Виразність образу людини у графічному портреті

Размещено на http://www.allbest.ru/

67

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ПОРТРЕТНОГО ЖАНРУ

1.1 Загальні свідомості про малюнок

1.2 Історія портрету

РОЗДІЛ 2 ПЕРЕДАЧА ЕМОЦІЙНОГО СТАНУ У ГРАФІЧНОМУ ПОРТРЕТІ

2.1 Композиційні прийоми у малюванні портрета

2.2 Анатомічна характеристика голови людини

2.3 Створення художнього образу

2.4 Емоційний стан у портреті

2.5 Графічні матеріали та технічні прийоми у малюнку

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Портрет (франц. portrait, від застарілого portraire - зображати), зображення або опис (наприклад, в літературі) якої-небудь людини або групи людей, що існують або існували в реальній дійсності.

В образотворчому мистецтві портрет - один з головних жанрів живопису, скульптури, графіки, а також фотомистецтва. В основі жанру портрета - меморіальний початок, увічнення зовнішності конкретної людини. Найважливішим критерієм портретності є схожість зображення з моделлю, оригіналом. Схожість у портреті - результат не тільки вірної передачі зовнішнього вигляду того, що малюють, але і правдивого розкриття його духовної суті в єдності індивідуально-неповторних і типових рис, властивих йому як представникові певної історичної епохи, національності, соціального середовища. Проте, у наслідок практичної неможливості зіставлення глядачем зображення з моделлю портрета часто називають всяке індивідуалізоване зображення людини, якщо воно є єдиною або, принаймні, головною темою художнього твору.

Зазвичай портрет особі зображує сучасний художник і створює його безпосередньо з натури. Разом з цим сформувався тип портрета, що зображає якого-небудь діяча минулого (історичний портрет) і створюваний по спогадах або уяві майстра, на основі допоміжного (літературно-художнього, документального і тому подібне) матеріалу. Як у портреті сучасника, так і в історичному портреті, об'єктивному зображенню дійсності супроводить певне відношення майстра і моделі, що відображає його власний світогляд, естетичне кредо тощо. Все це, передане в специфічно-індивідуальній художній манері, вносить до портретного образу суб'єктивне авторське забарвлення. Історично складалася широка і багатопланова типологія портрету. Залежно від призначення, специфіки форми, характеру виконання розрізняють портрети станкові (картини, бюсти, графічні листи) і монументальні (скульптурні монументи, фрески, мозаїки), парадні і інтимні, по груди, в повний зріст, en face (анфас), в профіль та інш. У різні епохи набувають поширення портрети на медалях і монетах (медальєрне мистецтво), на гемах (гліптика), портретна мініатюра. По числу персонажів портрети діляться на індивідуальні, парні (подвійні) і групові. Специфічним типом портрета є автопортрет. Межі жанру портрета дуже рухомі, і часто власне портрет може поєднуватися в одному творі з елементами інших жанрів. Такі портрет-картини, де портретуємий представлений в смисловому і сюжетному взаємозв'язку з тими речами, що його оточують, природою, архітектурними мотивами і ін. людьми (останнє - груповий портрет-картина), і портрет-тип - збірний образ, структурно близький портрет . В поєднанні портрета з побутовим або історичним жанром, модель (конкретна особа, що зображується) часто вступає у взаємодію з вигаданими персонажами. Портрет може розкривати високі духовно-етичні якості людини. Разом з тим портрет правдиве, часом нещадне виявлення і негативних властивостей моделі (з останнім, зокрема, зв'язана портретна карикатура-шарж, сатиричний портрет). В цілому портрет, разом з передачею характерних індивідуальних особливостей окремій особі, здатний глибоко відображати найважливіші суспільні явища в складному переплетенні їх суперечностей.

Мета дипломної роботі: на основі вивчення історичного, методичного та практичного матеріалу виконати портрет засобами графічних матеріалів.

Завдання дипломної роботі: обумовлені поставленою метою і формулюються таким чином:

- охарактеризувати історію розвитку жанру портрету;

- визначити особливості, шляхи і засобі вибраного жанру;

- пояснити розвиток сприйняття художнього образу у портреті;

- описати творчий пошук та методику виконання портрету;

- передати емоційній стан у графічному портреті.

Предметом дослідження є теоретичні основи та практичні навички, форми, методи й засоби, що сприяють найбільш повному розумінню та розвитку сприйняття емоційного стану у портреті.

Практична значимість дослідження полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані в процесі навчання малюнку на уроках образотворчого мистецтва, а також при подальшій розробці й удосконалюванні сучасних навчальних програм.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ПОРТРЕТНОГО ЖАНРУ

1.1 Загальні свідомості про малюнок

Навколишній нас світ є невичерпним джерелом художньої творчості. Для кожного художника дійсність відкриває все нові і нові грані пізнання законів природи. Сенсом художньої діяльності творчої людини служить застосування законів природи до практичних цілей образотворчого мистецтва.

В кінці XIX ст. в Германії вийшла цікава книга, переведена потім на багато європейських мов. Автором її був біолог Ернст Геккель, що стверджував на сторінках своєї праці «Краса форм в природі», що людина змогла звернутися до творчості тільки завдяки створеній природою невичерпній кількості дивовижних створень, які по красі і різноманітності перевершували і перевершують все створене мистецтвом. Природа володіє таємністю додавати єдність навіть частинам, відокремленим від цілого. Наприклад, гілка дерева виглядає закінченою формою того ж дерева, але тільки в зменшеному вигляді. Листок має прожилки, що теж повторюють закінчену в собі форму дерева.

Звернення людини до творчості - є не що інше, як наслідування природі. Вже з ранніх пір розвитку людства наші предки здогадалися у всьому наслідувати природі, углядівши в цьому можливість виживання. Саме у такому відношенні до світу людина удосконалюється, створює необхідні для життя знаряддя полювання, праці, одягу, житла, посуд і тому подібне, запозичуючи все у природи.

І в подальші століття, і у наш час людині доводиться зважати на закони природи і матерії. До збагнення законів природи художник, наприклад, приходив і приходить через довгі, важкі, часом болісні пошуки. Здавалося б, навіщо художникові дотримувати якихось законів, коли можна споглядати мир і на цій основі створювати витвори мистецтва, творити. Проте без знання законів життя і природи, без практичного художнього досвіду, заснованого на правилах зорового сприйняття і реалістичного зображення, художник як творча особа не відбудеться. Бо жити і творити - в образотворчому мистецтві - це спостерігати, запам'ятовувати, аналізувати, порівнювати, зіставляти, щоденно малювати, писати фарбами, ліпити, компонувати і мучитися образами. Потреба художника у владі над власним світом думок і відчуттів була завжди.

Великі періоди образотворчого мистецтва не виникали стихійно, а готувалися в ході формування культури всім процесом суспільно-історичного розвитку людства.

Образотворче мистецтво у вигляді примітивного, подряпаного на плоскій поверхні каменя малюнка виникло, ймовірно, раніше решти всіх мистецтв. Така думка учених підкріплюється дослідженнями в області походження мистецтва, які продовжуються. Насправді, чи можливо протиставити що-небудь подібному ствердженню?

Отже, малюнок служить першоосновою всіх видів образотворчого мистецтва. Живописець починає роботу над картиною, спочатку її замисливши, а потім збираючи великий підготовчий матеріал до неї, що складається з олівцевих ескізів, нарисів, зарисовок, малюнків всіх елементів майбутнього твору, передуючи живопису маслом або темперою обов'язковим, таким, що пропрацював у всіх деталях і з передачею світлотіньових особливостей малюнком на полотні. Такий закон створення картини. Без малюнка на полотні, так званого «картону», ніхто з видних майстрів світового живопису ніколи не починав писати картину - чи пейзаж, чи портрет, натюрморт тощо - фарбами.

І в роботі скульптора, не говорячи вже про творчість художника графіка, художника живописца, архітектора, малюнок дає перше втілення задуму.

Будучи допоміжним засобом для живопису або архітектурного проекту, статуї або декоративної прикраси ювелірного виробу, малюнок разом з тим має цілком самостійне значення. Така його самостійність пов'язана з порівняно недавнім минулим, коли малюнок для картини довільно «влився» в живопис чорним і білим. Художники епохи Відродження, що дотримуються ідеалів гуманізму, прагнули осягнути суть реального миру через пізнання природи і розвиток наук, індивідуалізували творчий процес на відміну від колективної праці середньовічних майстрів, розширили тематичні межі і, що саме головне, створили систему нового художнього бачення, завдяки чому будь-яке зображення почало викликати зорові відчуття, аналогічні тим, які ми випробовуємо побачивши найреальнішої дійсності, почали робити малюнки, в яких вирішували різноманітні завдання вивчення натури і прийомів її зображенні на площині з передачею світлотіньових градацій від світлого до темного.

Таким чином, вже тоді виявилися передумови до того, щоб малюнок поступово ставав самостійним різновидом мистецтва, залишаючись також і підсобним матеріалом при створенні картин, гравюр тощо. Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Дюрер, Гольбейн Молодший і інші великі майстри віддали особливу дань малюнку. Леонардо да Вінчі - не тільки геніальний художник, але й учений, інженер, винахідник - використовував малюнок як засіб пізнання через мистецтво людини, тварин, рослинний мир, створивши велику кількість найрізноманітніших портретів і профілів, гротескових голів, осіб похилого віку, а також різних звірів, механічних знарядь праці та інш. Декілька малюнків цього титану Відродження з'явилися справжніми шедеврами. Один з них - етюд для голови ангела до картини «Мадонна в гроті» (написаною в 1483-1486 рр. на дерев'яній основі маслом для вівтаря). Ця картина стала прообразом всього станкового живопису Нового часу і до цього часу вражає уяву глядача результатом піднесеного і натхненного сприйняття художником натури. В етюді, виконаному срібним штифтом, майстер дає конкретне уявлення про незвично м'яке моделювання форми голови світлотінню. Легкі штрихи, що ліплять об'єм, направлені до світла, який паралельно ллється, і як би розчиняють контури особи в єдиному світлоповітряному середовищі (мал. 1). Знайомлячись з малюнками Леонардо да Вінчі, знавець мистецтва не перестає дивуватися з того, яким нестримним і послідовним був особливий ритм мислення генія.

Малюнок з того часу став однією з високо розвинутих форм людської праці. Малювання дає не тільки навики і вправність, але і великі і глибокі теоретичні знання. Недаремно за часів Леонардо да Вінчі і Рафаеля люди називали художника деміургом (творцем).

Альбрехт Дюрер записав в одному зі своїх трактатів по мистецтву, що першим усюди йде бог, а другим - художник. Дюрер був найбільш значним художником всього Північного Відродження і за об'ємом знань і широті інтересів не поступався самому Леонардо да Вінчі. Дюрер виконував малюнки всіх можливих для свого часу типів і жанрів, особливо багато зробивши в області портретного жанру, де глибоко і проникливо передавав як індивідуальні, так і суспільні риси своїх моделей. У цьому можна переконатися на прикладі портрета друга художника найбільшого гуманіста епохи Відродження Еразма Роттердамського

Молодший сучасник Дюрера Ганс Гольбейн, теж з Німеччини, досяг в області самостійного малюнка повної досконалості. Кожен портретний малюнок цього художника, що прожив велику частину свого недовгого життя при англійському королівському дворі, будучи придворним художником, вигострений, вивірений і гранично осмислений. Що особливо привертає в роботах Гольбейна, що збереглися, так це їх чудова краса виконання і неперевершена майстра у використанні різної техніки і паперу. Наприклад, в етюді до живописного портрета лорда Невілла художник прекрасно, з витонченістю поєднує італійський олівець з кольоровою крейдою на блідо-рожевому по тону папері.

Видатний російський художник-педагог Павло Петрович Чистяков, що виховав цілу плеяду художників, відводив малюнку головну роль в становленні особи майстра. Його вислови, хоча не повністю дослівно, але із збереженням основної думки, учні записували в свої щоденники. Ось одне з них: «...все мужнє, тверде, благородне в мистецтві виражається малюнком...».

Великий художник Росії Ілля Юхимович Рєпін не тільки багато малював, використовуючи різноманітну техніку, але і створив немало шедеврів малюнку. Будучи живописцем, він і в малюнку мислив живописними категоріями.

Найвидатніший внесок в мистецтво малюнка в Росії вніс Валентин Олександрович Сєров - геніальний майстер штриха і лінії. У всьому учбовому керівництві по малюванню як зразок приводиться ілюстрація його знаменитого «Портрета балерини Тамари Карсавіної». Сєров досяг тут високої образотворчої майстерності, виробленої безперестанною подвижницькою працею і нещадною вимогливістю до себе.

Своєрідне бачення натури продемонстрував у малюнках талановитий російський художник Михайло Олександрович Врубель. Його графічні роботи відрізняються тим, що в них панують лінія і штрих, які художник складно переплітає. Така манера малювання викликана прагненням автора малюнків передати завжди мінливу зорову форму натури. Врубель, як ніхто інший, тонко розумів і цінував красу, намагаючись засобами олівця проникнути в її «душу», показати внутрішнє життя натури. У будь-якому з малюнків художника присутній пошук різних технічних прийомів роботи олівцем.

Ми назвали декілька імен майстрів малюнка. Всім їм були властиві і свіжість сприйняття, і свій пошук лінійної виразності, і безпосередність віртуозної роботи з натури.

І в наші дні завжди були і є майстри, що високо цінували малюнок і що відводили йому гідне місце в своїй творчості.

За сторіччя, що пройшли з того часу, коли малюнок став особливим художнім явищем і через це знайшов рівноправне положення серед живопису і графіки, залишаючись проте і їх основою, він зазнавав зміни разом з художніми завданнями. На певних етапах образотворче мистецтво мало величезне соціальне значення. У такі періоди малюнок не міг не привертати пильної уваги як художника, так і свого глядача. Художник шукає різноманітності в техніці малювання, збагачуючи зображення змішенням різних матеріалів (олівець з вугіллям, вугілля з сангіною тощо). Глядач бачить в малюнку об'єктивність, критичне відношення художника до форм життя. Натура художника повинна вміщати в себе глибоку і гостру вразливість, чуйність до всього прекрасного, гармонійного в навколишньому середовищі і мистецтві, стійкість до впливів художнього середовища, багатобічної і могутньої дії смаків, що існують в ній. Тільки подібна умова захистить художника від поступок всім зовнішнім діям в збиток своєму таланту.

Підводячи підсумки, можна сказати, що малюнок як самостійний різновид графіки був і буде однією з найважливіших частин світової художньої культури.

1.2 Історія портрету

Якнайдавніша відома спроба зобразити людську особу налічує 27 тис. років. Воно виявлене в печері Вільонер поблизу міста Ангулем (департамент Шаранта). «Портрет» зроблений крейдою на природних опуклостях стіни, що нагадують формою особу. Прокреслені горизонтальні лінії очей і рота і вертикальна смуга, що позначає ніс.

Зародження портретного мистецтва відноситься до глибокої старовини. Перші значні зразки портрету зустрічаються в давньосхідній, головним чином давньоєгипетської, скульптури. (Зображення осіб попереднього періоду, що збереглися, - мистецтва Месопотамії, є імперсональними зображеннями божеств і не несуть індивідуальних рис).

Призначення портрета в єгипетському мистецтві було обумовлене культовими, релігійно-магічними завданнями. Існувала необхідність «дублювання» моделі (тобто портрет був двійником померлого в замогильному житті). Тому на канонічний тип зображення (що утілює щось незмінне) проектувалися власне індивідуальні риси моделі. Чим більш портрет був схожий на модель, тим гарантований був зв'язок між кам'яним зображенням і власне покійним: його життєва сила («но»), і його душа («ба») залишали людину при його смерті, але «но» могла знайти дорогу назад в тіло, для чого його необхідно було зберігати максимально цілим і схожим - так виник принцип муміфікації і портретування. Відомі портрети періоду Стародавнього Царства: статуї подружжя Рахотепа і Нофрет, вельможі Ті, Хефрена (Каїрський музей), Хемона, писаря (Лувр), Ранофера. Збереглися зразки дерев'яної портретної скульптури - т.з. «Сільський староста» (статуя Ка-апера - Шейх ель Беледа, Каїр). Одна з ранніх царських статуй - фараона Хасехема (II династія).

У скульптурі встановлюються строгі канони певних типів композиції - тип фігури, що йде, з висунутою вперед ногою (завжди лівою), тип уклінної фігури, фігури, що сидить навпочіпки або на троні, з симетрично покладеними на коліна руками. Статуї розфарбовувалися (на деяких пам'ятниках залишки фарби збереглися). Уживалися інкрустовані вставні очі в статуї з напівкоштовних каменів. У портретній скульптурі Стародавнього царства все знаходиться в повному контакті з архітектурою і підкоряється принципам, що геометризувалися. Для всіх портретів Стародавнього царства характерні узагальнене моделювання форми особи, ніс, що розширюється донизу, підкреслено великі губи. У епоху V династії влада фараона поступово слабшає, і починають з'являтися портрети земельної знаті, приватних осіб. Пропорції тіла подовжуються, збільшується красива лінія силуету.

З часом зміст староєгипетського портрету заглиблюється (особливо в натхненних образах епохи Нового царства періоду Ель-Амарни, XIV ст. до н. е.). Найбільш прославленим єгипетським портретистом є скульптор Тутмос Молодший, що працював в цю епоху. Його найвідоміші роботи - портрети цариці Нефертіті.

Стародавня Греція.

У стародавніх греків довгий час портрета в строгому сенсі слова не існувало. У них був звичай нагороджувати переможців спортивних ігор постановкою їх статуй в публічних місцях, проте це були ідеальні фігури атлетів, які зображали їх лише у загальних рисах, що ідеалізуються, і були виконані по ідеальному канону краси. Еллінські республіки навіть забороняли громадським діячам і приватним особам замовляти свої реалістичні портрети, вважаючи, що вони можуть розвинути в громадянах пихатість і протистоять принципу рівності між ними. У епоху класики створюються узагальнені скульптурні портрети поетів, філософів, громадських діячів, що ідеалізуються.

Тільки у V столітті до н.е. вперше з'явилося у греків сьогодення портретні герми і статуї, а саме в числі творів Димитрія, що жив за часів Перікла

Реалістичний напрям остаточно затвердився в портретній скульптурі в мистецтві еллінізму - при Олександрі Македонському, завдяки Лисиппу та його брату, Лисистрату, який перший почав формувати маски з натури. «Портрети еллінізму, зберігаючи властивий грецьким художникам принцип типізації, незрівнянно більш індивідуалізовані передають не тільки риси зовнішнього вигляду, але і різні відтінки душевного переживання моделі. Якщо майстри класичного часу в портретах представників однієї і тієї ж суспільної групи підкреслювали перш за все риси спільності (так виникли типи портретів стратегів, філософів, поетів), то майстри еллінізму, в схожих випадках зберігаючи типові основи образу, виявляють характерні особливості даної конкретної людини. З кінця V ст. до н.е. старогрецький портрет все більш індивідуалізується, врешті-решт тяжіючи до драматизації образа.

«Індивідуалізм в епоху еллінізму виступає, з одного боку, у формі самоствердження сильної егоїстичної особи, прагнучої будь-якими засобами прославити себе над суспільним колективом і підпорядкувати його своїй волі. Інша форма індивідуалізму еллінізму пов'язана зі свідомістю людиною свого безсилля перед законами буття. Вона виявляється у відмові від боротьби, в зануренні в свій внутрішній світ. Обидві ці форми знайшли своє віддзеркалення в портреті еллінізму, де можна виділити дві основні лінії: тип портрета правителів еллінізму, в якому завдання художника - прославляння людини сильної волі і енергії, яка нещадно змітає на своєму шляху всі перешкоди для досягнення своєї егоїстичної мети, і тип портрета мислителів і поетів, в образах яких знайшла віддзеркалення свідомість суперечностей реальної дійсності і безсилля подолати їх.

Джерела розповідають про існування в Греції живописного портрета, зокрема звеличився Апеллес, але нічого з робіт цього періоду не збереглося.

Стародавній Рим

З Греції мистецтво портретів перейшло до римлян, які до колишніх пологів пластичних портретних зображень, (статуї і герме), додали новий рід - бюст. Багато грецьких ремісників працювали в Римі, правда, вже з дотриманням бажань римського замовника.

Розвиток давньоримського портрета був пов'язаний з посиленням інтересу до індивідуальної людини, з розширенням кола портретуємих. Риму властивий інтерес, який народжується до конкретної людини (на відміну від інтересу до людини взагалі в мистецтві Стародавньої Греції). У основі художньої структури багато давньоримського портрету - чітка і скрупульозна передача неповторних рис моделі при дотриманні єдності індивідуальної і типової. На відміну від старогрецького портрета з його тягою до ідеалізації (греки вважали, що хороша людина обов'язково має бути красивою - калокагатія, римський скульптурний портрет виявився максимально натуралістичним і до цих пір вважається за один з найбільш реалістичних зразків жанру за всю історію мистецтва. Стародавні римляни володіли такою вірою в себе, що вважали особу людини за гідну пошани в тому вигляді, яка вона є, без всяких прикрас і ідеалізацій, зі всіма зморшками, лисинами і надмірною вагою (див. наприклад портрет імператора Вітеллія.

Одним з коріння подібного реалізму стала техніка: римський портрет розвинувся з посмертних масок, які було прийнято знімати з померлих і зберігати у домашнього вівтаря (lararium) разом з фігурками лар і пенатів. Вони виготовлялися з воску і називалися imagines. У разі смерті представника роду маски предків мчали в похоронній процесії, щоб підкреслити старовину аристократичного роду. (Це було рудиментом культу предків). Окрім воскових масок, в лараріумі зберігалися бронзові, мармурові і теракотові бюсти предків. Маски-зліпки робилися безпосередньо з осіб покійних і потім оброблялися з метою додання ним більшого натуроподібності. Це привело до прекрасного знання римськими майстрами особливостей мускулатури людської особи і його міміки, що сприяло прекрасним результатам вже при звичайному позуванні. Коріння подібного похоронного культу було сприйняте римлянами у етрусків, у яких портрет також був надзвичайно розвинений.

За часів Республіки стало прийнято споруджувати в публічних місцях статуї (вже в повний зріст) політичних посадових осіб або військових командирів. Подібна честь виявлялася за рішенням Сенату, зазвичай в ознаменування перемог, тріумфів, політичних досягнень. Подібні портрети зазвичай супроводилися присвятним написом, що розповідав про заслуги (cursus honorum). У разі злочину людини його зображення знищувалися (damnatio memoriae). З настанням часів Імперії портрет імператора і його сім'ї став одним з щонайпотужніших засобів пропаганди.

Разом з портретними бюстами і статуями, широкого поширення набули портрети на монетах, камеях і т. п., частково живописні портрети. Мистецтво чеканки було так розвинене, що по профілях на монетах (супроводжуваних написами) сучасні дослідники пізнають безіменні мармурові голови. Ранні зразки станкового портретного живопису представляють фаюмські портрети (територія Єгипту еллінізму, I-IV вв. н. е.), що виконували функцію похоронних масок. Багато в чому пов'язані з традиціями давньосхідного портрету і з релігійно-магічними уявленнями, разом з тим вони створювалися під впливом античного мистецтва, безпосередньо з натури, несли в собі яскраво виражену схожість з конкретною людиною, а в пізніх зразках - специфічну духовність.

Портрет Середньовіччя

Візантійська і Західна Римська імперія не успадковують реалістичний римський портрет. Майстри цих періодів зображають свої моделі узагальнено і спіритуалізіровано, додатково, відбувається значний регрес технічної майстерності, завдяки чому портрети різних імператорів практично не відмінні, а ідентифікувати по одноманітних профілях на монетах мармуровий бюст (також виконаний по канону) практично неможливо.

У наступне тисячоліття Європа не дає якісних зразків портрету. Відбувається повний занепад жанру. Середньовічна культура була зосереджена на боротьбі спіритуалістичних і стихійно-матеріалістичних тенденцій, що наклало на розвиток портрету особливий відбиток. Середньовічний художник, обмежений строгими церковними канонами, рідко звертався до портрету. Особовий початок в його розумінні розчинявся в релігійній соборності. В період Середньовіччя реалістичний, натуралістичний портрет зустрічається дуже рідко. Спрощені і стандартизовані риси зображеного персонажа дозволяють ідентифікувати його тільки з певною суспільною роллю.

Середньовічний портрет в більшості своїх зразків імперсональний. В той же час деяким готичним скульптурам, а також фрескам і мозаїкам візантійських, росіян і ін. церков властиві духовна характерність, ясна фізіономічна визначеність: художники потрохи додають святим риси обличчя реальних людей. Автопортрети знаходять в мініатюрах писарів, наприклад, в роботі Хильдегарди Бінгенської.

Більш менш портрет починає повертатися в мистецтво починаючи з X-XII століття, залишаючись, проте, на підлеглих ролях. Він є частиною церковного архітектурно-художнього ансамблю, зберігаючись в надгробках, на монетах і в книжковій мініатюрі (особливо в портретах замовників, яким підносилися книги. Його моделями є переважно знатні особи - правителі і члени їх сімей, свита, донатори монастирів і церков. «Довгий шлях до реалістичного портрета починається із зображень патрона», пишуть дослідники. Одна з перших таких робіт - портрет Енріко Скровеньі роботи Джотто на стінах капели Скровеньі в Падуї, 1304-1306 рр. Помалу портрет починає проникати в станковий живопис. Один з перших прикладів станкового портрету цього періоду - «Портрет Іоанна Доброго» (бл. 1349 р.). Зображення правителів на монетах, відомі в Античності, в Середньовіччі також відсутні. Народження монетного зображення в Західній Європі зв'язується з монетою, викарбуваною Сиджізмондо Малатеста для міста Брешиа вже тільки близько 1420 року. Це було початком відходу від середньовічної традиції відтворення при чеканці символічного образу володаря і, як наслідок, переходу до зображення конкретної особи.

За межами Європи

На територіях Сходу, (де не було Темних століть), ситуація з портретним жанром в цей час була сприятливішою. (Китайський портрет, ймовірно, сходить до 1000 р. до н.е., хоча пам'ятники, що збереглися, відносяться тільки до 1000 н.е.). Великою конкретністю відрізняється середньовічний китайський портрет (особливо періоду Сун, X-XIII вв.). Не дивлячись на підпорядкування строгому типологічному канону, середньовічні китайські майстри створили безліч яскраво індивідуалізованих світських портретів, часто виявляючи в моделях риси інтелектуалізму. Психологічно загострені деякі портрети середньовічних японських живописців і скульпторів (наприклад, «Портрет Мінамото але Ерітомо»). Високі зразки портретної мініатюри були створені майстрами Середньої Азії, Азербайджану, Афганістану (Кемаледдін Бехзад), Ірану (Реза Аббаси), Індії.

Перуанська культура індійців мочика (I-VIII вв.) була однією з небагатьох стародавніх цивілізацій Нового Світу, де існували портрети. Ці роботи точно представляють анатомічні особливості людей. Моделі зображали такими впізнаними, що не було необхідності в атрибутах або підписах з іменами. Ми легко дізнаємося членів еліти, священиків, воїнів і навіть ремісників. Зустрічаються люди різних віків. Жіночих портретів до цих пір не знайдено жодного. Є специфічний акцент на представленні деталей головних уборів, зачісок, прикраси тіла.

Портрет Відродження

Перелом у портретному мистецтві, яке знову вийшло на видні позиції, наступив в епоху Ренесансу. Він був пов'язаний із зміною ідеології епохи. Ренесансна людина була повна гуманістичного реалізму, тобто він ослабив пута релігії і увірував через особу, почав вважати себе за міру всіх речей - і тому він вийшов на перший план в мистецтві

В Італії портрет воскресили перш за все скульптори - Дезідеріо та Сеттіньяно, Міно та Фьезоле, Антоніо Росселліно, Лука делла Роббіа, Донателло та інш. Вони швидко досягли блискучих результатів у своєму прагненні відтворювати людських осіб згідно з дійсністю, ясно виражати характери і дотримувати благородство стилю. Перші портрети відштовхувалися від античних монет і медалей, і тому часто зображають модель у профіль. Щоб «розвернути» портретуємого в анфас і три чверті, (написавши їх також, як раніше Христа і святих в сакральних картинах), було потрібно певний час і розумове зусилля. Інший важливий компонент розвитку портрета - виникнення техніки масляного живопису, який дозволив йому стати тоншим і психологічним.

Нова ідеологія вимагала нової структури портрета. Портретисти Ренесансу багато в чому ідеалізували модель, але при цьому неодмінно прагнули спіткати її суть. «Зображаючи свого героя в певному земному середовищі, художник вільно розташовував модель у просторі. І модель все частіше виступала не на умовному, ірреальному фоні, як це було в мистецтві Середньовіччя, а в єдності з реалістично потрактованим інтер'єром або пейзажем, часто - в безпосередньому живому спілкуванні з вигаданими (міфологічними і євангельськими) персонажами. У монументальних розписах серед інших персонажів художник також нерідко зображує себе».

«Портрет товстого чоловіка». Бл. 1425.

Відмітні особливості ренесансного портрета частково намітилися вже в портреті XIV століття (Джотто, Симоне Мартіні) і міцно затвердилося у XV ст. (Мазаччо, Доменико Венециано, Доменико Гирландайо, Сандро Боттічеллі, Пьєро делла Франческа, Пінтуріккьо, Мантенья, Антонелло та Мессіна і інш.).

Ренесансний антропоцентризм особливо яскраво проступає в портретній творчості майстрів Високого Відродження. Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіциан, Тінторетто ще в більшій мірі заглиблюють зміст портретних образів, наділяють їх силою інтелекту, відчуттям особистої свободи і духовною гармонією, істотно оновлюють засоби художньої виразності (повітряна перспектива Леонардо да Вінчі, колористичні відкриття Тіциана). Найвідоміший портрет в світі - «Мона Ліза» кисті та Вінчі був написаний саме в цю епоху. Найбільш прославленим чоловічим портретом цього часу був «Портрет Бальдассаре Кастільоне» Рафаеля (згідно своєї значущості сьогодні висить в Луврі напроти «Мони Лізи»).

Досягненням італійських живописців Ренесансу передували успіхи представників Північного Відродження, особливо майстрів раннього нідерландського живопису, зокрема Ян ван Ейка і Ганс Мемлінг, Робер Кампен. «При відомій стилістичній спільності з італійським портретом їх твору відрізняються більшою духовною загостреністю характеристик, наочною точністю зображення. Якщо італійці часто як би підносили свого героя над світом, то тут портретуємий нерідко представлений як невід'ємна частинка всесвіту, органічно включена в його нескінченно складну систему», - це використовувалося як докладне прописування матеріального середовища як навколо, так і щонайменших зморшок на обличчі.

З німецьких живописців цього періоду особливо знамениті портретисти А. Дюрер і Ганс Гольбейн Мл. Менш відомі французькі майстри (Жан Фуке, Франсуа Клуе, Корнель де Ліон).

Портрет маньєрізму

У мистецтві маньєрізму (XVI століття) портрет втрачає ясність ренесансних образів. У нім виявляються риси, що відображають драматично тривожне сприйняття суперечностей епохи. Міняється композиційний лад портрету. Тепер йому властива підкреслена гострота і насиченість духовного виразу. Це різною мірою властиво портретам італійців Понтормо і Бронзіно, іспанця Ель Греко.

У цю епоху в різних країнах виникають нові форми групового портрета. Застиглі портретні групи Середньовіччя змінялися багатофігурними композиціями, повними живому і дієвому взаємозв'язку між персонажами. Створюються перші значні зразки групового і парного портрета в станковому живописі. У різних видах також розвивається тип історичного портрета.

Портрет XVII століття

У XVII столітті вищі досягнення в жанрі портрету були створені спадкоємцями нідерландського живопису. До цього часу вона розділилася на дві самостійні гілки - фламандська і голландська школи. Для художників цих шкіл портрет набував всього більшого і більшого значення, а техніка значно удосконалювалася.

У цей період в житті європейських країн відбулися корінні зрушення - суспільні, ідеологічні і наукові. Вони вплинули на складання нових форм портрета, який тепер наповнений світосприйманням, що змінилося. Воно порвало з антропоцентризмом, який був властивий Відродженню. Особа випробовувала кризу, погляд на дійсність більше не був гармонійним, внутрішній світ людини ускладнювався. Виникали складніші зв'язки із зовнішнім світом, але при цьому одночасно було присутнє прагнення до глибшого самопізнання. Тому в портреті відбувається пошук: творці шукають більшу адекватність дійсній зовнішності моделі, намагаються розкрити її характер багатоскладово. Відбувається глибока демократизація портрета, що особливо помітно в Голландії. На портретах з'являються люди, що представляють самі різні соціальні шари суспільства, національні і вікові групи. У цей період ключові позиції в портреті переходять до жанру станкового живопису.

У наслідок посилення буржуазії збільшується кількість замовників портретів. У Голландії стає незвичайно популярним груповий портрет. Також художники починають створювати портрети-типи людей з народу (Дієго Веласкес, Хальс). Збільшена тяга художників до творчості, затвердженню творчої особи сприяє розробці форм автопортрету (Рембрандт, його учень Карел Фабріциус, Антоніс ван Дейк, Николя Пуссен). По колишньому не здає позицій і аристократичний портрет: Рубенс, Веласкес, ван Дейк створюють як парадні портрети, так і проникливо-ліричні, інтимні речі. Техніка живопису знаходиться на вельми високому рівні, відбувається еволюція виразних засобів: «переконлива передача світлоповітряного середовища за допомогою світлотіньових контрастів, нові прийоми листа щільними короткими, часом роздільними мазаннями, що повідомляє зображенню невідому доти життєвість, реально відчутну рухливість».

У основі композиції багатьох портретів цього періоду опиняється рух, при цьому величезна роль відводиться виразності жесту моделі. Активізується сюжетний взаємозв'язок героїв групових портретів, помітно позначається його тенденція до переростання в групову портрет-картину (приклад - «Нічний дозор» Рембрандта).

Значення найбільших портретистів XVII століття виходить далеко за межі епохи. Найбільшими портретистами між фламандцями були Пітер Пауль Рубенс і Антоніс ван Дейк, а між голландцями - Рембрандт, Франц Хальс. Іспанський художник того періоду Дієго Веласкес вважається одним з найбільших портретистів за всю історію жанру. З портретистів інших країн можна назвати Вітторе Гисланді (Італія), Францисько Сурбаран (Іспанія), Самуель Купер (Англія), Філіпп де Шампань, Матье Ленен (Франція).

Одночасно намічаються і негативні тенденції в розвитку портретного жанру: у багатьох парадних портретах реалістичне вже насилу проривається крізь умовність форм бароко. Ряд портретів вже несе в собі відверту ідеалізацію високопоставленого замовника (Пьєр Міньяр, Антуан Куазевокс, Пітер Лелі).

З складанням академічного живопису сформувалася т.з. ієрархія жанрів з умовним діленням жанрів мистецтва на «високих» і «низьких», причому портрет почали відносити до «низьких» жанрів (на відміну від «високих» міфологічного і історичного жанрів). Таке положення зберігалося до перемоги імпресіоністів над Французькою Академією під кінець XIX століття.

Портрет XVIII століття

З результатом XVII століття манірність і умовність, що встановилися у всіх видах живопису, перешкодили портрету утриматися на досягнутій ним висоті. Жанр деградував і був відсунутий його на другий план як в живописі, так і в скульптурі. Досягнення реалістичного портрета вдаються до забуття. Замовник - як аристократ, так і буржуа вимагає від художника беззастережних лестощів. У роботах з'являється нудотна сентиментальність, холодна театральність, умовна репрезентативність.

Задаючи тон у всіх видах мистецтва, французька культура визначає в цей час і розвиток портрета. Переважаючим стає тип придворно-аристократичного портрету, що розцвів при дворі Людовіка. Для Європи стає еталонним створений там зразок офіційного мистецтва - парадні, ложно ідеалізуючи, міфологізовані портрети, де перша роль відводиться декоративній нарядності моделі. Одночасно відбувається падіння техніки, з'являються «лялькові особи».

Як пишуть дослідники російського портрету XVIII століття, «природне в рамках цього методу підпорядкування індивідуальності ремісничо-корпоративній єдності є певною гарантією успіху в створенні портрету в умовах нерозвиненості культури даного жанру».

Живописці цього періоду: Гіацинт Ріго, Жан Натьє, Франсуа Гюбер Друє, вже згадуваний Пьєр Міньяр, Ларжільер. «Мистецтво придворного портрету 30-50-х років XVIII століття, відповідаючи смакам аристократії, ставило перед собою завдання створення зовні елегантного, декоративно-плотського зображення моделі в стилі рококо. Художники пом'якшували і прикрашали риси обличчя, вони дуже дорожили передачею витонченості туалетів, витонченою пишнотою драпіровок і аксесуарів, тонко розрахованими декоративними ефектами. Натьє придумав „міфологічний“ портрет: зображав придворних дам у вигляді німф, Діани, Венери і інших античних богинь, надзвичайно віддалено передаючи схожість і безсоромно лестячи своїм моделям». В середині століття дуже популярними при європейських дворах були застилі-ідеальні роботи Рафаеля Менгса.

Проте, ближче до останньої третини XVIII століття ситуація починає виправлятися. Виникає і затверджується новий реалістичний портрет, багато в чому пов'язаний з гуманістичними ідеалами епохи Освіти. Це аналітичні образи живописця Моріса Латура (наприклад, «Портрет абата Юбера»), картини Аведа, Ліотара, скульпторів Ж.А. Гудона і Ж.Б. Пігаля, пізні роботи Антуана Ватто, прості і щирі «жанрові» портрети Шардена, пастелі Ж. Б. Перонний, портрети Фрагонара; у Великобританії - гостросоціальні твори У. Хогарта. Але поки вони ще не привертають увагу основного замовника. Розвивається техніка пастелі, зручна для передачі настроїв і осіб, але не ідеальна для зображення помпезного декору. Італійська школа портрета впродовж XVIII століття зберігає високу якість, але за деякими виключеннями (Розальба Каррьера) не користується широкою славою.

До кінця XVIII століття про себе заявляє школа англійських портретистів, давши таких майстрів першого ряду, як Джошуа Рейнольдс, Джордж Ромні, Томас Лоуренс і Томас Гейнсборо. У Іспанії в портретному жанрі починає працювати Гойя, і навіть Російська імперія нарешті заявляє про себе в світовому мистецтві живописцями першого класу - це Лєвіцкий і Боровіковський. У їх роботах знов з'являється точність соціальних характеристик, тонкість психологічного аналізу, розкриття внутрішнього світу і багатство емоцій.

У другій половині XVIII століття набуває широкого поширення портрет, виконаний дешевшими засобами (гравюра, акварель, олівець). Крім того, це період ознаменований розквітом портретної мініатюри - самостійною гілкою портретного жанру.

Така ситуація з приватним портретом на пам'ять зберігається до 1850х років - коли з'являється доступна практично всім шарам суспільства фотографія.

Лотман пише: «живопис XVIII ст. затвердила два стереотипи портрету. Один з них, що спирався на розроблений жанровий ритуал, виділяв в людині державну, урочисто-високу суть. Такий портрет вимагав ретельного дотримання всього ритуалу орденів, чинів і мундирів. Вони як би символізували собою державну функцію особи, що зображувалася, причому саме ця функція утілювала головний сенс особи. Якщо особа, зображена на урочистому портреті, володіє яким-небудь дефектом зовнішності, художник прагне його приховати, тоді як знаки нагород і одяг всіляко підкреслюються. Подальший розвиток портретного живопису, з одного боку, приводить до зростання уваги до психологічної характеристики, наприклад у Боровіковського, а з іншої - до того, що побутові, домашні аксесуари витісняють офіційно-парадні. Не без впливу Руссо в портрет потрапляли деталі садового і паркового антуражу. Відповідно до загальної тенденції відображати в портреті не побутову норму, не ієрархію культурних цінностей, а безпосередній, вихоплений з життя окремий момент змінюється і співвідношення дитячих і дорослих фігур на полотні. Якщо раніше вони розподілялися за шкалою ієрархічної цінності, то тепер художник вважає за краще сполучати їх в єдиній жанровій композиції, нарочито підкреслюючи живий безлад гри і хвилинну випадковість вибраної ним миті».

Портрет XIX століття

Розвиток портрета в XIX столітті зумовила Велика Французька революція, яка сприяла вирішенню нових завдань в цьому жанрі. У мистецтві є достатній стає новий стиль - класицизм, і тому портрет втрачає пишнота і солодкуватість робіт XVIII століття і стає строгішим і холоднішим. З портретистів, що працювали на рубежі XVIII-XIX найбільш помітним є Жак Луї Давид. Інші, менш прославлені майстри: Франсуа Жерар, Поль Деларош (Франція).

Настання епохи романтизму сприяло проникненню в портрет гострого реалізму. У нім з'являється критична лінія. За видатного майстра цього періоду вважається іспанець Гойя, що створив груповий «Портрет сім'ї Карла IV» - роботу, замовлену як парадний портрет, а правлячій династії, що у результаті відобразила неподобство. Також він створює пристрасні і емоційні портрети і автопортрети.

Тенденції романтизму отримують розвиток в 1-й половині XIX століття в творчості Жеріко і Делакруа, скульптора Франсуа Рюда (Франція), у Ореста Кипренського і Карла Брюллова, частково у Тропініна (Росія), Філіпп Отто Рунге (Німеччина).

Паралельно з романтичними традиціями класичного портрету продовжують розвиватися і наповняться новим змістом. З майстрів цього період особливо відомий Енгр.

З ім'ям француза Оноре Домьє пов'язано виникнення перших значних зразків сатиричного портрета в графіці і скульптурі. Одночасно до середини століття складається новий еталон парадного замовленого портрета (наприклад, Вінтергальтер).

2-а половина XIX століття

Починаючи з сер. XIX століття з'являється портрет реалізму. Йому властивий інтерес до соціальної характеристики моделі, спроби розкрити його етику, гідність, проникнути в психологію.

Розширюється географічний діапазон, виникає ряд портретних національних шкіл, безліч стилістичних напрямів, представлених різними творчими індивідуальностями: Густав Курбе (Франція); Адольф фон Менцель, Вільгельм Лейбль (Німеччина); Альфред Стівенс (Бельгія); Ерік Вереншелль (Норвегія); Ян Матейко (Польща); Міхай Мункачи (Угорщина); Квідо Манес (Чехія); Томас Ейкинс (США), в Росії - передвижники.

З народженням фотографії виникає і розвивається під сильною дією портретного живопису фотопортрет, який, у свою чергу, стимулює пошуки нових форм образного ладу як живописного, так і скульптурного і графічного портрета, недоступних фотомистецтву.

Імпресіонізм, що виник в останній третині XIX століття, привів до оновлення ідейно-художньої концепції портрета. Відкриття імпресіоністів і близьким їм художників (Едуар Мане, Огюст Ренуар, Едгар Дега, Огюст Роден) ґрунтувалися на відмові від максимальної правдоподібності, залишеної фотопортрету, із зосередженням на мінливості зовнішності людини і його поведінці в мінливому середовищі.

У різній мірі межі імпресіонізму властиві портретам роботи шведа Андерса Цорна, німця Макса Лібермана, американців Дж.М. Уїстлера і Дж. С. Сарджента, російського художника Костянтина Коровіна.

Цілям і образам портрета імпресіонізму була повністю протилежна творчість їх сучасника - Поля Сезанна, який прагнув вразити в монументальному образі якісь стійкі властивості моделі. В цей же час творить Вінсент ван Гог, в портретах якого відбивається інший аспект - пекучі проблеми етичного і духовного життя сучасної людини.

В кінці XIX-XX століття на перший план виходить стиль модерну, який додає портрету лаконічну загостреність, деколи додаючи характеристиці моделі межі гротеску (Тулуз-лотрек, Едвард Мунк, Альфонс Муха). Майстрами салонового парадного портрета кінця століття є Джованні Болдіні, Філіп де Ласло - їх роботам властива легкість кисті і якась поверхневість.

Портрет в XX столітті

У XX столітті портрет, як і все фігуративне мистецтво, переживає занепад. У жанрі виявляються складні тенденції розвитку мистецтва, а також загальна криза розуміння людської особи. На ґрунті модернізму виникають твори, що номінально вважаються за портрет, але позбавлені його специфіки. Вони підкреслено йдуть від реальної зовнішності моделі, зводять її зображення до умовної, відвернутої схеми. «Фотографія узяла на себе функцію документації, збереження, отримання зображення для тих або інших потреб, художній портрет зробився предметом вирішення чисто художнього завдання. У епоху Модільяні і Пікассо дуже важливий був погляд художника на персонаж, неповторність і унікальність цього погляду, тоді як фотографія допускала тиражне зображення, а також дотримувала документальність і достовірність»^[14].

Одночасно продовжуються пошуки нових реалістичних засобів в портреті. Реалістичні традиції продовжують в графіці Кете Кольвіц (Німеччина), в живописі Уїльям Орпен (Ірландія), О.Джон, в скульптурі Бурдель, Арістід Майоль, Шарль Деспіо.

У портретній творчості найбільших західноєвропейських майстрів XX століття (Пікассо, Матісс, Андре Дерен, Жорж Руо, Модільяні у Франції, Жорж Грос, Отто Дікс, Ернст Барлах в Германії, Оскар Кокошка в Австрії) співіснують, деколи стикаючись, суперечливі ідейно-художні тенденції.

До середини XX століття розвиток портрета стає складним, характеризується ще більш кризовими рисами. Все очевидніше стає нарочита деформація, спотворення людини. Деякі майстри намагаються утримувати планку реалістичного портрету: Ренато Гуттузо (Італія), Ганс Ерні (Швейцарія), Дієго Рівера і Сикейрос (Мексика), Ендрю Уайет (США), Сейсон Маеда (Японія), скульптори Ксаверій Дуниковський (Польща), Вяйне Аалтонен (Фінляндія), Джакомо Манцу (Італія), Джо Девідсон і Джейкоб Епстайн в США). Проте, інтерес до портрета в 1940-50-х рр. в цілому падає, як результат підвищення інтересу до абстрактного і нефігуративному мистецтва 1960-70-х рр. спостерігалося деяке пожвавлення портрета. Такі англійські майстри, як Люсьен Фрейд і Френсис Бекон створювали могутні твори. Далі, багато сучасних художників, такі як Енді Уорхол, Алекс Катц і Чак Клоуз робили людську особу головним фокусом своїх творів. «Мерлін Монро» Уорхола стала іконою. Таким чином, поп-арт є одним з небагатьох напрямів мистецтва XX століття, що використовує людську особу без відносних спотворень. Клоуз спеціалізується на гипер-реалістичнх портретах-головах на всю стінах, основаних на фотографіях. Джеймі Уайет (Wyeth) продовжує працювати в реалістичних традиціях свого отця Ендрю, створюючи знамениті портрети всіх підряд, від президентів до свиней.

Одночасно жанр фотопортрета досягає вершин і привертає величезну кількість майстрів жанру. Зокрема, нішу реалістичного портрета займають тепер обкладинки журналів ніби Time або Esquire, прикрашені зображеннями знаменитих сучасників. Марат Гельман пише: «у контексті пізнього постмодернізму відношення глядача до портрета, зображенню сильно помінялося в порівнянні з класичною епохою. Всі зображення сьогодні умовно можна розділити на декілька категорій: це інформаційні (політико-соціальний контекст), рекламні, культові (субкультурні), художні і приватні. глядач, реципієнт зараз сприймає будь-яке зображення як симулякр, знак товару, власті, політики, моди, поп-культури і так далі. Тому глядацьке сприйняття зараз обумовлене, контекстуально і міфогенно. портрет як жанрова категорія швидше мертвий, чим живий. Але, якщо розглядати всі актуальні практики сьогодні, і якщо є якісь живі прояви портретного жанру, то це швидше життя після смерті».

портрет жанр художник малюнок

РОЗДІЛ 2. ПЕРЕДАЧА ЕМОЦІЙНОГО СТАНУ У ГРАФІЧНОМУ ПОРТРЕТІ

2.1 Композиційні прийоми у малюванні портрета

Композиція в перекладі з латинського означає "складати". Компоновка - складати ціле з частин. Головним завданням композиції в учбовому малюнку є уміння розміщувати предмети і їх частини так, щоб створити єдине гармонійне виразне ціле.

При вирішенні композиційних завдань не можна нехтувати такими поняттями, як масштаб, пропорції, відповідність, рівновага, тема, сюжет, образ, тон, форма, об'єм, конструкція, простір (перспектива), симетрія, контраст, ритм, динаміка, статика, а також головне і другорядне, єдність і цілісність, і, зрозуміло, виразність і гармонія.

Композиція - це система правил і прийомів взаємного розташування частин в єдине гармонійне ціле. Уміння точне і виразно розміщувати зображення в межах формату листа є неодмінною умовою в учбовому малюнку. Уміння складати композиції - це теж мистецтво. Тому для оволодіння мистецтвом компоновки буде потрібно розвиток композиційного бачення, чуття.«Композиційним інваріантом портрета виступає така побудова, в результаті якої в центрі композиції, у фокусі глядацького сприйняття опиняється обличчя моделі. Не випадково композиційним симптомом становлення жанру європейського портрета в епоху раннього Відродження називають вихід з профілю у фас. Історичні канони у сфері композиції портрета наказують певне трактування центрального положення особи по відношенню до пози, одягу, оточення, фону і т. п.»

По формату: головні (по плечі), по груди, поясні, по стегна, по коліна, у весь зріст.

Зображення людини по-перше двох варіантах, без показу рук і складного ракурсу фігури, не вимагає високої академічної утвореної (володіння основами академічного малюнка, уміння композиційно компонувати полотно), тому часто (наприклад, в Росії XVIII століття), до нього удавалися портретисти-дилетанти.

Для живописних портретів також має значення точка зору, з якою художник «дивиться» на модель: якщо трохи знизу, то це додає образу відтінок монументальності, а якщо зверху, то рухоміше. Зображення «віч-на-віч з глядачеві найбільш нейтральні).

По формату (скульптурні):

· герма (одна голова з шиєю)

· бюст (голова і верхня частина тулуба, приблизно по груди)