Бюджетно-податкова політика та її вплив на інноваційно-інвестиційну активність підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету

«Бюджетно-податкова політика та її вплив на інноваційно-інвестиційну активність підприємства»

(курсова робота з політичної економії, мікро-, макроекономіки)

Виконала: Іщенко М.П.

Науковий керівник: Ткач Є.В.

Чернівці 2010

Зміст

Вступ

1. Система і принципи оподаткування, як основа поступального розвитку ринкового господарства

2. Заходи інноваційно-інвестиційної спрямованості бюджету, світовий досвід

3. Динаміка та співвідношення доходів і видатків в держбюджеті України, їх вплив на інноваційно-інвестиційну діяльність

Висновок

Додатки

Список використаної літератури

Вступ

Бюджетна політика є інструментом реалізації фінансової політики держави на основі централізації частини прибутків суб'єктів господарської діяльності і розподілу їх відповідно до потреб і пріоритетів суспільства і завдань підтримки стабільності макроекономічної політики. Життєво важливим завданням фінансової політики уряду є також зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Без цього неможливо досягти реальної збалансованості державних фінансів.

В перші роки після здобуття незалежності держава за рахунок бюджетних коштів підтримувала збиткові підприємства замість проведення політики структурних перетворень. Такі заходи підтримки вітчизняного товаровиробника здійснювалися на фоні розвитку інфляційних процесів. Результатом стало виникнення значних обсягів дефіциту державного бюджету, який перекривався за рахунок емісії НБУ, що прискорило інфляцію. З плином часу структура державного бюджету зазнала значних змін, які вплинули на інноваційно-інвестиційні процеси. В Україну почало надходити більше інвестицій з-за кордону і це вплинуло на впровадження нових технологій у виробництві та покращення економіки каїни.

Актуальність теми. Процеси соціально-економічних змін, що відбуваються у постсоціалістичних державах, ставлять перед країнами з перехідними економіками низку складних завдань, вирішення яких обумовлює темпи і успіх трансформаційних перетворень. Однією з них є проблема реформування бюджетно-податкової системи держави на ринкових засадах та ефективне використання бюджетно-податкових важелів макроекономічного регулювання економіки. В Україні ця проблема є однією з найбільш складних та суперечливих в практиці впровадження ринкових реформ. бюджет доход видаток

Можна стверджувати, що в країні не має іншого аспекту реформування економіки, який піддавався б такій серйозній критиці та був би предметом таких палких дискусій. Вже нагромаджений досвід багатьох країн (і розвинутих, і тих, що розвиваються), які знаходилися в кризовому періоді, засвідчує, що важливим кроком в процесі змін є прийняття стабільної та дієвої бюджетно-податкової системи.

Мета і завдання роботи. Метою даної роботи є теоретико-методологічне дослідження бюджетно-податкової політики, системи оподаткування, доходів та видатків в держбюджеті України та їх вплив на інноваційно-інвестиційну діяльність. Та дослідити заходи інноваційно-інвестиційної діяльності в провідних країнах світу.

Предмет і об'єкт дослідження. Предметом дослідження є методологія та інституціональні основи формування податків та бюджетної системи для визначення їх впливу на інноваційно-інвестиційну діяльність підприємства.

Об'єктом дослідження виступають економічні процеси, а також відносини, що виникають при використанні макроекономічних бюджетно-податкових важелів регулювання в соціально-економічних умовах для залучення інвестицій в країну та впровадження нових інновацій.

1. Система і принципи оподаткування, як основа поступального розвитку ринкового господарства

Бюджетно-податкова політика являє собою фінансові заходи держави щодо регулювання бюджетних податків і витрат з метою стабілізації економіки. Цій політиці властиві такі функції:

· вплив на стан господарської кон'юктури;

· перерозподіл національного доходу;

· нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм;

· стимулювання економічного зростання;

· підтримка високого рівня зайнятості тощо[2, c 256].

Заходи бюджетно-податкової політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, стабілізація економіки, забезпечення економічного зростання). Держава регулює сукупний попит і реальний національний дохід за допомогою державних витрат, трансфертних виплат та оподаткування.

Систему оподаткування становлять сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у визначеному законами України порядку.

Встановлення і скасування податків і зборів, а також пільг їх платникам є завданням Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад народних депутатів у відповідності до законів України про оподаткування[4, c 398].

Систему оподаткування України складають:

· загальнодержавні податки і збори;

· місцеві податки і збори (схема 1).

Загальнодержавні податки і збори встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.

До загальнодержавних податків і зборів належать:

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) плата (податок) за землю;

7) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

8) рентні платежі;

9) та багато інших.

Місцеві податки і збори, механізм справляння та порядок їх сплати визначається сільськими, селищними, міськими радами відповідно до вищенаведеного переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України. Виключення становить збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами.

До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

До місцевих зборів належать:

1) готельний збір;

2) збір за припаркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

5) збір за право використання місцевої символіки;

6) та інші[2,c 257-258].

Податки і обов'язкові збори мають двояке призначення. З одного боку, вони виконують фіскальну функцію, тобто є головним джерелом доходів бюджетів. З другого боку, їм притаманна і економічна функція, оскільки податки впливають на процес суспільного відтворення і визначають його темпи, інвестиційні можливості підприємств, платоспроможний попит населення.

Елементи податків і обов'язкових зборів.

Кожен податок має чітко визначений об'єкт оподаткування, який дуже часто вказується в його назві, тобто це предмет, що підлягає оподаткуванню (дохід, майно, прибуток).

Платником, або суб'єктом податку є фізичні або юридичні особи, на яких згідно з діючими законами покладено обов'язок сплачувати податки і збори.

Джерелом податку виступає дохід суб'єкта оподаткування з якого сплачується податок (прибуток, заробітна плата).

Одиниця оподаткування це одиниця виміру об'єкта оподаткування (фізична чи грошова). Наприклад, одиниця виміру земельної ділянки, одиниця потужностей двигуна транспортного засобу, одиниця грошового доходу.

Податкова ставка це встановлена величина податку на одиницю оподаткування.

Податкові пільги повне або часткове звільнення від податків для певних категорій платників[9,c 532].

Класифікація податків і обов'язкових зборів

І. В залежності від рівня державних органів влади, які встановлюють податки, вони бувають:

1) загальнодержавні;

2) місцеві.

Склад загальнодержавних і місцевих податків і зборів був наведений вище.

II. В залежності від форми оподаткування є:

1) прямі податки;

2) непрямі податки[7, c 374].

Об'єктом оподаткування прямими податками є дохід, прибуток, майно. Вони накладаються безпосередньо на платників і розмір цих податків залежить від розмірів об'єкта оподаткування. Наприклад, податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, плата за землю.

Непрямі податки входять до складу цін на товари та послуги, їх розмір не залежить від доходів платника. Непрямі податки вважаються найбільш соціально несправедливими, оскільки вони є обтяжливими для незаможних верств населення. Проте фіскальне значення цих податків надзвичайно велике,тому що вони забезпечують державі постійні і значні доходи. В складі непрямих податків є універсальні акцизи (податок на додану вартість), специфічні акцизи (акцизний збір).

III. В залежності від об'єкта оподаткування існують:

1) податки на доходи (податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб); 2) податки на споживання (податок на додану вартість, акцизний збір);

3) податки на майно (податок на нерухоме майно, плата за землю).

IV. В залежності від розміру ставок податків розрізняють:

1) пропорційні податки -- стягуються за стабільною ставкою незалежно від величини об'єму оподаткування (податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість);

2) прогресивні податки -- ставки їх збільшуються відповідно до зростання об'єкта оподаткування (податок на доходи фізичних осіб) [4, c 428].

Податкова система в кожній країні є основою економічної системи. Жодна держава світу не може існувати без податкової системи, отже податки - це плата суспільства за цивілізацію. Формування уособленої самостійної системи оподаткування в Україні почалося ще в рамках колишнього СРСР, коли у 1991 році був прийнятий Закон Української РСР "Про систему оподаткування", в якому були вперше сформульовані принципи побудови податкової системи України, властиві економікам ринкового типу. З розвитком податкових відносин в Україні відбувались зміни принципів побудови та призначення системи оподаткування, які були викладені в новій редакції закону (схема 2), та передбачають:

- стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції;

- стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності - введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;

- обов'язковість - впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

- рівнозначність і пропорційність - справляння податків з юридичних осіб здійснюються у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обов'язкових платежів) на рівні прибутків і пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) - на більші доходи;

- рівність - недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

- соціальну справедливість - забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;

- стабільність - забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

- економічну обґрунтованість - установлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

- рівномірність сплати - встановлення строків сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;

- компетенція - встановлення і скасування податків і зборів(обов'язкових платежів), а також пільг їх, платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами;

- єдиний підхід - забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку й збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;

- доступність - забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обов'язкових платежів).

Загальновідомо, що для ефективного функціонування системи оподаткування обов'язковими є також зручність і простота розрахунку податків, а отже, і легке розуміння платниками[1, c 763-665].

Новий якісний етап у розвитку податкової системи України почався в 1997р. і в теперішній час проводиться розробка Податкового кодексу України, яким будуть відрегульовані принципи оподаткування, визначені податкові критерії, які мають першочергове значення для податкової системи.

Для України найважливішою стала проблема створення максимально можливих обсягів бюджетного фінансування ринкового господарства. При вирішенні цієї проблеми необхідно враховувати як існуючу структуру бюджету, так і ту, що виникне після можливого її реформування. Основними формами фінансування дефіциту бюджету до 1997 р. в країні була грошова емісія у вигляді кредитів Національного банку та іноземних кредитів, а останніми роками дефіцит бюджету покривався неемісійним шляхом -- випуском облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) з метою залучення інвестицій. Саме через це нагромадження боргу впливало на зростання процентних ставок за державними цінними паперами, а цей процес сприяв відпливу значної суми коштів (фінансово-кредитних ресурсів) з економіки і обмежував можливості кредитування реального сектору економіки. І хоч в Україні було офіційно проголошено політику лібералізації економіки, фіскальна функція держави, яка характеризує ступінь її втручання в економіку, насправді посилалась. Посилення фіскальної функції держави відбувалося шляхом значного зростання податкового навантаження на вітчизняних товаровиробників і стало чи не найголовнішим чинником кризи в економіці, збільшення обсягів бартерних операцій, зниження обсягів промислового виробництва, збільшення обсягів тіньової економіки. І хоча на тлі економічного спаду відбувалося незначне скорочення дефіциту бюджету, видатки порівняно з обсягами ВВП мали стійку тенденцію до збільшення, що свідчить про необхідність змін у бюджеті.

У видатковій частині бюджету з року в рік збільшувалася частка витрат на державне управління (3,4 % у 1999 p., 6,7 % у 2000 p.). Це є свідченням неефективного функціонування апарату управління на тлі економічного спаду. Бюджетне фінансування ринкового господарства за пріоритетними напрямками слід розглядати як державне інвестування на незворотній основі, але напрямки бюджетного інвестування, які закладалися в бюджет, складалися іноді під впливом конкретної економічної ситуації, а іноді залежно від належності управлінців державної рівня до того чи іншого промислового клану[7, c 398-400].

Можна аналізувати різні статті видаткової частини державного бюджету, спрямовані на фінансування ринкового господарства. Це фінансування заходів щодо конверсії виробництва, реструктуризації вугільної промисловості. Держава спрямовувала свою підтримку паливно-енергетичним галузям, не приділяючи належної уваги машинобудуванню, металургії, хімічній, нафтохімічній промисловості, будівництву та ін. Це відбувалося на фоні різкого скорочення як централізованих, так і власних капіталовкладень підприємств, зношеності основних фондів, нерозвиненості банківсько-кредитної системи, фондового ринку.

Економічне зростання, на траєкторію якого виходить держава, значною мірою залежить від структури видаткової частини державного бюджету. Забезпечувати економічне зростання в державі має розвиток інфраструктури, що сприяло б приватним інвестиціям, розробка заходів щодо підвищення кваліфікаційного рівня трудового потенціалу, поліпшення складу трудового потенціалу населення, яке сприятиме підвищенню продуктивності праці, розвиток адміністративної і правової систем для підтримки діяльності складного економічного механізму. Проблема досягнення раціональної структури видатків державного бюджету надзвичайно складна. її необхідно вирішувати, скорочуючи обсяги видатків і, разом з тим, забезпечуючи хоча б мінімальний соціальний захист малозахищених верств населення[3, c 435].

Лібералізація податкової системи здатна підвищити інвестиційну активність підприємств, що при одночасному вивільненні додаткових бюджетних коштів та спрямуванні їх на структурну перебудову економіки дасть змогу здійснити економічні реформи. Проведення реформи заробітної плати в Україні можливе лише за умови повної модернізації виробництва, запровадження новітніх технологій, адже заробітна плата має підвищуватися пропорційно збільшенню продуктивності праці.

На сучасному етапі реформування економіки, коли ще недостатньо сформовано фінансовий ринок і банківську сферу, політика обмеження бюджетних витрат і сама бюджетна політика мають бути переорієнтовані від загального надання субсидій на виробництво до формування державної політики економічного зростання. У цих процесах державі відводиться заохочувальна роль[7, c 402].

2. Заходи інноваційно-інвестиційної спрямованості бюджету, світовий досвід

Розвиток науково-технічного процесу (НТП), що особливо прогресував останніми роками, спричинив нову хвилю інвестування в підприємства, установи та об'єднання, які займаються розробкою нових технологій, методів виробництва чи навчання і пошуком нових шляхів діяльності та вдосконалення наявних. Цей процес пов'язаний з такою сферою економічної діяльності, як інновації та їх роллю в залученні іноземних інвестицій у національну економіку.

Уперше це поняття було застосовано в літературі в наукових працях відомого економіста І. Шумпетера “Теорія економічного розвитку” (1912 р.) та “Капіталізм, соціалізм і демократія” (1942 p.). На думку цього автора, інновація є головним джерелом прибутку. За його словами, “без розвитку немає прибутку, а без прибутку немає розвитку”, з чого випливає, що прибуток є наслідком інновації, яка змушує підприємця запроваджувати нові інновації і забезпечує його необхідними для цього коштами. Висловлюючись економічними термінами, підприємець авансує певну частину власного чи залученого капіталу з метою одержання прибутку в майбутньому. Відомий дослідник процесів міжнародної конкуренції М. Портер зазначає, що в стратегічних аспектах інновації включають не лише нові технології, а й нові шляхи та методи здійснення, по суті, простих речей. Це, за його словами, може виражатись у новому дизайні продукції, новому виробничому процесі, новому підході до маркетингової діяльності, новому шляху організації чи навчання.

Характерною особливістю здійснення інновацій або інноваційного процесу є насамперед його ризиковий характер. За деякими розрахунками, ймовірність втілення нової ідеї в новому продукті досягає лише 8,7 %. Згідно з іншими даними, комерційний успіх будь-якого нововведення становить близько 10%, що змушує потенційного інвестора обережно ставитись до запропонованих йому об'єктів вкладення коштів.

Досвід провідних країн світу засвідчує, що державна інноваційна політика спрямована насамперед на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів і її основною метою є поєднання науки із завданнями виробництва. Вона охоплює такі моменти, як підготовка наукових та інженерних кадрів, запровадження програм розвитку інноваційного бізнесу, співробітництва між великими корпораціями та університетами або науково-дослідними установами[12, c 265].

Заходи державного регулювання інноваційної діяльності поділяються на прямі та непрямі. До перших зараховують адміністративно-відомчу (передбачає пряме дотаційне фінансування, згідно із законами про сприяння інноваціям) та програмно-цільову форму державного регулювання (передбачає контрактне фінансування інновацій шляхом державних цільових програм підтримки нововведень, надання фірмам спеціальних кредитних пільг тощо).

Метою непрямих методів регулювання інноваційної діяльності є створення сприятливого загальногосподарського та соціально-економічного клімату. До цих методів входить лібералізація податкового та амортизаційного законодавства, запровадження спеціальних законодавчих норм щодо права на інтелектуальну власність, а також створення соціальної інфраструктури, яка охоплює формування єдиної інформаційної системи в межах країни[8, c 279].

Розглянемо в загальних рисах основні тенденції державної інноваційної політики провідних країн світу. Виокремлюють дві найбільш характерні її моделі -- американську та японську. В умовах масового технічного переозброєння та модернізації промислового виробництва на базі нової техніки і глобалізації економіки особливого значення набувають державні програми залучення інвестицій. Яскравим прикладом цього є якраз економіка США, де впроваджуються великомасштабні економічні програми в галузі фінансування та організації наукових розробок і досліджень такими установа-

ми , як Національний науковий фонд, Бюро стандартів, Міністерство оборони, НАСА, Міністерство енергетики та ін.

Американська модель інноваційної політики передбачає виокремлення технологічного пріоритету і цільове державне фінансування пріоритетної галузі. Як свідчить статистика, в США державне фінансування НДДКР є досить значним і становить близько 3,5 % ВНП.

Надання пріоритету технологічним інноваціям передбачає також японська модель, але акцент тут робиться на конкретніших технологіях, розвиток яких стимулюється з метою поступового переходу всієї економіки на нові технології. Доцільність ризику реалізації інноваційних проектів японські менеджери розраховують не лише за критерієм окупності, а й використовують інші кількісні та якісні оцінки. Прогнозується не тільки довгостроковий вплив інвестицій на засоби автоматизації та інформаційні технології, на продуктивність праці, а й вплив на матеріальну зацікавленість персоналу, культуру виробництва та трудові взаємовідносини.

Однак підходи та критерії оцінки ефективності капіталовкладень неоднакові. Наприклад, у США та Великобританії особлива увага приділяється використанню тимчасово вільних коштів на реалізацію короткострокових програм, тоді як у Японії акцент робиться на ефективності довгострокових капіталовкладень. Як уже зазначалось, японські менеджери приділяють особливу увагу якісним оцінкам, вважаючи, що вкладати гроші у високотехнологічні процеси слід якомога швидше через моральне старіння обладнання. Японські фірми змінюють методи та критерії довгострокового інвестування на різних його етапах і в міру проведення програм комплексної автоматизації встановлюються вищі нормативи рентабельності. Крім того, більша увага приділяється аналізу можливих технологічних змін та їх впливу на життєвий цикл продукту.

Щодо здійснення прогнозних розрахунків, то японські менеджери у разі неможливості передбачити довгострокову динаміку якогось показника користуються не складними економіко-математичними моделями, а приблизними кількісними та якісними методами оцінки.

Цікавим є також досвід такої країни, як Великобританія. Її економіка, як і економіка США, характеризувалась високою питомою вагою державних витрат на військово-промисловий комплекс, які становили близько 50 % від загального обсягу НДДКР. Витрати на НДДКР у цій країні становили близько 3 % від ВНП. На початку 80-х років було розроблено програму приватизації промислових підприємств та науково-дослідних установ, які на той час прагнули одержати додаткове бюджетне фінансування, а не задовольняти потреби ринку. З часом внаслідок такої приватизації інноваційна діяльність на цих підприємствах активізувалась, що сприяло більшим обсягам залучення інвестиційних ресурсів. Крім цього, у Великобританії діє державна програма надання субсидій підприємствам, згідно з якою підприємці мають можливість відшкодування до 50 % витрат на здійснення інновацій.

Досвід Франції у фінансуванні інновацій засвідчує, що механізми фінансової допомоги тут діляться на такі чотири категорії: 1) допомога через систему оподаткування, тобто шляхом пільгового амортизаційного режиму; 2) пряма фінансова допомога у двох формах: узгоджені дії через фонд науково-технічних досліджень і субсидіювання дослідно-конструкторських розробок; 3) допомога у вигляді держзамовлень; 4) допомога через пільгове кредитування[9, c 581-584].

Країни, які володіють новітніми технологіями, мають ті переваги, що саме ці технології є найважливішим елементом науково-технічного прогресу, від розвитку якого, у свою чергу, залежить добробут народу. Країни, що не мають новітніх технологій, залишаються слаборозвиненими. Відсутність новітніх технологій позбавляє такі держави можливості мати конкурентну продукцію навіть в умовах достатніх інвестицій. У кращому разі в ці країни переносяться ланки технологічних ланцюжків, невигідні для інших держав, у гіршому -- в них розвиваються сировинні виробництва. В цих умовах країна втрачає переваги структурних трансформацій, що забезпечують економічне

зростання і конкуренцію на світових ринках. Наприкінці XX ст. стало очевидним, що рівень розвитку і динамізм інноваційної сфери -- науки, наукомістких галузей і компаній, світових ринків технологій -- створює основу стійкого економічного зростання. Технологічний прогрес не тільки змінив масштаби і структуру виробництва індустріально розвинених країн, а й суттєво вплинув на добробут населення.

У розвинених країнах нині надзвичайно розвинений процес перетворення винаходів і наукових результатів в успішний технологічний бізнес. Обсяги експорту наукомісткої продукції такі: в США -- близько 700, у Німеччині -- 530, у Японії -- 400 млрд. дол. на рік.

У США найвища норма прибутковості спостерігається у сфері комп'ютерних послуг і програмного забезпечення -- 21,2 % (для порівняння: в Японії цей показник -- 4,9 %, а в європейських країнах -- 21,3%).

Саме цим, а також відносно низьким рівнем витрат на заробітну плату забезпечується висока конкурентоспроможність японських товарів, що значно дешевші за американські і європейські. Передусім це стосується продукції високотехнологічних галузей -- радіоелектроніки, авотомобіле- і суднобудування. В Україні за часів централізованої економіки було встановлено норму прибутковості для нової техніки на рівні 15 % (як нормативу економічної ефективності). Це приблизно відповідає рівню прибутковості інвестицій у Європі і США, де середні значення норм прибутку становлять відповідно 15,1 % і 14,1 %. В Японії цей показник значно нижчий -- на рівні 5,4 %[10, c 342].

Інвестиційна політика промислово розвинених країн світу на сучасному етапі характеризується двома основними рисами: по-перше, збільшенням обсягу інвестицій у наукомісткі і такі, що визначають науково-технічний прогрес, галузі і виробництва; по-друге, високою питомою вагою капіталовкладень, що спрямовуються на модернізацію і реконструкцію традиційних галузей економіки на основі новітніх досягнень науки і техніки.

Розвиток економіки відбувається за рахунок нових наукомістких виробництв і галузей. Прискореними темпами в них обновляється основний капітал. Ці галузі і виробництва характеризуються низькою матеріаломісткістю продукції. Мініатюризація відбувається, як кажуть японці, під девізом “робити легше, витонченіше, коротше і менших розмірів”. Швидко відбувається здешевлення електронної техніки (на одиницю корисного ефекту). Це й забезпечує її широке впровадження в усіх інших галузях виробництва.

Розвиток старих традиційних галузей великою мірою визначається застосуванням нових технологій, що базуються на використанні інформаційно-електронної техніки[5, c 320],

Інтенсифікація виробництва, з одного боку, опирається на зміни в його структурі, а з іншого -- викликає серйозні зміни в характері міжгалузевих зв'язків. Так, за 1995-2007 pp. темпи розвитку японської економіки становили 4,2 % на рік, потреби у сталі залишилися на рівні 1995 p., а в нафті зменшилися на 18 %. Основна причина цього, на думку японських фахівців, -- електронна революція. За той самий період зростання електроніки і пов'язаних з нею галузей становило 14 % на рік, виробництво інтегральних схем збільшилося у 380 разів.

У США з 1995 по 2004 р. темпи приросту промислової продукції становили 2,6 %, а виробництво наукомістких галузей (комп'ютерів, множильної техніки, засобів зв'язку, медичних інструментів і устаткування) збільшилось на 12 % за рік. Водночас обсяг сукупного виробництва в таких традиційних галузях, як суднобудування, сільськогосподарське машинобудування, чорна і кольорова металургія, будівництво, добувна промисловість і перевезення на залізничному транспорті, знизився з 1995 по 2004 р. на 38 %[7, c 341].

Пріоритетними напрямками інноваційної політики в розвинених країнах світу, спрямованих на оптимізацію науково-технологічних показників є:

· розробка й удосконалення нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності, механізмів її стимулювання, системи інституційних перетворень, захист інтелектуальної власності в інноваційній сфері;

· створення системи комплексної підтримки інноваційної діяльності;

· розвиток інноваційної інфраструктури, включаючи систему експертизи, фінансово-економічну систему, виробничо-технологічну підтримку, систему сертифікації розробок, систему підготовки кадрів;

· розвиток малого інноваційного підприємництва за допомогою формування сприятливих умов для створення й успішного функціонування малих високотехнологічних підприємств і надання їм державної підтримки на початковому етапі діяльності;

· удосконалювання конкурсної системи вибору інноваційних проектів і програм;

· вибір порівняно невеликої кількості найважливіших базових технологій, що мають вирішальний вплив на підвищення ефективності виробництва і конкурентоспроможності продукції;

· впровадження технологій подвійного використання. Розроблені й активно використовуються такі методи реалізації інноваційної політики:

· формування інституційних і законодавчих умов для позитивних змін в інноваційній сфері;

· державна підтримка і стимулювання інвесторів, що вкладають кошти в наукомістке, високотехнологічне виробництво, за рахунок запровадження податкових пільг, державних гарантій і кредитів;

· удосконалювання податкової системи з метою створення сприятливих умов для інноваційної діяльності;

· зовнішньоекономічна підтримка, що передбачає створення умов для формування спільних з іноземними партнерами підприємств з випуску національної наукомісткої продукції і її реалізації на зовнішньому ринку;

· забезпечення в іноземних кредитних лініях квот для розвитку інноваційної інфраструктури;

· консолідація зусиль органів державної влади і приватних інвесторів;

· розвиток лізингу наукомісткого унікального устаткування;

· виділення прямих державних інвестицій для реалізації інноваційних програм і проектів, що мають загальнонаціональний характер.

Науково-технічна політика в промисловості розробляється за трьома найважливішими напрямками:

· орієнтація виробництва на випуск нових промислових товарів;

· орієнтація виробництва на швидке технічне відновлення продукції;

· орієнтація виробництва на випуск промислових товарів, що користуються попитом[3, c 368-369].

Таким чином, фундаментальним положенням сучасного соціально-економічного і політичного менеджменту є визнання того, що нині науково-технологічні інновації відіграють вирішальну роль у формуванні і підвищенні конкурентоспроможності виробництва.

У свою чергу, проблема підвищення конкурентоспроможності в усьому розмаїтті її аспектів стосується практично всіх сторін життя суспільства й у зв'язку з цим постійно перебуває в центрі уваги державних діячів і ділових кіл усіх розвинених країн світу. У США, наприклад, при президентові створено відповідний спеціальний комітет, а в 1988 р. конгрес США прийняв “Комплексний закон про торгівлю і конкурентоспроможність”.

Аналіз розвитку інноваційної політики провідних країн світу дає змогу виокремити такі напрями підвищення конкурентоспроможності продукції для фірм, промислових асоціацій, державних організацій або країн: підвищення продуктивності праці та якості продукції за рахунок вдосконалення виробництва й технічних нововведень; поліпшення підготовки та перепідготовки кадрів; розвиток методів стратегічного планування, управління, НДДКР та інвестиційних програм; підвищення якості проектування нових виробів; ефективне запровадження програм конверсії виробництва; поліпшення якості споживчого сервісу та якості ремонтно-технічного обслуговування; розвиток прогресивних видів виробництва та експортної бази[12, c 349].

3. Динаміка та співвідношення доходів і видатків в держбюджеті України, їх вплив на інноваційно-інвестиційну діяльність

З метою досягнення стабільності в економіці поряд із податковим регулюванням ролі інструмента фіскальної політики використовують і бюджетне регулювання. Бюджетне регулювання - це регулювання державних процесів для досягнення бюджетної рівноваги, тобто відповідності доходів та видатків бюджету. Бюджетне регулювання охоплює центральний (державний) бюджет, регіональні і місцеві бюджети.

Державний бюджет - це щорічний кошторис державних видатків і джерел їхнього фінансового покриття. Згідно із Законом України «Про бюджетну систему України» бюджет трактується як план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади.

У контексті бюджетного регулювання державний бюджет виконує такі функції:

· збільшення або зменшення сукупного попиту;

· виконання перерозподільчої функції;

· симулювання або гальмування виробництва шляхом вибору певної системи оподаткування;

· забезпечення покриття касових збитків підприємств, які внаслідок певних причин (об'єктивних) є збитковими, однак функціонування яких зумовлене суспільними потребами (наприклад, енергетика);

· забезпечення фінансової допомоги для розвитку окремих галузей і сфер діяльності;

· збалансування бюджетів нижчих рівнів.

На сьогодні в Україні на державний бюджет покладено виконання таких функцій:

· проведення активної соціальної політики;

· регулювання сукупного попиту;

· стимулювання економічного зростання;

· вплив на перебіг суспільного відтворення і структурні зрушення в економіці;

· вплив на короткострокові коливання ділової (економічної) кон'юнктури [11, c 391].

Доходи державного бюджету України формуються за рахунок податків, акцизних зборів і мита (75-85%) надходжень від державної власності і державного підприємництва (5-8%), внесків у державні цільові фонди соціального страхування ( пенсійний, страхування від безробіття, сприяння зайнятості населення - становлять 10-12% усіх доходів), інших доходів, установлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету (наприклад, від приватизації тощо.)

Витрати державного бюджету України здійснюються за такими типовими напрямами:

· витрати на соціальні послуги: охорону здоров'я, освіту,соціальну допомогу, субсидії місцевим бюджетам (40-50%);

· видатки на господарські потреби (у вигляді державних кредитів, дотації, державних субсидій (цінових інвестицій), гарантій, замовлень і закупівель (контрактів),прямого державного фінансування державних програм: капіталовкладення в інфраструктуру, дотації державним підприємствам, субсидії сільському господарству, видатки на здійснення державних програм (10-20%);

· видатки на озброєння і матеріальне забезпечення зовнішньої політики (10-20%);

· адміністративно-управлінські витрати на утримання державних органів, міліції, юстиції тощо (5-10%)

· обслуговування і платежі з державного боргу (7-8%)[2, c 236].

Головною метою здійснення бюджетного регулювання є досягнення збалансованості бюджетів (відповідності доходів і видатків), що входять до складу бюджетної системи держави.

Перевищення доходів над видатками створює профіцит (надлишок) бюджету, який має бути використаний для дострокових виплат, погашення державного боргу, кредитування або переведений у дохід наступного бюджетного періоду. Перевищення видатків над доходами утворює дефіцит бюджету, який можна покривати за рахунок посилення оподаткування, продажу державних цінних паперів, зовнішньої державної позики, продажу державного майна, емісії (додаткової емісії готівкових грошей, кредитів національного банку). Нестача коштів для фінансування видатків державного бюджету передбачає також можливість і необхідність здійснення секвестру (пропорційного скорочення) витрат державного бюджету, окрім спеціальних захищених статей з метою збалансування бюджету[1, c 658].

До основних причин виникнення бюджетного дефіциту належать:

· випуск в обіг «зайвих» грошей;

· падіння обсягів суспільного виробництва;

· надмірно «роздуті» соціальні програми;

· мілітаризація економіки;

· підвищення граничних витрат суспільного виробництва;

· висока частка тіньової економіки.

Дефіцит державного бюджету є одним з основних макроекономічних показників, які характеризують стійкість національної економічної системи. Негативними прямими наслідками дефіциту державного бюджету можуть бути інфляція та порушення ринкової мотивації діяльності приватних фінансових інститутів. Тому забезпечення збалансованості державного бюджету є одним з основних завдань уряду в контексті фінансової політики держави[6, c 274].

Але єдиної думки щодо збалансування державного бюджету немає. Так, Р. Солоу вважає, що у сприятливий для економіки період варто вживати заходів для збалансування державного бюджету, а К. Ерроу дотримується думки, що недоцільно прагнути бездефіцитності Д.Б., і якщо зростання ВВП становить 3%, то дефіцит державного бюджету розміром 3% цілком прийнятний.

Водночас, на погляд інших економістів, раціональним є балансування державного бюджету на циклічній основі (під час спаду виробництва допустиме перевищення видатків над доходами, а під час економічного підйому - перевищення видатків над доходами), що дає можливість державі формувати так звані стабілізаційно-страхові фонди і приводити антикризову політику, вирівнювати економічні коливання.

Такий підхід до збалансування державного бюджету спостерігався у Росії у 2004-2005 рр. але цей механізм бюджетного регулювання має і негативний бік: з обігу були вилучені колосальні кошти, які не приносять жодної користі економіці а навпаки, знецінюються в результаті інфляційних процесів. Доцільніше кошти, які утворилися внаслідок перевищення доходів державного бюджету над витратами, спрямувати на розвиток та поліпшення стандартів життя у суспільстві[4, c 385].

Експерти МВФ, досліджуючи взаємозв'язок обсягів державних видатків і темпи економічного зростання, дійшли висновку, що видатки позитивно впливають на економічне зростання, якщо вони сприяють поліпшенню зміни розмірів капіталу у формі матеріальних активів, трудових ресурсів, технологій, ефективності використання ресурсів. Це спонукає до висновку про те, що державні видатки є вагомим фактором економічного зростання, але найсуттєвіше впливає не обсяг видатків, а саме їх структура.

Діючий бюджетний механізм регулювання економіки не можна вважати ефективним. Скорочення видаткової частини бюджету слід поєднувати з рівнями інфляції і в разі потреби зменшувати обсяги споживання, а не обсяги капіталовкладень. Збільшення обсягів внутрішніх заощаджень приведе до збільшення обсягів капіталовкладень і забезпечить економічне зростання держави.

В Україні методам державного регулювання як одним із засобів стимулювання інвестиційної діяльності не приділяється достатньої уваги. За час становлення незалежності не розроблено державної програми інвестиційно-інноваційного характеру. Розробка такої програми дала б можливість раціонально використовувати обмежені інвестиційні ресурси, визначати умови інвестиційної діяльності, регулювати розвиток економіки залежно від економічної кон'юнктури[5, c 312].

Висновок

Таким чином, державне управління видатковою частиною бюджету є дієвим механізмом, засобом впливу на економічне зростання і підвищення інноваційно-інвестиційної активності. Аналогічним засобом, який може стимулювати або гальмувати інвестиційну діяльність, є посилення або послаблення фіскальної політики. Поглиблення економічної кризи в Україні, яке спостерігалось протягом останніх років, прагнення урядів, які постійно змінюються, подолати її шляхом дерегуляції і лібералізації економічних відносин, посилення податкового тиску свідчить про відсутність у державі дієвих ринкових механізмів, спрямованих на вихід з кризи і пожвавлення інноваційно-інвестиційної діяльності.

Світовий досвід свідчить, що в передових країнах зниження надходжень від податку на прибуток підприємств (компаній, корпорацій) відбулося внаслідок зниження ставок оподаткування, і це привело до активізації інвестиційних процесів. В Україні скорочення обсягів надходжень від податку на прибуток підприємств при незмінній ставці оподаткування сталося через падіння обсягів виробництва, а це, у свою чергу, призвело до зменшення обсягів прибутку підприємств. Значний податковий тиск сприяв виникненню таких негативних явищ, як приховування прибутків, тінізація та бартеризація економіки, що врешті-решт призвело до поширення непрямих податків.

Досвід провідних країн світу засвідчує, що державна інноваційна політика спрямована насамперед на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів і її основною метою є поєднання науки із завданнями виробництва.

Виокремлюють дві найбільш характерні моделі державної інноваційної політики -- американська та японська. Американська модель інноваційної політики передбачає виокремлення технологічного пріоритету і цільове державне фінансування пріоритетної галузі в японській моделі акцент робиться на конкретніших технологіях, розвиток яких стимулюється з метою поступового переходу всієї економіки на нові технології.

Головною метою здійснення бюджетного регулювання в Україні є досягнення збалансованості бюджетів (відповідності доходів і видатків), що входять до складу бюджетної системи держави.

Економісти вважають, що балансування державного бюджету на циклічній основі (під час спаду виробництва допустиме перевищення видатків над доходами, а під час економічного підйому - перевищення видатків над доходами), що дає можливість державі формувати так звані стабілізаційно-страхові фонди і приводити антикризову політику, вирівнювати економічні коливання.

За час становлення незалежності в Україні не розроблено державної програми інвестиційно-інноваційного характеру. Розробка такої програми дала б можливість раціонально використовувати обмежені інвестиційні ресурси, визначати умови інвестиційної діяльності, запроваджувати нові інновації в господарстві, регулювати розвиток економіки.

Додатки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Схема 1. Структурно - логічна схема принципів побудови системи оподаткування



Схема 2. Підсистема оподаткування суб'єктів підприємницької діяльності підприємств в Україні

=

Список використаної літератури

1. Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О. Макроекономіка: підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - К.: Знання, 2004. - 851 с. - (Класичний університетський підручник).

2. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Навчальний посібник. - Вид. 2-ге, доп. -К.: Атіка, 209.- 368 с.

3. Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навч. посіб. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 442 с.

4. Башнянин Г.І., Томашик Л.С., Середа А.Р. Макроекономічна теорія: Навч. посібник. 2-ге, стереотип. / За ред. д. е. н., проф. Г.І. Башнянина і к. е. н., доц.. Л.С. Томашик. - Львів: «Новий Світ - 2000», 2009. - 552 с.

5. В.І. Мельникова, Н.І. Климова Макроекономіка - Навч. посібник. - К.: ВД «Професіонал», 2004. - 394с.

6. К.С. Солонінко Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. - Київ: ЦУЛ, 2002. - 320 с.

7. Круш П.В. Макроекономіка та її регулювання: Навч. посібн. - К,: Каравела, 2009. - 424 с.

8. Круш П.В., Тульчинська С.О. Макроекономіка навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 400 с.

9. Макроекономіка та макроекономічна політика: Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, Т.Л. Желюк, О.В. Длугопольський, О.В. Панухник; Наук. ред. А.Ф. Мельник. - К.: Знання, 2008. - 699 с. - (Вища освіта ХХІ століття).

10. Панчишин Степан Макроекономіка: Навч. посібник. Вид. 2-ге, стараотипне. - К.: Либідь, 2002. - 616 с.

11. Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. - К.: КНЕУ, 2005. - 441 с.

12. Федоренко В. Г. і К°. Шляхи підвищення ефективності інвестицій в Україні.: -- К.: Науковий Світ, 2003.

Размещено на Allbest.ru