнику. Всмоктування речовин в товстому кишечнику. Печінка й підшлункова залоза, регуляція травлення. Харчування та потреби організму.
курсовая работа [42,1 K], добавлен 14.11.2010Потреба організму в енергії, пластичному матеріалі й елементах, необхідних для формування внутрішнього середовища. Процес травлення та його типи. Травлення в порожнині рота, в шлунку, в дванадцятипалій кишці, в тонкому кишечнику та в товстому кишечнику.
курсовая работа [615,8 K], добавлен 03.12.2010Поняття нервової системи людини, її значення для організму. Будова спиного мозоку, його сегментарний апарат та головні елементи. Функції корінців спинномозкових нервів. Головний мозок як вищий відділ нервової системи людини: його будова та функції.
презентация [1,2 M], добавлен 17.12.2012
