Ринок як форма функціонування товарного господарства

Отже, з метою підвищення темпів зростання та обсягів виробництва сучасної промислової продукції необхідно рішучіше задіяти такі чинники науково-технічної діяльності, як збільшення обсягів фінансування науки та розробок, залучення діючих ліцензій: активізувати роботу зі створення нових зразків, освоєння продукції; підготовки науково-технічних кадрів; інтенсифікувати науково-технічні роботи та винахідницьку діяльність.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИНКУ В УКРАЇНІ

3.1 РИНОК ЯК ЗАСІБ ВІДРОДЖЕННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Лібералізований ринок виявився найкращим засобом так званого реформування постсоціалістичних суспільств. Він швидко й ефективно зруйнував командну економіку, сприяв швидкому первісному нагромадженню великих капіталів за рахунок одержавленої економіки, насадженню капіталізму. Глибоке руйнування суспільства тривало десять років, проте вічним воно не могло бути. З 1999 p., коли падіння досягло "дна," почалося поступове відродження економіки, яке ще є далеким до завершення.

Яким би не був ринок, сьогодні він - об'єктивно необхідне явище і має діяти. Діє ринок лише остільки, оскільки піддається впливу конкуренції між учасниками обміну. Зрозуміло, що епоха вільної конкуренції на Заході минула наприкінці XIX ст. Тепер усі суб'єкти ринкових відносин відразу потрапляють в умови панування ТНК і змушені підпорядковуватись їм. Тому постсоціалістичні перехідні суспільства з перших років свого існування формують законодавство, спрямоване на захист конкуренції між товаровиробниками. Орієнтуючись на більш як столітній досвід Заходу, Україна створила одне з кращих серед країн СНД антимонопольне законодавство, яке, до речі, належно адаптоване до законодавства ЄС. Вона має закони "Про Антимонопольний комітет України" (1993 p.) із змінами та доповненнями 2000, 2002, 2003 і 2004 pp., "Про захист економічної конкуренції" (2001 р.), "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту" (1999 р.), "Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту" (1999 р.), "Про рекламу" (2003 р.), "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" (2003 р.) та ін. З 1 січня 2004 р. набрав чинності Господарський кодекс України, який встановлює: "Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм..." (ст. 18, п. 1). Указом Президента України (2001 р.) було схвалено програму "Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки" [34,34].

Отже, антимонопольне законодавство створено, та це зовсім не означає, що конкурентний ринок функціонує в Україні. Названі документи мають істотні вади. "Основні напрями конкурентної політики", наприклад, повинні були б містити заходи, що забезпечують безумовну реалізацію вимог законодавства і самої конкурентної політики держави. Проте, як і всі подібні документи сьогодні, вони нікого ні до чого не зобов'язують. У них йдеться про "створення ефективного конкурентного середовища", "подолання негативного впливу тіньового сектора економіки на конкуренцію", "забезпечення виваженого підходу щодо порушення антидемпінгових процедур" тощо, але ці вірні й потрібні положення не конкретизовано, не вказано, як, хто, що, коли, яким коштом повинен це робити, хто відповідає, хто контролює і т. п.

Господарський кодекс України встановлює: "Правила конкуренції... визначаються цим Кодексом та іншими законами" (ст.18, п. 4). Як це не дивно, Закон України "Про захист економічної конкуренції" не визначає, що конкретно він має захищати. Навіть статті про економічну конкуренцію як правову норму ринкових відносин у Законі немає. Він весь стосується погоджених антиконкурентних дій. Боротися ж з анти-конкурентними діями і формувати конкурентне середовище - не одне й те саме.

Наочний приклад того, як впливають прийняті Верховною Радою і підписані Президентом Закони України на ринкові відносини, показав у 2002 р. наш зерновий ринок. Якраз у розпал жнив того року було оприлюднено Закон України "Про зерно та ринок зерна в Україні", який зазначав: "Основними засадами державної політики щодо регулювання ринку зерна є: ... забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому, фуражному, технічному зерні та заходів щодо нарощування його експорту..." (ст. 9, п. 2). Як бачимо, закон чітко визначає "державну політику щодо регулювання ринку зерна". До чого призвела ця "державна політика", підтримувана особисто Президентом, особливо щодо "нарощування його експорту", ще всі добре пам'ятають: Україні довелось імпортувати мільйони тонн збіжжя за вдвічі вищі ціни, щоб не допустити голоду, а також підняти внутрішні ціни на хлібні вироби більш яку півтора раза. Подібне діється на ринку металу: країна відчуває гострий його дефіцит, тоді як 85% металу експортується.

Проблема не тільки в тому, що ринки основних продуктів не регулюються державою, а самі товаровиробники не знають потреб країни.

Закон України "Про захист економічної конкуренції" визначає:"... Органи влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов'язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних дій, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію" (ст. 4, п. 2).

Але в дійсності все маємо навпаки чиновники всіх рівнів перешкоджають створенню нових підприємств, владарюють над підприємцями, контролюють суди і т.п., так що в Україні діє не сила права, а право сили. У такий же спосіб діють у взаєминах між собою підприємці. "Самі підприємницькі структури також часто порушують правила конкуренції. Вони не тільки домовляються між собою про ціни, розподіл ринків, а й поводять себе вкрай некоректно по відношенню одна до одної.

Виходить так, що в країні сформовано не конкурентний ринок, а, навпаки, анти-ринкову вседозволеність, діють не об'єктивні закони ринку, а закон джунглів, закон сили. Трагедія України (і не тільки України) в тому, що методи ринкової боротьби запозичуються у Заходу, в Європи, а Європа і США уважно наглядають за реформами в пострадянському світі. До того ж, чим більше посилюються фінансово-промислові клани в Україні, тим далі зростає антиринкова вседозволеність, але й тим більше Україна наближається до того стану, коли Європа, яка фактично виступає учасницею творення цієї антиринкової вседозволеності, визнає-таки економіку України ринковою. Чи не здається кожному, знайомому із станом ринку в Україні, що все тут - мало схоже на цивілізовану країну. Це й примусило більшість бізнесменів вийти у процесі президентських виборів на вулиці.

Влада і реформатори дедалі частіше апелюють до Антимонопольного комітету України. АМКУ, звичайно, працює незадовільно. Він сам організовує свою діяльність, сам, звісно, веде її і сам же контролює себе. Через це становище не змінюється. Воно й не може змінитися, бо такі реформи, таке суспільство, такий стан, бо іншого за цих конкретних історичних умов і не могло бути.

Ніяких істотних зрушень у формуванні цивілізованого ринку і цивілізованого суспільства ми не досягнемо, доки на ділі не забезпечимо того, про що часто ведемо мову, - не зробимо усі відносини в суспільстві справді прозорими. Стосується це усіх сторін суспільного життя. У всьому повинні діяти об'єктивний закон, право і здоровий глузд. Роботодавець має бути таким же підзвітним, як і найманий працівник. Принаймні доти, доки в країні не стане діяти на повну силу Закон, про комерційну таємницю треба забути. Капітал має усвідомити, що змусив суспільство до таких надзвичайних порядків передусім він сам, через загальну вседозволеність.

В Україні продовжується важкий процес демократизації політичної системи. Він необхідний, але цього мало. Важливо глибоко реформувати всю суспільну систему в напрямі формування дійсно прозорого, демократичного, тобто громадянського суспільства.

Досягається прозорість суспільного життя по-різному. Скажімо, не може затверджуватися звіт уряду про виконання закону про бюджет країни без перевірки його парламентською опозицією, не можуть питання приватизації вирішуватися в кабінеті Президента України, без участі ради трудового колективу.

На багато що здатні тут різні колективні органи, спеціалізовані комісії Рад народних депутатів. Але це ще не вирішення проблеми, і вона не тільки у тому, що комісії не непідкупні. Треба змінювати становище в суспільстві в цілому, а це може здійснити лише сам народ через активно підтримуваний владою, справді незалежний, справді народний контроль. Склад його органів повинен відбивати соціально-економічну структуру суспільства, на всіх рівнях його мають очолювати люди "від верстата", "від плуга". Потрібно, щоб Народний контроль працював головним чином через підзвітні комісії, у тісній взаємодії з радами трудових колективів, з відповідними комісіями Рад народних депутатів.

Разом з тим в Україні має скластись розуміння необхідності глибоких змін у суспільстві, зокрема в його ставленні до ринку, бо без конкурентного ринку цивілізованого перехідного суспільства не побудувати.

Ринок діє активніше і повніше, якщо він представлений суб'єктами різних форм власності. Адже це - соціальна взаємодія різних інтересів.

Перехідну економіку характеризує багатоукладність. У постсоціалістичних перехідних суспільствах об'єктивно формуються господарські уклади, що ґрунтуються на суспільній, приватній та індивідуальній формах власності. Об'єктивний характер багатоукладності перехідної економіки диктує вільний вибір трудовими колективами чи фізичними особами форми господарства і створює рівні умови господарювання кожному з них. Ця об'єктивна вимога постсоціалістичного перехідного суспільства знайшла правове оформлення у Господарському кодексі України, ст.6 якого встановлює: "Загальними принципами господарювання в Україні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності; захист національного товаровиробника" тощо.

Економічне відродження України відбувається на тлі істотних порушень інституціональних основ економіки, структурних перекосів, гострих соціальних суперечностей. У приватизаційному процесі не досягнуто головного - відокремлення влади від підприємництва. Фінансово-промислові групи тісно пов'язані з владними структурами. Протиправно отримана приватна власність не має ні правових гарантій недоторканності та захисту від політично мотивованого перерозподілу, ні суспільної легітимності. "Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, ... інформаційного характеру, часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою. Недоліки процесу приватизації в Україні органічно пов'язані з недоліками системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією.

У формуванні ринкових відносин важливу роль відіграє законодавство. Воно має бути демократичним. Проте, демократичне законодавство може успішно діяти в демократичному суспільстві, а в глибоко криміналізованому суспільстві воно часто на руку кримінальним структурам.

Митний кодекс України фактично закриває доступ громадськості до статистичної інформації, чим і користуються кримінальні ділки. Широко використовується протиправне привласнення державного майна штучно збанкрутілих держпідприємств замість того, щоб реалізовувати його на відкритих торгах.

Так само здебільшого неринковими методами здійснюється в Україні перерозподіл власності. За закономірних умов підприємство, що не витримує конкуренції, привласнюється конкурентом. В Україні, з одного боку, тривалий час функціонують підприємства, що офіційно є збитковими. Належної уваги держава їм, як правило, не приділяє. З іншого боку, вона інтенсивно приватизує державні і колективні підприємства з високою ефективністю та прибутковістю виробництва. Приватизуються й такі підприємства, як правило, за пільговими умовами.

Щоб змусити суб'єктів економіки рахуватися з вимогами ринку, потрібно перекрити всі лазівки до позаринкових джерел збагачення. Найбагатші серед них, поза приватизацією, -- бюджетні кошти. Найсприятливіші умови для зловживань у фінансовій сфері утворює децентралізація фінансів.

Отже, рух усіх бюджетних коштів має бути прозорим і жорстко централізованим. Досягти цього можна єдиним шляхом -- централізацією всіх фінансових джерел держави в єдиній фінансовій установі країни -- Міністерстві фінансів. У рамках Мінфіну України доцільно об'єднати Державну податкову адміністрацію, Державну митну службу, Пенсійний та інші сьогодні позабюджетні фонди, зібравши всі суспільні фінанси у Зведений бюджет України. В уряді має бути друга посада першого віце-прем'єра з питань фінансів, інвестицій та інновацій, який стане інтегратором фінансової та інвестиційної діяльності виконавчої влади. За мобілізацію фінансових ресурсів держави і за їх розподіл між відомствами мають персонально відповідати Перший віце-прем'єр, міністр фінансів, їх заступники і керівники відповідних служб; за ефективне використання фінансових ресурсів у рамках відомств - перші заступники керівників цих відомств, підзвітні у фінансових питаннях і міністру фінансів. Необхідно ліквідувати систему позабюджетних доходів і зборів силових міністерств.

Український ринок успішно нищить і система податкових пільг суб'єктам економіки. їх загальний обсяг у 2003 р. Рахункова палата України оцінює в 65 млрд. грн. Це -86,3% Зведеного бюджету країни. Пільги виводять "пільговиків" із системи нормальних ринкових відносин, дискримінують інших учасників ринку. Причому, масштаби пільг швидко зростають: за 2001-2003 pp. ВВП збільшився на 32,9%, а обсяг податкових пільг - на 38,9%, що свідчить про посилення розкладаючого впливу пільг на ринок. Треба взяти до уваги й те, що чорна металургія, продукція якої на 85% експортується, має найбільше пільг - у 2003 р. 8,1 млрд. грн., харчова промисловість - 4,3, машинобудівна - 4,1 млрд. грн.7. Без пільг не обійтись, але їх детальна прозора перевірка Верховною Радою давно назріла [16,144].

Утворення самостійних національних економік після зруйнування СРСР спричинило помітне посилення монополізму. Створені в розрахунку на значно ширший ринок підприємства тепер діють на вужчому просторі. Прозорість кордонів відкрила дорогу на український ринок світовим монополіям. У результаті ринок України став наскрізь монополізованим, багато в чому гіршим за радянський ринок. Він не сприяє відродженню України. У конкретних умовах України монополізм можна подолати лише через державне регулювання ринкових відносин. Те саме слід сказати про приватну форму власності. Вона поки-що мало виявила свою ринкову ефективність. Нарада керівників і власників підприємств металургійного комплексу

Усе зазначене доводить: реформування постсоціалістичної власності не формує активних суб'єктів ринку. Принаймні помітних змін тут не відбулося.

Зважаючи на сучасні умови відродження України, треба взяти до уваги таке. Ринок здатний активізувати економіку, проте він може мобілізувати тільки наявні можливості. Незахідні суспільства можуть щось запозичити у Заходу. Та можливості такого шляху вкрай обмежені, тому й не дивно, що "ринковий світ" приростає тільки на 2-3% на рік. Сучасне відродження України має ґрунтуватися на інноваційній базі. Безрозгортання фундаментальних наукових досліджень, без планомірного погодження розвитку науки і економіки, економіки і суспільства тут не обійтись. Це може забезпечити всеохоплюючий план-прогноз. Він є нагальною потребою часу. Це мають усвідомити не тільки Національний інститут стратегічних досліджень та Інститут економічного прогнозування НАНУ, не тільки Прем'єр-міністр і Міністр економіки, а й усе суспільство.

Формування ринкової економіки в Україні треба розпочинати з відтворення ринкових інститутів, які існують лише в зародковому стані. Це повинно відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.

Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин, її становлення по суті розпочалося після скасування кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні значних феодальних пережитків. Великим було втручання держави в економіку.

Після 1917 р. протягом майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інститутів [3,75].

Однією з головних причин, що призвела до побудови такого суспільства, була панівна доктрина «безринкового соціалізму». Ця теорія сприяла проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не займає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.

У нас відсутній визначальний ринковий інститут--економічна самостійність господарюючих суб'єктів. Саме він гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого ринку бути не може. Більшість підприємств України належать державі, управляються її органами, що сприяє високому ступеню монополізму. Промислові підприємства, великі за обсягом виробництва, вузькоспеціалізовані. Останнє з суто технологічних причин не дає можливості швидко розукрупнити їх, а отже, і приватизувати. За цих умов формальна заміна державного власника на приватного не тільки нічого не змінить, а й сприятиме подальшому зменшенню обсягів виробництва продукції, зниженню її якості, усуненню тих початкових елементів конкуренції, які вже мали місце за державної власності. До того ж відбудеться швидкий занепад і руйнування гігантських підприємств, які є домінуючими у нашій економіці.

Відтворення інституту багатосуб'єктивних власників має відбуватися шляхом роздержавлення власності, її трансформації у різні форми -- колективну, індивідуальну, державну. Це сприятиме утворенню багатьох форм господарювання та відтворенню конкурентного середовища.

Невіддільним інститутом ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише при наявності відповідних інших ринкових умов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності різних форм господарювання, великих, середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного центру, а самостійними товаровиробниками. У пас усіх цих передумов поки що немає в розвиненому вигляді.

Лібералізація цін при високому рівні монополізму призводить до обов'язкового зростання їх і не створює стимулів до виробництва. Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для нашої економіки, де поки що не створені відповідні ринкові інститути.

Нерозуміння цього теоретичного положення владними структурами України, зняття обмежень на ціни в умовах монопольного характеру виробництва, розриву господарських зв'язків викликало бурхливе зростання цін, зниження купівельної спроможності карбованця і відповідно нарощування грошової емісії для підтримування товарообороту.

В умовах перехідної економіки визначення купівельної спроможності грошей таким ціновим зіставленням не є раціональним. Гонитва грошей за цінами триватиме доти, доки ціни не будуть обмеженими і не стабілізується купівельна спроможність карбованця, не будуть створені умови для стимулювання товарного виробництва.

Ось чому в сучасних умовах нам, як і іншим постсоціалістичним країнам, що переходять до ринкової економіки, необхідне ринкове регулювання, в тому числі щодо ціноутворення.

Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інститути ринку не можуть функціонувати через відсутність ринкової інфраструктури (бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату), культури ведення ринкової економіки (немає досвіду роботи і кадрів).

Створення ринкової інфраструктури відбувається повільно, з великими відхиленнями. Товарних бірж, наприклад, у нас засновано більше, ніж у США або в будь-якій іншій країні. І це зрозуміло: не так просто за короткий час перейти після стількох років життя в умовах командно-розподільчої економіки до системи координат, де діють закони ринку, немає такого втручання в економіку з боку держави. Проте процес формування ринкової інфраструктури відбувається, його треба прискорювати. Набувають досвіду і кадри, що працюють в інститутах ринку.

Для того щоб суб'єкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові перетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів.

Відтворюючи ринкові інститути, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхньої свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, то ринок будуватись не буде. Цей процес може затягтись, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід врахувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.

Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку, мають різні ринкові моделі. Скажімо, є ринок американський, канадський, німецький, японський тощо. На який з них може орієнтуватись Україна.

Канадський варіант приваблює своїми методами розв'язання соціальних питань, де велика частина витрат на медичне обслуговування, освіту здійснюється державою. В зв'язку з цим там більші податки. В США -- навпаки, податки менші, але ці витрати несуть самі громадяни.

Виходячи з того, що ефективність ринкової економіки не залежить від частки приватної власності, можна зробити висновок: будувати економіку, в якій домінував би дрібний приватний сектор, Україні недоцільно, оскільки у нас переважає державна власність.

Специфікою економіки України є і те, що в ній переважного розвитку набули промисловість (особливо важка) і сільське господарство. Тут виробляється понад 80 відсотків суспільного продукту.

Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці процеси, адже це може призвести до втрат в певних галузях виробництва, подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на технологічний придаток розвинених країн, де відбуваються екологічно шкідливі або безперспективні процеси.

3.2 ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РИНОК: ПОЛІТИЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ

Полеміка щодо доцільності та необхідності залучення іноземних інвестицій для економіки країни-реципієнта як у зарубіжній, так і вітчизняній науковій літературі ведеться досить давно.

Потреба у іноземних інвестиціях для України обумовлена надзвичайно низькою інвестиційною активністю власних товаровиробників через тривалу кризу та стагнацію виробництва; гострою необхідністю технічної і технологічної модернізації виробництва і всієї ринкової та соціальної інфраструктури на базі імпорту сучасних машин і устаткування; використання передового досвіту управління та організації підприємницької діяльності; потребами впровадження в усі сфери господарського життя нових методів управління, менеджменту та маркетингу як невід'ємних атрибутів ринкової системи; формуванням інноваційної моделі економічного розвитку; потребою у запровадженні ноу-хау та нового виробництва; фінансування дефіциту поточного рахунку платіжного балансу та імпорту капітального обладнання для модернізації та реконструкції економіки України; поповнення внутрішніх заощаджень капіталу та забезпечення фінансування підприємств, галузей, секторів економіки тощо. При чому автор підкреслює, що у результаті залучення необхідної кількості іноземних інвестицій до національної економіки України переваги отримують не тільки інвестори (у вигляді прибутків), а й економіка нашої країни, а саме:

збільшуються обсяги виробничих потужностей та ресурсів, поширюються передові технології та управлінський досвід;

з'являються нові не тільки матеріальні і фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються вже наявні ресурси;

прямі інвестиції сприяють розвитку національної науково-дослідної бази; стимулюється конкуренція і пов'язані з нею позитивні явища ( підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує імпорт та застарілі вироби місцевого виробництва);

підвищується попит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва;

збільшуються надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

в умовах слабкого контролю за використанням державних позик інвестиційний ризик переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності [9,5].

Але, звичайно, позитивний вплив іноземного інвестування на економіку України не може бути абсолютним, тому в економічній літературі виділяють певні негативні насліди цього процесу, найголовнішими серед яких є такі:

імпортовані ресурси працюють для окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється. Тому говорити про зростання виробничого потенціалу країни за рахунок іноземних інвестицій має сенс лише в тому плані, що ці інвестиції стимулюють розвиток приймаючої країни в цілому;

цілі іноземного інвестора можуть не збігатись з національними;

підприємства з іноземними інвестиціями як канали передачі технологій часто перетворюються на закриті, тобто слабко пов'язаними з іншими її частинами національної економіки;

іноземні інвестиції можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та національній валюті;

суттєві експорті надходження найбільш реальні у сировинній галузі, а у обробній промисловості іноземні інвестиції мають переважно імпортозаміщуючий характер;

нерегульований розвиток підприємств з іноземними інвестиціями може підсилити соціальне розшарування.

З огляду на ці позитивні та негативні наслідки іноземного інвестування, в економіці Україні є певні особливі тенденції, які характеризують розвиток іноземного інвестування: перевага партнерів з країн, що розвиваються ( за кількістю інвестицій) і партнерів з розвинутих країн (за обсягами); орієнтація підприємств з іноземними інвестиціями на виробництво товарів, якими світові ринки практично насичені, і сферу послуг. Це свідчить про те, що головною метою іноземного інвестування є просто збут продукції без митних та протекціоністських обмежень; нерівномірність розподілу інвестицій за галузями і регіонами, їх зосередженість у промислових центрах України; значна частка майнових внесків іноземних інвесторів у загальних обсягах інвестицій; слабке використання механізмів фінансового ринку для інвестування.

Отже, як ми бачимо, більшість тенденцій іноземного інвестування в Україні є негативними, а це свідчить про потребу негайного впровадження комплексу заходів з суттєвого покращення інвестиційного клімату України та з підвищення загального рівня розвитку національної економіки у цілому. І хоча іноземні інвестиції для України можуть бути не тільки позитивними, бо вони спричиняють певні негативні процеси, які можуть стримувати загальний розвиток національної економіки, функціонування економіки у перехідний період неможливий без залучення додаткових коштів, навіть незважаючи на негативні моменти. Тому активізація іноземного інвестування є дуже важливою для України, але можлива вона лише за умов пожвавлення економіки та виникнення позитивних тенденцій у відродженні виробництва. Адже досягнення в країні певної макроекономічної стабільності та зростання виробництва є передумова зовнішніх інвестицій, а не навпаки. Отже, на сьогоднішньому етапі розвитку економіки України найважливішим завданням є впровадження активних заходів з подолання негативних тенденцій у розвитку національної економіки.

Незначні обсяги іноземних інвестицій в першу чергу обумовлені непривабливістю інвестиційного клімату України для інвесторів. Але причини цієї непривабливості іноземні інвестори та вітчизняні економісти трактують дещо по-різному. Так, у 2002 році Адміністрація Президента України, Американська торгова палата, компанія “Ернстенд Янг”, Бюро делегата німецької економіки, Європейська Бізнес-асоціація провели анкетне опитування 122 найбільших іноземних інвесторів відносно інвестиційного клімату в Україні. Основними перепонами на шляху іноземного інвестування вони вважають: бюрократизм та корупцію місцевих та центральних органів влади; відсутність податкової реформи та посилення податкового тиску; складні податкові процедури та проблеми з своєчасним поверненням ПДВ; складне і незрозуміле ліцензування, сертифікаційні та митні процедури; відсутність застави землі і простих процедур викупа землі; недостатня прозовість процесу приватизації; відсутність незалежної судової влади [1,168].

На нашу ж думку, якщо об'єднати всі негаразди економіки України у певні групи, можна виокремити три основні причини, які гальмують активність іноземного інвестування. По-перше, це слабкий захист прав іноземного інвестора. На сьогоднішній день досить важко реалізувати захист як майнових прав, так і бізнес інтересів, і справа тут не зовсім у корупції, а в нездатності судовою системою виконувати покладені на неї функції.

По-друге, дуже низькі інфраструктурні можливості: слабо розвинений фондовий та страховий ринки; слабкі інвестиційні та інноваційні компанії; фактично відсутні інвестиційні інструменти. Портфельний інвестор навряд знайде в Україні щось привабливе для себе. Так як він розраховує на збільшення вартості цінних паперів, чи на отримання дивідендів. А в Україні навіть великі підприємства не поспішають показувати свої прибутки і нараховувати дивіденди. Тому заробляти він може лише на різниці в ціні, а прогнозувати цю різницю в нашому нестійкому кліматі і при теперішньому стані фондового ринку навряд хто зможе.

По-третє, практично не можливо спрогнозувати розвиток економічної ситуації. Як наслідок - прогнозувати бізнес і його результати також неможливо. В Україні - нестабільні умови бізнесу, але негативним є о не зміни нормативно-правових актів, а непередбаченість їх змін. Тому необхідно створити публічну, прозору політику законодавчої, виконавчої та судової влади. Це для інвестора найважливіше. А ми намагаємося замінити нормальний інвестиційний клімат пільгами, насправді ж пільги інвесторів цікавлять найменше. Бізнес повинен бути окупним без пільг - будь-який інвестор орієнтується саме на це, а податкова пільга - це просто можливість більше заробляти.

Так як економіка України має непривабливий інвестиційний клімат, а для нормального її функціонування необхідні додаткові кошти, то для усунення негативних тенденцій і стимулювання іноземного інвестування у економіці України доцільно вдатись до комплексу загальних та спеціальних заходів. Але в першу чергу необхідно дотримуватись таких принципів:

незмінності ( стабільності ) основних законодавчих положень щодо умов іноземного інвестування;

диференційованого підходу до податкових та інших пільг іноземним інвесторам, з огляду на обсяги іноземних інвестицій, види, форми й сфери інвестування та з урахуванням відповідних пріоритетів розвитку економіки;

надійності, доступності та оперативності організаційного та інформаційно-методичного забезпечення, залучення і здійснення іноземних інвестицій.

Дотримуючись цих принципів необхідно впровадити в економіку низку заходів з покращення інвестиційного клімату. Ці заходи пов'язані з оптимізацією законодавчої бази, надання пільг, розвитку промислово-фінансових груп, функціонування фінансового ринку, діяльності банків, здійснення приватизації, проведення конверсії, селективної політики стосовно регіонів, галузей, видів виробництва для іноземного інвестування, взаємин з міжнародними фінансовими організаціями, обліку зовнішньополітичного фактора.

Важливу роль також відіграє удосконалення застосування деяких показників інвестиційної діяльності та модифікації менталітету працівників в умовах ринкового середовища. До їх числа можна віднести створення вільних економічних економічних зон, поліпшення чинної податкової системи, амортизаційної та інноваційної політики і т.д.

Нестабільність законів обумовлює невпевненість іноземних інвесторів та ініціює нераціональну економічну поведінку. Створення відлагодженої законодавчо-регульованої інфраструктури передбачає існування трьох базових чинників : а) “прозорість” і простота правової бази; б) поважне ставлення до неї всіх суб'єктів економічних відносин; в) стабільність та визначеність, що унеможливлює коригування законів відповідно до певних інтересів окремих осіб [7,54].

Стабільність важлива через те, що інвестування, на відміну від торгівлі, відбувається протягом тривалого проміжку часу - 2-3 роки, а можливість отримання прибутку передбачає значно триваліший проміжок часу. На наш погляд, у умовах України зарано ставити знак тотожності між поняттям “стабільність” та “незмінність”. Остання, безперечно, складає невід'ємний компонент першої і важлива для іноземних інвесторів. Проте невідлагодженість правового простору не дає можливості забезпечити стабільність.

Першим кроком у формуванні механізму залучення та розміщення іноземних інвестицій мусить стати створення чіткої гарантії недоторканності власності, так як прагматичність західних бізнесменів не дозволяє здійснювати інвестування на підставі обіцянок та запевнень. До нагальних завдань законодачої і виконавчої гілок влади належить створення надійного середовища, за якого буде забезпечене страхування вкладених коштів та реальність безперешкодного отримання дивідендів. Для цього доцільне створення цільового фонду або страхових фондів у вільноконвертованій валюті, зокрема за рахунок фінансових ресурсів окремих країн та міжнародних організацій.

Результативність іноземного інвестування прямо залежить від удосконалення чинного закодавства. Це стосується Закону України “Про режим іноземного інвестування” стосовно регулювання лише прямих інвестицій, не враховуючи портфельні. Покращення законодавства передбачає і спрощення порядку реєстрації підприємств з іноземною часткою, порядку перетину кордону, зменшення податків, зниження мита на ввіз та вивіз товарів.

Потребує радикальних змін Земельний кодекс та вирішення питання власності іноземних інвесторів на землю.

2. Припливу іноземного капіталу також у певній мірі зашкодила повна відміна після прийняття Законів України “Про оподаткування прибутку підприємств” (28 грудня 1994 р.) і “Про режим іноземного інвестування” (19 березня 1996 р.) пільг іноземним інвесторам, що були передбачені декретом “Про режим іноземного інвестування” (20 травня 1993 р.) та попередніми законодавчими актами. У той же час слід мати на увазі, що загалом іноземні інвестори з великою підозрою ставляться до країни, яка надає їм особливі умови порівняно з місцевими виробниками, оскільки усвідомлюють загрозу втрат цих привілеїв[32,80].

Проблема надання пільг іноземному капіталу належить до найактуальніших та дискусійних у світовій теорії та практиці іноземного інвестування. Деякі представники міжнародних офіційних кіл та вчені вважають за необхідне відмовитись від стимулювання надходжень зовнішніх коштів. Аналогічні міркування існують і серед вітчизняних дослідників. На думку М.С. Герасимчука, “іноземні інвестори не повинні мати переваг над вітчизняними, у обох повинні бути рівні, однаково сприятливі умови”. Це підтверджує прагнення багатьох суб'єктів підприємницької діяльності (насамперед суднобудування), які бажають отримати податкові пільги, після списання заборгованості “АвтоЗАЗу”. Пільги окремим підприємствам призводять до втрати податковою системою України прозорості, рівності, економічної раціональності та нейтрального характеру.

Тому існування пільг повинно бути належним чином зафіксованим. Пріоритет у пільговому оподаткуванні повинен надаватись спеціалізованому виробництву наукоємної або дефіцитної продукції, необхідна диференціація податкових пільг за критерієм галузевого вкладення капіталу, термінів та обсягів іноземних інвестицій, ступеня використання товарів і послуг вітчизняного виробництва. Цьому істотно сприятиме якнайшвидша оптимізація податкової системи та запровадження у її межах додаткових пільг для іноземного капіталу, зокрема звільнення від оподаткування дивідендів, отриманих власниками приватизованого підприємства у період реструктуризації, та частини прибутку, реінвестованого в основний капітал. Прибуток же від експлуатації придбаних основних засобів, на нашу думку, доцільно не оподатковувати протягом часу їх окупності.

3. Забезпеченню іноземного інвестування, переливу коштів з сфери обігу до виробничої сфери та запобіганню їх відпливу за кордон допоможе розробка механізмів інтеграції фінансового ринку з виробничою сферою, зокрема за рахунок створення промислово-фінансових груп (ПФГ) та оптимізація функціонування фондових бірж, через які мобілізують кошти для капітальних вкладень у промисловість та інші галузі.

Але до ідеї функціонування ПФГ слід підходити вкрай обережно. По-перше, надання їм податкових пільг стимулюватиме експорт вітчизняних товарів і таким чином породжуватиме їх внутрішній дефіцит. По-друге, інтернаціональні за своєю структурою ПФГ можуть спрямовувати доходи для отримання прибутку за межами України, уникаючи оподаткування.

4. Одним з завдань інвестиційної політики є створення національного ринку капіталів шляхом формування фондового ринку, проведення приватизації і зниження процентних ставок по кредитах. Важливим фактором підвищення інтересу іноземного капіталу до економіки України може стати використання ринку цінних паперів, нерозвиненість якого обмежує приплив зовнішніх фінансових ресурсів. При нормальному функціонуванні він створює умови для ефективного вкладення, купівлі, продажу (перепродажу) капіталу. Шляхом придбання цінних паперів відбувається акумуляція інвестицій у народне господарство, його модернізація та структурна перебудова. Розвинений ринок цінних паперів полегшує перехід власності у руки іноземних інвесторів. Чекає вирішення проблема застави, оскільки у функціонуванні ринкових систем існує практика виходу на ринок цінних паперів шляхом застави власності.

Активізації фондового ринку сприятиме поява на вторинному ринку ліквідних акцій великих підприємств, які підлягатимуть приватизації.

5. Недосконале законодавство не дає змоги розгорнути діяльність вітчизняним інвесторам. Успішна робота всіх видів підприємств залежить від створення нормальних умов у сферах кредитно-фінансової діяльності та грошового обігу, засобом залучення іноземного капіталу може стати реорганізація банківської системи.

За своєю організацією та фаховою компетенцією вітчизняні банки рідко проводять реальну оцінку проектів, що є звичним для західних інвестиційних та комерційних банків. На сьогодні вони головним чином виступають у якості посередників операцій з укладання кредитних угод. Це спричинено браком досвіду, оскільки раніше вибір варіантів та проектів, а також доцільність їх фінансування та включення певних структурних одиниць до кредитної лінії становили прерогативу міністерств.

Тепер вітчизняним банкам доцільно різко посилити роль комерційного кредиту у використанні фінансових ресурсів, перетворити через банківський кредит заощадження населення у інвестиції. При цьому механізм стимулювання інвестиційної активності банків потребує розробки. Можливе встановлення для них сприятливих нормативів для економічної діяльності та підкріплення фінансовими ресурсами за умови, що питома вага довгострокового кредитування в загальному обсязі кредитного портфеля складатиме не менше 25%, а також надання податкових пільг комерційним банкам, які кредитують довгостроковий розвиток приватного вітчизняного виробництва [49,382].

Однією з форм залучення зовнішніх кредитних ресурсів могла б стати система франчайзінгу, за якої володар (держава) делегує права розпорядження капіталом одержувачу (комерційному банку). Цей метод можна удосконалити шляхом надання банкам прав не тільки розпоряджатись фінансовими ресурсами, а й певних повноважень зі сплати відсотків за борговими зобов'язаннями, а інколи - й самих боргів. Тоді отримані зовнішні позики працюватимуть у якості внутрішніх кредитних ресурсів і насамперед - інвестиційних коштів, а банки сконцентрували б зусилля на детальному розрахунку та обґрунтуванні всіх проектів.

6. Проведення приватизації належить до засобів здійснення іноземного інвестування та системної трансформації. Головне її завдання полягає у залученні коштів в економіку. Водночас слід пам'ятати, що приватизація є інструментом короткострокової дії, який залежить від створення привабливого економічного простору для інвестора. Також варто передбачати і можливість викупу підприємства з метою його подальшого закриття Для запобігання цьому при розробці інвестиційної програми необхідно враховувати:

вид, обсяги та терміни здійснення первинних капітальних інвестицій;

вимоги щодо збереження або заздалегідь обумовленого подальшого профілю діяльності підприємства;

проблеми соціального захисту працівників з наданням їм певних гарантій за умов продажу контрольного пакету акцій;

контроль за реалізацією інвестиційної програми з можливістю застосування штрафних санкцій;

ймовірні додаткові умови, пов'язані зі збереженням робочих місць, охороною навколишнього середовища тощо [4,115].

Для створення довіри іноземних інвесторів потрібне законодавче закріплення можливості продажу їм об'єктів приватизації разом з земельними ділянками (або здійснити їх одночасну приватизацію під інвестиційні зобов'язання), а також надання пільг у обмін на виконання додаткових інвестиційних зобов'язань у післяприватизаційний період. Велике значення тут відіграють завершення сертифікаційної приватизації та забезпечення захисту майнових прав.

7. Особлива увага мусить бути приділена конверсії. Як і в економіці України у цілому, тут існує багато заплутаних питань. Насамперед вони пов'язані з відсутністю концепції конверсії та регулюючих її законодавчих актів, а також низкою невирішених міжнародних аспектів.

Більшість підприємств оборонного комплексу можуть бути приватизованими; до того ж піддавати конверсії потрібно не все військове виробництво, а лише його надлишкові потужності. Через надмірні витрати на конверсію доцільним є надання переваги не останній в чистому вигляді, а комплексу заходів з інтеграції військового та цивільного бізнесу та їхнього взаємного переливу капіталів. Звичайно, такі величезні заводи, як “Арсенал” (м. Київ) та “Південмаш” (м.Дніпропетровськ), мусять залишатись державними. Але існує багато невеликих радіозаводів та заводів колишнього Мінмашпрому, які реально перетворити на об'єкти приватної власності. Та незбалансованість законодавства не дає можливості визначити можливу форму участі у приватизації обробної промисловості підприємницьких структур, а тим більше іноземних, та залучення їх коштів у створення акціонерного товариства закритого типу на військовому виробництві.

На нашу думку, приватизацію, поряд з легкою та харчовою промисловістю, можна починати з ВПК. Після опублікування списку підприємств, що підлягають приватизації, доцільно оголосити конкурс для західних партнерів, які стали б їх співвласниками.

Конверсія становить не тільки економічну проблему. До її вирішення корисно залучити і зовнішньополітичні структури, керуючись при залученні іноземного капіталу програмою озброєння та класифікацією підприємств, які підлягають конверсії.

8. Потребує розробки система прийому оптимальних варіантів включення іноземного капіталу у структуру національної економіки, яка у нас формується спонтанно, що притаманне для країн, які не застосовують міжнародні економічні відносини в інтересах розвитку національної економіки.

Селективна інвестиційна політика мусить бути сконцентрована на інвестиціях, які перш за все спрямовані на організацію та налагодження виробництва імпортозаміщуючих та експортоорієнтованих галузей. Аналіз надходження та використання іноземних інвестицій в Україні засвідчив, що лише 40% зовнішніх коштів припадає на експортоорієнтовані сектори - агропромисловий комплекс (14,5%), машинобудування (12,8%) та видобувні сировинні галузі (12,5%). Розвиток даних тенденцій актуальний і надалі [24,48].

Насамкінець напрочуд терміново слід звернути увагу на промислову, наукову, освітню та транспортну інфраструктуру, яка невтримно занепадає. Якщо негайно не забезпечити її підтримкою і модернізацією, то вже найближчим часом вона зруйнується і фактично доведеться споруджувати її заново. В такому випадку жодний серйозний інвестор не ризикне вкладати кошти навіть за сформованого громадянського суспільства, як головної гарантії надходження інвестицій.

9. Стратегія подальшого розвитку України включає формування відносин з рядом міжнародних фінансових організацій, зокрема Світовим банком і Міжнародним валютним фондом. Використання їхніх кредитів є нормальним явищем у практиці багатьох країн світу, до того ж кредити мають пільговий характер з певною можливістю реструктуризації, а підписання угоди з МВФ у багатьох випадках генерує подальше надходження приватних інвестицій, слугує каталізатором, що відчиняє українським приватним компаніям доступ до кредитів приватних зарубіжних банків. Проте МВФ та Світовий банк практикують використання усереднених неоліберальних шаблонів, а не диференційованих підходів до конкретних країн. Акцент при цьому робиться не на розвитку виробництва, а на застосування різних маневрів фінансового плану.

Також важливою є співпраця з ООН, ЮНКТАД, ЮНІДО, Міжнародною Фінансовою Корпорацією, Європейським банком реконструкції та розвитку тощо, що також визначає місце України у світовому господарстві і підвищує зацікавленість іноземних інвесторів до вітчизняної економіки.

10. Підприємницька діяльність вимагає ретельного обліку зовнішньополітичних ситуацій. При укладанні угоди з будь-якою країною слід знати контекст її відносин з іншими державами та проаналізувати їх геопотетичну динаміку.

Зараз існує безперечна енергетична залежність України від Росії, на яку припадає 90% імпорту нафти (причому вимоги мінімальної економічної незалежності становлять 25% імпортування з одного джерела). А інвестори вельми заінтересовані в стабільності та маршрутах транспортування нафти, інакше виникне потреба у збільшення видатків на будівництво трубопроводів [25,60].

Не повинні бути проігнорованими тенденції протистояння між Європою та Америкою, з одного боку, та ісламськими державами - з другого. Це означає не необхідність зведення нанівець українсько-іранських стосунків, а бажаність вивчення альтернативних шляхів імпорту нафти з арабських країн - ОАЕ, Бахрейну, Катару та ін.

Ліквідації залежності від деяких країн і зниженню ризику від втрати капіталовкладень допоможе географічна диверсифікація як зовнішньо-торговельних стосунків, так і інвестиційної взаємодії.

Отже, впровадження цих заходів сприятиме підвищенню привабливості інвестиційного клімату України та піднесенню загального рівня розвитку національної економіки у цілому, що збільшить довіру іноземних інвесторів до вітчизняного виробництва і дозволить залучити більші обсяги коштів. Але іноземні інвестори мають свою думку щодо заходів, які повинні проводитись для подолання перешкод на шляху іноземних інвестицій і вони мають більш спеціальний характер. Так, “інвестиційна компанія Sigma Bleuzer з американською компанією Thunderbird Corporate Consalting Group проаналізували, що заважає залученню та ефективному використанню іноземного капіталу. В результаті експерти підготували конкретні рекомендації уряду України по покращенню інвестиційного клімату, а саме:

Створити систему реєстрації бізнесу у вигляді одноетапного процесу.

Скоротити кількість контролюючих органів.

Припинити практику закриття підприємств державними органами, якщо вони не складають прямої загрози безпеці, здоров'ю людей чи оточуючому середовищу.

Зняти обмеження на купівлю та лізинг комерційної нерухомості, землі та житла.

Ліквідувати привілейовані диспути до землі, державних контрактів, кредитів.

Удосконалити Митний кодекс і інші торгові закони, щоб вони відповідали світовим стандартам.

Заборонити всім органам державного регулювання залишати собі частину штрафів, які вони стягують.

Фінансувати з бюджету в потрібному обсязі роботу суддів, ввести обов'язкове підвищення кваліфікації службовців суду.

Прийняти новий Громадянський кодекс.

Прийняти Податковий кодекс

Покращити механізм виконання рішень суду.

Прийняти Закон “Про акціонерні товариства”.

Провести адміністративну реформу.

Лібералізувати валютні операції, в тому числі відмінити всі обмеження, які стосуються використання іноземної валюти, отриманої від зовнішньоторгових операцій” [2,16].

Це далеко не повний перелік рекомендацій, підготовлених цими компаніями. Список дуже широкий. На нашу думку, доки влада не виконає хоча б частину цих рекомендацій, іноземні інвестори не почнуть вкладати в Україну більше коштів.

Отже, негативність інвестиційного клімату України для іноземного інвестування є очевидною, але шляхи вирішення цих проблем є. Тому перед урядом України стоїть завдання швидкого реагування на негативні тенденції розвитку вітчизняної економіки і впровадження активних заходів з раціонального використання існуючих іноземних інвестиції та з залучення нових. При цьому уряд повинен, враховуючи національні інтереси, звертати увагу на рекомендації іноземних інвесторів щодо покращення інвестиційного клімату, бо відтік іноземних капіталів в останні роки починає гостро відбиватись на стані вітчизняної економіки.

ВИСНОВКИ

Детальний аналіз ринку як форми функціонування товарного господарства дає підстави зробити такі висновки: