Процес становлення та розвитку підприємництва в Україні

Державне регулювання в ринкових умовах повинне бути спрямоване на підтримку конкуренції. Причому механізм державного регулювання повинен узгоджуватись зі станом її розвитку. Так, коли обсяги виробництва падають і економіка монополізована, для розвитку конкуренції державні регулятори повинні бути зосереджені на збільшенні обсягу виробництва і його демонополізації. В свою чергу, демонополізація може здійснюватись шляхом зменшення чи роздрібнення, розукрупнення великих підприємств і прискореного розвитку малих підприємств. В умовах насиченого ринку і розвиненої конкуренції державне регулювання повинне сприяти експорту надлишкових товарів і імпорту дефіцитних товарів, насамперед, сировини.

Зазначимо, що оптимальне поєднання державного регулювання розвитку підприємництва та ринкового саморегулювання цього процесу виявляється також у поступовому переході від обмежень в розвитку підприємництва шляхом прямого регулювання до домінування стимулювання його розвитку через опосередковане регулювання економічних процесів.

Реалізація цього принципу тісно пов'язана зі становленням основних інститутів ринку, досягнення певної «критичної маси» ринкових регуляторів економічних відносин, коли пряме втручання держави в регулювання економічних процесів, зокрема створення «альтернативної» економіки на основі підприємництва, органічно поєднується з ринковою саморегуляцією. На практиці воно полягає у пошуку найбільш прийнятного як для держави, так і для суб'єктів господарювання співвідношення державного регулювання розвитку підприємництва і ринкового саморегулювання цього процесу на рівні первинної ланки.

Отже, суть регулювання підприємництва з позиції забезпечення найвищої ефективності господарювання полягає у створенні таких економічних умов, при яких виробнику було б вигідніше здійснювати довгострокову програму з підвищення ефективності господарювання на основі інвестицій в освоєння нових технологічних систем, яка забезпечила б найбільш раціональне використання капіталу протягом тривалого часового проміжку, орієнтуючись на отримання коротко часових високих кінцевих результатів господарювання. Особливо важливо забезпечити дієвість цього аспекту проблеми в сучасних умовах, оскільки значна частина підприємств, не передбачають довгострокових інвестицій у виробничу сферу і отримання стабільних прибутків протягом тривалого часу.

Важливим принципом формування ефективної систем державного регулювання розвитку підприємництва є принцип довгостроковості, стабільності та передбачуваності державної політики щодо підприємництва, що дозволяє підтримувати стабільні умови ефективного господарювання, надає можливість підприємцям планувати свою діяльність та бути впевненими, що завтра все не зміниться на гірше.

Враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію, важливим принципом державного регулювання розвитку підприємництва повинен стати принцип гармонізації (уніфікації) законодавчої бази України у сфері підприємництва із законодавством ЄС.

Враховуючи, що вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ) є одним з головних пріоритетів економічної політики та найважливішим завданням Уряду України, слід зазначити, що головною перевагою, яку отримають українські підприємці внаслідок цієї інтеграції стане створення прозорого та передбаченого ділового середовища в Україні, а також вихід на світові ринки товарів українських товаровиробників. Це означає, що адміністративні процедури не будуть часто змінюватись, не будуть запроваджуватися заходи на користь окремих підприємств, а національний товаровиробник збільшить експорт своїх товарів. Але головний позитивний ефект від європейської інтеграції і вступу України слід пов'язувати з дією додаткових стимулів до провадження необхідних внутрішніх реформ. Впровадження цивілізованих умов конкуренції і прозорого правового поля стимулюватиме загальне прискорення структурних реформ і створить стимули для підвищення конкурентоспроможності, активізації ефективної інноваційної діяльності.

Цьому сприятиме приведення національного законодавства (зокрема, у сфері оподаткування, митного регулювання, стандартизації та сертифікації, регулювання сфери послуг, конкурентної політики, охорони інтелектуальної власності) у відповідність до норм і правил СОТ.

Підвищення прозорості державної політики, усунення значної кількості персональних преференцій сприятиме звільненню торгівлі від адміністративного тиску та водночас усуне потребу лобіювання корпоративних інтересів у парламенті та уряді. І це стане важливою передумовою для ефективнішої боротьби з корупцією.

Комплексне використання зазначених принципів дасть можливість впорядкувати систему регулювання підприємницької діяльності, знизити непродуктивні витрати держави на виправлення помилок, допущених у результаті безсистемного застосування форм і методів регулювання у відриві від стратегічних завдань політики сприяння розвиткові підприємництва, стратегії розвитку національної економіки та реальної економічної ситуації, що сформувалася в країні на певний період часу.

Отже, державне регулювання розвитку підприємництва слід розглядати як свідоме формування пріоритетних заходів держави щодо правового, економічного та організаційного забезпечення умов розвитку підприємництва, виходячи із інтересів держави, суспільства та суб'єктів господарювання.

підприємництво традиціоналістський інноваційний комерційний

3.2 Методи державного регулювання підприємництва у перехідній економіці в Україні

Між державою як виразником суспільних інтересів і підприємницькими структурами повинні будуватись певні економічні відносини, які мають задовольняти не тільки їх спільні інтереси, а й гнучко реагувати на зміни у зовнішньоекономічному середовищі.

Держава має бути зацікавлена у тому, щоб підприємницькі структури ефективно функціонували, раціонально використовуючи всі види ресурсів. Не втручаючись у роботу підприємств, держава повинна здійснювати контроль за неухильним виконанням чинного законодавства, а також прийнятих рішень регіональними і місцевими органами влади щодо цільового використання наданих пільг, встановлених вимог до збереження навколишнього середовища тощо.

Формування законодавчої бази розвитку підприємництва передбачає, перш за все, встановлення правових гарантій для забезпечення захисту приватної власності; розробку і реальне застосування законодавчих і нормативних актів, спрямованих на стимулювання малого бізнесу, усунення правових суперечностей і скасування положень, що стримують розвиток приватної ініціативи.

Механізм державного регулювання розвитку підприємництва як складова механізму регулювання ринкової економіки в країні включає певні правові норми, які регламентують діяльність суб'єктів ринку, і виступає як спосіб реалізації регулюючої ролі держави. Це сукупність важелів та інструментів, за допомогою яких держава забезпечує організацію та ефективне функціонування підприємництва відповідно до вимог економічних законів, посередництвом яких реалізуються економічні інтереси суб'єктів господарювання, потреби суспільства та цілі його розвитку.

З позицій системного підходу регулювання розвитку підприємництва слід розглядати як складну систему, що виконує певні функції з метою створення рівних умов для всіх суб'єктів підприємництва, особливо малого, допомоги на етапі становлення або у випадку, коли мале підприємство або індивідуальний підприємець відчуває певні труднощі. До числа таких функцій системи регулювання розвитку підприємництва фахівці відносять забезпечуючу, управлінську та регулюючу. Ці функції виконуються шляхом розробки та реалізації комплексних заходів у рамках єдиної державної політики, спрямованої на підвищення ефективності підприємництва.

Забезпечуюча функція полягає в обслуговуванні суб'єктів підприємницької діяльності у відповідності із Законом України «Про підприємництво» (забезпечення їх матеріально-технічними ресурсами, сприяння організації інформаційного та кадрового обслуговування).

Управлінська функція пов'язана із вирішенням організаційно-адміністративних питань, плануванням, контролем. Вона реалізується організаційно-ресурсним блоком, який об'єднує спеціалізовані органи державного управління та органи громадської підтримки малого підприємництва, а також об'єкти інфраструктури, що мають відповідні ресурси та кадри.

Регулююча функція реалізується у вигляді концептуально-програмного блоку, який містить концепцію, цілі, принципи, методи і програми регулювання та підприємництва а також функціонального блоку, який обіймає головний напрямок діяльності системи, зокрема законодавчої. Існування таких блоків досить широко висвітлено в економічній літературі. Щодо МСП самі ці функції повинні стати провідними, оскільки дозволяють підприємницьким структурам знаходитись в умовах відносної економічної свободи, здійснювати свою діяльність більш ефективно.

Сукупність регулюючих заходів, базуючись на яких, держава може законодавчо впливати на розвиток підприємництва, виходячи із мети розвитку та потреб суспільства, може бути класифікована у відповідності з обраними класифікаційними ознаками. В якості класифікаційних ознак впливу держави на розвиток підприємництва нами визначено: вид взаємодії між державою та підприємницькими структурами, напрям дії, сфера діяльності, що регулюється, вид нормативно законодавчих актів, метод впливу на підприємницьку діяльність, рівень дії регулюючих заходів. Класифікація видів державного регулювання, зміст та напрями його впливу на розвиток підприємництва наведені в таблиці 3.1.

Таблиця 3.1 Класифікація заходів державного регулювання розвитку підприємництва

Класифікаційні ознаки	Зміст та напрями державного впливу
1. За видом взаємодії між державою та підприємницькими структурами	1.1. Директивне підпорядкування: заходи забороняючі, регламентуючі.
	1.2. Економічне заохочення: заходи захищаючі, підтримуючі, стимулюючі.
2. За напрямом дій	2.1. В сфері правових відносин та регулювання діяльності підприємства.
	2.2. В сфері інституціоналізації державної політики.
	2.3. В сфері забезпечення конкурентоспроможності економіки в цілому і окремих суб'єктів господарювання, зокрема.
	2.4. У сфері інформаційних та консалтингових послуг для підприємницьких структур.
	2.5. У сфері фінансового забезпечення та підтримки.
	2.6. У сфері кадрового забезпечення.
3. За сферою діяльності, що регулюється	3.1. Податкове законодавство.
	3.2. Законодавство, що регулює дозвільно-реєстраційні дії щодо підприємницької діяльності.
	3.3. Антимонопольне законодавство.
	3.4. Законодавство в сфері зовнішньоекономічної діяльності.
	3.5. Законодавство про цінні папери і фондовий ринок.
	3.6. Законодавство щодо відновлення платоспроможності та вдосконалення процедури банкрутства.
	3.7. Трудове законодавство.
4. За видом нормативно-законодавчих актів	4.1. Норми Конституції про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів влади.
	4.2. Господарські закони (в тому числі кодифіковані - Кодекс законів про працю, Податковий Кодекс тощо).
	4.3. Законодавчі акти (постанови Верховної Ради України; Декрети Кабміну України).
	4.4. Підзаконні нормативні акти.
5. За методом впливу на підприємницьку діяльність	5.1. Прямі - спрямовані безпосередньо на підприємницькі структури (позики, дотації, пільги).
	5.2. Опосередковані - базуються на захисті інтересів підприємницьких структур, зокрема, МСП (консультаційна та інформаційна підтримка, навчання, тренінг тощо).
6. За рівнем дії регулюючих заходів	6.1.Макроекономічний - це загальнодержавна економічна політика.
	6.2. Мікроекономічний - це політика безпосередньо у сфері підприємництва.

За видом взаємодії між державою підприємницькими структурами заходи державного регулювання класифіковані нами наступним чином: директивне підпорядкування та економічне заохочення

Забороняючі (або обмежуючі) заходи, які вводяться в дію для заборони всіх видів незаконного підприємництва (виробництво та торгівля зброєю, наркотиками, псевдопідприємництво, тобто створення підприємницьких структур з метою відмивання «брудних» грошей; незаконна банківська діяльність).

Регламентуючі - це заходи щодо нормативного регулювання процедури реєстрації суб'єктів підприємництва та ліцензування предмету їх діяльності; регламентації процедури банкрутства та припинення існування підприємницьких структур. Крім того, регламентується порядок оподаткування та кредитування суб'єктів підприємництва. Встановлюються механізми нарахування та сплати основних видів податків; права і обов'язки суб'єктів підприємництва, їх відповідальність за скоєння податкових та інших господарських правопорушень. Важливим аспектом державного регулювання розвитку підприємницького сектору економіки є регулювання трудових відносин у сфері малого бізнесу. Зокрема, додержання норм оплати та охорони праці найманих працівників.

Захищаючі - це законодавчі заходи щодо захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва від негативного впливу зовнішнього середовища, зокрема, від демпінгового та субсидованого імпорту; монопольних дій конкурентів та недобросовісної конкуренції; незаконних дій органів влади різного рівня. Передбачається забезпечення рівності суб'єктів господарювання незалежно від виду та мети діяльності, організаційно-правові форми та форми власності суб'єктів підприємництва.

Існують підтримуючі заходи, які своєю дією реалізують основний напрямок економічної реформи, що сприяє розвитку конкуренції, наповненню споживчого ринку товарами та послугами, створенню нових робочих місць, формуванню нового класу власників та підприємців. Державну підтримку отримують визначені пріоритетні напрямки діяльності підприємницьких структур.

Стимулюючі та сприяючі - це заходи, що формують сприятливе середовище для розвитку підприємництва, особливо малого, та стимулюють його ефективну діяльність. Такі заходи здійснюються за такими основними напрямками:

- формування інфраструктури підтримки і розвитку підприємництва, особливо малого (бізнес-центри, інкубатори тощо);

- створення пільгових умов використання суб'єктами МСП державних матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок та технологій;

- встановлення спрощеного порядку реєстрації об'єктів МБ, ліцензування їх діяльності, надання державної статистичної та бухгалтерської звітності;

- підтримка зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів малого підприємництва, включаючи сприяння розвитку їх торгових, науково-технічних, виробничих, інформаційних зв'язків з зарубіжними партнерами;

- організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для малих підприємств [24].

Складність системи державного регулювання підприємницької діяльності в Україні полягає в тому, що ця система є багаторівневою. В ній розрізняються та взаємодіють три рівні: загальнодержавний, регіональний, місцевий. Найбільш широкі можливості щодо регулювання підприємництва існують на державному рівні, оскільки саме на цьому рівні визначаються напрямки, цілі державної політики щодо підприємництва та дієвість системи сприяння підприємництву в країні. Однак і на регіональному та місцевому рівнях підприємницькі структури можуть отримати значну допомогу від органів влади.

3.3 Основні напрямки удосконалення нормативної бази регулювання підприємницької діяльності в Україні

Проблеми нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності в Україні являють як теоретичний, так і практичний інтерес. В Україні ці проблеми стосуються надзвичайно широкого кола економічних питань, передусім забезпечення надійного законодавчого підґрунтя для проведення економічних реформ. Йдеться про розуміння самої логіки законодавчого процесу, важливості окремих його складових, послідовності проходження окремих питань (законопроектів) у ході законодавчого процесу.

Прийняття та набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. № 1160 дали підстави сподіватися на зміну законодавства у сфері підприємницької діяльності. Однак Закон поставив також чимало запитань не тільки перед органами виконавчої влади, а й перед самими суб'єктами господарювання, які отримали змогу перетворитись із сторонніх спостерігачів на безпосередніх учасників законотворчого процесу. Так, Указ Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» від 3 лютого 1998 р. № 79/98, в якому вперше було визначено поняття дерегулювання як сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва. Починаючи з цього моменту, регуляторна політика в Україні стала безвідривно пов'язуватися з Держкомпідприємництва України, тому що цим же Указом Президента України на Державний комітет України з питань розвитку підприємництва було покладено забезпечення реалізації заходів щодо дерегулювання і координації діяльності органів виконавчої влади в цій сфері [76, с. 37].

Указ Президента України, який також мав величезне значення - «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності», чітко окреслив поняття планової та позапланової перевірок і дав вичерпний перелік контролюючих органів.

Ще більше ситуація змінилася завдяки Указу Президента України «Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25 травня 2000 р. № 721/2000, яким було запроваджено поняття регуляторної політики як різновиду державної політики, пов'язаної з регуляторними актами - проектами нормативно-правових актів і директивних листів, підготовлених органами виконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності.

Разом з цим Указ Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000 передав «під крило» Держкомпідприємництва України Ліцензійну палату України, а до її повноважень відніс координацію діяльності органів виконавчої влади, які, відповідно до законодавства видають ліцензії і здійснюють державну реєстрацію підприємництва; здійснення ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; організацію контролю за додержанням установленого порядку ліцензування підприємницької діяльності й державної реєстрації підприємництва. Це дозволило суттєво впорядкувати ліцензування господарської діяльності.

Однак не обійшлося й без недоліків. Неодноразово міністерства та відомства, які направляли проекти регуляторних актів на погодження, отримували спочатку одні зауваження і пропозиції, а після повторного подання - зовсім інші. Суб'єкти підприємницької діяльності також висловлювали свої претензії, які найчастіше стосувались недостатньої, з точки зору підприємців, підтримки їхньої позиції з того чи іншого проекту регуляторного акту. Але Держкомпідприємництва України - це все ж таки державний орган виконавчої влади, і нехтувати інтересами держави не може.

У лютому 2004 року набрав чинності Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Слід відзначити, що він у першій же статті наводить поняттєвий апарат, якого так не вистачало українській законотворчості. Закон, з одного боку, більш широко тлумачить такі суттєві поняття, як «регуляторний акт», «регуляторна політика», «аналіз регуляторного впливу», «звіт про відстеження результативності регуляторного акта», а з іншого - подає вичерпний перелік суб'єктів, яких вони стосуються.

З моменту набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» підприємці, їх об'єднання та асоціації стають учасниками законотворчого процесу зі своїми правами й повноваженнями. Але чи були готові до цього самі суб'єкти підприємницької і господарської діяльності? З моменту чинності цього закону і до сьогоднішнього дня стало зрозумілим, що він не зміг вирішити всіх проблем реалізації регуляторної політики в державі, що викликало неабияке обурення. Причин цьому декілька.

По-перше, в Україні ще досі дуже слабка методологічна база регуляторної політики. Наприклад, візьмемо таке поняття, як «відстеження результативності регуляторного акта». В Законі України йому присвячено ст. 10, але з її змісту все одно незрозуміло, що і як при цьому потрібно рахувати. При цьому слід також відзначити, що у самих підприємців часто відсутня єдина позиція стосовно одного й того самого регуляторного акта. Ні для кого не є таємницею той факт, що навіть в одній сфері господарювання можливості, припустимо, малих і великих підприємств або товариств зовсім різні. І ті вимоги, що висуваються, наприклад, для отримання ліцензії на право здійснення певного виду господарської діяльності, можуть повністю влаштовувати великих або середніх підприємців і, водночас, бути абсолютно неможливими для виконання малими. То чию ж думку слід враховувати? В такій ситуації Держкомпідприємництва України доводиться врегульовувати питання не з іншими органами центральної влади, а приводити до єдиного «знаменника» інтереси всередині галузі.

Ще однією болючою проблемою є терміни погодження проектів регуляторних актів. В ч. 4 ст. 21 Закону України зазначено, що тривалість погодження проекту регуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проекту спеціально вповноваженим органом або його територіальним органом. Термін не такий вже й малий, але міністерства та відомства віднайшли спосіб його трішечки скоротити - інколи навіть до 2-3 днів. Робиться це так: проект регуляторного акта надсилається для погодження не прямо до Держкомпідприємництва України, а у вигляді термінового доручення - до Кабінету Міністрів України. В цьому випадку, часу на ґрунтовне і всебічне опрацювання проекту не вистачає фізично, не говорячи вже про неможливість чекати пропозицій від суб'єктів господарювання [77]. Однак, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» є свідченням розвитку, а не кінцевим результатом у сфері української нормотворчості. Він відкрив великі перспективи перед суб'єктами підприємницької діяльності, але скористатись ними вони мають самі.

Зупинимося детальніше на одній з проблем державної регуляторної політики в галузі підприємництва - проведенні ліцензування підприємницької діяльності в Україні. Головними рисами легітимізації підприємницької діяльності слід визнати реєстрацію й ліцензування підприємницької діяльності.

Ліцензування підприємництва ґрунтується на підставі Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», від 1 червня 2000 р., відповідно до якого об'єктом ліцензування визнано господарську діяльність, а ліцензіатом - суб'єкта господарювання. Застосувавши таку законодавчу конструкцію, парламентарі вирішили першу серйозну проблему - визначення об'єкта ліцензування. Тому з отриманням ліцензій виникали проблеми в організацій, які не були зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності, але бажали здійснювати діяльність, яка підлягала ліцензуванню як суто підприємницька. Нагадаємо, що в Україні, відповідно до різних нормативно-правових актів, діє понад 15 типів реєстраторів, які забезпечують реєстрацію різноманітних організацій, в тому числі й непідприємницьких. Тобто перераховані юридичні особи, якщо не мали спеціальних законодавчих обмежень про заборону здійснення ними підприємницької діяльності, повинні були для отримання ліцензії реєструватися у виконавчих органах місцевого самоврядування або місцевих державних адміністраціях як суб'єкти підприємницької діяльності.

Даний Закон України має певні недоліки. Одним з них є перелік величезної кількості ліцензованих видів діяльності - їх у законі понад шістдесят. У самій наявності великої кількості ліцензованих видів діяльності, власне, немає нічого небезпечного, якщо тільки не бюрократична та прозора процедура отримання ліцензій та контроль з боку держави за дотриманням умов і правил ведення господарської діяльності. В Законі залишилися невизначеними критерії, відповідно до яких ту чи іншу діяльність може ліцензувати держава. Відсутність в Законі критеріїв щодо видів діяльності, які потребують ліцензування, може призвести до масового поповнення переліку видів діяльності, які ліцензуватимуться відповідно до ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Той факт, що за нетривалий час дії Закону до нього п'ять разів вносилися зміни, в тому числі доповнювалася ст. 9, дозволяє стверджувати, що за такого підходу наше законодавство може спіткати доля Російської Федерації, де згідно із законами про ліцензування, обмеженню підлягають понад двісті різноманітних видів господарської діяльності. Тому необхідно внести зміни до ст. 8 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», де йдеться про ліцензійні умови, й визначити, що вони мають визначати конкретні прояви небезпек, в зв'язку з якими цей вид діяльності має ліцензуватися. Таке регулювання можна розглядати як створення певного механізму реалізації принципу, закріпленого в абзаці 2 ч. 1 ст. 3 Закону про захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави. При відсутності таких норм у ліцензійних умовах можна ставити питання про виключення цього виду діяльності з переліку ліцензованих видів діяльності, оскільки він не відповідає принципам, закріпленим у Законі.

Отже, утворення механізму визначення доцільності чи необхідності ліцензування того чи іншого виду господарської діяльності стало б ще однією основою концепції нового законодавства про ліцензування.

Зрозуміло, що нині сам законодавчий процес викликає багато нарікань, чимало обґрунтованої критики з'являється як у пресі, так і в солідних наукових та науково-практичних матеріалах. Далеко не всі проблеми тут можна розв'язати відразу, якщо мати на увазі вкрай нетривалий з погляду історичної ретроспективи період самостійної законодавчої діяльності в Україні, нестачу відповідного досвіду, брак кваліфікованих кадрів.

Забезпечити реалізацію пріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницької діяльності можна такими шляхами:

· зміцнивши контроль за реалізацією прийнятих актів, що, насамперед, має включати: збір, вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів;

· вивчення доцільності та ефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів; підготовка та подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України (пункти 2-4 ст. 5 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»);

· широко залучаючи вчених-юристів та відомих юристів-практиків до роботи в комітетах як позаштатних консультантів, в наданні комітетам кваліфікованої правової допомоги при підготовці найважливіших законопроектів;

· визначення пріоритетних напрямів законодавчої діяльності комітетами Верховної Ради України на основі зібраної та проаналізованої інформації; врахування невідкладних законопроектів Президента України, їх першочерговий розгляд;

· забезпечивши розгляд пропозицій Президента України, висловлених ним до прийнятих законів України з метою поліпшення їх змісту; використання всенародних обговорень найважливіших законопроектів, присвячених актуальним питанням, публікації таких законопроектів у пресі з тим, щоб громадськість мала змогу впливати на поліпшення змісту цих документів ще на етапі їх прийняття.

Важливо, що реалізації цих завдань має передувати повна правова інвентаризація - перегляд усього корпусу чинного в Україні законодавства, відокремлення в ньому прогалин, суперечностей, які потребують усунення.

Важливим напрямом реалізації визначених законодавчих пріоритетів є розробка Державної програми розвитку законодавства з регулювання підприємницької діяльності на найближчі роки та її послідовне і неухильне виконання. Прийняттю такого важливого стратегічного документа, природно, має передувати широка суспільна дискусія, принаймні дискусія в середовищі юридичної громадськості.

Відзначимо правові аспекти розвитку підприємництва в Україні.

Виходячи з того, що в економіці Україні створюються та функціонують суб'єкти підприємництва різних організаційно-правових форм, законодавство визначає загальні та спеціальні умови їх створення. Загальні умови відносяться до всіх форм підприємств. Вони визначені Господарським та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови створення юридичної особи. Спеціальні умови створення підприємств визначаються законами про їх окремі види.

Як правове поняття «створення» має в собі визначення засновників, їхньої компетенції, порядку діяльності відносно створення підприємства. Засновником є особа, яка має право створювати у встановленому порядку організацію і зареєструвати її як юридичну особу.

Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками можуть бути «фізичні та юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України». Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник.

Засновники реалізують своє право шляхом:

— вибрання організаційної форми підприємства;

— визнання цілей та предмету його діяльності;

— прийняття рішень щодо його створення;

— затвердження у встановленому порядку статуту;

— передачі безкоштовно на баланс підприємства основних фондів та оборотних засобів;

— формування органів управління, визнання в статуті рамок їх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні -- це затвердження та здобуття передбачених законом документів: рішення власника (власників) чи вповноваженого органу про створення підприємства, статуту (якщо цього потребує організаційна форма), свідоцтва щодо державної реєстрації. Якщо для тільки що створеного підприємства необхідна земельна ділянка, то сюди додаються також документи на землекористування (землеволодіння), яке визначене земельним законодавством України.

Господарче законодавство регулює також способи створення суб'єктів господарювання. Так, підприємство може бути створено відповідно до рішення одного чи кількох власників, або уповноваженого ними органа.

Юридичні особи мають право створювати на території України та за її межами суб'єкти господарчого права (без прав юридичної особи) -- свої уособлені підрозділи: філії, представництва тощо із правом відкриття поточних та інших рахунків. Уособлені підприємства діють на основі затверджених підприємством положень щодо них. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їхньої реєстрації. Підприємство лише повідомляє реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.

Установчі документи підприємства мають містити обов'язкові дані щодо суб'єкта господарювання, без яких вони вважаються тими, що не відповідають вимогам законодавства. Це наступне:

1) найменування і вид;

2) ім'я власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження;

3) предмет і цілі діяльності;

4) юридичне положення (це положення про юридичну особу, склад його майна, наявність самостійного балансу, банківського рахунку, фірмового найменування та товарного знака, якщо він використовується. Якщо юридична особа має право випускати цінні папери, то таке право також відноситься до юридичного статусу);

5) перелік фондів (основні, оборотні, інше майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди);

6) про порядок створення майна;

7) про порядок розподілу прибутку та покриття витрат;

8) про порядок випуску акцій (для акціонерного товариства);

9) перелік органів управління, порядок їх формування, компетенція;

10) про контрольні органи;

11) про порядок припинення діяльності; орган, який приймає рішення щодо припинення; про порядок створення та роботи ліквідаційної комісії; про умови розрахунків з бюджетом та кредиторами; розподіл майна, яке залишилося).

Крім обов'язкових, в установчі документи можуть додаватися звичайні та випадкові положення, які не повинні суперечити законодавству України. Ці положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, про раду, про інші органі, які реалізують повноваження трудового колективу.

Державна реєстрація юридичної особи є обов'язковою стадією при його створенні. Вона визначена ст. 58 Господарського Кодексу України. Ця стаття визначає державні органи, на які покладається обов'язок реєстрації суб'єктів підприємництва (органи державної реєстрації), а також загальні умови і порядок реєстрації.

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. Згідно загальному правилу, це державні органи по місцезнаходженню підприємства, а саме:

а) виконкоми міських, районних в містах рад;

б) районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації.

Законодавством визначені також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видів суб'єктів господарського права. Так, господарські товариства, які займаються банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, який передбачений Законом України «Про банки та банківську діяльність». Фондова біржа підлягає державній реєстрації Державною комісією по цінних паперах та фондовій біржі.

Відмова від державної реєстрації підприємства вважається законною лише в двох випадках:

· внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства;

· в разі невідповідності установчих документів вимогам законодавства.

Відміна державної реєстрації підприємства може бути добровільною (по заяві підприємства) або примусовою ( на основі рішення суду, господарчого суду) в випадках:

— визнання недійсними або суперечливими діючому законодавству установчих документів;

— здійснення діяльності, яка суперечить установчим документам та діючому законодавству України;

— несвоєчасного повідомлення підприємством про зміни свого місцезнаходження;

— визнання підприємства банкрутом ( в умовах, які передбачені законодавством);

— якщо підприємство не пред'являє на протязі року органам державної податкової служби декларацій, документів бухгалтерського звіту у відповідності до законодавства.

Відміна державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності -- юридичної особи -- здійснюється органом державної реєстрації по заяві власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів, а також на підставі рішення господарського суду в разі:

— визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству установчих документів;

— здійснення діяльності, яка суперечить установчим документам та законодавству;

— несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності щодо зміни його найменування, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

— визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (в випадках, які передбачені законодавством);

— якщо підприємство не пред'являє протягом року органам державної податкової служби декларацій, документів бухгалтерського звіту у відповідності до законодавства.

Відміна державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи та є основою для вилучення його з Єдиного реєстру підприємств і організацій України.

Відміна державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи здійснюється шляхом вилучення його з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.

Зрозуміло, що процедура відміни державної реєстрації є складною, якщо навіть це здійснюється за власним рішенням.

Таким чином ми розглянули основні напрями удосконалення нормативної бази регулювання підприємницької діяльності в Україні. Після цього ми дійшли до таких висновків: в Україні проблеми нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності стосуються надзвичайно широкого кола економічних питань, передусім забезпечення надійного законодавчого підґрунтя для проведення економічних реформ; головними рисами легітимізації підприємницької діяльності є реєстрація та ліцензування підприємницької діяльності; для виконання завдань по забезпеченню реалізації пріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницької діяльності, потрібна повна правова інвентаризація - перегляд усього корпусу законодавства чинного в Україні. В цьому параграфі були також відзначені правові аспекти розвитку підприємництва в Україні.

3.4 Шляхи вдосконалення державного регулювання підприємництва в Україні

Проблеми вдосконалення державного регулювання підприємницької діяльності в Україні представляють як теоретичний, так і практичний інтерес. В Україні ці проблеми стосуються надзвичайно широкого кола економічних питань.

Наближення державного регулювання підприємництва до вимог і потреб населення слід визнати фактором підвищення ефективності функціонування підприємницького сектора економіки і як напрям удосконалення державної політики регулювання цієї сфери діяльності.

Шляхи вдосконалення державного регулювання розвитку підприємництва в Україні можна класифікувати за певними напрямами. Ними можуть бути:

1. В сфері правових відносин та регулювання діяльності підприємництва:

- гармонізація законів, які регулюють правила та інституціональні структури з метою стимулювання підприємництва, спрощення бюрократичних процедур, скорочення кількості державних органів, що беруть участь у регулюванні підприємництва, а також у скасуванні норм, що надають чиновникам зайві права діяти за своїм розсудом;

- застосування заходів по удосконаленню і спрощенню реєстраційних, ліцензійних і адміністративних процедур стосовно малого, середнього та великого бізнесу;

- зміна ставлення державного апарату до підприємництва (в тому числі МСП) аж до навчання чиновників щодо способів роботи з даним сектором;

- залучення представників підприємництва до процесу розробки законів і правил регулювання цього сектора економіки.

2. В сфері інституціоналізації державної політики підтримки підприємництва:

- створення більш широкого середовища для стимулювання і підтримки підприємництва (створення мереж, альянсів, кластерів);

- забезпечення прозорості і послідовності в інституціональній сфері при чіткому розмежуванні функцій усіх гілок влади на національному, регіональному та місцевому рівнях;

- чітке визначення цілей суб'єктів підприємництва у планах національного розвитку, а також уточнення функцій захисту його інтересів на урядовому, регіональному та місцевому рівнях;

- посилення ролі місцевої та регіональної влади у допомозі в розвитку МСП відповідно до потреб і можливостей регіонів;

- належний і регулярний аналіз прогресу в розвитку підприємництва і використання висновків для коригування відповідної політики і програм.

3. В сфері оподаткування суб'єктів підприємництва:

- розробка податкової політики як основи партнерських відносин бізнесу з урядом, враховуючи більше надходження фінансових ресурсів у бюджет при динамічному розвитку сектора;

- створення бюджетно-податкового клімату, що сприяє розвитку підприємництва і передбачає спрощення правил, “прозорість” і стабільність режиму оподаткування;

- залучення суб'єктів підприємництва до регулярної участі в консультативному процесі з податкового законодавства;

- перегляд податкових пільг у бік скорочення і застосування лише таких, що ефективними, справедливими і адресними;

- застосування “презумптивного” оподаткування для мікропідприємств (база виводиться на основі простих показників);

- координація податкової політики для суб'єктів підприємництва з іншими її напрямами з метою забезпечення внутрішньої несперечливості та зменшення податкового пресу на підприємницький сектор.

4. В сфері фінансових інструментів підтримки суб'єктів підприємництва:

- створення сектора фінансових послуг для підприємницького сектору;

- залучення суб'єктів підприємництва до реалізації проектів, що фінансуються з державних джерел;

- створення і розвиток ключових компонентів інфраструктури сектора фінансових послуг (у т. ч. кредитних ліній, венчурного капіталу, лізингу та ін.)

- навчання і консалтинг для підприємців з питань підготовки бізнес-планів та економічної оцінки;

- створення фінансових інструментів для суб'єктів підприємництва на місцевому і національному рівнях;

- фінансування капіталомістких та інноваційних проектів;

- створення організацій, що надають мікро кредити, та розробка програм фінансування.

5. У сфері консалтингових послуг для підприємництва:

- визначення завдань і розробка плану консалтингових послуг;

- переведення на комерційну основу менеджменту і виконання консалтингових послуг, адаптованих до мінливих потреб бізнесу;

- повне передання консалтингу для суб'єктів підприємництва приватному сектору;

- врахування великої кількості джерел фінансування і місцевих ресурсів при наданні консалтингових послуг для суб'єктів підприємництва.

6. У сфері діяльності бізнес-інкубаторів:

- визначення ролі бізнес-інкубаторів в розвитку суб'єктів підприємництва;

- створення системи управління бізнес-інкубаторів;

- вибір місця і розміщення бізнес-інкубаторів з урахуванням існуючої інфраструктури й устаткування;

- вивчення міжнародного досвіду діяльності бізнес-інкубаторів і розвиток через них сучасної культури підприємництва та взаємодії підприємницьких структур.

Вирішення означених питань передусім залежить від забезпечення надійного законодавчого підґрунтя для проведення економічних перетворень та вдосконалень. Йдеться про розуміння самої логіки законодавчого процесу, важливості окремих його складових, послідовності проходження окремих питань (законопроектів) у ході законодавчого процесу.

Прийняття та набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. дали підстави сподіватися на зміну законодавства у сфері підприємницької діяльності. Однак Закон поставив також чимало запитань не тільки перед органами виконавчої влади, а й перед самими суб'єктами господарювання, які отримали змогу перетворитись із сторонніх спостерігачів на безпосередніх учасників законотворчого процесу. Так, Указ Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» від 3 лютого 1998 р. № 79/98, в якому вперше було визначено поняття дерегулювання як сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва. Починаючи з цього моменту, регуляторна політика в Україні стала безвідривно пов'язуватися з Держкомпідприємництва України, тому що цим же Указом Президента України на Державний комітет України з питань розвитку підприємництва було покладено забезпечення реалізації заходів щодо дерегулювання і координації діяльності органів виконавчої влади в цій сфері [76]. Указ Президента України, який також мав величезне значення - «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності», чітко окреслив поняття планової та позапланової перевірок і дав вичерпний перелік контролюючих органів.

Ще більше ситуація змінилася завдяки Указу Президента України «Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25 травня 2000 р., яким було запроваджено поняття регуляторної політики як різновиду державної політики, пов'язаної з регуляторними актами - проектами нормативно-правових актів і директивних листів, підготовлених органами виконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності.

Разом з цим Указ Президента України від 25 травня 2000 р. передав «під крило» Держкомпідприємництва України Ліцензійну палату України, а до її повноважень відніс координацію діяльності органів виконавчої влади, які, відповідно до законодавства видають ліцензії і здійснюють державну реєстрацію підприємництва; здійснення ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; організацію контролю за додержанням установленого порядку ліцензування підприємницької діяльності й державної реєстрації підприємництва. Це дозволило суттєво впорядкувати ліцензування господарської діяльності.

Однак не обійшлося й без недоліків. Неодноразово міністерства та відомства, які направляли проекти регуляторних актів на погодження, отримували спочатку одні зауваження і пропозиції, а після повторного подання - зовсім інші. Суб'єкти підприємницької діяльності також висловлювали свої претензії, які найчастіше стосувались недостатньої, з точки зору підприємців, підтримки їхньої позиції з того чи іншого проекту регуляторного акту. Але Держкомпідприємництва України - це все ж таки державний орган виконавчої влади, і нехтувати інтересами держави не може.

У лютому 2004 року набрав чинності Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Слід відзначити, що він у першій же статті наводить поняттєвий апарат, якого так не вистачало українській законотворчості. Закон, з одного боку, більш широко тлумачить такі суттєві поняття, як «регуляторний акт», «регуляторна політика», «аналіз регуляторного впливу», «звіт про відстеження результативності регуляторного акту», а з іншого - подає вичерпний перелік суб'єктів, яких вони стосуються.

З моменту набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» підприємці, їх об'єднання та асоціації стають учасниками законотворчого процесу зі своїми правами й повноваженнями. Але чи були готові до цього самі суб'єкти підприємницької і господарської діяльності? З моменту чинності цього закону і до сьогоднішнього дня стало зрозумілим, що він не зміг вирішити всіх проблем реалізації регуляторної політики в державі, що викликало неабияке обурення. Причин цьому декілька.

По-перше, в Україні ще досі дуже слабка методологічна база регуляторної політики. Наприклад, візьмемо таке поняття, як «відстеження результативності регуляторного акта». В Законі України йому присвячено ст. 10, але з її змісту все одно незрозуміло, що і як при цьому потрібно рахувати. При цьому слід також відзначити, що у самих підприємців часто відсутня єдина позиція стосовно одного й того самого регуляторного акта. Ні для кого не є таємницею той факт, що навіть в одній сфері господарювання можливості, припустимо, малих і великих підприємств або товариств зовсім різні. І ті вимоги, що висуваються, наприклад, для отримання ліцензії на право здійснення певного виду господарської діяльності, можуть повністю влаштовувати великих або середніх підприємців і, водночас, бути абсолютно неможливими для виконання малими. То чию ж думку слід враховувати? В такій ситуації Держкомпідприємництва України доводиться врегульовувати питання не з іншими органами центральної влади, а приводити до єдиного „знаменника” інтереси всередині галузі.

Ще однією болючою проблемою є терміни погодження проектів регуляторних актів. В ч. 4 ст. 21 Закону України зазначено, що тривалість погодження проекту регуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проекту спеціально вповноваженим органом або його територіальним органом. Термін не такий вже й малий, але міністерства та відомства віднайшли спосіб його трішечки скоротити - інколи навіть до 2-3 днів. Робиться це так: проект регуляторного акта надсилається для погодження не прямо до Держкомпідприємництва України, а у вигляді термінового доручення - до Кабінету Міністрів України. У цьому випадку, часу на ґрунтовне і всебічне опрацювання проекту не вистачає фізично, не говорячи вже про неможливість чекати пропозицій від суб'єктів господарювання [82, с. 21]. Однак, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» є свідченням розвитку, а не кінцевим результатом у сфері української нормотворчості. Він відкрив великі перспективи перед суб'єктами підприємницької діяльності, але скористатись ними вони мають самі.

Зрозуміло, що нині сам законодавчий процес викликає багато нарікань, чимало обґрунтованої критики з'являється як у пресі, так і в солідних наукових та науково-практичних матеріалах. Далеко не всі проблеми тут можна розв'язати відразу, якщо мати на увазі вкрай нетривалий з погляду історичної ретроспективи період самостійної законодавчої діяльності в Україні, нестачу відповідного досвіду, брак кваліфікованих кадрів.

Забезпечити реалізацію пріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницької діяльності можна такими шляхами:

· зміцнивши контроль за реалізацією прийнятих актів, що, насамперед, має включати: збір, вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів;

· вивчення доцільності та ефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів; підготовка та подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України (пункти 2-4 ст. 5 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»);

· широко залучаючи вчених-юристів та відомих юристів-практиків до роботи в комітетах як позаштатних консультантів, в наданні комітетам кваліфікованої правової допомоги при підготовці найважливіших законопроектів;

· визначення пріоритетних напрямів законодавчої діяльності комітетами Верховної Ради України на основі зібраної та проаналізованої інформації; врахування невідкладних законопроектів Президента України, їх першочерговий розгляд;

· забезпечивши розгляд пропозицій Президента України, висловлених ним до прийнятих законів України з метою поліпшення їх змісту; використання всенародних обговорень найважливіших законопроектів, присвячених актуальним питанням, публікації таких законопроектів у пресі з тим, щоб громадськість мала змогу впливати на поліпшення змісту цих документів ще на етапі їх прийняття.

Важливо, що реалізації цих завдань має передувати повна правова інвентаризація - перегляд усього корпусу законодавства, чинного в Україні, відокремлення в ньому прогалин, суперечностей, які потребують усунення.

Важливим напрямом реалізації визначених законодавчих пріоритетів є розробка Державної програми розвитку законодавства з регулювання підприємницької діяльності на найближчі роки та її послідовне і неухильне виконання. Прийняттю такого важливого стратегічного документа, природно, має передувати широка суспільна дискусія, принаймні дискусія в середовищі юридичної громадськості.

Отже, процес становлення підприємництва є довготривалим, процес його державного регулювання - складним, багатогранним та таким, що не має меж.

Із проголошенням незалежності України її народ має змогу будувати власну державу, обирати модель соціально-економічного розвитку, проводити свою внутрішню та зовнішню політику. Найважливішим завданням у встановленні та зміцненні економічного суверенітету України є формування у мільйонів її громадян інтересів і стимулів до праці, розкріпачення їх інтелектуальних, організаторських, духовних здібностей. Реалізація цього завдання неможлива без усвідомлення того, що народ України, ставши господарем своєї землі, прилучається до світової економічної спільноти, шукає своє місце на глобальному ринку розподілу праці, починає усвідомлювати, що рівень його життя, життя майбутніх поколінь залежатиме від результатів їхньої праці, від умілого управління економікою, від формування та практичної реалізації нового економічного мислення, яке поєднує універсальні засади світової практики із особливостями становлення власного внутрішнього ринку.