Процес становлення та розвитку підприємництва в Україні

Вітчизняний морський та річковий торговельний флот зменшив перевезення вантажів на 27,8%, в цілому замовникам доставлено 0,9 млн.т вантажів. Перевезення вантажів підприємствами річкового транспорту порівняно з січнем 2007р. зменшилися на 44,8%, морського транспорту - на 3,0%. Закордонні перевезення вантажів річковим транспортом скоротилися на 29,6%, морським - на 1,7%. Обсяг переробки вантажів у торговельних і рибних портах та на промислових причалах (морських і річкових) зменшився на 3,6% і становив 12,0 млн.т. Переробка експортних вантажів зменшилася на 1,8%, транзитних - на 10,2% та внутрішнього сполучення - на 64,6%. Переробка імпортних вантажів зросла на 43,2%. Кількість оброблених суден - закордонних та інфрахт - зменшилася на 1,7% і становила 1,5 тис. одиниць.

Підприємствами автомобільного транспорту (з урахуванням перевезень фізичними особами-підприємцями) за січень 2008р. перевезено 10,6 млн.т вантажів, що на 9,0% більше порівняно з січнем 2007р., та виконано вантажооборот в обсязі 2,0 млрд.ткм, який зріс на 20,3% за рахунок міжміських і міжнародних перевезень.

Магістральними трубопроводами транспортовано 21,0 млн.т вантажів, що на 7,3% більше, ніж у січні 2007 р. Перекачка газу зросла на 18,0%, аміаку - на 11,5%, транспортування нафти зменшилося на 26,9%. Транзит газу зріс на 14,8%, аміаку - на 27,1%. Транзит нафти скоротився на 20,0%.

За січень 2008 р. послугами пасажирського транспорту скористалося 652,6 млн. пасажирів, виконано пасажирську роботу в обсязі 10,5 млрд.пас.км, що відповідно на 1,2% та на 3,3% більше порівняно з січнем 2007 р.

Залізничним транспортом за січень 2008 р. відправлено 34,3 млн. пасажирів, що на 0,4% менше, ніж за січень 2007 р. Відправлення пасажирів зросло на Придніпровській залізниці - на 0,1%, Одеській - на 0,4%, Донецькій та Львівській - на 1,1%, на Південній - залишилося на рівні січня 2007 р., на Південно-Західній - знизилося на 2,3%. Послугами автомобільного транспорту (з урахуванням перевезень фізичними особами-підприємцями) скористалося 0,3 млрд. пасажирів, що на 6,3% більше, ніж за січень 2007 р. Перевезення пасажирів автотранспортом фізичних осіб-підприємців зросло на 11,5%. Перевезення пасажирів морським транспортом за січень 2008 р. збільшилося на 13,9% порівняно з січнем 2007 р. Підприємства м. Севастополя, які виконують 94,9% загальних обсягів морських перевезень пасажирів, збільшили перевезення пасажирів на 16,4%. Закордонні морські перевезення пасажирів зменшилися на 14,2%. Майже всі закордонні перевезення виконували підприємства Автономної Республіки Крим, які в січні 2008 р. зменшили перевезення пасажирів на 13,5%. Авіаційним транспортом перевезено 0,4 млн. пасажирів, що на 5,2% більше порівняно з січнем 2007 р. Міським електротранспортом за січень 2008 р. перевезено 267,5 млн. пасажирів, що на 4,7% менше, ніж за січень 2007 р.

Діяльність підприємств сфери послуг у січні 2008 року характеризується такими основними тенденціями (Додаток 4) [22].

За січень 2008 р. обсяг послуг, реалізованих споживачам підприємствами сфери послуг, становив 12,4 млрд.грн., що більше рівня відповідного періоду минулого року у порівнянних цінах на 25,2%. У середньому одному жителю країни за січень п.р. було надано послуг на 267,1 грн. Проте, споживання послуг жителями різних регіонів України неоднакове і коливалося в межах від 1671,3 грн. на одну особу в місті Києві до 70,4 грн. у Тернопільській та Хмельницькій областях.

Упродовж січня 2008 р. у структурі обсягу реалізованих послуг за видами економічної діяльності порівняно з січнем 2007 р. значних змін не відбулося. Як і раніше на долю обсягів послуг пошти й зв'язку припадало трохи менше третини загального обсягу послуг. Наступними за значимістю у загальному обсязі послуг залишалися послуги різних видів транспорту (26,8%).

Частка послуг, реалізованих населенню, зменшилась на 0,1 в.п. і становила 30,7% загального обсягу реалізованих послуг.

Обсяг роздрібного товарообороту підприємств, які здійснюють діяльність з роздрібної торгівлі та ресторанного господарства, за січень-лютий 2008 р. становив 31 млрд. грн., що у порівнянних цінах на 29,7% більше обсягу січня-лютого 2007 р [77].

Обсяги та темпи зростання роздрібного товарообороту за регіонами характеризуються даними, які наведені в додатку 5.

Отже, в даному параграфі ми відмітили основні показники розвитку малих підприємств в Україні, розглянули фінансові результати діяльності підприємств, обсяги промислового виробництва в цілому та за окремими галузями, осяг виробництва продукції сільського господарства. Також простежили за будівельною діяльністю, транспортом, підприємствами сфери послуг та роздрібним товарооборотом підприємств.

2.3 Інноваційне підприємництво як фактор розвитку підприємницьких відносин в Україні

У сучасному світі якість управління інноваційними процесами стає визначальним фактором конкурентоспроможності національних економік. В Україні за останні півтора десятка років спостерігається технологічне відставання від розвинених країн, і, як наслідок, зниження конкурентоспроможності економіки нашої країни, гальмування розвитку високотехнологічних галузей промисловості, зниження якості робочої сили. Причина цього полягає у непослідовності проведення науково-технологічної та інноваційної політики та низькій ефективності і якості міжвідомчої координації. Збереження таких тенденцій в подальшому може призвести до остаточного вибуття України із числа економічно розвинутих країн світу.

Курс на розвиток економіки України за інноваційною моделлю був проголошений в Угоді про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством і Україною (14.06.1994 року), яка набула чинності 01.03.1998 року та в затвердженій Указом Президента України від 11.06.1998 року «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» [13, с. 62].

Обрання такого курсу означає, що в Україні головним джерелом стійкого економічного зростання, мають стати нові наукові знання, їх продукування, комерційне застосування та отриманий технологічний досвід. Проте, чинним законодавством так чітко і не визначено засад розвитку національної інноваційної системи, не конкретизовано її структуру. Окремі її сегменти, такі як, інституційний устрій інноваційної економіки, пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвитку економіки, програмно-цільове фінансування науково-технічної і інноваційної діяльності, підтримка підприємництва у сфері інноваційної діяльності та трансферу технологій продовжують розвиватися спорадично та не узгоджено.

Наразі триває робота щодо схвалення Кабінетом Міністрів України проекту Концепції розвитку національної інноваційної системи.

Цим документом визначається платформа та концептуальні орієнтири розвитку національної інноваційної системи, а також перелік завдань та заходів на реалізацію наступних цілей розвитку національної інноваційної системи:

1. Створення конкурентоспроможного сектору досліджень і розробок та забезпечення умов для його розширеного відтворення.

2. Розвиток інфраструктури інноваційної діяльності.

3. Створення системи економічних стимулів модернізації економіки на основі технологічних інновацій.

4. Підвищення інноваційної культури суспільства.

Очікується, що реалізація Концепції розвитку національної інноваційної системи дасть такі результати:

- дозволить включити Україну в глобальний світовий науково-технологічний процес із забезпеченням масштабного залучення об'єктів інтелектуальної власності, матеріальних, фінансових і кадрових ресурсів у технологічний розвиток економіки;

- частка інноваційної продукції в обсязі промислового виробництва, досягне не менше 50%; рівень інноваційної активності підприємств у промисловості досягне 60%; рівень сектора високотехнологічних виробництв у структурі обробної промисловості перевищить 30%;

- оборот зовнішньої торгівлі високотехнологічною продукцією та технологіями збільшиться у порівнянні з 2008 роком у 5-7 разів.

Основою державної інноваційної політики має стати формування комплексу заходів державної підтримки інноваційної активності на всіх стадіях інноваційного процесу та їх безумовне виконання [52].

За даними Держкомстату України у 2007 році інноваційною діяльністю у промисловості займалося 1472 підприємства, або 14,2% їх загальної кількості, при цьому підприємства впроваджували інноваційну продукцію, нову як для ринку, так і для самого підприємства.

За видами економічної діяльності найбільша частка інноваційно активних підприємств у переробній промисловості, зокрема на підприємствах з виробництва коксу, продуктів нафтоперероблення (33,3%), хімічній і нафтохімічній промисловості (21,6%) та машинобудуванні (23,3%).

Найбільша частка інноваційно активних у загальній кількості промислових підприємств регіону у м. Києві (33,4%), Івано-франківській (30,6%) та Вінницькій (23,9%) областях. В цілому лише у 10 регіонах частка інноваційно активних промислових підприємств перевищувала середній рівень інноваційної активності промислових підприємств України - 14,2%.

Питома вага інноваційних підприємств серед відкритих акціонерних товариств становила 22,7 %, закритих акціонерних товариств - 20,9 %, спільних товариств - 20,8 %, державних підприємств - 19,4 % [22].

Із загальної кількості інноваційних підприємств 420 - реалізовували продукцію, нову для ринку України, обсяг якої становив 22,3 млрд. грн., або 3,7% обсягу реалізованої промислової продукції. Майже половину з них становили підприємства машинобудування, обсяг реалізації інноваційної продукції на яких склав 9,6 млрд. грн., або 11,2% обсягу реалізованої продукції галузі; 65 підприємств з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (1,8 млрд. грн. і 2,1%); 51 підприємство хімічної та нафтохімічної промисловості - (5,7 млрд. грн. і 15,5%).

Понад дві третини реалізованої інноваційної продукції, що була новою для ринку (15,1 млрд. грн.), припадає на підприємства з чисельністю працюючих від 1 тис. до 5 тис. осіб (7,2% обсягу реалізованої продукції даної категорії підприємств); з чисельністю 5 тис. і більше - 3,0 млрд. грн. (1,6%); від 500 до 1 тис. -- 2,5 млрд. грн. (3,6%) [21].

Продукцію, що була новою тільки для підприємства (вже виготовлялася на інших підприємствах, але є новою або істотно поліпшеною для даного підприємства), реалізовували 743 підприємства (17,9 млрд. грн., або 3,0% обсягу реалізованої промислової продукції). Як і раніше, значну їх кількість склали підприємства машинобудування - 204 (3,8 млрд. грн. і 4,4%), з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів - 198 (2,7 млрд. грн. і 3,2%), хімічної та нафтохімічної промисловості - 83 (0,6 млрд. грн. і 1,5%) (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Розподіл підприємств, що реалізовували інноваційну продукцію за чисельністю працюючих, %

На 47,4%, у порівняні з 2000 роком, збільшилась кількість впроваджених нових маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних технологічних процесів (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Впроваджених нових маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних технологічних процесів

У 2007 році обсяги витрат на інноваційну діяльність склали 10,8 млрд. грн., 68,8% з яких спрямовано на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення, 7,3% - на виконання науково-дослідних розробок силами підприємств (внутрішні НДР), 1,8% - на придбання результатів НДР інших організацій (зовнішні НДР), виконаних іншими організаціями для розробки нових або вдосконалених продуктів та процесів, 3,0% - на придбання інших зовнішніх знань (нових технологій, у т.ч. виключних майнових прав власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки; комерційних таємниць; проектів; товарних знаків, придбаних у зв'язку з проведенням підприємством інновацій; інжинірингових, консалтингових послуг) та 19,0% - інші витрати (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Розподіл загального обсягу витрат за напрямами інноваційної діяльності

Максимальні витрати на інноваційну діяльність здійснили підприємства металургії і виробництва готових металевих виробів (26% загального обсягу таких витрат по економіці) та машинобудування (24%). При цьому в металургії майже у повному обсязі витрати понесені на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення.

Основним джерелом фінансування інноваційної діяльності як і в попередні роки були власні кошти суб'єктів господарювання. Одночасно збільшилась частка залучених коштів в загальному обсязі фінансування. За рахунок активного кредитування інноваційної діяльності частка власних коштів підприємств, спрямованих на ці цілі, зменшилась з 88% у 2005 до 74% у 2007 році.

У 2007 році з 1186 промислових підприємств, що впроваджували інновації, 898 витрачали кошти на придбання машин, обладнання і програмного забезпечення, 515 впроваджували нові технологічні процеси, 564 освоювали виробництво інноваційних видів продукції. Це свідчить, що у більшості випадків інновації впроваджуються комплексно, одночасно за декількома напрямами.

У 2007 році в 7 регіонах частка інноваційної продукції у загальному обсязі реалізації промислової продукції регіону перевищувала середній рівень по Україні - 6,7%. Найбільшим цей показник був у Волинській області - 38,3% (рис. 2.4).

Рис. 2.4. Частка реалізованої інноваційної продукції у загальному обсязі реалізації промислової продукції за регіонами України у 2007 році

З метою здійснення нововведень 268 підприємств придбали 1438 нових технологій, з яких 297 - за межами України. Із загальної кількості технологій: 555 придбано разом з цілеспрямованим прийомом на роботу кваліфікованих фахівців; 528 - з устаткуванням; 138 - як результат досліджень і розробок; 96 - за договорами на придбання прав на патенти, за ліцензіями на використання винаходів, промислових зразків, корисних моделей; 40 - за угодами на придбання технологій та ноу-хау.

До основних причин, що сповільнюють розвиток інноваційного підприємництва та підприємницької конкуренції в Україні треба віднести насамперед такі:

- недосконалість законодавчої й інституційної бази розвитку інноваційного підприємництва, невирішеність багатьох питань у патентно-ліцензійній сфері;

- відсутність ефективної системи стимулювання бізнесменів до роботи на ринку високих технологій, недосконалість механізмів економічної та моральної мотивації винахідництва. Зокрема, система оподаткування в Україні недостатньо спрямована на стимулювання розвитку інноваційного підприємництва. Практично відсутній механізм заохочення інвестування частин прибутку у виробництво, не створено стимулів щодо науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт;

- низька активність використання об'єктів інтелектуальної власності у секторі малого та середнього підприємництва, недооцінка підприємствами інтелектуального капіталу, що призводить до спрямування ресурсів фінансової сфери на інвестування підприємств «старопромислових галузей», а не до інноваційно активних підприємств чи науково-дослідних розробок. Так, частка коштів вітчизняних інвесторів у загальних обсягах фінансування інноваційної діяльності промислових підприємств не перевищує 0,2%;

- відсутність ґрунтовних досліджень негативного впливу на здоров'я населення та екологічного навантаження від імпорту зарубіжних технологій у секторі малого та середнього підприємництва у довгостроковій перспективі, що посилює загрози демографічної кризи, техногенних та екологічних катастроф;

- значна неадекватність між наявними джерелами фінансування та потребами інноваційного розвитку. Традиційні засоби фінансування непристосовані до впровадження інновацій. Це особливо стосується ранніх стадій інноваційного циклу. Стримується інвестування у довгострокові проекти через нестачу власних коштів у підприємств та низький життєвий рівень громадян;

- існування проблем, пов'язаних з обмеженістю доступу підприємців до фінансових-кредитних ресурсів, які можна отримати у більшості випадків лише на короткий термін, тоді як інноваційні процеси потребують довготермінового і масштабного фінансування;

- недостатня державна підтримка інноваційної діяльності, зокрема науки, освіти, наукових фундаментальних і прикладних досліджень. Так, незважаючи на задекларовані у законодавстві заходи щодо державного сприяння інноваційним підприємствам, реальна підтримка держави відсутня. Понад 90% підприємств у 2007 році здійснювали інновації за рахунок власних коштів, обсяг яких становив майже три чверті загального обсягу витрат (8,0 млрд. грн.). Кредити для проведення інноваційної діяльності отримали 145 підприємств (2,0 млрд. грн.), кошти іноземних інвесторів отримали 23 підприємства (0,3 млрд. грн.), підтримку державного та місцевих бюджетів отримали лише 57 підприємств в Україні;

- нерозвиненість економічного механізму управління. Для багатьох підприємців в Україні ризик втратити ринки збуту через торговельні обмеження є більшим, ніж через технологічну відсталість виробництва й гіршу якість продукції;

- нерозвиненість інноваційної інфраструктури, відсутність розвиненого венчурного підприємництва [65].

Фактичне фінансування науково-технічної діяльності з державного бюджету упродовж останніх п'яти років не перевищує 0,4% від ВВП, тоді як Законом України „Про наукову і науково-технічну діяльність” передбачено 1,7%. Обсяг інноваційних витрат у 2007 році склав 10,8 млрд. грн., з яких 68,8% використано для придбання засобів виробництва, 7,3% - на проведення власних науково-дослідних розробок, 1,8% - на придбання результатів науково-дослідних робіт інших організацій, і лише 3% - на придбання нових технологій.

Крім того, спостерігається істотна диференціація фінансування інноваційної діяльності за регіонами. Наприклад, у 2007 році найменший показник загальних обсягів фінансування інновацій на одного мешканця спостерігався у Тернопільській області (17,42 грн.) та м. Севастополі (0,48 грн.), а найбільший - у м. Києві (612,94 грн.) та у Донецькій області (576,32 грн.). Отже, недостатнє фінансування інноваційної діяльності є причиною низької інноваційної активності підприємств, а з іншого боку - може вважатися наслідком низького рівня інноваційного розвитку регіону. Так, відсутність сучасних науково-технічних розробок у підприємств і низький попит на них призводить до невиправданості подальших витрат на інноваційну діяльність та не дозволяє підприємствам одержувати фінансування з державного бюджету для реалізації інноваційних проектів.

Ризик неповернення витрачених на НДДКР коштів зумовлює низьку активність банків та інших фінансових установ у фінансуванні інноваційної діяльності і, як наслідок, відсутність коштів у підприємств на реалізацію інноваційних проектів. Кредити Державної інноваційної компанії для більшості інноваційних підприємств є недоступними через високі відсоткові ставки.

Нерозвиненість інноваційної інфраструктури та низька її якість зумовлюють високі витрати, пов'язані з пошуком інформації про інноваційні розробки та партнерів у сфері комерціалізації технологій і винаходів, захистом прав інтелектуальної власності, несумлінною конкуренцією у цій сфері. Зростають міжрегіональні диспропорції у розміщенні інституційної інфраструктури інноваційної діяльності.

Як наслідок, знижується престижність інтелектуальної праці через значні затрати часу на НДДКР та відсутність адекватного матеріального заохочення. Незважаючи на високу оцінку якісного складу працівників сфери науки в Україні, відбувається прогресуюче скорочення наукового потенціалу у галузях природничих та технічних наук через внутрішню та зовнішню міграцію кадрів. Частка осіб, зайнятих дослідженнями і розробками в Україні, становить приблизно 0,6% від загальної кількості зайнятих при середньому значенні цього показника для країн ЄС - 1,2%.

З огляду на важливість ролі держави у створенні сприятливого інституційного середовища для активізації інноваційної діяльності малих і середніх підприємств в Україні необхідно реалізувати комплекс дієвих заходів, зокрема:

- забезпечення фінансування інноваційного процесу, збільшення частки фінансування витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи;

- розроблення та реалізація системи заходів з активізації інвестиційної діяльності комерційних банків, їх зацікавлення у довгостроковому кредитуванні, а також застосування поряд з кредитами нетрадиційних способів фінансування інноваційних проектів - франчайзингу, лізингу, факторингу та форфейтингу, що створить необхідні умови для переміщення доходів з низькотехнологічних сегментів економіки у високотехнологічні та сприятиме переходу до моделі інноваційного розвитку;

- збільшення потоків іноземних інвестицій у вітчизняні інноваційні процеси;

- формування належного правового середовища для розвитку інноваційної та науково-технічної діяльності, підвищення мотивації підприємця до високопродуктивної і високоякісної діяльності через вдосконалення системи економічного стимулювання шляхом внесення змін до податкового, митного законодавства, прийняття Закону про корпорації;

- розробка і впровадження урядової програми, яка забезпечить додаткове фінансування з державного бюджету витрат авторів на патентування науково-технічних розробок;

- сприяння розвитку високорозвиненого фондового ринку, венчурного підприємництва, загалом інвестиційно-фінансового сектора економіки; забезпечення державної підтримки інноваційного підприємництва через створення венчурних фондів, капітал яких на 30-40% формуватиметься за участю держави;

- удосконалення системи захисту прав інтелектуальної власності через узгодження вітчизняної нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності з міжнародними стандартами;

- сприяння розвитку малих та середніх вітчизняних інноваційних підприємств, що забезпечить поширення інноваційного підприємництва, розгортання в його середовищі економічної конкуренції;

- забезпечення розвитку інноваційної інфраструктури, створення регіональних інноваційних центрів;

- розроблення системи експертизи імпортованих технологій за чіткими критеріями; запровадження санкцій для підприємств, які використовують імпортні технології, що погіршують стан довкілля, особливо, якщо є вітчизняні аналоги з нижчим рівнем небезпеки для навколишнього середовища;

- формування інноваційної культури суспільства: підтримка наукових видавництв, наукових та науково-популярних видань, розширення освітніх програм, підвищення рівня навчального і наукового процесу тощо[65].

Основні заходи державного забезпечення інноваційної діяльності в Україні, які забезпечать розвиток підприємництва на інноваційній основі подані нижче.

Таблиця 2.2 Система технічних і інституційно-організаційних заходів забезпечення реалізації інноваційного розвитку України

Логіка державної підтримки розвитку науки і техніки ґрунтується на тому, що чим більше коштів буде вкладено у науку, тим більшою буде віддача від неї. Поступово вона навіть сама себе буде фінансувати. Отже одним із наслідків науково-технічного розвитку має стати комерціалізація результатів наукових досліджень. А це, в свою чергу, обумовить формування спеціальних фондів, які будуть зменшувати інноваційні ризики високотехнологічних підприємств. Роль держави у науково-технічному розвитку країни може бути посиленою введенням держзамовлення на впровадження у виробництво пріоритетних інновацій.

Зазначимо, що всі заходи мають вплив на розвиток інноваційної економіки в Україні лише за умови формування їх матеріального підґрунтя. Отже головною проблемою держави є, на наш погляд, матеріальне забезпечення стратегічних планів держави щодо інноваційної моделі економіки України, тобто необхідно активізувати систему економічних важелів, що забезпечують реалізацію стратегії інноваційного розвитку. Головними з важелів уявляються бюджетно-податкові, грошово-кредитні і структурно-інвестиційні. Саме на них повинна спиратися макроекономічна політика держави, тим більше, що вона має ціллю збудувати в Україні соціально орієнтовану інноваційну економіку. Саме ці пріоритетні напрями державної економічної політики певною мірою обумовлюють і науково-технічну, і амортизаційну, і цінову, і антимонопольну, і зовнішньоекономічну, і митну, і валютну, і інші її напрями, що й зумовлює ефекти соціально-економічної політики в цілому.

Зрозуміло, що реалізація зазначених заходів держави в сфері науково-технічного стану та розвитку науки і техніки в Україні здатна забезпечити технологічний прорив нашої країни, вирішити проблему розвитку продуктивних сил та, можливо, забезпечити реалізацію цільового орієнтиру України - побудувати соціально орієнтовану ринкову економіку на інноваційних засадах.

Розділ III. Державне регулювання підприємництва в Україні та напрями його вдосконалення

3.1 Необхідність державного регулювання підприємницької діяльності в умовах трансформаційної економіки

Як відомо, взаємодія елементів ринкового механізму підпорядкована вимогам певних законів: грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції. А реалізовується це через завдання, які ставить перед собою кожен учасник ринкових відносин: прагнення максимуму прибутків і раціоналізація вибору. Тобто ринкова система за своєю природою є саморегульованою і в економічній літературі вона носить назву «вільного ринку», ідея якого належить класику політичної економії Адаму Сміту, який у своїй роботі «Дослідження про природу й причини добробуту націй» [69] стверджував, що «вільна гра ринкових сил» створює гармонійний устрій, в якому індивідуум, прагнучи задовольнити свої інтереси, навіть не бажаючи того, сприяє інтересам суспільства більш ефективно, ніж коли б він бажав це зробити. Проте егоїзм, який спонукає підприємця до дії, складає лише частину ринкового механізму. Регулятором, який стримує економічний суб'єкт, що прагне безмежно задовольняти свою жадобу до прибутку, є конкуренція. Вона зводить егоїстичні інтереси діючих у ринковій економіці суб'єктів до певної гармонії, до ринкової рівноваги. Саме тому в класичній ліберальній економічній теорії держава відіграє лише підпорядковану роль. Функції держави обмежуються забезпеченням правопорядку, національної оборони тощо. Втручання в економіку з боку держави торкалось лише гарантування для всіх суб'єктів господарської діяльності основних економічних свобод, а саме: свободи займатися будь-якою господарської діяльністю, свободи конкуренції і торгівлі.

Слід однак звернути увагу на той факт, що Адам Сміт, ніколи не розглядав ринкову економіку як сферу, де кожен суб'єкт робить все, що йому заманеться. В умовах ринку дійсно можна робити все, але якщо хтось діє так, що ринок цього не сприймає (тобто всупереч його законам), то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах.

Довгий час ринкова економіка діяла як саморегульована система. Однак можливості ринкового механізму саморегулювання не безмежні. Зокрема, він не в стані гарантувати вирішення всіх соціально-економічних проблем сучасного суспільства. Механізми ринку дозволяють людям задовольняти лише ті потреби, які виражаються через попит. Але ж є і потреби, які не можна виміряти в грошах і перетворити на попит. У будь-якій економіці чистого “вільного підприємництва” (якого, до речі, немає в жодній найрозвинутішій країні) залишається принаймні три сфери, непідвладні ринковому механізму - це: екологія, соціальна сфера, сфера колективного користування товарами і послугами (національна оборона, охорона громадського порядку, державне управління тощо).

Досвід показує, що чисто ринкове регулювання цих сфер веде до серйозного порушення екологічного балансу, крайнього загострення соціальних конфліктів, обмеження доступу громадян до товарів і послуг колективного користування. Так, орієнтація економіки виключно на попит призвела до втягнення у господарський оборот настільки великого обсягу природних ресурсів, що це негативно вплинуло на екологічний стан не тільки окремих країн, але і планети в цілому. Негативний вплив чисто ринкових механізмів на соціальні процеси проявився через глибоке майнове розшарування суспільства, масове безробіття, зубожіння значної частини населення, що на початку 20 ст. до крайніх меж загострило соціальні конфлікти.

Все це свідчить про те, що висока ефективність економічної системи в сучасних умовах не може бути досягнута чисто ринковим її регулюванням. Економіка потребує механізмів додаткового регулювання. І, як свідчить досвід розвинутих країн, таким механізмом має бути механізм державного регулювання.

Термін «регулювання» (від латинського «regula» - правило) означає робити що-небудь для отримання бажаних результатів, досягнення потрібних показників. Регулювання економіки - це вплив органів управління на економіку з метою підтримки фінансово-господарських процесів на певному рівні і недопущення небажаних явищ.

Економічна діяльність держави в цих умовах полягає у доповненні ринкових механізмів державними для вирішення проблем, які вони не здатні вирішувати. Характер взаємодії держави і ринку як основних компонентів в сучасних економічних системах визначають функції держави у згладжуванні недосконалості ринкових важелів, запобіганні їх негативному впливу на розвиток національної економіки.

У західній економічній літературі термін «регулювання» має два значення. У широкому розумінні він ототожнюється з державним втручанням в економіку загалом, у вузькому - здебільшого з адміністративно-правовою регламентацією діяльності бізнесу.

Протягом ХХ ст. погляди вчених на роль і місце ринкової економіки в процесі суспільного відтворення неодноразово змінювались. З'являлись роботи, в яких робився наголос на тому, що вільний ринок з його саморегулюючим механізмом - це історично пройдений етап і в нових умовах сам по собі ринок нездатний забезпечувати високу ефективність економіки і вирішувати низку сучасних соціальних проблем.

Одним із визначних теоретиків регульованої економіки був англійський економіст Джон Кейнс, який обґрунтував об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. За теорією Кейнса основними об'єктами державного регулювання є обсяги виробництва, зайнятість, доходи і ціни, рівень яких забезпечується підвищенням попиту, зростанням інвестицій, експорту та державних витрат. Кейнсіанська концепція зайнятості та стабілізаційної політики була покладена в основу багатьох моделей державного регулювання економіки країн капіталістичного світу в період після другої світової війни.

Іншою економічною теорією макроекономічного регулювання економічних процесів в умовах ринкової системи господарювання, була неокласична теорія, представники якої вважають, що ринок може бути внутрішньо стабільним і здатним відновити порушену рівновагу в умовах достатньо лібералізованої економіки. А державне втручання при цьому має бути мінімальним, спрямованим лише на усунення факторів, які обмежують гнучкість цін, заробітної плати і вільну конкуренцію. В цілому ж, політика державного втручання в економіку, на думку неокласиків, є неефективною і дестабілізуючою.

Представники монетаристською школи вважають головним фактором нестабільності гнучку кредитно-грошову політику держави, яка орієнтується на регулювання сукупного попиту.

На думку представників монетаристської теорії, основою забезпечення стабільної економічної ситуації в країні є реалізація політики довгострокового помірного нарощування обсягів грошової маси стабільними темпами, незалежно від коливань сукупного попиту.

Дещо іншої концепції дотримуються прихильники теорії «економічної пропозиції». Вони вважають незадовільною будь-яку політику, спрямовану на регулювання сукупного попиту. На їхню думку, політика держави повинна обмежуватися стимулюванням підприємницької діяльності і збільшенням сукупної пропозиції шляхом лібералізації ринку та зниження податків [8, 44].

Слід зазначити, що жодна з цих концепцій щодо ролі держави у регулюванні економічних процесів не є ідеальною, кожна з них має свої позитивні і негативні риси і може забезпечити очікувані результати лише в конкретних ситуаціях.

Важливу роль у формуванні ефективної моделі ринкової економіки належить державі, причому її роль має бути достатньо активною і ціленаправленою. Об'єктивними причинами необхідності державного регулювання сучасного ринкового господарства можна назвати такі:

- відсутність досконалої конкуренції. У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополії або олігополії. Монополізм піддається регулюванню з боку держави, яка намагається зберегти (або створити) конкуренцію на ринках. Тобто конкуренція і монополізм є діалектичною єдністю протилежностей, в якій конкуренція виключає монополізм, але в кінцевому результаті веде до нього, а монополізм виключає конкуренцію, але під впливом держави змушений підтримувати конкуренцію. Тобто порушення їх співвідношення може негативно впливати на економічні процеси, тому як монополізм, так і конкуренція потребують державного регулювання;

- наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання, наприклад, ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими договорами, рівень заробітної плати не може різко змінюватись так, як це регулюється простими моделями попиту і пропозиції. Відплив робочої сили з однієї галузі в іншу вимагає організації гнучкої системи освіти та перепідготовки кадрів.

Крім цього, об'єктивна необхідність державного регулювання економіки обумовлена також тим, що державні та міждержавні інституції повинні зберігати такі цінності, як стабільність та гармонійність суспільства, збереження і відтворення природного, національно-історичного та культурного середовища існування людей (народів).

Сучасний етап формування державної економічної політики в розвинутих країнах світу характеризується посиленням ролі держави в забезпеченні зовнішньоекономічних інтересів національної економіки, її економічної і політичної безпеки в умовах наростання міжнародної конкуренції, інтеграції і відкритості систем господарювання. У сучасних умовах розвитку світового господарства економічна роль держави залежить не від ступеня втручання в ринкові механізми, а від участі у забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонування національної економіки у світовому економічному просторі.

Питання про те, які зміни відбуваються у функціях держави в умовах глобалізації світової економіки привертає сьогодні значну увагу політологів та економістів. Деякі фахівці вважають, що роль інституту держави в межах країни зменшується. Зокрема, відомий політичний діяч сучасності Дж. Сорос вважає, що вільна конкуренція створює більше багатства, ніж урядовий контроль; глобалізація утримує держави від зловживання владою і пропонує такий рівень свободи, якого жодна держава надати не може. Але поширена і інша думка щодо ролі держави в епоху глобалізації [7], якої дотримуємось і ми. Роль держави зростає, але в умовах, коли капітал стає інтернаціональним, а трудове населення залишається національним, ця роль трансформується, держава намагається контролювати глобальні мережі, по яких відбувається потужне і швидке переміщення капіталу, і за можливістю впливати на процес економічної глобалізації у своїх інтересах, трансформуючи для цього власну соціально - економічну стратегію.

Однак визнання того, що основою високоефективного сучасного виробництва може бути лише регульована ринкова економіка, не гарантує досягнення ефективності. В світі існує багато країн, які додержуються цієї тези, але мають низькоефективну економіку й багато невирішених соціальних проблем.

Проблема полягає у надзвичайній складності механізму регулювання економічних процесів. Основними вимогами до побудови такого механізму є: оптимальне співвідношення між ринковими та позаринковими регуляторами та чітке визначення важелів та чинників позаринкового регулювання.

Ці характеристики визначаються як шляхом розвитку суспільства в цілому, так і конкретними умовами тієї чи іншої країни. До основних факторів, що визначають рівень державного регулювання економічних процесів відносяться фактори, які характеризують менталітет населення, його культурні надбання, рівень відкритості економіки та технологічного розвитку, рівень зайнятості та добробуту населення, якість державного апарату управління, конкурентоспроможність країни на міжнародних ринках. Пошук оптимальних співвідношень між державними та ринковими механізмами регулювання економічними процесами є системоутворюючими елементами у формуванні сучасних механізмів управління економікою. На теперішній час ці питання займають центральне місце у дискусіях учених-економістів, політологів, соціологів, юристів.

Роль держави та співвідношення її регулювання з ринковим саморегулюванням у підприємницькій сфері є не менш актуальною проблемою сучасної економічної дійсності. З початком перехідного етапу в Україні, як і в багатьох інших постсоціалістичних країнах, державу проголосили антиподом ринку. Але хаос, який запанував в економіці країни через істотні прорахунки в ході спроб докорінного реформування системи регулювання і управління, привів до різкого зниження ефективності більшості підприємств та господарського комплексу в цілому. Необхідно зазначити, що управління господарською (підприємницькою) діяльністю, особливо державне управління на рівні національної економічної системи, тісно пов'язане з її державним регулюванням.

Держава і підприємництво вступають у відносини, в яких кожна зі сторін має значний вплив. Держава має потребу в підприємництві, оскільки ринкова система забезпечує її (без особливих додаткових витрат) матеріальними ресурсами, послугами і товарами, фінансовою підтримкою державних програм і т.п. В свою чергу, підприємництво має потребу в державі, оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правила економічної діяльності, її безпеки, захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної економічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний захист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого рівня. Результатом таких взаємин є «змішана» економіка, у якій взаємодіють її суспільний та приватний сектори.

Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать від держави. Держава встановлює «правила гри» на ринку. Відносини між державою і підприємництвом можуть виявлятися у конфліктах чи тертях, однак ці відносини не є настільки ворожими, як це іноді намагаються представити. Адже саме державне регулювання створює те середовище, у якому діють підприємці, забезпечуючи захист права власності, виконання договірних зобов'язань і т.п., що є істотним для діяльності підприємців. Така ворожість більше стосується посадових і службових осіб державних органів, котрі зловживають своїми повноваженнями, порушують права і законні інтереси підприємців.

Держава гарантує дотримання законних прав та інтересів кожного підприємства. При здійсненні господарської і іншої діяльності підприємство має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи очікуваний, але не одержаний прибуток), заподіяні підприємству з вини державних органів або їх службових осіб, мають бути відшкодовані за рахунок останніх.

Держава забезпечує будь-якому підприємству рівні економічні і правові умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств шляхом надання пільг при оподаткуванні та одержанні державного кредиту, створення фондів сприяння розвитку малих підприємств тощо [4, с.26].

Взагалі, на сьогодні необхідність втручання держави в економіку та її сфери все ж таки визнали вітчизняні вчені-економісти. Переважна більшість із них притримується позиції активного державного регулювання економіки саме в період трансформаційних змін. Як цілком слушно, на наш погляд зазначає А.С. Гальчинський, «держава може залишити економіку лише там і тоді, де і коли будуть сформовані та ефективно діятимуть повноцінні ринкові механізми…»[1]

Подальший розвиток зазначена точка зору отримала у підході А. Ластовецького, який не обмежує активної ролі держави періодом системних змін і підкреслює, що «чим складніший ринковий механізм, тим складніший і витонченіший інструментарій його регулювання, а звідси втручання держави має бути значно кваліфікованішим та професійнішим, але ніяким чином не менш потрібним». Такий підхід, і з цим не можна не погодитись, більш відповідає сучасним реаліям господарювання розвинутих країн світу [50, 51]. Постає питання про знаходження форми оптимальної участі держави у всіх процесах ринкової трансформації. При чому участі не задля участі як такої, а з метою регулювання з позицій дострокової економічної перспективи.

Найбільш прийнятним і оптимальним варіантом відносин між державою і підприємництвом варто вважати, на думку дослідників підприємництва, відносини співробітництва. Необхідність у відносинах співробітництва між державою і підприємництвом, зокрема, підтверджується досвідом і успіхами Японії, Кореї, Тайваню й інших держав, чиї національні стратегії характеризуються тісною співпрацею між державою і підприємництвом в ім'я досягнення визначених позицій в обраних галузях світового ринку. Ті ж країни, чиї стратегії характеризувалися твердими чи навіть антагоністичними відносинами держави і підприємництва, були, відповідно, менш успішними на світовому ринку.

Крім того, сучасний період розвитку суспільства характеризується глобалізацією підприємництва, створенням міжнародних об'єднань підприємців, а також підсилюється можливостями використання передових технологій для економічного розвитку держав, внаслідок чого багато держав допомагають, направляють, регулюють і контролюють підприємництво для досягнення технологічної переваги. Таким чином, зростання конкуренції на світовому ринку, глобалізація бізнесу і підвищення значимості інновації підсилюють, у свою чергу, необхідність розвитку відносин співробітництва між державою і підприємництвом [32, с. 23].

Отже, державне регулювання підприємницької діяльності є діяльністю держави в особі його органів, спрямованою на забезпечення публічних інтересів шляхом використання засобів взаємодії у регулюванні підприємницьких відносин; підставою для державного регулювання підприємництва є необхідність забезпечення реалізації й охорони публічних (державних і суспільних) інтересів, а також державного контролю над процесом підготовки регуляторних актів і відстеження діючих державних регулювань як в органах виконавчої влади, так і в інших органах державної влади [24].

Досвід країн з розвинутою економікою показує, що розробка та реалізація державної політики розвитку підприємництва здійснюється на принципах довгостроковості, стабільності, юридичної захищеності інтересів як підприємців-товаровиробників, посередників, так і споживачів їх продукції та послуг. На основі цього між державою, яка виступає акумулятором суспільних інтересів, та підприємницькими структурами формуються певні економічні взаємовідносини. Ці взаємовідносини регламентуються діючим законодавством, основними положеннями якого встановлено: мінімум прямого втручання держави у господарську діяльність підприємств, розширення сфери і методів непрямого регулювання (втручання), спрямованих на створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та сприяння конкуренції між товаровиробниками.

На теперішній час в українській економічній літературі сформульовано основні принципи державного регулювання розвитку підприємництва [24]. Розходження у позиціях різних дослідників з цього питання незначні, що дає підстави для їх узагальнення.

Основними принципами побудови системи державного регулювання розвитку підприємництва є: системність, ефективність, справедливість, відповідальність, послідовність, узгодженість та компромісність, оптимального співвідношення важелів державного регулювання.

Принцип системності передбачає інтеграцію в цілісну систему елементів, які формують довгострокові цілі й поточні завдання соціально-економічного розвитку, а також елементів, що утворюють підсистему регуляторів. Щодо, підсистеми регуляторів то в ній виділяються наступні регулятивні блоки: грошово-кредитний (монетарний); бюджетно-податковий; зовнішньоекономічний; соціальний. Кожен з цих блоків містить інструменти, використовуючи які, можна впливати на економічні процеси, та досягати поставлені цілі.

Принцип ефективності зумовлює необхідність оцінки кожного заходу спрямованого на регулювання державою підприємницької діяльності за критеріями його доцільності, ефективності й можливих наслідків дії на розвиток підприємництва і національної економіки в цілому. Заходи регулювання повинні бути спрямовані на досягнення стратегічної мети розвитку підприємництва, сприяючи одночасно зростанню добробуту населення, його зайнятості, вирішенню соціальних проблем суспільства.

Принцип справедливості повинен забезпечувати рівність прав усіх без винятку суб'єктів підприємницької діяльності щодо можливості заснування власної справи, доступності до фінансових, матеріальних та інших ресурсів.

Принцип відповідальності передбачає забезпечення адресності в прийнятті рішень стосовно змін у системі управління підприємницькою діяльністю з боку урядових структур і персональної відповідальності за доцільність їх використання. Принцип відповідальності спрямований на підвищення вимог до управлінського персоналу вищих урядових ланок національної економіки, які приймають рішення щодо змін політики регулювання розвитком підприємництва.

Принцип послідовності зумовлює необхідність узгодження заходів регулювання з досягненням стратегічної мети розвитку підприємництва, та суспільства в цілому.

Принцип узгодженості та компромісності державних, колективних та особистих інтересів. Заходи з регулювання розвитку підприємництва повинні враховувати економічні інтереси всіх суб'єктів господарських відносин: держави, підприємницьких структур, власників і найманих працівників. Як відомо, характер виробничих відносин визначається відносинами власності на засоби виробництва та виготовлену продукцію; ці відносини проявляються, перш за все як інтереси суб'єктів господарювання. Оскільки в ринковій економіці кінцевою метою підприємницької діяльності є одержання прибутку від реалізації виготовленого товару (надання послуги), кожний суб'єкт ринкових відносин повинен бути зацікавлений у результатах виробництва та отриманні своєї частини доходу. І механізми державного регулювання повинні забезпечувати реалізацію цих інтересів. Але суть і особливості підприємницької діяльності, яка здійснюється в умовах ринкової економіки та зовнішнього середовища, що постійно змінюється, передбачає не тільки додержання прав підприємців та захист їх інтересів з боку держави, але і певні зобов'язання підприємців, невиконання яких призводить їх до відповідальності, що виникає внаслідок порушень законодавства країни або укладених господарських договорів.

Принцип оптимального співвідношення важелів державного регулювання та ринкового саморегулювання розвитку підприємництва. Оскільки ринкове саморегулювання розвитку підприємництва здійснюється через конкуренцію, то отримання максимального прибутку можливе за рахунок або поліпшення якості продукції, або зниження витрат на виробництво. У зв'язку з цим виживає лише той виробник, який забезпечує високу ефективність виробництва і постійно дбає про пошук і реалізацію внутрішніх резервів. У кінцевому рахунку це дає змогу сформувати конкурентоспроможний сектор економіки в найбільш пріоритетних галузях, що певною мірою сприятиме оптимізації галузевої структури народногосподарського комплексу.

Хоча в ринковій економіці держава не може прямо управляти конкурентоспроможністю навіть у націоналізованих галузях його роль залишається досить значною. На державу покладається завдання створення найбільш сприятливих відповідних умов в економіці в цілому та на кожному окремо взятому підприємстві. Як зазначав академік Лукінов І.І., в держави стратегічна мета в кінцевому результаті зводиться до створення потужної соціально-орієнтованої та конкурентоспроможної економіки, яка характеризувалась би ринковим динамізмом, високим технологічним рівнем, структурною збалансованістю, товарно-грошовою бездефіцитністю та високим рівнем життя [53].