Еволюція портретного жанру в українському мистецтві ХVII–XVIII століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

"Еволюція портретного жанру в українському мистецтві ХVII - XVIII століть"

Вступ

Актуальність теми. Процес розбудови української держави зумовив помітну тенденцію суспільства до всебічного, глибокого вивчення і творчого використання кращих традицій культурної і мистецької спадщини минулого. Це накладає відбиток і на політичне життя нашої країни. Указом Президента України від 19 лютого 2002 року №153/2002 оголошено 2003 рік Роком культури в Україні [1]. В цьому контексті звертаючись до українського портретного живопису, передусім слід підкреслити, що його дослідження необхідне для вирішення одної з найактуальніших проблем сучасного українського мистецтвознавства - проблеми мистецтва українського народу як давньої органічної єдності.

Вирішуючи спільну художню проблему саме в галузі портрета, художники різних країн і різного часу охоче переймають художні засоби один в одного. Не випадково учителем Т.Г. Шевченка був голландець Рембрандт, що жив за 200 років до нього. З другого боку - і цілком природно - взаємодія мистецтва територіально близьких країн певного часу особливо виразно виступає в жанрі портрета. Із сказаного зрозуміло, наскільки цікавим завданням є дослідження портретного живопису будь - якої країни, які важливі закономірності художнього процесу можуть бути простежені на матеріалі історії цього жанру.

Поява і розвиток портретного жанру в мистецтві відбиває процес самопізнання людини, ствердження власної значущості та гідності перед лицем суспільства, підкореної природи, навіть перед невблаганною смертю.

Портрет - це зображення засобами мистецтва певної людини. Портрет як жанр живопису визначається тим, що конкретна особа (іноді дві, а то й кілька осіб - так звані групові портрети) становить тему художнього твору. Якщо митець не концентрує всієї уваги на відтворенні індивідуальних властивостей людини, він перестає бути портретистом, хоч би в його картині не було зображено нічого, крім однієї людської фігури. Окремі обличчя і постаті портретного характеру можуть бути введені художником у композиції картин різних жанрів - історичного, побутового тощо. В таких випадках портретний образ залишається складовою частиною підпорядкованого темі художнього цілого і не визначає жанру твору. І навпаки - наявність у композиції поряд з постаттю портретованого краєвиду, натюрморту, навіть інших людських зображень не суперечить специфіці портретного жанру, якщо все це використовується лише для повнішого розкриття образу даної особи і нічого іншого.

Для вірного розуміння сучасного українського мистецтва вкрай важливою передумовою є вивчення культури народів тих країн до складу яких входила Україна в різні часи. Своєрідність мистецтва кожного з народів, його специфічні досягнення, викликані географічними, економічними та суспільно - історичними чинниками, становлять внесок, який збагачував на тому чи іншому етапі культуру народу.

Географічне положення України з давніх - давен робило її територію перехрестям торгових шляхів з півночі на південь, зі сходу на схід і в зворотних напрямках. Не маючи природних кордонів, Україна не тільки не була ніколи ізольованою від сусідніх держав, а, навпаки, була з ними щільно пов'язана економічними, політичними і найважливішими культурними відносинами. Природно, що це в якійсь мірі позначилося на всьому розвитку української національної культури. Її ґрунтом, також як і в культурі російській та білоруській, були традиції Київської Русі. Але Києву і Москві судилася не однакова історична доля. В той час, як Москва, подолавши монголо-татарську навалу, зміцніла як суверенна держава і почала двобій з польським королівством, змагаючись за першість у Східній Європі, у Києві порядкували литовські, а потім польські магнати. Ще раніше спустошена монголо-татарськими загарбниками Україна змушена була і надалі відбивати періодичні напади кочівників. Політично і економічно вона перебувала у стані занепаду, тоді як Московська держава набиралася сили.

На перший погляд, дивує, як за таких умов могло статися, що українське мистецтво в чомусь випередило російське, чому, зокрема, портретний живопис, завжди пов'язаний з ідеями гуманізму і розквіту духовного життя народу, виник і розвинувся на Україні раніше, ніж у Росії.

Нема потреби протиставляти стиль українського портрета польським або іншим західноєвропейським художнім явищам, у взаємодії з котрими він формувався, але, як далі побачимо, особливості історичної долі української народності виразно відбилися і в галузі портретного живопису. Оскільки особливості форми українського мистецтва виникли на спільних з Росією традиціях Київської Русі, досягнення українського портрета легко прижилися на російському ґрунті і стали основою подальшого пишного розквіту.

Стан розробки проблеми. Український портретний живопис ХVІІ - ХVІІІ століть давно вже привертав до себе увагу дослідників шанувальників старовини. Але справа першого збирача української художньої старовини В. Тарновського, засновника Чернігівського музею, не була легкою. Портрети, які знаходилися в церквах та поміщицьких будинках, коли вони старіли та «втрачали вигляд», або замінювалися копіями, або просто викидалися. Століття по тому вони вже були рідкістю. Цінуючи портрети в першу чергу як зображення історичних діячів, Тарновський часто - густо задовольнявся можливістю отримати копію.

О. Лазаревський 1882 р. першим надрукував статтю про старовинні українські портрети. «Всі ці портрети, за розповідями старих, зберігалися по старожитніх садибах аж до середини минулого століття. Достатню кількість портретів доводилося бачити нам особисто в поміщицьких садибах років двадцять тому. Тепер зустрічаються вони все рідше і рідше; переважна їх більшість загинула по горищах та коморах, куди спроваджували їх… Дуже багато портретів загинуло по церквах, звідки вони були винесені за розпорядженням св. синоду ще в тридцятих роках» [8; с. 18]. Портрети, що перебували в магнатських замках, в так званих «фамільних галереях» польських панів, ще у половині минулого століття також були занедбані, оскільки не відповідали смакам нових власників. Так, наприклад, за розповіддю сучасника, портрети Радзивіллів були перекинуті в приміщення, що не опалювалося, та віддані на поживу пацюкам.

Слідом за Лазаревським з публікаціями портретів на сторінках «Киевской старины» виступили інші автори, та усі вони зовсім не торкалися питань стилю та художніх якостей творів. «Козаки Мамаї» і особливо підписи на них зацікавили збирачів етнографічних матеріалів ще в ХІХ столітті. «Киевская старина» містила про них замітку, а більш докладний аналіз цих, пов'язаних з портретом, картин був даний К. Широцьким та Д. Щербаківським, котрим належать також перші мистецтвознавчі розвідки, присвячені українському портрету ХVII - XVIII століть.

Цінні матеріали та відомості, які стосуються історії портрета в західних областях України та в Польщі, були опубліковані польськими дослідниками. Втім, довгий час вони віддавали абсолютну перевагу творам іноземних майстрів.

Ширшому колу читачів, і вже не як історичні документи, а саме твори мистецтва, українські портрети ХVII - XVIII століть стали відомі завдяки нарису Є. Кузьміна в «Истории русского искусства» І. Грабаря. Проте, Кузьмін, який не бачив великої кількості пам'яток як східнослов'янських, так, особливо, західноукраїнських, невиправдано низько оцінив портретний живопис ХVII - XVIII століть, а «Мамаїв», не вагаючись, відніс до категорії зображень «вкрай наївних і грубих» [8; с. 18].

В 20-х роках ХХ століття в Україні з'явилися перспективи дійсно наукового вивчення української художньої спадщини. Колекції музеїв поповнювалися за рахунок церковних і приватних збірок.

Українському портрету була присвячена велика виставка, влаштована в Києві 1925 року. Каталог цієї виставки із статтями Д. Щербаківського та Ф. Ернста є першим і до сьогоднішнього дня залишається єдиним твором, спеціально присвяченим даній темі.

В роки війни з гітлерівською Німеччиною загинуло безліч пам'яток українського мистецтва, зокрема уся багатюща портретна колекція Чернігівського музею. Через це, завдання дослідника старовинного українського портрета стало складнішим, ніж було для піонерів цієї справи. І ніщо не може компенсувати втрати значної кількості найцікавіших пам'яток - козацьких портретів. Коли тепер вивчати історію українського портрета ХVII - XVIII століть, виходячи лише зі збереженого матеріалу, може скластися цілком невірне уявлення про кількісну й мистецьку перевагу західноукраїнських творів. Тому-то доводиться звертатися до старих публікацій, вивчати низку важливих творів, покладаючись лише на враження від фоторепродукцій. Ще до війни у 1930-х роках С.А. Таранушенко ретельно вивчив збірки усіх музеїв колишньої Української РСР, віддрукував з негативів або сфотографував особисто велику кількість портретів. Сучасні дослідники українського портретного жанру ХVII - XVIII століття звертаються при дослідженнях саме до цієї збірки.

Так, у 1969 році вийшла в світ фундаментальна праця П.Білецького «Український портретний живопис ХVII - XVIII ст. Проблеми становлення і розвиток» [8]. Ця книга присвячена добі першого розквіту національного стилю, що знайшов в Україні яскравий вираз у портретному живописі, тобто в ХVII - XVIII століттях.

В наш час дедалі більше стає зрозумілою потреба ретельного вивчення українського портрета часів його зародження і розвитку. Тим більше доводиться пожалкувати з приводу загибелі величезної кількості пам'яток, через що вже неможливо відтворити повну картину розвитку українського живопису, в тому числі і портретного.

По-новому дозволили поглянути на український портрет успіхи реставраційної справи. Велика заслуга належить тут засновнику школи наукової реставрації в Україні Ф.І. Демидчуку - Демчуку. В науково - дослідних реставраційних майстернях постійно обстежуються і реставруються десятки пам'яток українського портрета. Нині можна досліджувати не перемальовані, забруднені, розтріскані полотна (дошки у сутінках горищ та церков), а твори мистецтва у всьому блиску їх первісної краси, користуючись всіма вигодами музейної обстановки. Все це допомагає скласти більш точне уявлення про час виконання та стиль творів, більш об'єктивно судити про український живопис ХVII - XVIII століть, не зважаючи на втрату багатьох його шедеврів.

Отже, проблема портретного жанру в українському мистецтві уже піднята дослідниками. Але розвиток українського мистецтва ХVІІ - ХVІІІ століть потребує більш глибокого аналізу з погляду еволюційних процесів портретного жанру.

Предмет дослідження - еволюційних процес в українському портреті ХVII - XVIII століть.

Об'єктом дослідження є кращі твори живопису портретного жанру: портрет Костянтина Корнякта (30-ті рр. ХVІІ ст.), портрет Івана Викоцького (1677 р.), портрет Гната Галагана (30-ті рр. ХVІІ ст.) та його дружини (30-ті рр. ХVІІІ ст.), Івана Шияна (18784 р.) та Якова Шияна (1784 р.), Семена Сулими (50-ті рр. ХVІІІ ст.) та Параскевії Сулими (50-ті рр. ХVІІІ ст.) та інші.

Мета роботи. Метою даної роботи є характеристика еволюційного процесу українського портретного живопису, які були притаманні ХVII - XVIII століттям.

Поставлена в роботі мета конкретизується через вирішення ряду завдань.

Основні завдання дослідження:

1. Показати та розкрити історичні передумови зародження та розвитку портретного жанру в українському мистецтві ХVII - XVIII ст.

2. Охарактеризувати еволюційні процеси в українському портретному живописі ХVII - XVIII ст.

3. Проаналізувати проблему становлення і розвитку портретного жанру на початку ХVII століття, а також, дослідити специфіку портрету у живописі другої половини ХVII - першої половини ХVIIІ століть. Опрацювати та узагальнити літературу за темою роботи.

4. Розкрити долю української портретної традиції кінця ХVIIІ століття.

5. Узагальнити висновками висвітлену та опрацьовану проблему еволюційного процесу в українському портретному живописі ХVII - ХVIIІ століть.

Метод дослідження. При написанні роботи та здійсненні дослідження були використані певні підходи щодо розкриття даної теми: цивілізаційний, історико-культурний, мистецтвознавчий; а також методи: порівняльного та ретроспективного аналізу, структурного та системного підходу до вивчення проблеми.

Дипломна робота складається із вступу, основної частини, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Наукова і практична цінність роботи полягає в узагальненні матеріалу даної теми.

Структура роботи. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку літератури. Структура побудована з урахуванням сутності та змісту проблеми, орієнтації на вирішення конкретних завдань та дослідження головної мети даної роботи.

У вступі висвітлюється актуальність теми та стан розробки проблеми.

У першому розділі досліджено історичні передумови розвитку портретного жанру в українському мистецтві ХVII - ХVIIІ століть.

Другий розділ присвячений розкриттю проблеми еволюційного процесу в українському портретному живописі ХVII - ХVIIІ століть, а також, характеристиці долі української портретної традиції кінця ХVIIІ століття.

Висновки спрямовані на узагальнення висвітленої та опрацьованої проблеми еволюційного процесу в українському портретному живописі ХVII - ХVIIІ століть.

портретний жанр живопис український

1. Історичні передумови розвитку портретного жанру в українському мистецтві ХVII-XVIII століть

1.1 Розкриття передісторії зародження жанру портрета в мистецтві України

Перша половина ХVІІ століття була часом, коли завершилось складання української народності і почався процес утворення нації, особливостей її культури. Протягом попередніх століть відбулося багато подій, зрушень як економічного, так і політичного характеру. За цей період мистецтво України пройшло складний шлях від середньовічної умовності до ствердження гуманістичних ідеалів, зміцнення реалістичних засобів образотворчої мови.

Мистецтво українського народу так само як російського та білоруського, бере свій початок ще з часів Київської Русі. Вже в культурі давньоруських князівств ХІІ - ХІІІ століть виявляються специфічні риси, властиві мистецтву, архітектурі, писемності кожного з них. Українська народність та її культура складались на землях Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського та Гальцько-Волинсько князівств, в яких визначались свої спільні культурно - мистецькі особливості.

Зміцнення економічних зв'язків між окремими землями, їх політичне єднання в боротьбі проти іноземних загарбників сприяли складанню української народності, утворенню її етнічної території, властивих їй особливостей господарського життя, мови, культури й побуту.

В часи важких історичних випробувань духовне життя народу, його етичні й естетичні принципи спрямовуються на утвердження ідеалу героїзму, самовідданості в боротьбі за незалежність батьківщини, що знайшло свій відбиток в пам'ятках літератури, думах та історичних піснях свого часу.

Гордість за славне минуле батьківщини - давньої Русі - пов'язана не лише зі згадками про її державну, політичну міць, а й про високий розвиток духовної і матеріальної культури, про високе й різнобарвне мистецтво, про умілих майстрів у всіх галузях художньої творчості. Творчість народних умільців виховувала здорові естетичні смаки й була тим ґрунтом, на якому розвивалось професійне мистецтво.

Гуманістичні погляди, що відбивали прогресивні риси соціально - економічного розвитку різних країн, поволі охоплювали всі простори Європи і знайшли свій відгук та послідовників на українських землях. Торгівельні зв'язки українських міст з багатьма країнами, потреби вдосконалення ремісничого виробництва та військової справи сприяли нагромадженню відомостей з різних галузей знань. Багато українців виїздили на навчання до різних міст Польщі, Чехії, Італії, Німеччини та Франції.

В рамках релігійного світогляду в Україні набували поширення різні єретичні вчення, які ставили собі за мету звільнити суспільство від обмежень офіційних, церковних догматів, виступали проти збагачення червоних владик і перегукувалися з ідеями реформації.

Хоча в умовах України, що фактично була в колоніальному становищі, всі ці явища не дістали належного й послідовного розвитку, все ж вони визначили ті серйозні зміни, що намітились у суспільно - політичному й культурно - мистецькому житті. Творчість тогочасних майстрів дедалі глибше сповнюється гуманістичним розумінням прекрасного, що зумовлює багато спільних рис українського мистецтва з європейським. Живопис поволі відходить від умовних зображень, в ньому стають помітними риси живого спостереження природи, відтворення реальних почуттів, відбиття психологічних переживань.

В Україні в першій половині ХVІІ століття у зв'язку з подальшим зростанням товарно-грошових відносин й обміну між окремими землями почали зароджуватися буржуазні національні зв'язки, що було визначальним фактором у процесі поступового перетворення української народності у націю. Звичайно, в Росії, яка стала могутньою централізованою державою, цей процес відбувався інтенсивніше, ніж в Україні.

В 1569 році, внаслідок укладання польсько-литовської унії, більшість українських земель відійшло до шляхетської Польщі. Феодально-кріпосницький і національно - релігійний гніт, дедалі збільшуючись, став сильним гальмом економічного і культурного розвитку України. Проте і в цих складних умовах продовжувався розвиток міст в Україні, розвивалися ремесла й торгівля, зароджувались передумови мануфактури, посилювались економічні зв'язки між окремими землями.

Для посилення влади в місті й на селі польська шляхта використовувала католицьку церкву. Феодальна верхівка, виходячи із своїх класових інтересів, зраджувала свій народ, окатоличувалась і об'єднувалась. Вище православне духовенство перейшло у ворожий табір і проголосило в 1596 році у Бресті унію православної церкви з католицькою.

Внаслідок посилення кріпосницького і національного релігійного гніту зростає переселення селян і міської бідноти з Галичини, Волині, Поділля в менш заселені землі Придніпров'я та Слобожанщини. Запорізька Січ стає не лише опорною базою у боротьбі проти турецько-татарської агресії, а й поступово перетворюється на політичний центр українського народу, який піднімається на боротьбу проти панування шляхетської Польщі, орієнтуючись на щільні зв'язки з російським народом. Дедалі частішають селянсько-козацькі повстання, що завершуються перемогою у народно-визвольній війні 1648-1654 років та возз'єднанням України з Росією.

У боротьбі проти католицької церкви досить важливе значення мали церковні православні братства. Вони відкривали школи, засновували друкарні, провадили будівництво, підтримували українських діячів культури й мистецтва. Наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ століття виникають школи у Львові, Кам'янці - Подільському, Перемишлі, Галичі, Рогатині. Велику роль у визвольному русі відіграла заснована в 1615 році Київська братська школа. Важливим центром освіти була школа в Острозі. Освіта поступово ставала надбанням не лише представників багатих верств населення, а також і вихідців з народних мас.

В напруженій боротьбі проти феодалів і шляхти, проти іноземних загарбників зростає самосвідомість народу, поглиблюються гуманістичні погляди на людину, її права і гідність. Краса боротьби, звитяги, помста ворогам за народні страждання стає у ХVІІ столітті одним з головних мотивів і усної творчості, і літописання, і багатьох жанрів літератури. Любов до батьківщини - найвища якість людини.

Саме тоді складається в народній уяві образ козака - людяного й чуйного в товаристві, відважного у бою, невимогливого до умов життя, представника героїчної Запорізької Січі. Можливо тому, з'являється таке характерне для України, явище, як народна картина «Козак - Мамай». Герой визвольної боротьби Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай та інші оспівуються в народі як люди високих моральних якостей, з широкою душею й світлим розумом. Відомо, що багато з них були високоосвіченими людьми.

Значне місце в розвитку української культури того часу належить взаємозв'язку з російською та білоруською культурою. В основі розширення цих зв'язків, лежала спільність походження трьох близьких за мовою, звичаями і місцем проживання слов'янських народів. Ці обставини знайшли своє відображення в галузі культурно - мистецького життя, в обміні майстрами й мистецькими творами.

В українській культурі того часу відбилась складність історичного моменту, що його переживала країна. В суперечливих формах польсько-українських, культурно - мистецьких взаємозв'язків слід, по-перше, зазначити ті явища, що взаємно збагачували культуру обох народів.

В українських містах працювало багато ремісників - поляків. Жвавий обмін майстрами, що існував в межах польсько-литовської держави, сприяв широкому обміну технічним і мистецьким досвідом, взаємно збагачував мистецьку культуру українського і польського народів.

У культурному житті польської багатонаціональної держави в першій половині ХVІІ століття важливу роль відігравала культура городян (міщан), яка на той час значною мірою задовольняла загальнонародні потреби й відбивала прогресивні погляди новоутвореної міської буржуазії. Культура ця мала переважно антифеодальний відтінок.

Гуманістичні погляди проникають у літературу й мистецтво, в них відбиваються місцеві смаки й традиції. Творчість приїжджих майстрів дедалі дужче підпорядковується місцевим вимогам. Розширюється жанр живопису, де з'являється світська тематика. В різні види образотворчого мистецтва проникають мотиви української народної творчості.

Отже, творчі зв'язки діячів культури і мистецтва різних держав, гуманістична спрямованість їхньої творчості мали позитивне значення для розвитку українського мистецтва.

Обмін надбаннями духовної культури в першій половині ХVІІ століття досяг значного розвитку. Тісні культурно - мистецькі зв'язки були між Україною та Молдавією, Чехією, Словаччиною, Болгарією, Сербією. В Україні працювали іноземці, що походили з північних районів Італії.

Саме в цю добу народжується в надрах живопису окремий жанр - портрет. Розвивається відчуття синтезу, яке вже в першій половині ХVІІ століття досягає високої досконалості й майстерності.

Значення цього важливого періоду в розвитку українського мистецтва полягає не лише в тому, що в цей час було створено багато високохудожніх своєрідних творів, де яскраво позначилися національні риси, а й тому, що він підготував ґрунт для бурхливого розквіту української культури після перемоги у народно - визвольній війні 1648-1654 років.

1.2 Характеристика історичних умов розвитку українського мистецтва в ХVІІ - ХVIIІ століттях

Період розвитку українського мистецтва від другої половини ХVІІ до 70-х років ХVІІІ століття був найважливішим в історії художньої культури українського народу. За відносно короткий час мистецтво пройшло великий шлях розвитку. Протягом одного століття виникає, інтенсивно розвивається і майже зникає мистецтво стильового напряму бароко, поступаючись місцем класицизмові.

Історичний розвиток України цієї доби був складним. Внаслідок визвольної війни 1648-1654 років Лівобережну і більшу частину Правобережної України визволено з-під гніту польської шляхти і об'єднано з Росією. Це був політичний акт, що мав великий вплив на розвиток української культури. А в 1667 році за Андрусівським договором Правобережжя, крім Києва та невеликої території довкола нього, а також Правобережного пониззя Дніпра, знову відходить до Польщі. Так було до кінця ХVІІІ століття, коли Правобережжя ввійшло до складу Росії, а Галичина, Буковина та ще раніше Закарпаття - до Австрії. Отже, протягом усього періоду, що розглядається в цьому підрозділі, українські землі були політично розчленованими. Це певною мірою позначилось і на розвиткові мистецтва.

В Україні панувала феодально-кріпосницька система господарства, але в надрах її розвивався капіталістичний уклад, інтенсивно зростали товарно-грошові відносини й торгівля, поширювались зв'язки між окремими землями. На різних українських землях ці процеси виявлялися неоднаково. На Правобережжі та в Галичині феодальний гніт посилювався ще й національними та релігійними утисками. Занепадали міста, старі культурні центри Поділля й Волині поступово втрачали своє значення. Мануфактура й міське ремесло розвивалося повільно, внутрішній ринок звужувався. Багато міст було власністю окремих феодалів, і це стримувало їхній розвиток. Державне будівництво майже припинилося, але натомість посилилось будівництво магнатських резиденцій. Нестерпні умови життя спричинили до посиленого переселення українців з Правобережжя на Лівобережну Україну, де народ шукав захисту.

Інакше було на землях Лівобережної України. Тривала визвольна боротьба українського народу стала поштовхом для розвитку національної самосвідомості, культури й мистецтва. Включення Лівобережної України в систему всеросійського ринку, швидке зростання продуктивних сил, поступове освоєння південних земель - усе це прискорювало розвиток буржуазних відносин і формування української нації. В той час, коли на окупованих польсько-литовською шляхтою та австро-угорськими князями територіях народ зазнав як соціальних, так і національних та релігійних утисків. Лівобережна Україна понад століття після возз'єднання з Росією користувалась автономією, зберігала своє самоврядування, що створювало сприятливі умови для розвитку культури й мистецтва. Центр мистецької діяльності перемістився до Києва та на Лівобережжя.

Визвольна боротьба українського народу так чи інакше руйнувала старий, феодальний лад або створювала передумови для цього. Богдан Хмельницький, який очолив народні маси у визвольному русі, хоча і належав до козацької верхівки, але його політичні, військові й дипломатичні заходи відповідали інтересам українського народу. Деякою мірою економічні заходи сприяли й зростанню буржуазних відносин, поширенню виробництва, торгівлі й товарно-грошового обміну. Одночасно суперечності між козацькою й міщанською верхівкою та простим козацтвом, селянством і міським людом все більше загострювались. Саме в цей час в Україні виникають численні антифеодальні повстання селянства.

Піднесення визвольного руху проти польської шляхти супроводжувалось рішучим опором будь - яким спробам полонізації. Це, звичайно, не виключало культурних зв'язків між двома народами. Протягом ХVІІ століття українські майстри відігравали помітну роль у мистецькому житті Речі Посполитої. Через Польщу проникали в Україну західноєвропейські мистецькі течії. Крім того, в художньому процесі, що відбувався в Україні, брали участь і представники інших національностей, що тут проживали, зокрема євреї та вірмени (особливо в Галичині).

Говорячи про загальні підвалини розвитку української культури і мистецтва цього часу слід наголосити на таких своєрідних явищах української історії, як козацтво й Запорізька Січ, що відігравали велику роль у визвольній боротьбі й розвитку національної свідомості народу. Було закладено славне Запоріжжя, і дух козацтва розлився по всій Україні.

Ця козацька стихія, цей козацький дух, позначились і на світогляді, житті й побуті народу, на його моральних принципах та ідеалах, а також і на мистецтві того часу, зокрема це яскраво відбилося в піснях і думах та в народному живопису (народні картини «Козак - бандурист»). З часів Богдана Хмельницького і аж до запровадження в 1781 році загальноросійського адміністративного поділу Україна була поділена на полки і сотні, що прямо відповідало військовій організації Запорізької Січі. Такий поділ якоюсь мірою впливав на внутрішню організацію і розвиток міст, а отже й на розвиток культури й мистецтва.

Братства, що виникли в Україні в більш ранній період, також сприяли патріотичному рухові й відігравали значну роль у справі культурно - освітнього виховання народу. В ремісничих цехах, що були пов'язані з братськими організаціями, та на будовах, що провадилися коштом братств, виховувалися малярі, теслярі, муляри, гравери, різьбярі, ливарники; тут формувалися основні риси монументального та ужиткового мистецтва ХVІІ століття.

В культурному русі в Україні в ХVІІ - ХVІІІ століттях велика роль належала Києво-Братській колегії (заснована 1632 року, з 1701 року - Київська академія), яка лише на початку ХІХ століття стала духовною, а до того весь час була загальноосвітньою вищою школою, однією з досить відомих і найстаріших на східнослов'янських землях. На початку ХVІІІ століття в академії одночасно навчалося до 2000 «спудеїв». Для того часу це був великий науково - учбовий заклад, з якого вийшла ціла плеяда видатних державних і культурних діячів, таких, як Симон Полоцький, Феофан Прокопович, Стефан Яворський та інші. В академії деякий час навчався й Михайло Ломоносов.

Звичайно, що й тоді, коли академія була загальноосвітнім закладом, викладання релігійних дисциплін посідало в ній значне місце. Але великої уваги надавали викладанню світських і точних наук - філософії, математики, географії, астрономії, архітектури та малювання. З академії виходили діячі культури, які мали безпосередній вплив на розвиток мистецтва. До того ж у Києво-Братському монастирі, де містилась академія, а пізніше й при Києво-Печерській лаврі, були школи, які готували художників.

Про широку обізнаність студентів колишньої Київської академії з явищами західноєвропейського мистецтва свідчить зокрема те, що в бібліотеці академії було багато іноземних видань з різних галузей мистецтва - італійських, німецьких, французьких та інших. Немало українців навчалося й за кордоном - у школах Італії, Чехії, Польщі, Німеччини. В Київській академії здобували освіту чимало юнаків з інших країн, найбільше - слов'ян.

Розвитку мистецтва значною мірою сприяло й піднесення філософської думки в Україні, науки та літератури того часу. На рівні тогочасних знань наприкінці ХVІІ - на початку ХVІІІ століття створюються праці з історії України, такі, як «Літопис Самовидця», літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка.

Буржуазні відносини руйнували середньовічний схоластичний світогляд, поступово стверджували реалістичне ставлення до життя й навколишнього світу, замість латині й застарілої церковно-слов'янської мови в літературних творах, головним чином у полемічних працях, все більше вживають живу народну мову. Такі праці ще зберігали релігійну форму, але зміст більшою або меншою мірою був уже іншим, він відбивав зростаючу національну самосвідомість, нові культурні прагнення. Інші вимоги постають перед мистецтвом. Середньовічна умовність, статичність й релігійна тематика поступається прагненню до реалістичного відображення навколишнього світу; світське начало поступово стає основою мистецьких творів.

Помітні зрушення у розвитку українського мистецтва настають десь у 20-х роках ХVІІІ століття. Українські землі увійшли до складу Російської імперії - абсолютної феодально-кріпосницької монархії. Царський уряд здійснював заходи щодо обмеження автономії цих земель, і в 60-80-х роках ХVІІІ століття залишки автономії було зовсім скасовано. Запорізька Січ, яка протягом довгого часу відігравала велику роль в історії України, з початком ХVІІІ століття починає занепадати, і в 1775 році її було ліквідовано.

Поряд із зростанням товарно-грошових відносин в Україні, як і в Росії, в цей час загострюються класові суперечності, більша частина козацької верхівки зливається з російським дворянством. Хвилі селянських повстань прокочуються по всій Україні і особливо на Придніпров'ї.

В цей час Російська держава здобула блискучі перемоги над Портою; узбережжя Чорного моря приєднується до Росії. Починається освоєння південних земель, де засновуються нові міста. Зростають виробництво і торгівля, в руках панівних класів нагромаджуються великі багатства.

Наприкінці ХVІІ століття та в перші десятиліття ХVІІІ російська культура робить великий крок уперед. Це була доба реформ Петра І, які мали прогресивні значення для Росії. Відкривалися нові учбові заклади, в яких виховувалися спеціалісти з різних галузей. Поширюються культурні зв'язки з Західною Європою.

Подальше культурне зближення України з Росією мало вплив на розвиток українського мистецтва. Зростає обмін культурними силами: українці, серед них вихованці Київської академії, працюють і викладають в Москві, Петербурзі та інших містах Росії аж до Тобольська й Іркутська (І. Зарудний, М. Березовський, Д. Левицький, А. Лосенко та інші). В той же час майстри російського мистецтва працюють в Україні (О. Антропов, Й. Старцев, В. Растреллі та інші).

На цьому новому етапі культурного розвитку відбуваються великі зміни в українському мистецтві. Розвиваються нові його галузі, жанри, напрями. Якщо раніше більшість творів були анонімними, то тепер видатні майстри широко відомі. В мистецтві з'являються різні школи, збагачуються і вдосконалюються засоби художньої виразності.

Особливо яскраво ці нові риси позначилися в образотворчому мистецтві. Значних змін в якому зазнає живопис. Митці дедалі більше приділяють увагу особі, людині, з її індивідуальними особливостями. Нові засоби художньої мови надають творам особливої експресії. Навіть при наявності релігійного змісту, живопис все більше тяжіє до світського сюжету, все частіше до канонічних композицій вводять видатних персонажів української історії (на іконах «Покрови», наприклад, зображення Богдана Хмельницького).

Особливо видатним явищем в історії українського мистецтва був портретний живопис, значення якого виходить за межі України. Завдяки своїй вишуканій майстерності й оригінальному поєднанні реалізму у трактуванні облич, з підкресленою декоративністю в зображенні одягу портрет зайняв помітне місце в історії світового мистецтва ХVІІ - ХVІІІ століть.

Розвиток окремих жанрів і збагачення творчих прийомів сприяють утвердженню принципів синтезу мистецтв.

Українське мистецтво другої половини ХVІІ століття розвивалося в стилістичному напрямі бароко, але за своїми формальними ознаками воно не вкладалося в усталені рамки західноєвропейського стилю.

Соковитість форм, любов до багатого, гнучкого орнаменту, використання насиченого кольору - ці риси набувають найбільшої виразності, стають притаманними не лише народному, а й всьому українському мистецтву.

В творах живопису, особливо портретного, оригінально поєднуються дві тенденції - декоративна і реалістична. На багатьох портретах та іконах вражає, насамперед, святкова яскравість орнаментів, а не образ святого.

В останній третині ХVІІІ століття в українському мистецтві настають великі зміни. Кінець ХVІІІ століття - це епоха розкладу феодально - кріпосницької системи і зародження капіталістичних відносин.

Розвиток українського мистецтва кінця ХVІІІ століття відбувався в умовах подальшого посилення соціального й національного гніту, який здійснювався царським урядом та габсбурзькою монархією. Однак зародження капіталістичних відносин супроводжувалось зростанням продуктивних сил в Україні - розвитком промисловості, торгівлі, - що пожвавлювало суспільне життя, вело до активізації демократичного руху, зміцнювало економічні й культурні зв'язки між окремими політично роз'єднаними українськими землями, прискорювало процес формування нації.

Українське образотворче мистецтво розвивалося складними й суперечливими шляхами. Разом з тим в цей час ще досить відчутними були традиції старого українського портретного живопису з його певною площинністю й декоративізмом, але й вже з досить вираженими реалістичними тенденціями.

Як і в мистецтві багатьох інших країн, помітним напрямом в українському образотворчому мистецтві кінця ХVІІІ - початку ХІХ століття став класицизм.

Звільняючись від залишків середньовіччя і зберігаючи кращі самобутні риси того часу, українське мистецтво разом з тим активно засвоювало загальноєвропейські мистецькі досягнення, ближче підходило до розв'язання суспільної проблематики, утверджувалось на засадах реалістичного відображення дійсності, ставало більш відчутною силою в духовному житті народу.

Сповнені яскравого національного забарвлення та життєстверджуючої сили творчі надбання українських майстрів ХVІІ - ХVІІІ століть мають велике значення для розвитку мистецтва наступних періодів.

2. Еволюційні процеси в українському портретному живописі ХVІІ-ХVІІІ століть

2.1 Аналіз проблеми становлення і розвитку портретного жанру на початку ХVІІ століття

Загальний напрям, притаманний розвитку українського живопису кінця ХVІ - початку ХVІІ століття, мав визначальний вплив і на процес становлення портретного мистецтва того часу, значне посилення інтересу до якого було яскравим виявом росту світських запитів.

Традиції українського портрета беруть свій початок ще в давньоруському малярстві. В Київській Русі, як і у Візантії, в розписах храмів і в мініатюрах, якими оздоблювали книги, є портрети князів та членів їхніх родин.

Створення портрета ще за часів давньої Русі мало за мету й уславлення народних героїв, мучеників. Такими героями були князі Борис та Гліб, зображення яких зустрічаємо в іконах Київської Русі (одна з них зберігається в Київському музеї російського мистецтва). При всій умовності ці образи мали й риси портретності. Урочистість поз, декоративна парадність одягу та зброї відповідали вимогам репрезентативного портрета того часу. Розповсюдженими були також зображення популярних діячів Антонія і Феодосія, образи яких теж позначені портретними характеристиками. Але виявлення індивідуальних рис тоді ще гальмувалось канонічним трактуванням образу.

В наступні століття в українському мистецтві продовжували розробляти іконографію діячів давньої Русі. Але образ сучасника до другої половини ХVІ століття ще мало привертав увагу митців, хоч традиція зображення донаторів у православних храмах існувала. Нажаль, важко простежити її конкретні прояви, оскільки до нас дійшли лише фрагменти окремих розписів українських храмів. Зображення донаторів залишилось у розписах Вірменського собору міста Львова і, можливо, було включено в композиції стінопису храмів Лаврова, Горян та Лужан.

Процес відокремлення портрета від іконопису і перетворення його у відносно самостійний жанр мистецтва з новим тлумаченням образу людини був викликаний тими важливими зрушеннями, що відбувались у другій половині ХVІ століття в розвитку українського суспільства. Животворний вплив на утвердження українського портрета мав процес визрівання національної свідомості, що яскраво виявився в просвітительському та національно - визвольному русі, а також поширення гуманістичних ідей.

В період останньої чверті ХVІ - середини ХVІІ століття, коли формувався український портрет, в малярстві спостерігаються різні стильові напрями. В цей час, разом з давньоруськими традиціями, важливу роль відіграє досвід західноєвропейського мистецтва. Досягнення портретного мистецтва Західної Європи швидко розповсюджувались по різних країнах, досягаючи України, особливо її західних земель.

На перших етапах розвитку портрета в центрах цехового малярства України майстри були добре ознайомлені з досвідом французького та німецького портретного мистецтва другої половини ХVІ століття. В кінці ХVІ - на початку ХVІІ століття в замках польських і українських магнатів з'являється багато творів італійських художників у копіях та оригіналах. Так, за свідченням Яна Соликівського, король Зігмунд Август одержував картини з Італії. Серед них були твори Джуліо Романо, Корреджо, школи Тіціана та інші. З короля брали приклад і інші магнати.

Один з таких творів, треба думати, був взірцем при створенні портрета Анастасії Лисовської з Рогатина (кінець ХVІ - початок ХVІІ ст.), відомої також під ім'ям Роксолани (тобто українки). Як і Маруся Богуславка в народному епосі, Роксолана уособлювала в українському малярстві ідеальний образ прекрасної і сміливої дівчини. Анастасія - Роксолана в десятирічному віці опинилась у турецькому полоні. Згодом вона стала дружиною султана Сулеймана І і відігравала визначну роль в політичному житті двора як султанша Куррен (середина - друга половина ХVІ ст.).

Створюючи образ Роксолани - української жінки, сповненої життєвої сили й краси, - живописець зображує її в світлому турецькому вбранні (Львівський історичний музей; іл. 1). Щоб підкреслити високе положення, яке вона посідала, художник прикрашає її голову великим білим тюрбаном з червонуватими смугами, незважаючи на те, що його носили в Туреччині лише чоловіки. На знайомство з творами італійських майстрів вказує кольорова гама портрета, особливості ліплення форми, світлотіньові ефекти тощо. Разом з тим у портреті відчувається пензель місцевого цехового майстра, який вносить нові риси і в живописний лад твору, і в тлумачення самого образу, виявляючи в ньому те, що було притаманне лише українській жінці. Він змінює пропорції обличчя, робить його більш округлим. В цьому портреті, де важливу роль відігравала творча фантазія художника, Роксолана виступає за його задумом не стільки як конкретна особа, а скоріше як узагальнений образ української красуні.

Вплив творчості західноєвропейських майстрів позначився і на портреті дочки старости Львівського православного братства Варвари Лангиш, написаному близько 1635 року, вже після її смерті (Львівський історичний музей; іл. 2)№. Художник густою, ледве прозорою темрявою заповнює простір навколо погруддя Лангишівни, створюючи відчуття безмежності. Кидаючи яскравий сніп світла на обличчя зображеної, митець ніби намагається вирвати її образ з темряви вічної ночі з тим, щоб розповісти глядачам сумну повість про життя, що урвалося, коли людина була в розквіті сил.

У трактуванні цього портрета вже немає і сліду впливу середньовічних проповідей відречення від земного життя. Жінка дивиться на нас з портрета темними, ніби вологими очима, сповненими ніжного почуття. Її повні, трохи розтулені червоні губи, жива лінія брів, темно-брунатні кучері, що пом'якшують строгість високого чола, ніжна округлість рум'яних щік - все має промовляти за життя, призначене для насолод і радощів. Ніби боячись, щоб будь - яка стороння деталь не відволікала увагу глядача від обличчя жінки, художник навіть головний убір, з-під якого вибивається волосся, майже повністю подає в густій сутіні. Винятком є лише разок пронизаних світлом перлин, що надають обличчю ще більшої витонченості й осяйності.

Життєвість та емоційна виразність образу досягаються за допомогою нової для України техніки письма олійними фарбами. Застосування тут вперше овальної форми портрета сприяло посиленню в композиції ритму непрямих, а округлих ліній, що відповідало задумові художника, прагненню його до пом'якшеного окреслення форм.

Обидва ці портрети стверджують думку про те, що діяльність українських митців не була відгородженою від західноєвропейського художнього життя. Разом з тим наявність в Україні своїх, місцевих багатовікових художніх традицій сприяла творчому засвоєнню впливів західного мистецтва й виробленню власного стилю в портреті, що відповідав художнім особливостям українського мистецтва.

Яскравим свідченням цього є активна діяльність мистецької школи, основним центром якої був Львів. На перших етапах її розвитку портретна творчість українських митців мала багато спільних рис з польським портретом. В Польщі портрет формувався під впливом північно ренесансного мистецтва, де виразними були готичні риси, зокрема сплощене рішення постатей. Таке трактування форм притаманне і творчості українських майстрів, але воно має при цьому свої суттєві відмінності.

Одним з ранніх творів львівської художньої школи є портрет Яна Гербурта (Львівська картинна галерея; іл. 3). Це був високоосвічений галицький магнат і вчений (1508-1577 рр.) - автор праць з історії цивільного права і філософії. Портрет Яна Гербурта, що знаходився в його маєтку - місті Добромилі, був виконаний десь у 70-х роках ХVІ століття, ще за його життя з вотивною (votum - обіт) метою. До цієї думки схиляє, зокрема, той факт, що в написі, зробленому в нижній частині портрета, згадуються найбільш значні діяння зображеного, але не зазначається дата його смерті. Твір призначався, як про це свідчить характер трактування постаті, для інтер'єру храму.

Художник не підкреслює в образі Яна Гербурта риси представника могутнього феодального роду, а розкриває насамперед в його особі ученого, гуманіста. Це відчувається в трактуванні інтелектуально виразного обличчя; одяг його також вказує на зв'язки з освіченими колами Західної Європи. Портрет відзначається великою узагальненістю пластичного рішення. Загальне враження гармонійності та ясності підкреслюється стриманим, майже монохромним колоритом твору, злегка оживленому плямами рудуватої бороди, червоними сегментами герба, зеленуватим тоном тла. Хоч у цьому ранньому портреті ще досить виразно відчуваються західноєвропейські впливи, але разом з тим немає сумніву, що портрет створив місцевий майстер. Про це свідчать прояви іконописної техніки: проробка рисунка постаті по контуру із застосуванням графіті, заповнення площин тулуба та обличчя фарбою основного тону з наступним виявленням окремих деталей. Рука місцевого іконописця помітна і в прийомах зарисовки вуха, ока з підкресленими слізниками, а також в специфічному зображенні неприродного вигину мізинця лівої руки. Деякі прийоми західноєвропейського мистецтва художник використовує механічно. Так, наприклад, зображення тіні вздовж краю тулуба позбавленого сенсу, оскільки тулуб вирішено зовсім площинно.

Крім добромильського портрета Яна Гербурта, відомий також і інший його портрет, який був у другому родовому маєтку в Фельштині (місто Скелівка) на Галичині, де він народився й помер. Гербурти були тісно пов'язані з суспільним і культурним життям Галичини. Брат Яна - Станіслав Гербурт був каштелян Львова. Син Яна - Ян Щасний мав друкарню в Добромилі. Він виступав на захист українського населення («Заява про руський народ», «Лист до Павла V») і з гордістю називав себе «русином». Фельштинський портрет (Краківський народний музей), як і добромильський, написаний на липовій дошці темперою. Композиційна побудова обох портретів однакова (незначні відмінності спостерігаються лише в деталях), майже однакова і їхня кольорова гама. Фельштинський портрет відрізняється більшою живописністю, а також декоративною розробкою герба.

Порівняння цих двох портретів наводить на думку про те, що оригіналом служив добромильський портрет, який відзначається цільністю композиційного рішення. Якби цей портрет був написаний з фельштинського, то художник використав би властиві останньому більш переконливі графічні прийоми, такі, наприклад, як сполучення лінії правої брови і носа, а також більш ефективний рисунок герба. Все це дає підставу вважати фельштинський портрет більш пізнішим, виконаним після смерті Яна Гербурта, ймовірно наприкінці ХVІ століття. В обох портретах знайшли яскравий вияв стилістичні ознаки, властиві творам львівської портретної школи.

У Фельштині знаходився також алебастровий надгробок та живописний портрет Яна Гербурта в іспанському вбранні, а також портрет його дружини Катерини.

Львівській школі належить і портрет польського короля Стефана Баторія (Львівський історичний музей; іл. 4). Портрет виконав львівський цеховий майстер Войцех Стефанович (помер у 1589 р.) під час візиту короля до Львова 1578 року. Це підтверджується присвоєнням в тому році Стефановичеві титулу королівського придворного маляра. Як і портретам Яна Гербурта, так і цьому творові властива статичність постаті, площинне трактування тулуба поряд з досить об'ємним ліпленням голови. Король зображений в червоному кунтуші з чорною хутряною опушкою та відлогою, в темній шапці з чорним плюмажем. Чорні фарби, не зважаючи на широку площину червоного, надають загальному колориту твору стриманості й навіть суворості. В живому моделюванні обличчя відчувається рука досвідченого майстра, якому властива гостра спостережливість при вивченні натури. Виняткова життєвість обличчя досягається завдяки тонкому грою освітленню, легкими синюватими тінями біля очей, рожевими - в поглибленнях щік, густими, коричневими - коло носа. Всі свої спостереження живописець органічно підпорядковує виявленню складного духовного світу зображуваного. В похмурому, зосередженому погляді очей, в суровій складці навколо стиснутих губ, у стриманому виразі обличчя розкрито психологічний стан замкнутої, з великим життєвим досвідом людини. Широкий розліт брів, енергійний обрис підборіддя, пряма лінія губ, виявляють непохитну волю та дійовий характер. Портрет написано без помпезності, майже з документальною достовірністю. Таке рішення відрізняється від трактування образу Стефана Баторія в творі польського придворного живописця М. Кобери 1583 року. Манері останнього властива більша увага до зовнішніх засобів возвеличення. Це виявилося, наприклад, у репрезентативній позі Стефана Баторія, зображеного на весь зріст в парадному вбранні.

Одним з творів, де знайшли свій подальший розвиток традиції ранніх українських портретів, був портрет Костянтина Корнякта, виконаний після його смерті близько 1603 року (Львівський історичний музей, іл. 6).

Костянтин Корнякт - багатий купець - грек, що переселився з Молдавії до Львова. Тут він зблизився з місцевим українським міщанством, був одним з провідних діячів львівського Успенського братства і ктитором українських церков.

Створюючи портрет Корнякта, художник виходив з вже вироблених місцевих традицій, які відповідали смакам українських замовників. За стилем твір цей має багато спільного з портретом Яна Гербурта. Їх зближують не лише аналогічна композиційна побудова, однакова посадка голови, подібно трактоване вбрання але й сам характер пластичного рішення образу. В портреті Корнякта постать теж не має об'ємності, хоч складки одягу тут дещо виразніші; вона написана прямо на полотні без левкасної підготовки, так тонко, що крізь шар фарб ясно просвічуються виткані орнаменти. На відміну від постаті, голова й руки виліплені досить об'ємно. Обличчя з рум'яними щоками, карими очима та опуклим лобом має спокійний, зосереджений вираз.

Майстри місцевої львівської школи, безумовно, виконували замовлення не лише української громади, але й польських вельмож. Про це, зокрема, свідчить поколінний портрет Юрія Мнішека, написаний невідомим художником в першій чверті ХVІІ століття (близько 1610 р.) у Львові (Львівський історичний музей). Мнішека змальовано літньою людиною у хутряній темній шубі з відлогою та в темно - синьому каптані, оздобленому стилізованим рослинним орнаментом. Цей портрет близький за манерою виконання до попередніх. Але оскільки він пізніший, то тут вже значну роль відіграють градації світла й тіні. Особливістю його є також і деяка експресивність образу. У виразі обличчя відчувається прагнення виявити риси авантюристичної натури Юрія Мнішека, сповненого жадобою до влади. В цьому творі значна увага приділяється антуражу, який збагачується, на зразок репрезентативних західних портретів, декоративним драпіруванням і столом.