Українська мистецька традиція в сучасній фестивальній культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Фестивальний рух, як ретрансляція соціокультурних ідей

1.1 Поняття «фестиваль» та «фестивальна культура»

1.2 Зародження фестивального руху та його основні вектори

1.3 Особливості та функції сучасного фестивалю

2. Українська мистецька традиція як складова національної культури

2.1 Мистецька традиція як засіб збереження й відтворення художнього досвіду

2.2 Новий зміст фольклорного арсеналу української мистецької традиції

2.3 Розвиток українського мистецтва та його вплив на менталітет українців

3. Специфіка репрезентації мистецької традиції України в сучасній фестивальній культурі

3.1 Сучасна фестивальна культура як форма репрезентації української мистецької традиції

Висновки

Список літератури

Вступ

Дана робота присвячена розробці теми «Українська мистецька традиція в сучасній фестивальній культурі»

В культурному просторі сучасної України все більшого поширення набувають фестивалі - у найрізноманітніших формах і масштабах. Повсякденна практика показує, що цьому поняттю людина здатна надавати зовсім різного значення в залежності від індивідуальних інтересів, стилю життя та середовища спілкування. Однак зростання загальносоціального значення фестивального руху (що неминуче випливає з його поширення) породжує необхідність його наукового дослідження, визначення тенденцій розвитку та впровадження конструктивного підходу до організації. Складність дослідження обумовлена, по-перше, тематичною різноманітністю та кількістю фестивалів, по-друге, відсутністю їх загального документального обліку (оскільки не завжди фестивалі пов'язані з офіційними структурами), що залишає єдине постійне джерело - засоби масової інформації, по-третє - відносною новизною даного явища в сучасній Україні (період суттєвого зростання кількості фестивалів починається приблизно з здобуттям незалежності). Але актуальність його не викликає сумнівів, оскільки правильна організація фестивалів, в тому числі за державної підтримки, дає можливість використати їх значний потенціал для вирішення проблем міжкультурної комунікації, кризи духовних цінностей, естетичного виховання молоді, організації дозвілля тощо.

Актуальність теми: однією з головних ознак сучасного культурного простору України є надзвичайне поширення фестивального руху, що з 1990-х років, охопив практично всі міста і села. Фестивалі як форми існування української мистецької традиції утворили свого роду календар новітніх українських свят. Проведення фестивалів стає фактором залучення міста як повноцінного культурного суб'єкту до світового культурного простору, а сам фестиваль набуває значення обов'язкового атрибуту культурного центру. Фестиваль, у сьогоденні української культури, покликаний виконати роль рятівника мистецької традиції,тому дуже важливо провести дослідження на цю тему. Водночас діапазон функцій, що їх виконання покладається на українські фестивалі, досить великий: від вирішення вузько професійних завдань до розв'язання соціокультурних проблем сучасного мистецького середовища.

Метою нашої роботи є: визначення специфіки репрезентації мистецької традиції України в сучасній фестивальній культурі.

Постановка даної мети обумовила необхідність вирішення наступних задач:

1. Проаналізувати фестивальний рух, як ретрансляцію соціокультурних ідей ;

2. Розглянути українську мистецьку традицію як складову національної культури;

3. Дослідити специфіку репрезентації мистецької традиції України в сучасній фестивальній культурі.

Серед зарубіжних дослідників, які займалися дослідженням феномену фестивалю слід згадати П. Паві, який визначає специфіку фестивалю як унікального комунікативного каналу.

Досліджуючи фестиваль у контексті теорії свята, К. Жигульський підкреслює його суттєву ознаку - «штучний замінник свята», а Ж. Боже-Гарн'є та Ж. Шабо вказують на виконання фестивалем функцій культурного центру, здатного приваблювати численних відвідувачів і сприяти розвитку інфраструктури культурної сфери міста.

Проблеми пов'язані з розвитком фестивальної культури в Україні, вивчаються вітчизняними мистецтвознавцями та культурологами, про що свідчать результати досліджень, опубліковані у наукових і періодичних виданнях(О. Дьячкова, О. Зінькевич, А. Мізітова, І. Сікорська, Ю. Чекан, О. Чапалов, та інші). Дослідження явища фестивалів, зокрема мистецьких, знаходимо у європейських дослідників - учасників проекту «Arts Festivals and European Public Culture» (L.Giorgi, M.Sassatelli, G.Delanty, J.Chalcraft). На просторі СНД тематика фестивалів висвітлюється у працях мистецтвознавців: А.Меньшиков, Г.Хрома, І.Сікорська, К.Давидовський. І хоча ці дослідники у своїх напрацюваннях торкаються деяких аспектів дослідження мистецької традиції, але досконало не описують її та не шукають форми репрезентації.

Припускаємо, що причиною цього є те, що актуальна тенденція розглядати фестивалі як соціальне (а не мистецьке) явище. З появою та популяризацією різнопланових масштабних «open-air» фестивалів. Інформацію про подібні заходи надають ЗМІ культурного спрямування, причому в основному фактичну: аналітичний елемент містять поодинокі статті та інтерв'ю активістів фестивального руху.

Наукова новизна роботи: виявити місце і роль сучасної фестивальної культури як одної з основних форм репрезентації української мистецької традиції.

Об'єктом даної роботи є сучасна фестивальна культура в Україні.

Предметом даної роботи є українська мистецька традиція.

Методологія дослідження. Методологічною базою даного дипломної роботи є праці по теорії мистецтва, культурології, філософії, естетики, психології мистецтва і проблемам синтезу мистецтв.

Які методи дослідження були використані:

1. Історичний метод, з допомогою якого нам вдасться вивчення виникнення, формування та поширення фестивальної культури в Україні та розвитку української мистецької традиції;

2. Структурно - функціональний метод, що допомагає виявити функції та призначення фестивальної культури.

3. Компаративістський метод дозволяє знайти особливі, специфічні межі, що відрізняють один тип фестивалю від іншого.

4. Термінологічний аналіз дозволяє розкрити суть і смислове значення сучасних термінів в українському мистецтві шляхом дослідження історії їх виникнення і дослідження розвитку

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали можуть сприяти кращому розумінню механізмів функціонування фестивалів сучасного мистецтва, що діють, для сприяння розвитку та популяризації української мистецької традиції, а також в можливості її використання при підготовці учбових програм і лекційних курсів по дисциплінах «Теорія мистецтв» і «Сучасне мистецтво» в учбових закладах гуманітарного профілю.

Структура роботи. Виходячи з сформульованої мети і поставлених завдань, розроблена наступна структура дослідження: робота складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.

В першому розділі розглядається поняття «фестиваль» та «фестивальна культура», зародження фестивального руху та його основні вектори та розкриті особливості та функції сучасного фестивалю.

В другому розділі розглянута мистецька традиція як засіб збереження й відтворення художнього досвіду, зміст фольклорного арсеналу української мистецької традиції та розвиток українського мистецтва та його вплив на менталітет українців.

В третьому розділі висвітлена сучасна фестивальна культура як форма репрезентації української мистецької традиції.

1. Фестивальний рух, як ретрансляція соціокультурних ідей

1.1 Поняття «фестиваль» та «фестивальна культура»

У 1990-х роках в українському культурному середовищі народилася нова мистецька традиція - фестивальна. Фестивальний процес стрімко розвивався, і тепер більшість усіх подій музичного и фольклорного мистецтва в Україні відбувається саме в межах численних фестивалів, що проводяться впродовж усього календарного року. Маючи на меті популяризацію тих або інших мистецьких проектів серед широкої аудиторії, фестивалі формують новий регламент культурного життя, нову модель споживання мистецтва та задоволення культурних потреб: якщо раніше публіка «існувала» в часовому вимірі від концерту до концерту, від гастролей до гастролей, від сезону до сезону, то тепер - від фестивалю до фестивалю. Фестивалі як форми існування музичного и фольклорного мистецтва утворили своєрідну альтернативу концертним сезонам, а також календар новітніх українських свят або, за визначенням О. Дьячкової, «фестивальне коло», і стали однією з головних ознак сучасного культурного простору України. За два десятиліття фестивальний музичний і фольклорний рух набув надзвичайно широкої популярності й охопив практично всі міста і навіть деякі села.

Фестивальна традиція має давню історію, що пов'язана з раннім етапом традиційного суспільства, яка згодом унаслідок тривалої еволюції отримує форму культурно - мистецького явища найрізноманітніших видів і спрямувань.

Фестиваль - французьке слово (прикметник від франц. une fкte - свято), котре походить від лат. festivus - веселий, святковий і означає масове свято, що демонструє досягнення в галузі музики, театру, кіно, естради.

“Великий тлумачний словник сучасної української мови” також визначає фестиваль як “масове свято, на якому показують досягнення певного виду мистецтва; показ, огляд досягнень якого-небудь виду мистецтва” [7, с. 1319]. Відомо, що найпершими були музичні фестивалі у Великій Британії (Лондон, 1709), пов'язані з церковною музикою. Визначаючи поняття фестивалю, П. Паві вказує на його зв'язок з афінськими (діонісійськими) святами, під час яких розігрувалися комедії, трагедії та виконувалися дифірамби, що утворювали найцікавіший момент розваг: “Фестиваль сприйняв від цих щорічних подій певну урочистість, характер винятковості та пунктуальності” [26, 408].

Організація фестивалів переслідує кілька завдань:

· по-перше, можна достатньо впевнено тримати під контролем вільний час населення, адже діяльність аматорів розвивається виключно у сфері вільного часу;

· по-друге, репертуар становить важливий чинник патріотичного виховання, оскільки зміст творів дає змогу популяризувати й певні ідеологічні настанови;

· по-третє, активізація фестивально-конкурсного руху допомагає зберегти культурну спадщину, стимулює появу нових творів, підвищення виконавського рівня художньої творчості.

Можемо виділити деякі обов'язкові складові будь-якого фестивалю. По-перше, (виходячи з його визначення) це смислова, тематична його складова (вид мистецтва, соціальна група, субкультура, продукт тощо), яка втілюється у презентаційній частині.

По-друге, фестиваль має містити елемент святковості та урочистості, покликаний привернути увагу до тематики, підкреслити її значущість.

По-третє, як уже було сказано, фестиваль повинен мати організовану структуру, координуючий апарат з кількох людей, з формально або неформально визначеними функціями. Також складовою фестивалю є матеріальна база, яка включає певний простір, де відбуваються фестивальні події, а також необхідні технічні засоби. В більшості випадків матеріальна база потребує залучення зацікавлених державних або недержавних структур, спонсорів.

Суб'єктами створення фестивалю виступають організатори, учасники презентаційної частини та глядацька аудиторія. Організатори є рушійною силою процесу, ставлячи певну мету проведення заходу: вона може складати цілу розгорнуту концепцію з наявністю соціально значущих перспектив (наприклад, розвиток екологічного мислення, реалізація творчого потенціалу людини), а може бути направлена на популяризацію певного напрямку, продукту або бренду чи просто на отримання прибутку. Учасники презентаційної частини та глядачі можуть виступати почергово в обох ролях, що є звичайним для мистецьких фестивалів. Взагалі, кожна людина, що перебуває в фестивальному просторі, є певною мірою його творцем, активним чи пасивним учасником. Вся сукупність ролей, форм та ступенів включення людини до фестивальної діяльності (бездіяльність також є формою участі) створює неповторний культурний простір кожного фестивалю.

Різноманітність фестивалів ускладнює їх повну класифікацію, але можливо виділити найбільш поширені типи: за тематичною направленістю - мистецькі (музичні, кіно-, фото-, художні, театральні, літературні і т. ін.), фестивалі пам'яті, фестивалі, присвячені конкретному продукту (фестиваль пива) або професії (фестиваль кондитерів), універсальні (що включають багато напрямків мистецтва та різноманітну діяльність) тощо. Окремо можна відзначити фестивалі-конкурси (зокрема дитячі), що також відбуваються з різноманітних тематик. Останнім часом з'явилися навіть релігійні та наукові фестивалі (фестиваль Ісуса, фестиваль науки, фестиваль педагогічних ідей). За масштабом та географією виділяються регіональні, всеукраїнські, міжнародні фестивалі, що можуть відбуватися як в межах окремих населених пунктів, так і в багатьох одночасно або по черзі. Фестивалі можуть бути одноразовими або (що частіше) відбуватися циклічно раз на певний період, тривати від одного дня до кількох місяців.

Говорячи про значення фестивалів, не слід забувати, що воно залежить від багатьох факторів - тематики, початкових цілей організаторів, масштабів залученої аудиторії та висвітлення у засобах масової інформації. Проте можна припустити, що одну з своїх функцій - комунікативну - фестиваль виконує в будь-якому випадку: існує деяка група людей, залучена до його організації та участі, відбуваються події, пов'язані з його тематикою, фестивальний простір збирає різних, знайомих і незнайомих між собою людей. Великі міжнародні фестивалі, розраховані на представників багатьох різних вікових, етнічних, професійних груп, мають особливе значення в комунікаційному контексті, зокрема сприяють розвитку толерантності та знищенню стереотипів.

Як окремий вид комунікації можна виділити взаємодію артиста і глядача, що активно відбувається під час мистецьких фестивалів. Саме вони, на відміну від окремих концертів, виставок, кінопоказів забезпечують можливість поєднання в єдиному просторі досить широкої та різноманітної аудиторії і дають можливість їй долучитися до естетичної реальності, що створюється фестивалем, сприйняти та оцінити твори мистецтва, запропоновані в презентаційній частині, а в деяких випадках взяти участь у творчій діяльності. Таким чином, фестиваль робить мистецтво доступнішим для широкого загалу.

Окрім комунікації між творцем і глядачем, фестивалі в значній мірі сприяють творчому спілкуванню в будь-яких проявах - від суперництва до співробітництва. За влучним висловом Г. Хромої, кожен фестиваль є потужним каталізатором креативного процесу [46, с. 121].

Висловлюються нові ідеї, створюються нові спільні проекти, учасники фестивалів - митці, науковці, виробники певної продукції (в залежності від тематики) - отримують можливість обмінятися досвідом, підвищити власний професійний рівень і просто заявити про себе в межах зацікавленої (цільової) аудиторії.

Будь-який, навіть найтриваліший фестиваль, має чіткі календарні терміни його проведення. Фестивальні заходи проводяться в єдності заздалегідь встановленого простору країни, регіону, міста, концертного або театрального залу. Фестиваль як культурна акція передбачає наявність своєї аудиторії, на яку орієнтована його художня концепція. Фестиваль як явище художньому життю відрізняється особливою атмосферою свята, орієнтацією на показ кращих художніх колективів і виконавців, оригінальністю репертуарної пропозиції, відмінної від репертуару стаціонарних колективів. Основне завдання фестивалю - внести свіжий струмінь до культурного життя країни, регіону, міста, створити максимально широке поле тяжіння як для професіоналів в області театру і музики, так і для рядових глядачів і слухачів.

Дослідження феномену музичного фестивалю в сучасній українській науці переважно здійснюється в музикознавчому аспекті. Мистецькі події фестивалю, особливості репертуарної політики та складу учасників, - усе це знаходить своє відображення та сторінках періодичних видань, описуючись, у підсумку, в контексті історії музичного мистецтва. Слабкою ланкою в цьому процесі залишається вітчизняна критика в медіа - просторі. Порівнюючи структурні характеристики українських фестивалів сучасної академічної музики, О. Дьячкова зазначає, що «сьогодні музичні критики надають перевагу «історичному» типові оглядів із докладним описом «біографії» події та модуляціями з галузі інтерпретації в галузь історії музики» [13, с. 11]. О. Зінькевич також зауважує, що « домінує хроніка: інформаційні дописи, інтерв'ю, побіжні огляди, всю аналітичну «потужність» яких сконцентровано в одній - двох фразах на кшталт «запам'яталася прем'єра»… та її варіанти: «яскраве враження залишила», «художнім відкриттям стала» [18].

Учасники українських фестивалів із розчаруванням гортають сторінки місцевих газетних видань і визнають: в Україні фактично відсутня професійна музична критика, замість неї друкуються анонси й хроніки, що нагадують репортажі із спортивних змагань.

Але проблеми, пов'язані з розвитком фестивального руху і Україні, вивчають також вітчизняні мистецтвознавці та культурологи, про що свідчать результати досліджень, опубліковані в наукових і періодичних виданнях (Г. Ганзбург, О. Дьячкова, О. Зінькевич, М. Копиця, А. Мізотова, І. Сікорська, Ю. Чекан та ін.). На нашу думку, найбільш ґрунтовано ці проблеми розглянуто в дисертаційних роботах С. Зуєва[19], К. Шведа [50] Серед зарубіжних дослідників феномену фестивалю слід згадати також П. Паві [26], що визначає специфіку фестивалю як унікального комунікативного каналу. Досліджуючи фестиваль у контексті теорії свята, К. Жигульський наголошує на його суттєвій ознаці - це «штучний замінник свята» [16], а Ж. Боже - Гарнье та Ж. Шабо [3] вказують на виконання фестивалем функції культурного центру, здатного привабити численних відвідувачів і сприяти розвитку інфраструктури культурної сфери міста.

Організація та проведення фестивалю відбуваються в магістральному руслі світового процесу самоорганізації культури. У публікації Ради Європи «З узбіччя до центру» (Infromthemargins, 1997) сказано: «Культурна діяльність є основою громадського суспільства, оскільки розвиває у громадян цінність особистої творчості, не тільки в мистецтві, а й загалом у суспільному та економічному житті, підтримуючи впевненість у собі. Культурна творчість стимулює створення добровільних асоціацій і клубів, розвиваючи в такий спосіб активні організації, незалежні від державної влади» [12, с. 21].

Протягом короткого часу від здобуття незалежності, в Україні функціонують, за класифікацією М. Шведа [50], п'ять великих міжнародних фестивалів (Київ Музик Фест, Музичні прем'єри сезону, Форум музики молодих у Києві, Два дні і дві ночі нової музики в Одесі, Контрасти у Львові) та кілька локальних, присвячених сучасній музиці (зокрема, в Ужгороді, Вінниці, Запоріжжі, Каневі). Проте сьогодні ми не вважаємо за можливе обмежитися цим переліком, адже поза межами дослідження М. Шведа залишилися започатковані в останні роки митцями Київського інституту музики ім. Р. М. Глієра міжнародні фестивалі «Віртуози планети» і «Київські літні музичні вечори», що вже стали знаними, набули популярності та широкої географії їх учасників, а також здобув гідне поцінування київської публіки фестиваль мистецтв «Шевченківський березень». Також С. Зуєв у своєму дослідженні [19] семіотики українського фестивального процесу не помічає серед знакових фестивальних подій вищеназваних проектів. Адже кожна мистецька акція має своє адресне спрямування до шанувальників класичної, нової, сучасної та джазової музики, свій рівень міжнародної властивості, пропагування зарубіжної чи української музики, слугує засобом комунікації світової чи української мистецької еліти, впливу на формування сучасного мистецького середовища.

Отже, фестиваль у сьогоденні української культури покликаний виконати роль рятівника мистецтва та панацеї від культурного занепаду. Водночас діапазон функцій, що їх виконання покладається на українські фестивалі, досить великий: від вирішення вузько професійних завдань до розв'язання соціокультурних проблем сучасного мистецького середовища.

1.2 Зародження фестивального руху та його основні вектори

З другої половини XVIII ст. фестивалі проводилися в багатьох країнах Центральної Європи, переважно в Німеччині.

Проте лише в ХХ ст. фестивалі інституалізуються як міжнародні мистецькі форуми. В 1990-х фестивальний «бум» досяг України, поширення фестивального руху в її культурному просторі за часом збігається з процесом становлення незалежної держави. Чинниками, що зумовили фестивальну «повінь» в Україні, стали, з одного боку, різке зубожіння концертного сезону та, з іншого, процеси державотворення й культурної само ідентифікації, децентралізації й регіоналізації, що набули поширення в незалежній державі.

Хоча перший український міжнародний фестиваль академічної музики Київ Музик Фест (1990) народився ще на останніх роках існування СРСР, він репрезентує українську музику як цілком самостійне та осібне явище, вільне від «керівних і спрямувальних» тогодішних панівних ідеологічних настанов.

Вже сама назва фестивалю - “Київ Музик Фест” - засвідчила, що Київ відтепер - не “музична провінція імперії”, а самодостатній культурний центр з високим, конкурентоздатним у світі рівнем композиторської творчості, виконавства і здатний стати в один ряд зі світовими музичними столицями, як наприклад, “Варшавська осінь”, “Празька весна” тощо.

Певною мірою народження “Київ Музик Фесту” стало реакцією на кризові явища в музичній культурі. Фестиваль сприяє суттєвому пожвавленню музичного життя, перевищуючи роль “демонстрації творчих досягнень” спілчанських пленумів, розширює інформаційні рамки. Сучасна музика репрезентується поруч із класикою, тим самим підвищуючи загальний емоційно-естетичний рівень фестивалю (за рахунок творів, що витримали випробування часом). Неабияке значення має акцентуація саме на вітчизняній класичній спадщині (твори М. Колачевського, М. Лисенка, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького та ін.). Фестиваль стимулює народження багатьох “талановитих” творів: “виконуватися” на “Фесті” стало престижним для композитора. Саме тут уперше прозвучали такі визнані композиції, як Симфонія-елегія “Ворзель” Л. Грабовського, “Молитва Катерини” І. Карабиця, “Поема скорботи” Є. Станковича, симфонія “De profundis” В. Губаренка та багато інших [16].

За 16 років існування “Київ Музик Фест” переживав різні етапи - сприятливі й не дуже, але здобув і затвердив реноме найголовнішого в країні фестивалю академічної музики. У кризовому 1996 р., коли фінансове становище було особливо важким, і до останнього часу існували сумніви щодо можливості його проведення, постійний директор “Фесту” І. Карабиць писав: “Київ Музик Фест” став невід'ємною складовою культурного життя столиці. Уже хоча б тому мусимо будь-що витримати! Заради мети, яку поставили перед собою”. Й усі роки він самовіддано служив цій справі.

Безперечно, кульмінаційним за насиченістю і різноманітністю програм став 12-й “Фест'2002” - останній в його житті. Наступний - тринадцятий - фестиваль став першим, який відбувся вже без І. Карабиця (хоча багато акцій було задумано ним) і був присвячений його пам'яті. К. Карабиць, який замінив батька і разом з М. Скориком та О. Голинською очолив “Київ Музик Фест”, вивів його на нову орбіту [12, с. 11].

Попри всю стабільність загальної концепції та утвердження традицій, кожне проведення фестивалю має свої неповторні особливості: в залежності від атмосфери, що панує в суспільстві, від основних тенденцій культурного життя країни формується його мистецьке обличчя.

Фестиваль представляє собою своєрідний зріз сьогодення української музики. Адже на ньому звучать твори активно діючих композиторів різних поколінь, починаючи від заслужених ветеранів (І. Карабиця, Я. Цегляр, Б. Яровинський, В. Кирейко, Л. Дичко, В. Сильвестрова, Є. Станковича, М. Скорика) до початкуючої молоді. Звичайно, вагоме місце в концертних програмах посідають опуси визнаних майстрів, чиї імена добре відомі світовій мистецькій громадськості [12].

“Київ Музик Фест” є своєрідною лабораторією музичного мистецтва. Так, музикознавці, відзначали, що спектральний аналіз концертів “Київ Музик Фесту” віддзеркалив кризові явища в українському симфонічному жанрі в середині 90-х років, що свідчить про непопулярність симфонічного жанру, оскільки він є трудомістким і ніяк не підтримується державою, до чого звикла більшість наших композиторів-симфоністів, становлення яких відбулося за радянської системи “державного замовлення” й кредитування, а значить, і суттєвого стимулу для написання симфонічних творів [18].

Натомість, як відзначала критика, камерний жанр переживає справжній розквіт: велика кількість висококласних камерних оркестрів (“Київська камерата”, “Київські солісти”, “Archi”, “Рікошет” та ін.), ансамблів, музикантів-солістів спричинили народження численних творів (на кожному фестивалі кількість камерних концертів переважає). Позначені розмаїттям стилів, написані для найрізноманітніших інструментальних складів, вони уповні віддзеркалюють калейдоскопічність картини сучасного світу доби постмодернізму [18].

Поява на українських теренах міжнародного музичного фестивалю у 1990-му році засвідчила знесення культурної “залізної завіси”, що протягом десятиліть відмежовувала Україну від навколишнього світу.

Зменшення фінансування сфер культури, котре призвело майже до повного припинення функціонування системи гастролей, супроводжувалося, однак, стійкою протидією всього мистецького середовища України, вимогами збереження традицій визнаної в світі академічної музичної школи. На початку 1990 - х, коли закривалися театри і філармонії, припинили існування творчі колективи, фестивальний рух, навпаки, набув безпрецедентного розвитку. Не останнє місце в поясненні цього факту має визначення фестивалю як прояву розважальної культури та замінника свята, як своєрідного психологічного стимулятора або, навпаки, релаксатора: «образи танцю, карнавалу, фестивалю, лімінальності і розпаду кордонів, пов'язані з постмодерністською грою… підсумовують метафізичну мрію про трансцендентність - мрію про свободу від усіх обмежень - і фактично усувають людське тіло з його реальним стражданням та пригніченістю» [6, с. 87].

Зробити статистичний опис українських фестивалів у культурно - мистецькому просторі України 1990 - 2010 - х фактично неможливо, з огляду на значний рівень «плинності» в цій галузі: фестивалі швидко з'являються і так само швидко зникають. Крім того, поняття «фестиваль» у сучасній українській культурі охоплює величезну кількість абсолютно різних за статусом, рівнем і значенням заходів. О. Злотник з приводу поширення конкурсно-фестивального «буму» зазначає: «Щороку в Україні відбувається, за різними даними близько двох тисяч (!) заходів такого характеру. Лише під егідою Міністерства культури і мистецтва - понад двісті» [19, с. 16]. За умов відсутності державної програми, спрямованої на відродження сезонних концернів, численні музичні фестивалі стали альтернативною формою гастролей. О. Зінькевич так образно характеризує стан сучасної української культури: «Якщо згадати, кожна доба має свій улюблений жанр, то слід визнати, що головним жанром нашого хворого й далекого від одужання часу став - за контрастом із ним - фестиваль».

В 1990-і роки відбулося суттєве згортання в Україні концертної діяльності. Державні концертні організації і мистецькі колективи не мали достатніх можливостей вирішувати нагальні творчі питання. Значно скоротилася кількість концертних програм, не було можливості утримувати на належному творчо - технічному рівні концертних організацій та окремих мистецьких колективів з композиторами, лібретистами, авторами літературних текстів щодо створення та постановки нових концертно-сценічних творів.

Попри всі труднощі, мистецьке життя України поступово оновлювалось, наповнюючись національним змістом. Відроджувалась пісенна творчість, розвивалася сучасна українська пісня. Значними здобутками була позначена діяльність композиторів О. Білаша, І. Карабиця, О. Морозова, А. Торчинського та інших.

Публічна репрезентація творчих пісенних набутків здійснювалася на таких фестивалях, як «Червона рута», «Пісенний вернісаж», «Таврійські ігри» та ін.

Одним з найбільш значних явищ музикальної культури України кінця ХХ ст. став фестиваль «Червона рута». Весь тягар творчого процесу щодо створення національного стилю музики взяла на себе дирекція цього фестивалю. Вона, по суті, стала лабораторією, своєрідною школою, де виробляється сама концепція формування національного стилю в українській поп-музиці із залученням до неї досвіду академічного музичної та традиції.

Аналіз досягнень фестивалів свідчить про те, що Україна має нині чимало яскравих зразків національного стилю в різних жанрах музики (козацька й кантова авторська пісня, думний рок, поліський магічно - заклинальний поп, коломийковий реп), які вже вийшли на світовий рівень.

Процеси національного відродження зумовили подальший розвиток народної творчості, зростання потягу до обрядових, звичаєвих традицій. На кінець 1990-х років в Україні функціонувало понад 18 тис. фольклорних ансамблів. Для відтворення та збереження фольклорної спадщини українського народу було започатковано низку культурно - мистецьких акцій: Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня», народні свята «Сорочинський ярмарок», «Поліське літо з фольклором», «Коляда» тощо.

У 1999 році пройшов Всеукраїнський огляд народної творчості. Огляд проходив у три тури, які включали виступи у сільських закладах культури, школах естетичного виховання, народних домах, будинках «Просвіта», звітні районні та міські огляди, заключний концерт в обласному центрі та звіт у Києві. В заходах огляду брали участь колективи незалежно від відомчої незалежності, без вікових, національних та будь - яких інших обмежень.

Проведення огляду допомогло багатьом колективам та закладам культури в поліпшенні їхнього матеріально - технічного стану, пожвавило культурне життя в регіонах і стимулювало створення нових колективів, започаткування нових творчо - мистецьких акцій. Десятки свят, фестивалів, конкурсів проводилися в областях і районах уперше, десятки творів були написані спеціально до огляду й також виконувалися вперше.

Чимало зусиль до відродження традиційної народної культури докладала Харківська обласна державна адміністрація, про що свідчать проведені там міжнародні фестивалі традиційної народної культури «Покуть», дитячої народної творчості «Зелен світ». Заслуговує на увагу робота фольклорної експедиції «Муравський шлях», яка вивчає, фіксує ті відтворює фольклор Слобожанщини.

Визначними подіями мистецького життя України 1997 р. стали Всеукраїнське свято кобзарського мистецтва у Каневі, конкурс молодих виконавців української естрадної пісні ім. В. Івасюка в Чернівцях, фестивалі «Зірки світового балету» в Донецьку, «Чумацький шлях» в Автономній Республіці Крим, «Лесині джерела» в Новгород-Волинському.

Творчі колективи з успіхом репрезентували українське мистецтво як в Україні, так і за кордоном, беручи участь у міжнародних фестивалях та конкурсах. Зокрема, Ансамбль українського фольклору «Берегиня» у 1998 р. брав участь у Міжнародному фольклорному фестивалі в Голландії, Державна чоловіча хорова капела України ім. Л. Ревуцького - у міжнародних хорових фестивалях в Італії та Англії, Ансамбль солістів «Благовість» Галереї мистецтв «Лавра» - у Міжнародному хоровому конкурсі в Голландії, де здобув Гран-прі. Український фольклорно - етнографічний ансамбль «Калина» здійснив гастрольні поїздки до Голландії і Словенії, а камерний хор «Київ» - до Німеччини, Великобританії та Данії, що засвідчило високий творчий потенціал і авторитет традиційної музичної культури України.

Восени 2000 року вчетверте проходив в Україні Міжнародний фестиваль «Володимир Крайнєв запрошує», організований фондом В. Крайнєва та Центром сприяння міжнародній співпраці «Сенс», створеним американським подружжям - вихідцями з України. У фестивалі взяли участь усесвітньо відомий піаніст, професор Вищої школи музики и театру В. Крайнєв, піаніст - віртуоз П. Годар, професор Вищої школи в Парижі й Цюриху за касом органу Ж. Гію та ін.

Структурні зміни, що відбувалися системі концертної діяльності, давали позитивні результати. Зокрема, було створено низку колективів, які швидко здобували визнання мистецької громадськості: симфонічний оркестр Національної філармонії України, ансамбль «Київські солісти», камерний оркестр у Черкасах, камерний хор у Чернігові У грудні 1990 р. бува заснований муніципальний камерний хор «Київ», який швидко здобув світове значення. В його програмах - національна та зарубіжна музика середньовіччя, ренесансу, бароко, класицизму, романтизму та сучасності.

Понад 250 творів виконав після свого заснування у 1994 році камерний хор «Хрещатик». У творчому доробку колективу - акапельна музика українських композиторів, маловідомі твори стародавніх авторів, народні пісні в обробці композиторів - класиків та сучасних митців, багата програма української духовної музики.

Духовна музика православної Церкви посідає велике місце і в програмах камерного хору «Воскресіння», створеного у 1991 році як Архієрейський хор Кафедрального Свято - Воскресенського собору м. Рівне. У виконанні хору звучать твори Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, К. Стеценка, М. Леонтовича, О. Кошиця, С. Рахманінова, П. Чайковського, П. Леснокова, О. Тречанінова та ін.. У репертуарі колективу є твори західноєвропейської класики. Але особлива увага зосереджена на відродженні давніх музичних пластів в автентичному виконанні - розспіви Києво-Печерської лаври, острозький розспів.

Гордістю українського мистецтва є Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, хор ім. П. Майбороди Національної радіомовної компанії України, Державна чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького, Національна заслужена академічна капела України «Думка», яка відіграє нині провідну роль у хоровому мистецтві, визначає його критерії не тільки в українському, а й у світовому масштабі.

Таким чином, в даний час фестивалі є унікальною репрезентаційною моделлю, що формує нову відповідальність за збереження і створення естетичних і гуманістичних цінностей української культури на міжнародному рівні.

1.3 Особливості та функції сучасного фестивалю

Перші фестивалі в Україні - це були здебільшого початкової стадії і рівнів заходи мистецько-розважального характеру, що зводилися до наповнення своїх програм музично-пісенними, танцювальними та іншими народними культурно-мистецькими заходами. У наш час фольклорні фестивалі - багатопланове, багатогранне за змістом художньо-мистецьких заходів та масове за кількістю учасників дійство. У них чільне місце займають народні традиції, звичаї, інші культурно-побутові елементи.

З огляду на те, що програми заходів майже всіх без винятку подібних форумів розраховані на широку аудиторію, то характерною особливістю даних культурно-мистецьких акцій є і те, що вони наразі є чудовим прикладом культурно-дозвіллєвої діяльності.

Характерною особливістю соціокультурної функції фольклорних фестивалів є і те, що вона відповідає основним цілям та завданням, котрі стоять власне перед даними форумами, а саме: збереження, відродження та популяризація культурно-мистецької спадщини, особливо такої важливої її складової як традиційна народна культура.

З даного приводу хотілося б зазначити, що впродовж тривалого часу ми є прихильниками тези про особливу роль фестивалів музики та фольклору в системі сучасних засобів збереження, відродження та популяризації культурно-мистецької спадщини, зокрема української. Дане твердження базується на думках широкого загалу компетентних осіб, серед яких науковці (культурологи, мистецтвознавці, фольклористи, етнографи та інші), культурні і політичні діячі.

Відомий вітчизняний фольклорист, етнограф, публіцист, ідейний натхненник та засновник перших фольклорних фестивалів в Україні В. Скуратівський також неодноразово зазначав, що саме завдяки фольклорним та музичним фестивалям "пощастило якоюсь мірою оживити затухаючі джерельця народної пісенної культури, виявити невідомих досі носіїв і популяризаторів й у такий спосіб збагатити фольклорну спадщину національним мелосом".

Проблемі збереження, відродження та популяризації культурно-мистецької спадщини певною мірою відповідають й інші, притаманні фольклорним фестивалям функції, зокрема, інформаційно-комунікативна, когнітивна, освітня, етновиховна, художньо-естетична, репрезентативна та рекреаційна. Даний ряд функцій ми будемо розглядати одним блоком з огляду на те, що кожна з них є не лише поняттям широким і поліаспектним, а і таким, що в певній мірі взаємопов'язані між собою.

Інформаційно-комунікативна функція - це різні форми та засоби обміну і передавання інформації, завдяки яким стають можливими збагачення досвіду, нагромадження знань, оволодіння діяльністю, узгодження дій та взаєморозуміння людей.

Психологи стверджують, що комунікація може відбутися, коли інформація прийнята, зрозуміла та осмислена. Тому в комунікативному процесі поєднано діяльність, спілкування й пізнання. Обмін інформацією передбачає також психологічний вплив одного партнера на поведінку іншого з метою її зміни. А це можливо тільки тоді, коли партнери "спілкуються однією мовою". Тож таке інформаційне спілкування передбачає обмін думками, задоволення естетичних та пізнавальних потреб. У свою чергу комунікативна функція дозволяє розширити можливості для спілкування, подолання самотності, знаходження нових друзів, що відбувається саме на музикальних та фольклорних фестивалях, де здебільшого зустрічаються прихильники активного способу відпочинку, об'єднані любов'ю до музики і фольклору зокрема, та традиційної народної культури загалом.

З інформаційно-комунікативною функцією фольклорних фестивалів тісно пов'язана рекреаційна функція. Дана функція спрямована на зняття виробничої перевтоми, психологічної перенапруги, відтворення фізичних, інтелектуальних, емоційних сил людини, на зміцнення здоров'я шляхом здійснення дозвіллєвим об'єднанням ігрових, оздоровчих, розважальних, спортивних, туристично-екскурсійних програм, проведення вечорів відпочинку, видовищних заходів, театралізованих вистав, масових свят. Рекреаційна функція є однією з провідних для сучасних заходів дозвілля, її мета - сприяти відпочинку, неформальному спілкуванню [13].

Найбільш ефективно, за нашими спостереженнями, дана функція виконується під час тих фестивальних форумів, котрі проводяться на відкритих майданчиках, в парках, музеях.

Взаємопов'язані та тісно переплітаються з вище охарактеризованими функціями когнітивна (пізнавальна), освітня, а також репрезентативна функції, адже як відомо у вільний час, у процесі рекреаційної діяльності ефективніше здійснюється засвоєння нових понять, фактів, відомостей.

Вказані функції забезпечують різноманітні культурно-мистецькі та науково-освітні програми, що мають місце на фольклорних та музикальних фестивалях. Серед них наукові конференції, симпозіуми та круглі столи з проблем успадкування традиційної народної культури, виступи творчих колективів, зустрічі з народними митцями, музикантами та різноманітні майстер-класи..

Деякі мистецькі фестивалі включають у свою програму майстер-класи, що можна виділити як навчально-виховну функцію, яка має значення для розвитку творчого потенціалу особистості. Особливо актуальна ця тенденція з огляду на проблеми виховання та організації дозвілля молоді. Втім, для старшого покоління можливості відпочинку, альтернативного поширеному в нашому суспільстві (пасивному), є важливими не менше.

Мається на увазі відпочинок у формі зміни діяльності зі звичної щоденної, обумовленої професійною приналежністю, на нову - творчу.

Саме завдяки майстер-класам під час фестивалю відвідувачі та учасники мають чудову нагоду не лише споглядати виготовлення того чи іншого витвору мистецтва, а і безпосередньо долучитися до його створення.

Вітчизняний етнограф Олексій Доля вбачає особливе позитивне значення в таких культурно-освітніх заходах, як майстер-класи, вважаючи, що "коли людина власними руками робить щось, чи глиняну посудину, чи металеву підкову, - вона поринає у творчість. Вона долучається до творчого процесу, перевтілюється у митця, і у неї виникає бажання з'ясувати, звідки ідуть початки саме цього конкретного мистецтва, гончарного чи ковальського" [7]. Звідси, на його переконливу думку, "з'являється потяг до пізнання традиції у мистецтві і ремісництві, а відтак і до вивчення української традиції у цілому" [7].

Репрезентативна функція характеризується тим, що при сприйманні певних систем людина усвідомлює їхній предметний характер і одержує наочну "картинну" інформацію про оригінал.

Серед великої кількості фольклорних форумів в нашій країні, які найбільш ефективно задовольняють репрезентативну функцію, знані в Україні та далеко за її межами, що мають певний статус та не однорічну історію проведення, є такі фестивалі: Міжнародний фестиваль українського фольклору "Берегиня" (Луцьк, 1994 р.), Слов'янський фольклорний фестиваль "Коляда" (Рівне, 1995 р.), Міжнародний фестиваль традиційної народної культури "Покуть" (Харків, 1996 р.), Міжнародний гуцульський фестиваль (проходять починаючи з 1991 року в різних куточках гуцульського краю), Міжнародний фестиваль-конкурс дитячого фольклору "Котилася торба…" (м. Дубно, Рівненської обл.). А також ряд нових, що з'явилися останнім часом: Всеукраїнський дитячий фольклорний фестиваль "Орелі" (м. Київ), Міжнародний етнофестиваль "Країна Мрій" (Київ, 2004 р.), Міжнародний екокультурний фестиваль "Трипільське коло" (м. Ржищів, Київська обл., 2008 р.) та ін.

У період глобалізації та нівелювання духовних цінностей фольклорні та музичні фестивалі виконують не лише важливе завдання збереження і популяризації традиційної народної культури, а і виховання підростаючого покоління на національних традиціях, виконуючи цим самим етновиховну функцію.

Аналізуючи зарубіжні та вітчизняні фольклорні фестивалі ми дійшли висновку, що дані форуми - це поліфункціональне, інтерактивне дійство, учасники якого можуть не лише насолоджуватись автентичним співом і музикою, милуватися традиційним вбранням (наявність якого, до речі, є умовою відвідин більшості форумів), споглядати пластику і гармонійність народних танців, а й пробуджувати етнографічну пам'ять, розширювати національну свідомість, виявляти власний творчий потенціал, тобто стати не споглядачем, а учасником дійства.

Підводячи підсумок по розділу, зазначимо що фестивальна традиція має давню історію, що пов'язана з раннім етапом традиційного суспільства, яка згодом унаслідок тривалої еволюції отримує форму культурно - мистецького явища найрізноманітніших видів і спрямувань. Фестиваль у сьогоденні української культури покликаний виконати роль рятівника від культурного занепаду. Фестивалі є унікальною репрезентаційною моделлю, що формує нову відповідальність за збереження і створення естетичних і гуманістичних цінностей української культури на міжнародному рівні. Серед функцій фестивалів виокремлюються соціокультурна, інформаційно-комунікативна, когнітивна, освітня, етновиховна, репрезентативна, рекреаційна та економічна. У кінцевому результаті всі функції працюють на соціально-культурні потреби суспільства, і в цьому сенсі соціально-культурну функцію якоюсь мірою можна назвати провідною.

2. Українська мистецька традиція як складова національної культури

2.1 Мистецька традиція як засіб збереження й відтворення художнього досвіду

Теорія традиції на сьогодні є однією з найменш розвинених галузей мистецтвознавства. Це спричинює суттєві прогалини в дослідженнях народного мистецтва, куди майже без змін переносять напрацювання мистецтвознавчої думки про професійну творчість. А якщо взяти до уваги той факт, що традиція взагалі як естетична категорія й етномистецька традиція, як одна з її видозмін є поняттями різними і функціонують у різних сферах культури, то шкода від такого підходу до розуміння ролі традиції в народному мистецтві стає очевидною. Термін “народне мистецтво” в сучасному мистецтвознавстві хоч і має чітке визначення, однак не сягає далі практики вузької групи фахівців. Для широкого загалу народне мистецтво залишається “terra incognito”.

Нова постановка проблеми народного мистецтва полягає в глибшому проникненні в зміст його образів, розумінні його як самостійної цілісності, визначенні його художньої природи, духовної цінності і місця в культурі. Для цього потрібно розглянути два ключові питання: визначення мистецької традиції як специфічної риси народного мистецтва та дослідження форм її розвитку і впливів зовнішніх факторів, які цей розвиток стимулюють або пригнічують.

Історична перспектива нації співрозмірна розширенню чи звуженню ареалу функціонування в культурі мистецької традиції, ступенем входження в неї та впливу на різні її сфери. Спостерігаючи за двоякими й суперечливими процесами в народному мистецтві кінця ХХ - початку ХХІ століття, спробуємо з'ясувати перспективи його розвитку й критерії регресу чи регенерації традиції. Важливо визначити й проаналізувати, завдяки яким чинникам традиція виступала оберегом національного обличчя нашого народу й забезпечувала безперервний зв'язок поколінь.

Розвиток народного мистецтва як носія та передавача традиції на сучасному етапі складно однозначно оцінити внаслідок низки причин. Сьогодні воно перестало існувати у всій повноті видів та типологічних груп. Традиційні види, такі як вишивка, ткацтво, художня обробка дерева, представлені у вигляді індивідуальної творчості майстрів, що здебільшого мають професійну освіту. З одного боку, прослідковуємо зростання інтересу до традиційної спадщини, виникнення творчих майстерень, які, об'єднуючи зусилля багатьох майстрів, продукують вироби різноманітного естетичного та мистецького ґатунку; набуло популярності відтворення архаїчних, давніх зразків народної творчості, у сучасних творах народного мистецтва тісно взаємодіють традиційне начало й індивідуальне авторське бачення та переосмислення. Проте одночасно занепадають уславлені осередки народних художніх промислів, в умовах економічної кризи й відсутності ринку збуту народні майстри змушені орієнтуватися на міщанські смаки масового споживача.

Беззастережно-оптимістична теза, що народне мистецтво невмируще, замовчування статистики згасання осередків - пережитки радянських часів та сучасна бездіяльність і невтручання влади у сферу культури пришвидшили наростаючу кризу в народному мистецтві й занепад традиційної народної культури внаслідок впливу масової культури.

Реалії підтверджують думку В.С.Воронова, висловлену ще у 20-х рр.: “Старе селянське мистецтво, як жива і повсякденна творчість села в значній своїй частині вже віджило свій вік і відродження його в старих формах і колишніх побутових обставинах неможливе ” [4, с.170].

Концептуальні дослідження кінця ХХ століття переконливо довели неминучість таких змін, регресу в народному мистецтві [1; 5; 6]. Так, Кирил Чистов указує на те, що часові рамки побутування мистецьких традицій упродовж століть постійно скорочуються, і традиція дедалі сильніше підлягає впливам інновації [50, с.45]. За визначенням вченого, в народному мистецтві ХХ століття культивуються вторинні форми, які виникають унаслідок змін суспільного життя (індустріалізована економіка) та керуються цінностями урбаністичної культури [50, с.55].

М.Є.Станкевич вирізняє три типи вторинних форм у народному мистецтві ХХ століття:

- регенеровані - такі, що вже віджили або перебувають у згасаючому стані (спроби штучного “відродження” народних традицій у художній промисловості 70-80-х рр.).

- фольклоровані - подібні до традиційних, відтворені шляхом механічного повтору форм, орнаментів, загального композиційного ладу народних виробів, але вони вже не виконують традиційних функцій (сувенірна продукція 70-90-х рр. - типовий сучасний фольклоризм).

- узагальнені - “умовно-традиційні” - певні національні чи етнографічно-локальні символи (фабричне виготовлення стилізованих предметів народного побуту, музейні інтер'єри народного житла, сценічний український народний костюм) [41, с.96].

Зазначені явища зумовили й неточності в теорії народного мистецтва, зокрема розуміння наукового терміна “народний” як “полісемантичний” [7, с.30]. Для визначення поняття традиційної творчості, зокрема в радянському мистецтвознавстві, часто вживається термін “народний”, “національний”, проте береться він поза духовно-ціннісними ознаками. Твори народного мистецтва оцінюються без врахування національно-психологічних особливостей, народних традицій, вироблених історичним досвідом. Аби уникнути плутанини в подальшій науковій практиці й розібратися в радянській мистецтвознавчій спадщині, в даному контексті необхідно чітко розмежовувати поняття народного мистецтва, професійного декоративно-прикладного мистецтва та аматорства, як це зроблено в працях М.О.Некрасової, М.Р.Селівачова [26].

Народне	Професійне декоративно-прикладне	Самодіяльне
	Основа творчості
1. Родинна передача майстерності	1. Академічна освіта	1. --
2. Є виразником національного характеру, основою художньої культури народу. Національне тут виступає як найхарактерніша ознака	2. Національні пріоритети можуть бути невиражені, розсіяні	2. Не націлене на національний характер творчості
3. Переважають закони традицій. Визначальним є колективний досвід багатьох поколінь, місцева етномистецька школа, наслідування вироблених протягом століть зразків	3. Прагне до новаторства. Визначальним є творчий пошук, оригінальне, індивідуальне трактування, бажання протиставити себе мистецькій школі	3. Прагне до самовиразу, зацікавлення різними видами творчості. Визначальними є копіювання, імітація, наслідування
4. Має чіткий поділ на види і жанри, майстрів, центри, школи	4. Має чіткий поділ на види і жанри, визнаних художників,типові школи	4. --
	Відношення до традиції
1. Народний майстер - носій традиції - зберігає і передає її з покоління в покоління. Відтворюючи давні зразки, виступає одночасно автором інших варіантів або й нових творів. Однак це нове не нівелює традицію, а закріплюється в ній лише витримавши перевірку часом на доцільність	1. Художник-професіонал - реформатор традиції - використовує традиційні способи і методи народної творчості й творить на її основі нову, вторинну традицію (фольклоризм). Реформування в такому випадку призводить до нівеляції традиції й заміни її професійним мистецтвом	1. Самодіяльний художник - копіювач традиції - у своїх творах імітує народну традиційну творчість

Подобные документы

• Історія української культури

  Роль мови та культури різних етносів, особливості їх менталітету. Аналіз змісту рядка із пісні сучасного автора і співака Тараса Чубая. Русифікація українського міста як феномен української культури. Характерні риси українського бароко, поняття щедрівки.
  
  контрольная работа [32,4 K], добавлен 08.03.2013
  

• Де шукати наших історичних традицій?

  Традиції як елементи культури, що передаються від покоління до покоління. Особливості зародження традицій. Специфіка традицій українців за кордоном. Підвищення культурного рівня свідомості українців. Вплив Радянського союзу на українців та культуру.
  
  контрольная работа [27,4 K], добавлен 10.12.2011
  

• Українська культура ХХ ст.

  Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.). Радянський етап розвитку української культури. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України. Державна підтримка національної культури.
  
  реферат [40,4 K], добавлен 03.10.2008
  

• Історія української культури

  Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.
  
  учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014
  

• Етнічна культура українського народу

  Поняття "етнічна культура". Деякі проблеми і особливості етногенезу українського народу. Формування етнічної культури з формуванням народу (етногенез). Своєрідність регіонів, культурно-історичні зони України. Становлення української літературної мови.
  
  реферат [13,1 K], добавлен 02.12.2010
  

• Основні етапи та особливості розвитку української культури XX ст.

  Етапи національного самовизначення та відродження української культури у XX ст. Наступ на українську культуру сталінського уряду. Фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції. Поліпшення мовної ситуації під час політичної "відлиги".
  
  реферат [21,9 K], добавлен 16.11.2009
  

• Вертеп і вертепна драма в українській культурі

  Поняття вертепу та вертепної драми як молитовного прославлення Бога через театральне дійство та комічне відображення побутового життя. Історія вертепу, його роль в становленні української культури. Основні сюжету нижнього та верхнього поверхів вертепу.
  
  дипломная работа [38,5 K], добавлен 24.03.2013
  

• Роль та місце танцю у народних святах та обрядах

  Зародження фольклорного танцю. Найдавніші сліди танцювального мистецтва в Україні. Зв’язок українських традицій з річним циклом. Весняні обряди та звичаї. Українське весілля і танець. Відношення запорожців до танцю. Бойові традиції Запорозької Січі.
  
  курсовая работа [35,7 K], добавлен 15.04.2012
  

• Українська культурологічна думка в контексті загальноєвропейської культурної традиції

  Формування загальноєвропейської культурної традиції в погляді на культурний розвиток людства. Засади європейської культури. Формування культурологічної думки в Україні в XVII-XVIII ст. Культурна проблематика в українській суспільній думці ХІХ-ХХ ст.
  
  лекция [29,5 K], добавлен 06.02.2012
  

• Марко Кропивницький в українській культурі

  Роль М. Кропивницького в духовному житті українського народу в часи заборони царизмом української мови, переслідування діячів культури, письменників. Творчий доробок корифея драматургії, сучасні театральні постановки його класичних драм та комедій.
  
  презентация [895,0 K], добавлен 10.05.2016
  

• главная
• рубрики
• по алфавиту
• вернуться в начало страницы
• вернуться к началу текста
• вернуться к подобным работам