План

Вступ

1. Суть, функції і механізм фінансового менеджменту

1.1 Еволюція фінансового менеджменту

1.2 Зарубіжні концепції і теорії розвитку фінансового менеджменту

2. Аналіз застосування закордонного досвіду фінансового менеджменту в окремих сферах діяльності

2.1 Аналіз закордонного досвіду ведення та використання офшорного бізнесу

2.2 Закордонний досвід у сфері управління колективними інвестиціями

3. Система підготовки фінансових менеджерів за кордоном

3.1 Підготовка фінансових менеджерів в США

3.2 Система підготовки фінансових менеджерів в Європі

3.3 Система підготовки фінансових менеджерів в Росії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Основний зміст фінансового менеджменту полягає в управлінні формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів суб'єктів господарювання та оптимізації обороту їх грошових коштів. Матеріальною основою фінансового менеджменту є грошовий оборот підприємства, який спричинює зміну форм вартості і супроводжується потоками платежів і розрахунків.

Ефективно управляти грошовим оборотом означає: передбачати його можливий стан на близьку і далеку перспектива; уміти визначати обсяги та інтенсивність надходження і витрат грошових коштів як в поточному, так і в довгостроковому періодах.

У широкому розумінні фінансовий менеджмент -- це стратегія і тактика фінансового забезпечення підприємницької діяльності, що дає змогу ефективно управляти рухом грошових коштів і знаходити оптимальні фінансові рішення.

Поняття "фінансовий менеджмент" можна одночасно розглядати в трьох аспектах:

· як систему раціонального управління фінансами підприємства;

· як орган управління фінансами підприємства;

· як форму підприємницької діяльності.

Однак зрозуміло одне, що в сучасних умовах господарювання ефективний фінансовий менеджмент передбачає перш за все поєднання всіх вищезгаданих аспектів в єдине комплексне цілеспрямоване управління фінансовою складовою діяльності компанії.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що в в умовах ринку та створення демократичного середовища підприємницької діяльності неможливо не використовувати багатолітній досвід закордонних фахівців фінансового менеджменту, які формували та обґрунтовували власні ідеї саме в подібних умовах - за часи становлення та розвитку ринкової економіки та вільного ринку.

Предметом дослідження є перш за все закордонний досвід фінансового менеджменту який знайшов своє відображення в конкретних концепціях, ідеях чи просто інструмента управління. Предметом дослідження є механізм впровадження та результати які були отримані після впровадження конкретних прийомів фінансового менеджменту закордонними компаніями чи результат застосування концепцій управління підприємствами, що розробили провідні іноземні фахівці.

Метою даної роботи є аналіз закордонного досвіду у сфері фінансового менеджменту. Виходячи з мети біли поставленні наступні завдання:

· аналіз концепцій розвитку фінансового менеджменту;

· аналіз сучасних теорій управління фінансовою складовою діяльності підприємства;

· аналіз окремих інструментів управління певними видами діяльності підприємства.

Таким чином, аналіз закордонного досвіду фінансового менеджменту дасть змогу виокремити найбільш ефективні та придатні до використання в умовах вітчизняного управління інструментів фінансового менеджменту.

1. Суть, функції і механізм фінансового менеджменту

В кінці XIX століть економічний розвиток почав набувати такі специфічні межі, як великомасштабну організацію господарської (а відповідно і фінансовою) діяльності розвиток потужних корпорацій, організовуваних у формі акціонерних суспільств. У зв'язку з активним розширенням акціонерних суспільств і підвищенням ролі фінансового капіталу потужний імпульс до розвитку отримав фінансовий ринок. У системі загальної економічної теорії були в цілому сформовані основи теорії фінансів і теорії фірми, що зумовило можливість синтезу основних положень цих теорій в новому науковому напрямі. На рубежі Х1 Х-ХХ століть почато формування основ наукового управління підприємством, яке зв'язується з Ф. Тейлором і А. Файолем. Багато принципів загальної системи управління підприємством вимагали конкретизації з врахуванням специфіки управління фінансовою діяльністю. Розроблені до даного періоду методологічні підходи школи маржіналістов до кількісного мікроекономічного аналізу діяльності підприємства дозволяли вирішувати основні завдання управління його фінансами не лише в теоретичному, але і практичному аспекті.

Таким чином, виділення фінансового менеджменту в самостійну наукову дисципліну, з одного боку, було викликане потребами практики, а з іншою, -- можливостями використання відповідного теоретичного базису, накопиченого до цього періоду. За більш ніж столітній період свого існування фінансовий менеджмент ряд етапів. На первинному етапі свого становлення фінансовий менеджмент був направлений на вирішення наступних основних проблем:

· визначення джерел і форм залучення капіталу; вивчення можливостей збільшення фінансових ресурсів за рахунок емісії акцій і облігацій;

· розгляд фінансових аспектів і форм об'єднання окремих компаній;

· формування системи рейтингової оцінки облігацій і інших боргових зобов'язань, а пізніше і акцій;

· розробку системи основних індикаторів стану і динаміки кон'юнктури фінансового ринку і тому подібне.

Другий етап розвитку фінансового менеджменту (1931 -- 1950) був зв'язаний, перш за все з Великої депресії 1930 р. і післявоєнного економічного спаду. Найважливішими цілями управління фінансовою діяльністю підприємств цього періоду були виведення підприємств з кризисного стану і запобігання їх банкротству, з одного боку, і відновлення їх активності як суб'єктів фінансового ринку, з іншою. Наукові зусилля в області фінансового менеджменту були направлені на вирішення наступних основних проблем:

· формування системи методів поглибленої діагностики і критеріїв інтегральної оцінки фінансового стану підприємств;

· визначення основних напрямів виведення підприємств з фінансової кризи, форм і методів регулювання процедур санації і банкротства;

· формування методів і показників оцінки реальної ринкової вартості основних фінансових інструментів інвестування з врахуванням чинника ризику і тому подібне. [1]

Третій етап розвитку фінансового менеджменту (1951-1980) без перебільшення можна назвати періодом розквіту його концептуальних основ:

· теоретичне обґрунтування головної мети фінансової діяльності підприємства;

· виявлення умов ефективного формування портфеля фінансових інвестицій;

· поглиблення методологічних підходів і методичного апарату оцінки;

· різних видів фінансових інструментів інвестування;

· формування умов рівного доступу до інформації і забезпечення його прозорості;

· розробка методології оцінки вартості капіталу;

· формування теоретичних основ дивідендної політики компанії;

· підвищення ефективності управління оборотними активами підприємства;

· формування методологічних основ фінансового планерування і бюджетування і так далі.

Основи сучасної парадигми фінансового менеджменту були сформовані саме на цьому етапі його розвитку.

Четвертий, етап розвитку фінансового менеджменту (з 1981 р. по теперішній час) характеризується посиленням процесів глобалізації економіки, зростанням нестабільності кон'юнктури окремих видів фінансових ринків, як національних, так і світових. У цих умовах розвиток фінансового менеджменту направлений на вирішення наступних основних проблем:

· інтеграція теоретичних виводів різних наукових шкіл (американською, європейською, японською);

· обґрунтування принципів і моделей фінансового забезпечення стійкого зростання підприємства;

· вдосконалення системи методів фундаментального аналізу кон'юнктури фінансового ринку;

· активна розробка нових фінансових інструментів і фінансових технологій;

· формування нового напряму фінансової науки -- «фінансовій інженерії»;

· подальший розвиток інформаційних технологій у сфері фінансового ринку і фінансів підприємств;

· поглиблення методів оцінки інвестиційної привабливості окремих фінансових активів;

· конкретизація теоретичних основ розробки фінансової стратегії підприємства.

1.2 Зарубіжні концепції і теорії розвитку фінансового менеджменту

Систему найважливіших теоретичних концепцій і моделей, складових основу сучасної парадигми фінансового менеджменту, можна умовно розділити на наступні групи:

1. Концепції і моделі, що визначають мету і основні параметри фінансової діяльності підприємства.

2. Концепції і моделі, що забезпечують реальну ринкову оцінку окремих фінансових інструментів інвестування в процесі їх вибору.

3. Концепції, пов'язані з інформаційним забезпеченням учасників фінансового ринку і формуванням ринкових цін.

Перша група концепцій і моделей

Концепція пріоритету економічних інтересів власників. Вперше її висунув американський економіст Герберт Саймон.Він сформулював цільову концепцію економічної поведінки, що полягає в необхідності пріоритетного задоволення інтересів власників. У прикладному своєму значенні вона формулюється як «максимізація ринкової вартості підприємства». У 1978 р. Г. Саймону була присуджена Нобелівська премія по економіці.

Сучасна портфельна теорія. Її родоначальником є Гарі Марковец, що виклав основні принципи даної концепції в 1952 р. в роботі «Вибір портфеля». У основі цієї концепції лежать методологічні принципи статистичного аналізу і оптимізації співвідношення рівня ризику і прибутковості ризикових інструментів фінансового інвестування. Надалі в розробку цієї теорії істотний вклад внесли Джеймс Тобін і Уїльям Шарп. Всі три дослідники є лауреатами Нобелівської премії по економіці. [2]

Концепція вартості капіталу. Первинні теоретичні розробки цієї проблеми були здійснені ще в 1938 році американським економістом Джоном Уїльямсом і викладені в роботі «Теорія інвестиційної вартості». Ця концепція отримала віддзеркалення в 1958 р. в роботі американських дослідників Франком Модільяні і Мертона Міллера «Вартість капіталу, корпоративні фінанси і теорія інвестицій». Суть цієї концепції полягає в мінімізації средневзвешенной вартості капіталу що за інших рівних умов забезпечує максимізацію добробуту власників.

Концепція структури капіталу. Це одна з наріжних концепцій фінансового менеджменту також була висунута Франку Модільяні і Мертоном Міллером і викладена в їх роботі «Вартість капіталу, корпоративні фінанси і теорія інвестицій» (1958 р.). У основі цієї концепції лежить, механізм впливу вибраного підприємством співвідношення власного і позикового капіталу на показник його ринкової вартості.

Теорія дивідендної політики. Основи теоретичних розробок цієї проблеми були закладені в 1956 році американським економістом Джоном Лінтером в його роботі «Розподіл корпоративного доходу між дивідендами, капіталізацією і податками». Проте істотні теоретичні виводи були зроблені Мертоном Міллером і Франко Модільяні в їх роботі «Дивідендна політика, зростання вартості акцій», опублікованої в 1961 році.

Моделі фінансового забезпечення стійкого зростання підприємства. Перша з цих моделей була розроблена в 1988 році американським економістом Джеймсом Ван Хорах і викладена в його роботі «Моделювання стійкого зростання». Потім більш ускладнені моделі стійкого зростання підприємства були розроблені Робертом Хиггинсом. Вони розглядаються в його роботі «Які темпи зростання може дозволити собі фірма», опублікованою в 1997 році.

Друга група концепцій і моделей.

Концепція вартості грошей в часі. Основні теоретичні положення цієї концепції були сформульовані в 1930 році Іркином Фішером в роботі «Теорія відсотка: як визначити реальний дохід в процесі інвестиційних рішень». Пізніше в 1958 році Джоном Хиршлейфером в роботі «Теорії оптимального інвестиційного рішення». Суть концепції в тому, що справжня вартість грошей завжди вище за їх майбутню вартість у зв'язку з альтернативою можливого їх інвестування, а також впливом чинників інфляції і ризиків.

Концепція взаємозв'язку рівня ризику і прибутковості. Теоретичні основи цієї концепції вперше були сформульовані в 1921 році Френком Найтом -- засновником Чиказької школи економічної теорії -- в книзі «Ризик, невизначеність і прибуток». Суть концепції в тому, що між рівнем очікуваного доходу і рівнем супутнього йому ризику існує прямо пропорційна залежність.

Моделі оцінки акцій і облігацій на основі їх прибутковості. Прості моделі оцінки акцій і облігацій на основі даних про їх прибутковість були вперше систематизовані Джоном Уїльямсом ще в 1938 році в його роботі «Теорія інвестиційної вартості». Потім система моделей цього вигляду була доповнена Майроном Гордоном в роботі «Інвестування, фінансування і оцінка вартості корпорації», опублікованої в 1962 р. і Ськоттом Бауманом в роботі «Інвестиційний дохід і справжня вартість», опублікованої в 1969 р. У основі всіх моделей оцінки цього вигляду лежить дисконтована вартість очікуваної прибутковості фінансових інструментів при відповідному рівні їх ризику. [5]

Модель оцінки фінансових активів з врахуванням систематичного ризику. Уїльям Шарп, опублікував її в 1964 році в роботі «Ціни фінансових активів». Її основу складає визначення необхідного рівня прибутковості окремих фінансових інструментів інвестування з врахуванням рівня їх систематичного ризику. Пізніше ця модель була вдосконалена Джоном Лінтнером в 1965 році, Яном Моссиним в 1966 році і іншими дослідниками.

Модель оцінки опціонів. Ця модель запропонована американськими економістами Фішером Блеком і Майроном Ськоулзом в 1973 році в роботі «Ціноутворення корпоративних зобов'язань». Модель відображає теоретичну концепцію авторів про умови ціноутворення такого роду фінансових активів. Пізніше були розроблені альтернативні моделі цього вигляду, зокрема, модель Роберта Мертона в роботі «Теорія раціонального ціноутворення опціонів», опублікованою в 1973 році; модель Джона Кокса і Стефена Росса в роботі «Ціноутворення опціонів в альтернативному стохастичному процесі», опублікованою в 1976 році, та інші.

Третя група концепцій

Гіпотеза ефективності ринку. Ця гіпотеза була висунута в 1970 році американським економістом Юджіном Фама в роботі «Ефективні ринки капіталу: огляд теоретичних і практичних досліджень». Вона відображає залежність цінової ефективності фондового ринку від рівня інформаційного забезпечення його учасників. Залежно від умов інформаційного забезпечення учасників слід розрізняти слабку, середню (напівсильну) і сильну цінову ефективність фондового ринку. Ця гіпотеза дала імпульс багаточисельним дослідженням в області прогнозування підвищеної прибутковості окремих видів коштовних паперів, пов'язаної з їх недооцінкою ринком.

Концепція агентських стосунків. Авторами цієї концепції є американські дослідники Майкл Дженсен і Уїльям Меклінг, що опублікували її в 1976 році в роботі «Теорія фірми: управлінська поведінка, агентські витрати і структура власників». Дана концепція передбачає, що діяльність менеджерів (агентів) лише тоді буде направлена на реалізацію головної мети управління фінансами, якщо вона додатково стимулюватиметься їх участю в прибутку і відповідно ефективно контролюватися власниками.

Концепція асиметричної інформації. Авторами цієї концепції є американські економісти Стюарт Майерс і Ніколас Майджлаф, що опублікували її в 1984 р. в роботі «Корпоративне фінансування і інвестиційні рішення в умовах, коли фірми володіють інформацією, якої не мають в своєму розпорядженні інвестори». Суть її у тому, що потенційні інвестори -- можливі покупці коштовних паперів компанії мають в своєму розпорядженні про її діяльність менший об'єм інформації, чим її менеджери. В результаті асиметричної інформації інвестори несуть згодом певні фінансові втрати.

Арбітражна теорія ціноутворення. Вона була розроблена американським професором Стефеном Россом в 1976 році і викладена в його роботі «Арбітражна теорія ціноутворення фінансових активів». Основу цієї теорії складає положення про те, що на конкурентних фінансових ринках «арбітраж» (спекулятивні операції, засновані на різниці ринкових цін на окремих ринках) забезпечує вирівнювання реальних ринкових цін окремих фінансових активів відповідно до рівня їх ризику і прибутковості. Пізніше (у 1984 р.) на основі конкретизації цих чинників дані моделі оцінки були уточнені Річардом Роллом і Стефеном Россом в роботі «Використання теорії арбітражного ціноутворення при стратегічному планеруванні інвестиційного портфеля».

2. Аналіз застосування закордонного досвіду фінансового менеджменту в окремих сферах діяльності

Якщо розглядати установу офшорної компанії як реалізацію права платника податків «вибирати будь-які допустимі законом методи для зменшення податкових зобов'язань» і здобуття більшої свободи дій, то розробку і прийняття «антиофшорного» законодавства слід вважати втіленням права держави відстоювати свої національні інтереси і обов'язки проводити економічну політику на благо всього народу, а не окремою, найбільш забезпеченій частині населення. Отже, перейдемо до розгляду міжнародного досвіду, накопиченого в області регулювання державою процесів, що відбуваються в офшорному бізнесі. Перш за все, зупинимося на податкових гаванях, пільгових юрисдикціях і нетрадиційних офшорних зонах. Дані держави отримують додаткові фінансові вступи від резидентів інших країн, тобто по суті витягують для себе прибуток ні з чого, адже офшорні структури фінансують свою діяльність із зарубіжних джерел, бізнес ведуть за кордоном, але при цьому в офшорній юрисдикції вони свої капітали, роблять необхідні, хай і невеликі, відрахування, розвивають її внутрішню інфраструктуру, забезпечують додаткову зайнятість населення і тому подібне Відповідно до цього прийнято виділяти три групи стратегічних цілей, які переслідує держава, створюючи офшорну зону. Економічні цілі:

залучення іноземних інвестицій;

зростання валютних вступів в економіку всієї країни або її окремого регіону від реєстраційних зборів.

Соціальні цілі: прискорення розвитку країни в цілому або конкретній території в її складі; підвищення зайнятості і рівня доходів населення; «створення шару висококваліфікованої робочої сили за рахунок вивчення і впровадження на практиці світового досвіду у сфері організації, управління, фінансів; виховання культури менеджменту, орієнтованої на світові вимоги до технології управління».

Науково-технічні цілі: впровадження передових зарубіжних технологій, перш за все інформаційних, в області сучасних засобів зв'язку і банківської справи. Зрозуміло, що на практиці ці цілі можуть коректуватися залежно від конкретної ситуації і типа офшорної юрисдикції. Наприклад, цілеспрямована податкова політика таких пільгових холдингових юрисдикцій, як Нідерланди і Люксембург привела до того, що вони не лише залучили величезні додаткові засоби в свою економіку, але і самі стали найбільшими світовими інвесторами. При цьому для використання переваг офшорного бізнесу невеликі економічно слаборозвинені країни, як правило, йдуть по шляху перетворення всієї країни на офшорну зону і відповідно цьому організовують структуру національної економіки. Детальний аналіз даного питання показує, що наявність в законодавстві країни або її відособленої частини спеціальних положень, що надають відповідні пільги іноземним інвесторам або бізнесменам, робить її офшорною юрисдикцією лише на папері. Для того, щоб вона перетворилася на офшорну зону, що реально діяла, необхідно створити на її території необхідну інфраструктуру, що включає достатнє число підготовлених професійних кадрів, високорозвинені сучасні засоби комунікації, банківський сектор, забезпечити політичну стабільність, завоювати авторитет або як мінімум добитися популярності на міжнародній арені. Вирішальним чинником може виявитися зацікавленість в успішному функціонуванні офшорної зони певних впливових кругів розташованого поблизу потужного держави або групи країн. Так, експерти відзначають, що при правлінні генерала Нарьеги Панама була головним притулком в банківському бізнесі для американців, але коли Нарьега втратив довіру США із-за своїх зв'язків з наркомафією, «гарячі гроші» відразу ж були евакуйовані з країни. Для економічно розвинених країн, що мають авторитет у всьому світі, найбільш простим, не вимагаючим зайвих витрат кроком на дорозі використання можливостей офшорного бізнесу собі на благо є дозвіл реєстрації на своїй території громадянам інших країн нерезидентних компаній, які повинні дотримуватися в своїй діяльності «класичних» офшорних принципів, або надання офшорного статусу компаніям, що здійснюють певний вид діяльності. Сьогодні по цій дорозі пішли багато країн, у зв'язку з чим вже можна говорити про існування стійкої тенденції збільшення кількості країн, що надають так само офшорні послуги. Часто такі країни стають проміжними ланками на дорозі фінансових потоків між країнами з нормальною системою оподаткування і офшорними юрисдикціями. У цій ситуації останні країни вимушені вживати заходи у відповідь як адміністративного, так і економічного характеру. [1]

При цьому адміністративні, тобто заборонні, міри стосуються посилювання контролю з боку держави за власними громадянами, які використовують в своїх цілях іноземні підприємства, і за діяльністю на своїй території іноземних юридичних і фізичних осіб. Проте заборонні заходи мають бути економічно доцільні. Приклад подібного підходу можна знайти в офшорному досвіді Ірландії, де дохід її резидентних підприємств, що витягує з іноземних джерел, не підлягає оподаткуванню в Ірландії. Інше вирішення даної проблеми може дати вивчення досвіду використання американської LLC. Оскільки її дохід обкладається лише як персональний дохід її партнерів, то в тому випадку, якщо учасник LLC -- нерезидент США і діяльність він веде за межами США він не підлягає оподаткуванню в цій країні.

Таким чином, нерезидентний учасник LLC може вести діяльність від імені своєї компанії всюди в світі і не підлягати оподаткуванню в юрисдикції реєстрації корпорації. Проте як тільки діяльність компанії переміщається в США, вона відразу ж підпадає під американське оподаткування. Додаткові можливості виникають в тому випадку, якщо членами LLC є резиденти різних країн, включаючи материнську юрисдикцію. Ще один варіант взаємин національної економіки і офшорного бізнесу -- дозвіл реєстрації нерезидентних компаній в своїй країні або використання офшорних зон, що існують на частини своїй території. При цьому задіюються офшорні території, що історично склалися, або створюються нові офшорні зони. Проте в даному випадку не все так просто, і в світовій практиці є як позитивний, так і негативний досвід. Як приклад позитивного досвіду приведемо Францію, Італію, КНР Великобританію і США. Розглянемо один з варіантів взаємин нормальної в податковому відношенні держави і офшорної юрисдикції на прикладі Франції і Князівства Монако.

Враховуючи, що «вже можна говорити про загальну тенденцію зміни податкової політики в різних країнах: уніфікація податкових систем, перенесення тягаря податкового тягаря на фізичних осіб», слід зробити вивід про поступове зростання ролі Монако в офшорному бізнесі як податковій гавані для фізичних осіб. Особлива стаття -- взаємини Монако і Франції, що патронує його. Видний експерт в області офшорного бізнесу Е. Шамбост відзначав із цього приводу: «Переміщення грошових коштів, здійснюване через Монако, проходить через рахунки зони, що знаходиться у веденні Банку Франції. В таких обставинах Франція зацікавлена в збереженні князівства як податкового раю; можна вважати, що Франція, на чиїй території знаходиться Монако, і є його державою-покровителькою». Таким чином, можна прийти до висновку про сприятливі перспективи існування в майбутньому цієї офшорної юрисдикції. Окрім цього слід також визнати, що в'язка Франция--Монако є вдалим зразком використання у власних цілях звичайною (у податковому сенсі) державою залежної від нього офшорної юрисдикції. Вивчення накопиченого в цій унікальній справі досвіду, безумовно, цікаво, але спроба використовувати його в чистому вигляді стосовно України, принаймні на даному рівні її розвитку, не дасть позитивного результату. Адже поряд з Україною просто немає такої держави, що історично склалася, входить в її систему валютного контролю і має пільгову податкову систему. Спроба свідомого створення подібної освіти на своїй території також не дасть бажаного результату. Причин можна назвати безліч: економічна криза, що продовжується, політична нестабільність, відсутність в країні ефективної і надійної банківської системи, законодавча база що знаходиться на стадії формування відсутність довіри іноземних бізнесменів до українських фінансових організацій і так далі в даній ситуації переведення свого стану до України може бути продиктований не пошуком економічної безпеки і стабільності, а якими-небудь авантюрними міркуваннями.

Досвід Італії, накопичений в області врегулювання стосунків з власною офшорною зоною, розглянемо на прикладі Кампіоне (Campione D''ltalia). Податкові пільги в Кампіоне поширюються лише на місцевих жителів або іноземців, що іммігрували туди, яким для того, щоб отримати посвідку на проживання, необхідно придбати у власність житло. Територія цього італійського анклава на швейцарській землі дуже обмежена, а населення складає приблизно 3500 чоловік, з яких 1500 так звані податкові біженці. Тому можливості Кампіоне як офшорної зони сильно обмежені і не можуть зробити негативного впливу на ситуацію з оподаткуванням в Італії. З іншого боку, використання міста іноземними громадянами як податкова гавань сприяє додатковим, хоча і скромним по мірках офшорного бізнесу, валютних вступах в казну Італії. Зусилля держави в даному випадку в основному направлені на запобігання негативному впливу на економіку країни з боку внутрішньої офшорної зони. Крім того, повчальним є італійський досвід боротьби з податковими правопорушеннями, які здійснюються у тому числі і з використанням громадянами цієї країни офшорних компаній. Так, в міжнародному податковому праві «діє безперечна презумпція винності, тобто платник податків повинен довести перед податковими службами і судовими інстанціями свою невинність в махінаціях по ухиленню від оподаткування». В той же час в законодавстві Італії враховані інтереси не лише держави, але і платників податків. Так, в 1982 р. в цій країні був ухвалений Закон № 646, який в разі наявності доказів, підтверджуючих зв'язки конкретної особи з організованою злочинністю, презюмірує незаконний характер отриманих доходів і вимагає від підозрюваного доказів законності свого збагачення. В той же час цим законом не передбачені кримінальні санкції, отже, він не принципу презумпції невинності, що існує в Кримінальному праві.

Таким чином, встановлюється ефективний механізм виявлення незаконно отриманих доходів, що однаково враховує інтереси і громадян, і держави. Що стосується несанкціонованого експорту капіталів, то в 1976 р. незаконний вивіз італійської ліри з адміністративного правопорушення був переведений в кримінальний злочин. Крім того, боротьба з цим виглядом злочинів направлена не лише безпосередньо проти експорту капіталу, тобто але і на усунення його причини -- джерела незаконного збагачення. Гідний приклад використання офшорної зони на благо держави показує КНР. Йдеться про Гонконг, який в недавньому минулому перейшов до Китаю разом зі своїм офшорним статусом. Проголосивши принцип «одна держава -- два будуючи», уряд КНР зберіг економічну систему, що діяла там. Більш того, власті Китаю виявляють зацікавленість в її ефективному функціонуванні і мають намір розширювати можливості використання Гонконгу як фінансово-економічне вікно в зовнішній світ. Знаючи китайську послідовність і враховуючи накопичений ними досвід використання спеціальних економічних зон, не викликає здивування той факт, що «передача суверенітету над Гонконгом в руки властей КНР не викликала поголовної втечі капіталів, як це передбачали деякі аналітики». В даному випадку роль держави зводиться до збереження статус-кво Гонконгу, що склався, і максимального використання його офшорних можливостей для розвитку економіки всієї країни. В даний час Гонконг активно використовується властями Китаю як головні економічні ворота країни і джерела валютних вступів. Можна навіть говорити про те, що економічний простір Гонконгу поширилося і на ту, що примикає до нього СЕЗ «Шеньчжень». Таким чином, «в одній в'язці» працюють податкова гавань і спеціальна економічна зона. [8]

Окреме питання в області взаємин держави і офшорного бізнесу -- це використання Великобританією в своїх інтересах розташованих за її межами офшорних зон. Причому в даному випадку цією країною переслідуються не лише економічні, але і політичні цілі. Лондон є другим за величиною банківським центром після Нью-Йорка. З цього виходить, що під прямим британським контролем зосереджені величезні фінансові кошти. З іншого боку, більшість найпопулярніших податкових гаваней, таких світових фінансових центрів, як, Багамські, Бермудські, Британські Віргінські острови Кайманови, острови Гернси і Джерси та інші, є колоніальними володіннями, залежними територіями Великобританії або, щонайменше, входять в Британську Співдружність. А це дозволяє зробити вивід, що фактично Великобританія встановила свій протекторат і над засобами, які знаходяться в звороті офшорного сектора світової економіки. У тому числі і над тими, які мають «сумнівне походження». Так, є дані про те, що в 1995 р. лише загальний капітал, що знаходиться в управлінні британських трастів, налічував 160 млрд доларів США, а британський золотий запас з врахуванням іноземних валютних ресурсів склав близько 51,2 млрд доларів. Показово в цьому сенсі, що коли в 80-і роки США почали активну боротьбу проти відмивання грошей, що отримуються від торгівлі наркотиками, і поставили питання про забезпечення жорсткішого і ефективнішого регулюючого режиму на залежних від Великобританії територіях, зокрема на островах Кайманових, то це викликало серйозну заклопотаність на Даунінг-стріт. У засоби масової інформації навіть просочилися відомості, що під час переговорів з приводу укладення відповідного договору Маргарет Тетчер особисто дзвонила Рональду Рейгану і скаржилася на дуже жорстку позицію американців в порівнянні з британською стороною. При цьому англійський прем'єр аргументувала свою позицію тим, що такий підхід може привести до економічного краху на островах. Врешті-решт, договір, обмежений доступ, що забезпечує американцям, до банківської інформації у разі, коли вони можуть довести зв'язок банківських рахунків із злочинною діяльністю, був ратифікований в 1990 р. Крім того, під тиском США ще одна податкова гавань -- Багамські острови -- вимушена була укласти договори з США, Канадою і Великобританією, згідно з якими вона зобов'язана надавати інформацію, що стосується заснованих на її території офшорних трастів, на підставі так званого кримінального підозріння, без наявності збудженої кримінальної справи в одній з країн, що домовилися. Закінчуючи огляд використання Об'єднаним Королівством своїх залежних територій, слід зазначити, що ситуація, що склалася довкола цих територій, турбує не лише США, але і європейські країни. Безпосередньо, «все більше інвесторів, -- відзначає в своїй книзі Клаус Коттке -- вважають за краще платити британським колоніям, чим німецькому фінансовому відомству». До сказаного слід додати, що в сучасній світовій економіці все дуже тісно взаємозв'язано, і часто отримані незаконним шляхом засобу через офшорні зони інвестуються в офіційну економіку, яка, у свою чергу, постійно офшорний фінансовий сектор. Якщо до того ж додати, що в тих, що знаходяться під протекторатом Великобританії офшорних фінансових центрах відкрили свої філії найбільші Лондонські банки, то можна собі представити, якими колосальними фінансовими можливостями сьогодні володіє Великобританія. Це також допоможе оцінити ступінь її не лише видимого, але і невидимого з першого погляду, неявного впливу на політичну і економічну ситуацію у всьому світі, гарантом якого є британські фінансові анклави, в безлічі розкидані по всьому світу. Підводячи підсумок сказаному, можна зробити висновок про те, що у вигляді офшорного бізнесу Великобританія має на світовій арені ефективний засіб захисту власних інтересів і надійного провідника свого впливу. У описаних випадках, окрім стратегічного завдання збільшення прибутку за рахунок зниження витрат, пов'язаних з необхідністю сплати податків, вирішується ряд дуже істотних тактичних завдань. Ці завдання, втім, дуже важливі самі по собі, і частенько саме для їх вирішення створюються складні офшорні схеми.

1. Захист власності від можливого судового переслідування з боку кредиторів, родичів, властей і інших зацікавлених осіб. Найпростіший спосіб, яким це досягається, полягає в тому, що зареєстрована в рідному штаті або державі (залежно від масштабів бізнесу) компанія -- основне виробництво стає хронічним боржником фінансових, посередницьких, постачальницьких і так далі компаній, що належать тому ж власникові, але зареєстрованих в пільговій юрисдикції. Тому, якщо основна компанія стає неплатоспроможною, то в першу чергу будуть задоволені претензії по позовах вказаних вище кредиторів. [12]

2. Конфіденційність. Кінцевий одержувач прибутку в безподатковій юрисдикції (перш за все, це стосується податкових гаваней і офшорних фінансових центрів) невідомий ні властям, ні широкій публіці. Інформація про це охороняється строгими законами офшорних юрисдикції про конфіденційність і банківську таємницю, які в окремих випадках передбачають навіть тюремне ув'язнення за розголошування відомостей, складових банківську або комерційну таємницю. До цього треба додати, що в багатьох країнах -- офшорних юрисдикціях (Багами, Каймани, Швейцарія і так далі) ухилення від сплати податків в іншій країні не вважається злочином. Крім того, дотримання секретності гарантується використанням інституту так званих номінальних власників, при необхідності використовуються схеми з номінальними власниками другого і третього порядків. Все це приводить до того щоб встановити, кому належить компанія або хто є кінцевим одержувачем доходу, неможливо навіть в ході судового розгляду і розслідування кримінальної справи.

3. Диверсифікація ризиків. У цій ситуації отриманий прибуток акумулюється на рахівницях надійних, всесвітньо відомих банків або інвестується до різних фондів, розпорошених по всьому світу. Для захисту своїх інтересів різні країни використовують не лише економічні заходи. Багато країн приділяють велику увагу роз'яснювальної роботі і не лише по створенню в населення негативного відношення до офшорного бізнесу, але і по формуванню неприйняття обману держави шляхом несплати податків навіть в тих випадках, коли це роблять видатні спортсмени або діячі мистецтва як, наприклад, Лучано Паваротті. Треба відзначити успішність даної роботи, в результаті якої в розвинених країнах для серйозних компаній і бізнесменів вже став ознакою поганого тону висновок контрактів з офшорними компаніями. Крім того, в багатьох країнах у тому числі і тих, які гордяться своїми демократичними традиціями, активно використовуються заборонні заходи, а податкові і пов'язані з ними злочини відносяться до розряду тяжких, оскільки підривають засади держави. Можна також відзначити і ту обставину, що робота американських податкових органів направлена на створення зацікавленості в добровільному зборі і наданні фінансовій інформації уряду. При цьому головним спонукальним мотивом виступає загроза кримінального покарання, оскільки «90% всіх справ по несплаті податків закінчується судимістю». Природно, що добитися таких результатів без кримінального законодавства, що детально пропрацювало, і передових технологій розслідування фінансових злочинів просто неможливо. Для створення офшорних компаній використовуються все наявні на сьогодні організаційно-правові форми, особливості яких, у свою чергу, визначаються правовою системою, що існує в юрисдикції, які можна розділити на наступних три основних вигляду: острівна правова система, американська правова система, континентальна правова система (застосовується в Україні). Досить поширена така організаційно-правова форма офшорної діяльності, як партнерство або товариство, проте їх діяльність повинна вестися за межами материнської юрисдикції, там же повинні розташовуватися і джерела їх доходу. Ці форми володіють великою гнучкістю і функціональністю, в чому практично не поступаються LLC, проте викликають набагато більше довіри з боку властей і ділових партнерів. Як сфера застосування офшорних партнерств можна вказати фінансово-інвестиційну діяльність, захист активів, трастові операції, колективну форму ведення бізнесу лікарок, юристів, консультантів і так далі Як і в звичайному бізнесі, компанії (корпорації) і акціонерні суспільства отримали в офшорному бізнесі що пригнічує, в порівнянні з партнерствами, поширення. Проте все більший інтерес і поширення отримують гібридні форми такі як компанії з обмеженою відповідальністю (LLC), які поєднують в собі переваги як партнерств, так і акціонерних суспільств, оскільки передбачають обмежену відповідальність для учасників і простоту реєстрації, а також властивий партнерству принцип оподаткування, згідно з яким доходи LLC оподатковуються лише один раз, -- як доходи її засновників. На власників LLC, яких ще називають членами (members), не накладаються жодних обмежень.

Зараз існує два напрями використання офшорного бізнесу: в цілях оптимізації діяльності юридичних осіб і в особистих цілях фізичної особи (групи осіб). У першому випадку офшорний бізнес допомагає понизити собівартість продукції і зробити її більш конкурентоздатною, в другому випадку офшорний бізнес допомагає вирішити фінансові проблеми певної особи (групи осіб). При цьому, враховуючи, що у зв'язку з діяльністю транснаціональних компаній в даний час близько 40% світового потоку товарів і послуг носить внутріфірмовий характер, слід констатувати, що офшорний бізнес має солідний економічний фундамент. При цьому офшорна компанія може бути інструментом податкового планерування, використовуватися як фінансовий канал переміщення і «репатріації грошових коштів, захист активів, управління ризиками і підвищення надійності вкладення засобів. [12]

Широкого поширення в податковому офшорному бізнесі набули холдингові компанії, офшорні страхові компанії (перестраховочниє компанії, і компанії, що здійснюють внутріфірмове страхування (кептівниє страхові компанії)), провідні компанії (conduit company), які використовуються як канал руху капіталів. Основним елементом захисту активів є траст або обмежене партнерство, в основі яких лежить інститут довірчої власності. Окремим аспектом офшорного бізнесу є використання офшорних юрисдикцій для персональних потреб приватних осіб. Також важливою сферою вживання офшорного бізнесу є офшорний банкинг, інструментами якого є не лише офшорні банки, але і фінансові корпорації, що здійснюють деякі схожі банкам функції. Проведений аналіз показує, що в різних країнах існують ділові кола, зацікавлені у використанні офшорного бізнесу в особистих цілях, а значить, і в існуванні офшорних зон, які ці можливості надають. Природно, що в країнах, громадяни яких залучені в офшорний бізнес має бути високий рівень життя або в суспільстві мають бути присутніми окремі високодоходні, нехай навіть і нечисленні, але впливові категорії людей, як цей має місце в сучасній Україні.

Проте, видно, головну зацікавленість в офшорних можливостях мають ті, хто використовує їх як ефективний засіб фінансового і податкового планерування свого бізнесу. І що дуже важливе, в порівнянні з перерахованими вище діловими колами ця соціальна категорія найбільш організована, має в своєму розпорядженні колосальні фінансові кошти, чітко усвідомлює свої стратегічні і тактичні цілі, а також може надавати і робить вплив на внутрішню і зовнішню політику держави шляхом лобіювання своїх інтересів на різних рівнях влади, що також можна спостерігати в Україні. В той же час, слід зазначити, що інтерес і прихильність до офшорного бізнесу одних врівноважується негативним відношенням до даного економічного явища з боку інших. Зокрема, податкові і правоохоронні органи, що стоять на варті національних інтересів Україні і що перешкоджають безконтрольному відтоку капіталів, інститути, направлені на досягнення в суспільстві соціальної справедливості, а також певні ділові кола, що мають в особі офшорного бізнесу конкурента, надають істотну протидію подальшому його розвитку. Це протиріччя і є пружиною, що розкручує спіраль офшорного бізнесу. («Форми руху матерії розрізняються по специфічних особливостях організації матеріально-речового субстрата, основу якої складає внутрішнє протиріччя».) Проведений аналіз світової практики показує, що більший економічний ефект досягається при налагодженій співпраці економічно розвиненої країни і офшорної юрисдикції, що є країною-сателітом або колишньою колонією. Це особливо наочно видно на прикладі Франції і Монако, Італії і Кампіоне, а також Великобританії і її колоніальних володінь, залежних територій і країн, що входять в Британську Співдружність Націй, -- Гернси і Джерси,, Багамських, Бермудських і Британських Віргінських островів Кайманових. Володіючи другим в світі за величиною фінансовим центром -- Лондоном, а також протекторатом над засобами у вищеперелічених офшорах, Великобританія придбала практично необмежений доступ до світових фінансових ресурсів.

2.2 Закордонний досвід у сфері управління колективними інвестиціями

Як відомо, колективні інвестиційні фонди - загальна назва ряду фінансових інститутів: вони по-різному називаються в їх рідних країнах - пайові інвестиційні фонди в Україні; взаємні фонди, пенсійні фонди, страхові компанії, позиково-ощадні асоціації в США і Канаді; будівельні суспільства в Англії. Природно, вони мають всілякі правові форми і структурну організацію, проте їх функції і операції має більше загального, ніж різного. Інвестиційні фонди пропонують скорочення інвестиційного ризику і витрат в порівнянні з ризиком і витратами прямих вкладень в коштовні папери. На додаток до цього, вони найбільш ефективні з точки зору оподаткування. Це - ті переваги, які можна виміряти. Крім того, інвестиційні фонди дають і інші переваги, такі як: зручність, професійне інвестиційне управління і (як правило) скорочення роботи інвестора по веденню його персональній звітності і наданню інформації податковим органам (в порівнянні з інвестуванням безпосередньо в коштовні папери). Таке зниження ризику і витрат, поряд з професійним управлінням і зручністю є запорукою успіху інвестиційних фондів у всьому світі. Місцеві чинники, такі як економічна культура, оподаткування, регулювання і часовий період розвитку фондових ринків, надають унікальну форму еволюції інвестиційних фондів в кожній конкретній країні. Більшість інвестиційних фондів інвестують зібрані капітали виключно в інструменти грошового ринку, облігації і акції. Не можна не згадати і про порівняльний ризик вкладень в банківські депозити. Здатність інвестиційного фонду запропонувати приватним інвесторам менш ризиковані, в порівнянні з банківськими депозитами, інвестиції, залежить від характеру банківської системи і міри, в якій закон захищає клієнтів банків в разі банківського краху. Інвестиційні фонди можуть також процвітати в тих країнах, де встановлені обмеження на процентні ставки по особових банківських рахунках. Інвестиційні фонди можуть дати приватним інвесторам доступ до вищих процентних ставок, що існують на "оптових" фінансових ринках (як це вже траплялося в США і Франції). Зниження ризику, що забезпечується інвестиційними фондами, має найбільше значення в разі вкладення засобів в облігації не самого високого рівня надійності. Ще важливішим ця якість є по відношенню до інвестицій в акції. Перевага інвестиційних фондів, пов'язана із зниженою затратністю, також максимально виявляється по відношенню до інвестицій в акції. У цій сфері вартість здійснення операцій вища, ніж вартість операцій з облігаціями. Крім того, професійно підібраний і керований портфель акцій може забезпечити більший дохід, чим це було б можливо при управлінні портфелем облігацій. У довгостроковому плані можна чекати, що фонди акцій складуть найбільш багаточисельну групу інвестиційних фондів. [6]

Проте приватні інвестори виходять зі своїх власних переваг з приводу присутності в портфелі грошових депозитів, облігацій і акцій. Саме інвестиційні переваги приводять до того, що в більшості країн Європейського союзу велика частина активів припадає на частку інвестиційних фондів, що інвестують в облігації. З тієї ж причини у Великобританії вартість активів фондів акцій перевищує вартість активів фондів, що вкладають засоби в облігації. Переваги інвестиційних фондів по порівнянню з прямим інвестуванням найбільш явни у випадку, якщо засоби інвестуються на зарубіжних ринках, що люди роблять все частіше і частіше в цілях диверсифікації ризиків. Небагато приватних інвесторів можуть ефективно провести аналіз зарубіжних ринків. Крім того, мало хто захоче звалити на себе працю, пов'язану з прогнозуванням курсів обміну валют і іншими складнощами інвестицій за кордоном. Це, зокрема, відноситься до інвестицій в ринки, що розвиваються, де інформація про компанії може бути недостатньою і де єдиним способом її здобуття можуть виявитися особисті зустрічі з керівниками компаній. Цим і обумовлювався недавній стрімкий розвиток інвестиційних фондів, що вкладають засоби в зарубіжні ринки. Зрештою інститут колективних інвестицій в розвинених країнах істотно потіснив банки в акумуляції заощаджень населення і став важливими постачальниками позикового капіталу. На перший погляд, це парадоксальна ситуація. Можна передбачити, що у міру того, як інвестори в розвинених економіках набувають досвіду, вони прагнутимуть інвестувати велику частину коштів в конкретні коштовні папери на власний вибір - особливо, зважаючи на посилення нагляду за функціонуванням фінансових ринків. Таким чином, встає довгожданий і сповна закономірний питання: чому приватні інвестори в країнах з розвиненим ринком віддають перевагу інвестиційним фондам над безпосередньою покупкою коштовних паперів? Відповідь потрібно шукати в чинниках, що роблять колективні фонди привабливими для інвестицій: чинниках ризику, економічності, професійного управління і регулювання. Особливо відзначимо, що таке ж значення ці чинники мають для ринків, що розвиваються, і, звичайно, для Україні, де на руках в населення знаходяться мільярди доларів.

Причини бурхливого зростання інвестиційних фондів Розвиток сучасної теорії портфельних інвестицій (Modern Portfolio Theory - МРТ) в останні тридцять років дав ясніше уявлення про природу ризику і доходу. Математичні викладення можуть бути недоступні для розуміння багатьох приватних інвесторів, але загальні висновки МРТ досить прості. Два основні положення, що стосуються інвестиційних фондів, такі: Кожен коштовний папір несе властивий їй специфічний ризик, пов'язаний з діяльністю, положенням на ринку, якістю менеджменту її емітента. Цей ризик не пов'язаний безпосередньо із станом ринку, але поряд з системним ризиком, властивим всьому ринку в цілому, є частиною загального ризику інвестицій в цінні папери.

Лише новоспечений інвестор наївно вважає, що, знайшовши відповідні високоризиковані папери, він зможе з упевненістю забезпечити собі високі доходи. Взагалі кажучи, насправді, у інвестора з невеликим портфелем ризикованих коштовних паперів ризик на одиницю доходу вищий, ніж у інвестора, чий портфель більший. У країнах з розвиненим ринком досвід інвесторів, що втратили ілюзії відносно інвестицій з великим ризиком і великими доходами, ймовірно, сприяє збільшенню вкладень в інвестиційні фонди які завдяки диверсифікації (вкладенню у велике число різних коштовних паперів) істотно знижують або зводять нанівець специфічні ризики інвестицій в коштовні папери. Ризик, пов'язаний з володінням коштовними паперами, залежить від числа цих коштовних паперів. Найвищий рівень ризику, пов'язаний з володінням портфелем, що складається з коштовних паперів одного випуску, знижується досить значно, якщо збільшити число різних видів коштовних паперів в портфелі до двадцяти п'яти. З точки зору приватного інвестора диверсифікація дуже важлива. За неї варто платити, оскільки вона зменшує ризик.