1.2 Сенс смерті

2.2 Смерть в Середньовіччі

2.3 Відношення до смерті в період Нового часу

2.4 Сучасне ставлення до смерті

Розділ 3. Східна культура і смерть

3.1 Відношення до проблеми смерті в Індії

3.2 Китайське сприймання смерті

3.3 Ставлення до смерті в Японії

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність курсової роботи. Кошмар смерті завжди переслідував людей. Він породжував різноманітні уявлення про трагізм життя. “Смерть не має образу, - говорить байронівський Люцифер, - та все, що носить вигляд земних істот, поглине”. У деяких це слово викликає жах, тривогу, а у деяких радість, насолоду.

Істота, що живе, знає тільки життя. І дві його таємниці - початок і кінець, народження і смерть - є головними для формування людського світобачення, цілісних орієнтирів, розуміння себе і собі подібних.

На противагу народженню, смерть - таємниця, оповита сумом і мороком. Саме вона, незбагненна і необхідна, змушувала людину замислюватися так глибоко, як жодна проблема чи турбота повсякденного життя. Смерть спонукає до питання “Що таке життя?”. В багатьох аспектах життя визначається смертю.

Рано чи пізно кожен з нас починає роздумувати про смерть, щоб вирішити для себе не що є смерть взагалі, яку він так чи інакше спостерігає, про яку читав і чув, смерть інших, а його особиста смерть. Це зовсім не одне й теж: чужа смерть, за якою можна спостерігати, яка має відношення до фізичного світу, і смерть особиста, яку спостерігати не можна, і про яку можливо тільки роздумувати, в яку можна не вірити, яку можна боятися, від якої можна до певного часу відмахнутися.

Проблема смерті, взята в своєму етичному ключі, є багатоплановою.

Одне з визначень смерті може полягати в тому, що вона є кінець життя, є заперечення його як вищої цінності. А оскільки смерть - є цінність того ж рангу, тому що, як і життя, вона несе в собі деякий фундаментальний смисл, який задає масштаб, істинних цінностей. Життя як найвища цінність є свого роду еквівалент інших вищих цінностей - свободи, любові, честі, і тому воно володіє здібністю заповнювати їх існування, їх дійсне соціальне буття, обмінюючи себе на них. А смерті є формою такого обміну. Мова йде про смерть конкретної особистості, яка здійснює свій вибір, надаючи перевагу смерті над життям.

Слід сказати, що за одною і тою ж символікою можуть приховуватися різні смисли. Одне діло - смисл смерті у християнина і всіх тих, хто допускає безсмертя душі, можливість життя в потойбічному світі; інше - смисл смерті для тих, хто у все це не вірить.

В першому випадку легко можна обґрунтувати істинний смисл життя, зняти страх людини перед смертю. Варто навести приклад із слів Цицерона: “якщо я тут помиляюсь, вірячи в безсмертя людської душі, то помиляюсь я охоче і не хочу, щоб у мене відібрали цю помилку, якою я насолоджуюсь, доки живий. О, який прекрасний буде день, коли я приєднаюсь до світу душ і піду від цього натовпу, від цих мерзотників!”.

Вміння жорстко контролювати нашу здібність видавати бажане за дійсне - важлива умова серйозного аналізу етичних проблем смерті і безсмертя.

У нашій культурі тема смерті до недавнього часу була забороненою. В тоталітарному суспільстві, де в підвалах для допитів і вогняних печах зникало мільйони людей, не замовкало переможне вшанування життя. Згідно авторитарним канонам, смерть повинна була відступити під тиском життєдайних сил.

Саме розуміння смерті в суспільній свідомості в умовах тоталітаризму набувало скоріше язичницького, ніж християнського, смислу. Вона вступала в свої права лише тоді, коли Вождь вмирав. Погребальні дії отримали майже міфологічне звучання.

Зараз тема смерті перестала бути забороненою. Саме кінцевість земного існування примушує роздумувати про смисл життя, про ієрархію цінностей, про значення та роль людини у суспільстві.

Мета курсової роботи - дослідження проблеми смерті та її культурологічного значення, а також вирішення таких життєво важливих питань: ”Що таке смерть для людини?”, “Як в різні епохи смерть сприймалася людьми?”.

Об'єктом курсової роботи є проблема смерті.

Предметом є дослідження відношення до смерті в різних культурних епохах.

Немає більш важкої для дослідження і більш важливої для роздумів проблеми, ніж проблема смерті не в будь-якому з її власних або спеціальних аспектів, а в її загальнолюдському, світовому смислі.

Для вирішення цієї проблеми я поставила перед собою наступні завдання:

охарактеризувати смерть як чинник сучасного людського життя;

визначити сенс смерті;

розглянути історичну еволюцію поглядів на смерть на сході та заході.

У здійснені дослідження я застосовувала такі методи: метод культурологічної проблематизації; метод співставлення типу культури з іншими; метод аналізу.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми.

Курсова робота складається з вступу, основної частини, висновку та списку використаної літератури. Основна частина складається з трьох розділів.

Джерельна база. Багато сучасних філософів досліджують тему смерті. Зокрема, темі смерті присвячували свої твори Е. Морен, Е. Фран, Ф. Ар`єс, Серафим Роуз, П.С. Гуревич та багато інших. Відношення до смерті в період античності описували такі автори, як І.С. Клочков, В.А. Сухарев, І.І. Трубніков. Широко розглянута тема смерті в період середньовіччя в працях наступних авторів: Ю.Л. Безсмертний, А.Я. Гуревич, М.М. Федорова, А.Л. Ястрибицька. Б. Гройс та А.В. Ковтун охарактеризували сучасний образ смерті. Ставлення до смерті у східних цивілізацій торкалися В.В. Мацко (Японія) та А.А. Родіонов (Китай).

РОЗДІЛ 1. ФЕНОМЕН СМЕРТІ

Від недавнього минулого ми успадковуємо пекучі проблеми в нашому ставленні до померлих, нашій пам'яті про них. І хоча християнські традиції рятували у цьому відношенні європейську культуру від крайнощів, А. Камю мав-таки підстави сказати від імені західного суспільства новітніх часів загалом: «Такою є одна з рис притаманної Заходу мужності: для нього огидні ті місця, де належить вшановувати смерть» [15, с. 10]. Витіснення самого таїнства смерті на задній план свідомості не могло не призвести до відштовхування від пов'язаних зі смертю реальностей, до прогресуючого забуття у ставленні до померлих, до занедбання усталених традицій вшановування їх.

Утім, найприкріші «рекорди» безпам'ятства й неповаги до померлих припадали на комуністичні країни. Що й зрозуміло, оскільки культ Людини з великої літери мав тут своєю зворотною стороною цілковите ігнорування конкретних людських індивідів із притаманною їм уразливістю і буттєвою конечністю. А смерть - це, безперечно, вияв конечності і, як така, не гідна «нової людини». Не дивно, що мільйонами людей були втрачені самі звичаї поводження на кладовищі, сама потреба відвідувати могили своїх близьких, піклуватися про них...

Проте часи змінюються. Як на Заході, так і в нас нині відбувається лавиноподібне зростання інтересу до проблеми смерті як внутрішнього чинника людського життя, котрий потребує особливого ставлення, особливої культури. Слід сказати, що сучасна танатологія вже нагромадила чималий емпіричний матеріал, який свідчить про специфічність досвіду вмирання і смерті, розкриває його якісні риси; нині цей матеріал стає загальним надбанням.

Так, ще в 1892 р. відомий швейцарський геолог Альберт Хейм опублікував дані, що свідчили про дивовижну подібність досвіду близькості смерті в 95 % опитаних Хеймом людей (здебільшого альпіністів), які пережили серйозні нещасні випадки [15, с. 11]. Існування в передсмертному досвіді людей спільних стадій і мотивів було підтверджене й наступними дослідниками. Узагальнюючи зібрані дані, американський професор Р. Нойєс дійшов висновку про існування трьох послідовних стадій умирання: «опору», що позначається відчуттям загрози й страху перед смертю, «огляду життя», коли перед людиною проливають спогади про найважливіші моменти її існування, й нарешті «трансценденції», пов'язаної з переходом до містичних або ж «космічних» станів свідомості.

Трохи іншу, але теж стадіальну картину досвіду вмирання подає Елізабет Кюблер-Росс. Згідно з її спостереженнями, ставлення людини до смерті, що наближається, проходить принаймні п'ять послідовних стадій. Перша реакція на смертельне захворювання звичайно така: «Ні, тільки не це, такого бути не може». Коли, однак, хворий усвідомлює реальність того, що відбувається, початкове відкидання смерті може змінитися гнівом або ж фрустрацією: «Чому саме я, коли мені ще так багато потрібно зробити!» Потім, «перегорівши», людина нерідко вдається до всіляких спроб «обдурити» смерть, виграти додатковий час для життя; коли ж можливості для цього вичерпуються, настає період страху або депресії. Й нарешті, пройшовши і через це, хворий, якщо в нього вистачає часу й душевної рівноваги або він дістає належну допомогу від тих, хто його оточує, здатний відчути несподіваний спокій, примиреність зі своїм станом. Настає переломна мить «прийняття смерті». Останнє добре знайоме, втім, і давній релігійно-народній культурі вмирання: на тих, до кого приходило таке кінцеве просвітлення, вбачали благодать Божу [16, с. 53].

Цілком очевидно, що вже саме прийняття до уваги подібних аспектів людського досвіду здатне впливати на ставлення до смертельно хворих, формувати певний суспільний тонус у розумінні смерті.

Суттєві зміни в нинішньому ставленні до смерті й розумінні її ролі в людському житті пов'язані із сенсаційними публікаціями стосовно вражень людей, які перенесли клінічну смерть (Р.А. Муді та ін.). Тут ідеться вже не про досвід близькості смерті, а, в певному розумінні, про досвід трансцендентальний - досвід самої смерті. Тим знаменніше, що й цей різновид досвіду втілює спільні образи та мотиви (відліт спостерігаючого Я від тіла, певні слухові відчуття, рух крізь темний тунель, зустріч із світлоносною істотою, огляд епізодів минулого життя, побачення з померлими родичами і близькими, видіння Небесного Міста), які до того ж мають чимало паралелей у міфології й символіці різних народів світу [17, с. 22].

В сучасній літературі широко представлені позиції як палких прихильників гіпотези «життя після життя», що спирається на зібрані д-ром Муді та його послідовниками дані, так і скептиків, які піддають цю гіпотезу сумніву або взагалі відкидають її. Так чи інакше, вся різноманітність новітніх поглядів і спостережень безперечно сприяє відродженню в сучасних умовах відчуття таємничості смерті й умирання, спонукає до обережного, тактовного ставлення до реалій, утілених у багатовіковій традиції «культури вмирання» і пам'яті про померлих.

1.2 Сенс смерті

У роздумах про сенс життя неодмінно виникають думки про його скінченність. Таким чином, сенс життя особистості невіддільний від її ставлення до смерті. У "Діалектиці природи" Ф. Енгельс писав: "Заперечення життя, по суті, у самому житті, тож життя завжди мислиться у співвідношенні зі своїм необхідним результатом, який міститься в ній постійно в зародку, -- смертю", "... жити -- значить умирати" [2, с. 16].

Прикладом також можуть бути міркування героя роману Франсуа Моніка "Дорога в нікуди" про безглуздість життя: "Смерть -- єдина незаперечна істина, єдина ймовірність. Як же це? Чому як завше ходять трамваї? Треба зупинити всі поїзди, витягнути із вагонів усіх пасажирів, крикнути їм: "Хіба ви не знаєте, що на вас чекає? Адже ви всі помрете!" Навіщо люди читають газети, шукають у них те, що відбувається у світі? Яке це має значення, якщо кожний приречений померти? Перед цією звісткою такі нікчемні, такі непотрібні всі газетні новини. Навіщо чогось вчитися, коли завтра помреш і тебе, що гниє і розкладається, закопають у яму" [5, с. 110].

Усвідомлення факту скінченності свого біологічного існування є важливим етапом становлення уявлень людини про сенс життя.

Питання сенсу життя і ставлення до смерті не випадково взаємопов'язані. Цей зв'язок визначається передусім тим, що смерть, ставлення до неї, саме питання про можливість смерті як ситуації межової, екстремальної, не висуває питання про значення життя. Обмеженість життя, безсилля людини певним чином вплинути на тривалість свого життя (поки що!), незворотність і разом з тим несподіваність настання смерті ставлять людину перед питанням: для чого жити?

Страх смерті, як і будь-яка інша емоція вплетений у живу тканину світовідчуття у кожного в процесі соціалізації і під впливом індивідуальних уроджених особливостей складаються відповідні способи емоційного ставлення до світу, стійкі риси такого ставлення й виражають світовідчуття людини. Через це світовідчуття визначають як чуттєво-емоційне переживання людиною свого буття у світі. Таким чином, воно також пов'язане з віддзеркаленням і творенням у свідомості минулого й майбутнього, на основі яких у людини виробляється ставлення до свого сьогоднішнього або сучасного стану в суспільстві. Ці почуття та емоції можна поділити на дві групи позитивні як наслідок розуміння свого становища в суспільстві, сприйняття світу в цілому, негативні, які ведуть до тенденції заперечення цього світу в цілому або яких-небудь його явищ. В обох випадках людина нібито дає чуттєво-емоційну оцінку свого місця й ролі в суспільстві та світові, протилежному її внутрішньому світу.

У генезі світосприйняття важливу роль відіграють і соціально-демографічні чинники. Зокрема, численні дослідження підтвердили відому думку про більш високу емоційність жінок.

Загалом можна підсумувати, що оптимістичне світовідчуття формується за умов, які сприяють задоволенню найважливіших потреб людини. Протилежні умови призводять до розвитку трагічного або жорстокого світовідчуття.

Слід зауважити, що "страх смерті" -- неоднорідне явище, і це дає підставу виділити чотири різновиди страху.

Перший різновид -- страх перед "просто смертю", перед зникненням людини як індивіда, перед болем -- провісником смерті і т. ін. Таке почуття страху може поєднуватися з думками, спрямованими на пошук шляху рятування від небезпеки. Це почуття може виливатись як в активну, так і в пасивну поведінку або взагалі зовнішньо ніяк не проявлятися.

Другий різновид "страху смерті" -- це феномен, який задіяний виключенням особини зі стада, зграї. У людській же свідомості він віддзеркалюється вельми неприємним уявленням про втрату соціального статусу. Таким чином, другий різновид "страху смерті" набирає редукованої форми, тобто без будь-якого усвідомлення загрози безпосередньої смерті, а лише як дискомфортні переживання десоціалізації, що можуть виникнути (почуття ганьби, неуспішності, неповноцінності, непотрібності тощо). Інколи дискомфорт, спричинений сильними переживаннями, спонукає людину до самогубства (суїциду).

До третього різновиду належать явища, які умовно належать до "страху смерті". Це скоріше опосередковане віддзеркалення у свідомості людини, не усвідомлюване нею ані як страх, ані як тривога, не асоційоване з поняттям "смерть". Це різної інтенсивності дискомфортні відчуття, аж до відчуття "смертельної нудьги", яка "гірша від самої смерті", тому що може бути одним із провісників потягу до самогубства. Такий стан дуже складно висловити. Він, і то тільки приблизно, передається виразом: на душі нудно, моторошно.

Відчуття такого дискомфорту можна позбутися лише усунувши його причини. І тоді дискомфорт як своєрідне відчуття "страху смерті" змінюється відчуттям "радості життя".

Четвертий різновид "страху смерті" -- це відчуття, зумовлене "страхом" за збереження популяції (і окремих його членів), до якої належить особина, яка підтримує збереженість її членів. Зникнення більшості з популяції деяких видів тварин позбавляють особин, які залишилися, здатності успішно боротися за своє існування. Очевидно, цей тваринний "страх" став основою страху за дітей, батьків, рідних та знайомих. Водночас, саме цей інстинкт страху за інших людей породжує власну безстрашність [37].

Отже, тільки перший різновид страху безпосередньо пов'язаний з усвідомленням людиною своєї скінченності як біологічної істоти, загибель якої неминуче веде за собою й зникнення особистості. В основі трьох інших різновидів укорінені глибокі соціальні чинники, які заважають задоволенню багатьох важливих потреб людини і призводять до стану фрустрації.

Очевидно, насамперед треба звільнитися від рабського страху перед неминучим кінцем. Тільки у такому контексті можна правильно зрозуміти сенс життя: як і будь-який процес, наше життя обмежене природними тимчасовими рамками, які й визначають часовий простір для самореалізації людини. Разом з тим, такий символ -- лише одна з умов розуміння істинного сенсу життя. Друга, не менш важлива умова -- усвідомлення відносності часових меж людського буття.

Життя -- водночас і велике благо, і великий обов'язок. І визначення смертності людини зовсім не знецінює її життя, а, навпаки, наповнює його глибоким змістом, тому що розуміння обмеженості у часі можливостей реалізації своїх планів та цілей змушує зробити насиченішою кожну хвилину життя.

Тільки життя, наповнене радістю творчості, усвідомленням корисності своїх діянь, приносить людині радість земного буття, що зазвичай продовжується у її нащадках. "Опредмечуючи" себе в результатах діяльності, людина нібито виносить багатство і неповторність своєї індивідуальності у сферу суспільного життя, робить її надбанням інших людей.

Людина, помираючи, залишає на землі слід, на якому простежується обрис її невидимої присутності в залишених нею справах, творіннях, пам'яті про неї, зафіксованої в самому слові "ховати", що означає "зберігати". Адже ми не говоримо про померлого: "закопали його в землю", а говоримо: "поховали". У цьому слові, як зауважив В. Сухомлинський, -- глибокий зміст: "ховати -- означає берегти, оберігати (стерегти), дорожити. Таким чином, життя кожної людини включається у нескінченний ланцюг спадковості, стає людським надбанням. Цей постійно удосконалюваний процес мас й інший бік: через предметні форми культури людина присвоює собі унікальність інших людей, вбирає в себе все багатство людського родоводу" [29, с. 19].

Людина залишає після себе спадщину й відповідно ніби якусь часточку свого Я. І те, що залишають люди по смерті, стає основою для створення нових цінностей. Воно допомагає йти далі, досягти нових рубежів. Це стосується трудових звершень та ратних подвигів, духовних і матеріальних надбань, творів літератури й живопису, музичних творів, наукових винаходів, спортивних рекордів тощо.

1.3 Головні підходи у розгляді питання “людина і смерть”

У епоху європейського середньовіччя домінувала точка зору про те, що смерть - це кара Господа за первородний гріх Адама і Єви. Смерть сама по собі - це зло, нещастя, але воно долається вірою в Бога, вірою в те, що Христос врятує світ, а праведників після смерті чекає блаженне існування в раю [3, с. 10].

Для раннього середньовіччя відношення людини до смерті можна визначити як "приручену смерть". В стародавніх оповідях і середньовічних романах смерть постає як природне завершення життєвого процесу. Людина звичайно попереджена про кончину, що наближається, за допомогою знаків (знамень) або в результаті внутрішньої переконаності: вона чекає смерті, готується до неї. Очікування смерті перетворюється на організовану церемонію, причому організовує її сам вмираючий: він скликає найближчих родичів, друзів, дітей. Ар'єс спеціально підкреслює присутність дітей біля ліжка вмираючого, оскільки згодом, з розвитком цивілізації, дітей починають всіляко захищати від всього, що пов'язане з образом смерті. Звідси і поняття "приручена", вибране істориком: "прирученою" смерть є не щодо стародавніх язичницьких уявлень, де б вона виступала як "дика" і ворожа, але саме щодо представлень сучасної людини. Ще одна межа "прирученої смерті" - жорстке відокремлення світу мертвих від світу живих, про що свідчать факти винесення місць поховання за межу середньовічного міста [2, с. 14].

У пізньому середньовіччі картина дещо міняється. І хоча і в цей період продовжує бути головним природне відношення до смерті (смерть як одна з форм взаємодії з природою), акценти дещо зміщуються. Перед лицем смерті кожна людина знов відкриває для себе секрет своєї індивідуальності. Цей зв'язок затверджується в свідомості людини пізнього середньовіччя і дотепер займає міцне місце в духовному багажі людини західної цивілізації.

Разом з християнськими уявленнями про життя і смерть в середньовіччі існує дуже могутній пласт ідей і уявлень, успадкований з традиціоналістської, патріархальної ідеології. Цей пласт пов'язаний головним чином з сільською культурою і є, як показують історичні факти, достатньо стійким утворенням, що існував впродовж століть не дивлячись на сильну дію з боку християнської ідеології і практики і що мав сильний вплив на самі християнські уявлення. Він охоплює перш за все сукупність заклинань проти смерті, прогнозів часу настання кончини, змов про прикликання смерті на ворога. Все це - спадщина "магічної смерті" епохи патріархального суспільства. Що стосується прогнозів смерті, наприклад, то в Німеччині передвісником близької кончини вважається тінь людини без голови на стіні; в Шотландії як попередження виступають сновидіння, в яких фігурує поховання живої людини, в Ірландії вважалося, що дух Fetch приймає вид людини, якій судиться незабаром покинути цей світ, і являється його родичам, а самого вмираючого інший дух - Beansidhe - за дві ночі до смерті попереджає піснею. В європейському фольклорі значну роль в прогнозуванні смерті відіграють тварини: чорний баран, курка, що співає півнем, і т.п. Поширена безліч ворожінь: в Неаполі вважали, що смерть провіщають певні контури шматочків воску, кинутих у воду; в Мадені ворожили по кристалах льоду; в Бретані з тією ж метою кидали у фонтан шматки хліба з маслом [4, с. 14].

Процес християнізації уявлень про смерть не означає повного руйнування магічного світу дохристиянських вірувань. Процес взаємодії і взаємовпливу обох типів свідомості продовжує заглиблюватися, приводячи до радикальної зміни того та іншого типу. Так, під впливом традиціоналістського образу смерті змінюються уявлення про замогильне життя: хоча зображення раю все ще дуже рідкісні і мізерні, зате образ пекла вбирає в себе опис всіх жахів, накопичених в народній свідомості за попередні століття; зростає і значення чистилища, хоча в народній свідомості воно ще слабо вкорінене. Ар'єс називає структуризацію уявлень про замогильне життя "найважливішим феноменом в історії ментальності", що відображає затвердження індивідуальної моральної свідомості [2, с. 18].

Лицар раннього середньовіччя вмирав у всій простоті, як євангельський Лазар. Людина пізнього середньовіччя піддавалася спокусі померти як неправедний скнара, що сподівався понести своє добро з собою навіть на той світ. Звичайно, церква попереджала багачів, що, надмірно прив'язані до своїх земних скарбів, вони потраплять в пекло. Але і в цій загрозі було щось утішливе: прокляття прирікало людину на пекельні муки, але не позбавляло його скарбів.

На картині Ієроніма Босха в Національній галереї у Вашингтоні, яка могла б служити ілюстрацією до якого-небудь трактату про "мистецтво вмирати", диявол з ледве втягує на ліжко вмираючого важкий товстий мішок із золотими монетами. Тепер хворий зможе дотягнутися до нього в свою смертну мить і не забуде узяти його з собою. Людина середньовіччя і в смерті не могла розлучитися з нажитим добром: вмираючи, вона хотіла мати його біля себе, обмацувати його, триматися за нього.

Ніколи людина так не любила життя, як під кінець середньовіччя. Історія мистецтв дає тому непрямий доказ. Люди цього часу, пристрасно прив'язані до речей, опиралися думці про знищення і зникнення. Тому вони повинні були по-новому цінувати зображення речей, що дає їм як би нове життя. Так народилося тоді мистецтво натюрморту - відображення нерухомих, застиглих речей, дорогих людському серцю.

Питання про відношення до смерті завжди мало етичне забарвлення. Але ще задовго до пізнього середньовіччя виникла ситуація, коли протистояння трактувань смерті в європейській цивілізації досягло неймовірної напруги (боротьба традиційного християнства і маніхейства).

Полярність у відношенні до світу виявилася в цій вірі таким чином: маніхеї визнали матерію, товарний світ, людську плоть злом, а Пустку - благом, на відміну від християн, що стверджували, що Божі творіння не можуть бути носіями Одвічного Мороку, не заперечуючих значення радощів плотського життя для людської душі.

"Найпростішим виходом для маніхеїв було б самогубство, - пише А.Я. Гуревич, - але вони ввели в свою доктрину вчення про переселення душ. Це значить, що смерть ввергає самовбивцю в нове народження, зі всіма витікаючими звідси неприємностями. Тому для порятунку душ пропонувалося інше: виснаження плоті, після чого матерія, що ослабла, повинна випустити душу зі своїх кігтів. Тільки ця мета признавалася маніхеями гідною, а що стосується земних справ, то мораль, природно, скасовувалася. Адже якщо матерія - зло, то будь-яке винищування її - благо, будь то вбивство, брехня, зрада... Все не має значення. По відношенню до предметів матеріального світу було все дозволено. Те, що маніхеї до кінця XIV століття зникли з лиця землі, недивно, бо вони, власне кажучи, цього прагнули. Ненавидячи матеріальний світ, вони повинні були ненавидіти і саме життя; отже, утверджувати вони повинні були навіть не смерть, бо смерть - тільки момент зміни стану, а антижиття і антисвіт" [9, с. 77].

2.3 Відношення до смерті в період Нового часу

На початку Нового часу славетний нідерландський філософ Б.Спіноза, виражаючи умонастрій своєї епохи, писав: «Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя» [15, с. 10].

Гуманістична культура, вбираючи в себе елементи культури народної, позбавляє тему смерті середньовічного драматичного звучання. Вона несе в собі більш повне відчуття елементів життя земного. І хоча смерть і думки про неї постійно є наявними в повсякденному житті (як це відображено, наприклад, на полотнах Брейгеля або Босха, на сторінках «Гаргантюа і Пантагрюеля» Рабле), пануючою є думка про те, що будь-який біль кінцевий, що час заліковує рани, що Любов і інші земні цінності остаточно беруть гору над Смертю.

М.Вовель називає Реформацію «раптовим стрибком», «розривом» в тривалій еволюції уявлень про смерть, «найзначнішою революцією» в історії даної сфери колективних уявлень. І хоча в стані реформаторів немає єдності з питань про замогильне життя (М. Лютер, наприклад, відкидає ідею чистилища і двох судів -- індивідуального -- безпосередньо після смерті -- і загального суду на користь суду останнього, тоді як Кальвін, навпаки, розділяє етапи суду), з'являється новий образ смерті, відмінний від того, який склався в католицизмі. Цей образ швидше трагічний, оскільки в реформаційних ідеях з новою силою звучить дилема «порятунок-прокляття». В той же час зникає тиснучий страх смерті: для віруючого, упевненого в порятунку і милості Божій, смерть стає очікуваною і, можливо, бажаною, перехід в інший світ позбавляється драматичних рис і, отже, приготування до смерті перестають займати всі помисли живих.

У зв'язку з новим розколом християнського світу можна говорити про дві «моделі» уявлень про смерть в західноєвропейській культурі, враховуючи наявні відмінності в уявленнях про порятунок душі, про замогильне життя, враховуючи також те значення, яке зіграла протестантська ідея порятунку в подальшому розвитку суспільної свідомості.

Можливо, саме спільність ритуалів і обрядів стала основою для сплеску екзальтованого відношення до смерті, яке Вовель називає «барочним» і яке майже на півтора сторіччя об'єднало людей в їх відношенні до смерті незалежно від їх соціальної або конфесійної приналежності. «Смерть панує в цьому житті», -- резюмує Вовель в XVII столітті; девізом кожного стає «вмираю щодня». Витоки такого відношення до смерті кореняться в широко поширеній думці, що життя є лише вічна боротьба із смертю, причому боротьба наперед програна. В західноєвропейському суспільстві того періоду панує дух скорботи і смутку, трагічних уявлень про життя і про порятунок. Проте, продовжує Вовель, «нова релігійна поведінка у відношенні до смерті не була простим віддзеркаленням духу часу; воно саме формувало цей дух, додавало йому специфічні риси, породжувало ритуали, зводило в систему те, що було раніше лише поверхневою реакцією» [26, с. 110].

Поступово в структурі колективних уявлень, пов'язаних з відношенням до смерті, відбувається подальша диференціація, -- завдяки тому, що на історичну сцену виходять нові соціальні шари, зміцнюється роль «інтелектуальної еліти» суспільства. З посиленням суспільної значущості науки і наукових досліджень історична картина відношення до смерті набуває ще складнішого характеру, хоча це відношення ще багато в чому «цементується» єдністю ритуальної сторони, освячуваною Церквою. Свій відбиток накладає і розвиток інших суспільних інститутів -- держави, сім'ї.

Успіхи анатомії і фізіології приводять до появи принципово нових аспектів в розумінні смерті. Якщо раніше в громадській думці смерті жінки, а тим більше смерті немовляти надавалася набагато менше увага, ніж смерті чоловіка, то в XVIII столітті ситуація міняється.

На зміну відношення до смерті дитини і жінки вплинуло і зміцнення ролі сім'ї в суспільстві. В XVIII-XIX століттях йде процес формування буржуазної сім'ї з її міцною системою цінностей і неписаних законів. Зусилля батьків тепер зосереджені не тільки на тому, щоб дати життя якомога більшому числу нащадків, але і на тому, щоб дати їм якомога більше шансів вижити і стати продовжувачами сімейної справи.

2.4 Сучасне ставлення до смерті

З другої половини XIX ст. і в XX ст. певного поширення набирають вчення, які ставлять проблему смерті і трагічного сприйняття її неминучості на одне з перших місць.

Усвідомлення своєї конечності -- сумна перевага людини перед тваринами.

Виникнувши вперше на певному етапі життя (звичайно, ще в юності), це усвідомлення, як би воно не приглушувалося і витіснялося, вже назавжди залишається і надає особливого забарвлення всьому переживанню свого буття. Адже той, хто знає про свою смертність, не може жити, почувати, діяти так, як міг би безсмертний. Перед ним неминуче постає питання: як же краще прожити відмірений природою короткий час життя? А інколи навіть і так: чи варто жити взагалі?

Своє розв'язання цих питань пропонує релігія, звичайно обіцяючи безсмертя в тому або іншому варіанті: або у вигляді переселення душ (індуїзм, буддизм), або як вічне блаженство праведників у потойбічному світі (іудаїзм, християнство, іслам). Але особисте безсмертя не доведено. Якщо додержуватися наукової точки зору, то треба відмовитися від ідеї особистого безсмертя.