Реформування виробничих підприємств при входженні в ринкові відносини

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Операційний менеджмент»

на тему

«Реформування виробничих підприємств при входженні в ринкові відносини»



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОБЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ І РЕАЛЬНА МОЖЛИВІСТЬ ФОРМУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

1.1.Характеристика процесу переходу виробництва підприємства від адміністративного до ринкового типу господарювання

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ РЕФОРМУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА ПІДПРИЄМСТВА ПРИ ВХОДЖЕННІ У РИНКОВІ ВІДНОСИНИ

2.1 Основні чинники переходу виробничих підприємств до ринкової системи господарювання

2.2 Диверсифікація форм власності підприємств, як один із найважливіших чинників формування виробничих підприємств

РОЗДІЛ 3. ОСНОВИ ВХОДЖЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ В РИНКОВІ ВІДНОСИНИ

3.1 Основи формування ринкових відносин

3.2 Україна в міжнародній торгівлі

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

диверсифікація власність ринкове виробництво торгівля



ВСТУП

Тема даної курсової роботи - “Ринок і його структура” - є вкрай актуальною для вивчення, оскільки Україна не так давно ступила на фундамент ринкових відносин, і тому вивчення різновидів ринків і пошук найоптимальнішої ринкової моделі для української економічної дійсності є вкрай потрібним завданням.

Ринок -- це механізм координації різноманітної діяльності людей через систему цін. Ринок забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, пропорційність процесу відтворення, його цілісність. Тут відбувається суспільне визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється в ньому. Будь-яка споживна вартість починає служити людям лише після її реалізації, а праця, витрачена на виробництво товару, стає суспільне необхідною. Відбувається це завдяки досягненню рівноваги між попитом і пропозицією. На ринку кількість товарів, яку хочуть купити покупці, має відповідати кількості товарів, яку хочуть продати продавці. У цьому разі ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й веде до рівноваги.

Ринок - це складне й багатогранне явище. Ринкові відносини суттєво відрізняються в різних країнах за ступенем розвитку, особливостями модифікації, рівнем зрілості, історичними, соціальними та іншими ознаками. "Ринок" для американця, західно-європейця, японця виглядає по-різному, й це цілком природно, якщо врахувати, що американська "ринкова економіка" тяжіє до класичної моделі підприємництва, французька - до державного "дирижизму" західнонімецька - до "соціального ринкового господарства", а японська - до "корпоративного патерналізму". Відповідно до цього Україна повинна мати ринок, який би відповідав її національним особливостям, а не американський або корейський.

Оскільки в ринкові відносини вступають різні суб'єкти, а до сфери обміну надходять різноманітні товари й послуги, то в країні формується досить складна ринкова структура, яка включає найрізноманітніші види ринків. Їх можна розглядати в різних аспектах.

Так, з точки зору об'єктів обміну, ринки бувають: ринок засобів виробництва, ринок товарів народного споживання, ринок послуг ринок позичкових капіталів, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інформації, ринок науково-технічних розробок, ринок робочої сили, ринок житла і т. д. У середині цієї структури можна говорити про продовольчий ринок, ринок зерна, нафти, золота та ін. Тобто, ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товар чи послуга має свій ринок.

З територіальної точки зору, ринок може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній ринок у свою чергу може бути національним, регіональним і локальним (місцевим). Національний - це весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів.

Кожен вид ринку має свої особливості. Всі вони тісно пов'язані й органічно взаємодіють: якщо відбувається порушення в одному з них, то це викликає перебої в роботі інших і системи в цілому.

У даній курсовій роботі ставлю перед собою розкрити загальний зміст поняття “ринок”, дослідити класифікацію різновидів ринку за різними ознаками, визначити тип ринку, який формується на Україні

У сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухильно зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого -- розвиваються засоби зв'язку, купівля-продаж може здійснюватися за допомогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв'язку. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб'єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити такий висновок.

Ринок -- це обмін, який здійснюється за законами товарного виробництва і обігу. Проте, коли мова йде про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що це не просто сфера обміну (він може відбуватися і у не-ринковій формі -- наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні.

Інакше кажучи, збалансування актів купівлі-продажу має досягатися за допомогою цін. Це положення має надзвичайно важливе значення, тому що лише ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції.



РОЗДІЛ 1. ОБЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ І РЕАЛЬНА МОЖЛИВІСТЬ ФОРМУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Характеристика процесу переходу виробництва підприємства від адміністративного до ринкового типу господарювання

Командно-адміністративна система господарювання функціонує як єдине ціле на основі загального одержавлення економіки та на цій базі централізованого планування усього соціально-економічного життя. Обмін між відомствами здійснюється через розпорядження про матеріальний баланс, а особи, відповідальні за прийняття рішень у центрі, примушують кожну галузь або державне підприємство функціонувати як складову частину єдиного цілого. Підприємства поставляють обумовлену кількість продукції, але їм дозволяється залучати ресурси, особливо трудові, без вимоги зведення до мінімуму витрат або проведення стратегії ефективності витрат у виробництві. Не керуючись ціновими сигналами ринкової економіки, директори підприємств дістають стільки трудових ресурсів, скільки можуть. Одним з результатів цього є оптове утримання робочої сили, яке забезпечує необхідні її запаси для задоволення єдиної мети центральних плануючих органів: виробництва фірмою запланованої кількості продукції незалежно від використаних ресурсів. За таких умов на так званому ринку при квазітоварному виробництві панує диктат виробника, а споживачі через відсутність вибору змушені купувати несучасну, неякісну продукцію. В умовах ринкової економіки подібна фірма зазнала б краху через високі витрати на ресурси, що не забезпечують ефективності, а також під натиском конкурентів, здатних продавати продукцію за цінами, нижчими, ніж у цій завеликій фірмі. Однак будучи захищена від конкуренції, ця фірма з її філіями та підприємствами продовжує функціонувати.

Тому в період розбудови незалежної Української держави гостро постало питання про економічні реформи. Перехід до ринку - одна з ключових проблем, вирішення якої визначить перспективи розвитку економіки України, подальшу долю української нації.

Навіщо потрібна економічна реформа? Командно-адміністративна система господарювання, яка існувала у недалекому минулому, не відповідала новим вимогам розвитку економіки, стала гальмом реалізації об'єктивних вимог світової економіки. Вона не може бути поліпшена або удосконалена зміною окремих елементів, а потребує перетворень у своїй основі відповідно до вимог нового господарського механізму. А щоб сформувати новий економічний механізм, потрібна радикальна реформа.

Командно-адміністративна система господарювання сформувалась за часів, коли економічне зростання йшло за рахунок використання додаткових ресурсів. Типовими умовами тоді були такі, наприклад, коли за п'ять років приріст чисельності працівників у народному господарстві становив 10-11 млн. чол., на 25-30 відсотків збільшувався видобуток палива і 11 млн. чол., на 25-30 відсотків збільшувався видобуток палива і сировини, на 40-50 відсотків зростали капіталовкладення і на 50-60 відсотків збільшувався обсяг основних виробничих фондів. Проте до початку 90-х років економічна ситуація в Україні докорінно змінилась.

На одиницю національного доходу витрачалось в З-4 рази більше ресурсів,ніж у країнах ринкової економіки, частка наукоємної продукції в експорті впала до 1 відсотка. Частка екстенсивних факторів в економічному зростанні різко скоротилась, а це зумовило об'єктивну необхідність переведення економіки переважно на інтенсивний шлях розвитку. В той же час у світовому господарстві розгортається новий етап науково-технічної революції: орієнтація на якість, нововведення і високу кваліфікацію кадрів.

Які ж основні критерії оцінки реальних можливостей економічного устрою в умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкових відносин? Першим критерієм є визначення ступеня можливості забезпечення підвищення прибутку підприємств за рахунок повнішого використання всіх наявних ресурсів і підвищення конкурентоспроможності продукції, робіт, послуг. Другий критерій - це ступінь спроможності економічного устрою створити умови для підвищення норми прибутку за рахунок удосконалення технічного розвитку суспільного виробництва на основі активізації творчої діяльності з розвитку елементів, які орієнтують на реалізацію у виробництві виявлених можливостей нових наукових розробок, удосконалення технології виробництва, переходу до використання продуктивніших засобів виробництва і кардинального підвищення якості продукції. Третій критерій - ступінь спроможності устрою швидко реагувати на зміни попиту і відповідно до цього здійснювати дії, спрямовані на реструктуризацію економіки. Четвертий критерій - ступінь спроможності забезпечити зростання продуктивності праці за рахунок розвитку по детальної спеціалізації праці та виробництва на основі переходу до широкого використання новітніх, більш продуктивних засобів виробництва, обчислювальної техніки, інтегральних схем, широкої комп'ютеризації. Та автоматизації, принципово нових ресурсозберігаючих технологій. П'ятий критерій - ступінь ефективності системи виробничого обліку і контролю, направленого на підвищення продуктивності праці за рахунок більш повного використання наявних ресурсів, своєчасного прийняття відповідних коригуючи дій.

Ці основні критерії дають можливість оцінити ступінь спроможності економічного устрою забезпечити підвищення ефективності виробництва за рахунок зростання продуктивності праці, поліпшення якості продукції, робіт, послуг у розрахунку на максимальний попит конкретних споживачів при одночасному зниженні собівартості. При цьому загальним критерієм оцінки економічного устрою є спроможність підвищувати соціальну захищеність, добробут суспільства в цілому та кожного його члена. Серед країн, що переходять від командно-адміністративної системи господарства до ринкових відносин, визначилося кілька груп за специфікою шляшків переходу. Першій групі властиве створення в надрах старої командно-адміністративної системи нових соціальне орієнтованих ринкових відносин. Найхарактернішим є приклад Китаю, де цей процес відзначався тривалою боротьбою серед правлячих кіл за шляхи розвитку, що закінчилася перемогою про ринкових сил у керівництві країною. По-перше, у Китаї процес переходу був ретельно теоретично осмислений і розроблений та визначений як тривалий і поетапний, з відпрацюванням його через соціально-економічні експерименти (щодо форм приватизації, пристосування старої бюрократії до нових умов господарювання, розв'язання проблем зайнятості, залучення іноземного капіталу, розвитку підприємництва тощо). По-друге, перехід провадиться через саму командно-адміністративну систему з урахуванням конкретно-історичного досвіду розвитку країни. Ця система не руйнується, а реформується відповідно до завдань, які ставляться перед нею для здійснення переходу до ринку. По-третє, перехід до ринкових відносин було розпочато з провідної галузі економіки країни - сільського господарства, у якій зайнята основна частина населення. Перелічені заходи дали позитивні результати, варті ретельного вивчення іншими країнами. Подібний шлях розвитку обрали В'єтнам, Монголія та деякі інші країни.

Другу групу країн відзначає поступовий, еволюційний початок переходу до ринкових відносин через різні експерименти та перетворення, які також розпочинаються в надрах командно-адміністративної системи. На основі підготовленого соціально-економічного середовища, розпочатого розвитку ринкового господарства відбуваються руйнування командно-адміністративної системи і подальший перехід до ринкових відносин. Найхарактернішим є приклад Угорщини, яка розпочала такі перетворення з другої половини 50-х років. Поступове накопичення ринкових елементів дає змогу країні переходити до сучасних форм господарювання без великих соціальних потрясінь і масового зубожіння населення, минаючи історичний період дикого, розбійницького первісного нагромадження капіталу. Цей період у нинішніх країнах розвиненої ринкової економіки тривав у минулому кілька століть. Його головним історичним завданням, з одного боку, було відокремити безпосереднього працівника від засобів виробництва і перетворити його на юридичне вільного продавця своєї робочої сили, а з іншого - зосередити засоби виробництва і кошти у незначного прошарку великих підприємців. Сьогодні такий спосіб нагромадження загрожує гострою соціальною конфронтацією з усіма можливими в епоху ядерної зброї наслідками.

Третя група країн обрала шлях "шокової терапії", що полягав у застосуванні методів короткострокового струсу суспільства. Такий шлях обрала, наприклад, Польща, де були певні передумови для такого безжалісного експерименту; а саме: у країні була поширена ринкова психологія, значною була приватна власність (понад 4/5 орної землі належало одноосібним господарствам), на чолі держави опинилися сили, яким довіряла і які підтримувала більшість населення. Проте, незважаючи на все це, після короткого шоку країна мусила відмовитись від нього. Ті, хто вдався до цього методу, пішли у відставку, поступившись місцем тим, хто зважає на довгостроковий час творення економічних процесів.

Свій шлях переходу обрала колишня Чехословаччина, де наприкінці 80-х років відбулася так звана "оксамитова революція". Спираючись на традиції ринкового розвитку, нові й старі методи державного регулювання економікою, кооперування тощо, країна повертається до ринкових відносин цивілізовано. Поділ її з 1993 р. на дві незалежні країни - Чехію і Словаччину - відбувся так само цивілізовано, як і розподіл серед населення державної власності. Основна маса середніх та великих підприємств через акціонування їх перетворена на корпорації. Дрібні підприємства можуть переходити в індивідуальну власність. Кожний громадянин одержав право на свою рівну частку загальнодержавної власності у формі спеціальних купонів, на які він придбає акції підприємств, що приватизуються. Для того, щоб купони не могли стати предметом купівлі-продажу, спекуляцій, махінацій тощо, розроблено соціальний механізм захисту. До Чехії та Словаччини залучається іноземний капітал на розробленій взаємовигідній правовій основі, створюються спільні з ним фірми й у третіх країнах.

Особливістю переходу до ринку Східної Німеччини є те, що вона увійшла до складу Федеративної Республіки Німеччини, однієї з найбільш розвинених у сучасному світі країн. Проте, виходячи з практики, на нього відводиться багато років при величезній допомозі в сотні мільярдів марок щорічно.

Логіка переходу України до соціальне орієнтованого ринкового господарства потребує здійснення державотворення через розбудову політичної незалежності країни та її національної економіки. Проте розробка механізму цього процесу надзвичайно складна, оскільки жодний з перелічених шляхів переходу до ринку не може бути повністю використаний у незалежній Україні. Командно-адміністративна система тут виявилася неспроможною здійснювати глибинні ринкові реформи. Для застосування "шокової терапії" не було відповідних передумов: психологічної готовності населення, належної підтримки ним владних структур, соціально-економічної бази тощо.

В Україні кількаразова спробували провести шокову так звану лібералізацію цін без створення відповідного ринкового середовища. Це спричинилося до розвалу системи державного управління, розриву господарських зв'язків як усередині країни, так і в країнах близького зарубіжжя, глибокої платіжної кризи, інфляції, розбалансованості фінансово-кредитних відносин, різкого падіння як виробництва, так і споживання, зубожіння основної маси населення.

Вихід з такого становища полягає тільки у виробленні довгострокової економічної політики переходу до соціальне орієнтованих ринкових відносин, спрямуванні економічних реформ на тісний зв'язок з соціальними гарантіями. Особливого значення для створення багатоукладної економіки набуває посилення економічної ролі держави, утворення сучасного механізму державного регулювання. Україна має ставати на більш реалістичний, цивілізований шлях переходу до ринкових відносин з урахуванням наявних можливостей.

Відпрацьованими теоретично й на практиці засобами переходу від командно-адміністративної системи господарювання до соціальне орієнтованого ринкового господарства є роздержавлення і приватизація, спрямовані на розвиток багатоукладної економіки та підприємництва. Першочергового розв'язання потребують проблеми оптимальних меж і можливостей державного сектора економіки на сучасному етапі; створення механізму сприяння підприємництву, що виробляє продукцію, розвитку ринкових інфраструктур тощо. Надзвичайно важливою є проблема активного включення у проведення ринкових реформ людей праці як однієї з сторін трикутника: держава - праця - підприємництво.

Роздержавлення і приватизація, розвиток підприємництва мають вплинути на зміну структури виробництва; сприяти розвитку ринкової конкуренції й нового, не волюнтаристського, ціноутворення; зумовити жорстку фінансову політику держави.

Усі ці заходи, поряд із створенням державної системи регулювання економіки, забезпеченням соціального захисту населення, в умовах становлення ринкових відносин мають створити не тільки правові, а й соціально-економічні засади обмеження міжнародного фінансово-спекулятивного капіталу, торгово-мафіозних структур, зупинити руйнівні процеси в економіці держави. Процес трансформації від командно-адміністративних методів регулювання до ринкових складний і тривалий, вимагає докорінної зміни власності, створення ринкової інфраструктури, зміни психології людей.



РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ РЕФОРМУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА ПІДПРИЄМСТВА ПРИ ВХОДЖЕННІ У РИНКОВІ ВІДНОСИНИ

2.1 Основні чинники переходу виробничих підприємств до ринкової системи господарювання

Командно-адміністративна система господарювання виявила нездатність забезпечити економічний розвиток, високий життєвий рівень населення. Вона привела до:

- тотального одержавлення економічної сфери;

- над монополізації і деформації структури економіки з дуже високим ступенем мілітаризації;

- штучного стримання інфляції;

- прихованого безробіття;

- тотального дефіциту товарів і послуг, їх повсюдного раціонування;

- ліквідації (усунення) економічних мотивів до трудової і господарсько діяльності;

- низької продуктивності та ефективності;

- панування соціального утриманства, споживацької психології у більшості населення.

Нездатність командно-адміністративної системи забезпечувати економічний розвиток і постійне зростання добробуту населення в умовах науково-технічного прогресу викликали необхідність здійснення суспільних перетворень, заміни її ринковою економікою, в умовах якої розвиваються всі країни.

Ринкова економіка - це економічна система, в якій рішення стосовно розподілу ресурсів і виробництва приймаються на основі цін, які виникають в результаті добровільного обміну між виробниками, споживачами, робітниками і власниками чинників виробництва.

Рішення, які приймаються в такій економічній системі, є децентралізованими, тобто в більшості випадків вони приймаються не центральними плануючими органами, а незалежними групами і індивідуумами.

Ринкова економіка ґрунтується на принципах:

- вільного підприємництва;

- панування приватної власності на ресурси;

- ринкового ціноутворення;

- договірних відносин між суб'єктами господарювання;

- обмеженого втручання держави в господарську діяльність.

Сучасна вітчизняна економіка знаходиться в процесі поступового переходу до ринкових відносин. Відбуваються поступове звільнення від наслідків командно-адміністративних методів регулювання і становлення нових ринкових відносин.

Основними передумовами переходу до ринкової економіки є:

- роздержавлення і приватизація, створення приватної власності на економічні ресурси;

- свобода підприємництва і вибору;

- створення розвиненої грошово-кредитної системи;

- формування достатньо ємного ринку товарів і послуг.

Роздержавлення - ліквідація механізмів прямого державного управління економікою шляхом передачі відповідних повноважень на рівень підприємств без зміни характеру власності. Приватизація - перетворення відносин власності шляхом передачі або продажу на різних умовах державної чи муніципальної (комунальної) власності приватним юридичним або фізичним особам. У світі накопичено великий досвід приватизації. Основне завдання приватизації - забезпечити критичну масу інституціональних змін, коли в приватному секторі економіки зосереджується найбільша частина виробництва продуктів і ресурсів. Приватна власність - це форма власності приватних осіб і приватних інститутів на матеріальні ресурси. Практично до приватної власності відноситься як індивідуальна, так і корпоративна, акціонерна, недержавна власність.

Приватна власність створює умови для:

- незалежності і свободи. Підприємці можуть вільно укладати між собою юридичні контракти, купувати, контролювати, застосовувати і реалізовувати матеріальні ресурси;

- справжньої зацікавленості в результатах господарювання, що надає динамізму розвиткові країни;

- виникнення конкуренції між товаровиробниками різних форм власності.

Інститут приватної власності у всіх країнах століттями підтримується правом заповіту, тобто правом володаря власності призначати спадкоємця цієї власності після своєї смерті.

Конкуренція - це змагання між економічними суб'єктами за кращі умови придбання ресурсів і продажу товарів з метою отримання більш високого прибутку, інших вигод. Конкуренція являє собою цивілізовану, легалізовану форму боротьби за існування і один із найбільш дійових механізмів відбору і регулювання в ринковій економіці. Саме в конкурентній боротьбі між підприємствами за споживачів народжуються якісні товари, невисокі ціни і культура обслуговування.

Виникнення конкуренції сприяє формуванню раціональних співвідношень між різними формами власності, тобто доцільної структури форми власності. Ефективність конкуренції виявляється в тому, що вона витискає виробників і форми власності, які є неконкурентноспроможними, замінює їх іншими. Конкуренція між різноманітними формами власності сама по собі корисна, тому що стимулює кожну з них до удосконалення.

Свобода підприємництва і вибору дозволяє кожному окремому суб'єкту господарювання брати на себе відповідальність за вибір певних рішень, які враховуються і стають економічно ефективними завдяки існуванню вільних ринків.

Свобода підприємництва означає, що приватні підприємства мають право купувати ресурси, використовувати їх в процесі виробництва за власним вибором і так само продавати готові вироби. Ніякі перешкоди і обмеження, які встановлюються з боку держави або інших виробників, не повинні заважати підприємствам приймати рішення про вступ в ту чи іншу галузь або вихід з неї.

Свобода вибору означає, що власники економічних ресурсів самі вибирають бажаний, доцільний, вигідний, найкращий вид трудової чи господарської діяльності, який не забороняється законом країни. Закони призначені обмежувати і забороняти лише ті види діяльності (крадіжка, нелегальний продаж деяких товарів і послуг), які викликають реальну небезпеку життю і свободі людей, громадському порядку, суперечать нормам моралі. Все інше має бути дозволено. Ринкова економіка знімає заборони не лише на виробництво, але й на продаж, перепродаж, обмін товарів як самими товаровиробниками, так і будь-якими посередниками, що стоять між виробником і споживачем.

Економічна свобода передбачає вільне існування на рівноправних умовах підприємств різних форм власності. Мова йде про те, що не повинно бути якихось “особливих” сприятливих умов для підприємств однієї форми власності і не вигідних для підприємств інших форм власності. Економічна свобода передбачає надання всім формам власності права на існування, права бути складовою частиною економіки.

Важливою ознакою свободи підприємництва і вибору є вільне ціноутворення. При вільному ціноутворенні ринкова ціна не обмежується зовнішніми чинниками. Вона не призначається згори, а формується в результаті продажу, на основі взаємного узгодження між продавцем і покупцем, взаємодії попиту і пропозиції. Створення ринку неможливе без розвиненої грошово-кредитної системи.

Грошова система - форма організації грошового обігу в країні, тобто рух грошей в готівковій і безготівковій формах. Її створюють грошові знаки, грошові одиниці, правила емісії і форми обігу грошей, грошові відносини, законодавчо закріплені державою. Грошова система виконує дуже важливу функцію в ринковій економіці. Без грошей і грошового обігу розвинутий ринок неможливий або надзвичайно утруднений. Грошовий обіг - “кровоносна система” економіки. Від ступеня розвиненості грошової системи, її успішного функціонування залежать господарська активність, економічне зростання, добробут суспільства.

Кредитна система - сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування, а також система валютно-фінансових установ. Кредитна система забезпечує акумуляцію вільних грошових капіталів, доходів і заощаджень різних верств населення; надає їх в позику фірмам, уряду і приватним особам. Кредитна система опосередковує весь механізм суспільного відтворення і служить потужним чинником концентрації виробництва і централізації капіталу, сприяє швидкій мобілізації вільних грошових засобів і їх використанню в економіці країни.

Важливою часткою грошово-кредитної системи є ринок цінних паперів або фондовий ринок.

Ринок цінних паперів - це ринок, який забезпечує довгострокові потреби в фінансових ресурсах шляхом обігу на ньому акцій, облігацій, депозитних сертифікатів, казначейських зобов'язань та похідних від них. Цей ринок дозволяє продати або придбати право на власність, втілене в цінних паперах, і отримувати дохід з цієї власності. Фондовий ринок в командно- адміністративній системі був не потрібний, отже, й не використовувався. Формування фондового ринку в перехідний період є найважливішою необхідністю, без нього неможливе існування ринкової економіки. Цей ринок є верхівкою ринкової структури, найскладніший і чуттєвий механізм його регулювання.

В процесі реформування планової економіки створюються умови для виникнення достатньо ємного ринку. Ємність ринку - це потенційно можливий обсяг продажу певного товару на ринку протягом заданого періоду, він залежний від попиту на товар, рівня цін, загальної кон'юнктури ринку, доходів населення, ділової активності. Ємність ринку визначається співвідношенням попиту і пропозиції, кількістю товарів і послуг, що продаються, і максимально можливою кількістю виробів, яка може бути прийнята до продажу. Ємність ринку змінюється у часі.

2.2 Диверсифікація форм власності підприємств, як один із найважливіших чинників формування виробничих підприємств

У господарської практиці можуть запропонувати дуже багато стратегічних альтернатив розвитку та зростання фірм за умов ринку. Однією з цих альтернатив і є диверсифікації.

У фундаменті економічної літературі зустрічається велике безліч визначень диверсифікації. Але складність у тому, що диверсифікація - така концепція, якому можна дати однозначне визначення. Різні люди розуміють під нею різні процеси, тому важливим моментом є здатність розпізнати і витлумачити цю концепцію стосовно своїм обставинам. Проте можна надати досить загальне, широке визначення диверсифікації, але з декотрими зауваженнями. Це дасть певну основу задля її подальшого аналізу. Загальновідомо, що з економічної погляду диверсифікація (від латів. diversus - різний іfacer - робити) - це одночасне розвиток кількох чи багатьох, не взаємозалежних технологічних видів виробництва та (чи) обслуговування, розширення асортименту вироблених виробів і (чи) послуг.

Диверсифікація дає можливість фірмам "триматися на плаву" при складної економічної кон'юнктурі з допомогою випуску широкого асортименту продукції та послуг: втрати від нерентабельних виробів (тимчасово, особливо з новим) перекриваються прибутком решти продукції. Диверсифікація - це: по-перше - проникнення фірм у галузі, які мають прямий виробничої зв'язку чи функціональною залежність від основний галузі своєї діяльності. По-друге - у сенсі - поширення господарську діяльність налаштувалася на нові сфери (розширення номенклатури продукції, видів надання послуг тощо.). Диверсифікація виробництва та підприємницької діяльності, будучи інструментом усунення диспропорцій відтворення й перерозподілу ресурсів, переслідує, зазвичай, різні цілі й визначає напрями реструктуризації корпорацій і економіки загалом.

Цей процес торкається, передусім, переходу налаштувалася на нові технології, ринки і, яких раніше підприємство не мало жодного стосунку; ще, сама продукція (послуги) підприємства мала б бути абсолютно новій, і то завжди необхідні нові фінансові інвестиції.

Диверсифікація пов'язані з розмаїттям застосування продуктів, випущених компанією, і робить ефективність функціонування компанії, у цілому незалежної від життєвого циклу окремого продукту, вирішуючи й не так завдання виживання компанії, скільки забезпечення сталого поступального зростання. Якщо продукти компанії мають дуже вузьке застосування, вона є спеціалізованої; якщо вони знаходять різноманітне застосування, це - диверсифікована компанія.

Диверсифицированние ж компанії різняться залежно від класифікації номенклатури наукової продукції стосовно що використовуються технологіям і особливостям збуту.

Наведена класифікація стосується лише випущеними нині продуктам чи послугам і торкається змін продукту чи послуг. У разі ринку віднесення підприємства до того що чи іншому типу на абсолютно цей час і щодо в тривалої перспективі, оскільки з часом спеціалізоване підприємство то, можливо перетворено надиверсифицированное і навпаки.

Ідеальним варіантом діяльності будь-який фірми, як відомо, є попередження можливих невдач і розмір втрат продуктивності, які можна з різних прогнозів компанії, що стосуються саме цих показників. Необхідність диверсифікації то, можливо виявлено внаслідок порівняння бажаного й можливої рівнів продуктивності і ще рівня, який був, досягнуто результаті діяльності компанії. Для гірших компаній, які планують (або можуть спланувати) свої дії у майбутнє, першим ознакою такого розриву показників продуктивності найчастіше є скорочення портфеля замовлень або незайняті у виробництві потужності.

У кожному окремому разі низку причин диверсифікації може важливої ролі, а більш мало впливав інших причин може у остаточному підсумку призвести до інше рішення проблеми. І. Ансофф вважає, що причиною є невідповідність належного рівню продуктивності та ефективності.

Усі причини диверсифікації викликані одним - збільшити ефективність діяльності підприємства у цей час чи недалекому майбутньому, а й у тривалу перспективу.

Існує критерій диверсифікації. Встановлення подібного критерію рекомендується лише підприємства, який справді зацікавлений у своєї диверсифікації. Це по-перше істотне "прикриття" неоціненно, бо вона запобігає різні помилки та, крім того, може бути як програми безпеки й хорошого контролю.

Процес вироблення оцінки й плану диверсифікації вимагає часу, зусиль і докладного вивчення. Укладання, зроблена протягом одного вечора, може бути належить основою вивчення ринку, технічного дослідження процесів і товарів, фінансового аналізу, навіть будь-якого наради та надаваних послуг зовнішніх експертів з надання будь-якої інформації. Справді, він необхідний лише в якості основи у тому, щоб зорієнтуватися від початку, слід чи ні займатись цією проблемою всерйоз. Оцінка може показати, що це справді добре, але з для даної компанії.

Методи диверсифікації перебувають у жорсткому узалежненню з бізнесом і управлінням. Диверсифікація вимагає такої ступеня гнучкого підходу, що на початку планування діяльності годі було виключати жодного їх. Кожен випадок диверсифікації вимагає відповідного підходу і ґрунтовного аналізу, але водночас має розглянути всіх можливих методи. Програми по диверсифікації можуть утримувати одне із нижче перелічених методів.

Весь існуючий персонал, і навіть устаткування потрібно використовувати задля досягнення надалі більшого розмаїття товарів та послуг. Цей метод цілком природний для компаній, персонал яких просочений духом досліджень.

Підвищення продуктивності відбувається поза рахунок збільшення кількості устаткування й якості організації, що, зазвичай, веде до підвищення асортименту продукції.

Фірма, зайнята у сфері діяльності, поглинається шляхом придбання або за готівкові, або за акції, або право їх комбінацію. Центральні корпоративні функції поширюються і новий відділ, і навички та досвід управління поглинутою компанії та починають працювати у цілому і знову утворену компанію. Об'єднання компаній приблизно однакового розміру та роду діяльності. Зацікавленість у будь-якій компанії, яка проявляється як участь або як контроль над інший компанією, але з тих щонайменше приєдналася компанія продовжує функціонувати як не залежна структура.

Весь процес залучення готівки, управлінського таланту, технічних навичок, патентів та інших ресурсів повинен протікати в такий спосіб, щоб компанія змогла отримати з цього певні види переваг, приміром гарантовані поставки сировини й доходи інвестування, певні вигоди у співпраці з іншими фірмами. У окремих випадках можуть утворювати нову корпорацію. Надання підтримки оператору чи споживачеві у зміні диверсифікації чи розширенні своєї діяльності. За великим рахунком потреби покупця в санаторно-курортному комплексі можна охарактеризувати як істотно сприяє диверсифікації чинник.

Усі наведені варіанти неможливо привести з усіма подробицями, оскільки кожної диверсификационной ситуації притаманні різні аспекти. Диверсифікація охоплює широкий, спектр можливостей, варіюючись від досить обмеженого вторгнення нову область виробництва були тільки всередині цієї країни ("вузька" диверсифікація) до широкого вторгнення виробничі сфери інших країнах ("широка" диверсифікація). Насамперед, під час розгляду цієї проблеми слід провести досить простий аналіз цього спектра. Відповідно до цього, маємо те, що прийнято називати "вертикальної інтеграцією", коли компанія використовує частина ресурсів у тому, щоб утворити чи придбати організації, які поставляти необхідні матеріали та овочева сировина для даної фірми і/або забезпечуватимуть ринки збуту для продукції цієї фірми.

Цілі диверсифікації виробництва

Є низка мотивів і цілей, які найчастіше служать стимулами належала для розширення масштабів діяльності:

Передумови:

1. Нерівномірний розвиток галузей економіки (закон нерівномірного економічного розвитку)

2. Закон падіння норми прибутку на традиційному виробництві (закон тенденції норми прибутку до зниження)

3. Розвиток науково-технічного прогресу

Мотиви:

Технико-технологические. Бажання повніше завантажити виробничі потужності і зберегти виробничий потенціал. Альтернативні варіанти використання сировини, матеріалів, технологій. Незанятость і неповне використання ресурсів.

Економічні. Перенакопление капіталу традиційних галузях виробництва та пошуку нових сфер докладання капіталу. Розширення частка ринку, завоювання нових ринків, вилучення синергического ефекту. Економія на масштабах діяльності. Економічна обмеженість ресурсів.

Фінансові. Розподіл ринків між більший обсяг виробництва. Фінансова стабільність. Соціальні. Збереження робочих кадрів. Створення нових робочих місць. Задоволення інших потреб. Інноваційна політика менеджерів.

Стратегічні. Пристосування до кон'юнктури ринку.Противодействия коливань кон'юнктури. Страхування майбутнього підприємства. Антимонопольне законодавство. Злиття і поглинання. Державне замовлення.

Цілі:

1. Економічна стабільність і фінансова стійкість.

2. Прибуток.

3. Конкурентоспроможність.

Всі ці мотиви можуть існувати окремо, але можуть бути поєднуватися друг з одним - це від конкретних обставин у кожному компанії, тому й вибір форми диверсифікації має бути добре обґрунтований і старанно спланований відповідно до цими обставинами.

У цілому нині існують три типи диверсифікаційних можливостей:

Кожен продукт, запропонований компанією, має складатися з функціональних компонентів, частин 17-ї та основних матеріалів, що згодом становитимуть єдине ціле. Зазвичай, у інтересах виробника купують велику частку цих матеріалів в зовнішніх постачальників. Однією з добре відомих шляхів диверсифікації є вертикальна диверсифікація, вона характеризується розширенням і розгалуженням компонентів, частин 17-ї та матеріалів. Можливо, найяскравішим прикладом вертикальної диверсифікації є імперія Форда у період самого Генрі Форда. На погляд вертикальна диверсифікація може бути несумісну з нашим визначенням стратегії диверсифікації. Проте відповідні місії, які повинні робити ці компоненти, частини й матеріали, істотно відрізняються від місії цілого кінцевий продукт. Понад те, технологія розробки і виробництва цих частин 17-ї та матеріалів, мабуть, також істотно відрізняється від технології виробництва кінцевий продукт. Отже, вертикальна диверсифікація припускає й придбання нових місій, та введення у виробництві нова продукція; інший можливий варіант - горизонтальна диверсифікація. Її можна охарактеризувати як запровадження нових продуктів тоді, що вони жодним чином відповідають існуючої номенклатурі продукції, і підлітків набувають місії, які відповідають ноу-хау компанії та її досвіду в технології, фінансах і маркетингу; також можливим завдяки бічний диверсифікації виходити межі галузі, у якій функціонує компанія. Якщо вертикальна і горизонтальна диверсифікації, власне, є стримуючими (тому, що вони обмежують сферу інтересів), то бічна диверсифікація, навпаки, сприяє її розширенню. Цим самим компанія заявляє про намір покращити своє існуючу ринкову структуру.

Який із перелічених варіантів диверсифікації слід вибрати компанії? Частково цей вибір залежатиме від причин, які спонукають компанію диверсифицироваться. Приміром, з урахуванням тенденцій, притаманних промисловості, авіакомпанія може здійснити деякі кроки для реалізації завдань із довгостроковому впровадженню у вигляді диверсифікації: напрям сприяє технологічного прогресу існуючого нині типу виробництва.

Диверсифікація збільшує охоплення сегментів "військових" ринків.

1.напрям також збільшує відсоток комерційних продажу спільною програмою щодо реалізації.

2.рух стабілізує реалізацію продукції разі економічного спаду.

3.рух також сприяє розширенню технологічної бази компанії.

Деякі з цього диверсифікації ставляться до характеристиці продукції, і деякі - до її місіям. Кожна з цілей варта поліпшення деяких аспектів балансу між загальної стратегією продукт-ринок й навколишнім середовищем. Специфічні мети, поставлені декому певних ситуацій, може бути згруповані у трьох основні категорії: мети зростання, які сприятимуть регулювання балансу за умов сприятливих тенденцій; мети стабілізації, призначені захисту від несприятливих тенденцій і передбачуваних явищ, мети гнучкості - усе задля посилення позиції компанії, у разі непередбачуваних подій. Диверсификационное напрям, необхідне однієї з цілей, може не підходити іншої.

Цілі диверсифікації виробництва безпосередньо залежать від фінансової гніву й виробничих можливостей корпорації. На малюнку 1 показано залежність цілей та напрями диверсифікації від фінансового стану компанії.

Диверсифікація, її види й класифікація

Зв'язок між фінансове становище корпорації і диверсифікацією діяльності є дуже простий, оскільки перше визначає напряму, і ефективність другого. Так, напрями диверсифікації, характерні для початкових етапів розвитку, спиралися на об'єктивну основу - альтернативне використання відходів, виробничих потужностей, торгово-комерційного сіті й були пов'язані із можливостями традиційного виробництва.

Відмінність наступних етапів диверсифікації полягала у зменшенні ролі основного виробництва, не обмежувалося експансією до своєї чи поєднані галузі й супроводжувалося повним відривом фінансових інтересів від інтересів виробництва. З розвитком, як корпорацій, і власне диверсифікації, мети одержання прибутку досягалися шляхом можливостей міграції ресурсів межі галузі, регіону, національної економіки. Тому два напрями у розвитку підприємницької діяльності неважко пояснити еволюцією процесу, від спорідненої диверсифікації донеродственной чи "автономної".

Як засвідчило проведене аналіз, найпоширенішим типом організаційної структури при диверсифікації є холдинг. Розглянемо систему визначень, що з холдинговими структурами.

Класичне визначення, дану у малому тлумачному словнику іноземних слів: "Холдинговою компанією (компанія власник) - це компанія, що володіє контрольний пакет акцій якихось інших підприємств з метою контролю та керування їхньою діяльністю". У ньому розкривається суть класичного розуміння холдингу (з економічної погляду) - є акціонери, володіють акціями, що або самі управляють холдингової структурою, або довіряють управління загальним бізнесом управляючої компанії.

Горизонтальні холдинги - об'єднання однорідних бізнесів (енергетичні компанії, збутові, телекомунікаційні тощо). Вони уявляють собою, власне, філіальні структури, якими управляє головне (материнське) підприємство.

Вертикальні холдинги - об'єднання підприємств у однієї виробничої ланцюжку (видобуток сировини, переробка, випуск продуктів споживання, збут). Приклади: об'єднання, займаються переробкою сільськогосподарської продукції, металів, нафтопереробкою.

Змішані холдинги - найскладніший приклад. У такій холдинг входять структури, безпосередньо які пов'язані ні торговими, ні виробничими відносинами, як, наприклад, російські банки, інвестують кошти на якісь підприємства. Їх головним завданням - кудись вкласти кошти й потім їх одягнули з матеріальною вигодою своєчасно вилучити. Фактично, це інвестиційні проекти.

Що ж до типів холдингів, необхідно конкретизувати деякі поняття.

Класифікацію можна кілька трансформувати:

>Диверсифицированние холдинги (змішані) - об'єднання незв'язаних бізнесів. (Характерний приклад - коли банки скуповують акції різних підприємств)

>Сбитовие холдинги (горизонтальні). Вони справді головне - єдина логістика: єдина система постачальників і багато збутових осередків. Якщо осередків багато, то необхідний норматив створення нової збутової точки (і автоматизація повинна його підтримувати). З погляду логістики, специфіка холдингу у цьому, що одержувач розосереджений. Завжди є залишки на яких складах збутових осередків і слід завдання їх перерозподілу. Можлива єдина політика щодо конкретної товару (реалізована як знижок, подарунків клієнтам тощо.). У разі централізація управління відіграє у проведенні спільної політики ліквідацію залишків. Якщо холдинг хоче все правильно консолідувати (себто податків і управлінського обліку), у ньому необхідно встановити єдиний стандарт на документообіг. Це дозволить, зокрема, вести єдине маркетингове дослідження у процесі продажів. (Особливо цікаві результати виходять тоді, коли збутових точок багато. Можна виявити залежність попиту від регіону, місцеположення, національну специфіку переваг) При грамотному використанні цієїагрегированной маркетингової інформації вдасться уникнути залишків і неліквідів на яких складах. Це дуже істотно для торгових холдингів. Отже, переваги єдиної мережі постачання і збуту у цьому, що виникає можливість, по-перше, закуповувати товар в постачальників за нижчими цінами (сукупна знижка), по-друге, єдину збутову і маркетингову політику й, по-третє, гнучко і оперативно перерозподіляти залишки на яких складах, не допускаючи утворення неліквідів (економія витрат).

>Холдингиконцернового типу. Вони характеризуються яка об'єднує їхні ланцюжком переділів від сировини до готового товару. І тут є свої особливості: підприємства передають одна одній свій продукт за собівартістю (немає сенсу наживатися друг на одному); у всій ланцюжку необхідно забезпечити наскрізне управління якістю (до впровадження ISO 9000); всіх підприємств концерну повинні прагнути бути врівноважені за рівнем оснащення виробничих процесів, кваліфікації персоналові та ін.

Тобто, однією з поширених способів об'єднання підприємств у диверсифіковані корпоративні об'єднання є організація холдингу. Реалізація даної схеми дозволяє чітко врегулювати всі проблеми у структурі власності та систему взаємин у ієрархії корпорації.

Отже, найадекватнішою реакцією на глобалізацію економіки є диверсифікації бізнесу й створення диверсифікованих корпоративних об'єднань. Основною метою диверсифікації, зазвичай, є забезпечення виживання організації, посилення її конкурентоспроможності та підвищення прибутковості. Будь-яка комерційна фірма намагається залишитися "на плаву" і шукає, як цього досягти. Саме диверсифікація, пошуку нових напрямів ефективної діяльності дозволяє компанії прискорити свій розвиток, отримати додаткові доходи і доходи знайти нові конкурентні переваги.

Вважають, що диверсифікація компанії - чи це розширення сфери діяльності шляхом відкриття нових виробництв чи придбання холдингом дочірніх структур різних профілів - явище обоюдогостре. Й у кожному даному випадку керівництво, обираючи напрями розвитку, має розглядати, як позитивні, і негативні наслідки.



РОЗДІЛ 3: ОСНОВИ ВХОДЖЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ В РИНКОВІ ВІДНОСИНИ

3.1 Основи формування ринкових відносин

Для переходу до ринкових відносин в нашій країні треба запровадити роздержавлення і приватизацію. Під роздержавленням власності розуміють перетворення державних підприємств на підприємства, засновані на інших (недержавних) формах власності, під приватизацією - процес придбання у власність громадянами або їх об'єднаннями усіх або частини акцій (паїв) акціонерних товариств, інших господарських товариств, а також підприємств.

В Україні приватизацією займається Фонд державного майна, міські комітети з управління комунальним (муніципальним) майном.

Використовують такі форми приватизації: ліквідація підприємства і реалізація його активів на аукціоні; викуп майна, що здано в оренду; купівля-продаж підприємства; перетворення підприємства в акціонерне товариство з наступним продажем акцій. Форма приватизації “купівля-продаж” включає три її можливих способи: за комерційним, за некомерційним конкурсом, на аукціоні. З усіх перелічених способів приватизації варіант купівлі-продажу за конкурсом дає єдину можливість стати повновладним власником підприємства для трудового колективу. Однак ризик бути проданими в чужі руки досить великий, тому профспілці та адміністрації насамперед слід зважити свої матеріальні ресурси, відшукати спонсорів або визначитися з кредитом. Найбільше відповідає інтересам трудового колективу і Україні в цілому той варіант приватизації, при якому трудовий колектив за умови закритої підписки одержує не менше, ніж 51% акцій. Але такий варіант придатний не в усіх випадках. У працівників підприємств, що мають високу вартість виробничих фондів, може просто не вистачити грошей на викуп акцій.

Однак одержати в процесі приватизації контрольний пакет акцій - ще не означає стати власником. Для цього треба ще реально управляти підприємством, отже до статуту акціонерного товариства, що створюється на базі державного підприємства, необхідно внести пункти, які б забезпечили трудовому колективу участь в управлінні підприємством і можливість контролювати діяльність адміністрації.

На сьогодні в Україні мають місце такі організаційно-правові форми підприємств: державні, муніципальні, приватні, товариства, акціонерні товариства, кооперативи. Для всіх їх законом гарантуються рівні права й можливості, що створює нормальне ринкове середовище. Кожне підприємство може самостійно визначити для свого виробництва вид конкурентоспроможної продукції, вибирати постачальників та споживачів, установлювати вільні ціни на продукцію. Законом передбачено також, що підприємства можуть займатися зовнішньоекономічною діяльністю, валютний прибуток від якої, за відрахуванням податків, використовується ними самостійно.

Підприємство як суб'єкт ринкової економіки, реалізує свою продукцію за вільними ринковими цінами. При цьому, вільні оптові ціни встановлюються виробником за згодою споживача і посередників (постачальницькі, збутові, торгово-закупівельні організації), роздрібних торгових підприємств, що реалізують товари населенню, та торгово-закупівельних підприємств. Вільні оптові ціни за продукцію виробничо-технічного призначення та товари народного споживання визначаються, виходячи з кон'юнктури ринку ( попиту та пропозицій), якості продукції, умов поставки.

У цінах за товари враховуються собівартість (витрати на виробництво) і податок на додану вартість. Крім того, у вільні відпускні ціни за товари народного споживання, що підлягають оподаткуванню акцизами, включаються суми акцизів за встановленими ставками. Реалізація товарів населенню відбувається за вільними роздрібними цінами. Ці ціни формуються виходячи з вільної відпускної ціни з податком на додану вартість та торговельної надбавки.

Важливим моментом у діяльності підприємства є виплата податків. Основним об'єктом оподаткування в сучасних умовах є прибуток підприємства. Оподатковуваний прибуток являє собою суму прибутку від реалізації продукції, основних фондів, іншого майна підприємства та доходів від позареалізаційних операцій. Порядок обчислення, сплати, строки, ставки податку на прибуток визначені законом України.

Крім податку на прибуток підприємства сплачують інші загальнодержавні й місцеві податки та збори. Загальнодержавні: податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю, державне мито, податок на майно підприємств, відрахування та збори на будівництво, ремонт та утримання автомобільних шляхів, внески у фонд зайнятості, внески у фонд соціального страхування, внески у пенсійний фонд, плата за забруднення довкілля та ін. Місцеві податки та збори - готельний збір, комунальний податок, збір за парковку автомобілів, ринковий збір, податок на рекламу та ін.