Українська мистецька традиція в сучасній фестивальній культурі

Характер виробів

1. Характерна доцільність, визначальним є функціональне призначення речі, якому підпорядковуються форма і декор. Семантична знаковість декору має духовну наповненість, зв'язок із народними звичаями та обрядами

1. Визначальною є зовнішня декоративність. Часто вироби носять сувенірний характер, виконують роль окраси інтер'єру

1. Не має чітко вираженого характеру виробу

Технологія виробництва

1. Без попереднього ескізу, однак за традиційним стереотипом

1. За ескізом, проектом

1 Може працювати і за ескізом, і без нього

2. Ручна обробка матеріалу переважає. Характерне глибоке знання властивостей матеріалу та висока технічна майстерність

2. Більшість процесів механізована, висока технологія виробництва, проте немає глибокого проникнення у властивості матеріалу

2. Недосконале знання матеріалу; технологія виробництва недосконала

Народне мистецтво, як явище культури, не існує відірвано, відокремлено від світу, тобто воно постійно взаємодіє й підлягає впливу духовних і матеріальних зовнішніх чинників. Цю взаємодію можна умовно виразити схематично.

Релігійні вірування були чи не найдавнішим джерелом розвитку мистецтва. Саме тут у синкретичному стані містилися всі галузі сучасної культури. Релігійні культи, їх часове нашарування формували систему духовних цінностей, що зумовила полісемантичність образів у народному мистецтві. Цей процес доповнювався звичаями й обрядами, що формували типологію виробів народного мистецтва, впливали на їх утилітарну форму, структуру і семантику орнаменту тощо. Духовна реальність, художнє переживання життя, кожна подія, істота ставали в народній свідомості символом, що знаходив своє втілення в мистецтві. Мотиви орнаменту - це не звичайна прикраса, а своєрідна символічна мова, де все - колір, мотиви, їх сполучення і розміщення - має первісний зміст і значення, розгадати які, внаслідок багатовікових нашарувань, нам, на жаль, не під силу. Повнота духовного змісту народної творчості тому часто сприймається й трансформується нами як проста гра форм, ліній і кольору, що зводить роль народного мистецтва до об'єкта милування чи оригінальної оздоби предмета, особи, середовища.

Кожний народ плекає у своїй культурі елементи, розвинуті до його національної свідомості в характері соціального й духовного життя [10]. Традиції культури українців містять узагальнений життєвий досвід, відображення народного світогляду, етичних та естетичних ідеалів, сформованих протягом тисячоліть. Українська міфологія, як первісна форма суспільної свідомості, була сукупністю уявлень про об'єкти живої і неживої природи, людину і всесвіт. Для слов'ян характерними були поганський політеїзм (багатобожжя), тотемізм (віра в надприродне походження людини від тварини чи рослини або, навпаки, віра, що людина може перетворитися в рослину чи тварину), а також обожнювання природи (шанування священних тварин та поклоніння деревам) [11; 12, с.22; 13]. Для первісного українця вся природа була населена масою різних божеств, як от лісовиків, русалок, мавок, водяників, польовиків; також обожествлялися й рослини [14]. У зв'язку із цим поглядом на природу існували різні обряди, пов'язані зі змінами пір року, що відобразилися в народному календарі й згодом перейшли до християнських свят у формі обрядів [15]. Сліди цього і нині зберігаються в українському фольклорі та в народній творчості (тут смислове навантаження давніх вірувань зосереджене в піктограмах-орнаментах) [15; 16; 17; 18]. Віра у злі сили вимагала наявності оберегів та заступників, що вилилося в систему охоронної обрядовості, закодовані оберегові символи в орнаментальних схемах та місця розміщення орнаментів у народному житлі, на одязі, речах побуту [18; 19].

Отже, національний характер українського народного мистецтва формується через зв'язки з природою, з накопиченим духовним досвідом, які виявляють себе у народному житлі, одязі, зразках традиційної творчості. Глибокий філософський зміст народного мистецтва міститься в умовних, створених віками орнаментальних системах. Це, за словами академіка Б.О.Рибакова, “мікрокосм у макрокосмі народного мистецтва” [34]. У народних орнаментах немає жодного випадкового елемента, кожен з них має своє місце розташування і значення. Ці знакові системи, складаючись протягом тисячоліть, зумовлюють складність їх сьогоднішнього розуміння і відтворення, бо первинна знакова роль геометричного орнаменту, по суті, є недоступна для пізнання сучасною наукою, а певні напрацювання в цьому напрямі є лише гіпотезами, які складно довести [20; 21; 22]. Однак саме їх існування в наш час, збереження протягом тисячоліть доводить міцність мистецьких традицій та їх важливу роль у передачі культурних надбань із покоління в покоління. За висловом філософа Гегеля, “у твори мистецтва народи вклали свої найзмістовніші внутрішні споглядання й уявлення, мистецтво часто є ключем, а в деяких народів єдиним ключем для розуміння їх мудрості і релігії ” [23, с.13-14].

Усі міфологічні образи давніх слов'ян втілилися в українську культуру й збереглися до наших днів у багатстві традицій. Вони, безперечно, є пам'ятками архаїчної свідомості далеких часів, свідченням безперервності передачі досвіду та надбань духовної культури. Вони виступають тим ґрунтом, на якому розвинулася народна побутова культура й узяла свій початок мистецька традиція [1].

Традиція (від лат. - передавання) є категорією філософською [50, с.359]. Філософія відносить традицію до транслятора усталених зразків (поведінки, спілкування, відносин). Засвоєння зразків відбувається без критичного до них ставлення. Традиція, таким чином, виступає як спресований досвід поколінь і є взірцем для наслідування. Завдяки традиції спадок минулого зберігається у своїй цілісності, вона стабілізує існуюче, сучасне і відтворює його в житті нових поколінь. З точки зору філософії, традиція є збереженням, без якого неможливий розвиток. Відхід від традиційних уявлень, свобода вибору можливі за наявності традиції як вихідного начала, відправної точки. Заперечне ставлення до традиції, зокрема її протиставлення вільному самовизначенню не є доцільним: “Традиції можуть сприйматись у вільному акті долучення до них, що передбачає розуміння і критичне ставлення, оновлення і навіть заперечення, але вихідним у цьому акті є саме традиційне установлення” [25, с.140-141].

Подібні закони розвитку властиві й для мистецької традиції, цієї “наймогутнішої сили творчої динаміки” [41, с.92]. М.Станкевич виділяє п'ять функціональних стадій існування традиції:

1. Інноваційно-генезисна (вплив інновацій на існуючу традицію).

2. Генеративна (акумуляція й узагальнення інноваційних ідей).

3. Актуалізаційна (стабілізація нової традиції).

4. Оптималізаційна (розквіт етномистецької традиції).

5. Ентропійна (розсіювання, згасання традиції) [41, с.92].

Саме етномистецька традиція з покоління в покоління, проходячи всі ці етапи, виконує свою основну роль - збереження нації. Націю, звичайно, визначають як цілісність поколінь: минулих, сучасних, майбутніх. Таку цілість підтримують передовсім традиції. Завдяки їм зберігається й розвивається мова, релігія, звичаї, мистецькі здобутки, світогляд, народні ідеали - усе те, що створює обличчя народу [3].

Етномистецька традиція є тим чинником, що вирізняє народне мистецтво від професійно - новаційного й дозволяє говорити про нього як про особливий тип художньої творчості [8], оскільки саме зв'язок із традицією забезпечує локальну виразність і національний характер народним творам. Через традицію народний майстер відчуває свою духовну належність до мистецтва рідного краю, народу, його історії.

Процеси, що відбувалися в народному мистецтві з кінця XIX ст. (коли можемо бачити його у всій повноті видів) до наших днів (коли бачимо раптове відновлення, здавалося б, назавжди зниклих видів) переконують в існуванні важливого й сильного чинника, що спричинює живучість народного мистецтва. Навіть складні події соціалістичного минулого, майже 70-річне витравлювання національних коренів, перекреслення історичної спадщини не змогли повністю знищити потужний пласт народної побутової культури. Коли говоримо про роль традиції в народному мистецтві, то ми повинні враховувати час її появи, джерела її формування і локальний ґрунт, на якому вона розвинулася. Як стверджує М.Станкевич, етномистецька традиція була успадкована з первісного мистецтва й збагачена стереотипізацією творчого досвіду. Вона виділилася в окремий чинник народно-фольклорної творчості в епоху античності, у зв'язку з появою опозиційної до неї елітарної традиції, що стала виразником професійного мистецтва [41, с.92]. Тому джерела української мистецької традиції сягають часів неоліту, епохи міді-бронзи (трипільської культури).

Мистецтвознавець М.Некрасова саме тому справедливо назвала народне мистецтво “ минулим в сучасному ”, “ живою традицією, що незмінно зберігає ланцюг наступності поколінь, народів, епох ” [26, с.7]. Передумовою виникнення традицій є, безперечно, історична пам'ять. З точки зору філософії, історична пам'ять - це своєрідне суспільне духовне утворення, що існує як втілення здатності людської свідомості відтворювати минуле у відповідних культурних формах (пам'ятках культури, мемуарах, легендах тощо) [9, с.139]. Однак історія часто підлягає викривленням і зручним модифікаціям через трактування одних і тих самих подій під різним кутом зору. Як зазначає Г. Горан, історична пам'ять “ по суті своїй пам'ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до містифікації, що обумовлює можливість її деформації, зокрема і цілеспрямованими зусиллями зацікавлених соціальних груп. Це створює можливість культивування штучної пам'яті і тим самим викликає фальсифікації минулого, до яких нерідко вдаються тоталітарні режими для свого зміцнення ” [9, с.139-140].

У випадку української історичної пам'яті такі фальсифікації минулого культивувалися радянським тоталітарним режимом, що прагнув під гаслом інтернаціоналізму поглинути національні культури і сформувати “ інтернаціональний художній досвід народів СРСР” [26, с.17]. На тлі історичних подій в Україні у ХХ ст. саме мистецька традиція виступила тим чинником, що був покликаний зберегти національні засади в мистецтві. Адже національна психологія, національний характер виражаються сильніше в тих художніх явищах, котрі виростають в умовах суспільно-історичного напруження. Народне мистецтво відображає національну самосвідомість, що особливо підсилюється в епохи переживання подій внутрішніх і зовнішніх.

“ Основними в традиціях є здобутки духовної культури і передовсім народні ідеали, що міцно пов'язані зі світоглядом, релігією і мораллю. Коли ідеали ці високі й здорові, то це перша запорука того, що нація з честю витримає найтяжчі іспити історії і збереже себе ” [27, с.103].

Колективність народного мислення, втілена в мистецькій традиції, є головною ознакою творчого процесу в народному мистецтві. Але колективність - не як безособове мислення, а як процес накопичення творчого досвіду талановитих митців, що, базуючись на колективних досягненнях попередників, продовжують народні традиції.

Усі вищеописані процеси відбуваються на тлі матеріальних чинників, що також впливають на їх хід. Адже єдність навколишнього середовища майстра: житло, інтер'єр, одяг, побутові речі, орнаментальні ритми, весь уклад його життя - народжуються з особливостей природного оточення, складовими якого є географічне розташування та клімат. Тут ми підкреслюємо лише матеріальну залежність від природи, а не копіювання її форм і барв у створюваних образах. Природа характером сировинної бази спонукала розвиток того чи іншого виду народної творчості в даному осередку.

Народне мистецтво невіддільне від щоденного практичного життя, а зв'язок із побутом формує доцільність. За точним висловлюванням М. Селівачова, “ психологічний аспект роботи народного майстра полягає в тому, що він виготовляє свідомо не стільки певний твір, скільки потрібну річ, яка внаслідок її довершеності, пластичної виразності, нерозривного поєднання корисного й образного начала сприймається як витвір мистецтва” [35, с.71].

Мистецька традиція залежить також від конкретних умов дійсності, від рівня розвитку соціальної та економічної сфер життя, що формують побут його творців та споживачів. Розвиток ринкових відносин, стан промисловості суттєво впливають на потребу суспільства в народному мистецтві. Вищий рівень матеріального добробуту, лише одночасно з культурним та національним піднесенням, спричинює попит на справжні духовні мистецькі цінності, який не здатні задовольнити промислові підробки під народне. Саме тому для нас сьогодні особливо важливо знати джерела народного мистецтва, його витоки та культурні цінності, втілені в мистецькій спадщині. Ця проблема гостро поставлена М.О.Некрасовою й названа “екологією народного мистецтва” [26, с.19]. Надзвичайно актуально звучать для сьогодення слова дослідниці: “ Пластичні формули народної творчості, відлиті віками, не втрачають естетичної цінності, оскільки несуть у собі корінні ідеї народного переживання світу. Вони сучасні у своїй сутності ” [26, с.40].

Підсумовуючи, виділимо такі характерні риси народного мистецтва, що визначають його як особливий вид художньої творчості: чітко виражений національний характер; традиційність - новаторство; спадковий характер передачі майстерності; зв'язок із середовищем, з краєм (колективність, спільність школи); духовна наповненість, знаковість, полісемантичність образів; поступовий, еволюційний характер історичного розвитку; поліваріантність трактування в межах єдиної традиції; єдність із життям (доцільність); цілісність (єдність форми та орнаменту); умовно-образне висвітлення й перетворення дійсності, абстрактність і фантастичність. Естетична, духовно-ціннісна й економічна грані життя народного майстра пробуджують у нього внутрішню потребу творчості, а тому є стимулами й рушіями розвитку народного мистецтва.

2.2 Новий зміст фольклорного арсеналу української мистецької традиції

Глибокі трансформаційні процеси першого десятиліття ХХІ століття торкнулися усіх сфер сучасного буття. Найбільш чутливим до цих змін, на нашу думку, виявився фольклорний арсенал української мистецької традиції. У реаліях сьогодення, у період найфундаментальніших викликів глобалізаційних процесів, народне мистецтво, зокрема фольклор, з його ужитковими прагматичними цінностями, сприймається подекуди в ракурсі далекого історичного минулого, а накопичені естетичні цінності усвідомлюються як категорія суто музейна, неспроможна увійти в обіг сучасного життя.

Однак, характеризуючи історичні модифікації українського фольклору як визначальної складової традиційної народної культури можна констатувати, що він є надзвичайно складним явищем, сформованим у системі різноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних, власне етнічних. Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве, духовне середовище, наповнюючи його унікальними ритуалами, обрядами, звичаями - тими прикметами, "по яких розпізнають народ в сучасному, а і його історичному минулому... Звичаї, як і мова виробилися протягом усього життя і розвитку кожного народу" (О.Воропай). Органічно еволюціонувавши від архетипу до стереотипу, вони "генетично закодували в образах-символах безсмертні смисли буття" (за М. Дмитренком), стаючи запорукою збереження духовності, національної ідентичності й перспектив існування, - "порятунком від хвороб цивілізації", "незамуленим джерелом мови", "чи не єдиним видом творчості без цензури" [11, с. 236].

Розглядаючи фольклорну культуру як повноцінне естетичне явище, яке твориться безперервно, "щогодинно й щохвилинно, де розмовляють і думають" [45, с. 59], можна стверджувати, що фольклорний арсенал культури позбавлений головних вад сучасної маскультури - уніфікації та заштампованості.

Адже артефакти народної творчості в більшості унікальні, а за кожним народним витвором стоїть реально існуюча колективна творчість і думка народу, яка для українців завжди відігравала важливу, а то й вирішальну роль. Відтак, без знання і розуміння традиційної народної культури та фольклору, як її складової, неможливе самоусвідомлення приналежності до свого народу - того визначального і неодмінно притаманного людині, що називається національною свідомістю і гідністю.

Фольклор, як правило, виявляється у вигляді “фольклорних діалектів" (Ю. Ледняк), отже, має регіональну специфіку. Регіон - це соціальний та географічний простір, в якому відбувається соціалізація людини, формування, збереження та трансляція норм життя. На вивчення місцевої народнопоетичної традиції спрямовані наукові розвідки сучасних дослідників. Зокрема, Р. Кирчів дослідив визначальні прикмети загальнонаціональної спільності і цілісності українського фольклору та його регіональні, локальні риси, особливості міжетнічних взаємозв'язків і взаємовпливів; Поділля досліджено у працях Р. Крамара, П. Медведика, О. Смоляка, C. Стельмащука; Полісся і Волинь вивчалися В. Давидюком, О. Ошуркевичем, Л. Семенюком, C. Шевчуком; Буковина досліджена у працях О. Роменця, Г. Сінченка, А. Яківчука. Ґрунтовні дослідження з усної народнопоетичної творчості окремих регіонів України виконані І. Березовським, C. Грицею, О. Деєм, Г. Дем'яном, М. Дмитренком, І. Мацієвським, C. Мишаничем, В. Погребенником, О. Правдюком, Н. Шумадою та ін.

Для окреслення сутності нового змісту фольклорного арсеналу української мистецької традиції в реаліях сьогодення звернімося до традиційного визначення фольклору.

Усталеним вважається трактування терміну "фольклор" як похідного від англійського folk - рід, народ, lore - знання, що разом означають "народна мудрість, народознавство". Одним із перших цей термін використав англієць В. Томс, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон надрукував у часопису"Атенеум" (№982) статтю "The Folklore". У першому в Україні словнику-довіднику про національні скарби усної народної словесності “Українська фольклористика" (Тернопіль, 2008) зазначається, що в українську науку цей термін почав входити в останній чверті ХІХ ст. (у працях М. Драгоманова, І. Франка) і вживався як синонім визначень “народна словесність", “усна народна творчість", “народна поетична творчість", які й досі є часто вживаними в українській фольклористиці. “Головно в цьому значенні - як назва неписаної народної літератури, мистецтва народного слова, сукупності різних видів і жанрів народної творчості: пісень, казок, легенд, переказів, приказок, прислів'їв, загадок, анекдотів, замовлянь, театральних сценок тощо - вживається термін фольклор в українській науці і в наш час. Визначальними ознаками фольклору вважається усність творення і поширення його зразків, колективність - поєднання індивідуального і групового червенів творчості, анонімність (не фіксованість авторства), багатоваріантність (змінність тексту), традиційність (дотримання певних усталених форм і норм творення).

У найширшому тлумаченні фольклор - це все, що твориться народом і передається традиційно - від казки до гаптованої сорочки, від писанки до далеко не естетичного рецепту дублення шкіри[10, 27-28]. За Р. Вотерменом, фольклору - це форма мистецтва, яка охоплює різні види оповідань, прислів'їв, висловлювань, замовлянь, пісень, формул чаклунів та інших формул і використовує як засіб висловлення усну мову [2, 17]. У Словнику-довіднику “Знаки української етнокультури" фольклор визначається як народна художня творчість (первинно усна). До основних фольклорних жанрів віднесено прислів'я, приказки, пісні, казки, думи, балади, перекази, анекдоти, загадки, скоромовки, коломийки.

У сучасній міжнародній етнографії термін “фольклоризм" застосовується до широкого кола явищ, що об'єднані однією ознакою - “функціонуванням традиційних елементів народного мистецтва, народних обрядів і фольклору в рамках сучасних нетрадиційних (модернізованих) побутових, обрядових і естетичних систем" [31, 222]. Дискусія з приводу визначення поняття “фольклор" тривала до кінця 1970-х на сторінках праць В. Гусєва, К. Давлєтова, І. Земцовського, М. Колесова та ін. Музичний енциклопедичний словник (гол. ред. Г. Келдиш, М., 1990), визначаючи “фольклор музичний", відсилає дивитись визначення “народної музики", тим самим урівнюючи музичний фольклор з останньою і визначаючи їх таким чином: “Народна музика, музичний фольклор - вокальна (переважно пісенна), інструментальна, вокально-інструментальна та музично-танцювальна творчість народу (від первісних мисливців, риболовів, скотарів-кочівників, пастухів та землеробів до сільського та міського працюючого населення, робітників, військового та студентського демократичного середовища, промислового пролетаріату). Народна музика - невід'ємна частина народної художньої творчості (фольклору), що існує, як правило, в усній (не писемній) формі і передається лише виконавськими традиціями. Традиційність - основна ознака народної музики як музики усної традиції. Художні традиції ранніх суспільних формацій виключно сталі, на багато століть визначають специфіку фольклору. Із різноманітних форм і типів первісного синкретизму (обрядові дії, ігри тощо) сформувались і розвинулись самостійні жанри музичного мистецтва - пісенні, інструментальні, танцювальні - з їх майбутньою інтеграцією в синтетичні види творчості" (МЕС, 370-371).

Зокрема, з соціологічної точки зору (В. Поздєєв, С. Неклюдов) фольклор можна розглядати як тип культури, відмінний від професійної і масової, що виражає етнічну картину світу і ціннісно-нормативну систему життєдіяльності народу [25; 11].

Отже, у визначенні фольклору найбільш доцільним уявляється його широке розуміння - як"мусического" і "пластичного". Існування різних концепцій зв'язків предмету фольклористики з іншими формами культури, широта і узагальненість вихідного поняття (фольклор) зумовлює використання різних його визначень. Ми не ставимо за мету навести всі існуючі визначення фольклору, тим більше, визначення усіх сфер його значення, що є непростим завданням, тому подаємо, на нашу думку, найбільш відповідне, а саме: фольклор, як словесна і музично-поетична творчість народу, що живе в його пам'яті, побутує в усній формі і передається із уст в уста, є невід'ємною складовою національної культури, у сконцентрованій формі подає одночасно народну філософію, етику й естетику, створюючи неповторний національний образ світу. Фольклор являє собою складову частину національної духовної культури, синтетичну форму суспільної свідомості й засіб виховання особистості. Як тип народної художньої культури - втілює особливу картину світу, зародився в класовому суспільстві на основі поділу праці, але його джерела знаходяться в первісній культурі.

Головна функція фольклору - задоволення природної потреби людей у самовираженні й спілкуванні. Серед основних ознак слід виділити усну форму поширення і передачу між людьми засобом безпосередньої комунікації. Значна роль при цьому відводиться пам'яті, за допомогою якої фіксуються сюжети, форми, стереотипи. Аналіз нового змісту фольклорного арсеналу української культури вимагає врахування реального змісту навколишньої дійсності й людської діяльності, його суб'єкта (носія), соціального змісту, форм побутування і функцій тощо. Такий підхід стає можливим, якщо розглядати фольклор як відображення картини світу, що змінюється разом зі зміною соціально-історичних реалій. Вартує уваги розуміння фольклору не тільки як виду мистецтва, а, насамперед, як народної мудрості, що формує духовний світ, духовну культуру всього народу й окремої людини, як втілення знань, цінностей, норм тощо різних спільнот, соціальних груп та індивідів. Видозміни фольклору найтіснішим чином пов'язані з процесами розвитку культури. Усталеною у культурології є думка про те, що масова й традиційна культури за своїм змістом та соціальними функціями є антагонізмами. Для окреслення сутності нового змісту традиційної української культури в умовах культурної глобалізації та видозмін фольклору в сучасному світі звернімося до змістовної та функціональної специфіки масової і традиційної народної культур з метою виявлення їх відмінностей.

Специфічною особливістю народної культури є її опора на традицію і настроєність на відтворення прийнятих зразків життєвої активності як у поведінці, так і в мисленні. У фольклорних творах ми знаходимо відображення мрій, звичаїв, особливостей характеру того чи іншого народу. Народна культура консервативна, практично не схильна до впливу інших культурних традицій, мало пристосована до діалогу внаслідок свого прагнення до консервативності і домінування охоронних тенденцій. Масова ж культура надзвичайно швидко змінює смаки та ідеали відповідно до потреб моди; масове мистецтво, вільне від традиції, ставить і намагається реалізувати проблему діалогу, увійти, проникнути у внутрішній світ іншого. Масове мистецтво свої витвори намагається подати у формі, що є прийнятною для інших і сприймається іншими (“Урга" Н. Михалкова, “Мусульманин" В.Хотиненко, творчість Е. Кустуріци - спроби показати західному глядачеві інший (не європейський) світ, поєднати різні світи).

Відтак, відмінність та розмежуванням народної і масової культури полягає, по-перше, у їх ставленні до традиції; по-друге, тим, що народна культура завжди національна, тоді як масова - космополітична, розрахована на будь-які національні характери та смаки; і, по-третє, тим, що, на відміну від народної, масова культура є псевдореалістичною, базується на міфах, ілюзіях, вимислах та закликає не до пізнання життя, а до втечі від нього.

Проте, основним способом самоздійснення народної культури як культури неписьменної, що опирається на традицію, є відтворення, повтор та закріплення накопичуваного та усвідомленого досвіду. В цьому сенсі “продукції" традиційної культури притаманні риси серійності, циклічності, інтертекстуальності, де неможливо відрізнити оригінал від копії, художній і соціальний одиничний прецедент від традиції, що на нього опирається, між випадково відкритим та навмисне відтвореним. У просторі української мистецької традиції всі феномени виступають як автентичні, не дивлячись на тотальність, “масовість" їх відтворення.

Сьогодні поширеною стає теза про деяку схожість масової культури та народної, або фольклору. Висуваються думки щодо перебирання масовою культурою функцій народної. На нашу думку, зіставляти масову культуру з народною, в тому числі з фольклором, дозволяють такі особливості української традиційної духовної культури, як варіативність, орієнтація на співтворчість комуніканта та комунікатора, ігровий характер, функціонування тексту в рамках заданих сюжетних і стилістичних конструкцій тощо.

У цьому контексті відомою російською дослідницею А. Костіною висувається гіпотеза, що сьогодні масова культура виступає як засіб реалізації ідентифікаційних та адаптаційних стратегій, які раніше виконував фольклор. Йдеться про те, що у реаліях сьогодення масова культура перебирає на себе ті функції, які багато років виконувала традиція, тим самим “закріплюючи існуючу в суспільстві соціальну ієрархію через символічно значуще культурне споживання і сприяючи стабілізації суспільної системи через конструювання особливої віртуальної надбудови над реальністю " [21, 18].

Варто визнати, що в сучасному суспільстві внаслідок соціокультурних змін українська мистецька традиція дещо втрачає своє значення, її форми, прийоми та механізми функціонування імітує масова культура, котра виступає як своєрідний “постіндустріальний фольклор". Масова культура досить інтенсивно експлуатує народну, переймаючи частково її опору на архетипи колективного несвідомого у вигляді образів та положень, характер відображення дійсності, здатність до типізації та узагальнення [8, 88].

Очевидно, що масова культура не тільки використовує образи і засоби фольклору, але й дублює функції творів української мистецької традиції(не виконуючи, однак, багатьох її основоположних функцій) і представляє, таким чином, полегшений варіант народної культури, орієнтований переважно на дозвілля, який, однак, відрізняється від останньої способом функціонування.

Сучасне мистецтво спрямоване в майбутнє, але в силу традицій найтіснішим чином пов'язане з минулим. Відносна умовність поняття "минуле" стає стосовно сучасного уже традицією. У зв'язку з цим сучасний фольклор з безперервними діалектичними процесами, які відбуваються в суспільстві, сучасний доти, доки він відтворює у довершеній формі істотні зміни в сучасному житті, історії, побуті народу, його прагнення, ставлення до дійсності. Класик світової музики І.Стравінський зазначав: “Традиція - це зовсім не те саме, що звичка, нехай навіть пречудова, бо звичка означає позасвідоме набуття, що прагне стати машинальним, в той час, як традиція випливає зі свідомого та зумисного засвоєння чогось. Справжня традиція не є свідченням зниклого минулого; навпаки, це жива сила, яка тонізує та інформує теперішність" [42, с. 37].

У реаліях сьогодення механізм передачі традицій, зокрема, місцевих, порушений. Сьогодні майстри рідко набувають свого вміння в родинному колі або в етномистецьких школах. Натомість вони мають можливість ознайомлення з музейними колекціями, літературою, історією народного мистецтва, різноманітними традиційними школами народної творчості. Отже, поняття "традиція" видозмінюється, трансформується, набуває нових рис.

Сучасний фольклорний арсенал української мистецької традиції не може створюватися і поширюватися за традиційними законами. В умовах технізації, загальної грамотності, могутньої поліграфічної бази навряд чи задовольнять сучасних людей тільки усні способи створення, збереження, поширення і споживання художніх творів. Високий рівень розвитку людської індивідуальності вже не вписується в рамки колективної творчості. Йдеться про колективність не як співавторство, а про колективність, що розуміється як відсутність опредмечення в створюваних надбаннях індивідуальних сутнісних сил народного майстра або виконавця. Те, що у певний історичний період надбання фольклору створювалися тільки усним способом і колективно, нині не є правилом, а скоріше - виключенням з нього.

Сьогодення коригує ознаки фольклорності, вносить зміни, доповнення. Фольклор нині - це вжене "зупинена, перетворена на світотлумачний макроканон вічність" [45, 138-143.]. Сприяють цьому процесу і засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, Інтернет. Новітнє фольклоротворення часто відображає співвідношення і взаємозалежність індивідуального й колективного, традиційного і новітнього, але неодмінною умовою входження твору у фольклоризацію є його побутування за законами усної традиції.

У ХХІ столітті фольклор дедалі більше фіксується як занепадаючий “фольк-арт" (за В. Погребенником) [30, 2-7]. Проте, залежно від аудиторії, на яку він розрахований, фольклор набуває різних рівнів якості - від високохудожнього, що розкриває і збагачує його зміст, до поп-культури, де фольклорні кліше втрачають історичну і архаїчну глибину.

Таким чином, у реаліях сьогодення, у час новітніх комунікацій фольклорний арсенал української мистецької традиції не втрачає свого пізнавального, етико-виховного та естетичного значення, залишається цінним матеріалом як у моральному, так і в розумовому та естетичному розвитку покоління незалежної України.

Визначаючи зміни, що відбулися у процесі розвитку української мистецької традиції, можна стверджувати, що почали формуватися нові парадигми художнього мислення: зникли догматичні схеми "соціалістичного реалізму", які панували у вітчизняному образотворчому, декоративно-ужитковому та аматорському мистецтві. Розпочався серйозний перегляд та переоцінка дотеперішніх цінностей, принципів, засад самої системи поглядів та уявлень.

Поряд із традиційним збереженням пластів фольклорної творчості, що побутують і передаються від покоління до покоління безпосередньо в усній формі, нині вже існують інші способи збереження та донесення традиційних усних скарбів до сучасників - через публікації зразків у збірках, випуск аудіо-продукції, відео-телепродукції, електронних версій (компакт-дисків), проведення фольклорних фестивалів, Інтернетом.

Як ритуалізовано-функціональний вид мистецтва та своєрідна форма суспільної свідомості, фольклор продовжує творитися у сьогодення. Прикладом може слугувати майданний фольклор, фольклор урбанізованих верств населення та професійних середовищ, соціальних груп, фольклор повсякденних мовленнєвих ситуацій тощо.

Картина побутування сучасного народного мистецтва різноманітна і різномасштабна. Кожен регіон України докладає значних зусиль по відродженню, а найчастіше, по збереженню і подальшому розвитку тих чи інших сфер народної творчості. В областях відслідковується сучасний стан розвитку осередків, приділяється значна увага індивідуальній творчості народних майстрів. Крім традиційних, усталених форм роботи, таких як обласні, районні художні виставки, конкурси, фестивалі, нині значно активізувалась просвітницька робота в цій галузі. У реаліях сьогодення масова культура активно використовує образи і засоби фольклору, дублює функції творів народної культури (не виконуючи, однак, багатьох її основоположних функцій) і представляє, таким чином, полегшений варіант народного мистецтва, орієнтований переважно на дозвілля, який відрізняється від останньої способом функціонування.

На нашу думку, на часі є створення єдиного фольклорного центру з відповідним банком зібраної інформації як базового утворення для проведення порівняльних досліджень в галузі народної культури України. Його організація уможливила б більш ефективне впровадження сучасної методології етномистецтвознавчого аналізу, дозволила б розглядати локальну специфічність традиційних для різних регіонів України фольклорних форм.

Отже, в сучасних умовах, коли глобальне все більше превалює над суспільним і національним, фольклорний арсенал української мистецької традиції, збагачуючи сучасну культуру надбаннями етнонаціональної духовності, етнокультурним досвідом минулих поколінь, виконує нові соціальні ролі, стає стрижнем національного розвитку особи, нації (етносу), держави та їх взаємозв'язків, виступає як форма культурної самоідентифікації.

2.3 Розвиток українського мистецтва та його вплив на менталітет українців

український мистецький фестивальний культура

Українське народне образотворче мистецтво - одна з органічних складових національної культури, в якій стійко зберігається етнічна специфіка. У різноманітних формах народного образотворчого мистецтва - вишивках, прикрасах, розписах тощо - втілено світоглядні ідеї та естетичні смаки народу, його повсякденний потяг до прекрасного.

Пов'язане з ужитковими потребами, залежне від особливостей технології, матеріалу та знарядь праці, народне мистецтво водночас має самостійне художнє значення, його суттєві риси - декоративність, конструктивність і орнаментальність - дають підставу розглядати витвори мистецтва як результат естетичної діяльності народу. Це мистецтво далеке від натуралізму; світ його образів виникає в процесі творчого усвідомлення реалій, їх стилізації. Народний майстер у своїй творчості завжди йшов за матеріалом, розкриваючи красу його фактури і натурального кольору, зберігав у абрисах меблів, знарядь праці, начиння тощо природні лінії та форми дерева, повторював у вигинах керамічного або скляного посуду пластику птахів і тварин.

За своєю соціальною природою народне мистецтво є колективною творчістю. Воно - підсумок плідної праці багатьох поколінь вишивальниць, різьбярів, гончарів тощо. Через багаторазові повторення його образи, технічні навички закріплюються і передаються наступникам як культурна традиція. Але це не просто повторення, це творчий процес удосконалення усталених форм, технологій; майже кожний майстер доповнює і змінює сюжети й композиції орнаментів, їх колорит, вносить своє бачення і відчуття світу. Крім змісту і форми, змінюється й призначення декорованих предметів. Так, з поширенням фаянсового і фарфорового посуду традиційна кераміка втратила своє колись суто утилітарне значення.

Українське народне мистецтво, як і інші явища традиційно побутової культури, формувалось протягом століть. Інформація, що зосереджена у його хронологічних нашаруваннях, є цінним джерелом пізнання етнічної історії народу. Дослідження технологій різьбярства, ткацтва, гончарства та інших художніх промислів і ремесел, художнього оформлення народного житла, орнаментальних сюжетів свідчать про культурно-історичну єдність східнослов'янських народів - росіян, українців і білорусів, розкривають численні паралелі щодо застосовуваних знарядь праці, принципів декорування, семантики сюжетів. Водночас у народному мистецтві українців є чимало своєрідних рис, що свідчать про специфіку різних історико-етнографічних районів України.[50, с.55]

Спрямоване на задоволення потреб родини за умов натурального господарства, народне мистецтво існувало у формі домашніх промислів, а також ремесел. Деякі з них, наприклад, гутництво, гончарство і ткацтво, з розвитком фабрично-заводського виробництва почали згасати. Ремісничі вироби не витримували конкуренції з фабричними і ставали менш важливими у побуті селянства; рівновага їх ужиткової та декоративної функцій зміщувалась у бік останньої. Загалом процес відмирання народних художніх промислів з розвитком капіталістичної промисловості був характерним для більшості європейських країн.

Народне пластичне мистецтво.

Українське народне мистецтво розвивалось за трьома основними напрямами: пластичним, живописним і графічним.

Пластика народного мистецтва існує в різних традиційно-побутових явищах - знаряддях праці, художній обробці стін житла, архітектурно-конструктивних елементів його екстер'єру та інтер'єру.

Регіональні особливості архітектурної пластики визначалися місцевими традиціями, наявністю тих чи інших будівельних матеріалів. Так, для мурованого житла південних районів України притаманна розвинута пластика з рельєфними деталями, завдяки яким на фасаді створювалася примхлива гра світлотіні. Одним із прийомів посилення естетичної виразності фасадів традиційного житла було створення рельєфів, конструктивно пов'язаних з його архітектурою, - пілястрів, поясків, карнизів. Ці елементи мали й певне практичне значення: пілястри потовщували стіни на кутах споруд, зберігаючи їх від перезволоження, карнизи створювали виступи над вікнами і слугували відливами. В районах, де основним будівельним матеріалом була глина, пластиці бракувало виразності, чіткості профілювання.

Виявом архітектурної пластики дерев'яних хат були випуски дерев'яних брусів та їх скульптурне обробляння, обшивання каркасних конструкцій, особливо фронтова, фігурні стовпчики галерей і ґанків. У інтер'єрі житла пластичній обробці піддягала насамперед поверхня печі. Різноманітні за формою ніші, карнизи тощо не тільки надавали їй певної художньої виразності, а й збільшували тепловіддачу.

Камінь піддавали художній обробці не тільки в архітектурній пластиці. Вже з середини XII ст. на території України формувалися центри художньої обробки вапняку, різнокольорового сланцю, стеатиту та шиферу.

Найбільшої естетичної цінності пластичний напрям народної творчості українців набув у орнаментальних формах - різьбленні по дереву та інших матеріалах. Різьблення по дереву, відоме східнослов'янським народам із давніх часів, було поширене в усіх районах України, особливо у лісовій смузі. У стильових різновидах, іконографічних мотивах архітектурного різьблення і декору побутових предметів, знарядь праці поєднувалися висока майстерність і художня традиція. У народному житлі різьбленням прикрашалися найважливіші архітектурно-конструктивні деталі: фронтони, обрамлення вікон і дверей, сволоки. Серед улюблених мотивів оздоблення - геометричні: трикутники, квадрати, ромби; солярні та інші знаки; рослинні: в'юнкі гілки, квіти, вазони; зооморфні: силуети кінських голів, птахи тощо.

В оздобленні інтер'єру традиційного житла застосовувалися такі ж прийоми і мотиви. Але побутове різьблення відрізнялося від архітектурного ретельністю деталювання, філігранністю техніки, оскільки декор інтер'єру та ужиткових предметів був розрахований на сприймання зблизька. У техніці плоскісного різьблення (її різновиди - гравірування і тригранно-виїмчасте різьблення) виконували геометричні орнаменти на сволоках, скринях, одвірках, дерев'яному посуді, деталях ткацьких верстатів, возах. Профільованим різьбленням оздоблювали бокові дошки і завершення мисників, спинки ліжок, лав та ін.[50, с. 52]

Різьблення по дереву в різних історико-етнографічних районах України мало свої стилістичні і технологічні особливості. Так, у Карпатах, де виробництво і торгівля прикрашеними різьбленням виробами були важливими статтями прибутку селян, різьблення домінувало у декорі ужиткових предметів, знарядь праці; багатством різьблених прикрас вражала народна архітектура. Але навіть у межах одного району можна було спостерігати деякі варіанти: якщо гуцульські різьбярі працювали у техніці плоскісної різьби, інкрустації металом, кольоровим деревом, перламутром тощо і використовували головним чином геометричні орнаменти на фасадах будинків, знаряддях праці, транспортних засобах, то у лемківському різьбленні палиць, посуду тощо оживав рослинний світ природи - виноградне, дубове і калинове листя, квіти соняшника, садові плоди.

У південні райони переселенці з Наддніпрянщини та Полісся перенесли прийоми дерев'яного архітектурного різьблення на інші матеріали - глину, гіпс. Рельєфні орнаменти (зубчики, розетки, в'юнкі гілки, вазони, півні та голуби тощо), спочатку вирізьблені ножем по м'якій штукатурці або виліплені з глини, а згодом відлиті з гіпсу, розміщалися на пілястрах, завершеннях вікон, фронтонах, ними декорували пічні ніші.

Багато зразків народної пластики дало ковальське ремесло. Сільські ковалі кували надбанні, придорожні й надгробні хрести, огорожі, звичайним зубилом насікали свої орнаменти (кола, хвилясті лінії, крапки, стилізовані розетки, квітки) на дверних замках, клямках, димниках тощо. Найбільш вдало пластичні можливості металу поєднались з місцевими орнаментальними традиціями в оздобленні кованих скринь, розповсюджених по всій Україні.

Серед найвідоміших (починаючи з XVII ст.) виробів із кістки та рогу - порохівниці, їх виготовляли з оленячого рогу та декорували багатим різьбленням (об'ємним, ажурним, рельєфним), а також накладанням металу.

Чіткість ліній, досконалість форм, поєднання доцільності й краси були притаманні шкіряним виробам - сап'яновому взуттю, хутряному одягові, військовому обладунку. Особливої слави зажили футляри, тобівки, череси та інші вироби з "ременю", що вироблялися у Карпатах. Основними способами декорування шкіряних виробів були холодне і гаряче тиснення, ажурне вирізування з підкладкою, плетіння кольоровими ремінцями, аплікація, карбування тощо.

Застосовуючи традиційні техніки плетіння (проста, прошаркова, ажурна, спіральна, хрестикова та ін.), народні умільці створювали з лози, рогози, соломи та інших рослинних матеріалів різні за формою і орнаментом ужиткові предмети - кошики для зберігання продуктів та домашнього збіжжя.

У вишуканих формах і художніх особливостях ювелірних виробів продовжувалися традиції, народжені ще за часів Київської Русі. Народні майстри, виготовляючи дукачі, сережки, намисто, використовували техніки лиття та штампування. До різних технік - карбування, гравірування тощо - вдавалися гуцульські майстри, які досягли в ювелірному ремеслі значних успіхів. І хоча з кінця XIX ст. фабрична продукція значно потіснила ремісниче виробництво, саме воно й стало тим плідним підґрунтям, на якому розвинулося сучасне ювелірне мистецтво.

Розмаїттям і багатством форм, усталених з часів давньослов'янської спільноти, вражає традиційний український керамічний посуд: корчаги, слоїки і тикви, стрункі глечики і баньки, пукаті макітри, амфороподібні водяники; їх виробництво було здавна поширене на Україні, надра якої багаті на глину. Форма цих виробів, витягнутих на крузі, значною мірою визначалася цією технологією, але й вона мала свої локальні особливості - від видовженої на Лівобережжі до присадкуватої на Поліссі та Прикарпатті. Зразками традиційної дрібної скульптурної пластики є полтавські іграшки (півники, свищики, коники, баранці), гуцульські коники з сиру та ін.

Великою популярністю навіть за межами України користувалися вироби зі скла. Найбільшого поширення гутництво набуло У північних і західних районах, де було багато дерева, яке використовувалось як паливо для скловарень. Тільки на Чернігівщині у XV-XVIII ст. працювало понад 100 гутних підприємств. Зі скла виробляли штофи, чарки, вази, фляги. Вони часто видувалися у формі тварин, птахів. Пластична виразність скляного посуду посилювалася завдяки його декоруванню жгутами, нитками, стрічками, медальйонами-печатками [46,с. 104].

В умовах незалежної України головна увага державних і недержавних структур і організацій зосереджувалася на сприянні вільному розвиткові всіх стилів і жанрів українського образотворчого мистецтва, широкій популяризації його шляхом улаштування всеукраїнських, обласних, групових та персональних виставок та фестивалів. Значне зацікавлення громадськості викликали Всеукраїнські виставки до 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, до 10-ї річниці Чорнобильської трагедії, до 5-ї річниці проголошення незалежності України. Українські митці брали участь у міжнародних фестивалях із живопису, графіки, гобелену в Білорусі, Польщі, Угорщині. В Україні здобули популярність виставки відомих українських художників Олексія Фіщенка, Михайла Романишина, Григорія Синиці, Надії Бабенко та ін. Здобуття Україною незалежності спонукало до інтенсивних пошуків живописців С. Неледву, Ю. Луцькевича, О. Дубовика, Шарчука, М. Александрова та ін.

Чіткий портрет нашого життя простежується у творчості талановитого художника Валерія Франчука. Всього він брав участь у 25 виставках, п'ять з яких - персональні. Серед найкращих його картин - "Пройди, безвихідь", "Проти вітру", "До світла", "Тривожна звістка", "Свята печаль", "Мій шлях".

У тісному зв'язку з життям, актуальними проблемами сучасності розвивалося мистецтво скульптури. У містах і селах України протягом 1992-1996 рр. споруджено десятки нових пам'ятників, зокрема, Тарасу Шевченку в Луцьку, Львові, Чернігові, Червонограді, Золотоноші; Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, Кіровограді; художникам і композиторам Д. Бортнянському та М. Березовському, І. Падалці, С. Прокоф'єву; поету А. Малишку; княгині Ользі в Києві та Луцьку, князю Ярославу Мудрому в Києві. У столиці також відкрито пам'ятники жертвам репресій 1930-х-1940-х рр., жертвам голодомору 1930-х рр., художникам - жертвам репресій. Знаменною подією в житті України стало відкриття 1 грудня 1998 р. в Києві пам'ятника М.С. Грушевському. В 2001 р. в Києві було споруджено Монумент Незалежності. Поряд із цим ведуться роботи й над скульптурним утіленням історичних постатей, які уособлюють для українського народу гордість нації та історію державотворення, - П. Полуботка, А. Головатого. Серед провідних скульпторів сучасності - Ю. Синькевич, В. Прокопів, Т. Бриж.

У 1990-і рр. в державі розгорнулися роботи щодо відбудови визначних пам'яток історії та культури українського народу. Зокрема, в Києві відбудовано Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври. Гідне місце в світі давно посіла українська графіка. Так само відома й українська карикатура. Українські карикатуристи останніми роками завоювали більш як 100 призів на міжнародних конкурсах і фестивалях.

Важливим чинником у розвитку образотворчого мистецтва в Україні протягом 1990-х рр. стала діяльність галерей, які не лише репрезентують здобутки художників України, а також створюють дистанцію між елітарним мистецтвом та міщанськими смаками. Серед найбільш відомих в Україні - Центр мистецтва "Славутич", Центр сучасних мистецтв "Брама", художні галереї "Бланк-Арт", "Лаврські дзвони", "Пектораль", "НЕФ", "Ірена", "Малярський закут", "А-Акварель", "Ґрифон", "Мистецький льох", "Артвітрила", "Світ Ь", галерея мистецтв Києво-Могилянської академії, галерея "Дім Миколи". Відомі також своєю діяльністю одеська галерея "Човен", Південноукраїнський центр сучасного мистецтва в Запоріжжі.

Галереї надали відвідувачам можливість ознайомитися з творчістю таких талановитих художників, як О. Сухоліт, В. Цаґолов, А. Савадов, О. Харченко, М. Кривенко, О. Петрова, Т. Сільваші, Д. Фіщенко, Д. Дорсунь, М. Ніколаєв, П. Тараненко, Ж. Василевська, О. Андреєв, М. Жуков, В. Романов, Д. Оболончик, С. Давидов, Л. Бернат, Н. Вітковська, О. Балакін, А. Кущ, І. Жук, С. Тучинський, С. Алексєєв та ін.

Завжди користувалися популярністю у цінителів мистецтва картини Ірини Лисенко-Ткачук. Широка популярність прийшла до І. Лисенко-Ткачук лише у другій половині 1990-х рр., коли художниця звернулася до давньої, але трохи забутої української традиції - написання релігійного портрета. Саме портрети українських релігійних ієрархів - святійших патріархів Мстислава, Володимира, Йосипа Сліпого, митрополита Володимира, кардинала Мирослава Любачівського, єпископа Любомира Ґузара, написані художницею, стали окрасою сучасного духовного живопису.

Центральними подіями мистецького життя Києва останніх років були традиційні весняні та осінні вернісажі в Київській міській галереї мистецтв "Лавра". На них демонструвалися живописні, графічні твори, твори декоративно-прикладного мистецтва сучасних українських художників. Популярними серед киян та гостей міста стали щорічні художні виставки, присвячені безпосередньо Києву. Галерейна діяльність стала характерною ознакою нинішнього етапу культурного процесу. Галереї сприяють збереженню безцінних реліквій українського мистецтва, стримують процес відпливу культурних цінностей з України, який набрав нині масового, подеколи навіть загрозливого характеру. Живильним джерелом розвитку професійного мистецтва залишається народна творчість. У 1990-і рр. в Україні працювали 9,5 тис. майстрів народного мистецтва. Лише в 1995 р. проведено 18,5 тис. виставок народного ужиткового мистецтва. Економічні труднощі, які переживає Україна, особливо актуалізують проблему соціального захисту митців. Здійснюється він, передусім, через придбання державою художніх творів. У 1992-1996 рр. було придбано близько 2,4 тис. творів, що свідчить про значне скорочення кількості придбаних творів. Хоча обнадіює поширення художніх ярмарок, що засвідчують формування художнього ринку України. У 1996 р. указом Президента України засновано стипендії для видатних діячів культури, мистецтва,науки та освіти України. Серед перших стипендіатів - найвидатніші митці: Михайло Дерегус, Данило Лідер, Анатолій Базилевич, Тетяна Яблонська, Сергій Шишко, Данило Нарбут, Марія Тимченко, Марія Приймаченко, Євген Волобуєв. Загалом у 1995-1996 рр. близько 30 митців України отримували державну стипендію. Крім офіційної сфери культури, значного розвитку в сучасній Україні набуло неакадемічне мистецтво, в якому найбільшу роль відігравав постмодерністський напрямок. В цьому плані, визначною рисою українського мистецтва завжди було його звернення до своєї автентичної, традиційної культури. Неакадемічний живопис (андеграунд) ніколи не припиняв свого існування в Україні й нерідко, знаходячись в повній ізоляції, видавав оригінальні рішення.