Сутність, функції і форми капіталу

Размещено на http://www.allbest.ru/

39

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У даній курсовій роботі нами була обрана тема «Сутність, функції і форми капіталу». Ця тема особливо актуальна в наші дні, дана робота допоможе розібратися з поняттями капіталу, зробити аналіз його складових, вивчити еволюцію його розвитку.

Метою роботи є з'ясування: багатоаспектності категорії «капіталу», що проявляється в різноманітності його форм, властивостей, категорій, а також порівняти різноманітні історичні економічні думки щодо сутності капіталу; з'ясувати, що таке вивіз капіталу, в яких формах він здійснюється; сутності іноземного капіталу, яке значення для розвитку світової економіки та економіки України мають прямі іноземні інвестиції та портфельні інвестиції.

У економічній науці значне місце займає теорія капіталу. Капітал (франц., англ. capital, від латів. capitalis - головний) в широкому сенсі це все, що здатне приносити дохід або ресурси, створені людьми для виробництва товарів і послуг. Термін «капітал», що розуміється як капітальні вкладення матеріальних і грошових засобів в економіку, у виробництво, іменують також капіталовкладеннями або інвестиціями. Елементи вчення про капітал як про накопичення багатств, особливо у формі грошей, зустрічаються ще у Аристотеля. Потім поняття «капітал» стає предметом аналізу у меркантилістів, фізіократів, класиків. Найбільш послідовно і системно воно вперше було проаналізоване До. Марксом, що розкрив суть капіталу на основі вчення про додаткову вартість. Проте і його концепція не стала вичерпною в дозволі всіх складних питань теорії капіталу. При загальнішому підході до даного поняття виявилось, що капітал далеко не завжди пов'язаний із створенням додаткової вартості, а значить, і з експлуатацією найманої робочої сили. Подальші економісти в основному здолали цю однобічність Марксового трактування капіталу, але вдалися до іншої крайності, розширено розтлумачивши капітал просто як запас благ (багатства), не враховуючи його соціально історичної природи.

1. Теоретичні основи економічного змісту капіталу

1.1 Різнобічне трактування категорії «капітал»

Капітал - економічна клітина кожної соціально-економічної ринкової системи, і врешті, її вирішальна категорія.

Навіть на перший погляд зрозуміло, що капітал - це всеохоплююча, універсальна і багатоаспектна категорія. Не випадково Карл Маркс назвав свою багатотомну працю «Капітал». Яке б явище в дійсності не розглядалось, обов'язково стикаємось із цим поняттям. Капітал взаємообумовлює всі відношення без виключення.

Будь-який дослідник, який зібрався писати про капітал, повинен поставити перед собою ціль звузити проблему. Це стосується і великої кількості трактувань капіталу: від спроб дати наукове визначення до так званого «здорового глузду». Різниця тут настільки велика, що нам залишається тільки провести первинну класифікацію цього різноманіття. Почнемо з найпростішого.

Звісно, тут немає претензій щодо повного переліку назв капіталу (деякі з них дійсно строго наукові, а деякі-метафоричні). Після назв слідують трактування, за якими різко розмежовуються різноманітні школи політичної економії. Найбільш ранні джерела підходів до категорії «капітал» можна виявити в працях Ібн Сіна (Авіценни 980-1037). Він сформував дев'ять факторів життя: земля, повітря, вогонь, нерви, соки життя, члени тіла, душа, сила, розумова діяльність. Тут цікаво переплетені і економічні, і фізичні, і психологічні, і моральні характеристики.

Прадавні вчені не давали наукових класифікацій, але багато століть потому з формуванням політекономії як науки кожна школа вважала своїм обов'язком здійснити науково - обґрунтовану систематизацію категорій і, звичайно, що капітал займав центральне місце.

Історія розвитку економічної науки засвідчує існування різних підходів до визначення сутності та структури капіталу (рис. 3), у тому числі:

1. Предметно-функціонального підходу, згідно з яким капітал ототожнюється з нагромадженою працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу з метою одержання доходу. У межах цього підходу значного поширення набув аналіз капіталу як фактора виробництва, що впливає на результати підприємницької діяльності і приносить дохід власникові.

2. Соціально-економічного підходу, згідно з яким капітал трактується як економічна категорія - специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов. Особливістю соціально-економічного підходу є прагнення охарактеризувати суспільно-економічну сутність капіталу в органічному взаємозв'язку з економічними відносинами та виявити джерела розростання вартості.

3. Грошового підходу, згідно з яким капітал досліджується як фінансовий ресурс, що приносить дохід власникові у вигляді процента.

4. Часової концепції капіталу, заснованої на порівнянні корисності благ у різний час та виведенні доходу з певних властивостей останнього. Згідно з цим підходом цінність теперішніх благ завжди перевищує цінність таких самих благ у майбутньому. Відтак, дохід на капітал має місце за умови обміну товарів поточного і майбутнього споживання.

5. Трактування капіталу як певного вкладання, що забезпечує дохід власникові незалежно від сфери застосування чи характеру діяльності [2, 290-293].

У традиційному політекономічному визначенні капітал (від лат. capitalis - головний) має такі властивості:

1) обмеженість;

2) здатність до нагромадження;

3) ліквідність;

4) здатність до конвертації (постійної зміни форм);

5) самозростання.

Трактування сутності капіталу	Прихильники
Ототожнення капіталу з грошима (золотом, сріблом)	Меркантилісти (XV-XVIII ст.)
Ототожнення капіталу із засобами сільськогосподарського виробництва, поєднання яких з природою (землею) забезпечує приріст чистого продукту	Фізіократи (друга половина XVIII ст.)
Капітал як частина призначених для подальшого виробництва запасів, від яких очікують отримати дохід	А. Сміт (1723-1790)
Капітал - фактор виробництва (уречевлені матеріальні блага, засоби виробництва), який сприяє створенню та розподілу національного доходу	Ж.Б. Сей (1767-1832)
Капітал - попередньо нагромаджений запас продуктів минулої праці, призначених для виробництва (заощадження, які споживаються у процесі виробництва)	Дж.С. Мілль (1806-1873)
Капітал - самозростаюча вартість (вартість, що приносить додаткову вартість); виробничі відносини капіталістичного способу виробництва, засновані на експлуатації та монопольному привласненні капіталістами неоплаченої праці найманих робітників	К. Маркс (1818-1883)
Капітал - сукупність проміжних продуктів, що створюються на окремих стадіях «непрямого шляху» виробництва. Акцент на зв'язку дохідності капіталу з властивостями часу	Е. Бем-Баверк (1851-1919)
Капітал - сукупність речей, що формують передумови виробництва. Головна його властивість - здатність приносити дохід, який залежить від продуктивності факторів виробництва та відносної рідкісності, що випливає з тягаря утримання	А. Маршалл (1842-1924)
Капітал - фундаментальна основа виробництва, запас виробничих благ, які володіють фізичною продуктивністю	Дж.Б. Кларк (1847-1938)
Капітал - багатство, здатне приносити дохід. Перетворення багатства на капітал зумовлено перевищенням доходу від капіталовкладень над банківським відсотком	Дж.М. Кейнс (1883-1946)
Капітал - «фонд купівельної сили», що служить для придбання засобів виробництва, здатних забезпечити науково-технічний прогрес суспільства	Й. Шумпетер (1883-1950)
Капітал - дисконтований дохід, будь-яке благо, яке приносить дохід своєму власникові незалежно від сфери застосування та характеру діяльності	І. Фішер (1867-1947)

Рис. 3. Теоретичне осмислення сутності капіталу в історії економічної думки

Ми не заперечуємо жодного з тлумачень капіталу, накопичених науковою думкою протягом століть. Вважаємо продуктивним і конструктивним узяти в науковий обіг усе цінне і відкинути нежиттєве, тобто - ненаукове.

Історична тенденція саморозвитку категорії «капітал» неминуче показує, як в кожній його формі з'являються особливі риси, і при цьому зберігаються старі (хоча буває і так, що нове долає старе).

Отже, капітал - це складна, багатоаспектна категорія, еволюція якої відобразила історичний процес розвитку природи, форм руху, динаміки та структури товарного виробництва.

1.2 Сутність і поняття капіталу в сучасній економічній літературі

капітал національний людський економічний

В сучасній економічній теорії капітал нерідко визначається як ресурс, який створюється з метою виробництва більшої кількості економічних благ. Це типовий зразок пустопорожнього мудрування. Тут дійсно втрачений зміст і специфіка даної категорії. А якщо ще раз глянути на ретроспективу, мимоволі доходиш до висновку: по суті за багато років мало що змінилося.

Загальновизнано, що капітал є складною динамічною субстанцією, яка постійно змінює свої форми. Відтак, розуміння капіталу постійно розширюється, виходячи за межі свого початкового змісту. У сучасній економічній літературі набули поширення такі категорії як людський, інтелектуальний та соціальний капітали, які тісно взаємодіють між собою.

I. Людський капітал, як міра втіленої у людині здатності приносити дохід. Освіта, професійна підготовка, здоров'я, природні здібності і творчість індивіда розглядаються як чинники його продуктивної сили, що сприяє збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції і приносить так звану технологічну ренту, виступаючи найважливішим джерелом зростання доходу окремої людини й суспільства в цілому. При цьому особистість визначається не лише як суб'єкт, а і як об'єкт економічної діяльності та інвестицій, які прибутковіші, ніж капіталовкладення в інші фактори виробництва. Інвестиціями в людський капітал вважаються витрати на здобуття освіти, кваліфікації, підготовку та перепідготовку працівників, підтримку здоров'я, інформаційне забезпечення тощо. Величина людського капіталу оцінюються потенційним доходом, який він може приносити власнику.

II. Інтелектуальний капітал - нагромаджена в процесі інтелектуальної діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, здібностей і взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються з метою отримання доходу.

У сучасній економічній літературі розрізняють інтелектуальний капітал суспільства (сукупність знань, досвіду, зв'язків та інформації, що використовуються на рівні суспільства в цілому і є провідним чинником зростання національного доходу постіндустріального суспільства), інтелектуальний капітал окремої компанії (сукупність активів, заснованих на інтелектуальних здібностях працівників компанії, що реалізуються у процесі інноваційної діяльності та збільшують її ринкову вартість) та інтелектуальний капітал окремого індивіда. У високоцивілізованому суспільстві інтелектуальний капітал починає переважати над усіма іншими формами капіталу, виступаючи головною передумовою нагромадження суспільного багатства.

Вітчизняні та зарубіжні дослідники виокремлюють у структурі інтелектуального капіталу окремої компанії такі складові:

1. Людський капітал - нагромаджені в результаті інвестицій та втілені у працівниках компанії знання, творчі здібності, професійний досвід і моральні цінності.

2. Структурний капітал - технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, інтелектуальна власність, відносини з клієнтами тощо.

До складу структурного капіталу входять:

— клієнтський капітал (відносини із змовниками, покупцями, ділові зв'язки з постачальником, товарні знаки та знаки обслуговування тощо);

— організаційний капітал (інформаційні ресурси, електронні мережі, організаційна структура, авторські права тощо).

III. Соціальний капітал - капітал, втілений у якості соціальних зв'язків та відносин, заснованих на довірі як концентрацій очікувань та зобов'язань, що спонукають суб'єктів господарювання до ефективніших дій з метою досягнення спільних цілей. На відміну від матеріалізованого фізичного капіталу та невіддільного від індивіда людського капіталу, соціальний капітал існує лише у відносинах між людьми. Його об'єктивною основою є мережі соціальних зв'язків, які використовуються для інформації, навчання, формування правил поведінки та репутації, заснованих на порядності, надійності, послідовності, лояльності, чесності, відкритості, дотриманні загальновизнаних морально-етичних цінностей.

Західні дослідники визначають соціальний капітал як певну суму ресурсів (фактичних чи віртуальних), які накопичуються в індивідів та груп завдяки наявності мережі більш-менш інституціоналізованих відносин взаємного визнання і довіри. Стверджуючи, що «соціальний капітал включає як певну мережу зв'язків, так і певні активи, які можуть бути мобілізовані через цю мережу», вони виокремлюють такі його форми:

зобов'язання та очікування, які залежать від надійності соціального середовища;

інформаційні можливості (здатність соціальної структури до передачі інформаційних потоків і норм);

соціальні норми та етичні принципи.

Таким чином, згідно із сучасними науковими підходами капітал може набувати не лише уречевлених, але й неуречевлених (втілених у окремих людях або відносинах між ними) форм. На думку відомого французького дослідника П. Бурдьє, постіндустріальні перетворення сприяють розвитку таких основних станів капіталу:

інкорпорованого (сукупності відносно стійких, відтворюваних диспозицій і здібностей, якими наділений власник тієї чи іншої форми капіталу);

об'єктивованого (уречевлених форм капіталу, доступних безпосередньому сприйняттю та передачі у фізичній, предметній формі);

інституціоналізованого (визнання певного виду капіталу як ресурсу, який може бути неформалізованим або формалізованими у вигляді прав власності, сертифікатів тощо).

Водночас людський, інтелектуальний та соціальний капітали не є відокремленими і незалежними активами. Вони формуються та розвиваються в органічній єдності, взаємодії та взаємозв'язку, взаємопроникаючи та доповнюючи один одного. З огляду на те, що нагромадження, вдосконалення та всебічний розвиток людського багатства набувають першовартості у контексті наявних джерел сучасного економічного зростання, стає зрозумілою важливість цього підходу для аналізу капіталу як економічної категорії.

Не відкидаючи жодного з трактувань капіталу, накопичених науковою думкою за всю історію розвитку економічної теорії, слід наголосити на необхідності аналізу сутності капіталу в контексті соціально-економічних та історичних умов його саморозвитку.

У широкому розумінні капітал є складним, багаторівневим та багатоаспектним феноменом, який визначає самоорганізацію господарського життя, спрямовану на самозростання вартості. У вузькому розумінні капітал - самозростаюча авансована вартість; певні вкладення або активи, які уможливлюють отримання доходу.

І. За джерелами формування (власний та злучений капітали).

Власний капітал - капітал, вкладений власником фірми; визначається як різниця між сукупними активами фірми та її зобов'язаннями.

Залучений капітал створюється за рахунок розміщення цінних паперів та отримання банківського кредиту.

ІІ. За напрямами інвестування (матеріально-речовий, людський, інтелектуальний, соціальний капітали).

ІІІ. За сферами застосування (промисловий, торговельний, позиковий капітали, або капітал сфери виробництва та капітал сфери обігу).

Промисловий капітал - капітал, який застосовується у сфері матеріального та нематеріального виробництва з метою отримання прибутку.

Торговельний капітал - капітал, який функціонує у сфері товарного обігу, забезпечуючи одержання торговельного прибутку.

Позиковий капітал - грошовий капітал, який надається в позику та приносить власнику дохід у вигляді процента.

IV. За роллю у відтворювальному процесі (капітал-власність, капітал-функція).

Капітал-власність - капітал, який перебуває у власності кредитора.

Капітал-функція - запозичений капітал, який функціонує в певній галузі.

V. За значенням у створенні та перерозподілі доходу (реальний і фіктивний капітали).

Реальний капітал обслуговує насамперед рух промислового капіталу, відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілюючись у матеріально-речові, грошові та духовні цінності.

Фіктивний капітал (від лат. fictio - вигадка) - капітал, представлений у цінних паперах (акціях, облігаціях тощо), який регулярно приносить дохід їх власнику і здійснює самостійний, відмінний від реального капіталу, рух на ринку цінних паперів. Сам по собі фіктивний капітал як титул власності на цінні папери не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу.

Різновидом фіктивного капіталу є спекулятивний капітал - капітал, спрямований не на довгострокові вкладення, а на швидке отримання спекулятивного прибутку за рахунок гри на коливаннях ринкових курсів цінних паперів.

Ілюзорність фіктивного капіталу яскраво проявляється у період біржових потрясінь, за яких падіння ринкових курсів цінних паперів може суттєво зменшити величину фіктивного капіталу за незмінності обсягів капіталу реального.

VI. За формами функціонування (індивідуальний, суспільний, колективний).

VII. За масштабами функціонування (місцевий, регіональний, національний, транснаціональний капітали).

VIII. За інноваційною спрямованістю (не ризиковий та венчурний (ризиковий) капітали).

Венчурний капітал - ризиковий капітал, що функціонує в інноваційній сфері, забезпечуючи комерціалізацію нововведень [2, 293].

Отже, капітал, таким чином хоч і аналізується нами в руслі політекономії, але як би через призму ширококутного об'єктиву. Сучасний політекономічний погляд і означає, що капітал вбирає у себе багато сторін, що здаються іноді непримиренними. Але ці протиріччя тільки на перший погляд носять антагоністичний характер, і йдеться не про те, щоб ці погляди примирити. Боротьба ідей на будь-якій стадії розвитку - позитивне, динамічне явище.

2. Поняття і форми міжнародного руху капіталу

2.1 Сутність і форми руху капіталу

Міжнародний рух капіталу - це вклад і функціонування капіталу закордоном, передусім з метою його самозростання; переміщення капіталу між країнами у пошуку більш вигідної сфери застосування. Вкладаючи капітал за кордоном, інвестор здійснює зарубіжні інвестиції (інвестиції за кордоном).

Класифікація форм міжнародного руху капіталу відбиває різні сторони цього процесу. Капітал вивозиться, ввозиться і функціонує за кордоном в наступних формах:

1. У формі приватного або державного капіталу в залежності від того, вивозиться він приватними або державними організаціями і компаніями. Рух капіталу по лінії міжнародних організацій часто виділяється в самостійну форму.

2. У грошовій і товарній формах. Так, вивезенням капіталу можуть бути машини і устаткування, патенти і ноу-хау, якщо вони вивозяться за рубіж як вклад в статутний капітал створюваної чи фірми, що купується там. Іншим прикладом можуть бути товарні кредити.

3. У короткостроковій (зазвичай на термін до одного року) і довгостроковою формах. У світі переважає рух короткострокового капіталу.

4. В позиковій та підприємницькій формі.

Капітал в позиковій формі (позиковий капітал) приносить його власникові дохід головним чином у вигляді відсотка по вкладам, позикам і кредитам, а капітал в підприємницькій формі (підприємницький капітал) - переважно у вигляді прибутку.

Підприємницький капітал включає прямі і портфельні інвестиції. Характерна риса прямих інвестицій, по визначенню МВФ, полягає в тому, що інвестор бере участь в управлінському контролі над об'єктом (підприємством), в який інвестований його капітал. Зазвичай для цього досить володіти 10% акціонерного капіталу. Портфельні інвестиції такої участі в контролі не дають. Вони, як правило, представлені пакетами акцій (чи окремими акціями), на які відводиться менше 10% власного капіталу фірми, а також облігаціями і іншими цінними паперами. У різних країнах формальну межу між прямими і портфельними інвестиціями встановлюють по-різному, але звичайно це 10%.

Через вивіз прямих інвестицій інвестори створюють за кордоном нову фірму (самостійно або з місцевим партнером); купують основну частку у фірмі, що вже діє за кордоном; повністю купують (поглинають) цю фірму. За кордоном такі фірми зазвичай називають закордонними філіалами (англ. foreign affiliates) батьківських компаній.

У свою чергу, ці філії підрозділяються на відділення, дочірні і асоційовані компанії. Про відділення (англ. division, branch), яке звичайне повністю або на паях належить іноземному інвесторові і є його представництвом або офісом, господарським товариством, землею і іншою нерухомістю, устаткуванням і транспортними засобами. Звичайно це закупочно-збутові фірми із складами і сервісним устаткуванням, будівельні, транспортні і добувні підприємства. Дочірня компанія (англ. subsidiary) реєструється за кордоном як самостійна компанія (тобто є юридичною особою) з власним балансом, але контроль над нею здійснює батьківська фірма, через те що вона володіє основною частиною акцій (паїв) дочірньої компанії або ж всім її капіталом. Асоційована компанія (англ. assotiated company, associate) відрізняється від дочірньої тим, що знаходиться не під контролем, а під впливом батьківської фірми за рахунок того, що тій належить істотна (але не основна) частина акцій (паїв).

До зарубіжних філій інколи відносять такі підприємства, в яких батьківській компанії не належить жодна акція (пай). Управлінський контроль над подібним підрозділом батьківська компанія здійснює через укладення договору, наприклад через контракти на управління цим підприємством (особливо це відноситься до готелів), на спільне виробництво в рамках того, що належить місцевому партнерові підприємства (через постачання сировини, технології.і т.д.) і ін. В даному випадку головним є не володіння власністю (її частиною) цих філій, а існування контрактних стосунків на базі кооперації. Для таких стосунків використовують термін «коопераційні угоди». Якщо мають на увазі і коопераційні угоди, і спільні підприємства, то використовують термін «стратегічні союзи» (англ. strategic alliances).

Таким чином, міжнародні потоки капіталу - це міжнародне переміщення фінансових вимог, потоки між кредиторами та позичальниками в різних країнах та (або) фінансові потоки між власниками та підприємствами, якими вони володіють за кордоном [9].

2.2 Масштаби, динаміка і географія міжнародного руху капіталу

Важливими чинниками розвитку світової економіки в умовах глобалізації стають прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які є складовою міжнародного ринку капіталу. Дане питання є досить актуаьлним у дослідженнях багатьох науковців, економістів, таких як Гайдуцький А.П., Панфілова Т.О., Гостюк М., Носова О.

У своїй статті Гайдуцький зазначив, що особливо швидко прямі іноземні інвестиції зростали у 1980-2000 рр., коли їх темпи в 10 разів перевищували ріст світового виробництва і торгівлі. Так, співвідношення суми залучення ПІІ до світового ВВП зросло з 0,5% до 5%. У 2001-2003 рр. темпи росту ПІІ дещо знизилися, в 2003 р. обсяг залучених ПІІ опустився до рівня 1997 р.; та вже у 2004 р. - збільшився, оскільки, зросли на 2% і досягли рівня 548 млрд. дол. США в порівнянні з 2003 р [12].

Зазначимо, що особливість розподілу ПІІ на сучасному етапі полягає в тому, що притік капіталу в розвинені країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) і СНД, де спостерігається підвищення темпів залучення ПІІІ, що майже 35 млрд. дол., що на 20% більше, ніж у 2003 р. Серед основних форм іноземного інвестування в світі переважають інвестиції в акціонерний капітал, інша форма - реінвестиційний (33%) прибуток, третя форма - внутрішньокорпоративні позики (5%).

Для того, щоб привабити іноземного інвестора уряди багатьох країн-реципієнтів вводять в дію нові нормативно-правові документи, в деяких країнах знизилися ставки оподаткування прибутків компанії, підписано значну кількість додаткових двосторонніх інвестиційних договорів та договорів про уникнення подвійного оподаткування, а також інші міжнародні інвестиційні угоди, які сприятимуть підвищенню відкритості економіки країн для іноземних компаній.

Як вже зазначалося, найбільш значний притік інвестицій у 2004 р. відбувся в країнах, що розвиваються. Так Гайдуцький у своїй статті пояснює дану ситуацію такими чинниками: загострення конкуренції в більшості галузей змушує країни шукати підвищення їх конкурентноспроможності, активізація трансграничних операцій зі злиття та поглинання; високі ціни на більшість ресурсних товарів слугує додатковим стимулом для розміщення іноземного капіталу в тих країнах, що забезпечені нафтою, газом. Так, такі економісти, як Панфілова, Гостюк, Носов, зазаначають, що в більшості випадків зростання інвестиційних потоків у країни, що розвиваються, пов'язані з фінансуванням нових проектів. На 2004 р. найбільшим реципієнтом капітіалу стали країни Азії та Океанії, даний регіон залучив інвестицій на 148 млрд. дол. США. Такий приріст став найбільшим в історичному вимірі. Регіон Західної Азії отримав найбільший притік ПІІ - 9,9 млрд. дол. США, проти 6,5 млрд. у попередньому році; інвестиції у Південно-Східну Азію зросли на на 48%, на 46% - у Східну азію і на 30% - до Південної Азії. Однак найбільшим реципієнтом залишається Китай - у 2004 р. залучено 61 млрд. дол. США. Необхідно зазначити, що Гайдуцький також підтверджує, що притоку ПІІ сприяють різноманітні зміни: політичні, економічні, на регіональному та національному рівнях. Зокрема, Асоціація держав Південно-Східної Азії і Китай підписали угоду про створення до 2010 р. зони вільної торгівлі, а низка азіатських країн заключили угоди про створення таких зон зі США. В країнах Латинської Америки простежуєтсья тенденція до зростання інвестиційних потоків. У 2004 р. вони досягли 68 млрд. дол., що на 44% більше, ніж у 2003 р., чому сприяло економічне зростання в регіоні, прискорення темпів розвитку світової економіки та підвищення цін на ресурсну продукцію. Найбільшими країнами реципієнтами були Бразилія та Мексика, які отримали ПІІ у розмірі 18 та 17 млрд. дол. США відповідно. Водночас відбулося суттєве зменшення притоку каптіалу в окремих країнах: зокрема в Болівії та Венесуелі, що пов'язано із законодавчою невизначеністю у роботі нафтогазової галузі країн. Також низка країн внесла зміни у власне законодавство і податковий режим для того, щоб збільшити частку держави в прибутках від експлуатації природних ресурсів. Що досить шкодить інвестиційному клімату та привабливості даних країн, що важливо для іноземних інвесторів, як зазначали Панфілова, Носов, Гостюк. Залучення іноземних інвестицій в країни африканського континенту майже не змінилося в порівнянні з 2003 р. і становить 18 млрд. дол. США. Основними реципієнтами іноземного капіталу в Африці є країни, що багаті на природні ресурси - це Ангола, Нігерія, Судан, Екваторіальна Гвінея. В Єгипет надходить майже половина усього капіталу, що інвестується в континент. Найбільша частина вкладів припадає на такі країни-донори як США, Південна Африка, Франція, Нідерланди, Великобританія. Гостюк М. зазначав, що обсяг залучення ПІІ в країни Південно-Східної Європи та СНД досягли рівня 35 млрд. дол. США. Автор зазначає, що це був єдиний регіон, якого не торкнулося трирічне зниження (2001-2003 рр.) світових потоків ПІІ і який зберіг високі темпи притоків іноземного капіталу у 2004 р. Але динаміка притоку ПІІ в ці два регіони дещо відрізняється під впливом певних чинників. Залучення інвестицій в ПСЄ почало збільшуватися лише у 2003 р. завдяки, в основному, значним приватизаційним угодам, які дозволили майже потроїти іноземний капітал. Найбільшим реципієнтом ПІІ стали Румунія (5 млрд. дол. США). Болгарія (2,5 мрд. дол. США), Хорватія (1,1 мрд. дол. США). Залучення інвестицій у країни СНД збільшилось з 5 млрд. дол. у 2000 р. до 24 млрд. дол. в 2004 р., причиною цього є високі ціни на нафту та природний газ. Найбільше ПІІ надходить до Російської Федерації (12 млрд. дол. США), Азербайджан (4,8 млрд. дол.), Казахстан (4,3 млрд. дол.) - основні експортери природних ресурсів в цьому регіоні. Як вже зазначалося, залучення іноземного капіталу в розвинені країни світу скоротилися і становлять 380 млрд. дол. США у 2004 р. В порівнянні з 2003 р., як зазначає Панфілова Т.О. у своїй статті, темпи такого зниження були не надто різкими, що свідчить про вирівнювання негативної тенденції і можливе зростання потоків капіталу в майбутньому. Але в США та Великобританію значно зріс притік іноземних інвестицій, в основному, завдяки трансграничним угодам зі злиття та поглинання. Водночас експорт капіталу з розвинених країн збільшився та досяг 637 млрд. дол. проти 577 млрд. дол. США. Залучення іноземних інвестицій в країни ЄС також знизилося до 216 млрд. дол. США, тобто до найнижчого рівня, який був у 1998 р. Найбільші темпи падіння притоку капіталу відмічено у Німеччині, Данії, Голландії, Швеції. Як зазначає Панфілова, така ситуація пов'язана з «погашенням» значних внутрішньо-корпоративних кредитів та репатріацією прибутку з окремих країн - членів ЄС. Водночас притік капіталу в нові країни - члени ЄС продовжував зростати внаслідок високих темпів їх економічного зростання, наявності кваліфікованої та помірної в оплаті робочої сили, а також більшої визначеності у відношенні нормтивно-правового режиму регулювання ПІІ після вступу до ЄС. Найбільші обсяги ПІІ надійшли в Польщу (6,2 млрд. дол. США), Чеську Республіку (4,5 млрд. дол. США) та Угорщині (4,2 млрд. дол.) [7, 195].

За висновками Гайдучинського зазначимо, що за визначеннями експертів ЮНКТАД, на думку міжнародних експертів і ТНК, тенденція щодо розподілу ПІІ у світовій економіці залишиться, приблизно, на тому ж рівні, хоча можливе незначне зростання. Так, серед країн Азії саме Китай та Індія зможуть залучити найбільшу частку іноземного капіталу в даному регіоні. Щодо країн Латинської Америки, то найбліьш привабливими будуть Бразилія і Мексика. Стосовно країн Південно-Східної Європи та СНД привабливими країнами можуть стати Росія, Польща, Україна.

Не дивлячись на скорочення інвестиційних потоків у 2004 р. в розвинених країнах, перспективи прискорення залучення капіталу в майбутньому залишаються досить позитивними, що підкреслюється прогнозами помірного екномічного зростання та помітного підвищення прибутків корпорацій, як зазначив в своїй статті Гайдуцький А.П.

3. Розвиток капіталу в Україні

3.1 Національний капітал України

Однією з особливостей сучасного розвитку як країн з високорозвиненою економікою, так і країн, що розвиваються, є розуміння, що формування капіталу у різноманітних його формах є важливим джерелом економічного зростання.

Різноманітність форм утворення, нагромадження та функціонування капіталу пояснює Існування широкого трактування капіталу. Щоб отримати кількісні оцінки капіталу України, спочатку спробуємо проаналізувати Його матеріально-речову структуру. Будемо виходити з того, то виробничий І невиробничий капітал в натуральній формі представляється вартісними формами активів підприємств у складі основних та оборотних фондів (засобів).

Оскільки нас цікавить капітал як сумарна вартість активів (або грошові кошти та власність, що використовуються для отримання доходу), то у даному випадку представлена оцінка містить, окрім основних і оборотних засобів, Й витрати майбутніх періодів, тобто Йдеться про капітал, що використовується в процесі обігу всіх трьох функціональних форм капіталу (промислового, торговельного, грошового).

У табл. 1 наведено результати розрахунків реального капіталу України у поточних цінах за 1996-2005 рр., проведених на основі даних балансів підприємств окремих видів економічної діяльності (які подали звітність, що обробляється Державним комітетом статистики України) [16, 23]

Таблиця 1. Реальний капітал України

Зростання реального капіталу майже у чотири рази порівняно з 1996 р. та майже у два відносно 2000 р. свідчить про позитивну тенденцію розвитку цього показника.

У цьому контексті показовими також є дані табл. 2, де представлено динаміку речового капіталу та співвідношення натурально-речової складової І усього реального капіталу: зменшення на 6% за 2002-2005 рр. демонструє підвищення ролі оборотного капіталу в економічній діяльності. Крім того, варто наголосити, що у наведених розрахунках речовий капітал є оцінкою «вироблених активів»³ І містить основні фонди, нематеріальні активи, незавершене виробництво та матеріальні оборотні кошти. Оскільки розрахований (у табл. 1) показник дає характеристику капіталу не усіх суб'єктів господарювання, а тільки підприємств окремих видів економічної діяльності, які подали звітність, що обробляється Державним комітетом статистики України (тобто без банків, бюджетних установ і домогосподарств), то для порівняння у табл. З також наведено фактичну вартість (з урахуванням проведення індексацій та переоцінок) основних засобів в економіці, до яких відносяться основні засоби підприємств, організацій, установ усіх форм власності, а також основні засоби, що перебувають в особистій власності населення (житлові будинки, господарські будівлі, багаторічні насадження, робоча І продуктивна худоба) [16, 28]. Наведені дані щодо сукупної вартості основних засобів в економіці, які маже удвічі перевищують капітал підприємств, свідчать про значний обсяг основних фондів домогосподарств, який не варто залишати без уваги, коли йдеться про капітали та капіталізацію економіки.

Таблиця 2

Перш ніж перейти до будь-яких сукупних (узагальнюючих) оцінок капіталу, варто нагадати, що отримані кількісні оцінки різних його форм не завжди можна додавати із-за різного їх наповнення, щоб уникнути подвійного рахунку або щоб не порушити суті цієї складної категорії.

Таблиця 3

Одну із спроб отримання інтегральних оцінок капіталу України наведено у табл. 4, де представлені два варіанти розрахунків національного капіталу у 2005 р. Вони відрізняються: 1) глибиною оцінок капіталу фінансово-грошової сфери (у першому взято тільки статутний капітал банків, у другому - грошовий капітал (агрегат М0), фінансовий капітал як сума депозитів банківської системи, цінних паперів банків, вартості випущених цінних паперів та розміщених ОВДП, власний капітал банківської системи та сектору небанківських фінансових установ); 2) оцінкою відтворюваної частини національного багатства, що у першому випадку представлено реальним (основним та оборотним), а у другому - речовим капіталом підприємств; 3) обсягом оцінених природних ресурсів [16, 34].

Таблиця 4

Наведені дані свідчать, що характерною ознакою індустріального суспільства було превалювання фізичної праці й матеріально-речового капіталу, в той час як сьогодні йдеться про нову якість зростання та економіку знань, де ключовими стають людський капітал та інтелектуальний потенціал. Слід відмітити, що зазначені зміни перш за все притаманні країнам з високорозвиненою економікою, а інші країни йдуть слідом за ними з різною швидкістю [16, 37].

3.2 Інтелектуальний капітал - шлях до економічного розвитку України

Тенденції в розвитку світової економічної системи переконливо свідчать про необхідність переходу від індустріального типу господарювання до постіндустріального, під ресурсномістких технологій до наукомістких виробництв. Ситуація, яка склалася в Україні вимагає рішучих дій на шляху побудови нової економічної моделі, яка базувалася б на постіндустріальних цінностях. Перехідний період у розвитку нашої країни минув: створено сприятливі умови для становлення ринкової моделі господарювання, Україна пішла набагато далі за своїх сусідів у розвитку демократії, свободи слова, вільної конкуренції. Фактично за роки незалежності подолано стару командно-адміністративну систему, запроваджено ринкові механізми господарювання. Насправді ж для повноцінного формування та розвитку справді передової, конкурентоспроможної на світових ринках економіки потрібні зміни не тільки в надбудові - системі управління, а й у самій суті та змісті господарської діяльності [17, 129].

Підхід, який базується на концепції постіндустріального розвитку, був започаткований та розроблений у середині минулого століття західними дослідниками Д. Рісменом, Д. Беллом, П. Дракером, М. Кастельсом, Е. Тоффлером, Г. Беккером та ін. Суть даного підходу полягає в тому, що деякі країни у своєму розвитку зробили величезний стрибок якісного характеру, який базувався на впровадженні інноваційних розробок, сучасних технологій, розвитку знань, інформації та нематеріальних активах, які дослідники назвали «інтелектуальним капіталом» [17, 129].

Дослідження проблем побудови конкурентоспроможної економіки в Україні повинно спиратися на новітні прогресивні підходи, якими безумовно є теорія постіндустріального суспільства.

Інтелектуальний капітал є особливим ресурсом, який, за визначенням Л. Едвінсона та М. Мелоуна, складається з людського та структурного капіталу. Людський капітал - це людина з її інтелектом, кваліфікацією, вміннями та навичками, здатністю до творчості.

Найбільш прийнятним є визначення, сформульоване Д. Клейном та Л. Прусаком: «інтелектуальний капітал - це інтелектуальний матеріал, який формалізований, зафіксований і використовується для виробництва більш цінного майна» [17, 130].

Розвиток людського інтелектуального капіталу є одним із ключових компонентів стратегії конкурентоспроможності в сучасній економіці. Побудова сучасної економіки, де людський та інтелектуальний капітал, високоосвічена і висококваліфікована робоча сила стають найважливішими чинниками конкурентоспроможності країни, включає не лише реформу освіти і збільшення інвестицій у цей сектор, а також реформування управління та здійснення довгострокових інвестицій у систему охорони здоров'я й охорони навколишнього середовища.

Видатки на освіту, науку та охорону здоров'я потрібно розглядати в нових умовах як інвестиції для підтримки та накопичення інтелектуального капіталу (за аналогією з інвестиціями в модернізацію основних фондів підприємства), що призведуть до створення вартості шляхом генерування ідей.

Інтелектуальний капітал в умовах жорсткої конкуренції з його залучення, як і капітал фінансовий, спрямовується туди, де вищі відсоткові ставки, тобто загальний рівень і якість життя. Для того, щоб втримати його в Україні, необхідно значно підвищити витрати на освіту й науку, заохочувати науково-дослідницьку та інноваційну діяльність.

На сьогодні в Україні державні видатки в розрахунку на одного вченого становлять 4 тис. дол. США, тоді як у Росії - майже 8 тис. дол., у Японії, Франції, США цей показник становить 142, 174, 195 тис. дол. США відповідно.

Проаналізувавши ці цифри, можна констатувати, що розвиток інтелектуальних цінностей не належить до державних пріоритетів.

За даними Держкомстатистики України в 2003 р. та підприємствах, що запроваджували інновації більш ніж 90%, спостерігався приріст виробництва, об'ємів продажу та розширення ринків продукції. Протягом 2003 р. інноваційну діяльність у промисловості здійснювали 12,7% загальної кількості підприємств.

На підприємствах, які займаються інноваційною діяльністю, переважають невиробничі нововведення - 992 підприємства, або 80% тих, що здійснювали інновації. Нові засоби механізації та автоматизації виробництва використовують 315 підприємств, або 20% загальної кількості.

Згідно з статистичними даними, в 2003 р. питома вага підприємств, які займаються інноваційною діяльністю, складала лише 13,4%, а за дев'ять місяців 2004 р. лише 7,2%, тоді як у США, Японії, Німеччині, Франції інноваційних підприємств - 70-80% загальної кількості.

Вплив науково-дослідної та науково-технічної сфери практично не позначається на підвищенні конкурентоздатності національних підприємств, не дивлячись на значний науковий потенціал. За кількістю наукових працівників на кожний мільйон жителів (6761) Україна займає перше місце у світі, випереджаючи Японію (5777) та США (3722) [17, 131].

У країні спостерігається тенденція до скорочення застосування сучасних технологій: у 2003 р. цей показник був у 4,5 раза меншим, ніжу 1990 році.

Для зміни ситуації потрібне усвідомлення того, що освіта в сучасних умовах повинна відповідати вимогам, які сформувалися на ринку прані, а інтелектуальний потенціал і науково-технічна діяльність повинні стати важливим чинником економічного зростання. Освіта і наука розвивались у різних напрямках, що не тільки суперечить міжнародному доспілу, але іі призводить до суттєвих втрат як Інтелектуального (через невідповідність освітніх програм та наукових пріоритетів), так і фінансового (дублювання наукових розробок та відсутність національної програми наукового пошуку) характеру.

Хоча Україна все ще утримує провідні позиції в деяких науково-виробни-чих сферах (космонавтиці, авіабудівництві, суднобудівництві, зварювальних технологіях), але в багатьох галузях (інформатиці, електроніці, біотехнології) значний потенціал, який накопичувався роками, сьогодні втрачений. Виникає реальна необхідність розробки і введення нових механізмів управління науковою діяльністю й інвестування масштабних технологічних змін з метою забезпечення стабільного росту наукових досліджень, реагування на світові науково-технічні досягнення та вироблення стратегії на їх випередження.

Розвиток науки н інноваційної діяльності передбачає пріоритетність розвитку національної системи освіти. Тому в багатьох країнах витрати на розвиток освіти посідають одне з пріоритетних місць у структурі державних витрат. Так, у більшості розвинутих країн вони становлять 5-6% НІШ (у Швеції -7,8%, Данії - 8.2%).

У багатьох країнах державні витрати на освіту доповнюються фінансуванням із приватних джерел.

Дослідниками розраховано, що дія стабільного економічного і культурного розвитку країна повинна витрачати 2% ВВП на науку та 5% ВВП на освіту. Потрібно комплексно підійти до вирішення даного питання - зв'язати в одну ланку освіту, науку, науково-технічну та інноваційну діяльність [17, 132].

Для покращення умов формування та розвитку інтелектуального капіталу, необхідно вирішити такі проблеми:

Реформування фінансування системи освіти (обсяг державного фінансування слід визначити відповідно до кількості учнів і студентів).

Надмірна централізація управління (місцеві адміністрації повинні перебрати на себе відповідальність за розвиток освіти у своїх регіонах).

Низька оплата праці вчителів (потрібно забезпечити вчителя зарплатою, вищою за середню по країні).

Недостатній контроль якості (потрібно проводити контроль якості Ні тільки знань учнів, а й учителів).

Модернізація навчальних закладів.

Забезпечення доступу до освіти (необхідно створити неперервну систему освіти).

Проблеми вищої освіти (забезпечити самоврядування вузів та створити серед них конкурентні умови).

Виконання вищезазначених положень сприятиме розвитку науково-технічної діяльності та інноваційної діяльності, створить можливість для кожної здібної дитини займатися творчо-пошуковою роботою.

Історії відомі чотири шляхи впровадження інноваційної діяльності. Перший полягає в активному втручанні держави у запровадження наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності в економіці країни (наприклад. Японці - «острівний концерн»).

Наступний шлях полягає у створенні державою необхідних передумов дія формування та розвитку інтелектуального потенціалу країни. Ця система характерна для США, Великої Британії та інших країн.

Третя - змішана стратегія. Застосовуються різні засоби впливу Яскравий приклад - Швеція.

Четвертим, найбільш прийнятним дія України, є рух на випередження, суть якого полягає в орієнтації господарства на вищі технологічні уклади (5-й, 6-й і навіть 7-й) та спрямуванні інвестицій у розробку найновіших технологій, які не мають аналогів у світі. Така стратегія забезпечить конкурентоздатність країни на світовому ринку за найпередовіші та найприбутковіші проекти.

Програма розвитку України має відповідати реаліям XXI ст. - часу глобальної економіки, панування найновіших технологій та інформаційно-комунікаційних мереж, випереджувального накопичення інтелектуального потенціалу.

Пріоритетні напрямки розвитку України, озвучені Президентом України В. Ющенком 23 січня 2006 р. у телезверненні до громадян, в цілому відповідають вимогам часу. Відомо, що функціонування та розвиток інтелектуального капіталу неможливі без якісних умов праці та відпочинку, медичного обслуговування й охорони здоров'я, освіти [17, 133].

Таким чином, економічне зростання країни залежить від інтелектуалізації всіх сфер діяльності. Інтелектуальний капітал є необхідною умовою розвитку України. Державна політика повинна бути спрямована на накопичення інтелектуального потенціалу та створення умов для перетворення його в інтелектуальний капітал.

Як показує досвід, країни, які зупинилися в межах певного технологічного укладу, залишилися на узбіччі світового господарства. Країни, які ставили перед собою, здавалось, нездійсненні цілі, активно розвиваються. Тому збереження і розвиток інтелектуального капіталу є необхідною умовою економічного зростання України.

3.3 Головні напрями вдосконалення соціально-економічних основ людського капіталу

Формування та розвиток людського капіталу (ЛК) в Україні обумовлені потребами забезпечити сучасні чинники економічного зростання. На сьогоднішній день світова спільнота дійшла висновку, що традиційна модель економічного зростання вичерпала себе, тому що вона породжує значні соціально-економічні загрози для сучасних та прийдешніх поколінь, а також тому що з її контексту випав власне людський чинник. Нова модель економічного розвитку має базуватися на ресурсах, які практично є невичерпними, а саме на знаннях, інтелекті, творчих здібностях людини. Саме вони формують ЛК, який є головною продуктивною силою сучасної економіки.

Розвиток ЛК здійснюється під впливом низки чинників, важливе місце серед яких посідають економічні та соціальні. Варто зауважити, що в Україні дослідженню економічних чинників формування ЛК поки що не приділялося значної уваги. Так, провідний вітчизняний учений з проблем людського капіталу О. Грішнова вказує на групу економічних чинників, які впливають на формування ЛК (реальні доходи населення, їх розподіл, доступність товарів та послуг тощо), однак мало досліджує їхній вплив, віддаючи перевагу аналізу освітніх чинників. Тому аналіз економічних та соціальних основ формування людського капіталу є актуальним питанням.

Обсяги ЛК на душу населення в Україні вдвічі нижчі порівняно з Росією і Білорусією. В усіх країнах СНД, у тому числі в Україні, існує нагальна потреба збільшити обсяги нагромадженого ЛК та забезпечити його ефективне використання [6, 40].

Під ЛК більшість дослідників розуміють такі якості людини, як нагромаджені продуктивні здібності, знання, володіння інформацією, здоров'я, мотивацію і мобільність, які вона використовує в економічній діяльності для виробництва товарів, послуг та які забезпечують їй отримання прибутку. Відмітні риси ЛК проявляються ось у чому:

1) він втілений у людині, реалізується через її економічну діяльність, не може продаватися, передаватися, залишатися у спадщину;

2) він не має матеріальної форми, оскільки ЛК - це якісні риси людини. Незважаючи на це він об'єктивно існує й суттєво впливає на результати економічної діяльності;

3) ЛК формується та нагромаджується в результаті інвестицій в освіту, охорону здоров'я та відпочинок, культурний розвиток, пошук інформації;

4) ЛК формується впродовж тривалого періоду утримання, виховання та навчання особи (18-25 років) до початку трудової діяльності. Упродовж трудової діяльності працівника ЛК не тільки не зношується, але й збагачується шляхом набуття практичного досвіду, підвищення кваліфікації, що здебільшого відбувається в першій половині трудового періоду [6, 40].

У структурі ЛК можна виокремити чотири основні елементи; знання та продуктивні здібності, здоров'я, мотивацію, мобільність (рис. 5):



Рис. 5. Людський капітал, його складові та умови формування

ЛК формується на рівні кожної окремої особистості. При цьому слід підкреслити, що в період здобуття загальної та професійної освіти формується потенційний ЛК. Якщо особа не використає в економічній діяльності свої продуктивні здібності, знання, навички, то її потенційний ЛК може не перетворитися на реальний. Отже, поняття ЛК в істинному розумінні цього терміна може стосуватися зайнятого населення - саме воно використовує його в економічній діяльності та отримує дохід від його використання.

ЛК підприємства - це сукупність індивідуальних ЛК персоналу підприємств. Цілком можливо, що вдало підібраний трудовий колектив підприємства, який є єдиною командою з ефективним розподілом праці та спільними цілями, може мати синергічний ефект. Тоді загальний ЛК підприємства перевищить суму індивідуальних ЛК його персоналу [6, 41].

Формування ЛК залежить від низки чинників, які можна об'єднати в такі групи, як демографічні, соціально-економічні, виробничі, інституціональні, соціально-ментальні (рис. 6.):



Рис. 6. Чинники формування і розвитку людського капіталу

У системі чинників, які обумовлюють формування ЛК, соціально-економічні чинники мають основну позицію. Основним економічним чинником є середньодушові доходи населення, джерелом яких є валовий внутрішній продукт (ВВП). ВВП трансформується у доходи населення в основному шляхом виплати заробітної плати та соціальних трансфертів [6, 41].

Наявні доходи населення поділяються на споживчі витрати і заощадження. Зауважимо, що обидві частини справляють безпосередній вплив на формування ЛК. Витрати забезпечують: споживання необхідних товарів та послуг; формування сприятливих житлово-побутових умов життєдіяльності людей; доступ до якісної освіти, культурних цінностей, до якісного медичного обслуговування, відпочинку, рекреації.