Ринок як форма функціонування товарного господарства

Становлення контрактних відносин під час розвитку економічних, у тому числі і фінансових систем, як відомо, може відбуватися за трьома моделями: англо-американською (або -- англосаксонською), романо-німецькою (інші назви -- євроконтинентальна, німецько-японська) та ісламською. Перші дві з них вважаються головними. Англосаксонська модель характеризується порівняно більшим економічним індивідуалізмом з відповідною перевагою випуску цінних паперів у зовнішньому фінансуванні, а також розвиненою системою інститутів фондового ринку. У романо-німецькій моделі переважає довгострокове кредитування банківськими структурами і пріоритетний розвиток банків як фінансових посередників.

Принципова відмінність цих двох моделей полягає в тому, що романо-німецька уособлює домінування кредитної форми фінансування з використанням інструментів боргу, тоді як англосаксонська використовує ринок цінних паперів, особливо ринок акцій і пайових сертифікатів як пріоритетний інструментарій формування контрактних відносин. Реалізація англосаксонської моделі потребує розвиненішої мережі посередницьких структур, зокрема небанківських, пропозиції та споживання масових послуг дрібними учасниками ринку. Об'єм-ніша структура власності в країнах Євросоюзу та Японії поєднується з посиленими державним адмініструванням і централізацією потоків капіталу [48,54].

Традиції системи ісламських фінансів ґрунтуються на забороні та інколи на обмеженні отримання відсоткової винагороди за проведення фінансових операцій -- доходи здебільшого виплачуються як результат участі у прибутках, а не як процентні нарахування. Ісламські фінансові інститути позбавлені змоги стягувати попередньо фіксовану плату, угоди контрактуються у формі пайової участі, придбання майна посередником і перепродажу його клієнту в розстрочку зі збільшеною платою за ризик. Для акумуляції ресурсів замість традиційних депозитних рахунків використовують акції, інвестиційні та ощадні вклади, сертифікати пайових і взаємних фондів, тобто ті інструменти, виплати за якими наперед не фіксуються і відбуваються на основі розподілу прибутку з фінансовою установою. У таких країнах, як Пакистан, Кувейт, Індонезія, Іран відсутні ринки облігацій. Незначними є ринки облігацій порівняно з ринками акцій в Йорданії та Єгипті. Заборонені й строкові угоди з похідними цінними паперами. Розрахунки й перекази грошей поряд з традиційними методами їх організації (з використанням послуг банків) можуть бути забезпечені й у нетрадиційних формах без участі офіційних посередників -- угоди "хавала". Наслідком застосування ісламської моделі фінансового ринку є спрощена його структура та уніфікація вживаних фінансових інструментів; переважання великих, у тому числі й сімейних власників-інвесторів у структурі акціонерних капіталів; відсутність масових дрібних інвесторів і спекулянтів. Ці особливості свідчать про порівняно обмежену ліквідність фінансових ринків, що використовують ісламську модель розвитку.

Фінансовий ринок України еволюціонує шляхом модифікації кількісних і якісних характеристик свого розвитку -- насамперед через упровадження нових фінансових інструментів, операцій і послуг. Разом із наявними проблемами (незадовільні оцінки капіталізації, ліквідності та прозорості, слабкий захист прав власності) спостерігаються очікувані ознаки інституціоналізації ринку: переважання інституційних учасників -- інвесторів, кредиторів і реципієнтів капіталу над індивідуальними, що засвідчує зрілість корпоративних (об'єднаних) варіантів розміщення активів та професіональне використання коштів; поширення організованих форм встановлення і реалізації фінансових відносин, що означає легітимність та прозорість намірів учасників-контракторів при здійсненні угод [51,114].

Посередницька діяльність банківських і небанківських структур як продуцентів послуг спрямована на задоволення потреб клієнтів у залученні чи/або розміщенні капіталу. Якість фінансового сервісу поступово стає визначальним компонентом економічного розвитку.

Вбачається доцільним визначити особливості розвитку вітчизняного фінансового ринку через аналіз використання тих чи інших фінансових інструментів. У нижченаведеній таблиці міститься інформація, що характеризує співвідношення використання пайових і боргових фінансових інструментів (інструментів власності та боргу) на фінансовому ринку України. див. таб.2.1.

Таблиця. 2.1.

Використання пайових та боргових інструментів на фінансовому ринку України (на кінець відповідного року)[14,76]

Кількісні табличні викладки у межах поданого періоду спонукають до однозначного висновку щодо переваги інструментів боргу в сукупності засобів фінансування розвитку інституційних одиниць. Попри поступальне зростання вартісного виміру використовуваних фінансових інструментів обох видів (у 8,7 разу щодо інструментів власності та у 4,4 разу щодо інструментів боргу), помітні змінні відносні оцінки їх питомої ваги. Так, використання інструментів боргу переважає над інструментами власності і різниця між ними досить значна. Деталізація останнього твердження зводиться до того, що за наявності тренду зростання вартісних характеристик обох варіантів фінансування спостерігається практично дворазове скорочення розриву між ними у відносному виразі, тоді як у 2000 році боргові інструменти переважали над пайовими у 3,1 разу, то у 2004--2005 роках уже у 1,5--1,6 разу. Незважаючи на поступове стиснення такого "лагу", реальні обставини дають підстави характеризувати фінансовий ринок України як борговий.

До чинників, що зумовлюють борговий характер фінансового ринку України, а також особливості переважного застосування фінансових інструментів з фіксованою дохідністю відноситься [10,11]:

1. Тенденція до посилення інсайдерської структури власності з переважанням великих корпоративних власників.

За поступової концентрації капіталу мажоритарні власники підприємств не зацікавлені в розмиванні власності в акціонерних капіталах і тому схиляються до використання засобів боргового фінансування. Зрозуміло, що цілям забезпечення корпоративного контролю в інтересах великих власників, інсайдерів, менеджерів найадекватніше відповідає практика застосування кредитних інструментів. В окремих ситуаціях переважання операцій з акціями над операціями з інструментами боргу може бути викликане тимчасовими спекулятивними ефектами, приміром, як це спостерігалося раніше, в період ажіотажного розпродажу державної власності й епізодичних сплесків портфельного інвестування.

Побудова інсайдерського типу корпоративного управління, де зменшується питома вага власності держави і працівників-членів трудового колективу як дрібних інвесторів -- з одного боку, і підвищується роль адміністрації (менеджменту) та зовнішніх великих інвесторів -- з іншого, є визначальною тенденцією постприватизаційного перерозподілу капіталу на ринках України, Росії й інших держав. Апелювання до умов економічних перетворень у Росії, Україні та країн, що розвиваються, є доцільним з урахуванням спорідненої політики економічного розвитку і підходів до реструктуризації власності в корпоративному секторі.

Спільність поглядів щодо становлення саме інсайдерського типу господарювання у період реформ акцентується у працях Ю. Петруні, А. Радигіна та Р. Ентова, Т. Долгопятової й інших. Як зазначає Р. Капелюшников, упродовж 1995--2004 років питома вага менеджерів в акціонерних капіталах російських корпорацій зросла з 11,2% до 21,0% при зниженні частки працівників підприємств з 43,6% до 27,2%. Внаслідок посиленої концентрації власності в обігу перебуває незначна кількість акцій, попит і пропозиція на них є пакетною, а населення практично відсторонене від організованих ринків [31,121].

Тому фінансовий ринок України може бути схарактеризований як "stakeholder capitalism" -- "капіталізм власників великих пакетів", в основі якого виокремлюється німецько-японська модель. Можливості активізації вияву елементів побудови англосаксонської моделі є незначними, оскільки орієнтація на "пакетну" структуру власності обмежує розвиток ринку акцій [43,372].

2. Стабільно висока питома вага банківського кредиту в сукупності засобів фінансування.

Обсяги кредитного портфеля вітчизняної банківської системи постійно зростали упродовж останніх років як стосовно ВВП країни (більш ніж двократне зростання від 11,5% у 2000 році до 25,6% на початок 2004 року), так і у вартісному виразі (досягли 67,8 млрд. грн. на початок 2004 року і майже 88 млрд. грн. наприкінці жовтня 2004 року). У структурі кредитів комерційних банків найбільша питома вага, майже 80% посідають кредити, надані суб'єктам господарювання. З урахуванням незначних обсягів вторинного ринку акцій диспропорції вибору фінансових інструментів залучення капіталу і відповідні уподобання учасників ринку очевидні. Також спостерігається модифікація банківського кредиту через упровадження сек'юритизованих форм фінансування, наприклад, через поширення іпотечних і заставних кредитних інструментів. Позитивною є динаміка надання кредитів фізичним особам, обсяг яких за 2000--2005 роки зріс більш ніж удев'ятеро, що засвідчує одночасно і диверсифікацію банківських інструментів у сегменті споживчого кредитування та зростання доходів населення (за оцінками Держкомстату, останні за вищезазначений період збільшились майже у півтора разу) [41,19].

3. Фізичні особи (домогосподарства) як потенційно масовий інвестор є консервативними і обмеженими у виборі фінансових продуктів.

Пропозиції щодо розміщення вільних коштів домогосподарств залишаються не досить диверсифікованими внаслідок обмеженого переліку наявних фінансових інструментів. Новаторські пропозиції щодо розміщення капіталу від банківських і небанківських посередників трапляються епізодично.

Переважна частка заощаджень населення має депозитний характер з використанням відповідних банківських інструментів або ж елементарно тезаврується як скарб у номінаціях іноземної валюти. Вкладення домогосподарств у цінні папери вкрай незначні. За таких умов підходи до організації кредитування банками клієнтів орієнтуються здебільшого не на попит (який до того ж далеко не усталений), а пов'язуються з регулятивними вимогами, умовами формування ресурсної бази, святковими чи іміджевими презентаціями.

4. Спорідненість галузевої структури економіки і галузевої характеристики цінних паперів.

Структурні диспропорції експортозалежної економіки відомі. У межах вітчизняного фондового ринку домінують активи підприємств сфери паливно-енергетичного комплексу. Але оскільки їх акціонування здебільшого уже відбулося чи в окремих випадках зберігаються обмеження на приватизацію, то насамперед, з метою фінансування розвитку, такі підприємства використовують емісії корпоративних облігацій та інструменти банківського кредитування. Організований ринок акцій сконцентровано фактично на пропозиціях кількох емітентів (наприклад, індексний кошик ПФТС становлять акції десяти -- дванадцяти підприємств). У 2002--2004 роках спостерігався бум емісій корпоративних облігацій (понад 4,2 млрд. грн. протягом кожного із зазначених років). У 2005 році подібна тенденція зберігалася. За оцінками експертів, головною особливістю сучасного стану вітчизняного ринку корпоративних облігацій є те, що основний попит на них формує незначна група вітчизняних банків. Тобто банки розвивають кредитний ринок безпосередньо через грошові інструменти і сприяння обігу корпоративних облігацій [42,152].

Таким чином, загальні й специфічні риси вітчизняної економіки, що відображаються в особливостях становлення інститутів фінансового ринку, тяжіють до німецько-японського типу господарювання з переважним використанням боргових інструментів для фінансування потреб економічного розвитку.

Водночас слід зазначити, що вибір прийнятної моделі фінансового ринку залежить від багатьох чинників. Серед них, зокрема, історичні умови та прогнозні сценарії розвитку фінансової системи, традиції господарського (комерційного) права, форми первісного та наступного перегрупування власності, дія інфраструктурних інститутів, стан взаємозумовленого захисту прав постачальників і реципієнтів капіталу. Інвестиційні уподобання учасників ринку також значною мірою визначаються цими обставинами. До того ж обов'язково повинна бути забезпечена максимальна в конкретних умовах ліквідність фінансових активів, розподіл відповідальності й ефективна система управління фінансовими ризиками, прозорість ринку, можливість збільшення його місткості та капіталізації й інтегрування із зарубіжними ринками.

Таким чином, взаємодія сегментів фінансового ринку здатна спрацьовувати і як амортизатор, і як резонатор макроекономічної ситуації. Реальна динаміка формується як рівнодіюча цих сил. Суперечливість є формою відображення протиріччя між ринковим регулюванням та державним втручанням у відповідні економічні відносини. Як свідчить історичний досвід, ефективність функціонування економіки в цілому та її різних секторів зокрема (в тому числі фінансового ринку) вирішальною мірою залежить від знаходження оптимального поєднання регулюючих дій ринку та держави.

2.2 РОЗВИТОК РИНКУ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

Міжнародний ринок послуг посідає провідне місце у процесах розвитку й трансформації світового ринку, викликаних глобалізацією. Ця галузь постійно і динамічно розвивається, створює робочі місця й дає значні прибутки країнам світу. Сфера послуг має усі передумови для подальшого розширення і вдосконалення.

Функціонування ринку послуг в кожній окремій країні має свої особливості. Адже кожна держава вживає певних заходів для підтримки того сегмента ринку послуг, який має відповідні перспективи на майбутнє, а спеціалізація країни на тих чи інших видах послуг залежить від рівня її економічного розвитку.

Особливості участі України у міжнародній торгівлі послугами в 90-х роках XX століття та на початку XXI століття традиційно зумовлювалися тим, що вона певною мірою компенсувала негативне сальдо загального торговельного балансу країни. Це відбувалося завдяки наявності таких особливо важливих для торгівлі послугами переваг міжнародної економічної діяльності, як сприятливе географічне розташування, наявність відповідно до історичних традицій участі у міжнародній торгівлі розгалуженої транспортної інфраструктури та рухомого складу [38,42].

Упродовж 90-х років характерним було значне збільшення сектору послуг, але це не свідчило про секторальну оптимізацію української економіки. Адже відбувалося майже некероване падіння виробництва та інколи спостерігалася навіть деградація виробничої інфраструктури й ресурсної бази. Зростання безробіття у промисловості виштовхувало людей у сферу послуг і в сільське господарство, причому сфера послуг, як правило, не виявляла попиту на високоосвічених виробників та сучасні моделі використання кваліфікованої праці, а ставала тимчасовим притулком для знедолених робітників і фахівців із різних галузей економіки.

Сучасний стан зовнішньої торгівлі послугами в Україні характеризується даними, представленими на рис.2.1.,2.2.,2.3.

Рис. 2.1. Динаміка торгівлі послугами в Україні, млн. дол. США.[23,72]

Аналізуючи ці дані, зауважимо, що безумовно позитивним явищем для України є порівняно значний розвиток сфери послуг, який розпочався у 2000 році і триває й досі. Проте її структура дещо гіпертрофована. Адже основну частку в ній становлять транспортні послуги -- 82,7%, особливо послуги трубопровідного транспорту. Водночас рівень експорту ділових, туристичних послуг, а тим більше послуг інформаційних і таких, що пов'язані з докладанням висококваліфікованих виробничих зусиль, не відповідає потенціалу України.

Рис. 2.2. Структура українського експорту послуг у 2005 році [23,73]

Рис. 2.3. Структура українського імпорту послуг у 2005 році [23, 73]

Відбувається збільшення частки послуг у структурі українського імпорту. Україна закуповує транспортні, комунікаційні, будівельні, фінансові, професійні -- бухгалтерські, правові, консультаційні, інженерні, архітектурні, дослідницькі послуги. У структурі імпорту транспортні послуги становлять 23,4%, подорожі -- 4,2%, послуги зв'язку -- 5,7%, фінансові та страхові -- 8,3%, будівельні послуги -- 2,3%, різні ділові, професійні та технічні послуги -- 13,8%.

Розвиток ринкової економіки України відбувається в умовах жорсткої конкуренції на національному ринку послуг і на ринках послуг за кордоном. Відставання в деяких галузях вітчизняної економіки від світових лідерів, з одного боку, та значні здобутки в інших, наявність досвідчених галузевих фахівців і навіть географічні переваги, з іншого, визначають рівень та специфіку участі вітчизняних суб'єктів ринку послуг у міжнародному співробітництві, а також міру й інструменти державного втручання у перебіг подій на ринку послуг.

Поки що участь України у торгівлі послугами значною мірою зводиться до "надання в послугу своєї території" для транзиту російських енергоносіїв.

Тому упродовж останніх років найбільша частка української торгівлі послугами припадала саме на Росію. Відповідно у структурі української торгівлі послугами головними експортерами є країни СНД (54,7%), Європи (28,2%), Азії (7,0%), а імпортерами -- країни Європи (38,7%), СНД (24,3%), Америки (20,4%) [44,283].

Україна посідає одне з помітних місць у світі щодо наявності унікальних туристичних та культурно-рекреаційних ресурсів.

Водночас в Україні туризм ще не набув пріоритетного становища. Це пов'язано з відсутністю інтегрованої системи взаємозв'язків між усіма галузями народного господарства, зокрема між транспортом, промисловістю, сільським господарством, будівництвом, медициною, культурою тощо.

В Україні туристична індустрія перебуває в стадії становлення як самостійний сектор економіки. У 2001 році країну відвідало 11,9 млн. іноземних громадян. Обсяг в'їзного туризму зріс на 31,8% порівняно з минулими роками, стрімко скорочується кількість одноденних відвідувачів. Уперше за останні 5 років більш як удвічі скоротилося число транзитних відвідувань України. У 2006 р. зросла на 5% кількість внутрішніх туристів, які подорожували Україною. Послуги з внутрішнього туризму було надано 6,9 млн. громадян України. Кількість екскурсантів сягнула 18,96 млн. осіб, що перевищило рівень попереднього року на 7,5% [45,62].

Обсяг експорту туристичних послуг у 2005 році становив 117 млн. дол. США, що на 14,4% більше від рівня попереднього року. Загальний обсяг імпорту зріс на 17,1% порівняно з 2004 роком і становив у 2005 році 58,9 млн. дол. США [47,59].

Необхідною умовою розвитку туризму в Україні є ефективне функціонування готельної індустрії, що дає близько 60% усіх доходів від туризму.

На сьогодні розвиток індустрії готельного бізнесу в Україні гальмується низкою зовнішніх і внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників низької ефективності готельних підприємств належать: падіння попиту, низька заповнюваність, скорочення номерного фонду, відсутність конкуренції, нерівномірне податкове навантаження, низька конкурентоспроможність готельних послуг, високий державний ризик, низькорозвинена інфраструктура туризму, висока вартість будівництва і реконструкції готелів. Внутрішніми чинниками є: неефективна організація праці, низька якість пропонованого набору послуг, неефективне виробництво послуг, відсутність кваліфікованих кадрів.

Тому сьогодні важливим є зміна структури галузі, зокрема поява висококатегорійних готелів у складі мережі і малих готелів сімейного типу.

Перспективи розвитку туризму в Україні пов'язані з реалізацією глобальної програми створення в Україні транспортних коридорів та розвитку Криму. Ефективний розвиток туристичної галузі тісно пов'язаний зі сферою розгалуженої транспортної інфраструктури, адже транспортні послуги відіграють визначальну роль при переміщенні людських, грошових, товарних потоків.

Структура транспортних комунікацій у системі інтеграції України в Міжнародну транспортну мережу характеризується її широкою номенклатурою: до неї входить залізничний, автомобільний, морський, річковий, авіаційний та інші види транспорту.

Обсяг експорту транспортних послуг України у 2005 році становив 3514 млн. дол. США, імпорту -- 325,3 млн. дол. США. У структурі експорту цього виду послуг головна частка припадає на трубопровідний транспорт -- 51,9%. Питома вага залізничного транспорту -- 15,8%, морського -- 13,8%, повітряного -- 10,5%. У структурі імпорту транспортних послуг провідне місце посідає залізничний транспорт -- 51,6%. Питома вага повітряного транспорту становить 29,4%, морського -- 7,4% [47,98].

Залізничний транспорт є найрозвиненіший в Україні, за загальною довжиною шляхів він посідає четверте місце у світі після США, Росії та Канади. За вантажообігом він виконує основні обсяги перевезень (40--50%), а за пасажирообігом є безперечним лідером (здійснює 50--70% від загального обсягу перевезень).

Автомобільний транспорт, що посідає значне місце у міжнародних пасажирських та вантажних перевезеннях, стабільно перевищує обсяг перевезень вантажів залізничного транспорту у 4,5--5 разів, а за обсягами перевезень пасажирів -- у 5--6 разів.

Морському транспорту в Україні належить третє місце за вантажообігом після трубопровідного та залізничного транспорту, однак за кількістю відправлених вантажів у нього незначне місце (близько 1%), як і в річкового транспорту. Домінуюча частка обсягів перевезень у закордонному плаванні (близько 95%). На морському транспорті до складу Мінтрансу України входить 18 портів. Практично усі вони можуть бути використані для забезпечення міжнародних транспортних зв'язків, а також для надання послуг транзитним пасажирам та вантажопотокам6.

Річковий транспорт хоча й не відіграє визначальної ролі в обсягах вантажних та пасажирських перевезень в Україні, проте за рівнем доходів має відносні переваги порівняно з іншими видами транспорту. Але, незважаючи на це, ефективність функціонування його значно нижча (близько 20%), ніж у країнах, що мають подібні ресурси. Головними недоліками річкових портів в Україні, що не дає їм змоги претендувати на відповідність міжнародним стандартам, є недостатня пропускна спроможність, відсутність необхідної техніки для перевантаження контейнерів, а також природнокліматичні обмеження судноплавства.

Повітряний транспорт не відіграє істотної ролі в загальному обсязі вантажних та пасажирських перевезень в Україні, хоча залишається поза конкуренцією з-поміж інших видів транспорту відносно швидкості доставки пасажирів і термінових вантажів на велику відстань. На авіатранспорті України у 36 аеропортах діють прикордонні та митні служби, з них 17 мають статус міжнародних. Водночас устаткування та пропускна спроможність міжнародних секторів і аеропортів не повною мірою відповідають міжнародним стандартам [46,148].

Трубопровідний транспорт України має достатні виробничі потужності для забезпечення України енергоносіями -- нафтою та газом, а також для виконання функції транзиту російської нафти й газу у країни Південно-Східної Європи. Вигідне географічне розташування України дає можливість використовувати транспортні мережі в системі міжнародних транспортних коридорів (МТК). Головною проблемою в Україні лишаються відсутність і неспроможність залучення інвестицій для реконструкції МТК, ненадійне й нестабільне інформаційне забезпечення, відсутність поєднання з системою міжнародного зв'язку та узгодженості з міжнародними транспортними органами.

Забезпечення міжнародних економічних відносин України з провідними державами ринкового простору потребує розвитку послуг зв'язку, якими традиційно є телефонна, пейджингова, телеграфна, інші сфери телекомунікацій. Позитивними чинниками розвитку ринку телекомунікацій в Україні є: висока місткість ринку у міжнародних масштабах; низьке насичення ринку телекомунікаційних послуг в Україні; транзитне розташування країни на шляху основних комунікацій з Європи в Азію; висока інтенсивність зовнішніх товарних, фінансових, транспортних, морських потоків; наявність внутрішніх чинників особливого характеру -- високий рівень освіти населення; високий рівень урбанізації; культурна і споживча орієнтація значної частки населення на європейські стандарти й умови життя внаслідок інтенсивного культурного, міграційного і господарського обміну з країнами Західної Європи. Однак розвиток телекомунікацій згідно зі світовими стандартами в Україні відбувається дуже повільно, що, у свою чергу, гальмує розвиток інших перспективних галузей економіки. Головним негативним чинником є низький рівень життя більшості населення.

Так, у 2005 році обсяг експорту послуг зв'язку становив 83,2 млн. дол. США, що на 5,9 млн. дол. США, або на 6,6%, менше від рівня попереднього року та на 93,1 млн. дол. США, або на 52,8% менше, ніж у 1995 році.

Імпорт послуг зв'язку також зменшився у 2005 році (на 19,8 млн. дол. США, або на 20%, та 132,3 млн. дол. США, або 62,6% відповідно) [47,87].

Перспективними напрямками розвитку телекомунікацій в Україні зараз вважають: розвиток-мобільного і пейджингового зв'язку; прокладення нових волоконно-оптичних ліній та заміна фізично й морально застарілих аналогових АТС на цифрові.

Пропозицію інформаційних послуг на українському ринку можна поділити на три основних сектори:

-- чисто інформаційні послуги (надання адресно-довідкової інформації, телекомунікаційні послуги тощо);

-- інформаційно-консалтингові послуги, тобто послуги, які мають ознаки як інформаційного, так і консалтингового характеру (маркетингові дослідження, перевірка надійності партнерів тощо);

-- консалтингові послуги (консультування з зовнішньоекономічної діяльності, юридичні консультації тощо).

Ринок консалтингових послуг в Україні останніми роками розвивається досить швидкими темпами. Здебільшого це відбувається за рахунок приватизації, яка ще не завершилася, тобто завдяки замовленням Фонду державного майна України, а також дедалі більшому попиту на обов'язковий аудит за міжнародними стандартами з боку банків.

Найпоширенішою в Україні складовою консалтингу є розроблення проектів бізнес-планів, необхідних при отриманні банківських та інших кредитів. Дістав поширення і такий різновид бізнес-планування, як інвестиційне проектування, адже жодний іноземний інвестор не почне працювати з організаціями, які прагнуть отримати інвестиції, без виконання ними низки підготовчих процедур, оскільки йому треба знати плани щодо розпорядження капіталовкладеннями.

Близько 60% виручки від реалізації консалтингових послуг в Україні припадає на управлінський та бізнес-консалтинг, а також на юридичні й податкові послуги. Це відповідає світовій практиці. У розвинених країнах податковий консалтинг становить помітну частину аудиторсько-консалтингової мережі, а управлінський взагалі виокремлюється в самостійну сферу послуг.

Консультування у сфері застосування інформаційних технологій, як і оцінювальна діяльність, є самостійною сферою послуг зі своєю специфікою та досить високою конкуренцією. Хоч у світі аудиторсько-консалтингові фірми активно здійснюють консалтинг у сфері інформатики, у нашій країні подібні послуги пропонують менше 25% аудиторських фірм.

Розвиток страхової галузі в Україні супроводжується появою значної кількості малих страховиків. У 2004 році було зареєстровано 331 страхову компанію та 68 брокерів (у 1998 році -- 233 страховики, а у 2000 році -- 263). На початок 2005 року сукупний розмір сплаченого статутного капіталу 120 провідних компаній, на які припадає понад дві третини страхового ринку, становив 951,6 млн. грн., зібраних премій -- 2663,8 млн. грн. При цьому лише 11% українських компаній володіють власним капіталом і 8% -- статутним фондом понад 10 млн. грн. За таких обставин поява на ринку великих іноземних страховиків загрожує ціновим демпінгом з перспективою подальшого монопольного підняття цін. Експорт страхових послуг України становив у 2005 році 14,4 млн. дол. США, перевищивши рівень попереднього року в 2,6 разу. Імпорт страхових послуг становив 52,9 млн. дол. США, що на 11,2 млн. дол. США, або на 26,9% більше, ніж у 2004 році. З метою посилення конкурентоспроможності українські страховики повинні істотно підвищити капіталізацію за рахунок нарощування власних ресурсів, об'єднання та купівлі малих страхових компаній, входження у промислово-фінансові чи холдингові групи. Великий блок проблем на ринку страхових послуг зумовлений загальною макроекономічною ситуацією, характер зміни якої визначає подальші перспективи страхування в Україні. Серед основних підойм пришвидшеного розвитку галузі -- підвищення доходів населення, розвиток фінансової інфраструктури, поліпшення інвестиційного клімату та інше [8,24].

Таким чином, аналіз функціонування ринку послуг України на сучасному етапі свідчить про те, що наша країна має всі передумови для розвитку, модифікації і розширення національного ринку послуг та участі у міжнародній торгівлі ними.

З метою оптимізації національного механізму регулювання участі України в роботі міжнародного ринку послуг необхідне комплексне узгодження цілей розвитку окремих галузей і структурних підрозділів економіки й міжнародних зобов'язань держави, її очікувань від інших держав щодо їхніх процедур регулювання торгівлі з нашою країною. Але якщо друге -- те, що стосується міжнародних економічних відносин з іншими державами, -- багато в чому є предметом переговорів, узгоджень та значною мірою залежить від загальної інтеграції України до євроструктур, міжнародних торговельних об'єднань, то перше -- цілі розвитку національного виробництва -- мають бути визначені чітко і ґрунтовно.

2.3 РИНОК ІННОВАЦІЙ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ РОЗРОБОК

Хоча позиції та перспективи України на світовому ринку технологій є за багатьма критеріями більш сприятливими, ніж у країн, що розвиваються, в останнє десятиріччя ми мали в цій сфері сталу від'ємну динаміку.

Так у ліцензійній торгівлі України склалося негативне платіжне сальдо, яке зростає. У 2005 р. витрати на дані цілі з імпорту (роялті та ліцензійні послуги) становили 17,3 млн дол. США, надходження -- 1,3 млн дол. США. 3 226 ліцензійних угод, укладених 58 господарськими суб'єктами України на початок 2005 p., 53 (21,2 %) стосувалися права на використання винаходів, 35 (14 %) -- ноу-хау, 109 (44,0 %) -- послуг типу інжиніринг. Причому тільки 60 з них підписано із зарубіжними ліцензіатами (32 країни) [9,47].

Їх розподіл по країнах має такий вигляд: 20 (33,3 %) з Росією, 6 (10 %) -- Польщею, 5 (8,3 %) -- Китаєм, по 3 (5 %) -- з Молдовою. США та Іраном. На відміну від усталеного на Заході внутрішнього трансферу інновацій, абсолютно переважає «продукція» вітчизняних дослідницьких структур, яка являє собою новації, тобто невпроваджені нововведення [9,47].

На частку Національної Академії наук України -- головного продуцента наукових знань і технологій у країні (майже 200 наукових установ з чисельністю працівників 42,9 тис. осіб) -- припало лише 6 тис. ліцензійних угод, що підписані в 2001 р. з партнерами з далекого зарубіжжя (США, Німеччина, Ірландія, Китай, В'єтнам та Польща). До того ж ця заслуга належить тільки чотирьом установам НАН: інститутам надтвердих матеріалів, імпульсних процесів і технологій, металів та сплавів, технічної теплофізики [11,104].

Із 27 закуплених за цей же рік закордонних ліцензій 14 стосуються прав використання винаходів, промислових зразків, товарних знаків, корисних моделей, 13 -- ноу-хау та послуг типу інжиніринг. Провідними ліцензіарами для України залишаються партнери з Росії та Німеччини. Хоча використання ліцензій є в цілому економічно вигідним, але залучаються до цієї діяльності лише кілька десятків підприємств, питома вага виготовленої за ліцензіями промислової продукції не перевищує 0,3 % її загального виробництва. До того ж майже всі ліцензійні технології не належать ні до новітніх (мають 10--15-річний «вік»), ні до наукомістких. Отже, відбувається не трансфер, а дифузія вже ринково «відпрацьованих» технологій. Такими є, наприклад, імпортовані останнім часом процеси випуску тютюнових виробів, коксу, поліетилену тощо. Можна стверджувати, що, за аналогією з трансфером у країни, що розвиваються, здійснюється делокалізація, тобто переміщення, в Україну іноземних трудо-, ресурсомістких та еколого-небезпечних виробництв.

Патентна діяльність може розглядатися як синтетичний показник творчого потенціалу й новаторської активності нації. В кількісному плані цей показник в Україні характеризують 0,5 % заявки щодо видачі охоронних документів на інтелектуальну власність на 10 тис. чол. (у США і Японії -- 3,5 і 27 відповідно). Чисельність винахідників, за офіційною статистикою, скоротилася за кілька останніх років майже в 1,5 раза. Всього на початок 2002 р. зареєстровано 25 897 патентів на винаходи, 288 -- на корисні моделі, 2 472 -- на промислові зразки, 11 244 -- на знаки для товарів і послуг [12,154].

Якісне ж наповнення цієї статистики характеризує те, що більшість патентів до останнього часу реєструється без проведення експертизи по суті. Досі не створено передбаченої законодавством ефективної системи видачі 20-річних патентів із проведенням відповідної експертизи, а тривалість розгляду заявок на винаходи сягає 4--5 років. Переважають, за Міжнародною патентною класифікацією: здоров'я, розваги, прилади (вимірювання, оптика, фотографія), хімія (біохімія, виробництво цукру, шкіри), медикаменти, формування металу. Високі комплексні технології в цій номенклатурі є поодинокими.

Міжнародне визнання в країнах далекого зарубіжжя дістають щорічно не більше десяти вітчизняних патентів. У Росії динаміка патентування українських винаходів набрала в 1999--2002 pp. такого вигляду: 1409; 707; 438; 251. Щорічні витрати України. пов'язані з охороною прав на об'єкти промислової власності, сягають 5,0 млн дол. США, доходи -- лише приблизно 10,0 млн грн.[15,12]

Останніми роками в Україні набули відчутного розвитку лізингові операції - їх загальний обсяг, за даними асоціації «Укрлізинг». сягає 700 млн дол. США, 3/4 з яких становлять міжнародні трансакції. 50 % їх припадає на сільгоспмашини, 25 % -- на промислове обладнання, 20 % -- на авто- та авіатехніку. Однак цей перспективний напрям трансферу технологій є, по-перше, одностороннім (імпорт) і, по-друге, має не науково-технічний, а експлуатаційно-виробничий характер [28,67].

Великі надії масштабно залучити прогресивні зарубіжні ноу-хау і покладалися на створення спільних підприємств на території країни. Однак на сьогодні переважна більшість із понад 3 тис. зареєстрованих джойнт-венчурз діють у сферах зовнішньої та внутрішньої торгівлі, фінансів, посередництва, а не у сферах науки, техніки, технології. «Головний біль» зарубіжних і вітчизняних підприємців -- нестійкий інвестиційно-правовий клімат, корупція та криміналізація економіки, її загальна дезорганізація.

І, нарешті, звернімося до міжнародного науково-технічного співробітництва, яке є традиційно найрепрезентативнішою формою зовнішньої техноінтеграційної діяльності суб'єктів науково-технічного, а точніше -- наукового потенціалу України.

Правове середовище для такого співробітництва створюють близько 40 міжурядових і міжвідомчих угод з відповідними структурами й фондами низки країн, із міжнародними організаціями. Обсяг фінансування за цими угодами спільних програм підтримки фундаментальних та прикладних досліджень, розвитку технологій та інновацій, викладацької діяльності та освіти порівнянний з обсягом національних бюджетних асигнувань на науково-технічну сферу. Загальне позитивне сальдо, тобто перевищення надходжень за виконання замовних робіт над витратами зі спільних розробок, у 2003--2005 pp. варіювалося від 48 до 34 млн дол. США.[37,87]

Ще доволі високий у світі рейтинг вітчизняних наукових шкіл ілюструє така статистика. В 2004 р. вченими НАН України в рамках міжнародного співробітництва виконувались дослідження зі 147 довгострокових та 366 окремих наукових тем. Тільки за один рік вони взяли участь у 714 міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах, виставках тощо. З-за кордону одержано 310 грантів, 20 стипендій, у 22 випадках -- допомога від різних фондів, 320 робіт виконувалися на контрактній основі для організацій 30 країн світу. 150 українських спеціалістів стажувалися в іноземних наукових установах. Тут вийшли друком 10 монографій наших учених, понад 2,0 тис. статей та наукових доповідей.

У процесах міжнародної комерціалізації інтелектуальної сфери держави Дедалі відчутнішу роль відіграють ринкові засади: мотиваційний менеджмент і науково-технічний маркетинг, зміна форм власності і самодостатність, орієнтація на матеріалізований результат пошуку та потенційного споживача. Але суспільна криза і концептуальна невизначеність, брак державно-правового забезпечення і дисципліни зобов'язань, ресурсів (фінансових, матеріальних, інформаційних) і належного досвіду, криміналізація економіки і пауперизація інтелігенції призводять до вкрай небажаного демпінгового або «тіньового» відпливу ідей, дослідницького наробку, «умів», відчутної упущеної комерційної вигоди.

Розглянуті явища і тенденції позиціонування України на міжнародному ринку технологій являють собою зовнішню інфраструктуру науково-технічної сфери вітчизняної економіки. Вирішальна ж роль у її глибинній трансформації, генеруванні інтелектуального продукту залишається за національними науково-технічними системами. їх тісно взаємопов'язані складові -- науково-технічний потенціал і науково-технологічна та інноваційна політика. Проблемно-орієнтований аналіз цих складових дає змогу інтегровано оцінити можливості й напрями адаптації перехідної економіки України до процесів техноглобалізму. Зупинімося лише на кількох фрагментах нинішньої еволюції науково-технічного потенціалу і науково-технологічної та інноваційної політики держави.

Науково-технічний потенціал країни в загальному плані визначається як його економічною продуктивністю, а саме «виробництвом» знань, так і -- ще більшою мірою -- можливостями їх технологічного відтворення. Адже відомо, що саме великий часовий лаг «від ідеї до продукту» створює повсюдно найгострішу проблему.

Зміни в науково-технічному потенціалі України в останнє десятиріччя набули руйнівного характеру в усіх його трьох підсистемах: новаційного менеджменту (наукові кадри і дослідницький доробок): інноваційного менеджменту (впровадження і ринкове освоєння нововведень); функціонально-ресурсного менеджменту (організація й управління: фінансове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення).

Так, якщо на початку 90-х років, за даними ООН. реальна забезпеченість науково-інженерними кадрами в Україні становила 6,7 осіб на 1 тис. населення (у США -- 3,8, у Швеції -- 3,0. у Нідерландах -- 2,6, у Франції -- 2.2 особи), то нині вона скоротилася втроє. Технологічні дослідження виконують не більш як 100,0 тис. осіб (у 1990 р. -- 313,0 тис). Вітчизняна наука «старіє»: кожний п'ятий фахівець -- пенсіонер, частка вчених віком до 40 років не перевищує 15 % [52,985].

Загострюється структурний перекіс в інноватиці -- більш ніж половина докторів і кандидатів наук зайнята в позаринковому, переважно вузівському секторі науки, в той час як у сфері заводського впровадження новацій їх лише ), 3 %. Значна частка елітних учених працює на закордонний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис. учених виїжджають за межі країни для участі в наукових дослідженнях, роботи за контрактами, стажування. Переважна більшість їх спеціалізується в наукомістких галузях: технічних, фізико-математичних. біологічних, медичних. Гіпертрофоване «рекрутування» до аспірантури в галузях суспільних наук (економічних, юридичних, політичних) не відповідає нагальним потребам країни в кадрах кваліфікованих технологів-інноваторів.

Обсяг науково-технічних робіт в Україні за десятиріччя зменшився в 4 рази. Позитивним при цьому можна було б вважати оптимізацію за «світовими стандартами» співвідношення фундаментальних, прикладних досліджень і розробок (15 % : 25 % : 60 %). Однак цей процес, по-перше, відбувався за рахунок деструкції галузевого сектора науки -- основного впроваджувача технологічних інновацій, по-друге, він не привів, як це має місце в західній університетській моделі, до концентрації фундаментальних досліджень у вищих навчальних закладах, де зосереджена основна маса наукових кадрів вищої кваліфікації, і, по-третє, не супроводжувався необхідним фінансуванням, особливо на стадії освоєння [35,98].

Екстремальним умовам, що склалися в країні, насилу, але достойно «протистоять» ті галузі знань, які мають вагомий творчий доробок: вітчизняні наукові школи планетарного значення (електрозварювання, надтвердих матеріалів, імпульсних процесів, композиційних матеріалів, космічних технологій, кібернетики, медицини тощо). Вони «роблять погоду» в українській науці, персоніфікують високотехнологічні напрями НТР, але ані їх, ані їхніх «метрів» не обминає невблаганна суспільна криза.

Зміни аналогічного характеру простежуються і в інших підсистемах вітчизняного науково-технічного потенціалу.

Щодо другої складової національних науково-технічних систем -- політики у сфері науки і техніки, то вона не тільки формує технологічну «траєкторію» розвитку країн, але є нині для більшості з них по суті транснаціональною, її пріоритети, цілі, завдання, функції, механізми визначаються загальними тенденціями науково-технічної революції і світового ринку технологій. З огляду на вирішальну роль технологій у міжнародній конкурентоспроможності, можливості «подвійного призначення» (в тому числі військового), соціальні наслідки їхнього використання держави здійснюють пряме і непряме втручання в процеси вивезення-ввезення технологій як засіб національного убезпечення.

Сучасні ринкові перетворення в Україні не сприяють технологічним змінам, інтегруванню країни в техноглобалістський тренд. Вони порушили усталений адміністративний механізм регулювання науково-технічного розвитку і не створили належного конкурентного ринкового середовища, здатного до інноваційної синергетики (самоорганізації, самовідтворення).

У контексті проголошеного на найвищому офіційному рівні інноваційного імперативу державно-господарського відродження України, переходу від екзогенного до ендогенного типу виробництва найбільш «вузьке місце» становить відсутність сталої, всебічно обгрунтованої, реальної й далекосяжної економічної парадигми, ключову роль у якій має відігравати інноваційно-технологічна політика.

Концепція останньої розроблена в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В її основу покладено три принципи.

Перший -- це еколого-інноваційний імператив реформування народногосподарського комплексу України. Він означає безумовну пріоритетність відтворення життєвого середовища, продовольчої й ресурсної бази і друге рядність товарного насичення ринку на початковому етапі.

Другий принцип -- інноваційно-випереджувальний напрям науково промислової революції в країні. Він реалізується шляхом стратегічного вибору і концентрації ресурсів на найперспективніших, адаптованих до умов України технологіях, виходячи з вимог так званої «технології проривів».

Третій принцип -- це масштабна «інтелектуалізація» професійно-кадрового потенціалу України в еколого-реноваційному та інноваційно-випереджу вальному напрямах.

Усі три концептуальні принципи мають актуальне звучання з огляду на сучасні тенденції техноглобалізму та можуть слугувати базовими при обґрунтуванні вітчизняної моделі технологічного відродження України.

«Пропустивши» попередні етапи НТР (інформатика та ресурсозбереження), Україна має нагальну потребу якнайшвидше визначити та розпочати освоєння своїх перспективних «ніш» на світових ринках і в міжнародному поділі праці. У зв'язку з цим, виходячи із запропонованої концепції, довгострокову мету має становити досягнення лідерських позицій у масштабній розробці, промисловій апробації та реалізації на міжнародному ринку технологій наукомістких природоохоронних процесів та послуг. Тим більше що. за компетентними прогнозами, альтернативу наявній ціновій та якісно-продуктовій конкуренції має скласти в найближчому майбутньому екологічная науково-технічна безпека товарів.

Ефективне поєднання систем вищої школи, науки та інноваційного бій несу, як показує досвід розвинутих країн, сприятиме нарощуванню наукове технічного потенціалу України, прискоренню її інтеграції у світовий ринок технологій.

Досвід багатьох розвинутих країн переконує, що формування конкурентного експортного потенціалу безпосередньо залежить від рівня науково-інноваційної сфери країни та її впливу на технологічну динаміку оновлення виробництва. Кризові явища в економіці України привели до великого дефіциту державного бюджету і різкого скорочення фінансування науково-технічної сфери.

Базові показники стану та динаміки розвитку інноваційної діяльності в Україні за останні роки представлено в таблиці 2.2.

Таблиця 2.2.

Розвиток науки й інноваційної діяльності в Україні [36,123]

З наведених вище даних випливає загальний висновок про занепад наукової сфери країни. За останній період помітно скоротилася кількість зайнятих науковими дослідженнями й розробками. Так. з 1996 р. вона скоротилася майже в 2,5 раза. Якщо в США, Японії на 1000 осіб припадає близько семи наукових працівників, то в Україні тепер -- менш ніж три. Це можна пояснити зменшенням обсягу замовлень на наукову продукцію, які надходять від сфери матеріального виробництва, а також падінням престижу наукової й освітньої діяльності через невисокі доходи від неї.

За розглядуваний період більш як наполовину скоротився обсяг виконання науково-технічних робіт. До того ж зменшення робіт відбувається у базових сферах створення та виготовлення якісно нових зразків продукції -- У сфері фундаментальних досліджень, НДДКР. в експериментальній базі виробництва.

Експортний потенціал промисловості вирішальною мірою залежить від розвитку машинобудування, електротехнічної та електронної галузей, які є лідерами в освоєнні нової конкурентоспроможної продукції. Але слабкий фінансовий стан фірм і науково-проектних організацій, зменшення їх кількості призводять до помітного скорочення робіт зі створення й освоєння нової техніки.

Йдеться, зокрема, про енергетичне устаткування, електротехнічні машини, металорізні верстати, ливарне, металургійне та гірничошахтне обладнання а також прилади, засоби автоматизації та обчислювальну техніку тощо. А ще недавно ця продукція становила досить помітну частку в експорті України. Зменшення майже на 50 % за означений період виробництва нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів, засобів автоматизації підриває саму основу виробництва і якісного оновлення продукції.

Технічний рівень зразків нової техніки не відповідає сучасним вимогам. Частка зразків техніки, де втілено принципово нові технічні рішення, в останні роки не перевищує 7 %. Тому й не дивно, що тільки 2,6 % створених у 2004 р. зразків нової техніки за своїми техніко-економічними параметрами перевищили кращі світові аналоги. Технічний рівень кожного третього зразка взагалі не визначений через відсутність інформації на підприємствах про найкращі світові аналоги. Триває скорочення випущеної вперше в Україні нової продукції, яка становить лише 2 % загальної кількості. А в кінцевому підсумку не відбувається оновлення основних фондів.

Все це позначилося на інноваційній діяльності в цілому, яка різко скоротилася за останнє десятиріччя, хоча і на його початку (1996 р.) інноваційна активність не відповідала статусові України як великої індустріальної держави. Зруйновано старий механізм стимулювання НТП, технологічних змін, творчого пошуку в країні, але не створено нового механізму, базованого на поєднанні державних стимулів та ринкового інструментарію. Поки що спостерігається тенденція до подальшого скорочення кількості підприємств і організацій, сконцентрованих на новаторській науково-технічній діяльності, зменшується кількість винаходів. Усе це свідчить про слабкість, інертність та неефективність інноваційної політики.

По суті не відбувається принципових змін у ставленні промислових підприємств до інноваційної діяльності. В останні роки інноваційна діяльність майже 90 % промислових підприємств, що впроваджують нововведення, була спрямована на відновлення продукції, з них близько 70 % освоювали виробництво товарів народного споживання і тільки майже 8 % -- машин і обладнання.

Таким чином, можна зробити висновок: інноваційний клімат в Україні в цілому є несприятливим. І якщо досить оперативно не вжити кардинальних заходів з метою його суттєвого поліпшення, то в перспективі нас чекає ще більш застаріла виробнича база, технічна залежність, скорочення можливостей інтегрування України в систему МПП, особливо в західноєвропейському напрямі, а як наслідок -- втрата конкурентоспроможності промислового сектора країни на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Особливе занепокоєння у цьому плані викликає стан машинобудівного комплексу. Нині тут склався критичний дисбаланс між науково-технічним і виробничим потенціалами та фактичним рівнем виробництва, що зумовлено двома обставинами. По-перше, це скорочення експорту продукції машинобудування (тепловозів, екскаваторів, металорізних верстатів, обробних центрів і т. п.) до Росії і країн СНД. а також споживчих товарів довгострокового користування (телевізорів, магнітофонів, холодильників, пральних машин).

По-друге, і це головна причина, підприємства машинобудівного комплексу практично відмовляються від впровадження вітчизняних науково-технічних розробок, для яких необхідні кооперація виробників і науки, перекваліфікація кадрів, а також заміна застарілого виробничого обладнання. Деградація структури виробництва, занепад ВПК, який був провідником НТП, та невикористання вітчизняних новацій призводять до втрати висококваліфікованих кадрів, міграції їх за межі країни, посилюють соціальне напруження в суспільстві, гальмують подолання економічної кризи.