Механізм формування доходів місцевих бюджетів в Україні

Найважливішими на місцевому рівні є насамперед податки на нерухоме майно, що поширені також в колишніх соціалістичних країнах. Трохи рідше стягуються прямі прибуткові податки з фізичних та юридичних осіб, місцеві непрямі податки ( у вигляді акцизів і податків на продаж) і місцеві подушні податки.

Так в Ірландії, Голландії, Великобританії та США від 70 до 100 відсотків доходів місцевих бюджетів складають податки на майно. Решта доходів місцевих бюджетів у цих країнах надходить у формі непрямих податків на товари та послуги. У США податок на майно становить близько 12% усіх загальнодержавних податкових доходів і 75% місцевих податкових надходжень.

Податки на нерухомість вважаються одними з найдавніших європейських податків. Загальна логічна підстава для оподаткування майна полягає в тому, що сам факт володіння ними породжує певні вигоди для його власника (навіть, якщо при цьому відчутні доходи не отримані - як, наприклад, у разі володіння творами мистецтва), а також у тому, що принаймні частину вартості майна можна розглядати як прибутки від приросту капіталу. При цьому податки на нерухомість вважаються хорошими саме на місцевому рівні. Це пов'язано з тим, що:

- вартість нерухомого майна - це більшою мірою змінна запасу, ніж потоку, якими є, наприклад, доходи, споживання або продаж. І, як для всякої змінної запасу, вартість нерухомості може бути обчислена тільки в певний момент, її розмір не має протяжності у часі. Тому, в свою чергу, і податок на майно менше, ніж податки на змінні потоку, залежить від динаміки господарської кон'юнктури, що добре узгоджується із специфікою завдань, які розв'язують органи місцевого самоврядування (насамперед, це витрати на забезпечення першочергових життєвих потреб населення, які можна вважати умовно-постійними);

- об'єкт оподаткування легко ідентифікувати: він має територіальну прив'язку і його не можна або дуже важко перевести в іншу місцевість (на відміну, наприклад, прибутку).

Існує точка зору, що податок на майно певною мірою відповідає вимогам загальних податкових принципів платоспроможності. У першому випадку тому, що чим більше накопичив багатства індивідуум, тим, очевидно, вища і його можливість сплачувати податки. В другому - тому, що податок на майно можна розглядати в тому числі і як плату за послуги влади щодо його захисту й утримання. Проте, критикуючи ці твердження, можна зазначити, по-перше, що коли податок на майно стає значним у порівнянні з іншими, то він уже явно порушує принцип спроможності сплачувати і сприймається більшістю населення як несправедливий. А по-друге, податки стягуються не тільки для захисту власності і кількість надання суспільних послуг більшою мірою залежить від кількості одиниць обслуговування, ніж від їх вартості. Тому якщо вже й будувати систему оподаткування, орієнтуючись на одержувану вигоду, то система цільових зборів більш альтернативна [20].

Одна з головних проблем в організації майнового оподаткування - визначення вартості нерухомості. Це пов'язано з тим, що її об'єкти бувають різноманітними й одержати їх достовірну поточну ринкову ціну дуже складно. На практиці органи влади змушені приписувати оподатковувану вартість майна ( зазвичай на базі річної суми орендної плати або можливої ціни продажу), яка може відрізнятися від ринкової в будь-який бік. Отже, така оцінка завжди містить певний суб'єктивний елемент, причому тим більший, чим менше розвинений ринок нерухомості і вищі темпи інфляції. Тому, якщо податки на майно відносно невисокі, вони можуть сприйматися платниками податків терпимо, проте коли вони стають порівняно вагомими, тоді викликають гостре невдоволення і критику, тим більше, що:

- податки на нерухомість є “явними” , а не прихованими, як, наприклад, непрямі податки в ціні товарів або прямий прибутковий, який автоматично утримується бухгалтерією у джерела виплати; майновий податок кожен платник повинен сплатити особисто;

- на практиці звичайно застосовуються єдині ставки податку на нерухомість, і відповідно до поширеної думки цей податок вважається регресивним ( у частині оподаткування будинків і споруд).

У цьому зв'язку дехто з європейських експертів вважає, що потрібно вказувати можливі межі надходжень від оподаткування нерухомості, які, на їх думку, не повинні перевищувати 1-2 відсотка валового внутрішнього продукту. Природно, що при таких обмеженнях вони не можуть становити головного джерела фінансування заходів органів місцевого самоврядування і фактично покривають у західноєвропейських країнах близько 10 відсотків місцевих витрат. Така точка зору відображає загальну тенденцію до деякого зменшення відносного значення податків на майно у розвинутих країнах. Наприклад, у США в останні роки вони становлять 17-18 відсотків сумарних доходів субфедеральних рівнів влади, у той час як, наприклад у кінці 20-х на початку 30-х років їх частка сягала 60-65 відсотків. Проте ці податки, як і раніше, становлять у багатьох державах головне джерело прибутків місцевих органів влади [17].

Місцеві прибуткові податки. Прибутковий податок з громадян добре узгоджується з принципами платоспроможності, і збільшення надходжень до бюджету пропорційно місцевому економічному зростанню (з огляду на те, що значна частина цього податку стягується біля джерела одержання грошей). Він традиційно вважається одним з найдосконаліших видів фіскальних інструментів, повсюдне практичне використання якого має також солідне теоретичне обґрунтування. Проте з фінансової теорії відомо, що хоча прибутковий податок не перекручує відносних цін товарів, але він впливає на вибір між працею і дозвіллям, а тому відповідно і на поведінку економічних агентів, зумовлюючи виникнення чистих втрат добробуту (надлишкового податкового тягаря). Крім того, прибутковий податок, як правило, буває прогресивним. Але, по-перше, економічна доцільність прогресії в прибутковому оподаткуванні давно заперечується, а по-друге, не існує загальновизнаних доказів того, що будь-який ступінь є оптимальним [9].

Трохи гірша справа із відповідністю прибуткового податку специфіці завдань територіальних громад. І пояснюється, це тим, що прибутковий податок тісніше, ніж, наприклад, податок на нерухомість пов'язаний із динамікою господарської кон'юнктури. Крім того, слід враховувати, що люди відносно легко можуть переміщати джерело свої доходів, якщо тільки з'ясують, що в тій чи іншій місцевості вони змушені нести підвищені податкові зобов'язання.

Можна виділити два способи побудови місцевого прибуткового податку:

- коли місцева влада самостійно встановлює його базу і ставки;

- коли місцевий прибутковий податок виступає тільки як надбавка до загальнодержавного податку.

Кожний з них має свої переваги та недоліки. Перший спосіб зручний, що дає змогу краще пристосувати прибутковий податок до специфічних завдань конкретної територіальної громади. Проте його важко реалізувати, оскільки самостійне обчислення і стягнення власних податків на рівні органів місцевого самоврядування можуть бути дуже трудомісткими. Другий спосіб простіший із технічної точки зору, але недолік його в тому, що загальнонаціональне регулювання оподатковуваної бази може не збігатися з місцевими інтересами.

Однак, незважаючи на те, що з організацією обчислення і стягнення місцевого прибуткового податку існують певні проблеми, а також його неповну відповідність принципам місцевого оподаткування, деякі європейські експерти вважають цей податок одним із найадекватніших місцевих ресурсів. Така позиція підтверджується і практикою: в окремих країнах спостерігається тенденція до зростання його частки в податкових доходах місцевої влади. Наприклад, якщо в США на початку 30-х років питома вага місцевого прибуткового податку в загальній сумі доходів штатів і місцевих органів влади становила 1-2 відсотка, то в останні роки - 12 відсотків.

Місцеві податки з прибутку підприємств. У фінансовій теорії інколи заперечують саму ідею стягнення окремого податку з прибутку підприємств (в розвинутих країнах платниками цього податку є корпорації), тому, що в кінцевому підсумку „ ... не корпорації сплачують податки, а люди: ті, хто працює у корпорації, ті хто вклав в неї капітал, ті, хто купив товари, зроблені нею” - це слова Дж .Ю. Стигліца , з його книги “Экономика государственного сектора”.

Тому вважається за доцільне об'єднати цей податок з прибутковим, наприклад, таким способом, щоб податок із прибутку виступав тільки як авансові внески, зроблені підприємством за прибутковим податком даного акціонера. У багатьох країнах певні кроки в цьому напрямі вже зроблені, а саме: або застосовується нульова (чи знижена) ставка щодо прибутку, який розподіляється на рівні підприємства на дивіденди, або вже на рівні акціонерів враховується сума корпоративного податку, раніше сплаченого підприємством з одержуваних дивідендів [36].

Однак поки податок на прибуток існує як окремий, він може становити одне з важливих джерел місцевих фінансових ресурсів. В зв'язку з цим, слід зазначити, що цей податок багато в чому має ті ж переваги й недоліки, що й прибутковий податок з громадян. З одного боку, він добре враховує платоспроможність юридичних осіб. Оскільки об'єктом оподаткування є прибуток, що традиційно характеризується як сума, котру можна витратити без зазіхання на капітал, то, на відміну від багатьох інших податків, він не зачіпає, або принаймні менше зачіпає саме джерело прибутків - капітал підприємства. Проте, з другого боку, податок на прибуток тісно пов'язаний із динамікою економічної кон'юнктури, що незручно з огляду на специфіку місцевих завдань. Крім того, уникаючи оподаткування, прибуток можна відносно легко перевести в іншу місцевість або приховати шляхом зміни місця реєстрації підприємства, обрання відповідних принципів облікової політики, маніпуляцій із звітністю, використання механізмів трансфертних цін тощо. Тому в окремих країнах вважається за доцільне на рівні місцевих органів влади стягувати не податок з прибутку юридичних осіб як такий, а податок, що виплачується з прибутку, але вже враховує споживання підприємством місцевих ресурсів, яке вимірюється кількістю найманих робітників, займаною площею, вкладеним у підприємство капіталом тощо. Податки, побудовані за таким принципом, зокрема існують у Франції (так званий податок на професію, що встановлюється з урахуванням таких економічних показників, як сума витрат на оплату праці, торговий оборот, вартість усіх або частини виробничих фондів підприємства), Німеччині, в Австрії та деяких інших країнах - промисловий податок, що складався до 1997 року з двох частин: податку на промисловий прибуток і податку на промисловий капітал. Проте відомо, що згадані податки теоретично суперечливі й технічно складні і вже тому далекі від ідеалу.

Що стосується механізму побудови місцевого податку з прибутку підприємств, то очевидно, що він може виступати переважно у вигляді місцевої надбавки до загальнодержавного податку, оскільки створювати спеціальні місцеві правила обчислення фінансових результатів господарської діяльності явно недоцільно, хоча можна використовувати національну податкову базу і вносити до неї деякі корективи, виходячи з місцевих умов.

Місцеві податки на продаж. Можна виділити дві групи податків на продаж: універсальні, тобто якими оподатковуються усі товари, до яких входять податок з обороту, податок з доданої вартості і податок на роздрібний продаж, а також спеціальні акцизи, що стягуються з продажу тільки деяких товарів.

Перший з них податок з обороту (класичний, кумулятивний) - вважається фінансовою теорією найменш досконалим фіскальним інструментом, оскільки сильніше за інших перекручує відносні ціни: він накопичується у вартості товарів і загальна сума зобов'язань з цього податку залежить від такого випадкового чинника, як кількість етапів на шляху їх просування від виробників до кінцевого споживача. Тому податки з обороту повсюди витіснені досконалішим податком із доданої вартості (далі - ПДВ) і податком на роздрібний продаж (далі - ПРП).

Податок на додану вартість традиційно вважається одним із найкращих непрямих податків, що протягом трьох останніх десятиліть поширився у всьому світі. Його відносне значення незмінно зростає. Це пов'язано із зручним механізмом дії ПДВ: хоча він сплачується на кожному етапі виробничо-торговельного ланцюга, але в ціні товару не накопичується (оскільки податкові зобов'язання визначаються шляхом вирахування з вихідного податку на продаж вхідного податку на покупку) і тому вважається досить нейтральним, що не перекручує відносні ціни і менше впливає на господарські рішення [41].

Проте ПДВ, як правило, не застосовується на місцевому рівні, що є цілком зрозумілим. Справа в тому, що стягнення цього обов'язкового платежу важко практично організувати за територіальним принципом: якщо різні органи місцевої влади встановлюватимуть різні бази і ставки податку, то для того, аби така система діяла нормально, потрібно було б вводити спеціальні внутрішньодержавні кордони за аналогією з митними, після перетинання яких змінюються і правила оподаткування товару. Очевидно, що робити це в середині єдиної держави просто неможливо, виходячи як із господарських, так і з політичних міркувань. А якщо законодавством установлені єдині для всіх регіонів надбавки до ПДВ, доходи від яких спрямовуються в місцеві бюджети, то це скоріше спосіб державного фінансового вирівнювання доходів шляхом переадресації податків, ніж оподаткування як таке.

Інша справа з податком на роздрібний продаж і акцизи. Оскільки вони стягуються однократно (або на стадії роздрібної торгівлі, як у випадку з податком на роздрібний продаж, або на стадії реалізації товару його виробником, як у випадку з акцизами), то існує зручна можливість прив'язати ці податки до потреб окремої території: потрібно тільки зафіксувати як місцевих платників податків роздрібних продавців і виробників підакцизних товарів. Більше того, податок на роздрібний продаж використовується насамперед як місцевий, а не загальнодержавний податок.

Мабуть найбільше значення податок на роздрібний продаж має в США, де він виступає як головне джерело власних доходів на рівні штатів. Із досвіду США також відомі його відносні переваги і недоліки.

Оскільки вартість виробленої кінцевої продукції дорівнює сумі доходів чинників виробництва, можна вважати, що податок на роздрібний продаж дорівнює єдиному прибутковому податку, при якому від оподаткування звільнені заощадження. Тобто з однаковим результатом можна оподатковувати податком прибутки громадян, а можна купівлю кінцевих товарів. Проте, з одного боку, на відміну від прибуткового податку податок на роздрібний продаж має ту перевагу, що кількість роздрібних торговців завжди менша за кількість громадян, які одержують прибутки, а тому вважається, що організувати його стягнення легше. Перевагою податку на роздрібний продаж можна вважати й те, що він не так болісно сприймається населенням, як прямі податки, оскільки “прихований” в ціні товарів. З другого боку, податок на роздрібний продаж гірше, ніж прибутковий податок, враховує платоспроможність населення, а спроби надати йому рис прогресивності шляхом диференціації ставок податків пов'язані із значним збільшенням адміністративних витрат, через завжди спірне розмежування товарів, оподатковуваних за різними ставками, різке ускладнення обліку і контролю за стягненням податку, ухилення від його сплати. Крім того, не можна не враховувати й те, що в роздрібній мережі купують товари, у тому числі і ті, що використовують на підприємствах, і тоді податок на роздрібний продаж зайве обтяжує собівартість продукції і погіршує умови експорту товарів.

Врешті, податок на роздрібний продаж як і прибутковий податок, залежить від коливань господарської кон'юнктури і тому не цілком узгоджується зі специфікою завдань місцевих органів влади.

Аналогічні міркування можна навести і для характеристики акцизів, за винятком, по-перше, того, що кількість платників цього податку ще менше, а по-друге, що адміністративні межі території, на якій має місце кінцеве споживання підакцизних товарів, не завжди збігаються з тими, де він стягується. Тому, якщо вважати, що акцизи сплачують як компенсацію за шкоду, завдану споживанням таких особливих товарів, як спиртні напої, тютюн і моторне мастило, то їхнє використання саме як місцевих податків не цілком обґрунтоване. Місцеві подушні податки. Подушні податки відомі дуже давно. Наприклад, у царській Росії подушна подать була введена ще Петром Й у 1724 році замість подвірного обкладення. Тоді її сплачувало все чоловіче населення податкового стану (селяни, посадські люди й купці), а встановленню розміру податі (який розраховувався виходячи із суми втрат, необхідних для утримання армії) передував загальний перепис населення. При цьому в ХVIЙI сторіччі подушна подать була одним із головних джерел доходів і становила близько 50% прибутків Російської держави, але вже в ХЙХ сторіччі її частка істотно впала, і потім вона була скасована взагалі.

Що стосується подушних податків, то вони застосовуються в багатьох країнах переважно у вигляді місцевих податків, і як правило, займають незначну питому вагу у загальній сумі доходів місцевих бюджетів. Наприклад, у Японії це частина префектурного і муніципального податку на мешканців. Як особливий вид подушного податку можна розглядати і комунальний податок, запроваджений в нашій державі, що сплачується в залежності від чисельності зайнятих робітників [29].

У фінансовій теорії загальні подушні податки, вважаються такими, платники котрих не можуть ухилитися від податкових зобов'язань. Тому вони є (з позиції оптимального оподаткування) найадекватнішим фіскальним інструментом, використання якого на відміну від прибуткового податку, податків на майно, продаж і багатьох інших не приводить до виникнення надлишкового податкового тягаря. Проте це ще не дає підстави для застосування подушних податків як головного джерела місцевих доходів. Справа в тому, що на практиці податки конструюють аж ніяк за ознакою відповідності принципам оптимального оподаткування. До уваги потрібно брати також соціальні та політичні вимоги. Подушні податки явно не враховують платоспроможності населення, а ні правила відповідності платежів вигодам, котрі громадяни отримують від реалізації урядових програм. Тому звичайно вони сприймаються населенням як несправедливі. Останній раз це знайшло підтвердження в ході реформ оподаткування у Великобританії на самому початку 90-х років, коли введення урядом М.Тетчер податку, що нагадує подушний, замість звичайного майнового, зустріло різку негативну реакцію з боку населення і послужило однією з причин відставки її кабінету. В 1991 році зазначений податок був скасований взагалі.

У цілому як теорія, так і досвід окремих зарубіжних країн свідчить, що системи місцевих податків і зборів повинні відзначатися розмаїтістю і гнучкістю використовуваних фіскальних інструментів. Це дасть змогу адаптувати місцеві способи мобілізації фінансових ресурсів до специфічних потреб територіальної громади з урахуванням особливостей державного адміністративно-територіального устрою при дотриманні принципів національної бюджетно-податкової політики. Немає, й очевидно, не може бути сконструйовано жорстко заданої універсальної і єдино правильної системи місцевих податків і зборів не тільки для різних країн і на різних етапах їх господарського розвитку, але навіть для окремо взятої держави (всіх її регіонів) у цей період часу. Тому господарське законодавство, що встановлює межі регіональної і місцевої діяльності, повинно передбачати не тільки обмеження щодо податкової ініціативи територіальних громад, спрямовані на запобігання місцевій сваволі й руйнівній для країни міжтериторіальній податковій конкуренції, але й також і надання певних прав вільного вибору, якщо не головних місцевих податків, то хоча б способів і тягаря самооподаткування. Іншими словами, система місцевих податків і зборів повинна бути вмонтованим механізмом адаптації, що забезпечує можливості перманентного пошуку кращих рішень шляхом ініціативних дій органів регіонального і місцевого самоврядування в межах установленого правового поля.

Отже, внаслідок багатовікової еволюції на Заході склалася розгалужена система місцевих податків і зборів, характерною особливістю яких є:

- численність: у Бельгії запроваджено 100 місцевих податків і зборів, в Італії - 70, у Франції - більш як 50. Разом з тим в окремих країнах застосовується лише кілька місцевих податків, а у Великобританії, наприклад, - лише один (до 1990 р. це був податок з нерухомого майна. Урядом Маргарет Тетчер його замінено на подушний податок, який також вважається майновим);

- масовість: податки сплачуються фактично всім дорослим населенням, незалежно від соціального статусу та рівня доходів. Наприклад, у США в бюджеті сім'ї з чотирьох осіб з річним доходом 50 тис. дол. платежі за всіма місцевими податками становлять у середньому 4,4 тис. дол. щорічно - 8,9 % її доходів. У цілому цей показник в окремих штатах мінімальний і дорівнює 3,4%, а в інших сягає 14 % доходів сімей зазначених категорій;

- регресивність: частка місцевих податків і зборів зменшується стосовно сукупного розміру доходів, якщо доходи зростають. У той же час частина країн щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки оподаткування (Фінляндія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія) при оподаткуванні особистого майна громадян;

- застосування права податкової ініціативи [24].

В унітарних країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не мають. Усі види місцевих податків запроваджуються законами, які ухвалює парламент країни. Місцеві органи влади мають повноваження щодо встановлення ставок податків у межах законодавчо визначених їхніх граничних рівнів. До компетенції місцевих органів влади включено також право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених законодавством. У деяких країнах застосовується інша модель контролю центрального уряду за місцевими податками. Місцеві органи влади самостійно встановлюють місцеві податки і збори, а центральна влада обмежує їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії та Бельгії. У федеративних державах основне коло питань місцевого оподаткування перебуває в компетенції суб'єктів федерації. Види місцевих податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів - у Швейцарії, владними структурами провінції Квебек - у Канаді. Ставки місцевих податків у цих країнах визначають муніципалітети. Разом з тим і в більшості федеративних країн законодавство федерації певною мірою регламентує застосування місцевих податків і зборів. На основі цього встановлюються моделі податкових систем місцевих органів влади. В основі лежить спосіб, за допомогою якого встановлюються і зараховуються до місцевих бюджетів окремі місцеві податки. Розглянемо це на прикладі прибуткового податку.

Перша модель. У ФРН, Австрії, Іспанії, Люксембурзі місцеві органи влади автоматично отримують фіксований відсоток (частку) від прибуткового податку по країні, який зараховується до всіх рівнів бюджетів.

Друга модель. У Бельгії, Канаді (крім Квебеку), Данії, Норвегії місцеві органи самостійно встановлюють додаткові місцеві надбавки до ставок прибуткового податку, що надходить до центрального бюджету.

Третя модель. Місцеві органи цілком самостійно встановлюють ставки оподаткування та його базу з прибуткового податку. Відповідні місцеві податки не враховуються центральним урядом при визначенні прибуткового доходу для податків, які надходять до центрального бюджету. Така модель податкової системи застосовується у Швейцарії, провінції Квебек (Канада) та в деяких інших країнах. У США місцеві ставки прибуткового податку враховуються при визначенні ставок цього податку до центрального бюджету.

Місцеві податки за формою встановлення їх та за способом зарахування до місцевих бюджетів також поділяються на 3 групи:

-перша група: прямі й непрямі місцеві податки, які майже в усіх країнах запроваджуються місцевими органами влади і повністю надходять до їхніх бюджетів. Прямими податками в цій групі є промисловий податок, податки на нерухоме майно фізичних осіб, на землю, автомобілі, професію тощо. Непрямими податками в цій групі є індивідуальні й універсальні місцеві акцизи на споживання предметів широкого вжитку та інших ресурсів. Це акцизи на бензин, алкогольні напої та інші товари. В Японії - акцизи на споживання газу та електроенергії. У Великобританії місцевих непрямих податків немає;

-друга група: податки, що встановлюються місцевими органами влади як надбавки до загальнодержавних податків або як відрахування від них (місцеві надбавки до земельного та сільськогосподарського податків в Італії, відрахування від прибуткового податку фізичних осіб, податок на прибуток корпорацій у США, надбавка до податку на додану вартість у Франції та ін.);

- третя група місцевих податків найбільша. Серед них податки на заняття торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними засобами, на торгівлю спиртними напоями, на надання ліцензій на спадщину, на подарунки, на осіб, котрі володіють двома квартирами, на мисливство та рибальство, на відкриття питних закладів, готелів, на прибирання вулиць і ліквідацію побутових відходів, на кар'єри, на рекламу та інші (подібних податків центральна влада, як правило, не стягує).

Основну роль у країнах із розвиненою ринковою економікою відіграють майнові місцеві податки, у першу чергу на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб і на землю. У США за рахунок податків на майно формується близько 45 % усіх доходів місцевих бюджетів, у Франції - 40 %.

У федеративних державах суб'єкти федерацій мають власні служби, які збирають місцеві податки. Муніципальні податкові служби є і в органах місцевого самоврядування, в багатьох федеративних та унітарних державах. Контроль за стягуванням загальнодержавних податків, які надходять до центрального бюджету, здійснюють державні податкові служби [18].

На підставі вищеозначеного можна зробити висновок, що при вирішенні проблеми доходів місцевих бюджетів у різних країнах враховувались: необхідність здійснення за допомогою бюджетної системи перерозподілу фінансових ресурсів між окремими регіонами і територіями; стан економічного розвитку; традиції у сфері оподаткування, а також рівень розвитку демократичних засад у державі, тобто рівень вирішення соціально-економічних питань, які передані до компетенції місцевих органів влади. Місцеві податки і збори забезпечують значні надходження до місцевих бюджетів, реальну фінансову автономію органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади.

На думку спеціалістів-податківців в Україні основу місцевого оподаткування повинні забезпечити майнові податки, зокрема місцеві податки на нерухоме майно юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно фізичних осіб, на землю і на спадщину. Можуть бути запроваджені податок на утилізацію побутових відходів або на прибирання сміття, податок на полювання, рибальство, використання кар'єрних матеріалів, на ветеринарне обслуговування худоби та інших домашніх тварин. Усі ці податки ефективно використовуються у багатьох країнах.

Зарубіжний досвід переконує також, що можна запроваджувати в Україні й податки на цінні папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові операції, грошові капітали, приріст капіталу, на осіб, які мають дві чи більше квартир, на видовища, на право розміщення офісів у центральній частині міста і т.п.

Важливе питання - введення самооподаткування. Цей вид податків не новий. Він існував у недалекому минулому. Кожен житель села, селища сплачував певну суму грошей, які цільовим призначенням ішли на впорядкування населеного пункту, будівництво доріг, інші громадські потреби. Необхідно, щоб у законі про місцеві податки і збори було чітко визначено механізм розрахунків з кожного виду податків і зборів, їх облік, відповідальність за зберігання коштів, що надходять у рахунок сплати податків.

Отже, підвищення результативності податкової діяльності нашої держави потребує вдосконалення такого важливого її інструменту, як місцеві податки і збори.

Висновки

Узагальнюючи вищесказане нами були зроблені висновки, а саме:

1) місцеві податки та збори є складовою податкової системи України та інструментом формування власних доходів місцевої влади;

2) інститут місцевого оподаткування в Україні перебуває на початковій стадії розвитку це і є основною причиною того, що частка місцевих податків і зборів у доходах місцевих органів влади є незначною. Загалом у всіх адміністративно-територіальних одиницях України протягом 2000-2006 років значення питомої ваги місцевих податків і зборів у доходах місцевих бюджетів було на рівні не меншому, ніж середній 2,3 % по країні, а у 2006-2010 на рівні 1,-1,5%;

3) найперспективнішими видами з погляду можливостей впровадження і за обсягами надходжень є комунальний податок, ринковий збір, збір за паркування автотранспорту, за видачу дозволу на розміщення об?єктів торгівлі, податок з продажу імпортних товарів. Зважаючи на незначні обсяги надходжень від окремих місцевих податків і зборів, справляння більшості з них, особливо у сільській місцевості, економічно не виправдані й недоцільні.

4) головні шляхи збільшення податкової бази міста:

* оздоровлення економіки підприємств - платників податків, стабілізація їхнього фінансового стану, особливо це стосується тих підприємств, які сьогодні працюють збитково;

* підвищення результативності використовуваних механізмів стимульовального впливу на підвищення ефективності господарювання, що сприяє розширенню податкової бази. Оптимальне співвідношення стимульовальної й фіскальної функцій податків у межах повноважень органів місцевої влади ;

* створення умов для розвитку й зміцнення малого бізнесу;

* ефективне використання можливостей чинного податкового законодавства з метою максимального розширення податкової бази на основі систематичного й усебічного аналізу удосконалення механізму дії загальнодержавних і місцевих податків;

* виховання високої культури платників податків, формування позитивного ставлення суспільства до сплати податків як до конституційного обов'язку кожного громадянина;

* поліпшення системи адміністрування податків, у тому числі за рахунок удосконалення роботи фіскальних органів.

* Слід зауважити, що кожен із названих напрямів розширення податкової бази міста містить у собі цілий комплекс проблем, розв'язуючи які можна домогтися збільшення бюджетних ресурсів.

* Податковий потенціал певної території характеризується його економічною структурою і його забезпеченістю оподатковуваними ресурсами, зумовленою наявністю податкових баз;

5) реформування місцевих податків і зборів в Україні доцільно здійснювати щодо використання світового досвіду передових країн світу. З урахуванням цього досвіду потрібно розширити повноваження місцевих органів влади, щодо встановлення місцевих податків і зборів. Система місцевих податків повинна бути дворівневою - місцевою і регіональною. Механізм перерозподілу частини загальнодержавних податкових надходжень між регіонами повинен базуватися на нормативах, які враховують чисельність населення, рівень доходів, обсяг податків. В Україні було б доцільним використовувати принцип розгалуженої системи місцевих податків з розумними обмеженнями, це забезпечить місцеву владу більш стабільними джерелами доходів. За таких умов необхідно зміцнювати фіскальну роль місцевих податків і зборів за рахунок віднесення до їхнього переліку окремих загальнодержавних податків і зборів, які упродовж тривалого часу використовуються як закріплених за місцевими бюджетами України. Передусім, назріла потреба значно розширити перелік місцевих податків та повноваження органів місцевого самоврядування щодо їх запровадження. Забезпечити основу місцевого оподаткування повинні майнові податки. Також зарубіжний досвід показує, що можна запроваджувати в Україні податки на цінні папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові операції, на грошові капітали, на приріст капіталу, на осіб, які володіють двома квартирами, на видовища, на право розміщення офісів в центральній частині міста та інші.

6) вдосконалення чинного законодавства істотно сприятиме поліпшенню організації, впровадженню та справлянню місцевих податків та зборів.

В умовах діючої системи місцевого оподаткування покращення справляння місцевих податків та зборів в районі слід здійснювати по таких напрямках:

* місцевим радам при наявності об'єкта оподаткування впроваджувати місцеві податки та збори, які не були раніше впровадженими;

* податковим органам здійснювати контроль за справлянням даних податків в бюджет; вносити пропозиції, щодо реформування місцевого оподаткування, розширення їх переліку та складу.

Список використаної літератури

1. Конституція України. - К.: Преса, 1996. - 16 с.

2. Бюджетний кодекс України 2010, N 50-51, ст.572 ( Із змінами, внесеними згідно із Законами N 2592-VI від 07.10.2010, ВВР, 2011, N 10, ст.63 N 2756-VI від 02.12.2010 , N 2856-VI від 23.12.2010 )

3. Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика) [монографія] / О.П. Кириленко. - К.: НІОС, 2000.

4. Азаров М.Я., Кольга В.Д., Онищенко В.А. Все про податки. - К.: Експерт-Про, 2000.

5. Андрущенко В.Л. Фінансова думка Заходу у ХХ столітті (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). - Львів: Каменяр, 2000.

6. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. - К., 2002.

7. Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний Т.В. Місцеве самоврядування в Україні: Муніципал. право. - К.: Атіка, 2000.

8. Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократіїї. - К.: Либідь, 2000.

9. Буряковський В.В. Податки. Навчальний посібник. - Дніпропетровськ. - 1998.

10. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовтенко Т.С. Фінансовий словник.- К.: Знання, 2000.

11. .Зюнькін А.Г. Фінансове право: Опорний конспект лекцій.- К.: МАУП, 1999.

12. Кампо В. М. Місцеве самоврядування в Україні. -- К.: Ін Юре, 1997.

13. Капаєв Л.М., Лях М.С. Фінансове право: Навчальний посібник .- К.: Центр навчальної літератури, 2004.

14. Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика): Навч. Посібник. - К.: НІОС, 200.

15. Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навчальний посібник. - К., 2002.

16. Кучерявенко Н.П. Основи податкового права. - Харків: Константа. - 2002.

17. Лук'яненко І.Г. Трансформація джерел доходів місцевих бюджетів в Україні // Фінанси України. - 2005. - № 12. - С. 31-39.

18. Кривіцький В.Б., Нікітишин А.О. Адміністрування податку з доходів фізичних осіб // Фінанси україни. - 2005. - № 9. - С. 34-39.

19. Криниця С.О. Формування бюджетів розвитку у регіонах україни // Фінанси України. - 2000. - № 11. С. 8-11.

20. Куйбіда В. Становлення демократичних засад місцевого самоврядування // Економіка України. - 2000. - № 10. - С. 14-21.

21. Кухарець Л.В. Подушне, оброк - складові податків в Україні ХIХ століття // Фінанси України. - 1997. - № 9. - С.111-114.

22. Ковалюк О.М. Важливий крок до зменшення податкового тягаря в Україні // Фінанси України. - 2004. - № 1. - С. 55-62.

23. Коваленко Л.О. Управління бюджетними ресурсами регіону // Економіка України. - 2002. - № 3. - С. 5-7.

24. Кириленко О.П. Фінансова незалежність місцевого самоврядування // Фінанси України. - 2001. - № 1. - С. 34-39.

25. Іванеко В.О. Місце та роль місцевих податків і зборів у забезпеченні місцевого самоврядуванн // Фінанси України. - 2005. - № 4. - С. 32-34.

26. Воронкова О.М. Податковий процес і напрями його удосконалення // Вісник податкової служби України. - 2002. - № 4.

27. Герчаківський С.Д. Місцеве оподаткування в Україні: традиції, реалії та напрями удосконалення // Фінанси України.- 2003. - № 2.

28. Горохов В. До прийняття Закону „Про місцеві податки і збори” діє Декрет Кабінету Міністрів України // Вісник податкової служби України. - 2000. - № 7.

29. Григоришен В. Європейська Хартія про місцеве самоврядуваня: проблеми державної регіональної політики та місцевого самоврядування в Україні // Вісн. Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. - 2001. - № 2, ч. 2.

30. Гушта В.О. Шляхи зміцнення бюджетів органів місцевого самоврядування // Фінанси України. - 2000. - № 2.

31. Демиденко Л.М. Розвиток теорії оподаткування вченими Заходу // Фінанси України. - 2004. - № 5.

32. Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України. - К., 2003.

33. Вітлінський В.В., Скрипник А.В. Аналіз діяльності податкової системи України // Фінанси України. - 2005. - № 12.

34. Вишневський В.П., Рибак В.В. Місцеві податки і збори у ринковій економіці // Фінанси України. - 2001. - № 1. - С. 11-20.

35. Вишняков С.В. Місцеві бюджети // Фінанси України. - 2001. - № 10. -

36. Буряченко А.Є., Палій М.П. Удосконалення фінансового механізму місцевих бюджетів // Фінанси України. - 2003. - № 8. - С. 13-18.

37. Вісн. Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. - 2000. - № 1. - С. 209-216.

38. Блажевич В. Місцеві податки і збори та їх особливості. Світовий та український досвід встановлення і справляння місцевих податків// Підприємництво, господарство і право. - 2003.- №1.

39. Декрет КМУ „Про місцеві податки і збори” від 20.05.1993 // Голос України. - 1999. - № 87.

40. Бюджетний моніторинг ,аналіз виконання бюджету за 2010 року.

41. Кульчицький І.М. Місцеві бюджети і механізм їх формування І.М. Кульчицький // Фінанси України. - 2001. - № 9.

42. Статистичний щорічник України за 2010 рік

43. http://zakon.rada.gov.ua.

44. http://www.me.gov.ua

45. http://www.minfin.gov.ua

Размещено на Allbest.ru