Реформування виробничих підприємств при входженні в ринкові відносини

Після сплати податків підприємство має право використати весь прибуток, що залишився, за своїм розсудом.

У ринкових умовах підприємство може бути оголошено банкрутом. Законодавством України передбачено, що претензії кредиторів можуть бути звернені на основні фонди та будь-яке майно підприємства, яке збанкрутувало. В умовах переходу до ринкових відносин різко підвищується роль розробок стратегії та тактики поведінки підприємства на ринку. Це потребує зусиль усіх економічних служб, економічної підготовки кадрів.

Враховуючи те, що значна частина підприємств житлово-комунального господарства є природними монополістами, високу соціальну значущість житлово-комунальних послуг, цінову політику, що склалася в галузі (за роки планової економіки) та інші фактори, Державний Комітет України з житлово-комунального господарства розробив Концепцію переходу підприємств до ринкових відносин. Держкомітетом розроблена галузева Концепція приватизації майнового комплексу житлово-комунального господарства, основні положення якої включені в державну програму приватизації майна державних підприємств, затверджену Верховною Радою України.

У житлово-комунальному господарстві першочерговій приватизації підлягають: житловий фонд, експлуатаційні підприємства житлово-комунального господарства, що включають підприємства ліфтового, готельного, зеленого господарства, ритуального обслуговування, благоустрою населених пунктів, ремонтно-будівельних, а також за погодженням з Кабінетом Міністрів України і експлуатаційні підприємства водопровідного, каналізаційного та теплового господарства.

Не підлягають приватизації підприємства міського електротранспорту, об'єкти інженерної інфраструктури та благоустрою міст, включаючи мережі, споруди, обладнання, що пов'язано з виробництвом та забезпеченням споживачів водою, теплом, відведенням та очисткою стічних вод, а також крематорії та кладовища.

Держкомітетом сформовано прогноз-програму приватизації майна підприємств, що знаходяться в загальнодержавній власності. Аналогічні програми на рівні комунальної власності є в кожній області.

Роботу з приватизації майна державних підприємств здійснює Фонд державного майна України та його регіональні відділення. Держкомітет з житлово-комунального господарства, як орган державного управління визначає основні напрямки цієї роботи в галузі, розробляє методичні матеріали, проводить навчання кадрів, координує процес приватизації майна, що знаходиться в загальнодержавній власності. З питань цінової політики основні напрямки галузевої Концепції полягають в наступному. Політика цін та тарифів на послуги житлово-комунального господарства, що передбачає дотування підприємств, не відповідає ринковим умовам. Необхідно перейти на нові ціни та тарифи, які забезпечили б їх економічну відповідність витратам підприємств на надання послуг.

При здійсненні реформи цін та тарифів виникає ще одна складна комплексна проблема входження житлово-комунального господарства та населення до ринкових відносин - адресні компенсації на оплату житлово-комунальних послуг малозабезпеченим громадянам, що повинні пом'якшити наслідки зростання цін.

Основними напрямками проведення реформи цін та тарифів є : впровадження єдиних для всіх споживачів цін та тарифів; поступовий поетапний перехід від державного дотування житлово-комунальних підприємств до адресних компенсаційних виплат безпосередньо споживачам послуг - громадянам з мінімальними й середніми доходами; поступова, в міру переходу підприємств на бездотаційні умови господарювання, передача функцій затвердження тарифів місцевими органами влади, виходячи з витрат на виробництво житлово-комунальних послуг у конкретному населеному пункті з урахуванням оптимального рівня рентабельності; розробка та впровадження механізму стимулювання споживачів до економії при користуванні житлово-комунальними послугами; удосконалення законодавчих та нормативних актів, що регулюють взаємовідносини між споживачами послуг та підприємствами житлово-комунального господарства; організація виготовлення контрольно-вимірювальних приладів, запірної арматури для обліку та регулювання споживання холодної і гарячої води, теплової енергії та ін.

Розроблені за останні роки законодавчі й нормативні акти, постанови Верховної Ради України, ряд Указів Президента України і рішень Уряду дали можливість розпочати реформування галузі й відносин у житлово-комунальній сфері.

Указом Президента України від 19.10.99 №1351/99 “Про прискорення реформування житлово-комунального господарства” визначені основні напрями прискорення реформування житлово-комунального господарства, а розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.01.2000 р. № 30-р затверджено перелік нормативно-правових актів для реалізації цих напрямів. Верховна Рада України в червні 2001 р. розглянула стан формування цін і тарифів у житлово-комунальній сфері і прийняла постанову щодо приведення цього процесу у відповідність до чинного законодавства.

На сьогодні житлово-комунальне господарство є найбільш технічно відсталою галуззю економіки з багатьма проблемами, які в останні роки вкрай загострились.

Незадовільним є фінансовий стан підприємств, зумовлений насамперед постійно зростаючою заборгованістю за спожиті житлово-комунальні послуги з боку підприємств, бюджетних установ та населення. Погіршує ситуацію велика кількість пільг, передбачених законодавством для окремих категорій населення, і заборгованість бюджетів різних рівнів з відшкодування цих пільг.

Невирішеним залишається питання фінансування не тільки розвитку, але й оновлення, модернізації та утримання діючих потужностей, насамперед водопостачання та водовідведення, санітарної очистки та переробки сміття, міського електротранспорту.

Технічний стан мереж і споруд, які експлуатуються підприємствами житлово-комунального господарства, дійшов критичної межі. В аварійному стані перебуває 25 відсотків водопровідних та 24 відсотки каналізаційних мереж, майже 14 тис. км теплових мереж. Близько 60 відсотків котелень експлуатується більше 20 років. Планово-попереджувальний ремонт поступився місцем аварійно-відбудовним роботам, витрати на які у 2-3 рази вищі. Кількість та обсяги повністю замортизованих основних фондів і обладнання теплоенергетики, водопостачання та водовідведення, міськелектротранспорту, систем сміттєпереробки в 1,5-2 рази більші, ніж у будь-якій галузі країни. На межі повної зупинки ліфтове господарство. На відновлення основних фондів вже сьогодні потрібно понад 5 млрд. грн. Стримує розвиток житлово-комунального господарства невідповідність структур та систем управління підприємствами житлово-комунального господарства умовам інтегрування в ринкову економіку.

Соціальна залежність підприємств і організацій житлово-комунального господарства, незадовільний фінансовий стан внаслідок невідповідності рівня доходів населення вартості виробництва житлово-комунальних послуг, невпорядкована система пільг та їх фінансування призводять до неспроможності надати якісні та в повному обсязі послуги, знизити їх собівартість.

Диспропорція в розвитку житлового будівництва та інженерного забезпечення, що складалася протягом багатьох років, доступність та дешевизна енергоносіїв створили ситуацію практично повного ігнорування питань енергозбереження та запровадження ефективних маловитратних технологій у житлово-комунальній сфері.

Чинна законодавча та нормативна база недостатня і недосконала, не забезпечує правових засад реформування житлово-комунального господарства та взаємовідносин підприємств і організацій галузі та споживачів послуг.

Житлово-комунальні підприємства не мають вагомих економічних стимулів до оптимізації структури тарифів і зниження нераціональних витрат матеріально-технічних ресурсів.

Монополізм комунальних підприємств, нерозвиненість цивільно-правових механізмів відповідальності за кількість і якість послуг, які сьогодні перебувають на безпрецедентно низькому рівні, не дозволяють ефективно захищати інтереси споживачів.

Все це свідчить про наявність системної кризи в галузі та про міжгалузевий характер назрілих проблем, для розв'язання яких, а також для забезпечення переходу до нової моделі стійкого функціонування житлово-комунальному комплексу необхідне використання програмно-цільового методу. Реформування економіки загалом, перехід всіх галузей економіки до роботи в ринкових умовах вимагають прискореного реформування підприємств житлово-комунального господарства, реорганізації їх роботи зі споживачами, в першу чергу з населенням.

Для прискорення реформування ЖКГ розроблена та схвалена постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2002 р. N 139 Програма реформування та розвитку житлово-комунального господарства на 2002-2005 рр. та на період до 2010 р.

Метою Програми є підвищення ефективності та надійності функціонування житлово-комунальних систем життєзабезпечення населення, поліпшення якості житлово-комунальних послуг з одночасним зниженням нераціональних витрат.

Реалізація Програми передбачає:

- досягнення взаємоузгодження регуляторних функцій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, створення конкурентного середовища і формування ринку житлово-комунальних послуг, вдосконалення тарифної політики;

-забезпечення ефективної інвестиційної політики в галузі;

-запровадження стимулів до економного і раціонального господарювання та використання ресурсів;

-прозорість у прийнятті рішень щодо реформування житлово-комунального господарства, розвитку комунальних послуг та встановлення тарифів на послуги, залучення громадськості до проведення цих заходів;

- доступність житлово-комунальних послуг для громадян з низьким рівнем доходів, адресний соціальний захист населення при оплаті послуг.

Головними напрямами прискорення реформування житлово-комунального господарства є:

-удосконалення системи управління підприємствами і організаціями житлово-комунального господарства усіх форм власності, розмежування функцій органів влади, підприємств - виробників послуг, споживачів житлово-комунальних послуг, розвиток ринкових відносин;

-поглиблення демонополізації житлово-комунального господарства, створення та розвиток конкурентного середовища і ринку послуг, реструктуризація підприємств і організацій, формування єдиної соціальної та фінансової політики на території самоврядування, створення та розвиток сільської комунальної служби в единій системі житлово-комунального господарства ;

-соціальний захист населення через систему адресних житлових субсидій, державних соціальних нормативів і стандартів у сфері житлово-комунального господарства;

-зменшення витрат та питомих витрат ресурсів у житлово-комунальному господарстві, проведення ефективної енергозберігаючої політики.

Фінансово-економічне забезпечення реформування та розвитку житлово комунального господарства.

Вирішення проблем забезпечення фінансової стабілізації житлово-комунального комплексу є головною передумовою формування економічних взаємовідносин у цій галузі економіки країни, що передбачає: реструктуризацію та ліквідацію заборгованості у сфері житлово-комунального господарства; подолання збитковості житлово-комунального господарства і забезпечення стабільного і достатнього поточного фінансування виробництва житлово-комунальних послуг.

Для оздоровлення фінансової ситуації житлово-комунальному господарству насамперед треба реструктуризувати заборгованість бюджету та бюджетних організацій перед підприємствами житлово-комунального господарства і визначити реальні терміни її ліквідації; розробити заходи щодо погашення заборгованості населення.

Основними важелями, які створять достатній рівень фінансування, є:

-забезпечення оплати споживачами вартості виробництва послуг;

-вдосконалення системи надання пільг та субсидій з оплати житла і комунальних послуг;

-забезпечення цільового використання складових тарифу (амортизаційних відрахувань, прибутку тощо) для модернізації і розвитку;

- державна підтримка модернізації комунального господарства як шляхом надання бюджетних коштів, так і формування фінансових інструментів надання гарантій щодо інвестицій, в тому числі іноземних;

- формування фінансово-кредитної системи розвитку та модернізації житлово-комунального господарства на території місцевого самоврядування, механізму залучення та повернення короткострокових і довгострокових кредитів та інвестицій. Подальше реформування житлово-комунального господарства потребує удосконалення правового та нормативно-методичного забезпечення.

З урахуванням змін, що відбулися в економіці України та її правовому полі, необхідно розробити та впровадити низку нових законодавчих та нормативних актів і внести відповідні зміни до чинних, що регулюють економічні, соціальні та правові відносини у житлово-комунальній сфері.

Реалізація програми дозволить:

- забезпечити надійність роботи інженерно-комунальних систем життєзабезпечення, комфортність і безпеку умов проживання громадян;

- підвищити ефективність роботи житлово-комунальних підприємств і знизити витрати та втрати на виробництво житлово-комунальних послуг;

- ліквідувати критичний рівень зносу основних фондів у житлово-комунальному комплексі;

- підвищити якість житлово-комунального обслуговування споживачів;

- скоротити нераціональне використання ресурсів на підприємствах житлово-комунального господарства та створити економічний механізм стимулювання збереження паливно-енергетичних ресурсів;

- підвищити господарську самостійність підприємств житлово-комунального господарства, їх відповідальність за якість обслуговування споживачів;

- забезпечити ефективне поєднання господарської самостійності конкуруючих підприємств та державного регулювання діяльності природних монополій, розвиток підприємницької активності та посилення захисту інтересів споживачів;

- досягти оптимального співвідношення рівня витрат на оплату за послуги та доходів населення.

3.2 Україна в міжнародній торгівлі

Розвиток зовнішніх економічних зв'язків тісно пов'язаний з проблемою конкурентоспроможності української продукції на світовому ринку, а також з реконструкцією та технічним переозброєнням основних галузей економіки України. Тут важливими є ситуація з капітальними вкладеннями і те, що пов'язано з інвестиційним кліматом у країні. Структура можливих інвестицій така, що в нинішній період скоріше можна розраховувати на них ззовні, ніж на само інвестиційні процеси.

Обсяг іноземних інвестицій в економіку України у 2000 р. збільшився порівняно з попереднім роком на 23,9%, і становив 583,7 млн. дол. , загальна сума інвестованого капіталу дорівнювала 792,2 млн. дол., що на 5% більше, ніж у 1999 р. В тому числі інвестиції з країн СНД та Балтії становили 40,5 млн. дол. (5,1 % до загального обсягу), з інших країн світу - 751,7 млн. дол. (94,9%). Прямі іноземні інвестиції в економіку України надійшли з 110 країн світу, і їх загальний обсяг на 1 січня 2001 р. становив 3865,5 млн. дол. Найбільші обсяги іноземних інвестицій внесено: нерезидентами із США - 635,8 млн. дол. (16,4% до загального обсягу), Кіпру - 372,6 млн. дол. (9,6%), Нідерландів - 361,8 млн. дол. (9,4%), Російської Федерації-314,3 млн. дол. (8,1%), Великобританії - 299,4 млн. дол. (7,7%), Німеччини - 237,9 млн. дол. (6,2%), Віргінських островів (Британія) - 176,8 млн. дол. (4,6%), Кореї - 170,4 млн. дол. (4,4%), Швейцарії 169,3 млн. дол. (4,4%). На ці країни припадає 70,8% загального обсягу прямих інвестицій, вкладених в Україну. Великий інтерес до вкладення капіталу в інвесторів викликають такі галузі економіки України, як харчова промисловість - 775,5 млн. дол. (20,1% до загального обсягу), внутрішня торгівля -727,8 млн. дол. (18,8%), машинобудування та металообробка 347,6 млн. дол. (9,0%), фінанси, кредит і Страхування-248,1 млн. дол. (6,4%), паливна Промисловість-227,0 млн. дол. (5,9%) .

За 2000 р. Україною в економіку інших країн світу вкладено 2213,7 тис. дол. Вивезення капіталу здійснювалося, головним чином, у вигляді грошових внесків -2201,1 тис. дол. (99,4% обсягу). Водночас капітал резидентів зменшився на 1629,7 тис. дол. Загальний обсяг інвестицій з України за станом на 1 січня 2001 р. становив 98,5 млн. дол., у тому числі в країни СНД та Балтії - 18,4 млн. дол. (18,7%), в інші країни світу - 80,1 млн. дол. (81,3%). Основними інвесторами з України є підприємства, що належать до таких галузей економіки, як транспорт (65,5 млн. дол., або 66,5%), машинобудування та металообробка (7,5 млн. дол. - 7,6%), охорона здоров'я, фізична культура та соціальне забезпечення (4,0 млн. дол. - 4,1%), деревообробна і целюлозно-паперова промисловість (3,7 млн. дол. - 3,8%), хімічна промисловість (3,3 млн. дол. - 3,3%), паливна промисловість (3,1 млн. дол. - 3,1%). Найбільші обсяги інвестицій здійснено Севастополем (46,8 млн. дол.), Одеською областю (21,5 млн.) та Києвом (7.4 млн. дол.) .

У структурі українсько-російського товарообороту на торгівлю послугами та роботами припадає 22,6%. Причому в експорті послуги становлять 47,5%, в імпорті -3,2%. В структурі українського експорту понад 90% займає продукція глибокого і досить глибокого ступеня переробки: послуги - 47,5%, продукція металургійної промисловості - 12,9%, машинобудування - 12,5%, продовольча продукція - 11,6%, хімічної промисловості - 8,5%. Імпорт з РФ у 1999 р. на 68,9% складався з енергоносіїв, а враховуючи машинобудівну, хімічну, металургійну та продукцію гірничорудної промисловості, а також деревину і продукцію деревообробки, питома вага продукції, що належить до виробничо-промислового імпорту і направляється на задоволення потреб вітчизняного виробництва, становить майже 90%. У товарній структурі імпорту в 2000 р. збільшилася питома вага мінерального палива - з 35,4% до 46,86% (6540,1 млн. дол.), машин та устаткування - з 8,5% до 13,91% (1941,0 млн. дол.). Зросла частка продукції рослинного походження, рудних матеріалів. Серед основних товарних позицій зменшилася частка продукції хімічної та пов'язаних з нею галузей, транспортних засобів, харчової промисловості. Найважливішим торговельним партнером України та найбільшим ринком збуту товарів традиційного українського експорту, як і раніше, залишається Російська Федерація. Зовнішньоторговельний оборот (ЗТО) України з Росією товарами та послугами у 1999 р. становив 10,347 млрд. дол., що на 17,4%, або на 2,185 млрд. дол., менше, ніж у 1998 р. За повідомленнями агентства управління двостороннього економічного співробітництва з Російською Федерацією, Бєларуссю і Молдовою Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, питома вага РФ у ЗТО України в 1999 р. становила 37,5%. Українсько-російський товарооборот сягав 8,006 млрд. дол., що на 19,7%, або на 1,964 млрд. дол., менше, ніж за 1998 р. Загальний експорт товарів та послуг порівняно з 1998 р. зменшився на 11,8% і становив 4,547 млрд. дол., в тому числі експорт товарів знизився на 17,8% і дорівнював 2,388 млрд. дол.; імпорт товарів та послуг становив 5,800 млрд. дол., що на 21,4% менше, ніж у 1998 р., в тому числі імпорт товарів - 5,617 млрд. дол. і 20,5%.

Українські підприємства, які традиційно були орієнтованими в основному на російського споживача, перебувають на даний момент в особливо складному становищі через недосконалість цінової політики в нашій країні. Яскравим прикладом цього є сучасний кризовий стан таких вітчизняних промислових підприємств, як Львівський автобусний завод, Миколаївський глиноземний завод, Кременчуцький автомобільний завод. Через високі ціни неконкурентоспроможною є й продукція агропромислового комплексу України.

Водночас високі тарифи на транспортні послуги в Україні зумовили зміну траєкторії основних потоків російських вантажів у західному напрямі через порти і транспортні магістралі Бєларусі та країн Балтії. Регіональні особливості цієї проблеми полягають у тому, що обласні адміністрації України вводять на місцях численні місцеві тарифи та збори за транзит російських вантажів. Таким чином, недосконалість законодавства України, зокрема з питань зовнішньоекономічної діяльності, є одним з істотних негативних факторів, що може й далі певною мірою уповільнювати зростання обсягів експорту вітчизняної продукції як на світовий ринок, так і на ринок Росії.

Україна має значний експортний потенціал. Експортний потенціал країни - це здатність суспільного виробництва даної країни виробляти необхідну кількість конкурентоспроможних товарів і послуг для зовнішнього ринку.

В експортному потенціалі України виділяють дешеву робочу силу, відносно розвинуту промисловість, значну сировинну базу, можливості АПК і ВПК, наявність високих технологій і науку. Але кожний з цих елементів має суттєві недоліки з точки зору світових масштабів.

Робоча сила в Україні не така вже й дешева, ціна її лише на 1/3 менша, ніж у США, але і ця різниця поглинається низькою якістю праці і значними втратами на виробництві. Якісні характеристики трудових ресурсів низькі: низький рівень кваліфікації, дисципліни, ставлення до праці, організації і управління виробництвом. Крім того, застосування в промислово розвинутих країнах електронних, інформаційних технологій викликає сумнів щодо конкурентних переваг коштом дешевої робочої сили.

В Україні відносно розвинута промисловість, але її продукція може конкурувати головним чином на ринках СНД і країн, що розвиваються, де відзначається низька якість товарів. На світові ринки Україна має виходити з конкурентоспроможною продукцією, а не шукати невибагливих клієнтів.

Україна має значну сировинну базу, багаті родовища корисних копалин, але надмірний експорт мінеральної сировини за дешевими цінами не приносить їй належних прибутків.

Агропромисловий комплекс також має потужну базу розвитку і можливість швидкої експортної спеціалізації, але низька продуктивність сільського господарства, стан АПК стримують вихід України на світовий ринок. Крім того, Заходу сільськогосподарська продукція не потрібна. Росія та інші країни СНД також не купуватимуть сільськогосподарську продукцію в Україні за світовими цінами, оскільки за такими цінами вони знайдуть кращу продукцію на Заході. Іншими словами - товари АПК неконкурентоспроможні і ще довго продаватимуться за низькими цінами.

В Україні потужний технологічний потенціал ВПК, його сфера НДДКР, але технології потребують конверсії, а "високі технології" в експорті посідають незначне місце.

Україна володіє розвинутим науковим потенціалом, але коштів на його подальший ефективний розвиток немає.



ВИСНОВОК

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Ринок -- це механізм координації різноманітної діяльності людей через систему цін.

Оскільки в ринкові відносини вступають різні суб'єкти, а до сфери обміну надходять різноманітні товари й послуги, то в країні формується досить складна ринкова структура, яка включає найрізноманітніші види ринків. Їх можна розглядати в різних аспектах.

Так, з точки зору об'єктів обміну, ринки бувають: ринок засобів виробництва, ринок товарів народного споживання, ринок послуг ринок позичкових капіталів, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інформації, ринок науково-технічних розробок, ринок робочої сили, ринок житла і т. д. У середині цієї структури можна говорити про продовольчий ринок, ринок зерна, нафти, золота та ін. Тобто, ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товар чи послуга має свій ринок.

З територіальної точки зору, ринок може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній ринок у свою чергу може бути національним, регіональним і локальним (місцевим). Національний - це весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів. Регіональний - ринок окремого територіального підрозділу (республіки, краю, області, району). Локальний - ринок якоїсь місцевості, яка включає певну сукупність населених пунктів. Регіональні й локальні ринки, на відміну від національних, не мають чітко окреслених кордонів.

Кожен вид ринку має свої особливості. Всі вони тісно пов'язані й органічно взаємодіють: якщо відбувається порушення в одному з них, то це викликає перебої в роботі інших і системи в цілому.

Розрізняють ще такі ринки:

1) ринок засобів праці;

2) ринок природних ресурсів;

3) ринок предметів праці;

4) ринок землі;

5) ринок робочої сили;

6) ринок технологій та інформацій;

7) ринок нерухомості;

8) ринок інтелектуальної власності та послуг;

9) фінансовий ринок і т.д.

В залежності від ступеня монополізації ринки розрізняють на:

а) монополізований - це ринок, на якому 1 - 2 виробника або продавця зосередили в своїх руках весь обсяг виготовленої продукції, диктують свої ціни на ринку;

б) вільний ринок - це ринок, для якого характерно багато продавців, які поодинці не в змозі впливати на ціноутворення;

в) олігополістичний ринок - це ринок, на якому 3 - 5 виробників зосередили в своїх руках весь обсяг даної продукції і можуть домовитись між собою про перерозподіл ринків збуту і вплив на рівень цін;

г) регульований ринок - це ринок, на якому держава за допомогою адміністративних та економічних важелів здійснює регулювання ринкових відносин.

В залежності від об'єктів купівлі-продажу зупинимося на декількох ринках:

1) фінансовий ринок - це сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу вільних грошових засобів (основними суб'єктами якого можуть бути підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава);

2) ринок робочої сили - це економічні відносини між незайнятими працівниками, з одного боку, і підприємствами, біржами праці - з іншого, по організації, використанню і купівлі-продажу робочої сили;

3) ринок трудових ресурсів - це ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу є робоча сила не тільки економічно активного населення, але і випускників вузів та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих в домашньому господарстві;

4) валютний ринок - це економічні відносини з приводу купівлі-продажу іноземних валют, платіжних документів ( чеків, векселів, акредитивів та інших цінних паперів );

5) ринок інформації - це економічні відносини з приводу купівлі-продажу інформаційних послуг, систематизації інформації та її продаж кінцевому споживачу.

Всі види ринків можуть бути зведені принаймні до чотирьох економічних утворень: ринок товарів і послуг; ринок грошей, ринок цінних паперів; ринок робочої сили. За ними стоять реально діючі вищеназвані ринки.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Башнянин Г.І. Політична економія. - Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. - 528с.

2. Борисов Е.В. Экономическая теория. - Москва: Юрайт, 1998. - 478 с.

3. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. - Київ: Вища школа, 2001. - 471 с.

4. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. - Київ: Основи, 1994. - 336 с.

5. Добрынина А.И. Экономическая теория. - Санкт-Петербург: 2009. - 544 с.

6. Журавлева Г.П. Теоретическая экономика. - Москва: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1999. - 485 с.

7. Задоя А.О., Петруня Ю.Є. Основи економічної теорії. - Київ: “Знання”, КОО, 2000. - 117 с.

8. Зубко Н.М. Экономическая теория. - Минск: НТЦ АПИ, 2008. - 311 с.

9. Камаев В.Д. Экономическая теория. - Москва: ИМПЭ, 1998. - 640

10. Климко Г.М., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії. - Київ: Вища школа, 1998. - 396 с.

11. Мамедов О.Ю. Современная экономика. - Ростов - на - Дону: Феникс, 1998. - 672 с.

12. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. - Київ: “Академія”, 2008. - 430 с.

13. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. - Київ: Либідь, 2011. - 272 с.

14. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н. Климко, В.П.Нестеренко, Л.О.Каніщенко та ін.; За ред. 15.Г.Н.Климк, В.П. Нестеренко. - Київ: Вища школа, 1997. - 743 с.

16. Основы экономической теории: Учебник / Под ред. С.В.Мочерного. - Киев: “Знання”, КОО, 2010. - 607 с.

Размещено на Allbest.ru