Аналіз динаміки фінансового стану підприємства ТОВ "Сілікатчик" у 2004 -2006 роках в умовах нестабільності зовнішнього середовища

Таким чином, ресурсний потенціал також є лімітуючим обмеженням антикризового процесу. Жорсткість цього обмеження визначається рядом факторів:

1) можливістю вивільнення ліквідних коштів внаслідок іммобілізації оборотних і позаоборотних активів підприємства (природної, здійснюваної в перебігу операційного циклу, або насильницької, внаслідок прийняття рішення про продаж окремих елементів майна);

2) можливістю одержання додаткових зовнішніх фінансових ресурсів (додаткових кредитів, позик, здійснення випуску акцій та облігацій, поповнення статутного фонду за рахунок грошових фінансів та інше) або одержання відстрочки повернення (пролонгації) отриманих раніше;

3) конкурентним статусом підприємства, що визначається сукупністю внутрішніх можливостей підприємства з генерування потоків грошових коштів, необхідних для розрахунку по зовнішніх зобов'язаннях і продовження самофінансування діяльності. Даний фактор є найскладнішим і комплексним, оскільки визначає спроможність підприємства не тільки до ліквідації загрози банкрутства, але й до усунення глибинних причин кризових явищ.

6 етап - розробка антикризової програми підприємства, яка являє собою обґрунтовану сукупність заходів, що мають бути вжиті для досягнення визначених цілей та задач антикризового управління, її зміст обумовлюється результатами проведеної діагностики, часовими та ресурсними обмеженнями антикризового процесу. У складі програми зазвичай виділяються окремі антикризові політики, тобто сукупність дій, засобів та інструментів досягнення певних завдань.

У сучасній економічній літературі антикризові заходи і політику прийнято класифікувати по-різному. Так, виокремлюють тактичні і стратегічні рішення, оборонні і наступальні дії, механізми оперативної, тактичної і стратегічної фінансової стабілізації, вжиття негайних заходів та корпоративні відновлювальні стратегії тощо.

Не сформувалося загальновизнаної точки зору на послідовність (черговість) застосування тих чи інших антикризових процедур, оптимальну норму співвідношення між ними. Багато дослідників акцентують увагу на необхідності поєднання стратегії і тактики антикризового управління, диференціюють час проведення окремих політик.

Чітке ранжирування тих чи інших антикризових заходів за терміном не є виправданим і життєздатним. У практичному житті неможливо чітко визначити день „X", що є межею їх застосування. Залежно від фази кризи, жорсткості часових та ресурсних обмежень в антикризовій програмі підприємства має бути знайдене оптимальне поєднання оперативних, тактичних і стратегічних рішень. Раціональне співвідношення між оперативними, тактичними і стратегічними заходами щодо виведення підприємства з кризи пропонується визначати залежно від характеру прояву часових і ресурсних обмежень антикризового процесу.

7 етап - впровадження антикризової програми і контроль за її виконанням. Найважливішою управлінською функцією на етапі безпосереднього проведення запланованих заходів є організація контролю за перебігом виконання розробленої антикризової програми для своєчасного вжиття заходів щодо модернізації або корегування раніше розробленої політики (процедур, заходів) у зв'язку з не прогнозованими збуреннями у внутрішньому і зовнішньому середовищі та поведінкою окремих кредиторів.

Система контролю має забезпечувати, по-перше, відстеження динаміки зовнішніх проявів кризових явищ, причин і факторів розвитку кризи, інтегральних показників кризового стану; по-друге, оцінку результатів вжитих антикризових заходів (за їх характером, термінами, наслідками реалізації).

8 етап - розробка і реалізація профілактичних заходів щодо запобігання повторенню кризи. Метою цього етапу процесу антикризового управління є створення або модернізація основних елементів системи протидії банкрутству на рівні підприємства, розробка та реалізація профілактичних заходів щодо запобігання повторенню кризи в майбутньому.

З цією метою мають бути внесені відповідні зміни в основні функціональні стратегії та політики підприємства: управління грошовим оборотом та запасами, господарським ризиком; формування та використання прибутку, закупівля товарно-матеріальних ресурсів, управління дебіторською заборгованістю, залучення кредитних ресурсів, інвестиційну та інші політики, пов'язані з генеруванням або витрачанням грошових коштів. Зміни, що вносяться, мають враховувати передові технології, засоби та інструменти управління економічними процесами, забезпечити високоефективну і сталу роботу підприємства в майбутньому.

Виходячи з інформаційного забезпечення розрахунку показників-індика-торів, виокремлюються показники експрес- та фундаментальної діагностики.

До складу показників експрес-діагностики включають оціночні показники, що розраховуються тільки на підставі затверджених форм фінансової, статистичної та податкової звітності підприємства. Ці показники можуть бути швидко розраховані будь-яким стороннім дослідником (органами державного контролю, кредиторами, господарськими партнерами тощо). Фундаментальна діагностика потребує більш складного інформаційного забезпечення у вигляді матеріалів управлінського обліку та результатів спеціальних обстежень (рис.8.1).



Рис.8.1. Система оціночних показників - індикаторів кризового стану та загрози банкрутства підприємства за функціональним спрямуванням

8.3 Порядок оцінювання рівнів економічної безпеки підприємства

Існує багато підходів до прогнозування фінансової неплатоспроможності суб'єктів господарювання. Будь-яка методика оцінювання кредитоспроможнос-ті є, по суті, методикою прогнозування банкрутства. У закордонній практиці поширення придбали дві моделі -- Альтмана і Спрингейта, названі на честь їхніх авторів [ ].

Модель Альтмана (розроблена в 1968 році і відома також за назвою «розрахунок Z-показника» -- інтегрального показника рівня погрози):

(2.1)

де Х₁ = (Поточні активи - Поточні пасиви) / Обсяг активу;

Х₂ = Нерозподілений прибуток / Обсяг активу;

Х₃ = Прибуток до виплати відсотків / Обсяг активу;

Х₄ = Ринкова вартість власного капіталу / Позикові засоби;

Х₅ = Виторг від реалізації / Обсяг активу;

При Z < 1,8 - імовірність банкрутства дуже висока;

1,8 < Z < 2,7 - імовірність банкрутства середня;

2,7 < Z < 2,99 - імовірність банкрутства невелика;

Z > 2,99 - імовірність банкрутства незначна.

В табл.8.1 наведені результати розрахунку інтегрального показника Альтмана за даними балансу ТОВ «Сілікатчик» у 2004 -2006 роках.

Згідно наведеним результатам, імовірність банкрутства підприємства ТОВ “Сілікатчик» є незначною.

Таблиця 8.1

Результати розрахунку інтегрального показника Альтмана для ТОВ «Сілікатчик» у 2004 -2006 роках

9 УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА, ОПТИМІЗАЦІЯ ЙОГО СТРУКТУРИ

9.1 Методичні підходи до оцінювання потенціалу підприємства

В економічній літературі поняття «потенціал підприємства» трактується по різному. При цьому виділяються різні терміни Федонін О. С., Рєпіна І. М., Олексюк О. Т. Потенціал підприємства: формування та оцінка: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2003.:

- виробничий потенціал;

- виробничо-економічний;

- економічний;

- ринковий;

- маркетинговий;

- конкурентний.

Нова наукова категорія - “потенціал підприємства” розуміється як сукупність засобів і можливостей підприємств у реалізації ринкової діяльності.

У широкому розумінні поняття “потенціал” - це засоби, запаси, джерела, які є в наявності й можуть бути використані, приведені в дію для досягнення певної мети, виконання плану, розвязання завдань, можливості якої-небудь соціальної системи в певній сфері .

Необхідно розрізняти поняття виробничо-економічного і ринкового потенціалу підприємства Ревуцкий Л.Д. Потенциал и стоимость предприятия. - М.: Перспектива, 1997.

Ринковий потенціал - являє собою максимально можливий обсяг реалізації при даному рівні забезпеченості ресурсами і є мірою використання виробничо-економічного потенціалу. Виробничо-економічний потенціал характеризується розмірами наявних у підприємства основних фондів і персоналу. Однак у сучасних умовах у якості його найважливіших складових необхідно розглядати також застосовувані технології й управлінські ресурси.

Нова наукова категорія - “потенціал підприємства” розуміється як сукупність засобів і можливостей підприємств у реалізації ринкової діяльності.

У широкому розумінні поняття “потенціал” - це засоби, запаси, джерела, які є в наявності й можуть бути використані, приведені в дію для досягнення певної мети, виконання плану, розвязання завдань, можливості якої-небудь соціальної системи в певній сфері .

Необхідно розрізняти поняття виробничо-економічного (або ресурсного) і ринкового потенціалу підприємства.

Ринковий потенціал - являє собою максимально можливий обсяг реалізації при даному рівні забезпеченості ресурсами і є мірою використання виробничо-економічного (ресурсного) потенціалу. Ресурсний потенціал характеризується розмірами наявних у підприємства фондів і персоналу. Однак у сучасних умовах у якості його додаткових складових необхідно розглядати також застосовувані технології й управлінські ресурси.

В економічній літературі існують два напрямки дослідження ресурсного потенціалу як об'єкта: «ресурсне» і «результативне». Ресурсний напрямок розглядає ресурсний потенціал як сукупність ресурсів господарської ланки, оцінка ресурсного потенціалу зводиться до визначення вартості доступних ресурсів, а рівень використання ресурсного потенціалу визначається відношенням отриманого результату до обсягу застосованих ресурсів. У рамках «результативного» напрямку ресурсний потенціал розглядається, як здатність господарської системи освоювати, переробляти ресурси для задоволення суспільних потреб, оцінка величини ресурсного потенціалу зводиться до оцінки максимального обороту, який господарська ланка здатна зробити при даній кількості, якості і будівлі ресурсів.

Виробничий потенціал підприємства (ВПП) - це відносини, які виникають на мікрорівні між працівниками підприємства з приводу отримання масимально можливого виробничого результату, якого можна досягнути при найбільш ефективному використанні виробничих ресурсів, при наявному рівні техніки і технології, передових формах організації виробництва, незалежно від стану зовнішнього середовища [56]. До виробничих ресурсів, що характеризують ВПП, відносять основні фонди, оборотні засоби та трудові ресурси підприємства. Іншими словами, виробничий або ресурсний потенціал підприємства - це потенційний обсяг виробництва продукції, потенційні можливості використання сировини і матеріалів, потенційні можливості професійних кадрів.

Під ринковим потенціалом підприємства Є.В.Попов розуміє «можливість управління його ресурсами на певних етапах розвитку з метою ефективної взаємодії з ринком» [56]. Кожне підприємство володіє ринковим потенціалом, але не всі використовують його на 100%.

Цей автор виділяє такі складові ринкового потенціалу як елемента стратегічного планування - блок ресурсів, блок системи управління і стратегічного планування підприємства і блок маркетингу (рис. 1.1).

Ці три блоки охоплюють всі основні стратегічні компоненти підприємства, що дозволяють досягати намічених цілей.

В управлінському блоці формується місія, виробляється стратегія розвитку, визначаються цілі. Реалізація поставлених цілей здійснюється за рахунок наявних на підприємстві ресурсів (трудових, інформаційних, фінансових, матеріальних). Маркетинговий елемент, доповнюючий структуру ринкового потенціалу підприємства, відображає діяльність персоналу: аналітичну, виробничу, комунікаційну. Таким чином, поняттям «ринковий потенціал підприємства» об'єднуються не тільки ресурси, які взаємодіють із системою управління на різних етапах, а й методи, застосування яких дозволяє найбільш ефективно реалізовувати наявні ринкові можливості.

Маркетинговий потенціал підприємства трактується вченими як “ступінь готовності, здатності, можливості маркетингової служби підприємства своєчасно і якісно виконувати маркетингові функції, головне завдання - підвищення конкурентоспроможності підприємства в умовах мінливого зовнішнього середовища” [56].

Виділяють також конкурентний потенціал організації, під яким розуміється її потенційна можливість зберігати або збільшувати конкурентоспроможність у короткотерміновому періоді [62]. Інакше кажучи, цей показник визначається сукупністю параметрів, які визначають можливість (потенціал) і спроможність організації ефективно функціонувати на ринку (утримувати або збільшувати свою ринкову частку, мати достатньо високий рівень рентабельності) в перспективі.

Сосненко Л.С. оперує терміном економічного потенціалу та трактує його - як “здатність підприємства забезпечувати своє довготермінове функціонування і досягнення стратегічних цілей на основі використання системи наявних ресурсів” [62]. Ним розроблена багаторівнева структурна модель формування економічного потенціалу підприємства на основі поетапно-структурного підходу (рис. 1.2)

Поетапно структурний підхід до формування величини економічного потенціалу підприємства передбачає виділення проміжних рівнів потенційних можливостей підприємства. Нижнім рівнем є виробничий потенціал, що являє собою здатність виробничої системи виробляти матеріальні блага, використовуючи ресурси. З'єднуючою ланкою є господарський потенціал, тобто сукупна здатність виробничого потенціалу підприємства і рівня його ділової активності в умовах існуючого маркетингового середовища задовольняти потреби ринку в певному обсязі матеріальних благ та послуг.

Рис.9.1. Модель структури ринкового потенціалу підприємства

Маркетингова складова є інструментом реалізації виробничого(ресурсного) потенціалу, який дозволяє йому трансформуватись в економічний.

При цьому скористалися наступними групами показників:

1) показники ефективності виробничої діяльності (чистий дохід від реалізації продукції; витрати виробництва та збуту; собівартість продукції; середньорічна вартість основних виробничих фондів; середньооблікова чисельність працівників; валовий прибуток; відносний показник витрат на 1 грн. продукції; відносний показник продуктивності праці; відносний показник фондовіддачі; відносний показник рентабельності товару);

2) показники, що характеризують фінансове становище підприємства (коефіцієнт автономії; коефіцієнт платоспроможності; коефіцієнт абсолютної ліквідності; коефіцієнт оборотності оборотних засобів);

3) показники ефективності організації збуту та просування товару (рентабельність продажів; коефіцієнт затовареності готовою продукцією; коефіцієнт завантаження виробничих потужностей; коефіцієнт ефективності реклами та засобів стимулювання збуту);

4) показник конкурентоспроможності товару.

Аналіз вище викладених точок зору дає змогу нам визначити ресурсно-виробничий потенціал як сукупність взаємозв'язаних складових: ресурсно-сировинного і виробничого потенціалу, що спрямовані на досягнення ефективного функціонування виробничо-господарської структури. Кількісні і якісні параметри цих потенціалів, а також їх інтеграція визначають виробничу здатність господарської одиниці. Однак ресурсно-виробничий потенціал, визначаючи можливість випуску матеріальних благ і послуг, не може служити мірою корисного ефекту.



Рис. 9.2. Структурне “дерево” потенціалів формування загального економічного потенціалу підприємства та місце ресурсного (виробничого) потенціалу в ньому

Ресурсно-виробничий потенціал може слугувати характеристикою як самих крупних систем (народного господарства, галузі), так і малих, локальних (обєднання, підприємства). Але при цьому РВП любої із задекларованих підсистем не функціонує ізольовано, замкнуто. Спостерігається процес взаємопроникнення потенціалів «обмін» їх окремими складовими частинами, що призводить до збільшення ресурсно-виробничого потенціалу кожної підсистеми.

Рис. 9.3 Узагальнена структура потенціалу виробничого підприємства

Виробничий (ресурсний) потенціал характеризується розмірами наявних у підприємства основних фондів і персоналу та визначає максимальні об'єми оборотних фондів, які можуть бути перероблені в товарну продукцію чи послуги. Однак у сучасних умовах у якості його найважливіших складових необхідно розглядати також застосовувані технології й управлінські ресурси.

Аналіз останніх публікацій, присвячених проблемам оцінки потенціалу підприємства дозволяє виділити найбільш вдалий підхід, відповідно до якого до предметних складовим потенціалу промислового підприємства необхідно віднести (рис.9.3) :

- ринковий потенціал: потенційний попит на продукцію на частці ринку, зайнятій підприємством; потенційний обсяг попиту на продукцію підприємства на всіх ринках, підприємство і ринок праці, підприємство і ринок факторів виробництва;

- виробничий потенціал: потенційний обсяг виробництва продукції, потенційні можливості основних засобів, потенційні можливості використання сировини і матеріалів, потенційні можливості професійних кадрів. Під виробничим потенціалом підприємства (ВПП) варто розуміти відносини, що виникають на підприємстві з приводу досягнення максимально можливого виробничого результату при найбільш ефективному використанні:

а) інтелектуального капіталу підприємства для пошуку передових форм організації виробництва;

б) наявної техніки з метою одержання найбільш високого рівня технологій;

в) матеріальних ресурсів для забезпечення максимальної економії й оборотності;

- фінансовий потенціал: потенційні фінансові показники виробництва (прибутковості, ліквідності, платоспроможності), потенційні інвестиційні можливості.

Проблема ефективної оцінки виробничого (ресурсного) потенціалу (ВПП) промислового підприємства залишається відкритою.

Методика визначення рівня ВПП [8] може включати як експрес-оцінку, так і деталізовану оцінку, що проводяться по різних напрямках дослідження (табл. 9.1).

Таблиця 9.1

Система оціночних показників при визначенні рівня ВПП

Напрямок дослідження	Показники оцінки виробничої складової	Показники оцінки матеріальної складової	Показники оцінки кадрової складової
Аналіз руху складових ВПП	Коефіцієнт відновлення ОФ; Коефіцієнт вибуття ОФ; Коефіцієнт приросту ОФ.	Коефіцієнт нерівномірності постачань матеріалів; Коефіцієнт варіації.	Коефіцієнт оборо-ту по прийому; Коефіцієнт оборо-ту по вибуттю; Коефіцієнт плинності кадрів; Коефіцієнт сталості кадрів.
Поточний стан складових ВПП	Коефіцієнт зносу ОФ; Коефіцієнт придатності ОФ; Коефіцієнти вико-ристання парку на-явного, установле-ного, зданого в експлуатацію устат-кування; Показники, що ха-рактеризують фонд часу використання устаткування; Коефіцієнти вико-ристання виробни-чих потужностей.	Коефіцієнт забезпеченості матеріальними ресурсами фактичний; Коефіцієнт забезпеченості матеріальними ресурсами плановий.	Середньорічне вироблення продукції одним працюючим; Показники балансу робочого часу.
Ефективність використання складових ВПП	Фондовіддача; Фондоємністьь; Рентабельність по ОФ; Коефіцієнт заванта-ження устаткування; Коефіцієнт змінності; Коефіцієнт інтен-сивного навантаження устаткування; Показник інтег-рального наванта-ження.	Матеріаловіддача продукції; Матеріалоємність продукції; Питома вага матеріальних витрат у собівартості продукції; Коефіцієнт використання матеріалів.	Зміна середнього заробітку працю-ючих за період; Зміна середньо-річного вироблен-ня;Непродуктивні витрати робочого часу;Порівняння середніх тариф-них розрядів робіт і робітників; Економія (пере-витрата) фонду заробітної плати.

Аналіз ресурсного потенціалу підприємства або оцінка конкурентоспроможності потенціалу підприємства - це комплексна порівняльна характеристика, яка відображає рівень переважання сукупності показників оцінки можливостей підприємства, що визначають його успіх на певному ринку за певний проміжок часу стосовно сукупності аналогічних показників підприємств-конкурентів.

Результативність використання ресурсного потенціалу підприємства, або конкурентоспроможність потенціалу підприємства має кілька особливостей, а саме [5]:

1. Конкурентоспроможність не є іманентною якістю підприємства (тобто його внутрішньою, природною якістю). Вона може бути виявлена і оцінена тільки за наявності конкурентів (реальних або потенційних).

2. Це поняття є відносним, тобто воно має різний рівень стосовно різних конкурентів.

3. Конкурентоспроможність потенціалу підприємства визначається продуктивністю використання залучених до процесу виробництва ресурсів.

4. Рівень конкурентоспроможності потенціалу підприємства залежить від рівня конкурентоспроможності його складових (передовсім продукції), а також від загальної конкурентоспроможності галузі та країни.

Для оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства в закордонній практиці використовуються різноманітні методи [56].

За напрямком формування інформаційної бази виділяють:

- критеріальні методи - за інформаційну базу беруть абсолютні (натуральні або вартісні) значення ключових показників. За належного інформаційного забезпечення ці методи є найточнішими.

- експертні методи - прості у використанні, не потребують збирання повної інформації про конкурентів, оскільки базуються на думці досвідчених фахівців. Проте перевага таких методів є водночас і їхнім недоліком, бо іноді суб'єктивізм експертів може спотворювати результати оцінки.

За способом відображення кінцевих результатів виокремлюють:

- графічні методи - забезпечують найвищий рівень сприйняття кінцевих результатів оцінки, інтерпретованих у графічних об'єктах (рисунках, графіках, діаграмах та ін.).

- математичні методи - базуються на факторних моделях оцінки, які полягають у розрахунку одного (інтегрального) показника або кількох цифрових значень показників, за якими формується остаточна оцінка. Ці методи вважають найточнішими, хоч іноді вони потребують обтяжливих математичних обчислень, тобто спеціальної підготовки працівників.

- логістичні методи - є алгоритмізованими методами оцінки, які базуються на логічних припущеннях.

За можливістю розробки управлінських рішень існують:

- одномоментні методи - це, по суті, статистичні методи тому, що оцінюють тільки фактичний стан справ, не забезпечуючи можливості розробляння заходів на перспективу

- стратегічні методи - уможливлюють не тільки оцінку стану конкурентоспроможності потенціалу підприємства на конкретну дату, а й розробляння стратегічних заходів на перспективу.

За способом оцінки виділяють:

- індикаторні методи - вони групуються на використанні системи індикаторів, за допомогою якої проводиться оцінка конкурентоспроможності потенціалу підприємства (фірми) і національної економіки в цілому.

- матричні методи - в основу покладено ідею розгляду процесів конкуренції в їх взаємозалежності та динаміці. Використовуючи їх, управлінці мають змогу оцінити рівень конкурентоспроможності потенціалу не тільки свого підприємства, а й найближчих конкурентів, що допоможе розробити стратегію поведінки на ринку. Матричними методами широко користуються американські консультаційні фірми, а за належного інформаційного забезпечення такі методи можуть бути надійним інструментом для оцінки конкурентоспроможності потенціалу й вітчизняних підприємств.

Беручи до уваги наукові праці з проблематики визначення потенціалу окремих підприємств чи соціально-економічних систем різних рівнів їх усі можна розділити на чотири загальні групи (залежно від їхнього базавого критерію) - ресурсні (витратні), відносні (порівняльні), цільові (результатні) та суб'єктно-об'єктивізовані (експертні).

Найоб'єктивнішим та найадекватнішим критерієм оцінки потенціалу підприємств є їх ринкова вартість. Таким чином, базисом для оціночної методології слід вважати сукупність принципів, що базуються на міжнародних стандартах оцінки.

Будь-яку вартість можна розглядати з позицій колишніх, сучасних та майбутніх результатів з урахуванням того, що розширене відтворення можливе тільки тоді, коли в грошовому еквіваленті отримані результати покривають понесені для їх досягнення витрати.

З усієї різноманітності методів визначення вартості потенціалу виокремлюють три традиційні підходи: витратний, порівняльний та результатний (дохідний).

Кожний з цих трьох підходів має багато різних методів оцінки, як то:

1) витратний підхід - метод порівняльної одиниці, метод поділу за компонентами, метод кількісної діагностики, метод обліку витрат на інфраструктуру, метод заміщення, метод індексації даних проектно-кошторисної документації;

2) порівняльний підхід - метод парних продаж, метод статистичних коригувань, експертні методи порівняння, метод мультиплікаторів порівняння;

3) результатний підхід - метод капіталізації доходу, метод дисконтування грошових потоків, метод залишкового доходу.

Стисло економічну суть трьох указаних підходів до оцінки майна підприємства, з огляду на необхідність врахування можливостей його ефективного використання, можна пояснити так:

1) витратний (майновий) - визначає вартість об'єкта за сумою витрат на його створення та використання;

2) порівняльний (ринковий) - визначає вартість на базі зіставлення з аналогами, що вже були об'єктами ринкових угод;

3) результатний (дохідний) - оцінює вартість об'єкта на засаді величини чистого потоку позитивних результатів від його використання.

9.3 Теоретичні основи управління формуванням і розвитком потенціалу підприємства, оптимізацією його структури

Вартісна оцінка потенціалу підприємства проводиться при розрахунку комплексної вартісної оцінки ресурсного потенціалу підприємства за розрахунком складових елементів потенціалу підприємства [62]:

- фондового потенціалу - ФП;

- потенціалу оборотних фондів - ОП;

- потенціалу нематеріальних активів - НП;

- потенціалу технологічного персоналу - ПТП;

1. Фондовий потенціал (ФП) визначається за формулою :

, (9.1)

де Ф -середньорічна вартість основних виробничих фондів;

Ен - нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень.

2. Потенціал оборотних фондів (ОП) визначається як :

, (9.2)

де М - річний обсяг матеріалів;

Км - коефіцієнт витягу продукції із ресурсної маси, який визначається відношенням вартості матеріальних ресурсів, використаних на виробництво продукції, до загальної вартості матеріальних ресурсів, спожитих підприємством.

3. Потенціал нематеріальних активів (НП) розраховується як :

, (9.3)

де НМА, Нзем - експертна оцінка вартості нематеріальних активів та вартості землі, яка вираховується згідно з методикою, прийнятою на державному рівні;

4. При розрахунку потенціалу технологічного персоналу спочатку проводиться оцінка живої праці (тобто на одного середньоспискового працівника) встановленням його фондового аналога у вартісному обчисленні за формулою :

, (9.4)

де А - оцінка одиниці живої праці;

Пп - продуктивність праці одного працівника;

Ф0 - збільшення фондоозброєності праці одного працівника у базовому періоді;

Пп - збільшення продуктивності праці одного працівника у базовому періоді;

Величина потенціалу технологічного персоналу (ПТП) буде визначатися формулою :

, (9.5)

де Ч - середньорічна чисельність ПВП;

Нт - коефіцієнт реалізації потенціалу технологічного персоналу, що приймається на рівні нормативу ефективності капітальних вкладень;

5. Розмір ресурсно- виробничого потенціалу (РВП) вираховується як сума його складових частей :

РВП=ФП+ОП+НП+ПТП (9.6)

10 УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ І ЦІНОУТВОРЕННЯМ НА ПІДПРИЄМСТВІ

10.1 Концепції управління витратами (матеріали підприємством ТОВ «Сілікатчик» не надавались)

10.2 Методика планування собівартості продукції (матеріали підприємством ТОВ «Сілікатчик» не надавались)

10.3 Методика планування прибутку підприємства та визначення торгівельної надбавки відносно внутрішніх цін підприємства (матеріали підприємством ТОВ «Сілікатчик» не надавались)

10.4 Критичний випуск обсягу випуску і реалізації продукції та точка беззбитковості (матеріали підприємством ТОВ «Сілікатчик» не надавались)

Собівартість продукції є найважливішим показником економічної ефективності її виробництва. У ній відбиваються всі сторони господарської діяльності, акумулюються результати використання всіх виробничих ресурсів підприємства. Собівартість продукції є комплексним економічним показником, який характеризує ступінь використання усіх виробничих ресурсів (матеріальних, грошових, трудових). Звідси й термін - "виробнича собівартість".

Виробнича собівартість є одним з найважливіших економічних показників господарської діяльності підприємства, у якому дістають відображення використання засобів виробництва, живої праці, грошових коштів, виробничих потужностей тощо. Це обумовлює необхідність єдиних методичних підходів до розрахунку цього показника. До виробничої собівартості продукції включаються:

· інші прямі витрати,

· прямі матеріальні витрати,

· прямі витрати на оплату праці,

Витрати, пов'язані з операційною діяльністю (адміністративні, витрати на збут, інші операційні), до виробничої собівартості не включаються, а списуються на зменшення фінансових результатів. Також серед техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькуляція. Калькуляція - це документ, в якому обчислюється виробнича собівартість продукції (виконаних робіт та послуг). Калькуляції складають на продукцію основного й допоміжного виробництв щомісячно, за квартал, рік чи за цільовим призначенням. З калькулюванням пов'язані такі поняття як об'єкт калькулювання (продукція, собівартість якої обчислюється) і калькуляційна одиниця (кількість у штуках, тоннах, метрах та ін.).

Не зважаючи на різні підходи до методів обліку витрат і калькулювання собівартості продукції, можна знайти і загальні риси. Так, наприклад, скрізь нормативний метод обліку витрат виділений у самостійний напрямок.

Нормативний метод обліку витрат скрізь розглядається як інструмент планування і контролю витрат, ніде вій не пов'язаний з методами калькулювання собівартості продукції. Це можна пояснити тим, що метод standard - costing на відміну від нашого нормативного методу, зведеного до калькулювання собівартості продукції, на Заході застосовується, у першу чергу, для оперативного контролю величини витрат і керування ними.

У результаті проведеного аналізу можна зробити висновок, що за кордоном в економічно розвинутих країнах використовують два основних методи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції: позаказний (job cosl accounting) і попроцесний (pirocess cost accounting).

Перший є методом неперіодичного калькулювання, а другий - методом періодичного калькулювання, перший відповідає нашому позаказному, а другий - попередільному методу обліку витрат. До речі, як при використанні позаказного, так і при використанні попроцесного методів прагнуть застосовувати напівфабрикатний варіант формування собівартості як найкращий спосіб закріплення матеріальної зацікавленості і відповідальності виробничих підрозділів за власні витрати і матеріальні цінності, одержані від інших підрозділів.

Відповідно до діючої інструкції по плануванню, обліку й калькулюванню собівартості продукції витрати при різних рівнях механізації розподіляються між видами робіт пропорційно сумі двох статей: основна заробітна плата виробничих робітників і витрати на зміст і експлуатацію устаткування. Виходячи із цього витрати по базовому варіанті можуть перебувати відсотком від суми цих статей:

При складанні звіту про фінансові результати співробітниками фінансового відділу підприємства використовується показник собівартості реалізованої продукції.

Об'єктами аналізу собівартості продукції є такі показники:

· абсолютна сума операційних витрат у цілому і за елементами;

· витрати на гривню продукції;

· собівартість окремих виробів;

· витрати в центрах відповідальності;

Джерела інформації: статистична звітність форма № 5-С «Звіт про витрати на виробництво продукції», форма № 1-ПВ «Звіт про працю», дані бізнес-плану, планові та звітні калькуляції собівартості продукції, дані синтетичного і аналітичного обліку витрат на основних і допоміжних виробництвах, та ін.

Собівартість також як показник використовують:

· визначення економічної ефективності від запроваджених заходів;

· встановлення цін на продукцію;

Собівартість реалізованої продукції, що була реалізована протягом звітного періоду, складається з виробничої собівартості, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат і понаднормативних виробничих витрат. Якщо не враховувати останньої складової, то можна зробити висновок, що собівартість реалізованої продукції відрізняється від виробничої собівартості тільки розміром загальновиробничих витрат.

Виробничу собівартість одиниці продукції конкретного виду (С_і) одержуємо за формулою:

(10.1)

де СВ_і - виробнича собівартість випуску продукції і-того виду;

А_і - випуск продукції (обсяг виробництва) і-того виду.

Кожне підприємство має свої техніко-економічні відзнаки. Вони, перш за все, є відзнаками галузей промисловості, до яких належать підприємства. Визначити ці відзнаки можна, проаналізувавши структуру собівартості (тобто питому вагу різних елементів (статей) витрат на виробництво продукції).

Так, для матеріаломістких виробництв характерним є значна питома вага витрат на сировину і матеріали, для енергоємних - витрат на енергетичні ресурси, трудомістких - витрат на заробітну плату, тощо.

Крім того, структура собівартості дозволяє ранжувати заходи щодо зниження витрат за їх важливістю.

Прийнято розрізняти витрати загальні (сукупні) та витрати на одиницю продукції. Загальні витрати - це на весь обсяг продукції за певний період. Їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції. Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні. Оскільки витрати є функцією обсягу виробництва з певною еластичністю, існує поняття граничних витрат.

Граничні витрати характеризують їхній приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто

(10.2)

де С_r. - граничні витрати;

ДС - приріст загальних витрат;

ДN- приріст обсягу продукції на одиницю його натурального виміру.

Якщо загальні витрати виразити через певну функцію обсягу продукції, то граничний їхній рівень буде першою похідною цієї функції. Це витрати на останню за часом виготовлення одиницю продукції. Показник граничних витрат використовується за аналізу доцільності зміни обсягу виробництва.

За ступенем однорідності витрати поділяються на елементні й комплексні (Схема. 10.1).



Схема. 10.1. Типова класифікація витрат підприємства (організації) за окремими ознаками

Елементні витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати

Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат. Їх групують за економічним призначенням у процесі калькулювання та організації внутрішнього економічного управління. Наприклад, витрати на утримання й експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати, утрати від браку та ін.

За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі. Прямі витрати безпосередньо зв'язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю. Якщо виготовляється один різновид продукції, усі витрати - прямі. Непрямі витрати не можна безпосередньо обчислити для окремих різновидів продукції, бо вони зв'язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому: зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд, машин тощо. Поділ витрат на прямі та непрямі залежить від рівня спеціалізації виробництва, його організаційної структури, методів нормування й обліку. Зростання частки прямих витрат у загальній сумі витрат підвищує точність обчислення собівартості одиниці продукції, зміцнює економічні основи управління.

На підставі зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні.

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції. Їхня загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції (зрозуміло, у певних межах). Лише за істотних змін обсягу виробництва, наслідком яких є зміни виробничої та організаційної структури підприємства, стрибкоподібно міняється величина постійних витрат, після чого вона знову залишається постійною. До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління. На практиці до групи постійних відносять також витрати, які хоч і змінюються внаслідок зміни обсягу виробництва, але не істотно. Їх називають умовно-постійними.

Змінні витрати - це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу, їх можна розділити на пропорційні та непропорційні. Пропорційні витрати змінюються прямо пропорційно обсягу виробництва. До пропорційних належать переважно витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників.

Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та дегресуючі. Прогресуючі витрати зростають у більшій мірі, ніж обсяг виробництва. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції. Це, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати та ін. Дегресуючі витрати зростають повільніше, ніж обсяг виробництва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин і устаткування, на ремонт, на інструменти тощо.

Динаміка витрат на одиницю продукції є іншою, її нескладно побудувати, виходячи з наведеної закономірності. Так, змінні пропорційні витрати на одиницю продукції залишаються на одному рівні незалежно від обсягу виробництва. Для дегресуючих і прогресуючих витрат залишається та сама динаміка, тільки виражена помітніше. У практичних обчисленнях загальну динаміку змінних витрат спрощують, уважаючи всю їхню сукупність пропорційною. Це значно полегшує аналіз і прогнозування витрат.

Сумарний обсяг витрат виробничої та інших видів операційної діяльності визначається їх кошторисом (бюджетом), який складається чи обраховується в цілому стосовно господарюючого суб'єкта на обумовлений період. Кошторис витрат операційної діяльності підприємства виражає поелементний розріз витрат, оскільки цим досягається їх сумування незалежно від виду діяльності чи виду вироблюваної продукції (робіт, послуг). За кошторисом можна дати оцінку повноти покриття витрат матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів за визначений період діяльності підприємства.

У процесі аналізу кошторису витрат підприємства вирішують такі основні завдання:

· визначають обґрунтованість планового кошторису витрат при індикативному чи бізнес-плануванні;

· аналізують виконання планового кошторису та впливу факторів на зміну фактичного кошторису стосовно запланованого;

· проводять аналіз резервів раціоналізації кошторисних витрат;

· аналізують ефективність раціоналізації кошторису за зміною граничного рівня витрат.

При обґрунтуванні планових витрат операційної діяльності виходять із запланованого обсягу виробництва і реалізації продукції (робіт, послуг) та діючих норм і нормативів (стандартів) витрат на одиницю діяльності.

Аналізуючи виконання кошторису витрат операційної діяльності, треба дати оцінку дотримання обсягу витрат за економічними елементами та структурних змін у складі загального кошторису. При факторному аналізі відхилень за кошторисом треба використовувати адитивну модель його функціонального зв'язку:

В = MB + ВОП + СВ + AM + IB (10.3)

де В - сума кошторисних витрат операційної діяльності підприємства, тис. грн.;

МВ - матеріальні витрати, тис. грн.;

ВОП - витрати на оплату праці, тис. грн.;

СВ - соціальні витрати, тис. грн.;

AM- амортизаційні відрахування, тис. грн.;

ІВ - інші витрати, тис. грн.

Загальний вплив підвищення технічного й організаційного рівня виробництва виявляється у зниженні прямих витрат (Еп), яке визначається спеціальним розрахунком для кожного організаційно-технічного заходу

Заходи щодо вдосконалення організації виробництва і праці сприяють зниженню витрат внаслідок ефективної спеціалізації і кооперування виробництва, скорочення транспортно-заготівельних витрат, кращого обслуговування устаткування, усунення непродуктивних витрат і втрат, зменшення частки управлінських видатків. Порівняльна оцінка витрат до і після здійснення таких заходів свідчить про прямі резерви раціоналізації витрат.

Внутрішні ціни є важливим інструментом економічних відносин між підрозділами підприємства, між останніми і апаратом управління. В основі таких відносин лежить економічний інтерес, що реалізується через прибуток. Звідси виникає проблема визначення величини прибутку в ціні виробів, що виготовляються підрозділами. Вона стосується передусім цін на продукцію внутрішньо коопераційного призначення, що формується не на ринкових цінах, а на основі витрат. Ця проблема вирішується шляхом попереднього базового розподілу частини прибутку підприємства між його підрозділами, на продукцію яких установлюються ціни.

Існують різні способи розподілу прибутку підприємства між його підрозділами. Однак такому розподілу може підлягати лише та частина прибутку від реалізації, яка залишається після всіх розрахунків підприємства з державним бюджетом, державним та комерційними банками, іншими кредиторами, виплати дивідендів та створення фондів на рівні підприємства.

Залишковий принцип розподілу прибутку підприємства дає змогу акумулювати частину коштів на рівні підприємства з метою централізованого розв'язання деяких важливих проблем перспективного розвитку підприємства (реконструкція та технічне переозброєння, освоєння нових видів продукції, розширене відновлення виробничих потужностей, здійснення заходів у соціальній сфері та ін.).

Якщо за базу розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами взяти додані витрати, то спочатку обчислюється коефіцієнт розподілу:

(10.4)

де П_р -- частина прибутку від реалізації, яка підлягає розподілу між його виробничими підрозділами;

С_д -- сумарні додані витрати виробництва в повній собівартості продукції, що реалізується підприємством.

Звідси внутрішня планово-розрахункова ціна визначається так:

(10.5)

де Ц планово-розрахункова цінау j-го виробу (виду робіт, послуг) і-го підрозділу;

С_вji - база ціни (витрати виробництва);

С_dji - додані витрати на виробництво у-го виробу (роботи, послуги) і-го підрозділу;

g_p.n - коефіцієнт розподілу прибутку, який доводиться до всіх підрозділів у вигляді єдиної норми рентабельності.

Такий підхід дає змогу економічному (фінансовому) управлінню підприємства встановити об'єктивні планово-розрахункові ціни на внутрішньовиробничому рівні, а виробничим підрозділам - формувати прибуток:

(10.6)

де Пр_ji - прибуток i-го підрозділу, отриманого від реалізації j-го виду продукції (виконання робіт, надання послуг).

Зі свого чистого прибутку підрозділи можуть створювати власні фонди накопичення та споживання, а також резервний фонд, Кошти з фонду накопичення можуть спрямовуватися на фінансування розвитку виробництва; кошти фонду споживання, як правило, використовують для фінансування соціального розвитку та матеріального заохочення трудового колективу; кошти резервного фонду необхідні підрозділам, наприклад, для формування оборотних виробничих фондів понад централізовано встановлені ліміти. Збільшення цих фондів проти встановлених лімітів здійснюється за рахунок прибутку підрозділу.

Цей підхід до формування прибутку виробничих підрозділів дає змогу:

· на рівні планування розподіляти між виробничими підрозділами частину прибутку підприємства від реалізації пропорційно доданим витратам виробництва, що встановлює пряму залежність валового та чистого прибутку підрозділів від результатів роботи підрозділу з виконання планових і договірних зобов'язань;

· формувати планово-розрахункові ціни на продукцію (роботи, послуги) підрозділів, що дає змогу впроваджувати елементи товарно-грошових відносин на внутрішньо фірмовому рівні.

Слід зазначити, що при формуванні внутрішніх цін можна застосовувати різні коригуючі коефіцієнти, які дають змогу враховувати специфіку кожного підрозділу та об'єктивно відображати її в рівні внутрішньої планово-розрахункової ціни на його продукцію.

Вивчення практики господарювання вітчизняних підприємств дає підстави стверджувати, що затратний метод ціноутворення формує ціни автономно по групі підрозділів і не дає змоги здійснити ранжирування рівнів цін виходячи зі ступеня фондоозброєності праці.

Розподільний метод ціноутворення на відміну від затратного методу визначає рівні цін сукупно по групі підрозділів, що забезпечує їх ранжирування. Однак широке застосування до недавнього часу критеріїв розподілу (зарплатомісткість, трудомісткість) не забезпечували урахування фондоозброєності праці, бо вони відображали лише затрати живої праці.

Щоб уникнути цього недоліку при застосуванні розподільного методу визначення внутрішніх цін, за критерій розподілу частки витрат і прибутку доцільно використовувати трудомісткість виробництва виробу, скориговану на фондоозброєність праці за формулою:

(10.7)

де Т_n, Т - трудомісткість відповідно скоригована та планова;

Ф_i , Ф_g - відповідно індивідуальний і середньогруповий показник фондоозброєності праці.

У свою чергу, показник фондоозброєності праці визначається за формулою:

(10.8)

де А - планова величина амортизаційних відрахувань;

Т - планова трудомісткість продукції підрозділу.

При визначенні індивідуального показника фондоозброєності праці використовуються амортизаційні відрахування та трудомісткість по окремому підрозділу, а середньогруповий показник фондоозброєності визначається по групі підрозділів, які пов'язані між собою технологічним процесом.

Таке коригування трудомісткості по підрозділах, які характеризуються високим рівнем фондоозброєності, зумовить установлення більш низького рівня цін, що примусить підрозділи намагатися максимально використовувати наявне обладнання.

Аналітичні дослідження практики господарювання вітчизняних підприємств показали, що внутрішні ціни не відображають змін у якісних параметрах продукції при виробництві різних її модифікацій.

11 УПРАВЛІННЯ ФОРМУВАННЯМ ПРИБУТКУ НА ПІДПРИЄМСТВІ

11.1 Основні концепції та модель управління прибутком підприємства (матеріали підприємством ТОВ «Сілікатчик» не надавались)

11.2 Стратегічний, поточний та бізнес-план підприємства (матеріали підприємством ТОВ «Сілікатчик» не надавались)

11.3 Перспективний план випуску товарної продукції на підприємстві (матеріали підприємством ТОВ «Сілікатчик» не надавались)

12 УПРАВЛІННЯ ОПОДАТКУВАННЯМ ПІДПРИЄМСТВА

12.1 Склад податків, зборів та платежів підприємства в бюджетні фонди та джерела їх сплати

В Україні, згідно Закону України “Про систему оподаткування” [6] стягуються наступні види податків та зборів:

- загальнодержавні непрямі податки;

- загальнодержавні прямі податки;

- загальнодержавні збори;

- місцеві прямі податки;

- місцеві збори

В Україні стягують такі види загальнодержавних прямих податків [6]:

- податок на прибуток підприємств;

- єдиний податок;

- фіксований сільськогосподарський податок;

- податок з доходів фізичних осіб;

- плата за торговий патент;

- податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

- податок на промисел;

- державне мито;

- рентні платежі;

- податок на землю.

Податковим законодавством України передбачено такі види прямих місцевих податків [6]:

- податок з реклами;

комунальний податок.

Проаналізуємо детально основні характеристики стягуємих з підприємств в Україні загальнодержавних прямих податків, які мають найбільшу питому вагу в державному (Рис. Д.1 Додатку Д) чи місцевих (Рис.Д.2 Додатку Д) бюджетах:

1) податок на прибуток підприємств;

2) єдиний податок;

3) фіксований сільськогосподарський податок;

4) державне мито;

5) рентні платежі;

6) податок на землю;

1) Податок на прибуток підприємств

Податок на прибуток підприємств (Corporate Profit Tax) - загальнодержавний прямий податок, що стягується з прибутку юридичних осіб згідно Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” [4].

Платниками податку на прибуток підприємств є:

- юридичні особи-резиденти України, які здійнюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку і на території України, і за її межами;

- філії, відділення та інші відокремлені підрозділи юридичних осіб-резидентів України, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на території іншої, ніж такий платник податку, територіальної громади;

- фізичні і юридичні особи-нерезиденти, які отримують доходи з джерел їх походження з України;

- постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи з джерел їх походження з України або виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їхніх засновників.

Об'єкт оподаткування податком на прибуток підприємств - прибуток, який визначається через зменшення сум скоригованого валового доходу на суму валових витрат платника податку і суму амортизаційних відрахувань.

Валовий доход - це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

Валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Під терміном "амортизація" основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань [4].

Ставка оподаткування податком на прибуток визначається cтаттею 10 “Ставка податку” [6]:

- Прибуток платників податку, включаючи підприємства, засновані на власності окремої фізичної особи, оподатковується за ставкою 25 відсотків до об'єкта оподаткування.

Особливі режими оподаткування податком на прибуток визначаються як:

а) Дохід від страхової діяльності юридичних осіб - резидентів не підлягає оподаткуванню за ставкою, встановленою у пункті 10.1 статті 10 Закону [4], та оподатковується: